Частина 1

«Усі твердження є однаково дійсними але неоднаково бажаними»

Умберто Матурана

« ‒ За останніми даними стало відомо, що до вбивства в районі Даітоші причетні мутовані форми хатсумей. Нагадуємо, що три тижні тому стався ще один напад на двох такай ‒ представників технічної дослідницької групи. Жорстока бійня з летальним результатом відбувалася в одному з провулків району Даітоші, так званого міста Хікуй. Слово експерту з контролю безпеки нейро-мереж.

‒ Наші останні дослідження виявили на місці злочину незвичну структуру крові ‒ така в базі даних Центрального штучного інтелекту відсутня. Наразі проводяться додаткові дослідження, аби точно визначити природу можливих збудників мутації. Проте уже зараз можна висунути припущення, що в Хікуй працює лабораторія, яка ставить експерименти в напрямку біологічних трансформацій. Підґрунтям таких висновків є те, що статистика вбивств вищих каст у нижчих районах стрімко зросла за останні кілька років. Не слід забувати і про останні сторонні проблеми: витік інформації з Центральної бази даних, а саме ‒ більшості останніх розробок нових респіраторів. Якщо хатсумей вирішили, що можуть отримати найкраще раніше за всіх, то питання не здається якимось незрозумілим. Але й нові дані надають усе більше доказів, що витік інформації може нести набагато серйозніші мотиви.

‒ Влада просить утриматися від відвідування Хікуй і бути обачливими…»

‒ Вимкни це лайно, ‒ прошипів Асаґірі.

Губи роздратовано стиснулися в тонку лінію, поки погляд повільно повернувся у початкове положення. Ці новини кружляли, здається, ледь не всюди ‒ на кожному кроці, варто лише переступити за межу своєї інформаційної бульбашки. Звісно Ґен давно звик до такого, роками намагаючись не подавати свого незадоволення. Проте, варто було тільки можливості озвучити бажання з’явитися, він не збирався терпіти дискомфорт.

Пальці перегорнули кілька листків у папках ‒ усього їх було п’ять ‒ із документами й резюме.

‒ Ти впевнений, що він потягне програму?

Витягнуте обличчя чоловіка вже було вкрите довгими зморшками, а темні впалі очі виблискували азартом. Цю постать з ідеальною осанкою знав увесь університет, без перебільшень. Ксено Г’юстон Вінґфілд ‒ найцінніший кадр, мабуть, усього департаменту Японії.

‒ Він має базову освіту, і ти бачив його креслення.

Асаґірі підвів погляд, повільно пройшовшись по знайомому обличчю ‒ Ксено знову тішився. Змушував почати сумніватися, розставляв планки. Чудово відігравав свою роль, нічого більше додати.

‒ Сенку-куну вони не сподобаються. А він єдиний, під чиє начало ми можемо його відправити.

‒ То нехай сам спробує прожити в Хікуй і вибратися звідти самотужки. Моя задача ‒ привести людей, а не задовольняти його потреби в кадрах науковців.

Знову коротке зітхання.

Виходець з Міжфракційного Університету привів сюди й кількох учнів, зокрема, і самого Сенку Ішиґамі. Спілкування з наставником, який на той час працював в ІФАА1 , було безцінним і принесло дуже багато відкриттів у життя ще зовсім малого науковця. Просте бажання пізнати все в цьому світі переросло в дещо більше, сильніше. Наука захопила Сенку з голови до ніг, і більше не відпускала. Ніколи.

Проте й Ґен знав Ксено не менше. Він досі пам’ятав, як після реабілітації батько привів його на наукову виставку, що проходила в самому серці Татеями. Саме там він і зустрів божевільного науковця, який мило бесідував з його батьком після основної частини з презентацією проєктів розробників, а також кількох за́сновків. Тож Асаґірі за стільки років звик до певної нестабільності в характері Г’юстона: людиною він був здебільшого врівноваженою, спокійною, проте інколи міг викинути щось, що виходило за всі можливі рамки. Чого тільки варта була ідея започаткувати програму «підвищення кваліфікації», тільки-но Ґен почав свою роботу в університеті. Й ось, тепер вони тут, запускають другий потік студентів з Хікуй.

Двері видали характерне шарудіння, автоматично відчинившись після того, як спрацював датчик. Упевнені кроки супроводжувалися стукотом підборів лакованих черевиків. Так, Асаґірі виявився правим ‒ саме в цих черевиках Ішиґамі, мабуть не вперше, з’явився в Хікуй. Проте на менталіста не звернули жодної уваги ‒ навіть не окинули поглядом. Тепер варто було лише кивнути Ксено, який саме почав щось активно шукати серед купи паперів на столі, і покинути приміщення. До лекції залишилося менше п’ятнадцяти хвилин.

Пусті бездонні коридори за купою пафосу новітніх технологій оснащення будівель ховали за собою хіба що порожнечу ‒ так іронічно, оскільки нічого більшого, ніж повна стерильність, тут бути й не могло. Асаґірі ненавидів нові корпуси тільки через це. Вони були тихими ‒ звукоізоляція явно працювала чудово, проте білі стіни з часом набували відтінку цементу, а це створювало сильний тиск. Жодних портретів, плакатів, хоча б чогось ‒ це лякало. Хоча не варто забувати, що основний корпус слугував скоріше для бюрократичної роботи й основним місцем для зборів викладачів.

Ліфт, у якому вже грала тиха мелодія, стрімко й тихо рушив угору ‒ до «перехрестя» корпусів факультетів. Тут метушня й галас були звичними ‒ завжди хтось кудись поспішав, безслідно зникаючи між різнокольорових голів натовпу. Так само зник і Ґен, завернувши до порожнього коридору, стіни якого були вкриті портретами різних науковців. Серед масивного обрамлення картин ховалися й не менш масивні обрамлення дверних отворів, в один із яких прошмигнув Асаґірі. Тепер залишилося знову піднятися на потрібний поверх ‒ і він опиниться прямо перед громіздкими дерев’яними дверима однієї з авдиторій психологічного факультету.

Це була відносно стара будівля, тож найближчим часом тут планувався капітальний ремонт з переоснащення основних систем, а поки що, двері доводилося відчиняти власними руками, коли датчик загорявся зеленим після перевірки придатності пропуску.

Ряди білих парт простягалися півпериметром приміщення, утворюючи рівне півколо навколо катедри. Освітлення увімкнулося автоматично, як і проєктор, який одразу висвітив на інтерактивну дошку емблему психологічного факультету. Поки Ґен влаштовувався на звичному місці ‒ бляшанка коли й чашка кави опинилися на столі поряд із невеликим планшетом управління ‒ ПАЙС автоматично запустив презентацію. Студенти повільно почали заповнювати як простір, так і тишу приміщення, з усмішками вітаючись з професором.

Своєрідним дзвоником слугувала коротка мелодія, а також вимкнення основного освітлення в корпусах, де проводилися заняття.

«Чудово».

‒ Доброго ранку всім присутнім! Як чудово бачити, що на другу лекцію нашого курсу прийшло не набагато менше людей, ніж було того разу.

Почувся тихий смішок. Ґен міг побитися об заклад, що доволі значний відсоток лекторів у їхньому університеті вів лекції, здебільшого, більш помірно. Рідко в коридорах можна було почути гул чи хоча б основні тези з лекцій, які проходили у відповідних авдиторіях. І мова йшла далеко не про рівень шумоізоляції. Тим не менш, Асаґірі надавав перевагу лекціям у стилі діалогу. Тож, усі, хто відвідував його заняття, мав приготуватися до того, що мовчати довго не зможе ‒ рано чи пізно його таки затягнуть у цікаву дискусію, яка завершиться не менш інтригуючими висновками.

Психолог стояв перед катедрою, розглядаючи присутніх. Деякі обличчя були вже добре знайомими за кілька років співпраці в одній лабораторії, інші ‒ зовсім невідомими. Це запалювало в Асаґірі вогник ‒ йому подобалося грати на публіку, обирати потрібні образи й моделі поведінки. Йому подобалося кожного разу дивувати незнайомців, які знали про нього тільки з чуток і розповідей від інших. Лекції ‒ одна з найкращих можливостей робити це.

‒ Наш мозок ‒ річ дійсно неймовірна. Проте навіть його ресурсів недостатньо, щоб аналізувати абсолютно всю інформацію, яка до нас доходить. Минулого разу я розповів про сорок два когнітивні викривлення. Я обрав найбільш розповсюджені серед усіх для вступу в цю тему, щоб ви змогли зрозуміти загальні межі теми, з якою вам доведеться працювати на цьому курсі. Також я згадав кілька викривлень, які використовую сам, наприклад, такі знання є доволі корисними у багатьох сферах, коли треба схилити людей до певного вибору ‒ ми можемо використовувати саме їх. Так, так, я погана людина.

Під хвилю тихого сміху, яка прокотилася авдиторією, Ґен влаштувався на стільниці катедри. Він відпив трохи коли з бляшанки, слідкуючи за студентами. Приманку було закинуто. Тепер усе питання часу ‒ хто буде першим.

‒ І це також було когнітивне викривлення? ‒ таки почулося з дальніх рядів.

Усмішка знову заграла на обличчі психолога.

‒ Чудове питання! ‒ бляшанка стукнула по акриловій стільниці. ‒ Ні, це був когнітивний фільтр, який називається «дихотомічний спосіб мислення».

На екрані з’явилася доволі масивна схема з відмінностями між названими вище явищами.

‒ Не побоюся зробити ліричний відступ, аби повідомити, що я уже відправив потрібні матеріали на ваші ПАЙСи, попрошу опрацювати їх до наступної лекції. А тепер повернемося до нашої теми ‒ когнітивні фільтри і викривлення. Як ми вже знаємо з минулої нашої зустрічі, наша нервова система має імпліцитну й експліцитну пам’ять. Можливо, хтось зможе дати перше визначення?

Настала хвилинна тиша. Ґен вишукував серед піднятих рук незнайоме обличчя ‒ зупинився на хлопці в першому ряду. Зеленуваті очі блиснули під склом окулярів, а зализаний чубчик кумедно колихнувся від різкого руху. Студент коротко представився, після чого дав потрібне визначення:

‒ Імпліцитна ‒ це довербальна сенсомоторна пам’ять, вона автоматична.

‒ Відмінно. Наша нервова система автоматично вирішує певні задачі: наприклад, якщо ви берете в руки свою зв’язку ключів, то ви автоматично знаєте, який ключ відкриває який замок. Коли ви маєте ввімкнути логіку, згадати якісь події, які підкажуть, що і як правильно зробити ‒ це вже експліцитна пам’ять. І тепер ми знову наблизилися до когнітивних викривлень. Вони зазвичай працюють за рахунок того, що імпліцитна пам’ять допускає певні помилки. Знову ж таки, це приводить нас до системи 1 і системи 2 Еймсома Тверські й Деніела Канемана, про які минулого разу також ішла мова. І тепер повертаємося до когнітивних фільтрів. Можливо, хтось уже здогадався, у чому різниця?

Знову погляд наполегливо вишукував серед студентів найспритніших.

‒ Фільтр не є автоматичним? ‒ голос пролунав із дальніх рядів.

‒ Саме так! ‒ радісно вимовив Асаґірі, підводячись зі стільниці. Він клацнув пальцями й указав на дошку позаду.

‒ Ми справді можемо свідомо застосовувати когнітивні фільтри, відслідковувати й контролювати їх. Фільтр ‒ це спосіб, яким ми мислимо. Той фільтр, який використав я, пов’язаний з помилкою оцінки себе й оточуючих.

Студенти продовжували зацікавлено слухати, інколи занотовуючи певні тези з презентації, яка вдало змінювалася точно під стать словам лектора, який саме відповідав на ще одне питання. Асаґірі насолоджувався активною ініціативою молодших. Питання завжди свідчили про зацікавленість, про те, що його точно слухали, що його слова сприймали. Хіба не чудовий спосіб раз за разом брати під контроль усе більшу кількість людей?

‒ Маєте ще якісь запитання? Ні? Чудово. Тож, давайте повернемося до теми сьогоднішньої лекції. Я не просто так згадав, що певні когнітивні викривлення ми можемо використовувати самі, аби схилити людину чи групу людей до певного вибору. Можливо, хтось може назвати причини, чому загалом соціальні групи можуть повірити навіть у найбільший нонсенс?

Тепер він остаточно ввійшов у смак. Лекції з психології, особливо його, завжди проходили саме так ‒ відкрито. Він точно був на своєму місці. Хоча сьогоднішня тема й потребувала особливої уваги до сказаних слів. Одна помилка ‒ ціна життя. Та хіба від цього не стає тільки цікавіше?

Знову піднята рука хлопчини, який минулого разу представився, як Кінро. Такий ентузіазм викликав доволі широку посмішку: давно на лекціях не було таких активних студентів, які чудово підтримували діалог ‒ ще один доказ слабкості Асаґірі.

‒ Апофенія, або тенденція шукати зв’язок там, де його немає. Це пояснюється тим, що нервова система не терпить невизначеності, коли ми не можемо знайти пояснення певним явищам. Це викликає високий рівень тривоги. Бажання бути унікальним. Ще під час експерименту соціальних психологів Імхова й Лемберті виявилося, що для більшості людей тригером для поширення чуток було бажання відчути власну унікальність та привернути загальну увагу. Також складнощі в житті ‒ низький рівень життя, незахищеність і втрата контролю над ситуацією спонукають шукати зовнішнього ворога, на якого можна було б перекласти провину за всі проблеми та власну бездіяльність. І також дуже часто причиною стає ще й самотність.

Змістовна й достатньо повна відповідь, як на першокурсника ‒ знову посмішка на губах затрималася на певний час.

‒ Чудово! Проте більшістю рішучих факторів стають таки когнітивні викривлення. Яким би чудовим не був наш мозок ‒ він недосконалий. Відсіювання усього зайвого задля швидкості реакції приводить до обману нас самих нашим мозком. Ми приходимо до причин, які змушують нас повірити в раціональність і правильність наших висновків, тільки завдяки йому. На перший погляд усе доволі прозаїчно: аби спростити собі роботу, мозок робить висновки, базуючись на тій інформації та шаблонах, які з’являлися в об’єкта впродовж його життя. Беззаперечно ‒ це правда. Але основними причинами є не тільки це. Наш минулий досвід, який впливає на наші свідомі рішення, створюючи для нас систему помилкових вчинків, які відбуваються через надмірну впевненість у собі і страх; обману, за допомогою якого наш розум переконує нас у чомусь, що не є правдою. Люди не завжди мислять раціонально ‒ що поробиш, так працює наш мозок.

Слайд знову перемкнувся, супроводивши активну жестикуляцію Асаґірі, який знову ходив перед катедрою. Краї його бузкового кольору хаорі вільно розвіювалися від різких рухів, рукава з’їжджали донизу, оголюючи руки й відкриваючи погляду засучені рукави білої сорочки.

‒ Чого тільки вартує викривлення «Евристики доступності» ‒ схильність оцінювати ситуацію чи подію на основі доступних образів і думок; тобто людина сприймає як правдивий факт перше, що спадає на думку. Якщо говорити в контексті ЗМІ, то ми схильні вірити в ту інформацію, яку найчастіше бачимо та чуємо, навіть якщо вона не має жодних доказів. Людина створює свою «суб’єктивну соціальну реальність» на основі власного сприйняття даних зовнішнього світу.

Студенти помітно затихли ‒ перша приманка привернула увагу. Авжеж, хіба не цікаво дізнатися про такі банальні речі під яскравою обгорткою? Проте, скільки б разів Асаґірі не повторював минулого разу, що з когнітивними викривленнями складно боротися, усі однаково намагалися вихопити якомога більше. Вони ж не можуть бути такими ж дурними, як хтось, хто вірить у теорію змов. Вони ж і справді самі перевіряють усю інформацію. Звичайно похибка була присутньою завжди, але точно не в їхньому випадку.

Так іронічно.

Вони впали в яму, які ж самі і вирили.

‒ «Схильність до негативу» ‒ думаю, багато хто з вас помічав це навіть за собою ‒ нервова система людини з більшою ймовірністю буде вірити в негативну інформацію, ніж у позитивну. Негатив сприймається набагато яскравіше, більш чітко і добре запам’ятовується.

І знову їх досконало підловили. Крок за кроком усе більше й більше.

‒ «Ефект знайомства з об’єктом» ‒ вираження необґрунтованої симпатії до об’єкта чи події лише тому, що вони знайомі. Тобто, чим частіше ми щось чуємо, тим більше ми в це віримо, і тим більше нам це починає подобатися. Дезінформація будується здебільшого саме на негативі, і, як ми знаємо, люди схильні акцентуватися саме на ньому. Тож чим більше повторювати фейк, тим більша ймовірність, що з часом в нього повірять. Ось вам і банальний приклад системи двох когнітивних упереджень. Хоча, якщо проаналізувати певні матеріали, то можна помітити, що дуже часто автори користуються далеко не парою чи трійкою серед купи інших. Але з цим ми попрацюємо трошки пізніше.

Ця тема завжди змушувала кров повільно стигнути у венах, вона навіть, наче, перехоплювала подих. Стільки можна було навести прикладів, і не менше розповісти, перекручуючи сенс та граючи з чужою свідомістю. А потім спостерігати, як в очах навпроти зароджуються сумніви й падати на дурня, ще більше заплутуючи… Так любив і робив це, адже знав, що, рано чи пізно, вони про все здогадаються. Бо ж, як інакше, якщо Асаґірі їхній учитель?

Чашка кави опинилася в руках, які продовжували активну жестикуляцію. Щоразу здавалося, що рідина мала б от-от і покинути свій посуд, проте Асаґірі плавно виводив руки з такого положення, знову дозволяючи собі ковток улюбленого напою.

‒ Далі ‒ «Феномен Баадера-Майнгоф» ‒ це когнітивна помилка, коли людині здається, що інформація, на яку вона нещодавно звернула увагу, стала їй траплятися занадто часто. Знову ж таки, якщо говорити в контексті ЗМІ, один інформаційний привід запускає цілий ланцюжок віри в нього, навіть у разі, якщо люди насправді з цим ніколи не стикалися. Тобто варто новині лише раз привернути нашу увагу, і ми будемо автоматично відстежувати згадки про неї в медіаполі. І на останок ‒ «ефект фреймінгу» та «праймінг-ефект». Відповідно, когнітивне упередження, за якого форма подання інформації впливає на її сприйняття. Формат подачі формує у нас уявлення про багато речей. Що стосується праймінг-ефекту, то він доволі непогано працює на передвиборчі агітації. Суть полягає у тому, що маленька частинка чогось дуже добре відображає сутність великого. Завдяки цьому викривленню людина просто може відчувати себе в контексті. Повертаючись до прикладу з виборами ‒ існує кореляція певного впливу настрою попередньої новини перед самою рекламою. Тут навіть можна самим провести невеликий експеримент, до прикладу…

Двері авдиторії видали шурхіт, а в прорізі показалася спочатку доволі кольорова голова, а потім і сам чоловік. Він не вирізнявся високим зростом чи крупною статурою, проте його зачіска точно привертала достатню кількість уваги, аби запам’ятати її надовго: зеленуваті кінчики стирчали в різні сторони, наче після невеликого вибуху. Здається, без хімікатів тут точно не обійшлося. Ще в очі кидався білий халат, який прикривав верх сірого зав’язаного хаорі.

‒ Докторе Ішиґамі, яка несподіванка. Фіз-фак вирішив також взяти участь у нашому курсі введення в психологію масової комунікації?

Асаґірі продовжував сидіти на катедрі, трохи розмахуючи ногами вперед-назад. Звісно психолог уже знав причину появи «малого генія» на його лекції. Але стиль поведінки було обрано одразу, і Ґен чудово його притримувався, без будь-якої напруги в діях поправляючи хвостик гетерохромного волосся на своєму плечі. Та й чи взагалі були причини для хвилювання? Можливо, тільки одна ‒ наявність факту, що лише два тижні тому Ґен зустрів цього малого вченого на площі Ічіби. Але ж цей самовпевнений хлопчина точно не міг упізнати чи бодай помітити його. У цьому Ґен запевнював себе доволі жорстко ‒ інакше не можна було.

‒ Особисте питання, професоре Асаґірі. Терміново, ‒ холодний голос одразу розставив усі крапки над «ї». У міру тихий і різкий тембр змусив і без того тиху авдиторію припинити будь-який фоновий шум.

Так, Ішиґамі точно привертав до себе увагу. Він не прагнув її, просто був «собою». Людям це подобалося.

Люди люблять грати в ігри, тож, чому б не спробувати?

Терплячий погляд несподіваного гостя змусив коротко всміхнутися.

‒ Зрозуміло.

Психолог зістрибнув зі стільниці і щось швидко набрав на своєму планшеті, після чого на екрані з’явилася таблиця.

‒ Як я і казав раніше, проведемо невеликий експеримент. На свої ПАЙСи ви отримали додатковий матеріал. Ваше завдання ‒ визначити, якими саме когнітивними викривленнями або їхніми системами користуються автори цих абзаців. Про критерії ми говорили минулої лекції. Дані занести до таблиці. Удачі.

Слова лилися легко й протяжно ‒ звична для Ґена манера, проте вже за кілька хвилин довелося позбутися її. Двері за його спиною зачинилися доволі швидко й із характерним грюканням. Атмосфера ставала дедалі більш напруженою ‒ Сенку явно давав зрозуміти, що не має жодного бажання тут знаходитися. Усе ж таки, стіни лабораторії рідного фіз-факу були значно приємнішими, звичнішими. А зараз абсолютно все давало зрозуміти, що він знаходиться на чужій території ‒ починаючи від характерного запаху будівлі й закінчуючи кольоровою гамою коридорів.

Проте психолог залишався непохитним навіть під такими неоднозначними поглядами ‒ повільно потягував з чашки досі теплий напій.

‒ Ваша компетентність вражає, професоре Асаґірі.

Таки обрав реакцію «бити».

‒ Попрошу конкретики, докторе Ішиґамі. І я надаю перевагу дотриманню субординації ‒ для вас я «доктор Асаґірі», будьте люб’язні.

Зморшка між бровами Сенку з’явилася усього на момент, після чого його очі звузились. Тепер усе невдоволення ситуацією було на обличчя, і тим не менш, науковець продовжував говорити в більш-менш спокійному тоні.

‒ Не хочете особисто поговорити про вашу програму «підвищення кваліфікації»?

Ґен знову посміхнувся. Уся ця ситуація дуже сильно тішила його ‒ йому подобалося знову грати на емоціях чужих людей. Відчуття контролю завжди вабило до себе точно так сильно, як і відштовхувало. Асаґірі часто й сам дивувався, як тільки йому вдавалося втримувати цей баланс, проте його дитинство давало одразу зрозуміти, чому саме відраза до влади була присутня у цього хлопця.

Ґен знову відпив трохи кави, починаючи йти коридором у сторону повітряного переходу між корпусами. Саме з тієї сторони зараз до будівлі потрапляла більша частина світла ‒ через скляну стелю.

‒ Ну, по-перше, докторе Ішиґамі, вона не моя, а вашого колеги ‒ доктора Ксено. Тож усі питання в технічному плані тільки до нього. А по-друге, якщо я правильно зрозумів, то мова йде про нового фізика в нашому університеті, Хрома, чи не так? ‒ голос знову був плавним, а слова розтягнутими. Проте замість спокою Сенку це приносило тільки більше роздратування, який ішов трохи позаду, уважно слідкуючи за співбесідником, рухи якого точно відповідали власній манері мовлення. Хіба що хвостик довгого волосся доволі різко впав з плеча, оголивши шию, на якій їдкими фарбами розпустили свої пелюстки квіти плюмерії.

‒ Так, докторе Асаґірі. Мене обурює, що мене було обрано керівником без мого на це дозволу.

Молодий науковець зупинився, привертаючи до себе увагу Ґена, який саме вийшов під світло денного сонця. Тонкий захисний шар не дозволяв шкідливому випромінюванню діставатися середини будівлі, а також чудово захищав у дощову погоду від перших вадких крапель.

‒ Докторе Ішиґамі, моя робота ‒ приводити людей. Я не відповідальний за розподіл учнів серед вільних керівників. Проте, як мені відомо, на даний момент ваша проєктна робота призупинена у зв’язку з нещодавнім зломом системи, тож не варто так дивуватися, що хлопчину поставили під ваше начало.

І знову посмішка в очах, відповіддю на яку була лише зневага в погляді навпроти.

Ішиґамі мовчав.

Чомусь тіло відреагувало пілоерекцією і нестерпним холодом, який пройшовся спиною, варто було вловити сенс, який заклав Асаґірі в цю кляту посмішку.

Він провалився у власні роздуми ‒ усього кілька секунд земного часу, проте скільки ж думок, які викликали відповідні емоції, встигло промайнути в черепній коробці, яку, здається, хотіли розчавити прямо тут і зараз. Але не просто позбутися, а зробити це максимально повільно, насолоджуючись кожною миттю чужих мук.

‒ Чи ви маєте якесь упереджене ставлення щодо представників касти хатсумей? Якщо цікаво, то наша лекція саме присвячена таким випадкам…

Він починав діяти на нерви.

‒ Мені здається, я маю достатньо причин ставитися до них так, як вважатиму за потрібне. Не думаєте, що це не ваше діло, допоки це не несе абсолютно ніяких наслідків?

Зухвала посмішка торкнулася сухих губ ученого, і той змінив позу, заховавши руки до кишень халату, тепер розслаблено розправивши плечі ‒ чудова спроба приховати внутрішню паніку, яка повільно захоплювала його розум.

Знову чудова причина для потіхи, ‒ які ж ви наївні.

Ґен продовжував мовчати, розглядаючи сіруваті хмари, які повільно пропливали по небу, інколи ховаючи за собою промені сонця. Кілька упевнених кроків у сторону вченого й ковток кави з чашки, яку той фактично не випускав з рук ще з того моменту, коли почав розповідати про Феномен Баадера-Майнгоф.

І з кожним кроком незвичне відчуття ставало дедалі приємнішим ‒ учений повільно звикав до цієї змінної, яка от-от, і мала б дисоціювати в щось інше. Для цього однозначно були всі умови ‒ починаючи від учорашнього ранку, коли його повідомили про нового підопічного, і закінчуючи сьогоднішньою розмовою з Асаґірі.

«Стабільними в житті залишаються тільки постійні змінні» ‒ Сенку ненавидів цю фразу всім своїм серцем. Ще з дитинства він не розумів, чому працює саме так? Чому змінна у рівнянні стає сталою, варто тільки його розв’язати? Так впливали рамки, які люди самі ж установлювали, аби досягти розв’язку? Чи було щось іще? Щось, чого люди просто не помічали. Щось, що змушувало змінну дисоціювати.

Такі дурні питання.

Легше б було просто підкоритися. Прийняти таку дійсність за факт, ‒ за аксіому, з якою не буде сенсу сперечатися.

Але це було занадто просто. Це лише були чергові рамки, які люди встановлюють для розв’язання цих клятих рівнянь.

І з кожним новим параметром їх стає дедалі більше.

І саме зараз погляд зачепився за один з таких. Асаґірі знову привернув увагу до себе:

‒ Тоді в чому справа, докторе Ішиґамі? Чи ви відчуваєте відповідальність, якщо за вашої ініціативи «у воді з’явиться чужа кров»?

І знов провалля. Тільки вже в самісіньке пекло. Здається, за час, поки погляд був напрямлений точно в очі навпроти, а фантомного відчуття стабільності не стало, тіло відвідало всі дев’ять кіл люциферових володінь. І, мабуть, спеціально для нього зробили ще одне ‒ для індивіда, котрий тільки що підтвердив свою зраду в усіх сферах, де тільки-но встиг відзначитися.

Сенку не мав на меті здобути довіру психолога. Далеко не це. Проте чужі слова залишили сильний удар по свідомості.

Прийти сюди й почати цю розмову було його особистим вибором. Так, це однозначно було особистим вибором.

Проте свободи вибору не існувало.

• 1Inter-factional Aerospace Agency (IFAA) ‒ Інтерфракційне Аерокосмічне Агентство