«Та це всього лиш один скромний приклад. Таке яскраве, чисте, навіть певною мірою радісне ошуканство, коли люди дурять одне одного і якимось дивом при тому не ранять нікого, ба більше, наче й самі не усвідомлюють, що це ‒ ошуканство, воно наповнює людське життя до самих країв»
Дазай Осаму
Крамниця, донесхочу наповнена різними видами респіраторів, була оповита тишею. Купи пристроїв, які знаходилися на стінах і дощатих стелажах, зберігали в собі доволі довгу й цікаву історію, яка точно мала забагато чорних плям на своїх сторінках. І чомусь Ішиґамі був упевнений, що окрім чорних плям-дір, за якими нічого видно не було, сторінки цієї історії потопали в ляпках крові. Тільки питання було в тому, хто саме був у цьому винен. Можливо, ще кілька років тому Сенку б і без сумнівів відповів на це питання, проте зараз ситуація виглядала більш, ніж двоякою.
Ішиґамі завмер, прислуховуючись до тихого клацання годинника десь у комірчині; це був момент усвідомлення можливості, адже він нарешті отримав бодай якусь інформацію після тижнів блукання манівцями. Надія на секунду почала розгорятися в очах ученого.
‒ Ганаккі? І юме… Це ж наркотична речовина?
‒ Щось на кшталт канабіса, але не такого отруйного. Більшість наркотичних речовин у Хікуй викликає побічні ефекти, через що люди, які їх вживають, помирають швидше. Ти бачив одного з таких нещодавно. Влада називає їх мутованими та стверджує, що хатсумей самі виготовляють такі вбивчі наркотики.
Сенку кинув повний нерозуміння погляд на Ґена, що стояв поруч і розглядав розкладені на прилавку креслення. Легка посмішка розквітла на його губах, що викликало ще більше запитань у молодого вченого. Асаґірі повільно провів кінчиками пальців по одному з папірців, після чого все ж підвів погляд на нього.
‒ А Ганаккі ‒ це доволі… Багатогранна компанія… ‒ він почав розтягувати слова, ніби намагаючись підібрати правильні. Проте Сенку це аж ніяк не допомагало ‒ зараз потрібна була ясна чіткість.
‒ Вони торгують зброєю і мають казино в Даітоші, ‒ прямо відповів Хром. Сам він виглядав уже не таким радісним від нової покупки. Його брови ледь помітно насупилися, а в очах не стрибали іскри навіть від таких цікавих для нього креслень.
‒ А ще в них мережа клубів по всьому Хікуй.
‒ Якщо вони провертають таке, то точно могли викрасти щось іще з бази даних, ‒ пробурмотів Ішиґамі.
‒ Правильний хід думок, хлопче, ‒ Касекі м’яко всміхнувся. ‒ Проте Ганаккі – далеко не самітна компанія. Це лише чутки, але пліткують, що власниця в колаборації з інтерфракційною корпорацією Нанамі. Ні для кого не секрет, що в них працюють найкращі спеціалісти своєї справи. Утім, якщо зазіхнути на них ‒ це може стати міжнародним конфліктом. Без вагомих доказів…
‒ Немає жодного сенсу й намагатися…
Ішиґамі підтиснув губи, варто було його словам зірватися з них. Хвилинну ейфорію як рукою зняло. Відчуття повної безпорадності раптово накрило з головою.
Забагато всього, що звалилося на нього.
Забагато всього, у що він сам себе ж і втягнув.
Та чи мав він узагалі вибір? Більшість його проєктів просто благополучно прикрили на час розслідування, яке не мало жодних проривів ось уже кілька місяців. І тепер така ситуація вселяла ще більшу безнадію.
‒ Ганаккі також виробляють і респіратори? ‒ погляд червоних очей на момент знову ожив. ‒ Можливо, якісь спеціальні моделі?
‒ Ні. А саме ці респіратори використовуються тільки в приватному бізнесі ‒ клуби й забігайлівки. Працівники слідкують, щоб їх не виносили за межі закладів.
Асаґірі знову нахилився до креслень. Нерівні лінії контрастно обережно складалися в рисунки потрібних деталей і самих респіраторів.
‒ Цілком імовірно, що вони могли замовити кілька партій у Філ-ін. Але в місті є й менші виробники, багато з яких так само працюють підпільно… ‒ почав роздумувати він.
‒ І втім, Філ-ін також підпільна компанія, ‒ Сенку знервовано стиснув щелепи, очікуючи на відповідь.
Проте Ґен мовчав, досі розглядаючи рисунки вченого, наче там могла б знаходитися відповідь бодай на якесь із питань, які так турбували всіх присутніх.
‒ Взагалі-то… Філ-ін і самі могли продати Ганаккі цю розробку, ‒ втрутився Хром.
Сенку на секунду заплющив очі, після чого швидко сховав свої креслення назад до сумки.
‒ Хоча б із кимось із цих компаній… Чисто теоретично, реально зв’язатися?
‒ Ніхто не знає, хто є власником чи директором Філ-ін. Вони працюють максимально анонімно. А ось власниця Ганаккі… Це доволі важко, проте реально. Та не варто покладати зайвих надій: вона не надасть інформації, якщо ти не запропонуєш щось вагоме в обмін на неї. Але, Сенку-куне, не всі ж ці розробки респіраторів були офіційно занесені до бази даних? ‒ Ґен наче й оживився, хоча Сенку й досі не розумів цього ентузіазму в його погляді. Ситуація дедалі більше тільки те й робила, що нагнітала. Терміново потрібна була тиша, щоб усе обдумати.
‒ Я маю кілька нових напрацювань, але вони потребують вагомого вдосконалення.
‒ Хто знає, але, можливо, ти зможеш укласти непогану угоду з Ганадою-сан, ‒ посмішка все ще трималася на губах Асаґірі, поки Касекі підхопив його власну думку.
Пустота квартири зустріла Сенку Ішиґамі звичним холодом. Він навіть не встиг перевдягнутися у свій одяг ‒ так спішив додому, адже часу трохи бракувало. Уже кілька років підряд він жодного разу не пропускав прийом ліків, і чи варто взагалі було таким ризикувати, коли від цього залежало функціонування організму?
Нова футболка полетіла на підлогу до купи кількох паперів, які Сенку досі не наважився прибрати. Погляд чоловіка зупинився на дзеркалі шафи, повільно обводячи кожен вигин грудної клітки, поки в голові вертілося одне: «Не справжня». Адже це було справді так. Певна частина його тіла ‒ лише силіконова оболонка, яка тільки нагадувала справжню шкіру. Якщо добре придивитися, то можна було помітити й тонкі лінії шрамів по контуру протеза.
А втім, це було лише вершиною айсберга.
Ішиґамі повернувся на кухню вже в домашньому одязі. Розрахована на одну ін’єкцію доза ліків знаходилася в холодильнику. Навіть не задумуючись, учений без вагань ввів препарат і повільно осів на диван у вітальні, знову повертаючись до старих креслень, які сьогодні взяв із собою.
«Наскільки ж іронічна ситуація», ‒ тепер застрягло в голові, поки її остаточно не оповив туман. І в цьому тумані було несподівано спокійно. Здається, що за останні кілька місяців Сенку давно не відчував такої порожнечі в думках. Можливо навіть не місяців. Скільки це вже продовжувалося? Скільки років? А він приймає ліки для підтримання протезу доволі давно. Мабуть, саме тоді все життя почало йти відносно дивно, наче він зовсім його не контролював і мусив лише підлаштуватися до нового темпу. А зараз туман у голові помірно вимивав усі можливі тривоги й переживання. Усе починало здаватися настільки невагомим, що кортіло просто розсміятися.
І Сенку піддався цьому бажанню.
Він сміявся голосно й довго, аж поки живіт не почав боліти, а в горлі ‒ дерти. У кутиках його очей виступили сльози, які тонкими доріжками окреслили щоки й скотилися до підборіддя, звідки він уже змахнув їх рукою.
Щоправда, довго тривати цей стан не міг, й ось, цей туман розвіявся вже за кілька хвилин, а вченому довелося знову повернутися до плану. Він розумів, що, чисто теоретично, йому не було куди спішити, проте правду дізнатися кортіло набагато сильніше. Особливо, коли зверху наче й непомітно, а все ж тиснули. І це все підсвідомо змушувало діяти швидше, обдумувати деталі менше й приймати важливі рішення в метушні, тільки б скоріше цей жах скінчився. Наче після нього могло настати щось справді хороше; щось, що обіцяли вже так давно, але виконати, чомусь, не могли.
Сенку не одноразово ловив себе на думці, що всі обіцянки, яких він отримав удосталь за останні роки, досі не були втілені в життя. Хіба що якось вибірково, так, що краще б взагалі залишалися пустими словами. Проте це й не дозволяло йому відступити так просто ‒ забагато було вже витрачено.
Ідея обміняти інформацію на розробки була доволі реальною. Але й тут був внутрішній конфлікт: ці проєкти були розроблені для всіх, а не для якоїсь підпільної компанії в Хікуй, яка, мало того, що має своє казино, так ще й торгує зброєю. Це все дедалі більше нагадувало всесвітнє божевілля ‒ увесь всесвіт точно зненавидів саме Сенку. І питання виникало лише одне: а за що? За що стільки всього звалилося на нього? Починаючи з нещасного випадку десь на кордоні міста, з операції та доволі довгої реабілітації, і закінчуючи цим безглуздим пограбуванням.
Проте, судячи з усіх фактів, які науковець мав на руках ‒ усе це було дуже добре сплановано. Злочинець не залишив жодного сліду, не кажучи вже про додаткові пошуки прогалин у системі безпеки; досі не було знайдено жодної.
А глибокі роздуми ніколи не призводили ні до чого хорошого. Ішиґамі тільки більше заглиблювався в деталі, зміщуючи свій фокус на не зовсім потрібні зараз речі. Він знову починав губитися у власних роздумах, втрачаючи рахунок часу.
І вкотре ця квартира зустріла повною тишею. Лише з-під зачинених дверей вітальні простягалося тонкою лінією світло. Середина ночі. Асаґірі провів достатньо часу за ноутбуком разом зі своїм знайомим, ‒ вихідцем з індійського університету ‒ щоб розібратися з оновленням системи переадресації сигналу. Часу це зайняло достатньо, але й на цьому було не все: знову кілька годин у квартирі в Даітоші, аби розібрати купу старих речей і привести житло хоча б до якогось ладу.
Ґен дістав з коробки, яка слугувала аптечкою, флакончик ліків та шприц. На кухні було темно, лише через відчинені вікна потрапляло трохи світла від вуличних ліхтарів та поодиноких автомобілів, які проїздили магістраллю.
‒ І знову посеред ночі, ‒ Фумайо стояв при вході на кухню, спершись плечем на одвірок.
‒ Довелося попросити Сая допомогти з оновленням системи переадресації.
Асаґірі спокійно підготував шприц, після чого приспустив штани. Приблизно трохи вище коліна можна було помітити кілька ліній рубців. Саме в один з таких психолог і ввів препарат. Губи лише трохи здригнулися від неприємного відчуття, але не більше.
‒ До речі, ти випадково не знаєш нікого, хто міг мати зв’язки з Ганадою-саном? Компанія зараз перейшла до його доньки.
Фумайо насупив брови. Ґен розумів, що питання тепер стосувалося не стільки виконання їхнього плану, скільки наслідків, які він міг собою спровокувати. Оскільки таке мало б обговоритися заздалегідь, а тепер ‒ завеликий ризик втягувати в це когось іще. Проте перші кроки в партії вже було зроблено. Відступати більше нікуди.
‒ Я не пам’ятаю їхнього прізвища, але Ніккі мала двох найкращих подружок у школі. Ганада-сан часто про них згадував. Вони сестри, що жили на перетині Ічіби й Сумару. Здається, старша грала на скрипці. Але після смерті матері я втратив більшу частину зв’язків з хатсумей, яких давно знав. І після повстання в храмі…
‒ Зрозумів.
Асаґірі повільно поставив аптечку на місце, після чого глянув на батька.
‒ Дякую, я спробую дізнатися, хто вони.
‒ Не переймайся, це має бути клопотом Ксено, а не твоїм. Завтра зв’яжемося з ним.
Але варто тільки почати ворушити минуле, як воно вкотре наздоганяє уві сні. Спогади безжально впиваються у свідомість і не відпускають, доки не змушують прокинутися від кошмарів у холодному поті. Вони турбують свідомість, явно бажаючи виснажити її абсолютно. Щоб усі рівні енергії залишилися по нулях, а потім мати змогу просто повільно насолодитися здобиччю. Та, насправді, вони не відпускають навіть після цього.
Ґен укотре перевернувся на інший бік у своєму ліжку, але великих змін це не принесло; як і прохолодна сторона подушки, яка нагрівалася навіть занадто швидко. Кошмари вкотре мучили його протягом усієї ночі, змушуючи дихання збиватися кожні кілька хвилин, проведених із заплющеними очима. А стрілки годинника все безжально повільно наближалися до п’ятої ранку. Щастило хоча б, що сьогодні була субота ‒ однією проблемою менше.
Звісно ж, він любив свою роботу в університеті, якщо не враховувати певні обставини з посіпаками влади, що бажали контролювати ледь не все. Але навіть попри це, Асаґірі обожнював своїх студентів. Він обожнював грати з їхніми розумами на вільних лекціях, цікавити їх різними історіями та розкривати поступово секрети людського розуму й інтелекту. Також він любив використовувати ці знання на інших людях за межами навчального закладу, і співпраця з Філ-ін багато в чому з цим допомагала. Проте зараз, коли ставки було підвищено, що тільки більше розпалювало власний інтерес психолога, це так само змушувало й більше турбуватися.
А втім, зараз хотілося привести думки хоча б до якогось ладу. А це все ніяк не вдавалося. Не дарма Ґен неодноразово згадував на своїх лекціях, що власні когнітивні викривлення сама людина не завжди може викорінити з себе. І зараз відбувалася саме ця боротьба із самим собою, коли в двері кімнати почувся легкий стукіт. Здається, цієї ночі до батька сон теж так і не дібрався.
‒ Не хочеш пробігтися?
Асаґірі лиш кілька разів кивнув.
Це питання можна було й не ставити. Вони завжди виходили на пробіжку під час безсонних ночей. Це стало чимось на кшталт їхньої традиції, ще коли Ґен остаточно переїхав до батька після першої операції. Тоді таких випадків було значно більше ‒ кошмари з кадрами смерті матері наздоганяли малого хлопчика ледь не щоночі. А згодом ставали дедалі більш гротескними під дією залишків наркозу після чисельних операцій.
І нарешті, в якийсь момент протез замінили востаннє. Тоді повітря навіть удень було холодним ‒ середина осені. Груди боліли, а Ґен ніяк не міг зупинитися, продовжуючи завзято бігти. Він уже не пам’ятав, куди саме, але те відчуття свободи, яке розпирало його зсередини, він не забуде ніколи. Таке довгоочікуване відчуття, за яким у нього була погоня все дитинство. А все через нещасний випадок та зламану кінцівку у віці шести років.
Усе через те, що мати тоді мусила захистити свою дитину, яка навіть після відновлення не мала змоги нормально бігати. А в тогочасному Хікуй це майже прирівнювалося до смерті. Хочеш вижити ‒ вмій вчасно втекти, вчасно дати задню, щоб потім не стало ще гірше. І все своє дитинство Асаґірі винив у цьому лише одну людину, яка колись дала йому обіцянку, що, чого б це не коштувало, захищати їх із мамою. Тільки тоді маленький розум не був здатний осягнути того, як насправді Фумайо захищав їх.
А кинута кілька десятків разів у повному розпачі фраза «Вона загинула через тебе» засіла в голові Ітіномії й досі.
Діти безпосередні. Вони рідко брешуть, поки малі, та їх не так і легко навчити якимось маніпуляціям. Саме тому перші роки спільного проживання в Татеямі далися найбільш складно. Саме тому після кожної пробіжки Ґен досі просив вибачення в батька, а той лише м’яко всміхався й гладив його по голові.
‒ Ти став швидшим, ‒ він так само продовжував казати це кожного разу. Спочатку Асаґірі й справді не розумів, що саме мав на увазі його батько, адже перші його результати з бігу не змінювалися довгий час. Але тепер, спостерігаючи за сходом сонця з набережної…
‒ А ти не маєш права пасти задніх.