«Бережу я цю квітку для рідної мами: може, й справді безсмертя приносить вона…»
В. Грабовський
Зупинишся ‒ помреш.
Торгова площа Ічіба живе у своєму ритмі: повна тупотіння ніг, шуму машин та інших механізмів. Із провулків долинали крики, а з торгових точок хатсумей – сміх та гучні розмови. Брудний асфальт, який більше був схожий на типову земляну дорогу, підсвічували здебільшого зеленуватого відтінку неонові вивіски, хоча іноді колір змінювався й на червоний, проте з тих районів уже долинав далеко не звичний гул площі, ні – там пахло алкоголем, грала різна музика, яка змішувалася в нерозбірливу какофонію, і було чути гучні стогони.
Ічіба славилася своїм асортиментом товарів серед механіків в усьому департаменті Японії ‒ єдине місце, де «влада» цілком та повністю належала представникам класу торедо. Навіть вищі за кастою ‒ енсуй ‒ боялися втручатися у справи Ічіби, але ж, той, хто не ризикує, той не п’є шампанського.
‒ Цікава збірка, ‒ промовив невисокий стариган, чим привернув до себе увагу парубка, який стояв поряд.
Хрипкий голос був приглушений через товстий шар матеріалу респіратора.
Ґен Асаґірі ‒ саме так звали парубка ‒ кліпнув очима й повернувся до старшого, щоб зрозуміти, що той взагалі мав на увазі, адже поставка нової партії на його точку не відрізнялася зовнішньо від минулої. Та погляд синяво-чорних оченят, які тьмяно блищали з-під капюшону, одразу зачепився за доволі знайомий респіратор. Світле волосся незнайомця безладно стирчало у сторони ‒ його явно намагалися приборкати кількома резинками, але й це було марно. Невисокий юнак невпевнено нишпорив біля сусідніх палаток, часто зупиняючись серед натовпу. Білий халат з кожною зупинкою ставав дедалі бруднішим ‒ хто взагалі наважується одягати таке вбрання на вулиці Ічіби?
‒ Касекі-чане, думаю, що це просто дизайнерський респіратор. Представники енсуй останнім часом усе частіше приходять на Ринок. Здається, район Даітоші їм набрид.
Звична інтонація, розтягнуті літери та усміхнені очі вселяли довіру ‒ як і завжди. Касекі лише щось пробубонів та увімкнув ПАЙС1 , щоб продовжити фасувати товар. Ледь помітний датчик тьмяно блимнув з-під шкіри на шиї та скроні з тієї ж сторони, повідомивши про ввімкнення системи.
«Якого біса такай тут забув?» ‒ погляд метнувся місцевістю, знову помітивши знайомий респіратор ‒ точно такий зараз лежав у сумці на поясі.
Асаґірі знав Ічібу, як її звички, так і людський потік, який тут не застигав навіть уночі. Він уміло маневрував між людьми, проходячи тінню. Тепер незнайомця вдалося розгледіти краще: чистий одяг з дорогої тканини, палаючі червоні очі та цибулинного кольору волосся. Хлопець невпевнено завернув у провулок, звідки лилося червонувате світло вивісок. Асаґірі на секунду навіть здивувався ‒ чого б це еліті ходити по брудних борделях Хікуй? Навіть якщо так, це була чудова можливість швидко спіймати негідника; пальці стиснули рукоятку ножа.
Порожньо.
Абсолютно нікого, а двері клубу зачинені. Галас натовпу наче затих, поки Ґен оглядав місцевість, тримаючи зброю напоготові.
«Судячи з моделі респіратора, працює на владу. Якого біса вони почали спускати сюди своїх шестірок?!»
Синяві очі й досі холодні, як і пальці рук, які відпустили ніж, ховаючи його в кобуру на поясі. Злість та роздратування повільно й непомітно для оточуючих починали закипати в Асаґірі. Мабуть, Касекі це й помітив, варто було менталісту повернутися на склад, щоб забрати чіп з інформацією про поставку. Ніяких розмов, єдиним бажанням було якомога швидше повернутися туди ‒ у саме серце міста Татеяма. У мріях ще й зруйнувати вщент ПАЙС управління департаменту, але це лише брудні й до біса приємні мрії ‒ до оскалу на тонких сухих губах.
Але до біса поманливі думки, які так вдало вгамували ентропію емоцій, розвіяв різкий хрип. Асаґірі, мабуть, не звернув би уваги, оскільки вражених мутацією від дешевих наркотиків хворих у районі стало більшати в останні кілька місяців; та ознак наркотичної мутації в обличчі дівчини не було, воно виявилося повністю відкритим. Ущент зламаний респіратор лежав осторонь від хазяйки, яка продовжувала сильно кашляти й починала повільно задихатися.
Ось так ‒ у бруді курної дороги під стіною закинутого будинку. Повільно й пекельно боляче. Не дарма удушення вважається найгіршою з усіх можливих смертей. Люди просто проходили повз, навіть не звертаючи уваги на скрючене тіло точно вродливої білявки, чиє волосся з кожною судомою ставало дедалі бруднішим. Така трагічна картина ‒ до насильницького вогника у вузьких очах, зірниці яких розширилися.
Пальці схопили біляве волосся, ‒ у самого коріння, щоб було не так боляче, ‒ змусивши дівчину перелякано подивитися на менталіста. Асаґірі різко підняв незнайомку в сидяче положення, проте та почала доволі завзято пручатися: кілька несильних ударів прийшлися по вразливим точками.
‒ Тихіше, тихіше.
Хлопець швидко дістав з сумки точно такий самий респіратор, який ще кілька хвилин тому бачив на незнайомці з Татеями. Пристрій плавно приліг до чужого обличчя, автоматично зафіксувавшись на ньому.
‒ Повільно та глибоко вдихни, все нормально. Як т…
‒ Рурі!
Цієї ж миті з-за повороту вибіг невисокий хлопчина, який тримав у руках запасний респіратор. Та варто йому було помітити поряд з дівчиною незнайомого чоловіка, як він одразу ж кинувся на того з кулаками. Асаґірі вправно ухилився від неточного удару, схопивши хлопчину за руку.
‒ Хроме, не треба.
Хрипкий голос дівчини змусив обох повернути до неї голови, тільки от вищезгаданий Хром здивовано витріщив очі, дивлячись на Рурі, ніби не вірячи цим самим очам. Він одразу ж підбіг до дівчини, різко висмикнувши свою руку, ‒ яку після слів незнайомки не те щоб сильно стискали ‒ й почав роздивлятися пристрій, який знаходився у неї на обличчі. Бурштинові очі вже яскраво сяяли, поки хлопець вертів голову Рурі, щоб оглянути настільки незвичний респіратор. Проте вона ледь чутно щось прошепотіла, змусивши Хрома відсторонитися.
Асаґірі весь цей час стояв поряд, бігаючи холодним поглядом незнайомцями. Здається, вони виглядали доволі щасливими, коротко обіймаючись, досі сидячи в лайні тутешніх доріг.
Зачаровує.
‒ То ти врятував її?
Пухнасті густі брови були насуплені, а в очах видно частинки недовіри ‒ нічого нового для Ґена.
‒ Що це за респіратор? Навіть Філ-ін таких не випускає.
Менталіст посміхнувся, примруживши очі.
‒ Те ж саме питання до тебе, парубче. Ці респіратори не виробляє жоден шокунін.
Асаґірі вже тримав пристрій за тугу резинку, завдяки якій він мав триматися на голові, перекочуючи його в долоні. Хром відвів погляд, було одразу помітно, що він вагався, але Ґену потрібно було не це.
‒ Він механічний? Це твоя розробка, я правий? Ви мені винні, тож краще відповідай, парубче.
Голос холодний, а погляд впевнений ‒ до легких мурашок шкірою.
Хром кивнув.
‒ Дякую, що врятував Рурі, ‒ промовив він.
Асаґірі кивнув, продовжуючи розглядати респіратор у своїх руках: незнайома схематика та до біса знайома технологія. Кілька шестерень почали м’яко обертатися від легкого пориву вітру.
‒ Якщо ці шестерні будуть ззовні, то ефективності від них не стане більше. Якою фільтраційною системою ти користуєшся?
‒ Також моя розробка. Інші не підходять для такої схематики.
‒ Хроме, можеш допомогти?
Парубок одразу ж допоміг Рурі підвестись з землі. Тонкі ноги ледь помітно дрижали, що одразу помітив Ґен. Тепер погляд уважно пройшовся обома підлітками ‒ вони з району Сумару. Району, де або за життя боряться на смерть, або помирають у власному блювотинні через передозування та повільне отруєння дешевими препаратами. Асаґірі знав, що таке жити там, носити ярлик хомуресу.
‒ Якщо у тебе є ще розробки, я б хотів запропонувати тобі роботу. Мені потрібні будуть кілька креслень. Можна неповні, якщо переживаєш через порушення авторського права.
Асаґірі посміхнувся, простягаючи руку ‒ м’яка тканина рукавички більше не вкривала тонкі пальці менталіста. Хром дивився з долею недовіри.
‒ Пробачте, Ви не представилися…
‒ Ах, точно, ‒ розтягнув голосні менталіст.
Ім’я пролунало тихо, коротко, швидко. Тільки ім’я ‒ більшого тут не було. Кожен з хатсумей мав лише задокументоване лазером ім’я на своїй шиї, вживлений під шкіру чіп, у якому вже була прописана доля кожного. Та не всі наважувалися її хоч якось змінити ‒ бовдури. Кляті бовдури, які так ласкаво піддалися пропаганді та дешевому дурману зі сторони «влади».
‒ Не хочете обговорити це в більш зручному місці, Ґене? ‒ запитала білявка.
Правда була на її стороні, Ґену кортіло дізнатися дещо більше про винаходи цього хлопчини ‒ він чудовий потенційний кандидат.
Чим більше вони спускалися в сторону району Сумару, тим менше освітлення лишалося на вулицях. Лише подекуди траплялися освітлені тьмяною лампою та зеленим неоном вікна притонів. Тут було чутно шум з вуличок Ічіби, а з темних провулків тхнуло гнилим м’ясом ‒ нічого не змінилося. Датчик респіратора, який був на Рурі, став червоним та видав короткий неголосний звук, чим привернув увагу механіка-аматора.
‒ Цей респіратор… він же для такай? Звідки у тебе захист з верхів?
Асаґірі хмикнув. Звісно, представники такай майже ніколи не спускалися до Хікуй, а більшість таких випадків закінчувалася смертю, з подальшим «контролем» «владою». Тих, хто наважувався вбити вищого ‒ страчували. Принаймні, Ґен це знав точно ‒ зниклих нижчих після таких інцидентів знаходили мертвими.
‒ У мене є свої зв’язки, Хром-куне.
Неглибокий прохід між двоповерховими будівлями був огороджений металевим парканом. Незвично тихо та чисто. «Вони здобули ласий шматочок для свого проживання», ‒ підмітив Асаґірі, проходячи слідом за Хромом та Рурі. На вхідних дверях було вмонтовано спеціальний кодовий замок, і ‒ хоч виглядав він трохи незграбно ‒ працював. Почувся шум шестерінок, і вже за кілька секунд двері відчинилися, тільки замість «затишної вітальні» гостей зустрів короткий коридор.
‒ У самому будинку, можливо, не набагато чистіше повітря, але можна знаходитися без респіраторів.
Хром зачинив вхідні двері ‒ знову шум, після якого кімната наповнилася білуватим паром, що різко вийшов зі спеціальних отворів у двох стінах. Дезінфекція пройшла доволі швидко, ‒ і знову це легке стуготіння.
‒ Справжній шокунін?
Шкіра вмить укрилася мурахами ‒ вид квартири викликав бліду ремінісценцію: темно, сиро, шпаровиння стін місцями вже осипалося; вона ставала дедалі чіткішою, перетворилася семимильними кроками на яскравий спогад. Асаґірі пам’ятав закинуті квартири, в яких могли жити наркомани, пам’ятав, наскільки душно було вночі ‒ мама спала зовсім поряд, притискала до себе ‒ вікна майже завжди були зачинені металевими жалюзі. Проте, навіть це не рятувало від брудного повітря. Ґен часто прокидається від задухи й досі, тільки тепер вона наздоганяє його лише в нічних марах.
Почулася лайка зі сторони Хрома та слова про генератор. За доволі масивним респіратором Асаґірі й не помітив темні синці під бурштиновими очима. Проте очі-вогники зникли в темряві кімнати, а вже за кілька секунд увімкнулося в міру яскраве світло.
‒ Дякую, ‒ почулося під боком, варто було Гену наважитися зняти респіратор.
Кілька шрамів на його щоці плавно сходили від ока до шиї фігурою, схожою на божевільну посмішку, рубці виглядали темними ‒ можна було помітити сліди від підводки. Рурі лише м’яко всміхнулася, розглядаючи чуже обличчя та протягуючи старшому його респіратор.
‒ Вам личить макіяж, ‒ промовила вона.
Асаґірі лише видав щось на кшталт короткого сміху та м’яко ‒ звично ‒ всміхнувся у відповідь. Дівчина й справді була приємною, навіть не звертаючи уваги на її зовнішній вигляд. Менталіст вагався в описі цього відчуття, але всередині щось лоскотало ‒ наче пелюстки паперових квітів. Він бачив у цих підлітках себе.
Хотів бачити.
Думки впевненіше ширяли одна поміж інших ‒ це цікавило саме по собі.
На самодільній металевій жертці тепер висіла ще одна куртка. Довге волосся двокольоровими пасмами лежало у трохи розтріпаному хвості.
‒ Цікаво, ‒ почулося десь зверху.
Асаґірі одразу ж зреагував, ледь не вронивши обидва засоби захисту ‒ найдорожчий опинився в чужих руках. Менталіст звів брови до глабели ‒ запах змащеного заліза та старого дерева на секунду здався нестерпним. Шарніри ледь чутно скрипнули, коли з верхньої балки зістрибнула дівчина ‒ тонка тканина одягу трохи просвічувала, через що м’який рельєф м’язів став більш чітким. Юначка з неприхованою недовірою уважно роздивлялася спочатку незнайомий пристрій, після чого таки звернула увагу на гостя ‒ незнайомця. Вена на чолі трохи сіпнулася, що не могло не забавити менталіста.
‒ Виглядаєш занадто чистим. З яких пір енсуй почали самі спускатися з хмарочосів Даітоші? Коли це ви втратили страх перед «ремісниками»?
‒ Не розумію, з чого всі беруть, що я енсуй…
Ґен саме вишкірився, уже готуючись до здивованого погляду та запитання, але його вдало перебили:
‒ Якби не водився з такай, то не було б потреби в цьому татуюванні.
Чиркові очі вказали на фарбу, яка вже давно систематично оновлюється в районі шиї ‒ квітки плюмерії рясно вкривали шкіру, переливаючись на кінчиках пелюсток люмінесцентною ліловою фарбою. Але посмішка досі трималася на губах.
Дівчина віддала респіратор та пройшла до невисокої лави біля стіни ‒ протез ноги досі трохи скрипів. Металеві палиці перемішувалися з нерухомими дерев’яними частинами ‒ матеріальна какофонія, та зараз вона здавалася найкращою симфонією ‒ грала без будь-яких порушень.
‒ А у тебе чудовий зір, юначко. Ім’я назвеш?
‒ Кохаку. Якщо цей бевзень уже й привів тебе, то раджу нічого не витівати, всі ми смертні.
- 1Personal Artificial Intelligence System (PAIS) ‒ Персональна Система Штучного Інтелекту