Приховані

Хочу писати, поки не закінчусь як людина. І з кінчиків моїх пальців витікатимуть слова. Для нових історій і життя.

— Докджа, синочку, ти де?

Хлопець десяти років сидів поміж стелажів. Книги його фортеця.

— виходь, нам пора йти!

Голос жінки розбивався об перегородки.

«Не піду. Буду тут. Залишусь. Так комфортно.»

Волочачи за собою ноги, вулицями брів чоловік, у чорному плащі. На вигляд, можливо, тридцять, можливо, сорок, а, можливо, не одне життя.

Він не пам’ятав хто він, не пам’ятав де, і не пам’ятав, що тут робить. Це вже було не важливо.