Коли сонце зникло у своїх справах, вони стояли перед будинком — він був невеликим, на один поверх. Батьки сприймали його більше як велику літню кухню, ніж дійсно дачу, приїжджали тільки для грядок та городу. Зоряна ж в це місце закохалась — у рівні рядочки полуниці й розсади, у тінисті яблуні та сливу на ділянці, у м’яку траву і перехняблений димар будиночка.
Сонце було прудким — стрибало з листя на річку, з хвиль — на тендітні руки, по лікоть занурені у воду. Дерева застилали дівчат своєю вартою, але сонце знаходило себе все одно — в усмішках, вогні рудого волосся чи відблисках синіх очей.