— Докджа, синочку, ти де?
Хлопець десяти років сидів поміж стелажів. Книги його фортеця.
— виходь, нам пора йти!
Голос жінки розбивався об перегородки.
«Не піду. Буду тут. Залишусь. Так комфортно.»
Він хотів збудувати стіну навколо, та боявся навіть поворухнутись аби дотягнутись книжок, що лежать трохи по віддаль.
В голові перебираючи всі вже знайомі історії, що охороняли його поряд, Докджа думав «а там цікаво?»
В світі, в реальному світі, там цікаво?
«Ні, ні, ні, ні, ні…»
Шепотіли вони. Хто?
З полиць на нього дивились незакінчені історії, тримаючи невидимими ланцюгами-словами поряд з собою.
«Ти не повинен туди йти!»
«Там страшно!»
«Там погано!»
«Ти нікому не потрібен!»
«А ми назавжди з тобою!»
Мама розповідала, які історії нескінченні і всепоглинаючі. І Докджа пам’ятав це, як мантру. Він не мав права їх залишати.
Та десь там, попереду, його кликав зовсім незначний, вигаданий, жорстокий світ.
— Докджа!
Знову мама? Хлопець вже хотів вставати, та раптово з її вуст зірвалось нове.
— ДОКДЖА!
Луна розлітаючись розбила всі ілюзії і рухнули книжкові полиці.
— ЗАЛИШАЙСЯ ТАМ!
Його мати, вона дійсно не хотіла бачити його поряд?
Хлопчик підвівся стискаючи жилетку на грудях, аби втримати весь свій біль.
«Загалом, нічого нового, вона все життя мене відштовхує.»
«Все життя? А коли я почав жити?»
Книги копошились горами личинок, проковтуючи одна одну. Ще трошки і вони намагаються обліпити його ноги. Та хлопчик побіг. Вперше в своєму житті. Так пристрасно, до того тихого голосу. Що наче і не кликав, та просив про допомогу.
«Фінал не має бути таким! Це не правильно!»
Він з усіх сил перебирав ногами. Біг, відфутболював книги, склав руки над головою, ухиляючись від тих, що летіли на нього.
А коли маже торкнувся рукою білих сторінок, що шепотіли до нього почув:
«Ти ж теж не хочеш аби у нього був такий кінець історії?»
І кімнату засліпило білим сяйвом.
Від головного болю Докджа прокинувся вже в чорній кімнаті.
«Просто сон…»
Він повернувся і побачив, як над ним стоїть дівчина, розглядаючи.
Страху не було. Була лише цікавість.