«Ліки ці пречудово діють, коли хочеш себе обмануть»
Василь Симоненко
За короткою мелодією, яка сповіщала про закінчення модуля, почалося шарудіння зі сторони авдиторії. Із матеріалом Асаґірі впорався швидше, тож дозволив студентам відпочити останні п’ять хвилин, у подальшому одразу ж відпустивши їх. Хіба що знайшлося кілька студентів, які з’юрмилися навколо Ґена, ставлячи питання за темою лекції, на які той із радістю давав відповіді.
‒ Молодці, добре сьогодні попрацювали. Не забудьте про матеріали, які я вам надіслав. До наступного тижня!
За кілька хвилин аудиторія все ж таки спустіла. Асаґірі розслаблено сидів за катедрою і ліниво потягував досі трохи колючий напій з бляшанки. Проте ця ідилія тривала недовго. На сьогоднішній вечір ще була підготовлена поставка для кількох точок торедо ‒ доволі впливових представників касти з ринку Ічіби, тож варто було поспішати.
Мабуть, Асаґірі пощастило й цього разу. Спускатися через головний корпус не довелося, аби дістатися зупинки автобусу. На виході з корпусу психологічного факультету на нього вже чекали.
У класичному чорному костюмі ‒ однозначно після зборів ‒ стояв, спершись стегнами на дверцята автівки, чоловік. Точно такі ж сині очі дивилися акурат на Ґена. Мабуть, з усього, що взагалі мало тіло людини, вони лишалися єдиним, що було в них спільним. Хоча, якщо свідомість таки відноситься до нашого тіла, то й певні аспекти тут теж співпадали. Саме тому не було прокинуто жодного слова, поки чоловіки сідали в автівку.
‒ Тож, Вінґфілд тебе попередив? ‒ першим запитав Фумайо, кивнувши у сторону папки, яку тримав у руках Асаґірі. З неї стирчав куточок фотографії, яка ще не була закріплена належним чином, що свідчило про те, що це анкета.
Звісно батько знав про програму, яку влаштували його друг юнацтва і власний син. Тільки от питання стояло зовсім про інше.
‒ Здається, донедавна ти був єдиним, хто все знав. Йому просто пощастило, що його не пристрелили десь у провулках. Це ж треба було додуматися! Діамант університету ‒ ні, цілого департаменту! ‒ а мозку на банальне страхування не вистачило. Його компетентність просто вражає, ‒ останнє речення було виділено особливою інтонацією ‒ саме з такою висловлювався Ґен про всіх, хто занадто стрімко падав у його очах: з долею насмішки і презирства. Хоча тут цього допускати не варто було. Саме тому психолог лише зітхнув, поправляючи своє волосся.
‒ Ксено занадто сильно повірив у те, що це просто гра. Варто буде нагадати йому, чим саме тут займаються, чи не так?
Чоловік кинув короткий погляд на сина, тримаючи легку посмішку на губах. Здається, що після стількох годин, які він проводить в офісі щодня серед купи осіб, які тільки й уміють, що награно всміхатися тобі при привітанні, така манера б мала закріпитися за ним. Проте роки стажу давали про себе знати ‒ впасти до цієї ями просто, проте вистояти проти цього виявилося значно цікавіше.
Риса характеру, яку з самого початку виховав у собі Фумайо Ітіномія і яку тільки мав досконало опанувати Асаґірі — стриманість. Саме систематичний контроль емоцій від самого початку допомагав перетворити імпульсивний азарт і палаюче, але швидко згоряюче натхнення на послідовність і раціональність у бажанні довести все до логічного кінця. Тільки так можна було виринути з ейфорії солодких і таких отруйних мрій та прийти до тями. Адже марева не мають значення, коли перед тобою лежить уже холодне тіло дівчини. Це все не має значення, коли дев’ятирічна дитина в паніці досі намагається розбудити власну матір, через біль приносячи все більше й більше теплої води ‒ наче вона, брудна рівно настільки, як і провулки нехай не району Сумару, а Даітоші, могла допомогти хоча б чимось.
Хіба що змити сліди крові зі шкіри.
‒ Фумо-чан…
Дитячі очі сльозилися, а зіниці були розширені від страху.
‒ Що… Що ти тут робиш? Чому… мама не може встати, Фумо-чан… Ти можеш їй допомогти?..
Здається, сльози зірвалися тільки після цих слів ‒ коли прийшло остаточне усвідомлення. Тонкі пальці лише сильніше вхопилися за руку жінки.
‒ Ґене, нам треба піти…
‒ Ні! Вона… Вона померла через тебе! Ти обіцяв її захищати! Я чув!
Голос не тремтів, слова виходили на диво рівними ‒ велика здібність малої дитини. Велика здібність, яка була необхідна задля виживання в настільки прогнилому суспільстві. Де жорстокими були не тільки дорослі, а й діти. Де все переверталося по кругу століття за століттям. Де не було іншого виходу.
‒ Ґене…
Чоловік тихо осів поруч, накриваючи дитячі руки своєю долонею, зігріваючи.
Лишитися одному тут майже прирівнювалося до смерті.
‒ Ми поховаємо її у полі квітів. Пам’ятаєш, ми їздили туди?
Хоча брехати не варто було б. Здібність тримати голос рівним і чітким притаманна всім.
Життя вміло загартовувати. Воно робило це постійно, починаючи природним відбором і завершуючи безглуздими війнами; починаючи стихійними лихами і завершуючи екологічними катастрофами, які моментом стерли з лиця Землі сотні мільйонів життів, залишивши безлюдною Північну Азію; змусивши суспільство знову адаптуватися і прийняти якісь міри; змусивши систему раз за разом працювати по замкнутому колу, знову і знову приходячи до найгірших форм існування.
А люди й самі погоджувалися на це, виснажені безупинною боротьбою. Лише якась частина серед тих кількох мільярдів, які залишилися, могли продовжувати стояти на своєму до кінця, не піддаватися чужим бажанням. І це також проходило по колу з певним періодом, але до віддалених островів чомусь досі не дійшло.
Тут люди помирали прямо на вулицях у закинутих районах, наче якийсь непотріб. Тільки тому, що хтось сказав, що вони гірші. Тільки тому, що насправді хтось пішов проти волі банально сильнішого. Тільки тому, що ними було легше маніпулювати, змусити сумніватися у власних поглядах, підкорити собі. Їх ламали й робили зручними, щоб вони менше висовувалися зі своїх звалищ. А особливо слухняних балували казочками про вільне життя.
Так, це було нічим більшим за прості казочки, оскільки насправді навіть найбагатші люди касти такай продовжували жити у страху перед владою. Яка нахабно продовжувала володіти ними у всіх можливих сферах, починаючи від освітньої і закінчуючи охороною здоров’я. Однозначно, таке становище змушувало багатьох задумуватися, а іншу частину продовжувати плити за течією ‒ адже, якщо ти спробуєш щось вчинити, то просто безслідно пропадеш. Можливо, не моментально, не так помітно, як у кінці двадцятого століття у Європі, проте від цього не ставало менш лячно. Тут діяли не так, зовсім ні. Тут тобі повільно перетискали горло і змушували повернутися на «шлях істинний»; тут тобою уміло вертіли і брали в лещата. А якщо ти порушував правила ‒ на тебе чекало покарання.
Більшості не залишалося нічого іншого, як підкоритися ‒ наскільки б безглуздо це не було. Тільки інша частина, яка початково знаходилася десь там, угорі, не розуміла, що затишшя буває тільки перед бурею.
Проте їм цього знати не варто було. Нехай і далі продовжують своє безтурботне життя, кожен тонучи в купах власних проблем. Нехай їм і далі здається, що за цією ширмою немає просвіту. Бо це ж було для них важливішим, ніж наслідки їхній дій у вигляді нижчих, які губили межу між реальністю й чимось іще.
А як довго це вже відбувається для нього? Здається, Ішиґамі вже автоматично вводив кожну нову дозу ліків у свій організм. Усього за два роки це стало чимось буденним, стало простою звичкою, наче випита склянка води після прокидання. Хоча варто зазначити, що і вона без пігулок не проходила.
Сенку вкотре повільно осів на диван, повторюючи це кожного вечора. Бо так було звично. Так здавалося правильним. Єдина стабільність, за яку він міг утриматися, аби не зійти з глузду повністю. Звичайно, із самого початку навіть Ліліан витрачала стільки зусиль, аби змусити науковця сходити до іншого лікаря, проте… Чи мало б це якийсь сенс? Наркотик залишався наркотиком, під якою б формою ліків його не давали. І тепер Ішиґамі остаточно підсів. Тепер уже пізно думати про наслідки, коли вони настали. Коли свідомість укотре провалювалася в чорну безодню, поки на обличчі грала звична посмішка, а рот сам собою видавав якісь слова. Сенку навіть запевнитися, що вони мали хоча б якийсь сенс, не міг.
‒ Так, я пам’ятаю.
Із динаміку долинув хрипкий голос чоловіка.
‒ Ні, із захистом усе пройшло нормально.
Навіть тут він брехав. Сподівався, що електромагнітні хвилі не донесуть до тієї сторони слухавки, що саме не так. Сподівався, що хоча б батько не дізнається про те, як сильно він схибив, ледь не втративши все.
‒ Пам’ятаєш про програму навчання, яку розробляв Ксено? Цього року набрали кілька студентів, майже на всіх факультетах присутні. Навіть до мене один потрапив… Ксено сказав, що це тільки по початку, поки він не приживеться.
Знову осікся.
Ішиґамі повільно потер пальцями перенісся, роблячи глибокий вдих.
Перший ефект від пігулок проходив. Зараз його мало б повністю відпустити.
‒ Сподіваюся, ти не замучиш бідного студента.
‒ Старий, знову ти за своє?
Ішиґамі всміхнувся, стискаючи пальці в кулак і ховаючи за піднятою долонею свої порожні очі. Ні. Він зовсім не сумував і не бажав опинитися поряд із батьком. Ні. Навіть, якби це було так, то пігулки б не дали йому можливості випустити ці бажання на волю. У цьому світі вони не мали значення. Як мінімум, точно не за таких обставин.
Знову короткий смішок на якийсь жарт про вигляд Землі з поверхні місяця. Сенку вже не пам’ятає, скільки разів чув варіації цього жарту, проте не хотів повідомляти про це Б’якуї. Нехай хоча б він повірить у цю нікчемну маску на обличчі свого пасинка.
‒ Лілі має скоро заїхати, тож я маю вже йти. Треба прибрати безлад, аби вона знову не почала свої лекції.
З динаміку видався доволі голосний заливистий сміх. Б’якуя знову щось сказав про те, аби Сенку був не таким суровим з новим учнем, і повісив слухавку.
Знову це відчуття.
Побічний ефект від ліків минав доволі швидко. Щонайменше, так здавалося Ішиґамі. Якщо розглядання стелі без будь-якого бажання поворухнутися взагалі можна назвати побічним ефектом. Здається, там було щось написано про відчуття втоми й можливі болі у шлунку. Сенку точно не пам’ятав. Хоча варто було б. Нераціонально ось так просто забивати на власне здоров’я, навіть якщо ці пігулки приймаються уже роками.
Ішиґамі повільно підвівся, кладучи телефон на журнальний столик перед диваном. Екран повільно потьмянів, після чого повністю вимкнувся.
Б’якуя був правий. Сенку варто просто спробувати. Його ніхто не змушує проводити з цим новачком увесь свій робочий день. І він зможе відмовитися за будь-якої нагоди.
Якщо пощастить.
А Сенку був далеко не людиною «удачі». Інакше б не довелося приймати ліки стільки років. Інакше б не довелося зараз прогинатися під накази адміністрації.
«Інакше… усе було б інакше…»
Думки пролунали навіть занадто голосно, хоча й не були озвученими.
Мабуть, цей стан таки був найкращим. Науковець рідко допускав якісь важкі роздуми в такі моменти, а продовжував функціонувати на автоматі. І саме тоді все здавалося таким простим. Наче скласти два плюс два, а не знову розписувати всю задачу методом МО ЛКАО1 .
У квартирі панувала повна тиша. Хіба що з невеличкої, навіть тісної кухні можна було почути шум від холодильника за дсп-фасадом. Вбудована модель ‒ Сенку цінував функціональність і надавав перевагу видимості порожнечі у квартирі, що важко було сказати про його власну спальню. У поле зору одразу потрапляли купи паперів, які, здається, займали ледь не весь вільний простір кімнати. Вони були всюди: розвішані на стінах, лежали на підлозі, столі й навіть на ліжку.
Тільки робоче місце було стерильно чистим ‒ папки з документами й іншими паперами стояли рівно у спеціальних органайзерах.
Можливо, безлад і справді був завеликим, але… Ні, Сенку так і не зміг підібрати хоча б якесь пояснення такому становищу. Варто було б заподіяти хоч щось, але руки вкотре опустилися, і, тільки-но встигнувши «прибрати» зайві папери, стряхнувши їх на підлогу, Ішиґамі впав на ліжко, повільно дихаючи.
Він не зможе вибратися з цього.
Здається, більше ніколи.
Але перші перешкоди почалися, варто було звуку дверного дзвінка пронестися квартирою. Ішиґамі повільно розплющив очі, роблячи глибокий вдих і натягуючи на обличчя легку звичну посмішку. Деякі речі, як-от кілька коробок з-під рамену швидкого приготування, опинилися у смітнику разом із одноразовими стаканчиками з-під кави, а брудний посуд опинився в посудомийці, яка автоматично запустилася.
Ще один дзвінок.
Сенку зітхнув. Цього не можна було оминути, тож довелося укотре змиритися. Ліліан заглядала до нього не дуже часто, проте це було дуже мило з її боку. З іншого ж, Сенку розумів, чим конкретно зумовлена така її поведінка. Коли пасинок твого нареченого доволі рідко подає ознаки життя, окрім як роботи в університеті, це змушує почати хвилюватися. Ішиґамі був частково згоден. Пощастило, що хоча б якась здатність оцінювати власний стан залишилася після реабілітації.
Зараз вона точно не була зайвою, якою б якістю не володіла.
Розгублений погляд, який до цього було приховано за склом сонцезахисних окулярів, зупинився на обличчі науковця. Губи Ліліан ледь помітно відкрилися, після чого знову зімкнулися в одну тонку лінію. Якщо звичайні синці під очима і блідувата шкіра викликали таку реакцію, то Сенку вже був щасливим, що встиг привести хоч до якогось ладу свою квартиру.
‒ Пробач, я розбудила тебе? Ксено сказав, що твої лекції вже закінчилися, але нічого не згадав про твій обідній сон.
Ішиґамі завернув очима, після чого пробубонів нерозбірливе коротке вітання, пропускаючи жінку до квартири.
‒ Відвикла від стомлених учених? ‒ зі смішком запитав він, спираючись спиною на стіну в коридорі, поки гостя знімала верхній одяг і взуття, повільно, проте впевнено повертаючи на своє обличчя посмішку.
‒ Так, Сенку-куне, саме так. І навіть дуже скучила за цим! ‒ посміхнулася ширше Ліліан, без будь-яких питань затягнувши науковця до міцних обіймів.
Хлопець хоча й завернув очима, але таки поклав долоні на лопатки жінки, яка тепер була навіть нижчою за нього, знявши свої підбори.
‒ Ксено сказав, що в тебе тепер є новий підопічний?
‒ Не певен, що його можна так називати з етичної точки зору… Але мабуть. Це хлопець з Хікуй, по програмі Ксено й доктора Асаґірі.
‒ І як тобі?
Ліліан уже хазяйнувала на кухні, починаючи варити каву в, на щастя, чистій турці. Посудина всім виглядом демонструвала свій вік, особливо підпаяною різьбленою ручкою, яка, здається, кілька разів відвалювалася, і не завжди в підходящий момент. Вона створювала цікавий контраст на фоні доволі сучасної квартири, де серед великої кількості нових речей старіші, маючі свою історію і свої спогади, завжди набували більшої популярності.
‒ Так… Гадаю, що ми зможемо знайти спільну мову. Сподіваюся…
Ішиґамі правда хотілося втекти від цього питання, але Ліліан не зводила з нього свого пильного погляду, буквально змусивши цим таки дати відповідь.
Ішиґамі не хотів брехати.
‒ Б’якуя завжди казав, що рано чи пізно «великі розуми» з Хікуй заявлять про себе. Це чудово, що зараз їм дають таку можливість. Наче… як колись давно, коли це не мало значення.
Знову і знову це замкнене коло згадувалося без упину.
‒ Так, Ліліан. Думаю, він був би радий побачити це все на власні очі.
‒ Безумовно.
Сенку і справді втомився брехати. Кожного дня, кожної клятої години, хвилини, секунди… Він уже розучився їх лічити, зовсім загубив рахунок часу. Чітко в пам’яті зупинялися лише години, проведені у незнанні, десь там, у «низах».
Якщо світ являв собою лише протиріччя, то Сенку однозначно був одним з найбільших. Якщо раніше він хоч якось вірив у можливість повернути рівність, то зараз, без прямого впливу батька поруч, він просто вкотре намагався дати хоча б якесь конструктивне пояснення тому, чому він укотре спускався сюди.
Шукав тих, хто поцупив його розробки?
А чи вірив він у це взагалі? Чи мав хоча б якісь докази чи бодай здогадки?
Чи він узагалі шукав саме це?
Сенку загубився за стіною думок, яка так «вдало» почала тиснути, наче в нього були ознаки чи хоча б натяки на клаустрофобію. Від цього ставало некомфортно. Ця сутичка з Асаґірі, а тепер і розмова з батьком і Лілі… Ішиґамі намагався позбутися відчуття цих незрозумілих підтекстів, які ті закладали у свої слова, але все марно. Він нав’язливо схилявся до думки, що щось не було домовлено, проте не міг надати точних аргументів. Знову. А як не крути, без них гіпотеза так і залишиться гіпотезою. І це дратувало ще більше. Ішиґамі вкотре зіткнувся з тим, що люди ‒ занадто складні істоти для нього, як би чудово він не розумів принципи базової психології, з якою ознайомився ще будучи дитиною.
Можливо, з того часу щось змінилося?
Ні, однозначно ні. Мозок примата не зміг би так швидко адаптуватися. Точно не в такі короткі проміжки.
Хоча правильно було б поставити питання, коли взагалі почалися ці зміни? Коли людський мозок почав адаптуватися до технологічної ери? І скільки пройшло з того часу?
Сенку роздратовано жбурнув ногою камінець, що потрапив у поле зору, ‒ і здригнувся, коли крізь відлуння його стуку по дорозі чутливий слух уловив ще один звук.
Тихий, хриплий голос.
Тільки тепер Ішиґамі вдалося тверезо оцінити, де саме він знаходився ‒ зайшов надто далеко. Тут більше не було вуличного освітлення, хіба що подекуди горіли вивіски якихось забігайлівок; дивовижно, що ті взагалі тут досі працювали, й, тим не менш, галас із тих закутків таки лунав.
Ішиґамі озирнувся, намагаючись знайти джерело чужого голосу і вже за мить, помітивши незрозумілий блиск в одному із провулків, таки знайшов.
Тонкі скручені пальці віддавали легким фіолетовим відтінком на кінчиках нігтів і венах, які сіткою вкривали долоні. Чоловік лежав біля сходів будівлі без змоги навіть підвестися. Зі стегна стирчав шприц, який від кожного незграбного руху тільки більше хитався зі сторони в сторону ‒ точно було боляче. Та чи був цей біль настільки ж нестерпним, як той, який зараз переживав цей чоловік загалом? Сказати було важко.
А що взагалі стало причиною такого стану?
Сенку підійшов ближче, розглядаючи обличчя, на якому не було респіратора: жилаве лице із впалими очима, які скляно блищали, повідомляючи про відсутність тверезого стану їхнього власника. Ішиґамі бачив такі погляди тільки у фільмах, але там це виглядало менш моторошно. Зараз же одразу захотілося сховатися будь-куди, аби тільки більше не тривожити цього чоловіка.
Було запізно.
Кістляві пальці ухопили вченого за ногу, стискаючи з усіх сил. А сухі губи кілька разів розімкнулися у спробі щось вимовити ‒ марно. Голосу чутно не було. Чи взагалі будь-якого звуку, окрім легкого потріскування однієї з віконних рам на сусідньому будинку.
Ішиґамі завмер, не в силах зробити будь-що. Холод блукав спиною, поки страх безсоромно панував над свідомістю ‒ жахливе відчуття, особливо, коли усвідомлюєш, що прямої загрози немає. Треба тільки втікти якомога скоріше. Правда от ноги й далі грузли у багнюці, яка тиснула на них, тільки сильніше приковуючи до землі. Усередині все стискалося, а обід обіцяв от-от покинути організм ученого. Але ні. Це знову тільки ілюзія.
Чоловік задихався, продовжуючи хапати брудне повітря ротом, наче риба, яку винесло на сушу. Але від нього більше не було ніякої користі.
‒ Абсолютний непотріб.
Неприємний холод пройшовся по спині. Потім з’явилося відчуття, наче чужа рука стиснула шию прямо біля потилиці, не дозволяючи відвернутися, тримала міцно. Чужий голос застав зненацька, але Сенку не наважився оглянутися.
Тихий свист пролунав десь зовсім поряд. Невеличкий ніж прилетів прямо в одне зі впалих очей чоловіка. Жодного звуку, хіба що глухе хлюпання, коли його рука остаточно впала на землю.
«Хатсумей: EA858551147DCB53. Статус: мертвий» ‒ автоматичний голос затих, після чого індикатор ПАЙСу чоловіка повільно потьмянів.
‒ У біса такай тут вештається? І без того мало останніх проблем на вулицях Хікуй?
Холодний погляд синіх очей вдарив з-під капюшона, варто було Сенку повернути голову. Незнайомець лише пройшов повз і присів біля мертвого чоловіка, без будь-яких вагань ривком витягуючи свій ніж. Лезо, вимащене у крові, забруднило цим темнуватим кольором якийсь невеликий клаптик тканини, поки темні очі знову дивилися на вченого.
Асаґірі зневажливо пройшовся поглядом по Сенку, після чого швидким рухом заховав ніж під свою куртку.
‒ Тобі пощастило, що він не був агресивним. Останнім часом вони всі помирають від передозування. Завдяки вам.
Голос психолога здавався нижчим через масивний респіратор, тож навряд Сенку його впізнав. Хоча навряд він узагалі зараз задумувався, хто перед ним знаходиться ‒ його руки тремтіли, а очі без будь-якого розуміння бігали по незнайомій фігурі. Асаґірі справді дозволив собі насолодитися цим станом. Знову ентропія у червоних очах, знову відчуття повної переваги.
Це всього лише момент. Проте наскільки ж він був приємним.
«Бідненький, зовсім наляканий», ‒ Ґену великих зусиль коштувало, аби втриматися й не сказати цього вголос. Він лише посміхнувся, змруживши очі.
‒ Що ти тут шукав? Ще й у такому одязі. Дивовижно, що тебе не прибили ще в Даітоші.
Сенку здригнувся, різко схопивши руками ремінь своєї сумки.
‒ Я не бував у Даітоші. Ходи є не тільки через головний район. І вони потрапляють у сліпу зону системи контролю ПАЙСів.
Хоча голос й був твердим, над розумом Ішиґамі все ще панував страх. Проте це не грало великої ролі. Не зараз, коли під трупом чоловіка почала тьмяно блищати фіолетова рідина.
‒ Що з ним сталося? Його вени й нігті…
‒ Це наркотик. Влада легалізувала його років п’ятнадцять тому під виглядом ліків. От, налікувався.
Асаґірі коротко зітхнув. Він розумів, що інтерес молодшого мав своє підґрунтя, але зараз на це не було часу. Не в такому стані й не за таких обставин. Як би палко він не бажав усього найгіршого такай, але не міг дозволити собі змушувати вченого страждати, б’ючись у конвульсіях проти власної свідомості.
Він прагнув залишити це на потім. Розтягнути процес. Чому б ні? Так ставало тільки в рази цікавіше. Знову і знову гратися зі свідомістю «піддослідного кролика» ‒ чи не це справжнє задоволення?
Холодний погляд знову зіткнувся з палаючими очима.
‒ Тобі не можна знаходитися тут ще довше, ‒ і точно такий самий холодний голос. ‒ Ти повертаєшся назад і більше не з’являєшся на вулицях Хікуй. Інакше ‒ на тебе чекає те саме, що сталося з вашими людьми три тижні тому.
Кроки в його бік були легкими й не менш упевненими ‒ Ґен тиснув.
‒ Тікай.
Ще раз Ішиґамі повторювати не треба було.
- 1Квантово-хімічний метод опису хімічного зв’язку, що розглядає молекулу як «багатоядерний атом», в якому електрони знаходяться на молекулярних орбіталях.