Цілунки з абрикосовим смаком

Сонце було прудким — стрибало з листя на річку, з хвиль — на тендітні руки, по лікоть занурені у воду. Дерева застилали дівчат своєю вартою, але сонце знаходило себе все одно — в усмішках, вогні рудого волосся чи відблисках синіх очей. Сонцю добре було з дівчатами у цьому передвечір’ї, коли ліс готувався до сну, а липень тільки починав набирати силу. 

– Вода холоднішає потрохи, диви, не застудись, — каже Зоряна, з турботою дивлячись на свою Христю. Та озирається на неї з щасливою посмішкою від вуха до вуха і залишалось тільки видихнути, нахилитись, і підвернути рукава сорочки, щоб не намочились. Христя ледь не муркоче від її дій, перебираючи руками річкові камінці, вишукуючи щось гарне для своєї Зоряни. 

– Ось цей, як тобі цей? - вона дістає різко камінець із води й бризки води на секунду завмирають у повітрі мов коштовні камені — так сонце заливає їх сяйвом.  Камінець дійсно гарний — світлий, майже білий, з акуратними прожилками на боці, наче рукою намальовані.

– Цей дуже гарний, сонце, –  Зоряна всміхається, і Христина радіє щиро і голосно, здіймаючи мокрі руки догори.

– Та зараз вся мокра будеш! - Зоряна шипить і руки чужі опускає під мелодійний акомпанемент сміху.

Вони вперше разом вибрались у невеликий похід у ліс коло міста. Свято Івана Купала було красивим і яскравим, знайомі Христі збирались ватагами святкувати біля водоспадів, куди стікався весь такий же яскравий контингент країни. Христя святкувала минулого року з ними — стрибала через величезну ватру, вибивала ритми на барабанах, танцювала під гучну музику. Цього року — вони поїхали до маленького заміського будиночка батьків Христі. Вони з задоволенням пустили їх відпочити — заодно попросили грядки прополоти, але то вже справа завтрашніх або і післязавтрашніх дівчат. Сьогодні — свято. Ліс, річка, вечірнє сонце — було гарно.

Взявшись за руки, вони гуляли лісом. Христя знала кожне дерево і кожну ділянку, усіх сусідів, що мали будинки трохи вглибині посадки. Вони зірвали сусідські абрикоси та втекли в глибину затінку дерев, коли той гукнув питально з вікна. Вони хихотіли, коли він вголос сказав, що “привиділись дві дівки в білих сукнях, боронь боже, се все спека”. Вони їли — бо абрикоси сусіда були смачні, а він у Христинчиних батьків крав полуницю з грядок, хоч і відмовлявся від цього. Око за око, сказала Зоряна. Абрикос за полуницю, сказала Христина. А потім вони не казали нічого — цілувались з абрикосовим присмаком.

Коли сонце зникло у своїх справах, вони стояли перед будинком  — він був невеликим, на один поверх. Батьки сприймали його більше як велику літню кухню, ніж дійсно дачу, приїжджали тільки для грядок та городу. Зоряна ж в це місце закохалась — у рівні рядочки полуниці й розсади, у тінисті яблуні та сливу на ділянці, у м’яку траву і перехняблений димар будиночка. Усередині була відкрита кімната, що була і кухнею і вітальнею з диваном, що в розкладеному вигляді — відразу перетворював кімнату на спальню. Розкладала його тільки Христина — казала, що тут якщо не ту пружинку зачепити, цей стариган заскрипить останній раз і все, фініта  — розпадеться  на дві частини. Зоряна не протестувала — займалась чаєм і їжею на кухонному столі, мила полуниці й розігрівала на сковорідці вміст їхніх запакованих у два пакетики судочків. Вона помічає у рюкзаку Христини дивний згорток в якому — купа свічок.

– Планове відключення світла чи що? 

– Ти про що? - натужно скрипить Зоряна, закінчуючи відсовувати диван.

– Ти притарабанила купу свічок? 

– Так Купала ж! Будемо на суджених ворожити. 

В кімнаті запалала тиша. А потім її прогнав дует з голосного сміху. 

– Ой, все, спатимемо на гребінцях, щоб точно якийсь хлопець наснився!

–  Обов’язково скажи “Суджений-ряжений”!

–  Без цього не засну!

Сміялись сильно, зустрічаючись серед кімнати. Торкаються пальцями чужих теплих рук і ковзають ними, все ще здригаючись від смішків. Пальці плутаються у волоссі - каштановому та рудому, пальці обхоплюють талії - загорнуті у кофтину і сукню, очі дивляться в очі - сині та карі. 

– Я насправді хотіла просто всіх їх запалити. Світло є, але це одна лампочка, і вона блимає, дуже дратує, тож зробимо вечерю при свічках. Розкладемо всюди, можемо дійсно на воску погадати. 

– Хочеш таки знайти свого судженого?

Христя усміхається, і стискає Зоряну міцніше.

– Я вже знайшла свою суджену, мені б тільки знати, чи в магістратуру подаватись.

– Ти на віск будеш покладатись у питаннях твого майбутнього?

– Він безпристрасний суддя!

Зоряна несхвально хитає головою, а потім голову вкладає на чужі плечі. 

– Запалимо всюди? 

– Всюди.

Зовсім скоро вогники свічок танцювали в унісон на всіх рівних поверхнях, займаючи усі маленькі тарілочки, які тільки були знайдені за запиленими дверцятами. В процесі вони успішно розбили один горщик з квіткою Христиної мами, але Христя не була впевнена, що мама помітить — у неї тих горщиків десятки, на усьому горищі, що та переробила в оранжерею. Зоряна ж це сприйняла близько до серця — перепрошувала десять тисяч разів і обіцяла купити новенький, ще кращий з гарними помаранчевими квітками. Христину вона не слухала під час своєї мученицької промови, тож переривати Зоряну довелось цілунками й доторками — не те щоб вона була проти. Її сині очі заплющувались від приємної млості, пальці легко дрижали на чужій шкірі, а волосся рівною хвилею спадало з обличчя, яке вона звертала до стелі. 

Були голодні, спраглі. До одна одної, то звісно, але і до вечері в домашніх судочках також. Згодом контейнери усі були порожні, як і брудні тарілки, що акуратною гіркою височіли в умивальнику. Дівчата лежали на диваноліжку, вкриваючись покривалами з квітами та райськими птицями. Ситі, розморені прогулянкою, щасливі.

– Як часто ми можемо сюди приходити перед тим, як це стане підозрілим? 

Зоряна питає, її голова м’яко здіймається в такт диханню Христі, на чиїх грудях вона лежала. 

– Батьки і так нічого не зрозуміють, о, найкраща подружко. І це не так далеко від міста, тому, якщо захочеш, можу возити тебе сюди кожні вихідні, — Христя всміхається, схиляючи голову. Цей рух змусив її руде волосся огорнути плечі сонячними зайчиками, що витанцьовували іскрами. Сонце, здавалось, не заходило зовсім — просто поселилось у рудих пасмах чи у полум’ї свічок. Зоряна любила її волосся, тож торкається його долонею. 

– Це обіцянка?

– Усе для моєї Зірочки.

Цілунки й досі віддавали абрикосами.