Дівчинко моя

Дівчинко моя

«Твоєю я ніколи не була», - лунає в думках Альбіни.

Її обличчя – суцільний спокій, лиш очі примружує, зумисне повторюючи міміку викладачки. Їй – ще зовсім дитині, це дається набагато важче – жінка лисячими очима насміхається над потугами бідолашного дівча, немов невдовзі розповість присутнім найбільшу таємницю Харткіпер. Велика ж таємниця – проводити прямі трансляції на відомому сайті, ховаючи личко за маскою, повсюдки оздобленою камінням. Кіра знає, що то аж ніяк не дешева біжутерія – вона торкалась до того каміння, намагаючись зірвати, стиснути, р о з і р в а т и  на шмаття, аби торкнутися до тих дівочих губ – най подумки, най крізь тканину щільного латексу, а, може, власними, щоб тавро залишити. Бо вона – дівчинка Альбіна - має належати тільки Зотовій.

А щодо Левицького – нехай лиже сраку комусь іншому чи іншій – він хоч і грав роль поганого хлопчика, але одна сесія розставила усі крапки над ‘і’; зухвалий, непокірний, балакучий, і те його безглузде «Е, а я?».

Правду тоді мовила Кіра – йому не за це платили, а варто було б взагалі не залишати ті гроші; Левицький – не рівень жінки, яка у пошуках абсолютної покори.

В усьому

До кінця. До останнього дихання. До схиленої маківки дівочої голови, щоб у будь-який момент схопити за пасма рожевого волосся, аби бодай очі ті бачити – сповнені насолоди. Ба, тільки зріла жінка знає, як задовольнити і звільнити пубертатну дівчинку від демонів.

2 сезон. (альтернативні події)

Розслідування смерті Івана Кожуха; Провальна сесія з Левицьким; Всезнаючі копи-нюхачі, яких чомусь надто зацікавила ця справа, особливо - ‘головного слідчого з кримінальної поліції’ – ким він був у цій історії? Героєм, злодієм, чи все ж таки антагоністом? – насправді, Зотова вже знала про кожного. Втім, чи доречно поспішати, якщо випадає нагода приєднатися до гри-полювання, лаштуючи з себе невинне створіння?Ще й те бісове ток-шоу, на якому вона – головна зірка, а однині волога мрія своїх студентів.

Навпісля читання ‘одкровень’ що до стосунків зі смертним, Кіра вийшла на балкон готелю, споглядаючи за нічним Києвом. Гул автівок, п’яний сміх студентів, які слухали популярне лайно – жінку майже знудило. Навіть сигарила вже встигла зотліти.

Часом вона дозволяла собі палити, полюбляла Marvel з вишневим фільтром, маючи звичку, чи то пак ритуал – вдихати аромат од фільтру, і аж до самої верхівки. Перша, друга, третя, а далі - вже втрачаєш відлік часу.

Їй завжди було замало.

Їй завжди хотілося більше.

Сьогодні варто дозволити. Знайти нічного метелика, обірвавши крильця, отримавши бажану дозу адреналіну - хіба лиш її студенти залежні? Сміх та й годі. Взяти хоча б ту ж Поторочу – яскраву веселку, що нині вигинає тіло на камеру, безсоромно виставляючи усі принади. Дурепа. Ласий шматочок дичини для всіляких збоченців. Слава, гроші, запрошення у приватний чат – які ж-бо покидьки ці чоловіки! Та чи була Кіра кращою од них? Вона вже чекала на інкогніто, скинувши адресу готелю.

Чорний латексний костюм покривав тіло – тільки шия та обличчя відкриті, на противагу Альбіні, яка з’явилася у чім матір народила. Принаймні допетрала зодягнути атласний халат, що швидко впав на підлогу. На перший погляд Єва з Едему, най безсоромна, пробита, і, здається, накурена. Кіра відчула знайомий аромат вишні – дівча смалить такі ж самі, хоч і намагалася перебити аромат нікотину одноразкою; перше трохи потішило Зотову, друге – довело до того стану, коли у ній відбувалося пробудження іншої, темної.

Вона не поспішала повертатися обличчям до Альбіни; крізь панорамні вікна було видно, як та вже робить перший крок назустріч.

– Стій. Сядь. На коліна. Негайно! – чітко, ба навіть трохи грубо.

Кіра не впевнена, що ця панночка з дискосвіту, виконає наказ з першого разу, проте, на власен подив, Альбіна швидко опустилася на підлогу, навіть голову схилила, поклавши долоні на коліна. Чемна дівчинка, розумна – та чи буде покірною?

– Хіба я казала голову опускати?

– Але ж…

– Мовчати!

Нарешті жінка розвертається обличчям до Альбіни, відкриваючи нову пачку сигарил. Втягує, роблячи довгий вдих, затримує дихання, рахує до двадцяти, а згодом випускає дим прямісінько у рожеве волосся. У голові трохи паморочиться – так буває, коли ти палиш на голодний шлунок.

Кіра мружиться від задоволення; аромат вишні, густа завіса диму, крізь яку Альбіна навряд чи зможе впізнати викладачку.

Зотова також у перуці – чорний колір, під каре з прямим, трохи розкосим чубчиком. Ідеальна. Їй пасує абсолютно все. Альбіна ні про що не здогадається. Та чи можливо забути ті очі, той зневажливий усміх, голос ?

– Ви?…

– Замовкни!

Жінка різко хапає її обличчя, притягуючи до себе – голова Альбіни між широко розведених ніг викладачки – тут її справжнє місце. Альбіна більше не здригається, лишень трохи підіймає очі, що, звісно, не подобається Зотовій.

Юне лярвисько полюбляє грати на чужих нервах, власне як і Кіра.

Як же вони, бляха, схожі; створені одна для одної.

– Гадаєш, що маска порятує тебе? Наївна. Я споглядала за тобою. Це я зловила тебе, відтак тепер ти – моя. Сьогодні. До кінця.

– А Ви?, - питанням на питання, – Що ж буде, коли весь університет дізнається, що Кіра Олегівна – нічне створіння, полюбляє БДСМ?, - Альбіна, здається, за крок до перемоги у цій словесній баталії, а втім…

– Знаєш, був тут один такий собі Левицький. Знайомий персонаж? Я відтрахала його так, що під моїми дверима вже мав би стояти наряд поліції, аби засудити за статтею про зґвалтування неповнолітніх. Хоча все було по його бажанню. Він лиш отримав гроші. А від тебе, що йому дісталося? Лише тіло. Тобі подобається трахатися з ним, чи у нього встає лише на наркотики?

Це абсолютний провал; поразка настільки стискає у грудях, що Альбіна вже збирається тікати з цього місця, а краще – з країни. Кудись далеко-далеко, де її ніколи не дістане ця розумна блядь; бляха, Зотова справді знає все.

– Ти забагато думаєш. Не переступай межу, якщо не хочеш скінчити як Кожух.

– То це Ви його вбили?

– Здався він мені. Пан Дмитро зацікавлений у цій справі. Ти, певно, встигла познайомитися з ним…

– Так…, - тихо промовляє Альбіна,- той слідчий – хитрий лис, і в цьому схожий на Зотову, – Якщо ж ця зустріч одкровення, то ліпше покінчити. Я не на сповіді, а Ви – не святий Отче.

Зотова цокає язиком, влаштовуючи Альбіну на свої коліна.

– Для тебе хоч монахинею стану. Звісно, якщо зможеш розважити мене, - солодко промовляє жінка.

– Я Вам не клоунеса.

– Та, знаю, ще й поетеса. Ось тільки рими твої – собаче лайно.

– За це ‘лайно’, я отримую більше за середньостатистичну викладачку.

Ця шпилька проходить крізь вуха Кіри.

– Я дам тобі значно більше. Тебе ваблять гроші, а мене…

– Ні! Мені не потрібна божевільна мілфа з розладами особистості.

– А ти вважаєш себе цілком здоровою? Я не буду трахати тебе.

– Тоді що ж Ви хочете?, - здавалося, дівчина зацікавлена у продовженні – принаймні діалогу.

– Таємниці; Мені кортить знати про кожного студента. Хто чим дихає, з ким злягається, а по кому вже дійсно плаче колонія.

– Хочете зробити з мене шістку? Йдіть лісом, а бажано – сідайте на мітлу й летіть на свій шабаш. Я не дозволю робити з себе пацюка!

– Дамою зроблю. Чорною, багряною, берегтиму тебе від злого ока. А, може, справді підсипаю комусь таке проносне, що днями не вилазитиме з туалету, допоки не сконає від срачки.

«Відьма», - лунає в думках Альбіни, але вже нікуди діватися. Доведеться розважити і ганьбитися. Вона знає, що за правилами сесії, спершу треба узгодити усі деталі, але ж..нахіба?

Імпровізація – прямий шлях до успіху.

Кіра мовчить – в цій тиші відчувається щось лихе, демонічне.

«Відьма. Відьма. Відьма.», - аби ти згинула! – то були останні думки-прокльони; Альбіні урвався терпець.

Далі – лишень дії.

По-першім Альбіна торкалась свого тіла, примружуючи очі, проте не від задоволення. Затим, аби хоч якось розбурхати себе, потягнулася до трусиків; не встигнувши просунути пальці крізь тканину, отримала ляскіт.

– Ніякої стимуляції. Ти не скінчиш, поки я не отримаю бажане.

– То чого ти, суко, хочеш? Я не читаю думки.

– Станцюй для мене. Вигинайся на моїх колінах, як це робила на камеру, - спокійно промовила Кіра.

– Оце і все? Ніяких додаткових девайсів, псевдонімів?

– Ні-чо-го. Просто танцюй.

Бісові емоційні гойдалки, та Альбіні однаково. Станцювати, вигинатися – о, на цьому вона знялася краще за будь-кого, а завдяки щирим на золото ‘папікам’, могла б відкрити приватний танцювальний клуб – з пафосною назвою, аби заманювати клієнток – так само пафосних, заштукатурених – ніби ті дорогезні крема зуміють приховати зморшки. Лиш молодість була тим швидкоплинним часом, яким варто розкошувати, а відтак: пити дешеве вино, гуляти нічними вуличками міста, або ж проґавити свою зупинку, заїхавши у якусь не знайому місцину. Чи ось – танцювати на колінах викладачки. Вигинати тіло, немов проклята змія, торкатися оголеної шкіри – власної, ба ж до Зотової суворого заборонено наближатися, а про доторки – годі й мовити. Вона може тільки глядіти у ті очі: розширені зіниці, ледь помітний багрянець – жінка навіть щільніше стиснула ноги, майже подаючись вперед.

– Ніяких торкань, пані викладачко!, - поетеса, акторка, майбутня журналістка – всуціль творча особистість – такою була справжня Альбіна – такою її ніхто не сприймає.

Потороча - од слова ‘Патороч’.

На який грець мати ще одне клеймо?

А таки доведеться, інак це пришелепкувате створіння розчавить гострим кінчиком шпильки, мов того жука. “Дивись-но, суко, дивись, відьмо”. Патороч, лярва? Нехай. Альбіна продовжила танцювати, імітуючи фікції-фрікції – легкі поштовхи оголеної шкіри; руками вздовж тіла: аж за голівоньку підняла; неї рухи, мов танець східної принцеси. І гострим пальчиком манила, ізнов сахаючись назад. Оголена шкіра вже змокріла – піт ливнув по всьому тілу; вона не пахне квітами – то був аромат дівчини – справжнє маровиння для Кіри; Зотова відчуває геть інші пахощі.

– Вишня.., - неї мова важка, повіки тремтять, а голову відкидає назад, – Ти пахнеш вишнею, бузком, і трошки виноградом. Солодка. Годі ховати личко. Я хочу бачити тебе.

– Як згодишся на поцілунок, то все отримаєш.

– Не можу, як би не хотіла..

– Чому ж-бо так?

– Бо негоже зрілій жінці йти супроти власних принципів.

– До чорта принципи!

– Замовкни! Негайно!

Зотовій вже не під силу втримати себе – чому ж не була Горгоною? Тоді б у мить те дівча перетворила на каміння, а нині вона – сама непорушність. Іронічно. Втім, загралася Альбіна й межу таки переступила, і жінку все ж таки до чорта розлютила. І годі мріяти про спокій.

«До чорта принципи»,- як то все просто серед молоді. Вони, ці малі-великі діти, все пориваються у доросле життя, і тільки-но зіткнувшись з першою серйозною проблемою, одразу драпають до люблячих батьків, а втім вже не отримають допомоги – тоді вже насправжки розуміють як то воно, коли тебе втикають обличчям у багно. Кіра знала про це, відтак вдалася до подібних метод, най з певною змінною.

‘Лишень сьогодні’,- повторювала собі, наче мантру,- ‘Лишень сьогодні поступлюся’.

І най навпісля дівча хоч розчавить від фіктивної перемоги, але ж бо то буде брехня, ба руки жінки – вмілі. Кіра й не таких розводила. Всілякі прогиналися під неї натиском, а ця сама ж потрапила у пастку.

– До чорта принципи? Нехай. Та лиш про кару не забувай.

Не на суді Господнім карають за подібне. Та й в чому ж, власне, полягав той гріх? В густому димі аромату вишні, чи, може, у вправних пальцях жінки, що пестливо водили вздовж дівочого лона? Іншою рукою – у волосся, притягнути на рівень ближче, ловлячи важке солодкаве дихання. Альбіна жадала більшого. Дурненька, ба ж ніколи не знала, що скінчити можливо від простецьких пестощів, навіть без проникнення, без тваринних поштовхів чи удаваної ейфорії, що була наслідком психотропних речовин. А нині – чисте задоволення, схоже на очищення. Перший легкий поштовх, другий, третій. Чорнії очі, мов море. Дівчина тоне, геть зривається на стогін.

– Кінчай!, - жіночий голос долинає крізь інший вимір, з якого, здається, не існує виходу, – Кінчай!

Та хоч у Пекло, най ще трохи. Альбіна накрила долонею обличчя. Вона була готова показати себе, стягнути маску – не лише з дорогим камінням. Не встигла. Тіло засудомило, затремтіло. Альбіна кінчила десь на межі свідомості, а до тями не прийшла. Лишень спостерігала за Зотовою, яка, здається, втратила всяке бажання. Вони ізнов вернулися до першочергової точки: жінка сиділа спиною, бездумно споглядаючи у панорамне вікно, допоки Альбіна навколішки намагалася зібрати по крупицях свою…гідність? Смішна.

Дівчинко моя

– «Дівчинко моя»

У приміщенні бібліотеки панує затяжна тиша. Усі присутні завмерли в очікуванні продовження, ніби кожний знав, що приховує ця іронічна фраза. Вони мали доповідати викладачці про зібрану інформацію щодо покійника, натомість встигли перегризтися між собою, а втім Альбіну нікому не перевершити.

– Палєгчє, женщіна, - не леді, не панночка з дискосвіту, не те покірне створіння. Підвівшись з місця, Харткіпер дійшла до дверей. Була лиш мить, коли очі знайшли одна одну. Та мить, здається, тривала з вічність.

« Дівчинко моя »

« Так, одині я – твоя »