Луз кинулася до дверей халупи, але порталу там не було - лише дерев’яна підлога, вогкі стіни та якийсь мотлох. Зрештою, все те саме, що було там кілька місяців тому, коли вона побігла за палісманом Іди, що вкрав її книжку. Іда…
Луз почула плач Ґаса у себе за спиною та бурмотіння Вілов, яка намагалася його заспокоїти. Вона повернулася обличчям до друзів і зіштовхнулася поглядом з Еміті. Луз усвідомила, що, мабуть, ніколи не забуде цей погляд - розгублений, нажаханий, її дівчина була у відчаї, але занадто шокована, щоб говорити чи навіть плакати. Гантер все ще сидів на землі, втупившись очима в калюжу. Вираз його обличчя чітко давав зрозуміти, що хлопець не скоро прийде до тями від такого потрясіння, як битва з Белосом і втеча до людського виміру.
Луз страшенно хотілося зробити бодай щось, аби розрадити їх всіх, але цього разу її оптимізм був би недоречним. Та й оптимізму в собі вона зовсім не відчувала.
- Ходімо до мене, це недалеко звідси… - пробурмотіла дівчина. Ґас кивнув і витер заплакане обличчя рукою, хоча це не мало сенсу, адже надворі був дощ. Еміті та Гантер теж мовчки кивнули, і лише Вілов озвучила питання, яке висіло у повітрі.
- Твоя мама не буде проти?
Луз похитала головою.
- Вона ніколи не відмовить людям, чи то пак відьмам в біді. - сказала вона, ледь посміхнувшись від згадки про доброту своєї мами. Але коли п’ятірка підійшла до дверей будинку Луз, вона відчула страх. Дівчина знала, що Каміла не прожене їх, але раптом вона настільки засмучена поведінкою Луз, що більше не любить її? Або принаймні дуже дуже сердиться на неї. Луз відчула, як її серце впало в п’яти, але в неї не було іншого вибору, окрім як постукати в двері.
- Привіт, мамо, я повернулася. - сказала вона з сумною посмішкою на обличчі та сльозами в очах. Її мама прикрила рота рукою від здивування, а за мить кинулася обіймати доньку. Луз вдихнула рідний запах маминої куртки кольору хакі, й на мить навіть забула, що поруч з неї стояли четверо відьом.
- Заходьте, а то застудитеся. - трохи нервово сказала Каміла й посміхнулася підліткам з виміру демонів. Ох і багато їй доведеться пояснювати мамі…
Каміла Носеда спокійно готувала вечерю разом з василіском на ім’я Ві, коли в двері постукали і на порозі з’явилася її донька Луз разом з чотирма наляканими підлітками. Звісно, Каміла запросила їх всередину і видала всім сухий одяг, і от тепер на дивані в її вітальні сиділи дуже різні на вигляд друзі (?) Луз, яких об’єднувала одна спільна риса: загострені вуха. Жінка не знала, як з ними заговорити, вона сподівалася, що Луз відрекомендує всіх, але її донька чомусь мовчала. Схоже, з ними сталося щось дуже нехороше.
- Мене звати Каміла. - нарешті наважилася вона. - Луз, як звати твоїх друзів?
Дівчина наче виринула з трансу і аж здригнулася. - Мамо, це мої кращі друзі Ґас та Вілов, - сказала вона, показуючи на невисокого хлопчика і дівчину з товстими косами.
- Приємно познайомитися з кращими друзями Луз - сказала Каміла, і Ґас та Вілов силувано посміхнулися.
- Це Гантер - ми не те щоб друзі, але думаю, це зміниться в майбутньому. - продовжила Луз, і блондин з червонястими очима пробурмотів щось не дуже зрозуміле собі під носа. Каміла помітила, що він був найбільш знервованим з усіх, а ще мав давні шрами на обличчі.
- Приємно познайомитися, Гантере.
- Взаємно. - тихенько сказав хлопець.
- А це Еміті - сказала Луз і зробила невелику паузу, дивлячись в очі дівчині з лавандовим волоссям, від чого та явно зашарілася. - моя дівчина.
- Вау, mija, це так чудово. - сказала Каміла трохи здивовано. - Приємно познайомитися, Еміті.
- Це велика честь для мене, познайомитися з вами, пані Носеда. - стримано відповіла Еміті. «В неї такі хороші манери» - подумала Каміла і посміхнулася. Однак ця посмішка швидко зникла, коли її погляд впав на порізи на обличчях її доньки та решти підлітків.
- Так, я не знаю, що з вами всіма сталося, але зараз я принесу аптечку і ми з Ві обробимо ваші порізи. - сказала вона. - А потім ми можемо про все поговорити, якщо ви захочете.
Діти кивнули, і Каміла побігла за аптечкою.
Чесно кажучи, вона дуже хвилювалася за них всіх, і її лякало те, чого вона не знала. Те, що змусило зазвичай веселу та гіперактивну Луз сидіти нерухомо з таким шокованим і якимось відсутнім виразом обличчя. Те, через що всі ці діти були такі пригнічені. Камілі дуже хотілося думати, що вони просто побилися з однолітками чи втрапили в неприємності через якісь дурні витівки, але вона була впевнена: все було набагато складніше.
Коли її мама відкрила аптечку, Луз хутко витягнула звідти вату і засіб для дезінфекції та повернулася обличчям до Еміті.
- Ти не проти? - спитала вона.
- Це ліки, чи що?
- Mija, давай я оброблю твої порізи, а Ві займеться Еміті? - запропонувала Каміла.
- Я сама все зроблю, а ви краще допоможіть Вілов та хлопцям.
Луз думала, що її мама буде сперечатися, але, на її превеликий подив, та кивнула і зосередилася на інших відьмах.
- Воно не загоює подряпини відразу і трохи пече, але мама завжди це робить, тому мабуть так треба. - тихенько сказала Луз і приклала ватний диск до правої щоки Еміті, і та почервоніла, як помідор.
- Луз, твоя брова…
- Та то нічого, я потім оброблю ту подряпину.
- Краще зроби це зараз. - сказала Еміті і подивилася на Луз трохи суворо. - Серйозно, я можу сама потримати цю… штучку біля своєї щоки.
- Як скажеш, hermosa. - зітхнула Луз. Їй було соромно, що вона не змогла захистити свою дівчину та друзів від цього всього, тому вона намагалася зробити бодай щось. Однак, вона справді не хотіла дратувати Еміті своєю впертістю, тому відступила.
Невдовзі всі подряпини були оброблені та заклеєні різнокольоровими пластирами, і Каміла покликала всіх за стіл. Луз трохи дивувало те, що її мама все ще не засипала їх питаннями про те, що сталося. Мабуть, вона зрозуміла, що все було кепсько. - Всім смачного. - сказала Каміла, і всі тихо пробурмотіли «дякую». Луз раптом відчула, наскільки вона зголодніла. Дівчина не могла згадати, коли вони їла минулого разу, тож буквально накинулася на страву перед собою.
- Гантере, чому ти не їси? - лагідно спитала Каміла у хлопця, який знервовано тицяв виделкою в страву, покриту шаром соусу.
- Не знаю… я ніколи не бачив нічого схожого на це. - пробурмотів Гантер знічено.
- Обіцяю, це дуже смачно. - сказала Луз і посміхнулася.
- І мій відьомський шлунок навіть не болить від цієї їжі. Поки що. - сказав Ґас і підняв два великі пальці вгору - Луз навчила його цьому жесту не так давно.
- Гм, і справді смачно. - зауважив Гантер, обережно спробувавши шматочок.
- Не хочу вас занадто розпитувати, адже ви втомлені, але все-таки мені цікаво: ви відьми чи демони? - спитала Каміла, явно намагаючись бути тактовною.
- Ми відьми. - сказала Вілов, і Луз помітила, як Гантер напружився. Він же не був відьмою…
- І дуже сильні відьми, до речі! - гордо заявила Луз, від чого вся компашка з киплячих островів почервоніла.
- Не сумніваюся. - посміхнулася Каміла. - До речі, які закляття ви зазвичай
використовуєте?
- Я спеціалізуюся на рослинній магії, тобто я вирощую та контролюю рослини. - сказала Вілов. Ґас, очевидно, ледь дочекався, поки
вона договорить, бо відразу заявив:
- Я ілюзіоніст!
- У нас такі теж є, але підозрюю, ти не показуєш фокуси. - сказала Каміла, натякаючи, що їй цікаво почути більше про магію Ґаса.
- Я можу змінювати вигляд речей, одного разу я замаскував цілу школу за допомогою ілюзій…
Поки Ґас розповідав її мамі про ілюзії, Луз міркувала над тим, чому Каміла не розпитує їх про те, як вони опинилися у вимірі людей. Але, чесно кажучи, Луз раділа цьому: вона сумнівалася, що зможе розповісти про все без сліз, і їй зовсім не хотілося ридати при своїх друзях, які застрягли тут з її провини.
- Еміті, а яка твоя магія? - спитала Каміла, і Луз миттю підняла голову, почувши ім’я своєї дівчини.
- Я роблю мерзоти. - трохи засмучено сказала Еміті, мабуть, це нагадало їй про її родину.
Каміла ж мала досить розгублений вигляд.
- Мерзоти? - перепитала вона.
- Так, це ніби монстри, якими можна керувати, вони можуть стати в пригоді як в побуті, так і в бит…
- Битті подушок! З ними дуже весело грати в биття подушками! - перебила Еміті Луз.
- Цікаво. - сказала Каміла, і Еміті чомусь почервоніла, цього разу так, ніби сердилася.
- Гантере?
- Що? - перелякано запитав блондин.
- Якою магією займаєшся ти? - спитала Каміла, не знаючи, що Гантер не мав жодної магії в собі так само, як і Луз.
- Я… мені не дуже вдається традиційна магія. - пробурмотів хлопець і кинув на Луз застережливий «не-смій-нічого-ляпнути» погляд. Та лише кивнула. Вона й не збиралася нікому казати, що він - Ґрімвокер. Луз добре розуміла його переживання з цього приводу, адже сама приховувала дещо, про що дізналася під час їхньої подорожі в розум Белоса.
Коли всі доїли вечерю, постало питання: де всі будуть спати? Будинок Носед був досить невеликим, з двома кімнатами та вітальнею. На щастя для Луз і гостей з киплячих островів, її мама швидко з цим розібралася.
- Хлопці, ви будете спати на дивані, Луз та Еміті - у кімнаті Луз, Вілов та Ві - ви будете у мене в кімнаті.
- Але пані Носеда, де будете спати ви? - стурбовано запитала Вілов.
- У мене є надувний матрац, який я покладу у вітальні. - заспокоїла її Каміла.
Коли Луз зайшла до своєї кімнати, її охопили змішані почуття. З одного боку, все було так само, як кілька місяців тому. З іншого, на підлозі біля ліжка сиділа засмучена богиня з волоссям, як цукрова вата.
- Гей, Еміті. - тихо сказала Луз і сіла на підлогу поруч з нею. - Ти як?
- Нормально, а ти? - спитала Еміті якось відсторонено.
- Теж. - сказала Луз і спробувала взяти її за руку, але Еміті відсунулася від неї.
- Луз, чому ти не дала мені розповісти про мерзот? - спитала вона трохи засмучено.
- Я просто не хотіла нагадувати мамі про небезпечність киплячих островів, а ти збиралася сказати про битви…Вибач. - знічено пробурмотіла Луз.
- Все добре, але ти скажеш їй про все що… сталося? - запитала Еміті, і Луз відчула, як її горло стиснулося від самої думки про це.
- Мабуть, мені доведеться, але я дуже боюся. - зізналася вона.
Еміті подивилася на неї зі співчуттям і прошепотіла:
- Я розумію, і я буду поруч з тобою, що б там не було, batata.
- Ти найкраща. Серйозно, ти просто найкраща у всьому світі… в обох світах. - тихо, але дуже чітко сказала Луз і миттю почервоніла, злякавшись, що це було занадто. Але Еміті лише посміхнулася їй своєю страшенно милою посмішкою.
- Тільки якщо ти говориш про друге місце після себе.
- Дівчата, ви ще не спите? - спитала Каміла, ледь відкривши двері в кімнату Луз.
- Ні, а що?
- Mija, можеш вийти на секунду в коридор?
Луз вийшла з кімнати і закрила двері.
- Все гаразд? - запитала вона трохи стурбовано.
- Це я в тебе хочу запитати. - відповіла її мама.
- Так, все гаразд. - збрехала Луз. Вона терпіти не могла брехати мамі, але вона дуже не хотіла лякати її правдою.
- Луз, якщо все гаразд, чому у вас всіх такий вигляд, ніби ви билися з кимось? І як ви всі опинилися тут?
Голос Каміли звучав стривожено і навіть налякано. Луз зовсім не хотіла завдати своїй мамі ще більших страждань, ніж уже завдала своєю втечею на Киплячі Острови, тож вона опустила голову і тихо сказала:
- Це довга історія…
- Я розумію, що сталося щось погане, тому не буду змушувати тебе говорити про це зараз…
- Ні, досить з тебе невідомості. - похитала головою Луз.
- Все гаразд, я почекаю.- запевнила її Каміла.
- Мамо, мені треба це комусь розповісти… але ходімо до кухні, хай Еміті відпочиває.
Еміті зрозуміла, що Луз зібралася розповісти все мамі просто зараз, і намагалася не слухати. Однак їй і не довелося нічого почути, адже пані Носеда та її донька пішли кудись, мабуть, на кухню. Дівчина видихнула з полегшенням і роззирнулася. Кімната Луз була невелика, але затишна, з незвичайним декором. Постери з якихось людських мультиків, книжкова полиця зі всією серією Хорошої Відьми Азури… бракувало лише п’ятої, останньої частини. Еміті стало не по собі від згадки про місце, де та книжка залишилася - Киплячі Острови. «Зараз немає сенсу думати про це» - подумки сказала собі вона й звернула увагу на м’яку іграшку, що «сиділа» на ліжку поруч з нею. Плюшева тваринка коричневого кольору, назви якої Еміті не знала - вона ніколи не бачила такої істоти вдома. Гм, треба запитати у Луз, коли вона повернеться.
Однак, коли Луз зайшла до кімнати, Еміті відразу забула про дивну іграшку.
- Луз, все нормально?
Дівчина лише кивнула, уникаючи дивитися Еміті в очі. Це було поганою ознакою - зазвичай Луз відповідала якоюсь занадто радісною реплікою на такі питання. Але якщо вона мовчала, мабуть, все було ще гірше, ніж у минулі рази. Зрештою, все справді було дуже кепсько.
Луз залізла на ліжко і лягла поруч з Еміті, навіть не вкрившись ковдрою. Її вираз обличчя був таким замученим, що на це
було важко дивитися.
- Луз, ти ж знаєш, що можеш все мені розповісти? Типу абсолютно все?
- Ага. - ледь чутно пробурмотіла Луз і повернулася на інший бік. - Але зараз я справді хочу спати.
- Солодких снів. - прошепотіла Еміті, намагаючись стримати сльози, що зрадливо зібралися в очах. Вона розуміла, що Луз не просто хотіла спати - їй було сумно і боляче, і Еміті нічого не могла з цим зробити. Все, що їй залишалося - лягти поруч з Луз, але не занадто близько, і спробувати заснути. Звісно, це не допомогло б, але і від ще більшої втоми нікому краще не буде. Еміті просто сподівалася, що зранку їм всім стане бодай трішки легше, і що Луз не буде знову приховувати свої почуття від неї. Адже вона справді хотіла зробити все, щоб допомогти своїй улюбленій людині…
Луз прокинулася рано, і це за умови, що вона взагалі спала. Дівчина не пам’ятала, що їй снилося, а що вона просто думала, лежачи в ліжку, але це точно не було щось хороше. Вона повернулася обличчям до вікна - крізь штори пробивалися промені сонця, що падали на лице її прекрасної дівчини. Луз легенько посміхнулася, помітивши, як Еміті обіймала подушку уві сні. Пощастило ж подушці…
Маленький електронний годинник на тумбочці біля ліжка показував шосту двадцять, але Луз не мала жодного бажання намагатися заснути знову. Може, якісь побутові справи хоч трохи відволічуть її від спогадів про вчорашній день… день єдності. Зрештою, вона винна своїй мамі дуже багато допомоги по дому після цієї своєї витівки з втечею до виміру демонів.
- Теж не спиться?
Луз здригнулася і на автоматі засунула руку до кишені, щоб знайти папірці з рунами, яких там не було. Але це була всього лише Вілов.
- Ой, ти налякала мене!
- Вибач. - нервово хихикнула відьма. - Це нічого, що я полила ваші кімнатні рослини?
- Звісно нічого, дякую. Але тепер мені нічого робити. - трохи сумно посміхнулася Луз.
- Можемо приготувати сніданок, якщо це не заборонено.
- Заборонено, якщо це включає вмикання плити і духовки. Хоча не впевнена, що це правило поширюється на тебе.
Зрештою, дівчата вирішили приготувати всім сендвічі та зробити фруктовий салат. Щоправда, інгредієнтів було трішки замало для всієї компанії, що тимчасово проживала у будинку Носед.
- Мені одній здається, що цієї маленької миски фруктів точно не вистачить на всіх нас? - запитала Вілов.
- Я не дуже голодна, тому обійдуся без фруктового салату. - знизала плечима Луз. Насправді, вона просто обожнювала такий салат і була досить голодна, але все найкраще для гостей. «Особливо якщо це гості, які застрягли тут з твоєї вини» - подумала дівчина.
- Але як щодо сендвічів?
Луз подивилася на інгредієнти, які вона витягла з холодильника хвилину тому. Половина упаковки хліба, пачка кетчупу, трохи шинки і жалюгідно маленький шматок сиру.
- Доведеться покласти всім зовсім трохи начинки. Вибач, мама не знала, що ми всі тут опинимося, а їм вдвох з Ві багато не треба - винувато пробурмотіла Луз.
- Це не твоя провина. - сказала Вілов своїм заспокійливим голосом і поклала руку їй на плече. Луз знала, що вона мала на увазі їжу, але відчуття було таке, наче Вілов говорила про все, що сталося.
- Дякую, ти найкраща подруга, яка у мене будь-коли могла бути. - випалила Луз на одному подиху.
- А як же Еміті? - хитро поцікавилася Вілов.
- Еміті не подруга, і ти це знаєш. - трохи обурено заявила Луз, на що відьма лише тихенько хихикнула.
- Ти теж найкраща подруга, яка у мене будь-коли могла би бути, і саме тому я трохи дістаю тебе.
За півгодини до кухні зайшла Каміла, і приязно посміхнулася дівчатам.
- Мамо, ми приготували сніданок, і нічого не згоріло! - голосно сказала Луз, посміхаючись. Їй зовсім не хотілося, щоб мама думала, ніби їй сумно від повернення додому.
- Чудово, але ви не мусите робити такі речі, це моя робота.
- Ви й так дуже багато робите для нас, пані Каміло. - скромно сказала Вілов.
- І зроблю ще більше. - запевнила її Каміла. - Давайте я приготую ще яєчню, щоб всі наїлися.
Невдовзі на запах яєчні зійшлися Ві, Ґас та Гантер, останні два дуже сонні. Луз помітила, що очі Ґаса були червоні та трохи набряклі й знову відчула укол провини. Якби не її безвідповідальність, нічого цього не сталося б…
- Де твоя дівчина, Луз? - спитала Каміла, і серце Луз забилося частіше, ніби вона щойно усвідомила, що Еміті справді її дівчина.
- Я піду покличу її. - пробурмотіла вона і кинулася до своєї кімнати.
- Вже не спиш, hermosa? - тихенько запитала Луз, відкривши двері. Жодної відповіді вона не отримала.
Дівчина сіла на ліжку поруч з Еміті й легенько її штурхнула.
- Шо? - пробурмотіла вона зпросоння.
- Це я, Луз. Сніданок вже готовий, але якщо ти хочеш спати далі, я не наполягаю.
- Ой, вибач, я проспала! - зойкнула Еміті й зіскочила з ліжка.
- Спокійно, нічого ти не проспала. - сказала Луз і легенько засміялася від сонного вигляду своєї дівчини. Їй хотілося обійняти цю богиню з лавандовим волоссям, що стирчало в різні боки, але вона сумнівалася, чи варто. Зрештою, Еміті мала повне право сердитися на неї після всього, що сталося. Стоп, вона ж не знає про…
- Ходімо? - запитала Еміті.
- Так, вперед! - занадто голосно сказала Луз і побігла на кухню. Їй було соромно навіть думати про ту подорож у часі в присутності Еміті чи будь-кого зі своїх друзів, ніби вони могли прочитати її думки. Але як довго вона зможе це приховувати?
- Як ви ставитеся до того, щоб поїхати за новим одягом для вас зараз? - спитала Каміла у своїх гостей, чи нових підопічних?
- У справжній людський магазин? - запитав Ґас схвильовано, і як тільки жінка кивнула, очі хлопця засяяли. Вілов та Еміті теж погодилися, і погляд Каміли зупинився на Гантері.
- Що думаєш з цього приводу?
- Я? Т-та мені все одно, поїду, якщо треба. - знервовано сказав хлопець і відразу перелякався, що ляпнув щось грубе.
- Дивися, ти не мусиш, якщо не хочеш. -
заспокійливо запевнила його Каміла. - Ві
залишається вдома, тож ти не будеш сам.
- Дякую, я поїду. - пробурмотів Гантер. Хоча вчора всі його запевнили, що Ві абсолютно безпечна, йому все ще було страшно залишатися сам на сам з василіском.
- Луз, ти ж поїдеш з нами? - запитав Ґас і легенько штурхнув подругу ліктем.
- Га? Так, звичайно. - посміхнулася Луз, але Гантеру здалося, що вона була не дуже зацікавлена.
- Тоді за півгодини виїжджаємо. - вирішила Каміла і встала з-за столу, прибираючи тарілки.
- Я все помию! - вигукнула Луз і вихопила тарілки з її рук.
- Я допоможу Луз. - пробурмотіла Еміті дещо знічено.
- Дуже мило з вашого боку, дівчата.
Коли Луміті, як їх називали Ґас та Вілов, помили посуд, всі швиденько зібралися та вийшли надвір. Гантер обережно роззирнувся, готовий до небезпеки, що може чатувати будь-де. Але хлопець побачив лише блакитне небо, зелений газон та дивну сіру дорогу.
- Чому тут все такого дивного кольору? - пробурмотів Гантер собі під носа, але Вілов його почула.
- Я не знаю, але мені подобається ця трава. - посміхнулася дівчина.
- Не переймайся, небо у людському вимірі таке й має бути. - запевнив друга Ґас. - А от якщо воно темно-сіре…
- Що тоді? - знервовано спитав Гантер.
- Буде дощ і гроза, але це не страшно! - сказала Луз, що саме вискочила надвір разом з Еміті. Дівчата трималися за руки і Гантер навіть подумав, що це мило, але він нізащо б не сказав це вголос.
- Всі в машину! - гукнула Каміла і сіла в якусь дивну карету синього кольору.
- Гантере, будеш сидіти на передньому сидінні, бо ти найвищий. Ти ж не проти? - запитала Луз.
- Та ні…
Щоправда, коли Луз відкрила йому дверцята машини і хлопець зрозумів, що сидітиме поруч з її мамою, Гантер пошкодував про свої слова.
- Пристебни пасок безпеки.
- Ее, що?
- Йой, я забула, що ти не знаєш, як. - ніяково сказала Каміла і пристебнула його дивною чорною штукою.
- Ви мене зв’язали?! - обурено запитав Гантер.
- Ахахпхп що? Звісно ні, це для безпеки. - пояснила жінка, сміючись зовсім не по-злому.
- Мама відстібне тебе, як тільки ми приїдемо. - сказала Луз із заднього сидіння.
- Аа, добре. - пробурмотів Гантер. Тепер йому було соромно, що він так відреагував. Ну чому абсолютно все у цьому вимірі мало бути настільки дивним?
Як тільки вони почали їхати, Еміті взяла Луз за руку. Мабуть, їй було трохи страшно їхати в машині - на Киплячих Островах точно не було такого транспорту. Луз потрусила головою, намагаючись викинути з нею думки про вимір демонів і всіх, хто залишилися там.
- Луз, а в магазині продається отой людський напій, про який ти казала? - запитав Ґас.
- Який саме?
- Коако… ні, каоко… - намагався згадати хлопець.
- Какао? - підказала йому Луз.
- Так!
- Ну, ми їдемо в магазин одягу, але вдома я зроблю вам всім какао.- сказала Каміла.
- Ура! Какао моєї мами найкраще! - вигукнула Луз, і Ґас радісно посміхнувся.
Луз дуже сподівалася, що він не прикидався, а справді радів - Ґас заслужив трохи безтурботності та веселощів, вони всі заслужили. Але не вона, чиєю провиною було все це.
Луз відчула на собі погляд Еміті, і
повернулася обличчям до своєї дівчини,
посміхаючись.
- Хочеш щось сказати, hermosa?
Еміті відкрила рота, знову закрила його і похитала головою.
- Просто дивлюся на тебе… ти дуже гарна.
Луз розуміла, що вона збиралася сказати щось інше, але все одно посміхнулася і міцніше стиснула руку Еміті.
- Але ти найгарніша.
- Ні, ти…
- А я кажу, шо ти.
- Агов, ми все ще тут. - жартома закотила очі Вілов, і дівчата почервоніли.
- Ти найгарніша, і це кінець розмови. - тихо, але впевнено прошепотіла Еміті на вухо Луз, від чого її лице остаточно перетворилося на яскраво-червоний томат.
- Приїхали!
Вся компанія вийшла з автівки, і вирази облич відьом треба було бачити. Вони стояли на парковці біля торгового центру - невеликого, але точно не схожого на магазини виміру демонів.
- Я що, сплю? - захоплено сказав Ґас, коли вони зайшли в приміщення, де були різноманітні магазини одягу.
- Діти, послухайте мене зараз уважно, гаразд? - чітко, але спокійно сказала Каміла, і всі повернули очі на неї. - Зараз ми будемо заходити в різні магазини і ви зможете обрати собі новий одяг, але будь ласка не йдіть нікуди без мого відома і старайтеся не привертати зайвої уваги.
- Звісно, пані Носеда. - сказала Вілов і решта підлітків кивнули.
- Луз, ти будеш супроводжувати Еміті та Вілов, а я - Ґаса та Гантера. - оголосила Каміла, коли вони зайшли в перший магазин. - Зустрічаємося біля примірочних за півгодини.
- Що саме ми маємо робити зараз, Луз? - спитала Еміті.
- Обирати нові шмотки!
- Гм, а з якої цінової категорії? - обережно поцікавилася Вілов.
- Тут немає нічого дуже дорогого, але найкраще брати речі зі знижкою, бо так прикольніше! - сказала Луз вдавано-невимушено. Насправді, вона хвилювалася, чи вистачить її мамі грошей на таку кількість одягу, але вголос нічого не сказала.
- Луз, як тобі оце? - запитала Еміті, показуючи своїй дівчині чорні джинси прямого крою.
- Чудово, але це ж тобі має сподобатися.
- Мені подобається… вони не занадто дорогі?
Луз подивилася на цінник - 15 баксів.
- Ні, це крута ціна! - сказала вона і посміхнулася. - Стоп, а де Вілов?
- Ось там. - Еміті показала рукою на стенд з різними светрами та худі.
- Знайшла щось, Вілов?
- Мені сподобався цей светр. - сказала дівчина, тримаючи в руках зелений светр
тонкої в’язки.
- Вау, він класний! - сказала Луз і підняла два великих пальці вгору.
Дівчата вибрали ще кілька речей і вже збиралися йти до примірочних, коли Вілов помітила Гантера.
- Агов, Гантере! - покликала вона друга, і той зашарівся, кидаючи якусь одежину назад в купу.
- Привіт, Капітанко Вілов!
- Хлопче, що ти тут робиш, це жіночий відділ. - сердито сказав Гантеру якийсь чоловік, що проходив повз разом з жінкою.
- Вибачте…
- Не слухай його, Гантере! Ти щось знайшов собі до вподоби? - запитала Луз, посміхаючись.
- Еее, ось це. - пробурмотів хлопець, тицяючи пальцем у коротку чорну спідницю.
- Чудовий вибір!
- Так, тобі буде гарно. - посміхнулася Вілов.
- Але мені, мабуть, не можна це купувати.
- Чому?! - здивувалася Луз.
- Ну, це жіночий одяг… я не хочу до комформаторіуму чи як у вас називається таке місце. - налякано випалив Гантер, і Луз засміялася.
- Немає закону, який би забороняв хлопцям носити спідниці.
- Але той дядько сказав…
- До біса його! - сказала Луз і миттю прикрила рота долонею, бо Каміла саме підійшла до них разом з Ґасом. - Тобто, він був неправий, і ти можеш приміряти спідницю!
- І навіть купити її. - посміхнулася Каміла і підморгнула Гантеру.
- Дякую… - пробурмотів той.
- Якщо всі обрали одяг, можемо піти до примірочних.
Всі кивнули і пішли за Камілою. Луз не обрала собі жодної речі, адже мала достатньо одягу вдома, а гаманець її мами був зовсім не бездонним.
- Ґасе, ти маєш чудовий вигляд!
- Дякую, Луз. - посміхнувся хлопчина, явно задоволений своїм новим одягом. Він обрав сірі джинси, блакитне худі та фіолетову пов’язку на голову.
Наступною вийшла Вілов у чудовій спідниці в квіточки та зеленому светрі.
- Йойки, тобі так личить! - голосно сказав Ґас і широко посміхнувся подрузі.
- Я це хотіла сказати! - жартома обурилася Луз.
- Ви обоє маєте чудовий смак в одязі. - лагідно посміхнулася Каміла.
- ЕМІТІ ТИ! ТИ! - заверещала Луз, як тільки її дівчина вийшла з примірочної. Вона вдягла чорні джинси та білий светр з сердечками різних кольорів.
- Що я? - трошки налякано спитала відьма.
- Ти така гарна тобі так личить цей одяг я тебе обожнюю! - випалила Луз на одному подиху і міцно обійняла Еміті.
- Підліткове кохання. - буркнув Гантер, що саме вийшов з примірочної.
- Заздриш? - поцікавилася Еміті.
- Бро, ти маєш крутецький вигляд! Так по-людськи! - вигукнув Ґас, побачивши Гантера в спідниці та ліловому світшоті.
- Тобі справді личать ці кольори. - посміхнулася Вілов, і Гантер зашарівся.
- Я дуже солідарна з Вілов! - заявила Луз.
- Дякую. - пробурмотів Гантер і трохи посміхнувся. Луз дуже сподівалася, що після років знущань від імператора, хлопець таки зможе відчути радість життя, навіть в таких дрібницях, як покупка нового одягу.
Після оплати всіх їхніх покупок Каміла анонсувала, що вони йдуть в магазин взуття, адже «ваші черевики гарні, але краще мати змінну пару». Еміті було дуже ніяково, що мама Луз платила за неї і, очевидно, збиралася робити це й надалі. «Треба обрати найдешевшу пару взуття» - подумки постановила собі відьма, як тільки компашка зайшла до магазину.
- Пані Каміло, яке саме взуття нам шукати? - запитала Вілов, озвучивши те, що Еміті соромилася сказати.
- Не хочу вас обмежувати, але гадаю, щось повсякденне - кеди або кросівки. - порадила Каміла.
«Ще б знати, що таке ті кеди та кросівки» - подумала Еміті, розглядаючи різноманітне взуття.
- Дивіться, тут венси зі знижкою! - захоплено гукнула Луз і потягнула Еміті за собою.
- Ого, я бачив такі в якомусь людському журналі. - сказав Ґас, тримаючи в руках сліпони в шахову клітинку.
- Вони дуже популярні! В мене є такі, тільки веселкові. І дивися, на них знижка 60 відсотків!
Поки Ґас міряв взуття, Еміті намагалася знайти щось собі до вподоби. Щось з великою знижкою.
- Емі, як тобі такі? - запитала Луз, і Еміті зашарілася від того, як вона її назвала.
- Дуже милі. - посміхнулася відьма, дивлячись на фіолетові кеди в руках Луз.
Однак її посмішка швидко зникла, коли вона побачила знижку лише 50 відсотків.
- Приміряєш?
- Гм, думаю, я знайду щось трохи дешевше. - пробурмотіла Еміті.
- Ці кеди зовсім не дорогі, не переймайся. - запевнила її Луз.
Еміті здавалося, що її дівчина сказала так просто з ввічливості, але все одно приміряла кеди, які виявилися дуже зручними. Тим часом до них підійшла Вілов з бежевими високими кедами в одній руці та жовтими в іншій. Поруч з нею стояв Гантер з пустими руками та Каміла.
- Я не можу обрати, допоможете? - хихикнула дівчина.
Ґас та Луз проголосували за жовті кеди, а Еміті та Каміла - за бежеві.
- Що думаєш? - запитала Вілов, повертаючись обличчям до Гантера.
- Не знаю, я не розбираюся в таких речах.
- Ну ж бо, Гантере, твій голос вирішальний. - спробував заохотити друга Ґас.
- Просто скажи, які тобі більше подобаються. - сказала Луз.
- Думаю, бежеві. - пробурмотів Гантер, і Еміті кивнула з розумінням. Мабуть, жовтий колір нагадував йому про форму Золотого Гвардійця та службу імператору.
Зрештою, Гантер теж вибрав собі взуття - червоні спортивні кросівки - і всі пішли до супермаркету, що розташовувався на нульовому поверсі.
- Цей магазин дуже великий, тому не відходьте далеко від мене, гаразд? - попросила Каміла.
- Звісно! - сказала Луз, широко посміхаючись. Чесно кажучи, Еміті непокоїла її очевидно вдавана безтурботність. Але як вмовити її поговорити, як пробитися до тої Луз, якій було боляче і страшно? Зранку, коли вони разом мили посуд, Еміті спробувала розговорити її, але Луз заявила, що з нею «все нормально, і їй (Еміті) не варто хвилюватися». Звісно, це не могло бути правдою, але щось в погляді Луз змусило відьму змінити тему.
- Дивіться, тут м’які іграшки! - вигукнула Вілов.
- Ооо, видра! - захоплено зойкнула Луз і кинулася обіймати велику іграшку, схожу на ту піжаму, яку вона хотіла вдягти на Ґром.
Раптом погляд Еміті впав на іграшкову білу кішку, і її серце ніби провалилося кудись. Примара, її палісман…
Біль і смуток за домом, про який вона намагалася не думати, налетів на неї, як порив вітру, і Еміті дивом стримала сльози.
- Щось сталося, hermosa?
- Ні, все гаразд. - ледь чутно сказала Еміті й відвернулася від Луз, щоб та не помітила сльози, що таки з’явилися в її очах.
- Це що, жирафа? - запитав Ґас, тицяючи пальцем на велику помаранчеву іграшку.
- Так, це жирафа. - сказала Луз якось відсторонено. Еміті відчувала, що вона дивиться на неї. - Емі, ходімо подивимося книжки!
- Нам заборонено відходити від твоєї мами, хіба ні? - тихо запитала відьма.
- Книжковий відділ навпроти, все окей.
Коли дівчата трохи відійшли від всієї компанії, Луз подивилася Еміті в очі та запитала напрочуд серйозно:
- Тебе щось засмутило, так?
Еміті відкрила рота, щоб заперечити, але Луз продовжила:
- Будь ласка, не треба приховувати це, я хочу бути тут для тебе.
Ці слова викликали в Еміті спалах гніву.
- Серйозно, Луз? Це ти мені кажеш?
- Ее… так? - розгублено сказала дівчина, й Еміті відчула, що вона от-от закипить.
- Тоді чому ти нічого не кажеш мені? Чому ти прикидаєшся, що тобі весело, коли це так очевидно, що ти страждаєш?
Вираз обличчя Луз став дуже сумним, і Еміті розуміла, що їй пора зупинитися, сказати
щось ніжне, але її понесло.
- Чому тобі можна змінювати тему і брехати про свої почуття, а мені це заборонено? - запитала вона обурено і навіть сердито.
- Пробач, Еміті. - це було все, що змогла видушити з себе Луз, перш ніж побігти в невідомому напрямку.
- Луз!!
Еміті побігла за нею і перечепилася через якусь коробку.
- Еміті, все гаразд? - стривожено запитала Каміла, підбігши до неї. - І де Луз?
- Вона втекла…це все моя провина, мені шкода. - тихо сказала Еміті, не стримуючи сльози. Коліно, яким вона вдарилася, боліло, але плакала вона зовсім не через те.
» Як ти могла говорити зі своєю дівчиною таким тоном, як ти могла її звинувачувати» - лаяла себе подумки відьма.
- Всі слухайте мене уважно. - сказала Каміла і зробила глибокий вдих. - Я піду шукати Луз, а ви маєте стояти ось тут, і нікуди не йти, всі зрозуміли?
- Я маю піти з вами! - вигукнула Еміті, але Каміла похитала головою.
- Залишайся тут зі всіма, будь ласка.
Каміла пішла в той бік, куди побігла Луз, і Еміті помітила стурбовані погляди своїх друзів.
- Можна тебе обійняти? - запитала Вілов, і Еміті кивнула.
- Я впевнена, що ви помиритеся. - прошепотіла відьма, обіймаючи Еміті.
- Дякую, Вілов. - відповіла та, поступово заспокоюючись в обіймах подруги.
Луз сиділа на парковці, і сльози безшумно стікали її обличчям. Думка про те, що вона розізлила Еміті була більш нестерпною, ніж будь-коли. Вона не мала їй брехати… Але правда б засмутила Еміті ще більше, хіба ні? Луз почувалася абсолютно жалюгідною. Вона не змогла врятувати Киплячі Острови від Белоса, не змогла допомогти Іді, Королю та решті, їй не вдалося стати хорошою дівчиною для Еміті… Що вона взагалі змогла, окрім як зіпсувати життя всім навколо?
- Mija, ось ти де. - лагідно сказала її мама.
Луз хотіла сказати щось, хоча б вибачитися за те, що знову повелася нерозважливо, але слова застрягли в її горлі.
- Хочеш поговорити про щось?
Луз похитала головою.
- Гаразд, тоді можна я просто посиджу тут біля тебе?
Луз кивнула і поклала голову на плече Каміли, що сіла поруч з нею.
Кілька хвилин тишу не порушувало ніщо, окрім звуків моторів та віддалених розмов.
- Я хотіла як краще, але все пішло шкереберть… знову. - врешті-решт сказала Луз, і Каміла повернула голову до неї, уважно слухаючи.
- Я помітила, що Еміті засмутилася, і запитала про це. Але вона не захотіла говорити, а коли я попросила її не приховувати свої почуття від мене, вона розізлилася. Я сказала щось погане?
- Ні, сонечко. Думаю Еміті просто хотіла б, щоб ти теж говорила з нею про такі речі.
- Власне, це вона й сказала, трохи іншими словами. - пробурмотіла Луз. - Але мені страшно, що вона зненавидить мене.
- Повір мені, ця дівчина не змогла б ненавидіти тебе, навіть якби дуже хотіла. - посміхнулася Каміла.
- Вона колись і хотіла…
- Але нічого у неї не вийшло, правда?
Слова мами змусили Луз посміхнутися крізь сльози.
- Дякую, мамо, ти найкраща! - вигукнула Луз і обійняла її. - Я дуже рада, що можу бачити тебе знову.
- Я теж, доню.
- Зачекай, ти що, лишила їх самих?
- Вони пообіцяли залишатися на одному місці.
- Гм, сподіваюся, їм це вдається краще, ніж мені. - хихикнула Луз. - І вибач, що втекла.
- Нічого страшного, але постарайся так більше не робити. - сказала Каміла. - То що, ходімо назад?
* пізніше того самого дня*
- Еміті, можна поговорити з тобою? В моїй кімнаті? - знервовано спитала Луз. Коли вона повернулася в магазин, Еміті відразу почала вибачатися, на що Луз відповіла ще більшою кількістю вибачень і пообіцяла все
розповісти їй вдома.
- Звісно. - посміхнулася Еміті, але було видно, що вона хвилюється.
- Я не знаю з чого почати, якщо чесно. - зізналася Луз, коли вони обидві сіли на її ліжку.
- Якщо тебе це заспокоїть, мені байдуже, з чого ти почнеш. Я просто хочу почути, що ти скажеш.
- Гаразд… Після Дня параду ковенів я знайшла часовий басейн разом з Ліліт. Ми повернулися назад в часі та зустріли Філіпа Вітбейна. - почала Луз. Її руки страшенно спітніли від хвилювання, а коліна тряслися, але вона не збиралася звертати на це увагу.
- Ми допомогли йому звільнити Колектора, але він приніс нас у жертву… як бачиш, ми вижили, але…
- Я думала, це Белос звільнив Колектора. - сказала Еміті розгублено. - Луз, він же не…
- Белос - це Філіп. Я допомогла йому… стати тим, ким він став. Я допомогла йому реалізувати День Єдності. - тихо відповіла Луз, опустивши очі, повні сліз. - Мені дуже шкода, Еміті.
- Це не твоя провина. - сказала відьма після кількох секунд тиші. - Ти не знала, хто він насправді.
- Але факт залишається фактом - я допомогла йому. Я прирекла весь вимір демонів на загибель. - вперто сказала Луз, все ще не наважуючись глянути своїй дівчині в очі.
Вона не мала права на співчуття, вона мусила донести до Еміті, що вона винна в тому, що сталося з Киплячими Островами.
- Луз, подивися на мене, будь ласка. - тихо попросила Еміті, й Луз підняла голову.
Вираз обличчя відьми не був розчарованим чи сердитим, лише…сумним. Але в очах Еміті було не менше любові, ніж до того.
Може, навіть трохи більше.
- Ти врятувала вимір демонів, Луз. Ти навчила нас всіх стільком речам, і я зараз не тільки про магію.
- Але…
- Ніяких але! Ти не раз ризикувала життям заради інших, ти билася з Белосом наодинці - й перемогла його! - вигукнула Еміті з неприхованим захопленням, в якому однак вчувався легкий смуток.
- Ну, це таки правда. - пробурмотіла Луз.
- Більше того, ти була готова пожертвувати собою заради Іди та Короля, ти… найсміливіша людина, яку я будь-коли знала, Луз. - останню фразу Еміті прошепотіла ледь чутно, бо говорити їй заважали сльози.
Луз хотіла пожартувати, що вона, власне, єдина людина, яку Еміті будь-коли знала, але стрималася.
- Але ти не мусиш робити всі ці речі - твоїм близьким достатньо лише того, що ти є.
- Емі…
- Дослухай мене, будь ласка. Ти зробила все, що могла, і навіть більше. Ти не винна в тому, що сталося - Белос винен.
- Еміті Блайт…
- Ти маєш право на різні емоції, не лише на радість. Ти маєш право на любов та підтримку, ти…
- ЕМІТІ Я КОХАЮ ТЕБЕ! - вигукнула Луз і з усіх сил обійняла свою дівчину.
- Дякую.. - знічено і трохи налякано пробурмотіла Еміті.
- Що ти сказала?
- Я ТЕБЕ ТЕЖ КОХАЮ!
- Ні, ти щось інше сказала. - хитро примружилася Луз.
- АААА ДОБРЕ я сказала «дякую» - зізналася Еміті. - Так, я безнадійна.
- Ахахпхпх це так мило, солодка картоплинко.
- Не так мило, як ти, batata.
- Еміті, можна дещо запитати? - обережно спитала Луз, сподіваючись, що цього разу відьма не засмутиться.
- Так, звісно.
- Що засмутило тебе в магазині?
Еміті опустила очі й почала знервовано крутити в руках свою підвіску.
- Я побачила іграшкову кішку, й це нагадало мені про Примару. - сказала дівчина тремтячим голосом. - І про всіх, хто залишився….
- О, Емі… - прошепотіла Луз співчутливо. Вона дуже добре розуміла, що відчувала Еміті, адже сама залишила на островах багатьох близьких. Їй дуже хотілося заспокоїти свою дівчину, сказати, що все буде добре, але вона справді не знала, що буде далі.
- Послухай, я не знаю, як воно буде… але обіцяю, ти можеш розраховувати на мене.
- Ти теж, Луз. Бо я збираюся підтримувати тебе так довго, як лише зможу. - посміхнулася Еміті й ніжно поцілувала Луз, від чого та зашарілася і почала бурмотіти щось незрозуміле іспанською.
- Я не знаю, чому це так ніяково! Ти ж уже цілувала мене…
- Ага, і ти ще сказала: oh crikey! - сказала Еміті голосом Луз, і дівчина почервоніла ще більше, якщо це взагалі було можливо.
- Сказала та, яка відповіла «дякую» на «я кохаю тебе» - пирхнула Луз. - До речі, в мене є одна ідея, може, це трохи розрадить тебе.
- Ти не мусиш розраджувати мене.
- Заради всього святого, Еміті…
- Гаразд, гаразд. - засміялася відьма.
- Мама знає одну жінку, в якої вдома живе багато котиків та інших тваринок, їх там кілька десятків! Ми інколи їздимо до неї, і я можу попросити в мами поїхати всім разом.
- Якщо твоїй мамі не важко, це було б чудово.
- Що мені не важко? Вимбачте, підслухала. - сказала Каміла, що саме відкрила двері до кімнати.
- Повезти нас всіх до Кетри.
- Звісно, я напишу їй. До речі, я зробила какао.
- Зараз прийдемо! - сказала Луз, посміхаючись. Попри все, вона раділа, що могла бути поруч з мамою.
Коли дівчата зайшли до кухні, всі вже пили какао з різних горняток.
- Луз, ти правду казала - це какао ТАКЕ СМАЧНЮЧЕ! - вигукнув Ґас.
- Цей смак дуже незвичайний, але мені подобається. - посміхнувся Гантер. Стоп, Гантер посміхнувся?
- Я дуже рада, що вам подобається. - сказала Каміла. - Еміті, спробуй і ти.
Відьма взяла біле горнятко з рідиною шоколадного кольору і випила трохи.
- Це справді дуже смачно, дякую.
- Хочеш маршмелоу? - запитала Луз, тримаючи в руках пакетик з маленькими зефірками.
- Вони дуже смачні, раджу. - сказала Вілов, у напої якої вже були маршмелоу.
- І такі м’якенькі, схожі на тебе!
- Лууууз…
Всі засміялися від порівняння, навіть Еміті.
Щось було в цих посиденьках за столом на кухні. В тому, як її друзі та дівчина знову посміхалися, як її мама жартувала разом з ними, як Еміті дивилася на неї з цим блиском в очах… Так, щось було в тому, щоб бути поруч з ними всіма і просто жити.
Луз повернула погляд до вікна й побачила зірку, що падала.
«Ідо, Королю та всі інші, я повернуся до вас одного дня, обіцяю» - подумки сказала дівчина. Так, вона повернеться до них.
Але поки що Луз просто насолоджувалася смаком какао та відчуттям, що у них все буде добре, незважаючи ні на що.
Відгуки