— І далеко зібрався? — обличчя Джунхьока у цілому залишалось незворушним, однак його ліва брова запитально злетіла вгору.
Докча завагався, чи варто ділитися задумом. І справа навіть не у тому, що їм довелося б ділити нагороду, завдяки контракту з доккебі проблеми з монетами відступили на задній плян, однак запальна вдача і проблеми з довірою у реґресора могли стати на заваді.
— Я поставив запитання, — втім, не схоже було, що у хлопця був вибір: компаньйон перейняв йому шлях, твердо впершись ступнями у підлогу.
— А я його почув, — огризнувся Кім. Джунхьок спросоння не зайнявся гнівом у відповідь на нахабство, тож Докча зацікавлено поглянув у його бік, одначе обличчя юнака усе ще нічого не виражало.
[Ексклюзивну здібність «Точка зору всезнаючого читача» було активовано!]
«Клятий пророк щось знає», — реґресор примружився, пильнуючи старшого.
«Невже він хоче кинути мене, коли щось насувається? Та ні, нісенітниця, тут мало б бути безпечно».
«Але ж він пророк…»
Ю Джунхьока роздирали сумніви. Він не довіряв компаньйону, ні, про таке Докча дізнався б, але звик покладатися на його знання, що, зізнатися, полегшувало життя і проходження сценаріїв. Хоча усе його життя і складалося із проходження сценаріїв.
[Використання здібності «Точка зору всезнаючого читача» припинено. Ваше розуміння персонажа Ю Джунхьок дуже високе.]
— Впевнений? Бо я можу повторити, — тепер у його голосі читалася погроза: реґресор втрачав залишки й без того обмеженого терпіння.
— Не варто, — Кім облизнув губи. — Гаразд, я скажу, але це має залишитись між нами, незалежно від того, чи підеш ти зі мною, — це звучало настільки заплутано, що хлопець майже не очікував на згоду, та Джунхьок повільно кивнув. — За чотири квартали звідси відкриється прихований сценарій. Винагорода, — він зробив теятральну павзу, — двадцять тисяч монет.
— Скільки? — у голосі юнака жевріла недовіра і це не дивно: за істот 7 рівня давали до десяти тисяч, що ж такого особливого було у цьому сценарії? — Там що, треба убити доккебі абощо?
— Ні, — спокійно відповів Докча. Цей сценарій ніби був написаний спеціяльно для нього: у «Шляхах» його намагалися пройти настільки другорядні персонажі, що вони навіть ніколи не перетиналися із реґресором. Ідеяльна можливість набити свого гаманця перед складнішими випробуваннями. — Перемогти дюжину-дві одержимих і здобути предмети, що дозволяють підвищити стати.
— Жартуєш? Двадцять тисяч і додаткові предмети як винагорода? З цим сценарієм точно щось не так. Звідки ти взагалі про нього знаєш?
— Я бачив, як инші проходитимуть його, якщо ми не встигнемо, — збрехав. Знову, та це вже входило у звичку. З кожною недомовкою Кім ставав тим, кого так старанно з себе вдавав, — пророком зі світу «Шляхів виживання».
— І як вони?..
— Потрапили у засідку. Посередині виділеного часу з’явилася ще одна група одержимих, — Докча старанно добирав слова, хоча може це і не мало сенсу — навіть якби реґресор відмовився його супроводжувати, із накопиченими ресурсами хлопець міг би сам пройти сценарій. — Дівчат просто застали зненацька.
— Дівчат? — в очах Джунхьока поселилися бісики, яких раніше не було видно. — То що це ти, Докча-ші, на дівок у видіннях задивляєшся замість сценаріїв? — сталося невидане: він жартівливо штурхонув компаньйона ліктем під ребра. — Де, кажеш, той твій сценарій?
Вони йшли мовчки. Кім роздумував, що ж означала одна з останніх реплік юнака, та не хотів знову використовувати на ньому Точку зору, оскільки це було некритично, а у читача були свої переконання стосовно використання ментальних здібностей. Він і так забагато знав про Ю Джунхьока завдяки оригіналу: що його мотивувало, що лякало, що дратувало (а це виявилось особливо корисним). Іноді здавалося, що Докча знає про протагоніста більше, ніж той сам про себе, адже бачив його фінальну, довершену версію. Саме це спиняло хлопця від копирсання в думках компаньйона, все-таки справедливо було залишити йому хоча б невелику частку особистого простору.
Приємно було іти в тиші. Власне, вона була відносною, бо він чув шурхіт розкришеного бетону під ногами, скрип вивісок, що гойдалися на вітрі, та дихання Докчі, що ішов поряд. Іноді Ю думав, що простіше було б дати дурневі померти, особливо як той сам кидався на виконання найдурніших сценаріїв. Та пророк завжди заново доводив свою користь, найменшу помилку відробляючи у стократ. Джунхьок абсолютно точно не міг йому довіряти, бо в кожної людини свої слабкості, а в Кім Докчі, схоже, цілий набір: бажання все робити по-своєму, язик, що ніяк не можна було втримати на прив’язі, загалом хлопець не дратував би так сильно, якби не нагадував реґресорові його самого.
Над зруйнованим світом жевріли перші промені світанку.
[Сценарій Полювання – Усунення Перешкод]
Категорія: Прихована
Складність: С
Чіткі умови: Одержимі люди проти волі сузір’їв заволоділи предметами за монети. Нейтралізуйте їх за даний час та отримайте винагороду.
Обмеження в часі: 10 годин.
Компенсація: 20,000М
Невдача: ???
— Ну і де ж твої дівки? — збіса хороше запитання. Через те, що ці персонажі були другорядними, автор не згадував їх у жодному колі, крім одного. Принаймні, так думав Кім Докча. А, може, у цьому світі вони взагалі не вижили?
— А тобі що, мало мене як компаньйона?
— Сценарій рівня С, а я бачив, як ти б’єшся на мечах.
Грубо. Звісно, Докча не був Верховним Королем-Реґресором, чи Майстром, чи Капітаном, чи сотнею инших епітетів, які вживали до Джунхьока. Він не мав сузір’я, втіленням якого був би, не мав хороших початкових статів. Усе, що у нього було — бісове знання канону і краш на головного героя.
Він мріяв стати як Джунхьок. Уявляв, як би вчинив на його місці, і тоді народжувалась геть инша людина, суміш їх обох, такий собі Докх’юк. Його ім’я, звісно, стояло першим, бо, як би Докча не злився на те, що Джунхьок був сильнішим, він знав, що, зрештою, завжди перемагає гострий розум. А хоча б такий комплімент у свій бік він міг дозволити.
Ю Джунхьок бачив вагання на обличчі партнера. Можливо, він перегнув палицю, але ж мав спонукати компаньйона до росту, тим паче, що від цього залежало життя їх обох. А ще — життя тих, кого Докча тягнув за собою. Та все ж, можливо, його претензії були безпідставними? Пророк нізащо не підставив би його, чи не так?
— Я не просив тебе іти за мною, — нарешті видихнув Кім Докча із певним розчаруванням. Не те щоб він очікував, що Джунхьок у всьому на нього покладатиметься, бо це зробило б реґресора залежним, та було б приємно, якби той хоч трохи довірився.
Тоді Докча просто розсунув дивом вцілілі скляні двері торгового центру, протискаючись досередини. Через те, що місцевість була захоплена одержимими, більшість товарів не постраждала від набігів мародерів. Це могло бути корисним і Кім озирнувся у пошуках магазину електроніки. Інформаційне табло не вмикалося, що очікувано, але він міг піти на пошуки, поки не з’явилися одержимі. Тоді, коли на його хвості не «висів» Джунхьок, було набагато простіше робити речі, які допомагали підтримувати репутацію пророка.
— Відпочив? — чужий голос заскочив його зненацька, тож перш ніж Докча встиг це усвідомити, край леза Незламної віри вже був біля шиї реґресора. — Здурів?
— Пробач… — він зітхнув, опускаючи меча. — Не підкрадайся так до мене, бо залишишся без голови.
— Ха, не дочекаєшся, — Джунхьок подарував йому одну із тих ідеяльно-самозакоханих посмішок, сподіваючись, що Докча не висловив щойно нове пророцтво. — То де одержимі?
— Мали б бути у бічному коридорі другого поверху, охороняють предмети.
— Тоді наздоганяй, компаньйоне, — це що, Докчі щойно здалося? Джунхьок йому підморгнув? Кім і розвернутися не встиг, як той додав: — Вав, тут що, досі працює ескалатор? Круто! Тисячу років на них не їздив.
У випадку будь-кого иншого, це було б перебільшенням. Ю Джунхьок, як Верховний реґресор, може, справді тисячу років не бачив справного ескалатора. Та чого від нього не очікували, так це того, що юнак гайне до ескалатора, захоплений, немов маленька дитина, і вже звідти переможно посміхатиметься. Докча точно такого не очікував. Він застиг ненадовго, милуючись цим видовищем, а потім рушив слідом. Та дорогу йому перейняв перший одержимий. Почалось.
Докча розраховував зустріти їх пліч-о-пліч із Джунхьоком, та той був уже нагорі, де на нього чекало ще більше монстрів, тож доводилось покладатися на себе. І на силу Лі Хьонсона, якою наливалися його м’язи.
[Ексклюзивну здатність «Закладка» активовано.]
Ефективність його ударів значно зросла. Незламна віра була ідеяльною для боротьби із демонічними та демоноподібними створіннями, тож, здається, Докча не помилився — він справді зміг би упоратися із цим без Джунхьока.
Тільки от, щойно він розправився з одержимими людьми і дія Закладки припинилася, Кім Докча повернувся до свого звичного існування: зайобаного і не здатного на подвиги хлопчини. Звичайного читача.
Крім порожнечі, у серці поселилася тривога. Щось було не так. Та не встиг він викрикнути до Джунхьока, як його увагу привернули голоси. Докча вже чув, як говорять одержимі: голоси грубі та хриплі, ніби самі чорти у пеклі познущалися з них, що недалеке від правди. Та ці голоси инші — зажурливі та моторошні, такі, що забираються під саму шкіру.
— Джунхьоку?!
— Якого біса, пророку? Їх тут набагато більше, як дві дюжини. І вони все не хочуть помирати!
Він підвів Джунхьока.
Збирався було знову активувати Закладку і здійняти меча, але передчуття підказало дещо инше.
[Ексклюзивну здібність «Точка зору всезнаючого читача» активовано!]
[Ваше знання про персонажа є недостатнім, тривалість дії здібності зменшено.]
Попри це повідомлення, свідомість Докчі заповнили чужі думки:
«Убити».
«Нарешті, їжа».
«Тільки як її дістатися?» — останнє було відповіддю на те, як читач з погрозою змахнув мечем.
Думки одержимих були набагато простішими, ніж думки звичайних людей, але, безсумнівно, вони думали. Докча, та і Джунхьок теж, ніколи не стикався із таким. Усвідомлення того, чому ті дівчата не змогли пройти сценарій, приходило повільно. Звісно, про таку властивість одержимих не було згадано у романі, бо ті, хто зіткнулися з ними, не мали такої здібності, що давала б доступ до чужих думок.
Він не просто підвів Джунхьока. Він завів того у пастку.
— Джунхьоку, вони думають! — відчайдушно вигукнув Докча. — Вони можуть думати!
Ю поклав іще п’ятьох одержимих, коли до нього дійшов сенс сказаних пророком слів. Його щелепи та кулаки синхронно стиснулися. Дурний самовпевнений пророк привів його на смерть. Одержимих такого рівня міг створити тільки дуже потужний демон.
«До біса пророка, треба вибиратися», — Точка зору ще працювала, тож ці слова ніби закарбувалися прямо у мозок Докчі. Виродок. Хоча… він сам винен. Хотів заробити монет і похизуватися перед реґресором, але не врахував ризиків.
Меч випав із рук після удару чимось важким по голові. Втовкли недостатньо сильно, щоб проломити череп, але достатньо відчутно, аби в очах потемніло і Докча упав на коліна.
«А тепер перегризти шию», — він почув думки одержимого тільки дивом, але це дало перевагу у кілька секунд, за які Докча зумів примусити себе вивернутися з-під наступної атаки.
[Надмірне занурення сильно вичерпало ваші ментальні сили.]
[Ексклюзивну здібність «Точка зору всезнаючого читача» вимкнено.]
Як вчасно.
Він досі не підвівся, голова нестримно гуділа, але прекрасно бачив, як його оточували одержимі. Незламна віра м’яко сяяла всього за кілька кроків від нього, але їх розділяв усе більший натовп монстрів. Зробивши зусилля, Кім Докча опинився на ногах і почав відступати, паралельно шукаючи поглядом щось, що із його навичками можна було б використати як зброю. Одержимі поки не нападали, ніби чекаючи наказу, що можна було зрозуміти, та рано чи пізно йому доведеться оборонятися.
Ю Джунхьок сполотнів. Натовп одержимих людей вів його напарника просто до чорної безодні. Напевно, там була нора якогось із підземних видів, та підлога не витримала і обвалилась, утворивши вирву хтозна-скільки метрів у глибину. Можливо, Докча міг би пережити падіння з висоти, та що як на дні урвища ховалося щось страшніше за одержимих?
Його не мало б це обходити. Найбільш очевидним рішенням було дочекатися смерти пророка та забрати предмети собі, якщо вони узагалі тут були.
А втім, Джунхьок продирався крізь тіла одержимих, майже зубами вигризаючи дорогу до компаньйона.
Бам.
Удар по ребрах, майже такий підступний, як і в бік Докчі, і от він уже котився вниз ескалатором, який зупинився, певне, уже назавжди. Повітря у грудях не вистачало, від чого перед очима розпливалися кольорові кола, як сліди бензину на асфальті. Тепер його власна зброя опинилась десь на другому поверсі серед тіл знищених ним одержимих, а Джунхьок — посеред натовпу іще живих. Самотній і беззбройний.
От якби Кім Докча не був таким дурнем.
Однак реґресор примітив те, що змусило його задоволено посміхнутися. Незламна віра. Зрештою, ця назва таки була символічною. Піднявши лезо, Джунхьок сповнився упевнености. Зрештою, він мав рацію — Докча не умів вправлятися із мечем. «Треба буде його навчити», — підмітив подумки, з легкістю встромляючи лезо в серце чергової жертви. Натовп одержимих швидко рідішав, поки нарешті компаньйони не залишились удвох на краю провалля.
Тріск.
Плитка під ногами Докчі обсипалась донизу і він утратив рівновагу. Секунда вагань — і він був би на дні.
Та міцна рука Ю Джунхьока не дала йому упасти у безодню. Натомість руки Докчі, тремтливі від адреналіну й ослаблені після битви, обійняли стан компаньйона. Вони стояли груди до грудей, тож Джунхьоку часом здавалося, що чуже серце, що так несамовито билося, насправді стукало у нього всередині.
— Дякую, що повернувся, — читач нарешті усвідомив, наскільки незручною, напевне, є ця сцена збоку, тож відліпився від Джунхьока. — Здається, це моє.
— Не губи більше, — з голосу реґресора мало можна було зрозуміти, але він простягнув напарнику меча. — У твоїх інтересах, щоб там нагорі було щось цінне.
Цінне? Аякже. Вони ніби шукали залізо, а наштовхнулися на діаманти. Два артефакти, що підвищували витривалість та магічну силу одразу на 5 одиниць. І ще два набагато цікавіших. Докча був упевненим, що лише натикався на їхній опис у «Шляхах виживання», оскільки жоден із персонажів ними так і не заволодів, але, безсумнівно, це були два предмети А клясу типу «Екранована Темрява». Назва була до дідька незрозумілою, як і більшість у романі, але ці, на перший погляд, непримітні шматки сріблястої тканини служили оберегом від людського ока. Звісно, на монстрів, сузір’я чи доккебі це не діяло, але йому видавалося, що головну небезпеку у зруйнованому світі несли саме люди.
— Овва, вони ніби чекали на нас, — незґрабно посміхнувся Докча. Він усе ще відчував провину за те, що затягнув сюди компаньйона, хоча все й обійшлося.
Джунхьок не сказав нічого, лише забрав свою винагороду і збіг сходами донизу. Пізніше читач почув, як скляні двері ще трохи розсунулися — той вийшов надвір.
[Прихований сценарій завершено.]
[Ви отримали 20,000 монет у якості компенсації.]
[Сузір’я Дракон чорного полум’я безодні незадоволений результатом битви.]
От виродок.
Тим часом Джунхьок отримав ще одне повідомлення:
[Сузір’я системи Абсолютного Добра вражені вашим ставленням до партнера.]
— Та ідіть до дупи!
[500 монет було переказано.]
Гаразд, можливо, це ще було не так погано.
— Джунхьоку! Ю Джунхьок, зачекай-но! — реґресор повільно видихнув і зупинився. — Дякую, що переконався, що мене там ніхто більше не вб’є, — саркастично додав Докча, коли наздогнав компаньйона.
— Ну якби ти ще раз зібрався стрибати у провалля, я б уже нічим не міг допомогти.
Далі йшли мовчки. Кім Докча розривався між тим, щоб використати Точку зору, попри утому, щоб зрозуміти, що, в біса, було не так із Джунхьоком, і тим, щоб просто схопити того за руку і змусити поговорити. Хоча навряд він міг змусити Джунхьока до будь-чого.
— Докча-ші кудись ходив із Джунхьоком-ші? — у голосі Джун Хівон чулося ледь стримане хихотіння.
— Справи, — буркнув реґресор, відбиваючи бажання що-небудь у нього запитувати.
— Ви що, посварилися? — дівчина зацікавлено здійняла брову. Майже як Джунхьок зранку. Але не так ідеяльно.
— Ні, Хівон-ші, усе гаразд. Просто у мене було неточне видіння.
— О, — вона завмерла на мить, не знаючи, як на це реягувати, — Джунхьоку-ші не варто так ставитися до Докчі-ші через звичайну помилку.
Хівон мала рацію. Хай там як, навіть із надприродними здібностями й у світі, що вперто прямував до свого кінця, вони були лише людьми. І кожен із них мав право на помилку. Навіть Докча, який досконально знав канон.
— Я з ним поговорю, — дівчина раптово підвелася.
— Ні! — майже викрикнув Докча. — Вибач, але краще я сам.
Він знав, що люди не люблять медіаторів у сварках. До того ж це мало б вигляд, ніби він нажалівся на Джунхьока. Цікаво, через скільки після такого компаньйон покинув би його?
— Джунхьок-ші?
— Чого тобі? — здавалося, юнак не звернув уваги на те, як до нього звернулися.
— Між нами усе гаразд?
— Чого б це раптом ти питав? — у погляді Джунхьока вигулькнуло щось таке здивовано-налякане, що наштовхувало на думку, що, певне, щось таки не так.
— Мені здалося, що ти мене уникаєш.
— Ти мені не дівка, Кім Докча, щоб я за тобою бігав.
— Ага, — похнюпився читач, присідаючи на землю на такій відстані від Джунхьока, щоб не втручатися у його особистий простір.
Докча часом ненавидів юнака за це. Його обличчя майже ніколи не виражало того, про що він думав чи що відчував, але зараз Кім просто знав, що з Джунхьоком щось не так. А той уперто мовчав, не даючи собі допомогти. Чи принаймні перепросити. Зрештою цікавість перемогла увічливість.
[Ексклюзивну здібність «Точка зору всезнаючого читача» активовано!]
«…як довіряти його видінням, якщо він не побачив цього?»
— То ти не сердишся на мене через те, що я не знав про одержимих, які можуть думати?
«Як він?..»
— Мені дуже шкода, але я не розумію, на що ти сердишся. В усих сценаріях, що я бачив, такого не мало бути…
— Сценаріях?! — скипів Джунхьок, підбігаючи до компаньйона і легко, немов іграшку, піднімаючи його над землею за барки.
Докча попався. Він ляпнув щось таке, через що реґресор більше не зможе йому довіритися.
— Я не розумію… — читач відчайдушно намагався виплутатися. — Сценарії, ну тобто як варіянти розвитку подій… Якщо я сказав щось не так, то це лиш тому, що вдарився головою сьогодні, — він невпевнено посміхнувся.
— Я не вірю тобі, — майже прошипів Джунхьок.
[Персонаж Ю Джунхьок використав здібність «Детектор Брехні».]
Докча чекав. Він сам не знав, що у цьому випадку покаже здібність протагоніста, але намагався з усих сил повірити у те, що сам казав. З певного кута зору це було правдою.
[«Детектор Брехні» підтвердив, що ви сказали правду.]
Дяка небесам.
— Задоволений?
— Ні! Ми ледь не померли через твою помилку!
— Я не просив тебе іти зі мною, — Докча намагався залишатися спокійним, хоча через дію Точки зору емоції Джунхьока відчувалися мов поколювання у кожній точці тіла.
— Тоді ти точно загинув би, придурку!
[Ексклюзивну здібність «Точка зору всезнаючого читача» вимкнено.]
Дихання перехопило і він втратив контроль над здібністю. Ю Джунхьок не хотів, щоб він загинув? Докча раптом пригадав ті незґрабні обійми над краєм провалля. Джунхьок не відсунувся першим. Від усвідомлення цього хотілося широко, як придурок, посміхатися, особливо коли невідмовна пам’ять повертала на поверхню відчуття, які дарували чужі доторки.
— Чого шкіришся? — легко струснувши Докчею, реґресор повернув того до реяльности.
— А чому ти раптом хвилюєшся, що я загину? — майже промуркотів Кім, насолоджуючись неперевершеним видовищем того, як гроза всього сущого Ю Джунхьок раптом зашарівся, а його щоки аж побуряковіли. До такого прямого запитання його життя не готувало.
— Бо ти мій компаньйон, ось чому. Загинеш сам — підставиш під удар мене. Більш того, загинеш — я сам тебе приб’ю.
Докча розсміявся найчистішим, мов кришталь, сміхом. Так, у зруйнованому світі це саме те, чого Джунхьокові не вистачало. Та разом із тим йому відлягло від серця — пророк нічого не зрозумів.
— Шкода, що це лише через те, що я твій компаньйон для сценаріїв, Джунхьок-ші, — він повернувся, прямуючи назад до табору.
Погляд реґресора сковзнув чужим тілом: від блискучого темного волосся та вишукано тонкої шиї до фігури, обтягнутої пальтом, та правої руки, зумисне заведеної за спину. У долоні Докчі спочивало дещо, що змусило Джунхьока ще більше зашарітися. Змазка та пачка презервативів. Схоже, той таки встиг скористатися із уцілілих благ цивілізації, перш ніж його наздогнали одержимі.
— А що як… — він продер горло, змусивши пророка обернутися. — Що як я запропонував би тобі бути не лише компаньйонами?
— Гмм, — Докча задоволено усміхнувся, — ми могли б скористатися із привілегій, які сьогодні здобули, і зустрітися у місті. Там же, де і минулого разу.
Ясно. Він пропонував вдягнути «Екрановану Темряву» і здибатися подалі від очей їхніх супутників. Звучало майже як плян. І дуже схоже на те, що Кім пропонував зранку.
— Після півночі?
— Ти такий здогадливий, Джунхьок-ші.
Посмішка Докчі пронизувала. Він наче точно знав, про що думав його компаньйон. Це примушувало задуматися про те, наскільки велику частину майбутнього міг бачити пророк.
Ю Джунхьок збрехав би, якби сказав, що не думав про це увесь вечір до їхньої зустрічі. Якщо Докча бачив його майбутнє, то бачив, як реґресор виживав у набагато «брудніших» ситуаціях. На що ішов, аби вижити. Але пророк залишився обабіч нього, ще і друзів своїх притягнув. Довірив своє і чужі життя у руки Джунхьокові.
А Джунхьок так не міг.
Не міг так довіритися людині.
Бо люди на його шляху мали властивість гинути.
Принаймні, він так думав. Але накинув на плечі «Екрановану Темряву» і вислизнув із табору, пройшовши повз Лі Хьонсона, який і оком не зморгнув. Схоже, артефакт діяв на відмінно.
Чим ближче він підходив до закинутого торгового центру, тим важче ставало дихати через тиск у грудях. А що як Докча лише вирішив пожартувати, змусивши його весь вечір очікувати на те, що і не збирався давати? А що як вирішить відмовити в останній момент? Що як вирішить, що Джунхьок геть не той, кого йому хотілося б цілувати?
Такі думки підгодовувало ще і те, що він уже п’ятнадцять хвилин витріщався на двері, з яких, по ідеї, мав би з’явитися його напарник. Глянув на механічний годинник — надійний, хоча і не конче необхідний предмет, як для зруйнованого світу — було лише за п’ять дванадцята. Трясця, та Джунхьок зі своєю нетерплячкою посивів би, поки дочекався пророка. І треба ж було ото раніше приходити? Хоча не можна було сказати, що він спокійніше почувався у таборі, де переймався, що, якщо спізниться, то Докча піде.
— Доброго вечора, Джунхьок-ші, — вкрадливий шепіт прозвучав звідкись з-поза спини, тож він не міг бачити обличчя Докчі, але міг чути задоволення і посмішку у його голосі. Реґресор майже обернувся, та на його чоло упала навдивовижу м’яка тканина, яка покрила його очі. — Не так швидко, — губи Докчі ледь торкалися його вуха, коли той говорив, від чого шиєю та спиною пробігали мурашки. — Спершу знайди мене.
Джунхьок якийсь час сидів, звикаючи до нових умов, та пов’язку зірвати не намагався. Якщо це був сценарій, а Докча — його особиста винагорода, то юнак не заперечував. Він злегка повернув голову, аналізуючи звуки навколо; на щастя, у будівлі була майже могильна тиша, окрім тихого падіння крапель десь згори і — йой, що ж це — тихих кроків зліва від нього.
Джунхьок поволі підвівся і зробив крок, призвичаюючись до того, як його тіло реягувало на сенсорну депривацію. Зрештою зробив чотири широких кроки у бік Докчі, впевнений, що захопить того в обійми. Тоді голос пролунав трохи правіше:
— Схибив.
— Бігати від мене нечесно, — пробурчав, утім, без злости.
— Не думав, що це буде так складно для тебе, Майстре, — видихнув десь у згин шиї Докча, уміло вивертаючись, поки напарник не отямився.
Джунхьок не був певен, чи його здібності стануть тут у пригоді. Зате здібності пророка — якраз дуже. Кім Докча вів із ним нечесну, нерівну гру, та, зрештою, певно, для усих людей таким видавалося суперництво із реґресором. Він просувався залою повільно, значно повільніше за будь-кого зрячого, та тут почув звук удару прямо поруч із собою і лише інстинктивно устиг схопити Докчу, який зашпортався та падав ледь не прямо йому у руки.
— Так нечесно, — майже скиглив той.
— Ти щось надто часто намагаєшся кудись звалитися, — широко посміхнувся Джунхьок, забираючи одну руку з чужої талії лише аби прибрати набридливу пов’язку. Та холодні пальці Докчі його спинили.
— Зачекай хвильку, — довірливий шепіт занурював у спокійну атмосферу, дарував відчуття дому, хоч вони і стояли там, де ще зранку проливали разом кров одержимих людей.
— Що? — його губи так і залишилися злегка округленими, тож Докча сприйняв це як запрошення.
У той момент увесь світ звузився до чужих вуст на його власних, що зминали чутливу шкіру, дарували своє тепло і смакували як… полуниця і ялівець. Так, на думку Джунхьока, смакував Кім Докча. Він трохи розчаровано видихнув, коли партнер відсторонився.
— Сподобалося? — голос Докчі був нижчим, ніж зазвичай, він говорив на напів видихах, адже серце шалено билося і повітря уже не вистачало.
— Ще.
— Гмм, ну я подумаю, — холодні пальці торкнулися скронь, стягаючи пов’язку, і їхні погляди зустрілися. Компаньйони не тільки у боротьбі з монстрами, але й у тилу — така обіцянка читалася у їхніх очах.
А тоді вони злилися у поцілунку. І у ще одному. Спершу одними тільки губами, вивчаючи одне одного, торкаючись із ніжністю, якої вони обоє не дарували нікому уже дуже давно. Затим — змазані доторки язика до вуст, ніби прохаючи про більше, поки руки вплітались у волосся, притискаючи два юних тіла ближче, щоб серце до серця, душа до душі. Пізніше — безсоромно, із вологими звуками проникаючи одне в одного, вириваючи перші стогони-схлипи, так щоб в очах потемніло, а пальці на ногах підгиналися.
Докча завжди боявся відчути справжню силу партнера на собі. Та зараз ця сила, зосереджена у долонях, стискала його стегна, м’яла сідниці, наче граючись, і Кім Докча радше помер би, ніж дозволив би цьому закінчитись.
Джунхьок завжди боявся віддати комусь контроль над своїм тілом. Навіть якщо це був його компаньйон. Та зараз його грудей торкалися губами, вимальовуючи візерунки, не торкаючись збуджених сосків, ніби залишаючи їх наостанок, тож Ю Джунхьок лише слухняно стогнав, спираючись руками на парапет фонтану, якому не судилося більше бути наповненим водою.
— Ти колись?.. — Докча так і не закінчив речення, пам’ятаючи, який ефект мала будь-яка згадка сексу на Джунхьока. Він мав стурбований вигляд, адже не зовсім знав, що варто робити у такій ситуації.
— Ні. Тобто, не з хлопцем, — трохи повагавшись, опустив погляд у підлогу Джунхьок. Рум’янець знову вкрив його щоки, тож Докча зробив те, що мусив — повільно і заспокійливо його поцілував, даючи їхнім пальцям сплестись, створити додатковий рівень зв’язку між ними. — А ти?
— Так. Але я ніколи не був… згори, — Докча теж трохи зашарівся. — Якщо хочеш, ми могли б відкласти це…
— Кім Докча, — впевнено мовив реґресор, беручи напарника за підборіддя. — Роздягни мене вже нарешті.
— Із задоволенням, — промуркотів той, перш за все знімаючи сорочку, яка і без того трималася на чесному слові на одному лише нижньому ґудзику.
Він злегка ущипнув Джунхьока за сосок, спостерігаючи за реякцією. А реякція більш ніж задовольняла: юнак мугикнув щось малозрозуміле і вигнувся, наче кіт, якого щойно погладили. Власне, він майже ним і був. Докча зручно розташувався між чужих ніг, перш ніж знову торкнутися вустами грудей Джунхьока. Той здивовано видихнув, та коли язик проклав стежку аж до самого брунатного ореолу, не стримав гучного стогону, затискаючи у кулаку м’яке темне волосся компаньйона.
— О боже, Кім Докча! — читач довго не відволікався, переключаючи увагу із лівої на праву частину грудей, поки Джунхьок не перетворився нарешті на безформну масу, яка зі сльозами на очах просила про більше.
— Я майже впевнений, що не бог, — видихнув нарешті коханцеві у вухо, допомагаючи йому сісти на обідок фонтану. Холодні пальці торкнулися випещеної шкіри, змушуючи Джунхьока знову заскиглити. — І вже точно не святий.
Ох, губи, ці безсоромні губи, з яких раніше час від часу зривалися прокляття у його бік чи мотиваційні промови для супутників. Тепер ці вуста мандрували нижче його пресом, залишаючи довгі та мокрі поцілунки внизу живота. Докча спинився, прохаючи дозволу. Джунхьок і не подумав, що, наскільки б відвертими не були доторки зараз, вони ще не перейшли межі. Ще була можливість спинитися, списати це усе на адреналін від вранішньої битви та повернутися до табору, ніби нічого не відбулося.
У погляді Докчі читалася готовність зробити все так, як вирішить Джунхьок. У погляді Джунхьока — готовність віддатися Докчі прямо зараз.
Тому він відірвав долоні від холодного мармуру, розстібаючи ремінь і знімаючи залишки одягу. Докча лише задоволено облизнувся, продовжуючи залишати поцілунки все нижче. Поки тільки поцілунки. Місця, на які лягали вологі доторки, пестило холодне нічне повітря, змушуючи дрібно дрижати та вигинатися у спині, підставляючись під нові і нові дотики.
А тоді світ ніби по-справжньому зруйнувався. Єдине, що залишалося, — вологі та гарячі губи Докчі навколо його плоті, що рухалися у ритмі, який вибивав із легень залишки повітря, а з голови — залишки ґлузду. Джунхьок побілілими пальцями вчепився у мармур, стримуючись, щоб не почати рухатись назустріч таким бажаним дотикам чужих язика та пальців…
— Докча, будь ласка-
Юнак, що стояв на колінах перед реґресором, зрозумів з пів слова. Він пришвидшився, впускаючи Джунхьока так глибоко, як тільки міг. До сліз в куточках очей, до темних кіл перед ними від нестачі кисню, до голосного та протяжного стогону Джунхьока, коли той нарешті кінчив, і його утримували від падіння тільки чужі дбайливі руки.
— Поцілуй мене.
— Але я щойно… — здивовано прошепотів Докча.
— Цілуй.
Відмовити Джунхьокові просто неможливо. Тому читач лише пригорнувся до нього, даючи здерти і з себе залишки одягу. Їхні язики знову сплелися і Джунхьок смакував, мов соджу та кімчі, — гостро та насичено. Десь у підсвідомості Докчі промайнула думка, що він просто мусить зробити це ще раз.
Його пальці вологі та прохолодні від змазки, тож це відчуття не надто приємне. Аж поки вони не торкнулися Джунхьока, зриваючи з його губів ще один здивовано-задоволений стогін. Тоді все стало на свої місця. Реґресор не соромився показувати Докчі, наскільки приємно відчувати його пальці всередині, то нестриманими звуками, то притискаючи того до себе та вимогливо цілуючи. Губи Докчі, без сумніву, займали високе місце у списку життєвих пріоритетів Ю Джунхьока.
Коли Докча увійшов уперше, Джунхьок пошкодував, що у нього раніше не було стосунків із чоловіками. Йому було мало, але пророк рухався повільно — не щоб подразнити, а тому, що боявся зробити боляче. Докча знав, який у Джунхьока рівень витривалости, він до нестями хотів віддатися пристрасті, та просто не міг нашкодити своєму компаньйону.
— Докча, Докча, Докча, — смакував це ім’я реґресор, видихаючи його між вологими та глибокими поцілунками. — Ти чудовий, та тепер просто трахни мене.
Трохи спантеличений, Кім Докча опустив погляд на коханця, та дарма — той вже сховав почервоніле обличчя у нього на грудях.
— Як забажаєш, Джунхьок-ші, — трохи самовдоволено прошепотів він у вухо юнака, перш ніж увійти на всю довжину.
Яким же простим став світ, що для Джунхьока зараз складався лише із їхніх тіл, які стикалися у пришвидшеному темпі. Він відчував чуже дихання на своїй щоці, стискався від надто різких рухів і усі його думки крутилися довкола одного лише імені.
Кім Докча.
Чоловік, що наповнив реґресора та його життя сенсом.
Юнак, що вибивав із нього останні подихи, стискаючи умілими руками вузькі ребра, цілуючи волого шию і змикаючи долоню навколо його члена, щоб наблизити Джунхьока до розв’язки тоді ж, коли сам буде за мить до неї.
Одначе, Джунхьок втомлений і спраглий до доторків, інакше як пояснити, що навіть із Витривалістю 35 рівня він кінчив у долоню Докчі раніше, ховаючи від сорому обличчя у згин шиї.
— Вибач.
— Все, гаразд, Джунхьок-ші, — щось у цьому звертанні, усе ж, чіпляло юнака за живе, бо він стиснувся всередині, пришвидшуючи оргазм самого Докчі. — Я змушу тебе кінчити стільки разів, скільки ти взагалі зможеш.
Це лише додало фарби щокам Джунхьока, який міцно обіймав шию компаньйона, низько стогнучи йому на вухо через надмірну стимуляцію, і полегшено видихнув у поцілунок, коли відчув дрож на чужому тілі.
Докча розтягнувся на парапеті, вкладаючи голову Джунхьока на свої груди та зариваючись пальцями у чуже волосся. Вони обоє були захекані й виснажені, проте щасливі. Звісно, це вам не за демонами ганятися.
— Ти знав, що так буде? — довірливо запитав реґресор. Він не використовував своїх здібностей, зокрема Детектора Брехні, просто цікавився.
— Звісно. Якщо ти мене не прибив би раніше, — засміявся Докча, цілуючи його у маківку.
— Докча, — його голос раптом став серйозним, Джунхьок перевернувся на живіт і глянув компаньйонові просто у вічі. — Скільки варіянтів моєї смерти ти бачив?
— Занадто багато, — зваживши відповідь, мовив читач. — Але від рук одержимих у цій залі не було. І від сексу також, — віджартувався він.
— Докча! — юнак роздратовано тицьнув його ліктем під ребра, та потім його голос знову набув серйозних ноток: — Ти ж скажеш, якщо я робитиму щось, що…
— Авжеж.
Ю Джунхьокові навіть не потрібно було використовувати Детектор Брехні. Просто з моменту, відколи він зустрівся з протагоністом, Високоповажний єдиний син Кім Докча вирішив, що мусить зберегти йому життя. Тепер ця думка закарбувалася у камені, хоч би чого це вартувало.
[Сузір’я системи Абсолютного Добра зворушені підсиленням вашого зв’язку.]
— Увесь цей час канал був відкритим?! — спалахнув від сорому та роздратування Джунхьок.
[2,000 монет було переказано.]
— Кім-трясця-твоїй-матері-Докча, я таки тебе приб’ю! — вже згаданий читач моторно випручався з міцних обіймів і поспішив зникнути з очей реґресора, віддаляючись від нього у чому матір народила.
Відгуки