В Інадзумі дотлівав останнім попелом день. Десь за горизонтом було чутно вибухи — праворуч з чиїхось рук злітали в небо і розсипалися різнобарвні іскри, а ліворуч хтось гледів на димок, що залишився від гарматного залпу. Але поміж нами панувала тиша. Така, неначе весь світ зупинився саме тут і зараз, хоч для інших це було б і не помітно. Ми йшли, і йшли, туди, у вічність. Не знаю, де це, але вона… (вона, певне, теж не знає) вона вела мене за собою, а я й не чинила тому спротиву. Там, де вічність, там мабуть гарно. Там пурпуровим відблиском на чистій та тихій воді відображений спокій. Я там ніколи не була, бо моя вічність — це метушливість, це насіння кульбабки, яке займається вітром і несеться вдалечінь, до рідної домівки, це пошуки. Але вона обіцяла показати оте саме — омріяне.
Звідси було видно тиху, безкрайню воду, а за нею небо фарбувалось в пурпуровий. Якщо до вічності, то це на південь. Далі нічого нема.
Я чесно кажу, що не шукала зустрічі з нею. Не з нею. Тоді, коли серед духмяних весняних квітів цього вічно замріяного та метушливого міста ми зустрілися знов, я зрозуміла, що не знала, кого шукала, опинившись в Інадзумі. Ця країна — країна вічності — зупинилася в одній-єдиній миті так давно, і кожен її куточок залишився в різній. Я простягаю з тремтінням до неї руку і вже готова сказати, мене осяяла думка, — «вічності не існує», та вона й не думає поглянути на мене. Така незбагненна і велична. Богине вічності, чий погляд завжди лише вдалечінь, чи почуєш ти молитви смертних? Я бачила тебе інакшою, але з кожною секундою впевненість гасне. Розумію, що вже не знаю. Чи вмієш ти сміятися так дзвінко, як тоді, перед друкарнею, з низькосортним сучасним романом про кохання в руках? Скільки усього ти можеш мені сказати?
Все ж таки Ей помічає мить. До її вух доносяться вибухи: небо десь вдалечині осяяне різнобарв’ям. Потім все стихає. Це Ей дивиться на мене. Богиня ніколи б не пала до цього. Вже завтра її погляд навіть не нагадуватиме про велич та божественну могутність, коли ми знов повернемося до квітів і до галасу людей — феєверки вибухнуть своїм різнобарв’ям прямо над нами. А ще трохи пізніше не буде чутно ні феєрверків, ні голосів, ні вистрілів. Ми дізналися, як знайти свою вічність (хоч і лише на мить). Я відчую її тепло та ніжність, так наче вона й справді людина, знов, і знов. Вічність — у почуттях. У яскравих, пристрастних, приємних, відданих. І я їх подарую їй знову. В очах, сповнених ніжністю, змальований пурпуровою барвою, побачу відблиск спокою. Це і є наша вічність. У словах, у дотиках, у теплі, у цій магічній тиші. Усюди, де ми разом. Вона ніколи не зможе прийняти миттєві почуття, але це не має значення. Усього цього, власне, навіть ще не сталося, але (я точно знаю) йому суджено бути.
Ей поглянула на мене так спокійно і навіть (можливо!) доброзичливо. Її вуста витягнулися в теплій усмішці.
«Повернемося назад до міста?»
