Помилка

Помилка

Як відомо всім творчим людям, найгеніальніші ідеї приходять якраз перед сном. Саме тоді мозок активізується і підносить на ментальному блюді те, чого у повністю свідомому стані не міг вимучити годинами. Особливо, якщо це жаданий сон після п’яного та довгого сеансу днд’шної кампанії з друзями, а ти вже давно знаходишся не те щоб у творчій кризі, але у творчому ступорі точно. 

Вусяню не йшла сцена, як би довго він її не переписував, з чого б не починав, як би не намагався викинути зовсім або замінити чимось іншим. Все було не те, не так, слова здавались мертвими, їм бракувало відвертости. Герої завмерли бездушними маріонетками й не піддавались жодному впливу зі сторони Вей Їна, який безупинно намагався зробити з текстом хоч щось, а терміни підганяли.

Одначе, засинав хлопець у хорошому настрої, можливо це і стало вирішальним чинником. Чудова гра перед, сповнена хитросплетінь хвайсанового сюжету, та приємна прохолода спальні разом з щойно зміненим комплектом білизни зробили своє, Вусяню було затишно.  Настав цей момент, коли здається, що ще мить, і ти нарешті заснеш, забудешся, провалишся у комфортну темноту та тишу…

Аж ось збуджений вечірніми переживаннями за долю свого варвара мозок видав відповідь. Не найелегантніший хід, але для чернетки зійде. Принаймні, оповідь нарешті зрушить з мертвої точки, а персонажі перестануть тупо блимати один на одного очима в кімнаті без виходу, куди Вусянь їх випадково загнав. 

Спочатку Вусянь подумав, що зможе запам’ятати, але ідея настирливим комаром дзеленчала усередині черепної коробки. Віри в свою пам’ять у нього ніколи не було, проте цій зневірі досить важко було перемогти небажання розплющувати очі. Врешті настирливий ідейний комар таки переміг, довелось скинути з себе солодку млість напівзабуття та намацати залишений десь поруч смартфон. 

Яскраве світло дисплея вдарило у вусяневі очі, він невдоволено примружив їх, нашвидкуруч нашкрябав пару слів, які мали стати початком сцени, у телеграмі та, не перечитуючи, щоб не злякати лишньою активністю сон, тицьнув кнопку «надіслати». Дурна звичка, але так він точно не втратить записане. Задоволено відкинувся назад на подушки, уявляючи як натхненно зможе завтра після роботи продовжити свій текст, і заснув. 

В протилежній частині міста відкрив очі інший чоловік. Його чуйний сон перервав звук вхідного повідомлення. 

***

Ранок почався не з кави, він вибухнув всіма барвами похмілля та запізнення на роботу. Вей Їн вже не встигав ні поснідати, ні навіть похапцем ковтнути таблетку від головного болю. Вчорашню обіцянку Дзян Чену хоча б деколи з’являтись в офіс в належному вбранні теж довелось відкласти, часу та моральних сил відшукувати та прасувати ледь не єдину пристойну сорочку в гардеробі не було, тож він напнув першу ліпшу футболку, розчесав неслухняне волосся і побіг, щиро сподіваючись, що не проґавив останню можливу маршрутку. 

Телефон сиротливо залишився вдома блимати непрочитаним повідомленням.

Офіс зустрів його похмурим, не менш похмільним виразом обличчя Дзян Чена та невластиво порожнім столом Лань Джаня. Чи варто наголошувати, що запізнюватись було далеко не прерогативою цього ідеального буквально у всьому хлопця? Вей Їна кольнуло тривогою.

Він плюхнувся на свій стілець, важко дихаючи, бо довелось долати пару вулиць між кінцевою зупинкою неідеальної (ідеальну Вусянь спізнив) маршрутки та місцем роботи на своїх двох, та поцікавився: 

— А де..

— Надіюсь, ти хотів запитати, де твоя совість, — прошипів Дзян Чен, вдаючи повну зосередженість на робочих завданнях. Брат навіть не глянув в сторону Вусяня, тільки дужче насупив брови та агресивніше забарабанив по клавішах. — Бо, по-перше, сьогодні повинен завітати Лань Ціжень, а ти раптом вирішив запізнитись. 

Вей Їн встиг лишень відкрити рота, щоб хоч якось виправдатись і таки задати хвилююче питання про відсутність Лань Джаня, але Дзян Чен не дозволив йому і слова вставити:

— По-друге, що це за, кхм, — хлопець ледве втримався від нецензурної лайки, зітхнув, — на тобі? 

Вей Їн був згоден, що футболка з кролями не найкращий вибір для серйозної установи, якою, власне, і вважалась Ґусу, але не хотів вислуховувати нарікання, тому вирішив перевести тему: 

— А-Чен, перестань дутись, ми з а-Ніном наступної неділі точно витягнемо твого напівельфа з в’язниці, обіцяю. Де Лань Джань?

Це стало черговою помилкою, але зосередитись на праведному гніві брата у Вей Їна не вийшло. Обережно притримуючи кабінетні двері, увійшов Вандзі. Сьогодні з ним було щось впевнено не так, але Вусянь не міг достеменно вловити, що саме. Окрім запізнення, що вже вважалось приводом для бентеги, той випромінював понаднормову скутість та ніяковість. Лань Джань розгублено обвів очима кабінет, зупинившись саме на дурній футболці, коротко кивнув хлопцям, швидко забрав теку зі стелажа та знову сховався за дверима, наче його тут і не було.

Схвильоване «Лань Джань!» застрягло у Вей Їна в горлі.

— Що це з ним? — повернувся Вусянь до Дзян Чена, але натрапив тільки на вбивчий погляд та повне нерозуміння серйозності ситуації. — Окей, друже, окей. Мовчу, працюю та картаю себе за жахливий зовнішній вигляд.

Дзян Чен лишень пхинькнув, але продовжувати конфлікт не став. Голова в нього боліла не менше. 

Відловити друга Вей Їну вдалось тільки під час обідньої перерви, коли обидва зустрілись біля кавової машини. Лань Джань ніколи не пив кави, надаючи перевагу або хорошому чаю, якого від роду не водилось у них на кухні, або воді, тому зустріч виявилась неочікуваною для обох.

— Гей, Лань Джане, привіт!

Той розгублено стояв, тримаючи в одній руці капсулу кави, а в іншій смартфон. Пошуки інструкції з використання проходили не дуже, на мармуровому лобі пролягла зморшка, ідеальної форми брови супились. Від вусяневого оклику в того ледь не вивалився телефон.

— Що будеш? — вирішив взяти на себе шефство Вей Їн, вмикаючи апарат.

Кожна молекула в повітрі між ними перетворилась у досі невідому науці сполуку з назвою «ніяковість». Для повноцінного дихання вона підходила так собі, так що Вей Їну в момент стало гарячіше. Ще й ця зачіска — в офіс завше Лань Джань заплітав волосся в косу чи збирав в акуратний низький хвіст, сьогодні ж воно було розпущене та вільно розсипалося по спині, приваблюючи погляд. Вусянь несвідомо торкнувся пасма свого, закручуючи те на пальця.  

— Привіт, на твій смак, — хрипко почав Лань Джань, прочистив горло. — Як вчора посиділи? 

Вей Їн не розумів, чому, але щось між ними невловимо змінилось. Лань Джань уникав дивитись йому в очі, натомість гіпнотизував кролячий принт футболки, чекаючи на свою каву. Вей Їну теж було важко підняти погляд вище підборіддя хлопця, хоча раніше ніякий сум’ятний фон не заважав йому творити безлад та хаос. 

— Чудово! А ти звідки знаєш? — автомат запищав. Рука стукнулась об руку в намаганні взяти напій. Вей Їн встиг помітити, що попри навколишню спеку, пальці у Лань Джаня холодні.  — Хвайсан знову забив всю стрічку нашими з Дзян Ченом некрасивими фотками? Якщо так, то вибач.

Лань Джань непевно знизав плечима. 

— Ви грали в правду та дію? — обережно продовжив допитуватись він.

— Що? — Вей Їну було важко зосередитись на суті розмови, погляд безупинно тікав до так невластиво розстібнутого верхнього ґудзика. Яремна ямка та ключиці, завжди раніше закриті тканиною сорочки, заворожували. — Ні, ми вже давно кампанію ведемо. Я думав, ти знаєш. Я ж тебе кликав з нами, пам’ятаєш?

Так, кликав. Але всім, включаючи навіть його самого, було зрозуміло, що це марна затія — уявити мовчазного та сором’язливого Вандзі, який би завзято відігрував персонажа в рольовій грі, було важко, якщо не неможливо.

— Пам’ятаю. Дякую, — Вандзі підняв стаканчик. — Вибач, дуже багато роботи.

І знову втік. Тільки деревний аромат його парфуму нагадував, що розмова справді відбулась, а не примарилась спраглому до спілкування з конкретно цим молодим чоловіком та збудженому від нерозуміння ситуації мозку юнака.

— Я щось зробив не так? — але запитання почули лише траурно-білі стіни кухні. Вей Їн не менш розгублено завис біля кавової машини, не тямлячи, чому його раптом стали уникати більше звичайного. 

***

Сісти за текст Вусянь зміг тільки вечором. Робочі завали, спричинені квартальною звітністю, не відпускали його додому пару понаднормових годин, потім думка про порожній холодильник заставила відвідати магазин, на шляху до якого його випадково зустріла Яньлі з терміновим проханням про допомогу. На відмову він не мав ні морального права, ні бажання, тож довелось потратити ще трохи часу на пересування шафи. Після того, як його навантажили декількома пакетами з їжею, хлопець запідозрив, що шафа була лише приводом.

Але ось десята вечора, і він нарешті закінчив з усіма справами, сходив в душ і навіть акуратно розсортував продукти в холодильнику. 

Подумки залишивши чергову позначку «колись нарешті поприбирати на робочому столі», хлопець поставив вже кільканадцяту чашку з кавою на підставку та ввімкнув комп’ютер. Відкрив телеграм, де зразу ж натрапив очима на купу повідомлень. 

Хвайсан, який скинув фотки (дивитись їх він не став, лише прогорнув та подякував), Яньлі, яка ще зранку запросила його у гості, і Лань Джань. Повідомлення останнього виглядало дивно, пара знаків питання і більш нічого, тож Вусянь мерщій поліз дізнаватись, що сталось. 

«Не хочш, коли все це закінчиться втект зі мноою? Мені подобаються твої ввуха, вони чарівніі», — мала сказати  героїня його роману до антагоніста, щоб хоч якось відволікти того від його злодійських планів. 

Але натомість він відправив це Лань Джаню. Найкращому на цілому світі, сором’язливому та холодному Лань Джаню! 

Вусяню залишалось тільки померти. З кожною секундою хвиля усвідомлення накривала його все більше, паніка затоплювала усі клітини його безглуздого організму. Тепер йому стали зрозумілими всі ті дивні погляди та запитання друга, розгубленість та розпущене волосся. Це ж треба було так? В Лань Джаня, звичайно, найчарівніші вуха з можливих, але чому так стидно? Вусянь застогнав, подумки проклинаючи і текст, і розробника, який створив можливість надсилати повідомлення собі в обране, і напівельфа Дзян Чена, який на спір заставив вусяневого голіафа випити лишнього. І себе, себе в першу чергу.

Пальці стрімголов стали набирати виправдання, знову допускаючи купу одруківок та помилок: 

«Ох Лань Джань, вибпач це було не тобі!!».

«Вибачвибачвибачвибач».

«Я такий дурник!!!».

Лишається здогадуватись, з яким виразом обличчя хлопець у другій частині міста читав повідомлення цього разу. 

 

Не помилка?

Недільний вечір цього разу не був радісно-п’яним та сповненим кидків дайсів. Вітальню Нє Хвайсана затопили зневіра, безнадія та саморуйнівні закиди одного юнака, який ніяк не міг доладно пояснити іншим, що саме трапилось.

— Мені здається, я зробив щось не те. Він мене ігнорує. 

Вусянь вкотре зітхнув, активно мнучи в руках декоративну подушку. Хвайсану конкретно ця подушка завжди подобалась значно більше за майже усю його текстильну колекцію, але поки сила дружби перемагала усі інші низькі поривання. Дзян Чен не був таким співчутливим:

— Він завжди тебе ігнорує. 

— Але не так, як тепер! Тепер він натурально уникає мене, це різні речі! 

— Я б теж за можливості тебе уникав.

Хвайсан уважно слухав їхні прирікання, лежачи на колінах у Дзян Чена. Вони ніяк не могли розпочати партію, бо Вей Їн відмовлявся грати допоки хлопці не допоможуть йому розв’язати питання «життя та смерті». Вень Нін ніяково відмовчувався, розвалившись в кріслі-мішку та попиваючи щось безалкогольне. 

— Вей-сьоне, а що саме ти зробив? Точно нічого незвичайного не сталось? Це не схоже на Вандзі-сьона. 

— Ну…

Він розказав, бо коли Хвайсан дивиться на тебе так неочікувано серйозно, перевести тему не вийде, хоч йому і було соромно це в деталях пригадувати.

— …І я не розумію, чому він продовжує нехтувати мною, я ж перепросив. 

Після закінчення історії ненадовго запала тиша. Вей Їн втупився в свій бокал поглядом, очікуючи реакції. Він був готовий до дружніх кпинів та насмішок, але натомість отримав зовсім інше. 

— Блять, я не можу, — Дзян Чен різко підхопився, обшукуючи кишені своїх джинс на наявність там цигарок. Виглядав юнак до крайнощів роздратованим, хоча ще секунду назад ліниво млів від лагідного погладжування хвайсанової долоні. 

— А-Чен, сядь, ти не будеш в мене курити, — зітхнув Хвайсан. 

Він єдиний в цій кімнаті вже неодноразово старався натякнути їхньому спільному другу, що його почуття до Лань Джаня давно переросли позначку «хороший приятель» та зупинились на «я хочу бути поруч з ним вічність і ще трішки», але зараз чітко зрозумів, що всі натяки пройшли повз його геніальні вуха. А ще він страшно не любив, коли від Дзян Чена тхнуло тютюном, тому ситуацію потрібно було якнайскоріше виправити.

— Розбирайтесь з ним самі. 

— Будь ласка, — Хвайсан мило посміхнувся, але цього було досить, щоб Дзян Чен, тихо бормочучи прокляття, всівся поруч з ним. — Отже, Вей-сьон… Ти не думав, що він просто злегка розчарувався? Що ти, наприклад, справді жадав написати це комусь іншому? Уяви, як би ти сам відреагував, якби Вандзі тобі спочатку зізнався в дечому делікатному та інтимному, а потім, вибачившись, сказав, що помилився діалогом? 

— Неможливо, Лань Джань ніколи б не помилився діалогом і ніколи б не написав комусь схожу нісенітницю про вуха.

— Гіпотетично, Вей-сьоне. Ми розігруємо сцену, в нас ж рольовий вечір. Навряд би ти подумав, що це рядок його нової розповіді? Тобі б стало прикро, правда? Що в його житті існує хтось, кому він пише подібне. І якщо так, то поміркуй ще про дещо: а чому, власне, вам обом прикро? Просто кажу, друже.

На Вей Їна шкода було глянути. Слова Хвайсана влучали йому у місця, про існування яких він навіть і не здогадувався раніше. Важкі мисленнєві процеси відпечатались у його нахмурених бровах та прикушеній нижній губі. 

— Ти ж не хочеш сказати…

Не договорив. Хлопцю було важко висловити думки, що його обурювали. Вони були свинцевими, непіднімними, тиснули на скроні, впивались в потилицю. Закохуватись не було для нього в новинку, зате усвідомлювати свої почуття, які пів життя вважав дружніми, — ще й як.

— Якби а-Чен втнув таке, я б його додав у чорні списки всюди, де тільки можна, а потім не говорив би з ним близько трьох років, — наче між іншим продовжив Хвайсан. 

— Гей, — спробував обуритись згаданий, але на нього ніхто не звернув увагу. 

— Вей-сьоне, тобі подобається Вандзі. Не як друг. І було б непогано з ним поговорити. Хоча б прояснити, що в тебе нікого нема. 

Знову всі замовкли. Дзян Чен та Нє Хвайсан поглядами вели суперечку, гору в якій брав, звичайно ж, другий. «Ну і навіщо мені за цим спостерігати?». «Цей дурник — твій брат». «Мені власне тому і противно». «Противно? Про це ми ще поговоримо». 

Вень Нін співчутливо дивився на Вей Їна, втім не наважуючись сказати тому хоч щось. Юнак відчував себе підлим зрадником, який весь цей час приховував важливу інформацію. Тоді він не хотів влізати чи здаватись нетактовним, чекав сприятливих обставин, вірив, що друг сам усвідомить, але тепер осягнув всю глобальність проблеми — без зовнішнього втручання до моменту істини могло пройти ще багацько років. Тепер Вень Ніну було вкрай соромно, але минуле, на жаль, ніяк не зміниш. 

А сам Вей Їн перебував десь не тут. В офісі біля кавової машини, наприклад. 

«Ви грали в правду та дію?».

Жорстоко. Це було дуже жорстоко, хоча, скоріш за все, якраз в стилі Вей Їна, тому Лань Джань не виглядав здивованим. Зніяковілим, навіть дещо обнадіяним, якщо все справді так, як Вей Їн встиг зрозуміти, але ніяк не здивованим. 

Або в тисячі схожих ситуацій, що стались з ними раніше, спогади миготіли перед внутрішнім зором з винятковою для його пам’яті деталізованістю. Відколи у Лань Джаня з’явились почуття? Вей Їну важливо це знати, від дати залежатиме розмір духовного тягаря. 

Розпалений спиртним мозок не допомагав, генеруючи достобіса думок кожної миті. Але жодна з них не несла відповіді на панічне запитання «Що мені, в дідька, робити?». Потягнувся за телефоном, покрутив його в руках, нервово постукав пальцями по захисному склі, прослідкував за найдовшою подряпиною, розблокував, але… «А що я скажу?». Поклав телефон назад. 

Захотілось курити, навіть майже намірився попросити цигарку у Дзян Чена, але і цю ідею хлопець полишив. Кинув, обіцяв, дивлячись у світлі уважні очі, що більше не буде тягнути всякі дурниці до рота. 

Змучено привалився до стіни, закинув голову догори, беззмістовно розглядаючи стелю. Дзеркальні скельця люстри мерехтіли відображеннями скорбного лиця Вей Їна.

— Ми нарешті розпочнемо гру? Ти, довбаний придурку, обіцяв витягнути мене з в’язниці! — не витримав Дзян Чен загальної безрадісної атмосфери. Складалось враження, що всі зібрались ховати його брата, хоча насправді скоро доведеться ховатись від нього, Дзян Чен був у цьому впевнений. Якщо ще тиждень назад Вусянь приблизно половину своїх балачок присвячував Вандзі, то тепер клятому зануді належатимуть сто відсотків етерного часу. Від подібних перспектив у Дзян Чена знову стрімко став погіршуватись настрій. 

— Сумніваюсь, що він зараз тебе взагалі чує, — підіймаючись з дивана, промовив Хвайсан. — Зіграємо сьогодні в Манчкін? Вей-сьон навряд повернеться, в нього ментальне перезавантаження. 

Врешті, коли хлопці вже роздали карти на трьох, по столу затарабанили кубики, а простір сповнився гарячими дискусіями стосовно правил та їх порушення, Вей Їн заново намацав телефон. Що писати він так і не втямив, сумніви стосовно правдивості натяків Хвайсана не полишали бідову голову, але тепер хлопець прагнув остаточно розібратись. Тому відкрив діалогове вікно:

«Ти не проти зустрітись? Нам треба зустрітись, будь ласка».  

Якщо Лань Джань погодиться, то у Вей Їна ще буде трішки часу підібрати правильні запитання та відповіді. 

 

***

Парк, сповнений дитячого галасу та інших радісних звуків, щиро не найкраще місце для щиросердних бесід або вияснення стосунків, але тут на Вей Їна хоча б не тисли стіни, а голову, повну гарячкових думок, провітрювала вечірня літня свіжість. 

Він сидів на лавці й чекав, нервово сіпаючи ногою. 

Вей Їн зазвичай запізнювався, тому в амплуа того, хто очікує, йому було некомфортно і ще більш лячно. Він звик добігати, похапцем уриваючи декілька ковтків повітря, звик спішити, приходити значно пізніше, ніж треба було, а в такі моменти мозок працює тільки на генерацію лайливих слів і мобілізує найпотаємніші ресурси організму лиш би тільки встигнути. Коли поспішаєш, нема змоги довго та плідно думати. Зараз вона була, і Вей Їн вкотре переконався, що це йому не личить. Краще б він зараз мчав на границі своїх можливостей, щоб випадково не розчарувати найкращу на цілому світі людину ще один раз. Натомість він мусить придумувати шляхи, щоб не зробити це іншим, значно болючішим чином.

Лань Джань погодився. Запитав, куди під’їхати, але спершу схвильовано поцікавився, чи все гаразд. Вей Їну думалось, що схвильовано, адже повідомлення Лань Джаня рясніли ще меншим емоційним діапазоном, ніж діалоги наживо. Але якщо раніше відповіді на повідомлення приходили переважно з затримкою в пару хвилин, то цього разу хлопець відписав моментально. Це можна розцінювати як «схвильованість»?

Перш ніж Вей Їн встиг придумати іншу інтерпретацію та накрутитись ще дужче, до тями його привело тихе та таке знайоме покашлювання у купі з не менш тихим вітанням.  

З розпущеним волоссям, яке надійно приховувало його вуха та в «цивільному» одязі — замість ділової сорочки, яку він носив на роботу навіть в спеку, оверсайз футболка з довгими рукавами молочного кольору; замість класичних штанів, світлі прямі джинси. Занадто по-домашньому, занадто вільно, від чого у Вусяня замиготіло перед очима через прийдешню паніку. 

— Привіт, — видавив з себе хлопець, поспішно підіймаючись з лавочки.  — Мені тут…

«Сказали? Повідомили? Донесли? Тицьнули в лоба, яким величезним дурником я був всі ці роки?». Правильних слів в його голову досі ніхто не заніс, а самотужки дійти до них йому бракнуло часу та досвіду. Те, що він хотів висловити, здавалось надто великим, щоб його зміг охопити мізерний словниковий запас Вей Їна.

— Одним словом, до мене…

«Нарешті дійшло?». Все марно, він так і не вичавить з себе хоч щось змістовне, так і буде затинатись та молоти дурниці. Вей Їн завис, прораховуючи подумки вкотре кожне можливе слово. 

Хвилювання все чіткіше проступало на обличчі Лань Джаня. 

— Вей Їне? Все гаразд? 

— Так, звичайно, — нервовий смішок зірвався з вусяневих вуст. — Ти не проти кудись піти? — він вхопив Лань Джаня за передпліччя, розвернувся, лиш би не дивитись в очі навпроти, що ворожили та бентежили його й так сум’ятний розум. — Я знаю поблизу чарівну місцину…

— Вей Їне, стій, — Лань Джань не ворухнувся, в голосі звучала неприкрита тривога. — Що сталось? Поясн…

— Я тобі подобаюсь? 

Фраза вилетіла сама. Виявляється, нічого не потрібно було додатково придумувати, бавитись з формулюваннями та смислами, складати багаторівневі виправдання. Варто було лише набратись сміливості, стояти спиною та довіритись імпульсові. 

Але Лань Джань не встиг ні зашарітись, ні толком здивуватись, бо ще один учасник увірвався на сцену: дехто надто енергійний, надто велелюбний та надто пухнастий. Хаскі, повідець якого вільно теліпався позаду тварини, вирішив познайомитись і не знайшов поблизу нікого кращого за Вей Їна. Господарка норовистого пса гукала та бігла майже з другої частини парку.

Момент, і Вусянь вже за спиною у друга, міцно притуляючись до нього. Руки сильно стискали тканину футболки та майже обіймали за талію. Кричати в настільки людному місці все ж вважається поганим тоном, тому Вей Їн навіть в напівпритомному стані стримався, чимдуж кусаючи внутрішню сторону щоки. 

Поки господарка сердечно вибачалась перед більш здатним зараз до розмови Вандзі та намагалась відвести неслухняну Зірочку якомога далі від наляканого Вусяня, той трохи ожив. Але такий надійний та затишний прихисток не покинув, навіть навпаки — дослідив, що його підборіддя чудово вміщується на плечі хлопця. Адреналін від пережитого дозволив бодай трохи не відчувати ніяковість. 

— Знаєш, — коли жінці вдалось заспокоїти собаку та зникнути за поворотом, а тиша між ними встигла затягнутись, промовив Вей Їн. — Я трохи не з того розпочав, тому послухай. Ти мені подобаєшся, і страшно нечесно вимагати від тебе хоч якихось відповідей, перш ніж висловлюсь я. Ти чудовий, Лань Джане. Мені було дуже боляче та страшно весь цей тиждень, бо я не розумів, що сталось, яка чорна кішка між нами пробігла. Коли зрозумів, стало ще важче, тому якщо я правий — вибач. Вибач, що такий дурник. А якщо не правий — вибач ще більше, що надумав нісенітниць і тепер турбую тебе. Але ти мені справді дуже-дуже подобаєшся. Я засмучуюсь, коли не бачу тебе. Сумую, коли не можу перекинутись парою слів, побачити твою посмішку. Це правда, що мені подобаються твої вуха, бо мені подобаєшся весь ти. Це був рядок з мого тексту, я не хотів його відправити ще комусь, я взагалі не хотів відправляти його людині. Мені треба було десь його зафіксувати, але п’яний мозок не помітив, що коїться щось неправильне. Якщо ти не відчуваєш чогось схожого, то нехай, маю надію, що ми б змогли залишитись др…

— Але я відчуваю. 

Лань Джань розвернувся, тож вони опинились на незначній відстані один біля одного лицем до лиця. Вей Їн кожною клітиною сприймав дихання хлопця на своїй шкірі, чітко бачив почервонілі кінчики так палко обговорюваних вух.

— Ти не жартуєш? — прошепотів Вей Їн. Ніщо не вказувало на можливість жарту, йому просто було важко повірити у почуте. — Вибач, звісно ти б не став.

— Вей Їне, ти чудовий. Мені теж хочеться постійно бути поруч та чути твій голос. Бачити твою посмішку та розділяти з тобою сумні моменти, щоб мати змогу підтримати. Ти мені подобаєшся більше, ніж міг би колись собі уявити. Але після твоїх повідомлень я подумав…

— Більше не думай так. Це просто помилка.

Вей Їн наважився перший, хоча хотілось обом. Легкий доторк вустами до вуст, щоб хоча б спробувати один одного на смак, пересвідчитися, що це не сон, що неочікувано отримане щастя не розчиниться в повітрі. Поцілунок невинний, ледь вагомий, бо більшого на очах половини міста вони дозволити собі не могли. Пальці Лань Джаня знайшли пальці Вей Їна. Важливими здавались навіть такі дрібниці, як відчуття тепла та шершавості шкіри. 

— Не буду. Не помилка.