Марія

- Доброго ранку, містере Паркере, - почув Пітер і незадоволено зажмурився. Захотілося сховатися під простирадло і продовжити сон, однак розумна П’ятниця впустила світло у кімнату. Не надто сильно, але чутливим очам Пітера вистачило для пробудження.

- Доброго? – застогнав хлопець і зісковзнув з ліжка. Краще послухатися, доки дурнувата П’ятниця не відкрила вікна повністю. – Що ти маєш для мене? – сонно спитав і потягнувся за одягом. В очі ніби піску насипали, організм вимагав продовжити сон, але хлопець зробив над собою зусилля, щоб зосередитися.

Він прокидався один у цій спальні вже п’ятий день поспіль, і це добряче бісило. Кожен ранок схожий на попередній, тож Пітер знав, чого чекати далі.

- Роуді просив переказати, що чекатиме вас ввечері у залі. Крім того, ви маєте декілька повідомлень від містера Лідса, - П’ятниця подавала інформацію за ступенем важливості, і це Паркера злило. Він одразу хотів почути новини від Месників і, головне, від Старка. Але Тоні завжди казав, що такий спосіб сприйняття дозволяє звертати увагу на найдрібніші деталі (якими чоловік, звісно, нехтував). Але Пітер однак погодився. Він не міг сперечатися з Тоні, той був надто впертим. А ще надто гарним, добрим, взагалі «надто» у всьому. І Питер стримувався, щоб не світитися від щастя і не дякувати Всесвіту щохвилинно. Бо він зробив для нього найбільший подарунок у світі. Він дав йому у соулмейти найкращого чоловіка.

- Місію Месників закінчено ще вчора, бос переказував, що прибуде завтра вранці. Втрат немає. Вчора пройшли прес-конференція і святковий прийом, сьогодні Месники запланували зустріч із урядом.

Пітер посміхнувся стелі і пішов у ванну. Хороші новини окрилювали. Юнак не перестав посміхатися дзеркалу, коли взявся за зубну щітку. Думками він був надто далеко від звичайних ранкових процедур, бо знову пригадував те, як все почалось. Насправді він відчував себе сентиментальним диваком, але все одно обожнював згадувати їхню історію. Це радувало його і надихало.

Хоча починалося все не як в підліткових мелодрамах, у яких головна героїня отримувала ім’я: мітку, що сповіщала не тільки про появу соулмейта, а й про його спроможність з кимось перепихнутися. У Пітера було не так – він носив на собі імена з народження, крім того – імена замінювали одне одного ледь не щоночі, а то і кілька разів за ніч. З наступним пунктом йому теж не пощастило – соулмейт не кинувся йому на шию, тільки дізнавшись про все. Старк посміявся і сказав, що все це дурня, а Паркеру треба побільше спати, бо зовсім вже голову втратив.

Пітер тільки стиснув зуби, а потім нахабно спостерігав, як чоловік раптом позбавився звичних веселих футболок, віддаючи перевагу кофтам, щоб увесь світ не побачив зловтішливе «Мішель» на його руці. Варто віддати йому належне, Тоні не дав слабину і ставлення до Пітера не змінив. Тільки вистрелював жартиками у майстерні і задоволено роздивлявся, як Паркер червоніє.

А потім десь за місяць Тоні побачив, що ім’я змінилося. І цей раз для Пітера теж став несподіванкою. Він не хотів злити Старка чи доводити, що між ними зв’язок, просто сильно напився і підкорився своєму молодому організмові, отримавши багрові сліди по всьому тілу.

За це Пітер поплатився психікою Старка і тижнем спокійного життя. Вони, наче два ідіоти, то бігали один за одним, то кричали, то мирились і вирішували (Тоні вирішував) залишити їх стосунки без змін. Але воно того коштувало, бо після закінчення цього дикого родео Пітер прокинувся у Вежі з абсолютно чистим передпліччям і соулмейтом поряд.

Того ранку він отримав дуже багато, бо, як не принижував себе Тоні, як не обіцяв, що Пітер сам втече від нього за місяць, але пройшло вже два роки їх спільного життя. І, Бог йому свідок, Пітер ніколи не відчував себе щасливішим.

Пітер посміхнувся своєму відображенню і стягнув сорочку, у якій вчора заснув. Він уже мріяв про прохолодний душ, але завмер, роздивляючись свою руку.

- Що? – посмішка згасла миттєво. Хлопець відкинув сорочку на підлогу і злякано підступив до дзеркала, роздивляючись чуже ім’я на своїй руці.

- Що за чорт? – Пітер увімкнув воду и тер руку, наївно сподіваючись, що забруднився десь на патрулі чи в університеті. Але знайоме відчуття неначе витиснутих на шкірі жорстких літер змусило ноги підігнутися. Хлопець схопився за раковину и схилив голову, роздивляючись ім’я.

Марія.

Думка про зраду прийшла у голову миттєво, змушуючи хлопця задихнутися и спертися на стіну, хапаючи повітря. Захотілося сховатися під ковдру, віддавшись відразливо-хворобливому почуттю, що наповнило нутрощі. Він же не міг, так? Це якась помилка. Тоні полетів ризикувати своїм життям, Тоні пообіцяв йому, що повернеться живим і нарешті влаштує їм відпочинок, Тоні ж не міг використовувати цей час, щоб спати з кимось іншим?

Але Пітер розумів, що його сумніви – лише спроба себе обманути. Ось неспростовний доказ – виведене чорним ім’я якоїсь Марії на його руці, справжня мітка. Свідоцтво зради. Всесвіт рідко лінився, а про мітки він потурбувався особливо пильно - ті ніколи не давали збоїв. Доки Пітер задихався в їхній спальні один, молився всьому святому, щоб Старк вцілів – той розважався з іншою жінкою у сусідньому штаті.

- Пітер, - покликала П’ятниця, обриваючи хід його думок, і хлопець вже знав, чого вона хотіла. Це спрацювало – він звернув увагу, що через переживання забув, як дихати.

- Я в нормі, - промимрив хлопець, роблячи глибокий вдих. Горло звело спазмом, і він просто не знав, що робити. У грудях набухла образа, знайоме відчуття чужого імені, з яким він прожив усе життя, мислилося брудним клеймом, яке, наче кислота, ятрило шкіру.

- Вам дзвінок від містера Старка. Відповісти? - П’ятниця наче знущалася. Пітер весь зіщулився, підірвався з підлоги.

- Ні! – прокричав він і нарешті твердо став на ноги. Але потворне відчуття в грудях не зникло. Сили давала лише одна думка – піти геть. Піти, перш ніж Тоні повернеться і побачить, наскільки розбив Пітера. – Не смій!

Втекти. Втекти геть, не обертаючись. Викинути з думок образ Старка і його теплі слова. Намагатися забути приниження, яке вчинив його власний соулмейт.

Він швидко зібрав найважливіше, доки П’ятниця знову і знову повідомляла про вхідні дзвінки. Пітер спішив, бо знав, що Старк може змусити штучний розум прийняти виклик, і тоді Паркеру довелося б з ним говорити. Але Тоні цього не робив, лишаючи вибір за хлопцем. І Питер обрав, вистрибуючи у вікно. Кілька секунд він коливався, перш ніж випустити павутину, тому що розбитися від падіння із хмарочосу здалося чудовою перспективою.

+++

Пітер ізолювався дуже добре. Він з’явився у Мей на порозі і мовчки показав напис, забезпечуючи собі захист. Тепер, якщо Тоні прийде, тітка просто відгризе йому голову, відкидаючи навіть шанс побачити Пітера. А хлопцю тільки того і було треба. Він кинув рюкзак в темний куток, стягнув костюм і розтікся по ліжку.
Пітер стримував емоції, бо знав – через півгодини тітка пошкребеться в двері кімнати із ромашковим чаєм і величезним бажанням втішити.
Він дозволив їй зайти, нагодувати себе смаколиками. Хлопець заснув у теплих обіймах найближчої на світі людини, не гребуючи сльозами і тремом у кінцівках. Але Пітер однаково розумів – ще не на часі. Його рвало на частини, але це не відчувалося, як справжній біль. Наче демо-версія, наче він пуста лялька, наче світ навколо симуляція, неправда.
Розуміння потроху прийшло до нього лише на третій день, коли Мей майже благала його хоча б вийти на вулицю, а потворне клеймо відмовлялося зникати. Він приділив багато часу спробам відтерти його, і ледь не стер шкіру ганчіркою. Як і очікувалось, це не допомогло.
Пітер думав, що йому нічого не допоможе. Хлопець пересувався від ліжка до холодильника чи туалета і назад. Апетит зник, інтерес зник, він рухався лише коли Мей приходила з роботи. Жінка кожного разу поспішала, її серце голосно бухало у грудях, поки вона відкривала вхідні двері, наче боялася - щось сталося. Але нічого не змінювалося, за декілька днів хлопець вдавався лише до рефлексії та серіалів.
Мей просила спілкуватися хоча б з друзями, а Пітер боявся вмикати телефон чи заходити в мережу, бо знав, що Тоні вже дав знати про себе – подзвонив і написав, куди тільки міг, намагаючись поговорити, встановити контакт.
І Паркер міг би дати йому шанс на пояснення, але не виходило. Що тут скажеш? Завжди можна знайти компроміс, так, але мітка на плечі не залишала для нього місця. Лише змушувала відчувати себе використаним і зрадженим.
Яким він мав бути жалюгідним, якщо його соулмейт знайшов заміну так просто, після декількох днів розлуки, навіть незважаючи на те, що Пітер про все дізнається? Не може не дізнатися. Бо так влаштований їх чортів світ.
Три перших дні пройшли швидко, залишивши по собі болючий слід, який ніколи не зникне із його голови. На четвертий день нічого не змінилося. Стало тільки гірше. Мей звично пішла на роботу, а Пітер готувався провести ще один марний день. Він мав звестися з ліжка і влаштовувати своє життя, викреслити звідти Старка і знову стати повноцінною людиною. Він це розумів, але знову сказав собі звичне «не сьогодні» і ввімкнув чергову серію ситкому. А потім прийшов Тоні.
Пітер прокляв свої підвищенні органи чуття, бо почув знайоме серцебиття ще зі сходів. Він знав, що Старк уже в місті і шукає способи зв’язку, але Мей тихо і впевнено відправляла його куди подалі. Але Пітер не очікував, що мільярдер з’явиться в їхньому закинутому районі для… а для чого?
Але це не галюцинації мозку, Старк зупинився під дверима і після глибокого вдиху подзвонив. Не зрозуміло, на що він сподівався.
Пітер взяв під контроль бурю емоцій (хоча б спробував), щоб по-дитячому не розридатися прямо на місці.
Із цілої плеяди емоцій Пітер обрав злість і почав казитися. Він підірвався з місця і добіг до дверей, щоб вигнати Старка раз і назавжди. Як він може приходити сюди, про що він думає? Що Пітер кинеться в його обійми? Пробачить усе? Дозволить далі змішувати себе з багном?
Проте, тільки побачивши обриси дверей, Паркер застиг і стишив кроки. Ноги тряслися, коли він з силою стиснув худі у пальцях і підійшов впритул. Щоб його чорти забрали, цей клятий суперслух, бо Пітер чув усе – як нервово стукала нога об розколоту плиту, як чоловік глибоко дихав, як швидко билося його серце.
Чорти б забрали самого Тоні Старка. Бо він також пам’ятав про здібності свого хлопця. Тому тихо заговорив.
- Я знаю, що ти там, Піт, - хлопець здригнувся від хриплого голосу. Він тихо підібрався до дверей і притиснувся всім тілом, мовчки ненавидячи себе за слабкість. Бо йому було недостатньо – хотілося ближче, зірвати двері із завіс і притиснутися до Тоні. Не стримувати сил, ламати ребра, стискуючи внутрішні органи, щоб чоловік хоч на секунду відчув, як Пітеру боляче. – Я знаю, що ти не хочеш мене бачити, і я розумію чому… - Пітер уявив опущені плечі і втомлений похмурий погляд. Він знав Старка наче самого себе, знав, що тому важко підібрати слова, проте чоловік говорив, бо відчував, що мовчанка може змусити Пітера щезнути назавжди. - Просто відчини мені, добре? Я знайду спосіб все виправити, тільки дозволь мені… - чоловік затих, а через секунду голосний стук змусив хлопця підскочити. Тоні гамселив двері кулаками, імпульсивно, змучено, з такою ненавистю до самого себе, що темніло перед очима. Тоні був наче відкрита книга. Пітер знав його, як себе самого. Тільки зрадника в ньому раніше чомусь не помічав.
Старк продовжив стирчати під дверима зі збитим диханням та розбитими кулаками. Пітер тримався і не відчиняв. Він стискав зуби, ловив пальцями ридання і жмурився, змушував сльози бігти з новою силою. Він неначе завмер посередині – не відчиняв, проте не міг піти. Осів під дверима і притиснувся до холодного дерева, наче до найріднішого у світі, наче безумець.
Йому так хотілося в обійми Тоні.
Образа не давала зрушити з місця.

+++

Пітер вибрався з ліжка тільки ввечері і натягнув костюм. Проігнорувати повідомлення від Неда – звична справа. Друг наче ненароком скинув йому новини. Вежа знову перетворилась у притулок для гурту моделей і божевільних вечірок. Баси били по вухам, алкоголь лився відрами. Пітер сам декілька разів пролітав поруч, коли патрулі заводили його до Вежі (а не тому що дико хотілося додому), і бачив різнокольорове світло і п’яних людей.
Незважаючи на це, ненависне ім’я на руці не змінювалося на нове.
Пітер намагався не помічати того, що Тоні запустив програму самознищення. Минуло два тижні з того дня, коли здивована Мей виштовхала Старка з-під їхніх дверей, а потім декілька годин дивилась, як із Пітера відрами лився біль. Він ридав у неї на руках, наче дитина, кричав, сварився і знову ридав, доки знесилений не заснув у своєму ліжку.
Щось той день в ньому змінив. Пітеру майже миттєву остогидла його кімната, ця квартира і подібне існування. Наступного дня він натягнув костюм і пішов у патруль. Звичний політ, пригоди і відчуття потрібності стали першим кроком повернення до нормального життя (чи чогось подібного). Університет теж став хорошим якорем - викладачі плювати хотіли на його душевні перипетії, тому доводилось вчитися, надолужувати пропущене і намагатися знову стати кращими.
Вдень він був на навчанні, ввечері – патрулював, вночі продовжував патрулювання чи вчився. Життя повернулось у звичне русло.
Але залишилось те, що бісило Пітера до білих кіл перед очима. Варто йому зупинитися, втратити уважність і дозволити собі розслабитись, як думки відданими щенятами поверталися до одного й того ж самого. До Старка.
Пітер проклинав усе довкола – чоловіка, їх зв’язок, чортів Всесвіт. Він не дивися новини, тому що там говорили про Старка, не заходив у інтернет, який підкидав йому статті про колишнього, ненавидів сам факт існування без чоловіка.
Тому що, незважаючи на те, що Тоні зробив, на палючу образу, на тупу мітку, Пітер не міг зректися свого соулмейта.
Тому що їхнє спільне з Тоні не перекреслила зрада. Пітер досі сумував, тягуче, відчайдушно – за сильними руками, втомленою посмішкою, за безсонними ночами у майстерні, за всім Тоні, що залишився куточком спокою і затишку в його серці.
Так, Старк розтоптав його, зрадив, зробив дуже боляче.
Але дурним почуттям було наплювати. Пітер любив до дрижачих губ і стиснутих кулаків.
Тому, коли за тиждень після їх розриву, Тоні з незрозумілого номера відправив коротке повідомлення, Пітер відчув, як від болю його вивертає зсередини.
«Вибач. Я тебе більше не чіпатиму».

+++

Через місяць після їх розриву планета чомусь не зійшла з орбіти. Життя текло так спокійно і розмірено. Пітер вчився, займався геройством, гуляв з друзями.
Тоні, як і обіцяв, не втручався в його життя. Навіть газетні заголовки більше не кричали – чоловік ніби заспокоївся і порвав з вечірками. Від Геппі Пітер знав, що самознищення не закінчилося, лише надбало іншої форми – Тоні переїхав до майстерні, майже не спав, дудлив алкоголь замість води і безкінечно винаходив.
Пітер на ці розповіді лише тиснув плечима і стримував бажання огризнутися. Хоган з розумінням плескав його по плечі, не тиснув, не звинувачував, ставився з розумінням, але… дивився так, наче Пітеру під силу це зупинити. Наче хлопець після його слів зірветься і побіжить діставати Тоні із ями, в яку він сам себе загнав. Пітер тільки посміхався – його б хто витяг із цієї чортової ями.
Пітер серйозно роздумував над приладом, який міг би відімкнути емоції. Бо жити із відчуттям, що його внутрішні органи прокручують через м’ясорубку, хлопець вже не міг.
Іноді здавалося, що його відпускало, Старк зник з його життя, що можливо все забути і рухатися далі. А потім Пітер ловив себе на наївних думках про те, як Тоні прилетить до нього в своєму крутому Марці, притисне і більше ніколи не відпустить.
Тільки Пітер вже не зможе так просто впустити чоловіка, бо, справді, як знову бути разом з Тоні, якщо він елементарно не зможе йому довіряти?
Пітер бився, як пташка в клітці, намагаючись поладнати з усіма навколо, заткнути дурне кохання і потяг до соулмейта, втекти від себе.
Наперед марна втеча привела його на імпровізоване поле бою посеред звичайної вулиці. Хлопець роздивився вуличку, якою зазвичай скорочував шлях до метро. Зараз її зайняли якісь дивні люди зі зброєю, їх було не менше двадцяти - і це все точно не до добра.
- Карен, повідом екстрені служби. І Месників. Напиши Мей, щоб не поверталась додому.
Штучний інтелект підрахував кількість людей у навколишніх домах – з сотню. Треба діяти тихо, якщо почнуться постріли, то постраждають звичайні люди. На щастя, бандити не поспішали, вони наче вичікували. Не зрозуміло, звичайно, чого, але дочекалися вони Месників у повному складі. Поліція почала евакуацію людей, коли Карен підключила Павучка до спільного каналу зв’язку.
- Що їм потрібно? – Клінт саме заліз на дах поруч з Пітером, щоб збільшити зону обстрілу.
- Стандартно, хочуть голову Старка або погрожують знести весь квартал, - фиркнула Наташа. Шпигунки не було видно, проте Пітер і не намагався її розгледіти – занадто добре Вдова ховалася.
- Цивільних евакуювали? – а ось Кеп не ховався. Стояв поруч зі Старком під прицілом у всіх можливих пістолетів і виблискував щитом.

- Ще кілька хвилин, - відзвітував Сем, що контактував з поліцейськими, - вивели усіх, крім найближчих будівель, бо вони б помітили.

- Чудово, ми з Тоні будемо тягнути час на переговорах, - твердо і впевнено сказав Стів.
- Все дивасніше й дивасніше, - злостиво фиркнув Клінт, поки зручніше вмощувався на даху.

- Треба знешкодити вибухівку, інакше все марно, - врешті мовив Пітер, не показуючись зі свого сховку. Те, що бандити не бачили його, може стати козирем.

На секунду в комунікаторі стало тихо. Пітер очікував цього, тому тільки посміхнувся. Невідомо, наскільки багато Месники знали про їхній конфлікт, проте Пітер розумів, що приховати щось від найнебезпечніших людей у світі проблематично.

Тому він очікував будь-якої реакції, але не відповіді від Старка. А чоловік заговорив зосереджено і просто, наче не його серце забилося вдвічі швидше.

- Сем, час для Редвінґа. П’ятниця допоможе знешкодити вибухівку. Коли впораєшся, ми їх схопимо. Павучок, прикриєш за потреби.

Пітер щось пробуркотів замість згоди і підповз ближче. Він намагався заспокоїтися і зосередитись на завданні. Виходило погано, бо ситуація занадто стрімко виходила з-під контролю. Злочинці занадто нервові, зривали голоси і вимагали голову Тоні на срібній тарелі. Не зрозуміло чому, але світ регулярно скидував свої проблеми Тоні на голову, звинувачував його і заздалегідь засуджував. Чоловік приймав усе з мовчазною згодою і звалював усе на свої плечі знову і знову. Пітер витратив багато часу, доводячи, що це несправедливо, що Тоні не повинен тягнути на собі все, проте його слова проходили повз, а Старк продовжував вбивати сам себе.

Тоді Пітер стискав кулаки, обіймав чоловіка, посилав Росса і влізав у бійки з Кепом, боровся за спокій усіма методами. Мабуть, саме тому, коли Сем затримувався, ситуація вийшла з-під контролю, а Тоні чомусь вийшов із костюма під приціли всієї зброї у кварталі, Пітер не витримав.

Він вистрибнув з укриття і відкинув Тоні павутиною з-під шквалу куль. Марк підхопив чоловіка, той почав відстрілюватись, а бандит спробував підірвати бомбу. Проте Сем встиг. Злочинців затримали гуртом за лічені хвилини.

Пітер допомагав, ігноруючи кулю в боці. Але, тільки-но все завершилося, як він втік за першої ж нагоди. Біль не хвилював, власна кров не хвилювала.

В голові билася та сама думка на повторі – а якби він не встиг? Секундне зволікання підставило б Тоні під десяток куль, і життя покинуло б його за декілька секунд. І ці скандали, зради, образи пішли за водою, принизлива мітка щезла б, і все скінчилось. Пітер звільнився. Залишився б без соулмейта.

Тому, перетягуючи рану, хлопець не помічав ріки власної крові, тому що десь у Вежі Тоні був змученим, втомленим, але живим.

+++

Пітер заспокоював себе відчайдушно, що приводило до нового нападу паніки.
Вдих-видих, Паркере.

Колись це мало б статися.

Він усвідомлював, що колись повернеться у Вежу. І не тому, що вона стала другим домом, не тому, що тітка ненароком натякала, що потрібно б забрати від Старка речі, не тому, що Геппі переконував - Пітер там очікуваний гість… Начхати йому було на кімнати, будівлі, речі та іншу маячню. У Вежі він лишив дещо важливе. Там був Тоні.

Пітер планував зробити це вдумливо, зібратися з духом і впоратися з дурними емоціями. Насправді ж він зірвався з місця серед ночі через страшний сон, натягнув костюм і, наче вітер, дістався до Вежі. Він зайшов усередину, привітався з П’ятницею і одразу пішов до майстерні. Бо і так знав, де шукати Тоні.

Кімната така рідна і звична, примушувала коліна дрижати. А знайомий силует у глибині майстерні примусив стиснути руки в кулаки. Тоні проводив розрахунки на голографічному екрані, але, тільки-но Пітер підійшов, він відштовхнув екран і підняв голову. Паркер завмер біля входу, нездатний зробити і крок. Стояв і дивися на Тоні. А той і оком не зморгнув, ніби прихід Пітера був йому байдужий. Тільки відставив келих віскі і підійшов ближче, бо в хлопця не було не то сили.

- О, Пітере, це ти? – чоловік байдуже посміхнувся і застиг в десяти кроках. - Прийшов забрати речі?

Хлопець здивовано кліпнув, роздивляючись Старка, наче вперше його побачив. Що Тоні сказав? Як він посмів так з ним заговорити? Пітер ж ледь встиг перевдягнутись із піжами, коли вискочив у ніч із дрижачими після кошмару руками. Після жахливого сну, у якому Тоні падав замертво від десятка пострілів, стікав кров’ю на руках у Пітера, доки той благав не помирати.

Але ця версія Тоні дивилась на нього спантеличено. Чоловік не розумів, що Пітер тут забув, наче змирився і залишив їх стосунки у минулому. Бо це не його вивертало від болю кожну секунду цього місяця.

Пітер продовжив мовчанку. У цей час Тоні мигцем подивився на час – третя година ранку. Не дивно, він так запрацювався. А ось що о такій порі тут робить Пітер – цікавіше питання. Хоча Тоні мав відповідь і на це, він не був сліпим, бачив, як біль прошила красиве лице, як Пітер стискав кулаки і дивився понуро, наче чекав, що Старк знайде спосіб усе виправити. Змайструє із мотлоху машину час і повернеться у минуле, не стане зраджувати, не руйнуватиме їхнє життя.

Пітер стояв зовсім поруч, Пітер дивився поглядом відчайдуха, Пітер дрижав. Від болю. Від близькості. Від всього відразу.

- Усе добре, милий? – обережно спитав Тоні і спробував наблизитись. Він розумів, що не має права, але нічого не міг вчинити – дурне серце вимагало підійти ближче, щоб обійняти, підтримати і заспокоїти.

- Не називай мене так, - перервав Пітер. У нього в очах якесь пекло. Щось загнане і болюче змусило Тоні зупинитися і завмерти. Він не міг і кроку ступити, бо хлопець очевидячки не хотів його близькості, бо Тоні викликав огиду, до того ж не тільки у Пітера, а й у самого себе.

Але тільки-но чоловіка захопила ця думка, як у Паркера в очах загорівся впертий вогник, і хлопець буквально налетів на Старка. І тоді за кілька митей їхні тіла і губи з’єдналися. Тоні немов падав у провалля, коли поцілував і дозволив цілувати у відповідь, обхоплював руками і відчував руки Пітера у своєму волоссі.

Паркер не цілував – він кусав його губи. Тоні ж дозволяв, замість цього м’яко торкався хлопця. Паркер не просто притискався – він намагався розчавити чоловіка у своїх обіймах. Тоні обережно гладив його по спині, навіть не намагаючись уникнути болю.

- Допоможи мені, Тоні, - ледве чутно попросив Пітер між жадібними поцілунками. Він відчував смак крові на губах, але не зупинявся. Вигризти, вимучити з чоловіка каяття, змусити його відчути той самий біль, віддати хоча б шматочок своїх страждань, - я не можу так жити, - продовжив він, змусивши Тоні затремтіти. Вони обидва збуджені, але це останнє, про що думалося. Пітер задихався. Тремтів. Натиснув на емблему павука і стягнув костюм з плечей.

- Що ти робиш, Пітере? – Старк теж задихався. Він провів язиком по зраненим губам, відчув на зап’ястках, шиї та плечах майбутні синці. Але він не жалівся, не сторонився. Він не сіпнувся б навіть якщо Пітер спробував його вбити. Врешті, від його рук не страшно померти.

- Зніми його, Тоні, - хлопець в обіймах миттєво ослаб. Міцна хватка зникла, наче ніколи і не існувала. Паркер затремтів і сховав погляд. – Прошу, я не можу жити з цим. Зітри її, будь ласка, - Пітер обережно повів плечима так, що мітка опинилась у Тоні прямо перед очима. П’ять букв, одне жіноче ім’я, вир спогадів про жахливий ранок, скурочену постіль і якусь вихолощену дівчину. І відчуття, наче світ перевернувся.

Тому що першою думкою був Пітер. Першим поривом – вилетіти негайно і все виправити, встигнути раніше П’ятниці, притиснути до себе сонного хлопця і благати-просити-умовляти. Отримати прощення.

Але вдома його чекала пуста спальня, пусті полички в шафі і пустота. На яку він заслужив.

Пітер тихо плакав йому в шию і притикався так близько, що дихати було важко. Поруч з Тоні було так добре. Звісно, добре, це ж звичайна хімія – присутність соулмейта запускала в організмі низку реакцій. Але одночасно з цим Пітер чомусь не тварина, він мав свідомість, яка відчайдушно протестувала проти Тоні. Він мав піти. Мав залишити Старка. Чоловік сам зробив цей вибір.

- Я… - сильні руки Тоні м’яко відштовхнули, натомість дрижачі пальці підняли лице Пітера. – Чи можу я?.. – спитав він і з надією подивився на його губи. Хлопця трусило і прокляті сльози ніяк не зупинялися.

- Ні, Тоні. Досить, - і відійшов.

- Пітере, - чоловік не відступився так швидко, але руки опустив. Ще раз роздивився вибите на чужій шкірі ім’я і стиснув губи. Нічого, окрім злості на себе і розчарування, він не відчував, – пробач мені. Вибач, милий, чуєш? Дай мені все виправити. Я зроблю все, що ти попросиш, - вони стояли навпроти, їх розділяло декілька кроків і одна зрада. Тоні ховав тремтячі руки і розглядав хлопця. Слова кінчились зарано, але очі продовжили молити про пробачення. Пітер не витримав його погляду, відвів очі, ніби він тут винний, ніби він усе зруйнував.

- Запізно, Тоні, зробленого не виправиш, - він заперечно похитав головою і відступив на крок. Кінець. Край. Він не міг більше хапатися за примарну надію замість того, щоб піти. – Надішли мені речі разом з Геппі, будь ласка. І забудь, - шаблонні фрази гірчили, розривали щось всередині. Хлопець ховав очі, тільки б не показувати, що його світ розбився на шматки.

- Не йди! – Тоні, наче хлопчисько, зірвався слідки, тільки-но Пітер ступив до виходу. Він схопив хлопця за руки і заговорив, змішуючи слова, панічно намагаючись встигнути сказати усе, - Прошу, залишся. Ми не зможемо жити один без одного. Соулмейти страждають, коли розлучаються. Мітки не дадуть нам спокою. Мені погано без тебе, Пітере, я не витримаю таке життя, - Паркер здригнувся, вдивляючись у відчайдушне лице. Тоні вперше просив так. Він ніколи не видавав емоцій, а тут дрижав і хапався за нього, як за останню надію. А сам наче чекав присуду. І дочекався – хлопець вирвався і знову ступив до виходу. Але Старк не здався – обігнав його, виріс, наче з-під землі, намагаючись стримати.

- Давай зітремо мітку, - чоловік зайшов з іншого боку і м’яко торкнувся потворного імені. – Дай мені виправити хоча б це.

Пітер завмер від ніжного доторку, прикрив очі і глибоко вдихнув. Потрібно було тікати, терміново йти, щоб не ридати прямо при Тоні.

- Навіщо, Тоні? Навіщо, якщо ти все одно подаруєш мені нове ім’я. Я знаю, як це. Я прожив так усе життя. Я вже повірив, що ти змінишся. Але ти не можеш по-іншому, Тоні.
Старк відступив миттєво. Пітер пішов до виходу, намагаючись викинути із пам’яті розпач і біль на чужому лиці. Чоловік мав такий вигляд, наче Пітер розбив щось у нього всередині, а він мовчки прийняв і змирився, бо не мав заперечень.

Паркеру хотілося зробити крок назад, притиснути, заспокоїти.

Замість цього він вибіг із майстерні і деякий час сліпо тинявся поверхом, бо сльози не давали піти – політ на павутині у такому стані став би останнім. Він намагався взяти себе в руки, але врешті не витримав і натягнув маску, тільки б не залишатися тут більше.

- П’ятниця, вікно, - наказав він і активував вебшутери. Перед прірвою він зупинився, щоб вдихнути і спробувати заспокоїтися. Треба піти. Там свобода, спокійна рутина без Старка. Без гіркого болю і виру емоцій.

Давай, Павучок, один крок – і все позаду! Тоні не наважиться тривожити, ти ж побачив в його лиці, що вдарив, куди треба. Лише крок. Один постріл. Свобода.

- Як там Тоні? – спитав він. У грудях щось нестерпно боліло. Тільки б почути, що все добре.

- Бос наразі наливає собі чарку. Боюсь, що він розгромив майстерню і роздер руку.

- Сильно? – ну навіщо тобі? Давай, іди звідси! Тікай. Тобі ж… потрібна свобода?..

- Кровотеча не зупиняється.

- Зачини вікно.

Пітер себе ненавидів. Але все одно повернувся назад. Стрімко і швидко, вже не зупиняючись перед дверима. Що йому, в біса, втрачати? Усе, що було у грудях, вже розтоптане. Чого варта його гордість, якщо без Тоні йому життя немає.

У Тоні плечі швидко здіймалися від глибоких вдихів, рука в крові і голова понурена. У здоровій руці замість аптечки – віскі. Пітер сухо всміхнувся, хоча всередині усе боліло. Він стягнув маску, не намагаючись приховати червоні очі.

- Пітере? – Старк подивився наче на привида. Дивно, вони ж тільки-но бачились. – Що ти робиш? – хлопець мовчки дістав аптечку і майже впав перед чоловіком на коліна, відібравши келих.

- Не рухайся, - Пітер сконцентрувався на пораненій руці, тільки б не думати про все інше. Шматочки скла, розсипані на підлозі, врізалися йому в ноги, але Пітеру однаково – біль навіть трохи допомагав тримати себе в руках.

- Ти не маєш цього робити, - Тоні виглядав замученим, але не сперечався, навпаки дозволяв торкатися.

- Я хочу це зробити, - Пітер подивився вперто, навіть з викликом. Всередині все кричало. Бо він ще і близько Старку не пробачив. Але піти неможливо – їхній зв’язок цього б ніколи не допустив.

- Ти маєш рацію, милий… - Тоні підбирав слова, але все одно зробив помилку і змушений був виправлятися, - Пітере. Я не зміг, - бинт м’яко стягнув шкіру, а хлопець промовчав, лише продовжив хмуритись і кусати губи.

Коли з раною було покінчено, Пітер не піднявся. Він уникав погляду згори і збирав ліки, відтягуючи момент розмови. А коли тягнути було нікуди - розгубився, не знаючи, як пояснити.

Як донести чоловіку, що вони потрібні один одному, бо розлука зведе їх з розуму. І рани з патрулів та вбитий погляд Тоні лише доводили це. Паркер віддав би все за можливість гордо піти, але гордість ніколи не подарує йому стільки тепла, скільки Тоні. І не зможе Паркер жити, знаючи, що саме через нього страждає соулмейт.

Пітер глибоко полинув у свої думки, доки тепле дихання на шиї його звідти не вирвало. М’які губи залишили вдячний поцілунок. Тоні, не відчувши реакції, відсахнувся швидко, наче від удару.

- Вибач, - попросив він тихо, - я не маю…

Пітер востаннє зажмурився, дозволяючи слабкість. І відпустив себе. Не тільки підняв погляд – сам піднявся, відчуваючи, як скло сиплеться з його ніг, залишаючи маленькі ранки. Він заліз Тоні на коліна, не даючи собі передумати, і поцілував. Тоні діяв обережно, і Пітер підлаштувався – більше не намагався завдати болю чи перемогти. Він підкорився, линув до Тоні, як робив це звичайно. Ніби нікого на світі, крім чоловіка, не мав.

Пітер роздумував, що Мей вб’є їх обох, коли лежав зацілований у Тоні на плечі і тихо дихав. Очі знову були на мокрому місці, але знайомий запах і спокійне серцебиття заспокоювали.

- Пітере, - Тоні був незвичайно м‘яким, обіймав його так, наче хлопець міг щезнути. Паркер сам був би радий, але не міг, - Я більше ніколи…

- Тоні, - перервав Пітер, піднявши голову. Тільки б не дати йому договорити. Тільки б не почути обіцянок, яких Старк не стримає, - не треба. Я все одно в це не повірю.

Тоні глибоко вдихнув, наче від удару. Плечі опустились, але Пітер знову ліг на нього і м’яко обійняв, змушуючи розслабитись. Тоні притиснув його до себе сильніше і зітхнув.

- Що ж, тоді мені доведеться довести.