salvum me fac

«Відчини двері своєї душі і підеш», - висічені на білій мармуровій плиті слова за десять років давно забилися пилом. Він повільно провів по ним пальцем, знову відчуваючи шкірою холод каменю та заглиблення від літер. Неначе цього разу все зміниться, і він нарешті зможе зрозуміти весь зміст висловлювання. І зможе повернутись додому. Або хоча б не додому, але подалі від цього холодного, наполовину розваленого замку, висіченого немов із єдиної величезної брили мармуру.

 

Він зітхнув. Дива не сталося, сенс так само як і раніше вислизав, мов змочене мило з долоні. Отже, як і останні десять років, він продовжує залишатися тут.

 

Десь унизу пролунав оглушливий гуркіт, вібрацією і неприємним гулом озвався по всьому замку. Хлопець скривився, але навіть не здригнувся. Це місце потихеньку розпадається весь той час, що він тут, то стало надто звичною справою. Камені відколюються один за одним: більші, менші… Замок потихеньку руйнується і, насправді, дуже цікаво, що ж станеться з ним самим, коли це місце перетвориться на безформну купу каміння.

 

Він ще раз зітхнув і піднявся вгору білими сходами, до великого вікна, що зяяв приємною темрявою посеред усього цього холодного світла.

 

Місто вдалині вже яскраво палало, радісно зустрічаючи сутінки та нічні веселощі. Іноді до нього долітали якісь уривки звуків звідти, але всі вони були надто зім’яті й короткі, щоб їх зрозуміти. Всі ці довгі десять років хлопець мріяв хоч раз побувати там, він був упевнений, що місто просто неймовірне… Але залишалося лише дивитися здалеку, намагаючись вловити хоч щось із вируючого там життя.

 

Йому до міста не дістатися ніколи. Бо міста просто не існує.

 

***

 

Чонґук повільно намочив ганчірку і, повернувши обличчя до дзеркала, обережно стер засохлі доріжки крові, що починалися біля носа та розсіченої губи. Знову на мить його захлеснула лють, зуби міцно стиснулися, і, здавалося, зараз взагалі покришаться. Але хлопець зусиллям волі змусив себе заспокоїтись і продовжив стирати кров, помічаючи, що на вилиці вже почав проявлятися великий синець.

 

Він ніколи не бився просто так. Останні чотири роки зазвичай лише захищався, найчастіше – без видимих ​​результатів, оскільки він один, а нападників завжди штук п“ять, а то й більше. Але Чонґук бився до останнього, стираючи в рани кулаки, не звертаючи уваги на біль, кров і здоровий глузд, який щоразу мимрив, що йому не встояти. Але він завжди стояв з останніх сил, не дозволяючи собі здаватися цій купці жалюгідних придурків.

 

У школі йому здавалося, що університетські роки будуть найкращими в житті – з купою друзів, веселих вечірок та пригод. Але все виявилося зовсім інакше. Ще з перших днів він чомусь не сподобався компанії задир, і з того часу всі мрії про веселе студентство розсипалися попелом. Через ці вічні знущання і так не дуже товариський, трохи сором’язливий і боязкий хлопець взагалі закрився в собі і нікого не підпускав ближче, ніж на відстань витягнутої руки, відстань сухих фраз по справі.

 

Зараз Чонґук просто радів, що зовсім скоро це катування мине, що незабаром він закінчить цей безглуздий університет і більше ніколи до нього не повернеться. Він з нетерпінням чекав на останній день.

 

- Потерпи, - хлопець слабо посміхнувся своєму пом’ятому віддзеркаленню. Величезні, як у оленяти очі засвітилися від радості. Він, за звичкою, рукою відкинув чубчика вправо і показав собі великий палець.

 

- Усього місяць, один місяць. І свобода.

 

У вітальні тихо бубонів телевізор, поряд з ним на дивані спав батько - змучений черговим робочим днем, він так і не дістався до ліжка. Мама, як завжди по середах, у нічну зміну. Чонґук був навіть радий, що вона не побачила його розбите обличчя, тому що сьогодні вони постаралися на славу, добре відгамселили. Хоча, він теж дав непогану відсіч.

 

- …Останніми днями астрономи спостерігають захоплюючу подію – комета Неовайз увійшла до Сонячної системи і продовжує свій рух у бік Землі…

 

Чонґук тихенько тинявся по кімнаті, збираючи розкидані речі і намагаючись повернути хоч якусь подобу порядку. Одним вухом прислухався до телевізора, зацікавившись незвичайним явищем.

 

- …З середини червня її можна буде побачити неозброєним оком…

 

Середина червня… Тоді йому залишиться всього півмісяця до кінця. Він знову посміхнувся.

 

- …Неовайз - воістину неймовірне явище, тому що ні нам, ні багатьом поколінням наших нащадків не вдасться побачити її. Комета повернеться назад до Землі лише через 6800 років.

 

На цих словах Чонґук завмер і підняв очі до екрану, на якому показувалися фото цієї комети з телескопа. Це ж подумати тільки! 6800 років … Він сам не витримує лиш місяць, а тут майже сім тисяч років. Хто знає, може, до наступного повернення комети на Землі більше і не буде людей, які б могли спостерігати таке чудове явище…

 

Чонґук потряс головою, намагаючись викинути з голови такі серйозні й надто філософські думки. На них зараз не було сили. Та й на прибирання, до речі, теж. Він критичним поглядом оглянув кімнату, вирішивши, що вона вже досить чиста, і подався до себе.

 

Тяжко впав на ліжко і заплющив очі. Місяць. Один місяць і все.

 

Нехай йому сьогодні насниться приємний сон. Не той, про білий замок вдалині, до якого він ніяк не може дістатись.

 

 

***

 

У нічному небі виразно видніється яскравий хвіст комети, що пролітає повз планету. Вона прямувала у бік білого напівзруйнованого замку на пагорбі, ніби запрошувала його туди.

 

Чонґук скривився. Знову цей сон. Переслідує його вже років десять, періодично повторюючись.

 

Прохолодний літній вітер легенько торкнувся його обличчя, скуйовдив темне волосся і рушив далі, пускати хвилі по смарагдовій траві, якою весь пагорб обріс від підніжжя і до самого верху. Чонґук обернувся назад, намагаючись зрозуміти, що там знаходиться перед пагорбом, але зміг розгледіти тільки сірий туман. Він знизав плечима і рушив нагору, навіть не сподіваючись на успіх цієї авантюри. Скільки років йому снився цей сон, і жодного разу не вдалося дійти до замку, завжди він прокидався десь на півдорозі.

 

Прохолодна трава приємно лоскотала босі ступні. Чомусь у цьому сні на ньому ніколи не було взуття.

 

Діставшись вже майже до входу, він зупинився, обертаючись назад, розглядаючи шлях, який встиг пройти. Вдалині так само клубочився туман, тепер він навіть мерехтить теплими жовтими вогниками. Хлопець не міг повірити, що вдалося пройти так далеко і досі не прокинутися. Невже сьогодні, вперше за стільки років, він дізнається, що ж усередині? За весь час, що цей сон турбує його, цікавість Чонгука зростала і зростала, так хотілося роздивитись це місце ближче…

 

Хлопець підняв голову до неба, ще раз глянувши на комету. А раптом це вона дозволила йому, нарешті, підійти впритул?

 

Поблизу замок його одночасно захоплював та розчаровував. Чудовий білий мармур, неймовірно висічені фігури, колони, сходи… Серце тремтіло, коли він розглядав його. Але зяючі дірки на місці відколотих, зруйнованих частин змушували мало не вити від досади. Хотілося зібрати всі ці уламки, що всипали землю, і скласти їх, немов пазл, назад, кожен на своє місце.

 

 

 

Поруч із химерними сходами головного входу стояла велика мармурова плита з висіченими на ній словами.

 

«Salvum me fac», - прочитав Чонгук, але, звичайно ж, нічого не зрозумів. Вирішив, що це якась дивна мова, придумана його підсвідомістю, як і весь цей замок.

 

Махнувши рукою на плиту, він кинувся до сходів, боячись, що ось-ось прокинеться і не встигне глянути, що ж там усередині.

 

Мармур відчутно холодив босі ступні, дрібні відколоті від основи камінці боляче впивалися в незахищену шкіру, але він уперто йшов уперед. Не має значення, біль він вміє терпіти. Головне зараз – увійти всередину.

 

Ось, нарешті, остання сходинка, за якою зяє темний отвір. Він влетів у нього з величезною швидкістю, так само боячись не встигнути, але відразу застиг на вході. За всі роки він багато чого уявляв собі, але про таку пишність навіть не замислювався.

 

Височенні різьблені колони підтримували частину даху, що ще не встигла розвалитися. Вони стояли, ніби якісь химерні духи, які навіки застигли в одній позі в цьому дивному місці. З дірки в стелі досередини потрапляло трохи світла, створюючи навколо таємничу атмосферу напівтемряви. За колонами виднілися зяючі роти дверей, що вели кудись у інші кімнати, але не вони привернули увагу Чонгука. А чудові різьблені перила посеред зали, сходи, що спіраллю піднімаються вгору і спускаються донизу. Здавалося, у них немає ні початку, ні кінця. Затамувавши подих, хлопець підійшов до поруччя і глянув униз, але розгледіти нічого не зміг – там панувала пітьма.

 

- Хто ти? – несподівано пролунав над його головою чийсь низький оксамитовий голос.

 

Чонґук здригнувся від несподіванки, серце пропустило удар від страху. Він був упевнений, що тут нікого немає, а цей голос пробудив бажання зірватися з місця і бігти, бігти, доки цей замок не залишиться лише страшним спогадом. Але хлопець вирішив, що він не такий вже й боягуз, тому змусив себе підняти голову і подивитися на того, хто говорив.

 

Трохи вище, на сходах стояв хтось, чия постать виразно виднілася в отворі величезного вікна. Широкі плечі, вузька талія, довгі ноги, одягнені в якісь широкі штани, що гойдалися на протягу. Несподівано, але страх Чонгука миттєво зник.

 

- Хто ти? – знову пролунав той самий глибокий голос, що луною рознісся по всій залі.

 

***

 

- Не думав, що знову повернешся, - хлопець із глибоким голосом сидів на сходах біля головного входу, неначе чекаючи на нього.

 

Чонґук усміхнувся. Востаннє вони встигли тільки перекинутися парою фраз до того, як він прокинувся, і зараз був дуже радий його бачити. Так хотілося дізнатися більше про цю намальовану його свідомістю людину. Зараз Чонґук знав тільки, що він неймовірно гарний і що звати його Техьон.

 

- Ти на мене чекав? - спитав Чонгук, підходячи ближче і неохоче ступаючи на холодні плити сходів. Ногам відразу стало неприємно.

 

Хлопець уважно спостерігав, і від нього не сховалось небажання цього несподіваного гостя ступати ближче.

 

- Схоже, ти не дуже хотів повертатися, - у його голосі Чонґук вловив такий біль, що відразу захотілося підійти і обійняти незнайомця.

 

Але у відповідь він лише усміхнувся і кивнув на свої босі ноги.

 

- Мармур дуже холодний, неприємно ходити.

 

Техьон відразу перевів свій погляд на ступні Чонгука і хмикнув. Потім, несподівано, зняв з себе взуття і віддав хлопцеві.

 

Той здивувався:

 

- Гей, ти чого? А як же ти?

 

Техьон лише посміхнувся, від чого серце Чонгука затремтіло. Такою теплою і одночасно сумною була ця посмішка. Він сам не розумів, чому вона його так зворушила.

 

- Зі мною все буде гаразд. Стільки років у цьому місці, я давно не відчуваю холоду.

 

Чонґук простяг руку, приймаючи так щедро віддане йому взуття. Випадково торкнувся пальців Техьона і здригнувся. Вони були крижаними.

 

- С-скажи… - пробурмотів хлопець, боячись продовжити. Думки плуталися в голові і не хотіли складатися у нормальні слова.

 

Техьон пильно дивився на нього, чекаючи на запитання.

 

- Ти мертвий? - видавив, нарешті, з себе Чонгук.

 

Хлопець, що сидів на сходах, тільки засміявся.

 

- Та ніби ні.

 

- Але ти такий холодний…

 

Техьон усміхнувся і підвівся з місця.

 

- А ти просидь у цьому холодному замку стільки, скільки я, ще й не таким холодним будеш.

 

Чонґук швидко взувся. Черевики були трохи завеликі, але все ж таки краще, ніж нічого.

 

– А скільки часу ти тут?

 

Техьон замовк, дивлячись на комету, чий яскравий хвіст гарно виднівся на всіяному краплями зірок небі.

 

- Десять років.

 

***

 

- Ти справді жодного разу не дійшов до кінця сходів? – підняв на Техьона здивовані очі Чонгук. – Але як так? Чим ти взагалі займався тут скільки часу?

 

Техьон тільки похитав головою.

 

- Вона ніби нескінченна. Там унизу – абсолютна темрява, мені завжди стає ніяково, коли спускаюся нижче на кілька поверхів.

 

Вони сиділи на смарагдовій траві в одному з внутрішніх двориків і дивилися на нічне місто, що розкинулося біля підніжжя пагорба.

 

«Дивно, — подумав Чонґук ще тоді, як вперше дійшов до цього місця, — що його не видно з того боку пагорба. Він же такий широкий, його обов’язково мало б бути видно…»

 

Сон про замок та дивного хлопця снився йому вже четвертий день поспіль. За цей час він встиг потоваришувати з цим незвичайним плодом своєї уяви. Техьон виявився дуже милим, він любить глузливо дивитися на нього і жартувати про смерть. А так само Техьон виявився тим, хто вмів слухати і чути, кому Чонґук розповів про всі свої невеселі пригоди в університеті, про задир, що перетворили його життя на пекло, і про те, що залишився лише один місяць мук, і він буде вільний.

 

Кулаки Техьона міцно стискалися, коли він слухав про бійки та знущання, які доводилося терпіти хлопцю.

 

- Був би я там… Ох вони б у мене отримали на горіхи! – цідив він крізь зуби, від чого Чонґук несподівано для себе розпливався в усмішці, а в грудях розливалося незрозуміле тепло. Хтось був готовий захищати його, стояти поряд… Ця думка гріла душу.

 

***

 

- Ну давай же, страхопуд! - Чонґук з приємним передчуттям пригоди всередині поглядав униз, у темряву, куди нескінченно спускались сходи. - Я впевнений, наприкінці має бути щось цікаве!

 

Техьон важко зітхнув і теж глянув униз, але від цього по всьому тілу пройшло сильне тремтіння, а в грудях розлилося неприємне хвилювання.

 

- Ну, навіщо тобі туди? Упевнений, там ті самі колони і холодний мармур.

 

Чонґук засміявся:

 

- Але ж ти не знаєш напевне! Давай перевіримо!

 

Техьон ще раз зітхнув і похитав головою.

 

Чонґук ображено підібгав губи, але потім підняв на хлопця свої величезні очі і скорчив миле обличчя:

 

- Ну, будь ла-а-асочка!

 

Щоки Техьона ледь помітно порозовіли, він швидко відвів погляд.

 

- Гаразд, - пробурмотів хлопець, намагаючись втихомирити метеликів, що розбушувалися в животі. – Але лише на кілька поверхів. Якщо краю сходів не буде, повернемося.

 

Чонґук кивнув і, схопивши його за руку, потяг униз.

 

З кожним кроком хвилювання посилювалось. Якоїсь миті воно перетворилося на страх, потім - на безмежний жах. Єдине, що не дозволяло йому кинутися назад – рука Чонгука, яка так само тримала і наполегливо тягла далі. У ній відчувалось приємне тепло, від чого Техьону просто не хотілося, щоб той випускав його долоню зі своєї, тому через страх продовжував крокувати вниз.

 

Але ось, через п’ять поверхів, коли стало зовсім нічого не видно, його тіло пронизало сильне тремтіння, і він зрозумів, що це все.

 

- Чонгук, - ледь чутно покликав він. – Чонгуку, я більше не можу…

 

Хлопець перед ним різко зупинився, від чого Техьон ткнувся носом у його потилицю.

 

- Ти чого? – почувся біля його вуха схвильований голос.

 

- Пробач не можу…

 

Він вирвав свою руку і кинувся вгору сходами. Швидше, скоріше, треба забратися з цієї липкої темряви, повернутися назад до неба, до входу. Швидше.

 

Коли він добіг до верхньої зали, дихання зовсім збилося, сил ні на що не залишилося, від чого хлопець важко впав на холодну підлогу, намагаючись віддихатися і заспокоїти серце, що вистрибувало з грудей від страху. Чому його так лякало те, що чекало наприкінці сходів?

 

Декілька хвилин він просто лежав, але потім почулися гулкі кроки, потім досить сильні руки підняли його з підлоги і міцно притиснули до себе, змушуючи відчути таке приємне рятівне тепло.

 

 

- Вибач, що потягнув тебе туди, - зашепотів Чонгук. Гаряче дихання потрапляло прямо у вухо, від чого по всьому тілу розбігалися приємні мурашки. - Обіцяю, все гаразд. Чуєш, усе буде гаразд.

 

***

 

Чонґук неохоче розплющив очі і втупився в стелю. З того самого дня, як він зустрів Техьона у своєму сні, прокидатися все більше не хотілося, завжди від цього в душі з’являлося таке розчарування, що хотілося плакати.

 

Раніше він вважав дивного хлопця в замку лише плодом своєї уяви, але сьогоднішньої ночі той сказав щось таке, від чого Чонгуку стало ніяково, хлопець почав сумніватися в тому, що це лише сон.

 

Вони, як завжди, сиділи на траві, спостерігали за містом, весело сміялися від чогось. Якоїсь миті Чонґук кинув:

 

- Чорт, шкода, що ти лише плід моєї уяви. Впевнений, нам було б так добре разом.

 

Сміх Техьона після цих слів різко перервався, він пильно подивився на хлопця, що сидів поруч, а в очах знову хлюпалась біль.

 

- Чому ти вирішив, що я плід твоєї уяви?

 

Чонґук зіщулився. З’явилося таке почуття, що він образився, і, до того ж, дуже сильно.

 

- Ну… просто… це все мій сон. Цей пагорб, замок, ти… Він сниться мені вже десять років…

 

Техьон сумно посміхнувся і відвернув погляд.

 

– Я не сон. І не плід твоєї уяви. Я реальний. Просто не можу звідси вибратися.

 

На цьому моменті Чонґук прокинувся. У душі з’явилось дивне почуття. Здавалося, він повірив… Всупереч здоровому глузду, чомусь здалося, що Техьон каже правду.

 

Хлопець підірвався з ліжка, захоплений несподіваною цікавою думкою. Швидко схопив мобільний та ввів у браузері «Кім Техьон». Йому відразу вивело сотню сайтів і сторінок в соц.мережах людей з таким ім’ям. Він гортав їх і гортав, дивуючись, наскільки багато в цьому світі Кім Техьонів.

 

За півгодини зневірився. Людей з таким ім’ям багато, але потрібного так і не знайшов. Якоїсь миті вирішив, що займається дурницями, але потім згадав цей сумний погляд, ці слова, які пронизали його в саме серце, і стиснув кулаки. Він вірив, що Техьон є реальним. Нехай всі сміються і вважають його хворим на голову, але він готовий вірити, що цей хлопець, який не залишає його думок ні на мить, є реальним. Просто застряг у тому дивному холодному замку.

 

Чонґук знову посміхнувся. Він завжди широко посміхався, коли думав про Техьона.

 

Несподівано перед очима стала плита біля входу з висіченими на ній словами. Що ж там було написано?.. Він тоді подумав, що це теж уява його малює дивні слова, але якщо..?

 

«salvum me fac» ніби за помахом чарівної палички з’явилися перед очима слова. Він швидко ввів їх у вікно пошуку, сподіваючись не забути у процесі. А потім довго розглядав результат, від якого стало зовсім вже не по собі.

 

«Salvum me fac – (лат.) врятуй мене»

 

**

 

- Це може здатися дивним, - почав Чонґук думку, що давно крутилася в його голові, - але мені здається, що все через комету.

 

Вони обоє, не змовляючись, підвели голову до неба. Яскравий хвіст виднівся вже набагато ближче до горизонту, вона все більше віддалялася від Землі.

 

- Що саме – все? - запитав Техьон.

 

- Те, що я зміг підійти до замку і зустріти тебе… - тихо пробурмотів Чонгук, опускаючи погляд униз, на свої ноги, так само взуті в черевики Техьона. Йому стало нестерпно сумно, адже, якщо здогад вірний, то, коли комета повністю зникне, він більше не зможе повернутися. І втратить Техьона назавжди. Втратить того, навіть від думки про кого починали літати метелики у животі. Того, поряд з ким усередині все солодко стискалося.

 

Чонґук зрозумів уже кілька днів тому, що Техьон для нього зовсім не друг, але все боявся щось сказати, боявся бути знехтуваним і одним махом зруйнувати ці стосунки, якими дуже дорожив.

 

Хлопець поруч із ним мовчав.

 

Десь у глибині замку почувся гуркіт, від чого Чонґук здригнувся. Техьон несподівано обійняв його за талію і підсунув ближче до себе. Від цього метелики в животі зашаруділи крильцями з подвоєною силою, але хлопець намагався не показувати хвилювання.

 

- Тобто ти кажеш, - почав Техьон, ніби нічого й не сталось, - що, коли комета зникне, то ти більше не зможеш підійти ближче? А я, як завжди, не зможу вийти за межі замку? І ми більше ніколи не побачимось?

 

Від цих слів у Чонгука став клубок у горлі. Він не зміг видавити жодного слова, тільки кивнув.

 

- Тоді в нас занадто мало часу, щоб марнувати його.

 

Після цих слів він різко нахилився і накрив губи Чонгука своїми. Той на секунду здивувався, але потім радість і бажання затуманили голову, і він почав відповідати.

 

Жадібно, наполегливо, кусаючи мало не до крові, а потім ніжно зализуючи. Гарячий язик Техьона не відставала від його власної в наполегливості, від чого в роті відбувалася мало не війна. Вони цілувалися довго, із захопленням, доки не закінчувалося повітря. А потім на хвилинку переривалися і так само без слів починали заново. Техьон помітив, що Чонґук дуже непогано цілується. І постійно намагається взяти ініціативу на себе, що ще більше розбурхувало.

 

Відчуваючи ці, несподівано гарячі, губи, мліючи в руках Техьона, Чонґук мріяв тільки про одне - аби не прокинутися раніше.

 

***

 

Цей тиждень він вважав найщасливішим у своєму житті. Реальний світ став якимось далеким і порожнім, навіть знущання сумно знайомої компанії не могли вирвати його з тієї ейфорії, в якій він знаходився. Навіть мама не могла його впізнати, постійно питала, що трапилося і невже він нарешті закохався? Чонґук тільки ще ширше посміхався і лиш знизував плечима.

 

Закохався. Від цього слова солодко тягло в животі, і сама по собі прикушувалась губа. Ще б він не закохався. Втріскався по вуха в хлопця, якого бачив лише уві сні. А потім згадував, що вони виробляли там, на смарагдовій траві внутрішнього дворика замку, з чудовим краєвидом на місто, і вуха починали горіти.

 

Спочатку всі дії по відношенню один до одного були скутими і трохи незграбними, але дуже швидко вони навчилися долати незручність і тонути один в одному. Спочатку просто цілувалися, але після цього стало нестерпно мало, тому продовжили вивчати чуже тіло. Нахабно, жарко і різко, із засосами та укусами, або ж до непристойності ніжно, від чого знову починало солодко нити внизу живота. Якоїсь миті обидва не витримали і вирішили перейти на наступний рівень.

 

Перший секс був, все ж таки, незручним, обидва трохи соромилися. Але всі наступні рази стали набагато більш розкутими і різноманітними, вони вчилися чути і відчувати один одного, приносячи цим неймовірне задоволення.

 

Згадавши минулу ніч, Чонґук знову посміхнувся і закусив губу. Потім перевів погляд на календар, що висів поряд зі столом, і похмурнів. Місяць майже закінчився і, якщо раніше б він тріумфував, то зараз у горлі з’являвся клубок, а на очі наверталися сльози. Комета скоро зовсім зникне з горизонту.

 

***

 

- Техьон, ти пам’ятаєш, що я казав? - він поклав долоню на губи, що цілують його, і м’яко відсторонив від себе. Так не хотілося розпочинати цю розмову, але… Часу зовсім мало.

 

- Ммм, - невдоволено промимрив той, і прибрав руку зі своїх губ. - Ти багато чого казав.

 

Чонґук зітхнув і, відвертаючись від чергової порції поцілунків, глянув на небо. Комети вже зовсім не було видно, він тільки знав, що вона має бути десь там, на обрії.

 

- Я тебе чимось образив? – одразу ж посерйознів хлопець і відсунувся.

 

Чонґук замотав головою, ніжно чмокнув його в губи і тицьнув пальцем угору.

 

- Бачиш?

 

- Нічого не бачу, - знизав плечима Техьон.

 

- Правильно, в тому й річ. Комета вже зовсім зникла… І, можливо, це наші останні дні разом.

 

Техьон опустив очі у землю. Він довго мовчав, потім тихо прошепотів:

 

- Невже ти думаєш, що я міг про це забути? Щоночі, коли ти йшов, я дивився на це чортове небо, благаючи його пригальмувати цю чортову комету хоч трохи, хоч на трішки, дати нам ще часу… Але небу, як завжди, начхати…

 

Чонґук підсунувся ближче і обійняв його.

 

- Ми повинні вирішити, що робити, якщо я правий щодо неї. Так сильно хочу помилятися, але ми маємо підготуватися.

 

Техьон видав сумний смішок:

 

- І як ми зможемо підготуватися? Ти просто не повернешся. І я просто знову буду мерзнути в цьому чортовому замку, доки він, нарешті, не зруйнується повністю. Може і я потім нарешті здохну.

 

У голосі було стільки гіркоти, що на очі Чонгукові навернулися сльози. Але він швидко їх змахнув і дав Техьонові смачного запотиличника.

 

- Гей! Ти чого?! – заволав той, скоріше від несподіванки, а не болю.

 

- Того! Не смій зневірятися, ясно! Я тебе звідси заберу, я знайду спосіб… Ти впевнений, що ти реальний?

 

Техьон підняв на нього повні болю очі, від чого Чонгуку захотілося дати й собі гарного запотиличника.

 

- Ти не пам’ятаєш, ким ти був? Хоч щось із реального життя? Хоч якась ниточка, яка зможе привести мене до тебе?

 

Техьон задумався, потім похитав головою.

 

- Тільки ім’я, - знову прошепотів він.

 

Чонґук стиснув кулаки і почав бити потилицею по уламку каменю, поряд з яким сидів, намагаючись хоч якось випустити злість і знищити це почуття безпорадності всередині.

 

Техьон нічого не сказав, тільки підставив свою руку між каменем та його головою.

 

- Слухай, - почав він уже трохи впевненіше, - а як мені знайти тебе у реальному житті? Якщо я зможу вибратись? Де ти живеш?

 

Чонґук на мить застиг, потім протараторив:

 

- Південна Корея, місто Пусан, вулиця Гобун-ро, будинок 5-3, квартира 7, Чон Чонгук.

 

Техьон усміхнувся і притис його до себе.

 

- Слухай, я не знаю, що буде далі, але я обіцяю, що виберуся звідси і знайду тебе. Неважливо, якими зусиллями, навіть якщо мені доведеться розрізати грудну клітку, щоб відкрити цю бісову душу, як каже камінь. Але я повернусь в реальність і знайду тебе. Просто дочекайся мене, добре? Пообіцяй, що дочекаєшся і не забудеш.

 

- Ти ідіот, - схлипнув Чонгук, - якщо вважаєш, що я зможу тебе забути.

 

Від цього схлипу в Техьона заболіло серце. Він ще міцніше притис хлопця до себе, сподіваючись, що час зупиниться і їм не доведеться розлучатися.

 

- Просто пам’ятай, що я кохаю тебе, - знову заговорив Техьон, чомусь саме сьогодні йому було не в силах мовчати.

 

Чонґук усміхнувся крізь сльози і обійняв хлопця у відповідь.

 

- Я теж кохаю тебе. І обіцяю, що чекатиму. І шукатиму спосіб тебе зустріти раніше, ніж за 6800 років, коли комета повернеться. Я обов’язково тебе врятую.

 

Техьон глибоко вдихнув, намагаючись вгамувати той трепет усередині, викликаний визнанням.

 

- Дурний, ти вже мене врятував… - він трохи відсторонився і чмокнув хлопця в щоку.

 

***

 

Наступного дня Чонґук не повернувся. Техьон всю ніч чекав, сидячи на головних сходах, напружено вдивляючись у темряву перед собою, але ніхто не прийшов. Він заспокоював себе, що, може, щось трапилося, і Чонґук не спав, може якийсь збій у всесвіті і наступної ночі він точно повернеться. Але наступна ніч так само була проведена ним на самоті на сходах вже встигли набриднути до оскоми.

 

І наступна. І після неї.

 

День пролітав за днем, а Техьон так само вперто, наче вірне щеня, чекав, що ось-ось Чонґук з’явиться і все знову стане, як було до цього.

 

На шостий день він не витримав. На світанку, коли стало зрозуміло, що хлопець не повернеться, нерви здали і дах знесло. Він бігав замком, матюкаючись на чому світ стоїть, щось кричачи. Стукав кулаком у ці ненависні мармурові стіни, ніби сподівався, що ось зараз їх точно розіб’є і звільниться. Нарешті, видихнувшись, повернувся до входу, до безглуздого каменю з написом, і шалено забив по ньому ногою, кричачи:

 

- Відпусти мене! Досить! Я хочу піти!

 

Несподівано, здавалося, товстезна й міцна мармурова плита під його ногою хруснула й розкололася надвоє. Декілька секунд хлопець стояв у повному шоці, і не відразу звернув увагу на те, що напис змінився.

 

«Ти відкрив душу, дійсно захотів піти. Іди»

 

Техьон моргнув і прокинувся.

 

***

Перші кілька днів він намагався переварити те, що сталося. Писк приладів у палаті, здивовані вигуки людей навколо, плач та радісні крики батьків…

 

Ще деякий час пішло на те, щоб усвідомити, що він лежав у комі десять років. Десять. Грьобаних. років. У комі. Мама сказала, що просто не могла відключити його від апаратів, все сподівалася.

 

Потихеньку, день у день він згадував усе, що сталося. Як вони з друзями вирішили покататися на машині, як потрапили в аварію… Мама лише сумно похитала головою, коли він запитав про них. Вижив тільки Техьон. І то не зовсім.

 

За ці дні до нього нарешті дійшло, що ж означали слова на камені. Відкрити душу. Треба було лише сказати правду. Справді захотіти піти, чого, як виявилося, до зустрічі з Чонгуком, Техьону не хотілося. Ще перед аварією йому постійно здавалося, що життя не має сенсу, що це все марно. І десь підсвідомо він просто не хотів повертатись у цей світ. Поки не з’явився той, хто все змінив.

 

Весь наступний рік був дуже складним. Він вчився заново ходити, говорити, працювати руками, взагалі рухати тілом, яке за довгі роки коми атрофувалося. Навчався користуватися телефоном, комп’ютером та новими технологіями.

 

Запоєм читав новини, намагаючись розібратися у всьому, що сталося в цьому світі, доки його не було. Але коли було вже дуже важко, несила, коли хотілося все кинути і здатися, як мантру повторював: «Південна Корея, Пусан, Гобун-ро, 5-3, 7, Чон Чонгук». Від цього ставало трохи легше. Думки про Чонгука надавали йому сил. Він обов’язково видужає і знайде його. Він обіцяв.

 

***

 

Серце Техьона, здавалося, зараз вирветься з грудей. Він так багато працював, так багато всього переборов, щоб сюди дістатися, і зараз просто не може натиснути на кнопку.

 

Хлопець уже хвилин п’ять стояв перед дверима з цифрою 7, на вулиці Гобун-ро, Пусан, Південна Корея і не міг наважитися.

 

А раптом Чонґук його давно забув? Знайшов собі гарну дівчину, одружився? Або, ще гірше, ніколи й не існував, був лише плодом уяви. Зараз Техьон подзвонить у двері, і весь його уявний світ зруйнується, наче той мармуровий замок.

 

Хлопець зітхнув і вже зробив кілька кроків до виходу, але тут же дав собі ляпаса. Ідіоте, що ти твориш? Ти так довго йшов до цього, щоб ось так ганебно втекти, наче побита шавка? Зберися! Неважливо, що чекає на тебе за цими дверима, ти повинен дізнатися. Дізнатися правду. Якою б вона не була.

 

Він різко обернувся назад до дверей і подзвонив. Все, шляху назад нема.

 

Дуже довго нічого не відбувалося. Можливо, це просто через хвилювання йому здалося, що час зупинився. Але ось нарешті почулося якесь копошіння всередині, і двері відчинилися.

 

На порозі стояв Чонгук. Пом’ятий, зі сплутаним волоссям, з мішками під своїми очима оленяти і в одязі далеко не першої свіжості, але Чонгук. Справжній Чонгук, якого він пам’ятав. Значить не плід уяви. Отже, існує.

 

Техьон не знав, що сказати. Всі слова застрягли в горлі, хотілося просто підлетіти до нього та обійняти, міцно-міцно, і більше ніколи не випускати з рук. Але, водночас, він боявся, що хлопець його не прийме, або взагалі не згадає, або й не пам’ятав ніколи, а всі їхні зустрічі були придумані хворим мозком…

 

- Те…Техьон? – великі очі Чонгука потихеньку наливались сльозами. Хлопцеві здавалося, що він марить, і зараз ця примара так гаряче коханого бранця мармурового замку просто розсіється, знову завдаючи йому страшного болю.

 

Після зникнення комети сон про замок йому більше ніколи не снився. Чонґук ніби збожеволів, перечитавши мільйони статей про всі можливі замки, небесні тіла, дивні сни та містику, але в один момент зрозумів - усе марно. І змирився. Вирішив, що варто просто чекати та сподіватися, що хлопець зможе сам вибратися та знайти його. Думки про те, що Техьон був лише сном, він відкинув одразу і знищував ще в зародженні. Не сон. І зараз, дивлячись на хлопця, що стояв біля його дверей, в теплому коричневому пальті, з іншою зачіскою, не тією, яку він пам’ятав, Чонґук не вірив своїм очам. Все ж таки він. Все ж таки не сон.

 

- Бачиш, як обіцяв, - у своїй манері, глузливо почав Техьон, хоча в горлі крутився колючий клубок. – І не треба чекати 6800 років…

 

Договорити не встиг, бо хлопець кинувся йому на шию і обійняв так міцно, що всі слова відразу вилетіли з голови, залишилося тільки тепло, що розлилося по всьому тілу, і солодке потягування внизу живота.

 

- Реальний, - шепотів Чонґук у вухо. - Ти реальний.