«Уже якщо брехню вигадувати, то краще приголомшливу»
Ірена Карпа
Шум вулиць Ічіби став більш, ніж звичним. Хоча можна було б сказати, що це було своєрідним способом повернутися до «реального» життя. Воно кипіло десь тут, купою незнайомих голосів і шуму, що так сильно привертало увагу Асаґірі після ненависних годин, проведених у стерильній тиші міста Татеяма.
Місто «вищих», ще б пак воно не почало набридати своєю стерильністю вихованцю брудних вулиць Хікуй. Проте не варто було забувати, що так звані два міста перепліталися між собою значно глибше, ніж могло здатися на перший погляд. Після глобальної «перебудови» суспільства люди дедалі більше пересувалися ближче до моря в пошуках швидких шляхів утечі з островів. Але це вдалося лише одиницям ‒ природа навколо префектури і в самій ній поступово вимирала, як це ширилося і всією Землею. Саме тому в інтересах влади було утримати людей тут ‒ не дати їм зайвої можливості нарікати себе на небезпеку.
Портове місто Тояма поступово отримало назву однієї з найближчих гір ‒ Татеяма. А чим далі в сторону півночі у підніжжя хребта Хіда розселялися люди, тим більше це ставало своєрідною системою. Хікуй з’явилося не одразу, і, якщо бути зовсім чесними, цього міста, як такого, просто не існує. Хікуй своєю структурою більше нагадує систему районів, які розкидано по вулицям Татеями. Проте найголовніший із них ‒ Даітоші ‒ займає місце північного порту між гирлами річок Йоґанджі й Каміїчі.
Так, це точно мало свій вплив на Ґенову свідомість, і, можливо, не найкращий. Зміна середовища, ще й до біса різка для дев’ятирічного хлопчика, однозначно мала свій вплив.
Він банально починав сумувати за метушнею тісних і брудних вуличок.
Він дедалі більше прагнув лишатися там якомога довше.
Більше. Ще і ще.
Тільки б не так швидко повертатися до тієї стерильності, яка так сильно тиснула на нього.
Можливо, саме це стало причиною того факту, що він знову знаходився в цій квартирі. Вона була розташована на околиці району Даітоші, десь серед ще дюжини багатоповерхівок. З невеликого вікна відкривався вид на Йоґанджі, на вечірні ліхтарі на набережній, на метушіння там людей. Доволі простора кухня-студія й невеличка ванна кімната, які в дитинстві і справді здавалися неймовірно великими. Це точно було найкращим місцем для сховку від обов’язків, які з кожним днем нависали над Асаґірі дедалі більше.
Просто спосіб відволіктися від зайвих проблем.
Асаґірі стягнув зі, здавалося, крихітного дивану шматок тканини, укритий товстим шаром пилу. Так, його не було тут навіть занадто довго. Йому не подобалося відчуття ностальгії, адже в такі моменти він ставав занадто сентиментальним, міг навіть проронити сльозу. Проте не сьогодні.
У під’їзді, як і завжди, пахло сирістю й кавою, і, здається, якимись ліками – марно сподіватися, що це могли бути не наркотики.
Щиток у стіні безжально голосно рипнув, повідомляючи всьому поверху про свою несправність і чиїсь спроби налагодити справи з електрикою у власній квартирі. Таки вдалося – тьмяне освітлення на кухонному гарнітурі проявило ознаки життя. Знову скрип щитка і шорох кількох кроків, а потім – легке гупання залізними дверима. Лампочка коридору безсило блимнула своїм зеленуватим світлом і погасла, чекаючи на наступну реакцію датчиків руху.
Ґен увімкнув холодильник до розетки, що спричинило ще одну хвилю фонового шуму, яка за кілька хвилин стихла. Тепер кола чекала на нього охолодженою, поки у ванній запахло побутовою хімією.
Так, Ґен однозначно насолоджувався шумом «життя». Це наче було його особистим закляттям, яке щоразу допомагало долати нестерпну відхлань. Тільки такі способи завжди несли за собою наслідки. Нерідко великі, які під корінь міняли хід історії. Які змушували шкодувати про такі рішення. Які змушували картати себе за будь-якої нагоди.
Які змушували.
Довгі й не дуже густі двокольорові пасма безладно розсипалися по раковині, кілька з них навіть впало на підлогу, поки руки ледь помітно тремтіли, стискаючи на рукоятках ножиць пальці.
Він ненавидів. Ненавидів прояви своєї слабкості. Ненавидів слабкість загалом, у будь-яких її формах, але тільки якщо вона стосувалася його особисто. Він вірив і розумів, чому люди могли бути слабкими, чому завжди, а чому тільки в якісь моменти. Але не хотів приймати ці пояснення саме для себе.
Кінчики волосся були нерівними, а на потилиці лишився необережний «хвостик», довший за основну довжину – не набагато, але це було помітно; передні ж білі пасма м’яко спадали на обличчя, трохи лоскочучи неідеальними кінчиками.
Це стало його першою помилкою.
Другою було рішення залишитися в цій квартирі до пізнього вечора. Щоб клішовано, ненароком, помітити знайому фігуру шаленого вченого, який знову спустився аж сюди. Тільки тепер це не здавалося чимось схожим на гру. Чим далі час перевалював за північ, тим небезпечнішими ставали вулиці. А цей хлопець точно любив пограти в кістки з Богом, якщо той узагалі існував.
Асаґірі знав, що бачити чужу смерть, навіть просто бездиханне тіло, ‒ це стрес для людини. Ми просто не розраховані на таке. А наш мозок може почати зводити нас з розуму. Це важко, це нестерпно, це страшно.
Але він виріс у такому світі. Якщо для Сенку це й було чимось новим, чимось, що він ще не встиг усвідомити, то Ґен зробив це дуже навіть свідомо. Так, дивитися на ніж, який стирчить із чужого ока, жорстоко. Навіть занадто. Але кращого способу вказати на помилку Ішиґамі не було.
І маячня про те, що вибір є завжди, – повне безглуздя.
Люди втратили право вибору ще дуже давно. Набагато раніше, ніж повний хаос устиг охопити всю планету, винищивши майже третину населення Землі.
Людство давно годувало себе мріями про чудовий світ, про неймовірні подорожі. Але все знову і знову зводилося до їхньої ж жорстокості. Усе знову і знову закінчувалося вбивствами тисяч, сотень тисяч людей.
Тепер же воно отримало те, чого так прагнуло. Тільки ніхто не підозрював, що все знову вдасться сховати під «рожевими сиропами» про покращення умов для тих же, хто зараз страждає від цього. Страждає невинно, оскільки йому просто не пощастило народитися в неволі. Йому ніхто не давав вибору.
Асаґірі повільно стиснув рукоятку ножа й різким рухом вийняв його. Не найкраще видовище. Але й далеко не найгірше.
Це пошкоджене тіло тепер просто лежатиме тут. Навряд чи про нього хтось подбає, хіба що він має родину. Хіба що він комусь і справді потрібен, уже до останньої краплі накачаний наркотиками в суміші з випивкою. Та Ґен просто подарунок йому зробив ‒ дозволив померти швидко й без страждань. А про таке часто молять. Падають у ноги і просять прощення у вигляді швидкої смерті. Тільки спочатку самі свідомо доводять себе до такого стану, коли вже будь-які когнітивні навички сходять на «ні». Коли вже нічого не має значення, окрім як позбутися нестерпних голосів у голові.
Ґен ненавидів. Але не цих дурних людей. Ні. Він ненавидів тих, хто дозволив їм вживати стільки наркотиків. Хто зробив це доступним, оскільки знав, як важко буває без допомоги цього забутися; хто сам отруїв і без того шкідливе, змусивши страждати більше й більше.
Ґен ненавидів.
І тому саме це стало останньою краплею, аби знову втікти. Якомога швидше. Якомога далі. Забути це все, наче нічний кошмар, і лишити по собі лише кілька паперових пелюстків, які закрили очі покійника, чиє тіло тепер точно знайдуть.
– Ти взагалі усвідомлюєш, котра година?
Електронний годинник на духовці показував третю годину ночі. Хоча, можливо, це вже був ранок. Важко було судити про це, проте Ґен просто піддався такій дурній думці.
– Пробач. Та мене ніхто не бачив.
Асаґірі саме стояв з чашкою чаю в руках, коли з’явився сонний Фумайо. Ґенові руки досі трохи тремтіли, але це було легко списати на холод, особливо, коли стоїш посеред кімнати в одній лише білизні і футболці, а краплі води на ногах повільно випаровуються, ще більше охолоджуючи шкіру.
– Жахлива стрижка, Ґене. Вона не вартує своїх грошей.
Дурна посмішка. Батьки завжди так усміхаються, коли не хочуть сваритися. Не те, щоб Асаґірі часто сварився з батьком. Мабуть, він просто був єдиним, хто й міг сказати щось образливе, бо був дитиною, яка досі не розуміла.
Така сама посмішка лягла на губи менталіста.
– Згоден. Але вона вартувала емоцій.
Батько ж промовчав, підтиснувши губи. Душевні розмови не були його сильною стороною. Через що він часто здавався важкою людиною, хоча насправді більше нагадував малу дитину, яка тільки почала освоювати людські почуття. Незалежно від того, як довго тривало це дослідження, Фумайо старався. Він намагався зрозуміти якомога більше заради сина. Адже одного разу він почув достатньо від малої дитини, очі якої хоч і були повні сліз, але голос лишався твердим і впевненим. Якщо тоді дитина змогла впоратися з таким, то це і йому точно під силу.
За кілька хвилин Асаґірі вже сидів на стільці посеред кухні із простирадлом на плечах, поки Ітіномія мовчки підрівнював його волосся.
– Тепер там ще темніше… Страшно, якщо знову стане, як колись… Що тіла знову будуть усюди… Це точно не найкраще видовище для людей, навіть якщо вони виросли в цьому.
У відповідь знову мовчання. І тяжкість на плечі від того, що туди лягла чужа рука. Ітіномія не вмів вдало підбирати слова. Проте зараз цього не треба було. Ґен знав усі можливі відповіді наперед і не очікував на їхнє підтвердження.
Тепер залишалося лише прийняти душ і заснути. Інтегрувати роздуми, емоції.
– Дякую, – промовив Асаґірі, розглядаючи набагато рівніші кінчики свого волосся в невеличкому дзеркалі.
– Не забудь перевірити датчики перед тим, як лягатимеш. Добраніч.
– Добраніч.
Фумайо знову був правий. Із такими вилазками варто бути набагато обережнішим. Його могли застукати будь-якої миті, і це коштувало б занадто дорого.
Ще одна помилка. Яка за рахунком? Третя за останні дванадцять годин? Скільки взагалі він збирається їх допустити? Поки його остаточно не викриють? Поки він не стане небезпечним для своїх друзів через свої ж витівки?
Хоча варто було б посперечатися, хто з них з Сенку був більш небезпечним. Науковця навіть непогані зв’язки й батько на місяці не позбавлять відповідальності – він знав забагато й був занадто важливим для влади. Тому й не дивно, чому піднялася така метушня навколо випадку з викраденням його розробок. Мова йшла навіть не про факт того, що система кібербезпеки не була ідеальною, зовсім ні. Такі проблеми можна було швидко вирішити. Тут, скоріше, питання стояло зовсім в іншому: витік будь-якої інформації міг повести за собою хвилю непотрібної метушні зі сторони хатсумей. А якщо з нею не впоратися на самому початку, то вона рознесеться департаментом, наче пожежа в сухий літній день.
На це і варто було розраховувати, поки не було опубліковано остаточні результати розслідування.
На це всі й чекали.
Але поки що не можна було робити поспішних висновків.
Спершу – знак про початок.
Ґен повільно видихнув. Якщо в університеті й було щось, що йому подобалося, то мова йшла про катедру й лабораторію психологічного факультету. Вони знаходилися зовсім поряд у корпусі факультету, тож це тішило навіть більше. Коли-не-коли сюди заглядали й інші викладачі, як, наприклад, сьогодні.
Доктор Вінґфілд знову носився з купкою документів. Що не день, то нічого нового. Ксено взагалі був знайомий ледь не з усіма викладачами в цьому університеті, що викликало певні запитання в самого Асаґірі, найголовніше з них: «Яким чином?» Проте, як і купа інших пояснень, це так само залишалося «поза зоною доступу простих смертних».
– Асаґірі, у тебе вікно? – Ксено зупинився біля столу, за яким сидів Ґен, уже готовий до того, що спокою йому сьогодні не дадуть.
– Понаднормова лекція була тільки що, – у звичній манері протягнув парубок, чим змусив скривитися Ксено.
– Чудово, тоді ти зустрінеш Хрома й покажеш йому лабораторію. Я досі не можу додзвонитися до Ішиґамі. Він пообіцяв бути більш поблажливим до нього, але я не розраховував, що він вирішить узагалі не з’являтися в університеті. Хоча з іншого боку це навіть на краще.
Вінґфілд точно хотів сказати щось ще – пожартувати, як можна було припустити, – але Ґен його перебив:
– Я зрозумів, Ксено. І з вас кава.
Продовжуючи щось невдоволено бубоніти про некомпетентність Ішиґамі, Вінґфілд кивнув Асаґірі і швидко покинув катедру.
Ґен знав усе про сьогоднішній перший день Хрома, оскільки сам назначав більш зручний для всіх час. Тому варто було б поспішити на зупинку біля головного корпусу – автобус із центру от-от мав прийти.
Не те, щоб Хром узагалі не знав, де знаходиться університет ‒ з точністю до навпаки. Проте дорога й досі давалася важко. Погляди людей трошки збивали з пантелику ‒ в інших районах було не так уже й легко зустріти людей, які не приховували свого витріщання на тебе, хоча там ти завжди несвідомо продовжував розуміти, що за тобою точно стежать. Можливо «верхні» райони, з такого ракурсу, й можна було назвати спокійними, але Хром дедалі більше збивався по дорозі до корпусу, випадково сівши не на той автобус.
Перше запізнення.
Проте на зупинці було тихо ‒ жодної душі.
Парубок ще кілька разів оглянувся, та це не понесло за собою жодних змін. Він не знав, як виглядає його супроводжувач, але тепер і страх не впізнати його серед натовпу наче рукою зняло. Та вже за кілька хвилин, поки Хром намагався знайти у своєму телефоні серед купи переписок чат з Асаґірі, сам винуватець показався на горизонті. Хоча дещо в його постаті змусило здивовано витріщити очі.
‒ Перепрошую, мене затримав професор по дорозі до виходу з корпусу. Сподіваюся, ти не занадто довго чекав!
Вуста Ґена розтягнулися в м’якій посмішці – саме тій, якою, як стало зрозуміло вже за кілька днів тісного спілкування з менталістом, той завжди користувався. Щось на кшталт фірмової родзинки в його образі.
‒ Усе добре, Ґене. Я випадково переплутав автобуси, тож сам запізнився. Проте я розраховував зустрітися з професором Ішиґамі…
‒ Так. Але Ксено повідомив, що його сьогодні ще не бачили в університеті, тож екскурсію проведу я.
Асаґірі заметушився, шукаючи серед купи листочків у папці потрібний.
‒ Твій розклад вже мали надіслати на твій ПАЙС, проте Ксено попросив надати й паперову копію. Цей інноваційний збоченець усе ще надає перевагу паперовим речам. У будь-якому випадку, ось.
Психолог укотре усміхнувся, варто було помітити вогники в очах молодшого, коли його погляд пройшовся по розкладу ‒ точно оцінив кількість предметів та їхнє призначення. Хоча б у чомусь влада не обділяла талановитих дітей ‒ іронічна ситуація, яка досі змушувала всередині Ґена щось стискатися.
Кілька слів про можливість зустріти Сенку в лабораторії та питання про нову зачіску скрасили дорогу до вищезгаданої лабораторії. Коридори корпусу манили своєю тишею і водночас нею ж відлякували ‒ жодного зайвого звуку з авдиторій. Проте в самому приміщенні лабораторії робота кипіла повним ходом, хоча це ще був відносний штиль. Проте за кілька хвилин спілкування з майбутніми колегами, а точніше ‒ за кілька хвилин короткої дискусії про один з аспектів креслення, над яким саме працював один з одногрупників Хрома, справжня тиша заполонила приміщення.
‒ Докторе Асаґірі, скільки разів вам повторювати, що перебування в лабораторії не у спецодязі, а особливо вас без нього, суворо заборонено?
Ішиґамі навіть не підводив очей, уже відчувши присутність психолога. Проте відносний безлад і синці під очима вченого пояснили значно більше, ніж хотілося знати. «Воно й не дивно», ‒ перше, що спало на думку Ґена. Проте, все ж таки, навіть за таких обставин, варто було бути обачнішим.
‒ Докторе Ішиґамі, я вкотре дуже сильно перепрошую, проте я навіть формально не знаходжуся в робочій зоні, тож ваші звинувачення все ще марні. І, дозвольте підмітити, що про некомпетентність ми можемо розмовляти тільки по відношенню до вас. Чи ваша ніч видалася настільки безсонною, що ви забули про сьогоднішню зустріч з нашим новим студентом?
Самовпевнена посмішка все не сходила з обличчя Асаґірі, який спокійно сидів за столом, що стояв недалеко від вхідних дверей і слугував своєрідним місцем для відпочинку.
Можливо, саме надмірна зухвалість й осліпила на момент менталіста, адже погляд Ішиґамі, тільки-но його було піднято на неочікуваного гостя, варто було бачити.
‒ Поділитеся захопливими пригодами цієї ночі з нами?
Ні, Асаґірі абсолютно точно не мав на увазі нічого, що б могло бути пов’язаним з нічними подіями. Він лише сподівався, що соціальний аспект у Сенку розвинений не більше курячого мозку, і він віджартується чимось доволі типовим про те, що не хоче мати зараз стосунків, і що взагалі був зайнятий порятунком цілого світу.
Чергова помилка.
Сенку ж повільно прийшов до тями, вгамовуючи бурю в голові, яка й без того не вщухала з минулого вечора.
‒ А у вас непогана нова зачіска, докторе Асаґірі. Невже вирішили позбутися тягаря злочинних учинків? Чи таки наростити нові з новою-то довжиною?
Остання фраза розчинилася у відновленому шум зі сторони тих, хто знаходився в лабораторії. А Сенку лише натягнуто всміхнувся, мило подякувавши Ґену за те, що попіклувався про Хрома.
Асаґірі опинився за дверима лабораторії, знову занурений у глибоку тишу. Знову обіграний у своїй же грі. Йому не варто було ставити навички Сенку настільки низько. Якщо він зміг вибити його з колії кількома спірними питаннями, це ще не призначало йому повної перемоги ‒ яким же він був доти наївним, поки його так вміло не розтрощили.
Але й Ішиґамі таки не був дурнем. Новонадбаною іграшкою варто погратися, як слід.