Волочачи за собою ноги, вулицями брів чоловік, у чорному плащі. На вигляд, можливо, тридцять, можливо, сорок, а, можливо, не одне життя.
Він не пам’ятав хто він, не пам’ятав де, і не пам’ятав, що тут робить. Це вже було не важливо.
Засунувши руку під плащ дістав звідти маленький щоденник, від початку і до кінця списаний чужими історіями. Аби хоч це не забути. Та вони так щільно переплелись і наклались одна на одну, що чоловік гортав тільки чорні сторінки.
Та в самому початку, на білій палітурці було записано: Кім Нам-ун, Шин Юсон, І Сольва, І Джи-є, І Хьонсон.
І він йшов і повторював, повторював, бо це єдине, що в ньому лишилось.
— Кім Нам-ун, Шин Юсон, І Сольва, І Джи-є, І Хьонсон, Кім Нам-ун, Шин Юсон, І Сольва, І Джи-є, І Хьонсон, Кім Нам-ун, Шин Юсон, І Сольва, І Джи-є, І Хьонсон, Кім Нам-ун, Шин Юсон, І Сольва, І Джи-є, І Хьонсон…Кім Докджа… Кім Нам-ун, Шин Юсон, І Сольва, І Джи-є, І Хьонсон, Кім Нам-ун, Шин Юсон, І Сольва, І Джи-є, І Хьонсон…Кім Докджа… Кім Нам-ун, Шин Юсон, І Сольва, І Джи-є, І Хьонсон…Кім Докд…
«Хто?»
Це перша думка, яка випливла за багато років. І він знову ожив, аби згадати одну людину. Але не довго момент насолоди протримався. Боковим зором мечник побачив, що в нього щось летить. Встиг ухилитись.
«Якесь немічне Сузір’я»
А що ж то воно таке?
Рухи Джунхьока вже не були і близько такими швидкими, як раніше. Та сили удару вистачило аби змести противника і кілька будинків поряд.
Вони з шумом рухнули.
«Але…Хто ж такий Кім Докджа?»
Тепер безперервно повторюючи лиш його ім’я, чоловік рушив далі. Засідка за засідкою, відбиваючись від кволих противників, аж поки його не проштрикнули кинджалом біля серця.
Він швидко вбив нападника, та було пізно. Отрута.
Джунхьок впав на коліна не витримуючи ваги свого тіла.
«Можливо, якщо я помру стане легше?»
Та очі несила було стулити, адже він обіцяв боротись за цю регресію до кінця.
Холодні руки лягли йому на голову, обережно долонями перекриваючи огляд.
«Відпочинь. Дозволь допомогти.»
Почув він не позаду, а у нього в голові і нарешті зміг розслабитись.
Тіло тануло в темноті.
А коли Джунхьок відкрив очі, то в чорній кімнаті вже стояли двоє. Дівчина і хлопець в білому плащі.
Страху не було. Була лише цікавість.