Кажуть, що, якщо хочеш насмішити бога, потрібно розповісти йому про свої плани. Ось він був кимось у своєму житті, мав щось стабільне, навіть розпланував собі, як прямувати в майбутнє, а ось його витягнули в інший світ, де… Де що? Де виявилися інші «він», виявилися ще й старі вороги, а також проявилося те, що назад, додому, повернутися неможливо.
Пітер ніколи й не думав, що його вкусить павук. Це зараз він може з усмішкою згадувати той момент, коли запустився процес мутації, коли вперше із зап’ястка вирізалась павутина, та всі «пригоди», які випали на його долю. Чи було щось приємне? Коли з’явився Веном і заволодів його тілом, Пітер відчув себе подібним до бога. Це п’янке відчуття — це справжня ейфорія, яка у свій час обірвалася досить швидко: тоді Паркер не міг допустити власноруч нести зло людям. Мері Джейн?.. Ні. Пітер багато років тому пообіцяв собі, що не буде думати про неї. Досить.
Те, що зростало в минулому — в минулому повинно і лишитися. Та й про яке минуле думати, коли в життя Пітера Паркера увірвалися інші Пітери Паркери, Стрендж і… божевілля. Справжнісіньке божевілля, у яке він навіть з самого початку не вірив, хоча намагався показати себе врівноваженим і підтримати інших. Відверто кажучи, у нього навіть зараз інколи з’являлося відчуття, наче він спить.
Закляття Стренджа повинно було повернути їх усіх назад до своїх світів, але це чомусь не спрацювало ні на нього, ні на Пітера-номер-три. Проте краще спрацювала «магія» забуття: ніхто більше не пам’ятав, хто такий Паркер. Нове життя — нові можливості… Пітер хотів вірити у це. Та й дійсно, він зміг отримати нові документи на свою особистість, зміг влаштуватися на роботу: йому та Пітеру-номер-три допоміг Стрендж, який відчував провину за те, що не повернув їх до їхніх світів. І ось Паркер працював з новинами, з журналістами… Добре, що тепер не потрібно було бігати за всіма чи фотографувати себе в костюмі Павука, щоб отримати бажане робоче місце.
Він мав роботу, мав гарну зарплату, мав і сім’ю, яким би це чудернацьким не здавалося на перший погляд. Три Пітера Паркера. Три схожі долі. Але всі вони різні: характери, зовнішності, погляди на світ. Та й вік теж нагадував про себе, бо… Та не «бо»! Як виявилося вже багато днів після їхньої неспроможності повернутися до своїх світів, наймолодший Пітер був зібранішим, ніж той же Пітер-номер-три. Не завжди, але… він знав, через що це. Паркер цікавився минулим молодшого не просто поверхнево, а більш глибоко, дізнавався й про почуття: розщеплення, смерть на очах того, хто був наставником. Такі події дійсно дуже сильно змінюють людину. Будь-яку. Не важливо, був ти юнаком чи вже старим.
Звичайно, Пітер не знецінював ні власний досвід, ні досвід іншого Паркера, якому вони присвоїли номер три, проте те, що пережив молодший, нікому не побажаєш, навіть ворогу. Три, два… Ці номери вже дратували Пітера. Так, для першого дня такий розподіл в їхній ситуації нормальний, для першого місяця також, але не зараз, коли вони вже влаштувалися на постійній основі у цій реальності. Але, на жаль, якоїсь альтернативи не було, а щось видумувати — не на часі.
Молодший Паркер повів себе як доросла людина, коли не розповів своїй колишній дівчині про себе. Минуле лишив у минулому, щоб уберегти її та щоби вона мала хоч якесь нормальне та повноцінне життя. Це правильне рішення: не повинна була страждати та, котру він кохав і за котру боявся більше, ніж за власне життя. І тепер молодший Пітер працював над тим, щоби не пасти задніх в коледжі, не відставати від інших і… просто жити. Ось і сам Паркер намагався просто жити.
Скільки вже пройшло? Десь з пів року, мабуть. Відверто кажучи, Паркер майже розчинився в часі й відносно спокійному житті. Нічого не відбувалося, а як з’являлися «злочинці», то ними займалися двоє інших. Пітер нарешті зміг зупинитися і вдихнути на повні груди. Міг брати собі стаканчик кави та сидіти у парку перед роботою, спостерігаючи за людьми, які намагалися зробити з себе спортсменів. Життя налагоджувалося. Життя ставало приємним. Але… Йому вже не десять. Не двадцять. Пітер знав, що чим довше затишшя, тим страшніше буде те, що очікувало свого часу.
Не хотів думати про це. Тим паче не зараз, коли він готував сімейну вечерю. Так, десь там, глибоко в собі, Паркер розцінював їхнє спільне життя в одній квартирі саме таким чином. Чи погано? Та ні. Подібне відношення він бачив і у Пітера-номер-один, який не намагався все припинити або щось про це сказати — а отже, не все так погано.
На минулому тижні Пітер після роботи вирішив зайти до кав’ярні біля будинку. Сам. У нього з’явилася звичка: перед сном виходити на прогулянку, щоб провітрити голову від дурних, нав’язливих думок. Вони були… дивними. І такими, про які взагалі краще не думати, тому що це навіть для того, у кого з зап’ястків вистрілювала павутина, було занадто.
Коли ніч повільно забирала контроль у дня, коли місяць владарював, а більшість людей після важкої роботи надавали перевагу тому, щоб посидіти вдома і відпочити, прогулюватися було справжнім задоволення. Звичайно, у ніч розпочиналося нове життя, адже місто ніколи повноцінно не засинало, але спостерігати, як квітла всілякими барвами подібна картина можна було лише в центрі. Зазвичай Пітер ходив разом із іншим Паркером, який носив на собі номер три, але не у той вечір. Він зайшов у кав’ярню, щоб взяти собі какао і солодке — стандартне меню повсякденності. Але те, як на нього подивилися, коли він зайшов, і як усміхнулися, то…
— Ви сьогодні один? Вам як завжди? — Дівчина за прилавком взяла пластиковий контейнер, щоб покласти шматочок «наполеону».
— Так, — Пітер дістав з задньої кишені штанів гаманець, щоб витягти картку. — На все так. Сьогодні один, бо Пітер втомився на роботі.
— Це так мило. — Вона поклала контейнер у паперовий пакет, який залишила на стійці, і відійшла до кавомашини, щоб зробити какао. — Коли ви сюди приходите вдвох, то він так дивиться на вас, а ви зараз так про нього піклуєтеся, що все одно прийшли за тортом для нього.
— Е-е… Так. Мабуть. Так.
Мило. Так дивиться. Пітер того ніколи не помічав. Ні, він сам усвідомлював, що разом з іншим Паркером вони в деяких моментах виглядали як жонатики, а молодший — їхній син, але аж ніяк не чекав, що йому про це скажуть прямо в обличчя, нічого не соромлячись. І хто? Стороння людина, яка бачила їх від сили з десяток разів.
— Все нормально?
Голос Пітера-номер-три увірвався у свідомість занадто голосно, що змусило здригнутися. Задумався. Паркер спішно взяв шумівку і почав знімати піну над водою у каструлі, де варилося м’ясо. Зазвичай у них вечері готував саме він, бо мав хист до цього, та й… вони не говорили про це, так склалося, проте Пітер дотепер пам’ятав, як ледь не згорів будинок, коли він хотів відпочити після двох днів на ногах і віддав кухню на поталу двох інших Паркерів. Більше таких помилок він не допускав.
— Так. Задумався трохи.
Паркер кинув швидкий погляд на Пітера-номер-три й слабко посміхнувся йому. Погляд… Звичайний погляд. Що та дівчина взагалі могла побачити — він не знав. Певно, сама собі вигадала те, чого хоче в житті, та й побачила це в них. А що? Таке досить часто ширилося серед людей і… Пітер сам інколи грішив подібним.
— Знаєте, якщо ми вже всі лишаємося тут, — Паркер невизначено повів шумівкою у повітрі, — то варто якось придумати окремі імена, щоб ми самі не плуталися.
— А що, ідея досить… розумна. Скільки ми вже тут? Пів року? — спитав Пітер-номер-три й стягнув з дерев’яної дощечки соломинку нарізаної моркви.
— Шість місяців і тиждень, — поправив його Паркер. — Я точно залишуся Пітером, це навіть не обговорюється. А ось він, — пробіг швидким поглядом назад, на «Павука» з цього світу, — буде молодшим.
— Я не малий, — неголосно пробухтів Пітер, не відволікаючись від телефону.
— Ага, не малий… Тоді я буду Пітом, — озвався Пітер-номер-три, — як щось середнє між вами.
Він би сказав, як що середнє, але… Пітер сквапно зупинив власні думки, адже ця агресія, яка підняла голову досить неочікувано та надто швидко, злякала його. Він не очікував від себе такого, бо був неконфліктним, був тим, хто пізнав Венома і ту лють, той голод, який би краще ніколи не відчував. «Це все через думки й ту дівчину в кав’ярні», — заспокоєння, яким Паркер хотів обдурити самого себе, адже десь там, глибоко в собі, розумів, що все не так просто.
У готуванні Пітер знаходив спокій — те, що потрібно було після важких років буття супергероєм. Та і власний вік, хоча він ще геть не близький до поважного, вже давав про себе знати. Паркеру у цьому дійстві подобалися рівномірність, спокій і можливість експериментувати. Їжу важко зіпсувати, якщо ти куштуєш кожний свій «крок», та й в інтернеті зараз існує геть усе, щоб було можливо якось помилитися… І Пітер думав зараз про все на світі, навіть про таку абсурдність, як «правила готування для чайників», аби тільки не замислюватися над тим, що прикрито мішурою.
— До речі, — Піт промовив це настільки голосно і неочікувано, що Паркер ледь не впустив м’ясо на підлогу та повернув голову в його бік, — я вчора заходив до кав’ярні. Перед роботою. Ну та, яка поруч, тут, з будинком. Там дівчина здивувалася, що я один, бо… Вона так сказала, що ми з тобою, наче жонатики, — Пітер завмер, навіть перестав дихати, зрозумівши, наскільки це було схожим на те, що трапилося з ним самим. — І я, хоч трісни мене, не розумію, з чого такі висновки вона зробила.
— Ого, — молодший відірвався від телефону. — Ну, взагалі, якби я був кимось стороннім, то подумав би так само. Ви у вільний час завжди разом, у вас є спільний бюджет, я ще й виглядаю як ваш син, одна квартира…
— Так, тільки не спимо разом, — ледь чутно вимовив Пітер, намагаючись не зосереджуватися на цьому.
— Це можна і змінити, — слова Піта були ще голоснішими, через що серце Паркера пропустило удар, і він відмітив собі таке ж саме збентеження на обличчі молодшого. — Та жарт це! Жарт. Боже, що ж ви всі такі прямолінійні?
Риторичне питання, яке чомусь… залишилося осадом десь всередині голови, відбилося відлунням у думках та відкрило шпаринку для чогось, що було незрозумілим і мало тягуче відчуття дивного очікування, наче він був малою дитиною, а завтра наступить Різдво.
Все зійшло на жарт: двоє інших Паркерів перевели все на сміх і продовжили розмовляти про свою техніку, але мозок Пітера однаково продовжував прокручувати ті трикляті слова. Можна і змінити … Це було ще тою дурнею, яка неможлива ніяким чином, проте Пітер почав розцінювати можливості того, що вони разом з Пітом дійсно могли легко переступити межу, яка стояла між ними.
Спільний бюджет. Так, а навіщо щось розділяти, якщо вони були впевнені один в одному і знали, що гроші нікуди не зникнуть, якщо їх тримати в одному та ще й на видному місці? Разом у вільний час. Пітер легко, майже без проблем, знайшов спільну мову з іншим Паркером, цікаві теми, про які вони обоє могли розмовляти годинами, тому, навіщо було відмовлятися від життя пліч-о-пліч? Квартира одна на всіх. Ну, так, навіщо було переплачувати й брати ще дві, якщо в одній великій для всіх вистачало місця настільки, що вони могли не бачитися та не діставати один одного днями? Спільна дитина. Спільна дитина… Так, молодший дійсно інколи виглядав, як дитина одного з них, а другий Паркер — «додатковий батько». Проте це було занадто притягнуто за вуха, бо він не був схожим ні на одного з них: ні на «батька», ні на «партнера». І наче логічне пояснення їхнього життя разом ламалося саме через цей останній факт. Ще й мозок підкидав зовсім непотрібні думки, моменти, наголошував на тому, що взагалі не повинно було виникати.
Дні йшли. Все було так, наче Піт не ляпнув тоді ту дурість, через яку і виникли непотрібні думки. Пітер працював, проводив теперішнє дозвілля так само, як і до цього, і думав. Думав багато, думав часто, думав навіть уві сні, коли мозок повинен був відпочивати. Не рятували ситуацію навіть ті моменти, коли Паркер вирішував отримувати трохи свободи. Наче до цього був весь час в неволі…
Пітер полюбляв вночі, щосуботи, вибиратися в костюмі Павука у місто і «літати»: натягував павутину на себе, правильно «клав» себе на повітря й відпускав руки, дозволяючи інерції панувати. Щоправда, це швидко минало, адже земне тяжіння все одно нагадувало про себе.
А ще Пітер любив синій колір. В останні місяці він став йому подобатися, через що Паркер навіть купив собі кобальтові діодні лампочки, які закріпив по периметру стелі у себе в кімнаті. Відкрите майже панорамне вікно пропускало світло від будинків, що стояли не так вже й далеко. На ліжку лежала книжка і стояла чашка з какао. Сам Пітер влігся животом, щоб трохи почитати перед сном.
Відпустка на два тижні… Чим йому займатися? Паркер хотів запропонувати іншим двом Пітерам якось відволіктися від міського життя і податися на ці тижні у своєрідний похід. Можливо, навіть взяти намети, купити якісь сухпайки та піти в ліс або виїхати до гір. Чи кудись далеко-далеко. Втеча від реальності й буденності, де на його плечах майже з самого юнацтва було покладено занадто багато, — ось все, що штовхало Пітера кудись вперед. Хотілося відволіктися і більше не нести всю відповідальність у своїх руках.
Стукіт у двері був неочікуваний та голосний, Паркер ледь не перевернув чашку з какао на ліжко й сам повернув голову на шум.
— Це я, — із-за дверей виглянула голова Піта. — Можна я… Можна я зайду?
— Ну, ти вже частково тут, так що не відділяй голову від тіла.
Пітер слабко посміхнувся і повернувся назад до книги, щоб дочитати хоча б до кінця абзацу і залишити закладку між сторінками. Чашка вже була напівпорожньою… Для нього вона завжди була напівпорожньою, тому що рідини віднімаються, а «віднімання» — це негативний процес. Пітер обережно сів на ліжку і, великими ковтками допивши какао, підвівся на ноги, щоб залишити на столі чашку з книжкою. До нього прийшли поговорити й це…
Це взагалі не так, як він планував провести сьогоднішній вечір, проте не був проти розмови з Пітом. Можливо, десь там всередині Паркер відчував, що до нього прийшли не з бажанням обговорити звичні теми з астрофізики, які вони підіймали вже майже як тиждень. Чи було це павучим чуттям? Пітер був найбільш мутованим, на відмінно від двох інших Паркерів, тому не дивно, що він все відчував на більш тонкому рівні. Або хотів так думати, бо навіть останні сни намагалися підштовхнути його до Піта.
— Ти якийсь напружений. Я не вчасно? Якщо що, то… розмова не така вже й важлива, — під кінець фрази Піт згубив усю свою впевненість і рішучість.
— Ні. Все нормально, — Пітер обернувся і слабко посміхнувся. — То що ти хотів?
— Хотів…
Піт нервово переступив з ноги на ногу і все ж таки зайшов у спальню, прикривши за собою двері. Він невпевнено завмер біля ліжка, а після довгих кількох секунд сів на нього. Паркер відмітив, як Піт тяжко зітхнув, глибоко вдихнув і понурив голову. Він давно його таким не бачив. Геть таким не бачив: розгубленим, який не в змозі почати розмову, хоча прийшов до нього першим. Пітер сам глибоко вдихнув, підійшов і сів поруч, упершись руками в ліжко позаду.
— Щось трапилося? Нова трагедія вселенського масштабу, де ми втрьох повинні знову когось відправити у свій світ? — Паркер намагався звести все до жарту, щоб зняти напругу між ними.
— Що? Ні, — до нього одразу ж розвернулися і зігнули ногу так, щоб вона була на ліжку. — Я не з цим прийшов. Хоча стосовно інших світів… Ми ж різні? Я в тому плані, що ми наче і маємо однакові імена, однакові прізвища, трохи схожі долі, але у всьому іншому — ми різні. Характери, зовнішності, звички. Та навіть у тебе павутина органічна, не те, що у нас з молодшим.
— Щиро кажучи, так. Я оце з кожним місяцем перебування тут, у цій реальності, упевнююся в тому, що ми, скоріше, просто однопрізвищники. І все в такому ж роді.
— Так. Так! — з більшим ентузіазмом промовив Піт. — Я це до чого? Ми ж вже наче дорослі, у нас є свої мізки, ми розпоряджаємося власним життям так, як хочемо.
— Дійсно, вже щось трапилося, — Паркер втомлено зітхнув.
— Ні, чесно. Я… О боже, — Піт не стримав нервового смішка, опустивши голову лише на пару секунд. — Я зараз скажу те, за що ти можеш зненавидіти мене і точно проженеш. Зі спальні. З квартири. Ні! Дослухай, — він підняв руку, не даючи Пітеру промовити й слова. — Я занадто довго збирався з думками, щоб зараз передумати… Я дуже хвилююся. Це видно по мені, але я усвідомлюю абсолютно все, що говорю. Пам’ятаєш, нашу розмову на кухні? Тоді, коли ми думали над тим, як нам називати один одного?
Пам’ятав. Ще й як пам’ятав, але Пітер намагався не думати про той випадок, про ті слова, які так розбурхали його свідомість. У його житті нічого подібного не було: ніколи ще так швидко у думках не проростало бажання, яке точно не було потрібним… нікому. Нікому і крапка, тому що це безглуздо.
Пітер глибоко вдихнув, готовий все ж таки відповісти на питання, як його підборіддя стиснули чужі пальцями, щоб повернути голову у свій бік і притиснутися своїми губами до його. Цілують. Це Піт цілував його. Саме той, хто був ним самим і хто вже стільки днів не виходив з його думок. Необхідно було розірвати поцілунок, потрібно було відвернути голову, піти, але Пітер не міг хоч щось зробити, бо, банально, ніяк не бажав це припиняти. Це було неправильно, проте Паркер вже не один день про те думав, не одну ніч йому зринали у снах, нехай і розмиті, подібні образи.
— Вибач, — Піт спішно відсторонився від нього. — Я… У мене так багато думок. І я накрутив себе, так? — він нервово посміхнувся. — Я розумію, як це виглядає зі сторони, і що це… божевілля. Ненормально. Бо я — це ти, а ти — це я. Але мені так спокійно з тобою, та й тобі, здається, також. І я зараз точно скажу ще якусь дурню, бо ти мовчиш і нічого не відповідаєш.
— Як тут щось відповіси, якщо ти не замовкаєш?
Синє підсвічування діодних лампочок згущувало тіні, через що обличчя Піта ставало більш засмученим, більш… таким, ніби вчинив помилку. Звісно, це все ненормально. Звісно, це ще те божевілля, якому не можна було потурати, адже… Та чорт забирай! Ні. Ні! Вони не однакові. Вони різні, хай і мали низку схожостей. Пітер не розумів, що саме на нього так подіяло, що саме стало відправною точкою для його рішення: м’яке, але холодне світло, чи те, яким Піт був пригніченим, чи чийсь автомобіль за вікном, що навіть на такій висоті будинку можна було почути рев мотора й побачити відблиск фар, — але він, опустивши голову, накрив чужу руку власною долонею на своєму ліжку, несильно стиснувши.
— Тепер я можу сказати? — У відповідь він отримав ствердний кивок голови. — Добре. Я… Я, чесно, ошелешений таким одкровенням, але я справді схиляюся до того, що ми різні. Різні, — повторив Паркер, ніби намагався переконати сам себе. — Коли ти бовкнув про те, що не так вже й проти переспати зі мною, то в мене не виникло огиди. Зовсім. І, правду кажучи, мене це навіть злякало, — Пітер не стримав усмішки.
— То ти… Ти не проти? — з неприхованою надією запитав Піт і зазирнув у очі Паркера.
— Навіть не знаю. Ні, тобто… Ні, я не проти, навіть цілком ненормальним це все не вважаю. Просто… дивно. Тобі так не здається?
— Так, дуже дивно… — Невпевнена посмішка торкнулася його губ.
І що тепер? Звичайно, добре, що вони поговорили, але ж так і не отримали ніякого консенсусу, адже саме за цим до нього прийшли. Так? Але Паркер не встиг довести думку до якогось логічного кінця, як під його долонею перевернулася рука, щоб переплести пальці.
Тепло. Навіть ніжно якось. Пітер не зводив погляду з цих рухів, через що втратив контроль над ситуацією — і до нього знову піддалися вперед, щоб поцілувати. Більш наполегливо, чуттєвіше — тепер він розумів весь цей спектр емоцій. У Паркера перехопило подих, але він відкрив губи й спробував відповісти так, як відчував. Це було… було зовсім не так, як із Мері Джейн. Щоразу саме він керував ситуацією, він був тим, хто тримав все в кулаці… Завжди та в усьому Пітер контролював своє життя, а варто було зіткнутися з тим, що зараз його вели у потрібному напрямку, як тіло відгукнулося онімінням, яке було більше, ніж просто приємним.
Піт опустив руку на пах Паркера, несильно натиснувши і змусивши судомно вдихнути, через що він відвернув голову вбік, розриваючи поцілунок. Йому не дали жодної секунди на те, щоб обміркувати все: Піт натиснув на плече, змусивши відкинутися назад на ліжко, і навис над ним, подивившись прямо в очі.
— Я ж не поспішаю?
— Поспішаєш, — Пітер глибоко і судомно вдихнув, — але кому яка зараз до цього різниця?
Справді, яка вже є різниця? Паркер втомився від свого життя, вірніше, втомився постійно думати та прораховувати, щоб знову не допускати помилок минулого. Пітер зарився пальцями у волосся на потилиці Піта, притягнувши його до себе для нового поцілунку, і відчув, як чужа рука залізла під футболку і стиснула його бік.
— Стривай, — спантеличено видихнув Паркер у поцілунок, — у мене немає нічого для сексу.
— Ти так легко про це говориш, — Піт, підвівшись на руці, здивовано глянув навпроти. — У мене є… потрібне. Я принесу. Зараз, — він підвівся з ліжка так само швидко, як і опинився в цій кімнаті.
— У моєму віці й соромитися теми сексу…
Негучно, варто було дверям зачинитися за Пітом. Це все одно суцільне безумство, в якому хотілося просто забутися. І в нього виходило. Досить таки непогано, якщо не замислюватися зайвий раз і просто плисти за течією. Пітер навіть підвівся, щоб стягнути з себе футболку, але так і залишився в штанях, не змусивши себе їх скинути.
Піт повернувся досить швидко, тримаючи в руках темно-фіолетовий квадратик презерватива та невеликий тюбик, що був повністю білим. Наче був певен, що його з усім цим не пошлють кудись подалі. Пітер нічого не сказав, як і не звернув увагу на погляд, яким його окинули. Йому потрібно було менше думати. Їм двом потрібно було менше думати, якщо обрали такий шлях.
Над ним знову нависли, його знову цілували, але тепер страждала шия. Піт досить сильно вкусив його під лінією нижньої щелепи, змусивши зашипіти та вигнутися, у відповідь штовхаючи кулаком у плече. Щоб знав, що робив. Щоб не зривався, нехай Пітер і віддав добровільно та безмовно право вести. Завтра синець буде. Що вони на це скажуть молодшому?
Паркер відволікся на погладжування чужих плечей, спини, підняв стегна тоді, коли з нього спробували стягнути штани з боксерами, і потягнув Піта на себе, щоб знову поцілувати. Друга спроба позбавлення від залишків одягу успішніша, розпалену шкіру лизнуло досить прохолодне повітря кімнати. Ніколи не відзначав, що тут не так вже й тепло.
— Ти був із чоловіками? — питання, яке Паркер очікував з самого початку.
— І так. І ні. І я говорити про це не буду. Просто знай, що… Що я маю досвід у подібному.
Минуле хотілося залишити у минулому, бо зараз розпочалося нове життя… Новий виток життя, в якому було місце для Піта. Паркер упустив момент, коли йому під поперек просунули подушку і як вологі від змазки пальці торкнулися його члена, через що в паху почало знайомо поколювати від зростаючого збудження.
Пітеру подобалося, що його не переставали цілувати, подобалося, як пальці щільним кільцем зімкнулися навколо члена, як вони, хай і в різнобій, але неквапливо рухалися. В грудях надто швидко розрослася вогняна квітка, що змусило застогнати низьким голосом. З кожним рухом руки Паркеру ставало все більш недостатньо, і Піт, наче прочитавши його думки, відсторонився тільки для того, щоб видавити на пальці ще змазки та торкнутися ними між його сідниць.
— У мене відчуття, що ти боїшся більше за мене, — з м’якою усмішкою видихнув Пітер.
— Можливо, так і є, — невпевнена тінь усмішки лягла на губи Піта. — Якщо хочеш… Якщо не можеш дивитися мені в очі, то можеш перевернутися.
— Ти завжди так багато говориш, коли хвилюєшся.
Як і він. Проте це було не важливо, особливо зараз. Пітер, облизавши пересохлі губи, розвів ноги ширше, показавши, що про хвилювання і мови бути не може, і запитально глянув на Піта. Знав би, що так багато буде розмов… Не любив цього. Не в такий момент.
Паркер глибоко судомно вдихнув, варто було відчути, як пальці потерли шкіру між сідниць і проникли в нього. Поки тільки один, через якого прийшли забуті відчуття дискомфорту, через що Пітер стиснув плечі Піта сильніше, показуючи йому межу. Нехай зачекає. І він чекав, покриваючи дрібними поцілунками шию та плечі.
Чи можливо повністю розчинитися в тій людині, яка, по суті, є тобою? Так, для одних — це хвороба, для інших — ненормально, для третіх — є неможливим через свою нереальність, але для Пітера було його новим ковтком повітря у цьому існуванні. Нудотно солодким ковтком, проте йому подобалося і хотілося продовження, ще і ще. Пальців ставало більше — його повільно і старанно розтягували, щоб не завдати болю, і Паркер дякував Піту поцілунками, погладжуваннями, тим, як сам рухався у відповідь.
Піт в черговий раз відсторонився, після чого пролунало тихе шарудіння пакетика, що розірвався, і Паркер змусив себе опустити погляд зі стелі на нього. Тремтіли руки… Усміхнувшись самими краєчками губ, Пітер сів, щоб забрати з рук Піта презерватив і допомогти натягнути на його член. Здається, він справді побоювався і був нерішучим через те, що відбувалося.
— Ти не боявся виходити віч-на-віч з Електро, а тут тремтиш увесь, — м’яко промовив Пітер, відкинувшись назад на ліжко.
— Я не боюсь. Це просто… А якщо завтра зранку буде все по-іншому? Якщо ми сьогодні все між нами зіпсуємо?
— Йди до мене, — Паркер стиснув пальцями чужі плечі, щоб притягти Піта до себе. — Не хвилюйся. Ми вже не підлітки і цей крок, який зробили зараз, не продиктований гормонами.
Вони більше не говорили, це не мало значення. Новий поцілунок майже відволік, але Паркер відчув, як Піт опустив одну руку вниз, щоб потім притиснутись голівкою між його сідниць. Тиск та слабкий поштовх, з яким його тіло вигнулося. Неприємно. Навіть межувало з болем, але Пітер тільки й міг, що впитися пальцями в його плечі й кусати губи Піта.
Дрібні поштовхи. Піт увійшов до кінця і завмер під довгий стогін, у якому було більше болю, ніж приємного. Важко було вдихнути, адже груди перетискало настільки сильно, наче на них лежав камінь, важко було поворухнутися, адже все тіло охопило оніміння. Піт охопив член Паркера пальцями й стиснув не надто сильно, щоб почати рухатися. Швидко. Голівка сховалася в долоні: її стискали, її терли, давили великим пальцем, розтерши змазку по і без цього вологій плоті.
Пітер вигинався назустріч, намагаючись штовхнутися в руку так, щоб біль не розкрив свої пелюстки знову, і він помітив, як синє світло зробило гострішими риси обличчя Піта… Синій — холодний колір, але чомусь обволік всю кімнату теплом. З першим поштовхом Паркер не стримав тихого стогону, і його поцілували.
Піту подобалося. Більше, ніж могло, і це було помітно. Помітно одразу ж, варто було тільки йому зірватися на більш швидкі рухи. Паркер стискав колінами чужі боки, намагався вигинатися назустріч кожного разу сильніше, як здавалося, що член входив глибше. Пітер губився в усьому: у часі, у відчуттях, в емоціях, у тому, що йому давали. В голові оселилося відчуття, наче Піт був у нього під шкірою, відчуття, наче читав його думки, адже варто було тільки подумати про те, що майже дійшов до межі, не вистачало лише якоїсь жалюгідної краплини в і без того переповненій задоволенням чаші, як член знов охоплювали пальці й починали рухатися в такт поштовхам.
Сильніше. Більше. Глибше. Йому все те давали, наче тільки Пітер потребував задоволення. Але не важливо. Це все було неважливим, адже у вухах пульсувало власне серце, і відлунням грали власні стогони, які під кінець стали занадто гучними. І короткими: Паркер зірвав голос, варто було Піту ривком увійти глибше. Він знав, що стискав чужі плечі надто сильно, що, якби з ним була звичайна людина, то вже давно б лежала з переломом, але… Поперек прострілило струмом — і Пітер вигнувся і низько застогнав, майже безсило, кінчивши собі на живіт.
Відчуття було, наче він пливе, давно забуте, але дуже приємне. Десь там далеко Паркер відчував, як Піт все ще рухався, чув його стогони, ловив чужі поцілунки власними губами… поки над ним різко не завмерли та не затремтіли. Так, це було повним безумством, але також було й начхати. Пітеру дійсно було начхати, особливо зараз, коли він міг сильно притискати Піта до себе, а у відповідь відчувати його тремтіння.
Залишок ночі поглинуло синє світло, яке мирно заколисувало їх. Залишок ночі проходив у лінивих поцілунках і простому лежанні поруч один з одним. Залишок ночі… Він пролетів. Дійсно пролетів. Тому що варто було закрити очі для того, аби кліпнути, як Паркер відкрив їх у новому дні.
Майже восьма, про що люб’язно сповіщало цифрове табло годинника. Вставати зовсім не хотілося, адже варто було тільки поворухнутися, аби потягнутися, як поперек нагадав про вчорашнє. Пітер був один в ліжку, але не дуже накручував себе через це, бо чув приглушені голоси на кухні. Це тільки у нього розпочалася відпустка, молодший на канікули піде лише через тиждень, а Піт…
Усміхнувшись, Паркер все ж таки змусив себе вибратися з ліжка і піти у ванну. Чи вірилось у те, що він переспав з Пітом? Тіло точно не дасть про це забути. Але питання було в іншому: як поводитися тепер? І що буде далі? Намагаючись зайвий раз себе не накручувати, Пітер одягнувся в домашнє і вийшов на кухню, де за столом вже сиділо двоє інших Павуків.
— Ранок, — хрипко і нерозбірливо мовив він: це було через сон чи через вчорашні стогони.
— Ранок, — відповів молодший, відволікшись від яєчні.
Якось… Паркер побачив, як Піт намагався не звертати на нього зайвої уваги, як старанно удавав, що сніданок куди цікавіший і інформативніший, ніж він. І, здається, таку різку зміну поведінки помітив не тільки він. Глибоко вдихнувши, наче все так само, як і тиждень тому, Пітер підійшов до плити, щоб з пательні перекласти на тарілку свою частину яєчні, і сів за стіл. На нього дивилися. Дивилися на Піта. Питально. Потім з підозрами. Молодшого не було вчора вдома, щоб…
— Ви посварилися? — Пітер-номер-один примружив очі.
— Ні.
— Ні! — одночасно з Паркером промовив Піт.
— Все нормально, — Пітер слабко усміхнувся молодшому, повертаючи до нього голову. — Я що подумав. У мене ж відпустка і ми б могли куд…
— Боже мій, — приголомшено видихнув молодший, витріщившись на чужу шию. — Це те, про що я думаю? Ні! Ні, — він виставив руки вперед, не давши нікому промовити й слова. — Не хочу нічого знати. Я підозрював вас, але… О боже. Ні. Все. Я цього не бачив. Ви дорослі люди, всі ми різні та далі по списку. Мені не потрібно більше нічого знати.
Молодший спішно закрив очі собі долонею, наче був малим хлоп’ям, і опустив голову, показуючи, що йому куди цікавіший сніданок. Пітер глибоко вдихнув і… Він засміявся. Спокійно засміявся, відчувши, наче важкий тягар, що лежав на його плечах, розбився вщент. Піт також підхопив його сміх, похитав головою і так само, як молодший, закрив долонею очі. Що ж, якщо вже всі все знали, то… Мати спільну квартиру, бюджет, інтереси не так вже і погано. Але вдвічі краще, коли ви не сторонні один одному люди, не звичайні співмешканці, а справжня сім’я.
Відгуки