Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ: у цьому розділі описуються панічні атаки та самопошкодження!
Двадцять три тижні. Стільки часу Ніл Джостен та Натаніель Веснінський були мертвими і, схоже, що стільки ж часу знадобилося ЗМІ, аби зрозуміти, що вони були однією особою.
Юнак не може вдавати, що не чекав цього. Протягом останніх місяців половину часу було витрачено на очікування новин. Було б багато реакцій стосовно Лисів, репортери переслідували б їх за будь-яку інсайдерську інформацію. Він не впевнений, скільки вони насправді знають, скільки їм розповіло ФБР, скільки їм розповів Кевін.
Хлопець сподівається, якщо йому ще дозволено сподіватися, що вони якимось чином дізналися всю правду. У будь-якому випадку, Лиси заслуговують на це від нього.
— Ми знали, що зрештою це станеться, — зізнається Бровнінґ, повільно потираючи руки і ще не зустрічаючись поглядом з Натаніелем, — Насправді, це мало на що впливає…
Веснінський різко перебиває його. Він провів останні сорок шість хвилин,спостерігаючи за нервовими посмикуваннями та винуватою манерністю Бровінґа, які було видно наче неоновій вивісці.
— Припиніть бздіти, — каже юнак і, нарешті, нарешті , Бровнінґ дивиться на нього, піднявши брови й розтуливши рота, чи то від роздратування, чи то від образи, — Що іи насправді хочете мені сказати?
Агент закриває рота, виглядаючи так, неначе він щойно проковтнув власного язика. Тиша триває досить довго. Натаніель відчуває, як частина його свідомості починає ідентифікувати звуки, які видає Віттакер на кухні, поки готує паніні на обід для них трьох.
Чоловік, зітхнувши, заспокоюється й нахиляється вперед на складені руки. Так він відпочиває секунду, а тоді відкидається назад і невиразно показує на простір кімнати, змахуючи пальцями, немов демонструючи.
— Ми не можемо воскресити Ніла Джостена, —мовить агент, — Не тепер, коли він приєднаний до твоєї родини.
Веснінський змушує себе не реагувати гнівом. Він притискає язик до задньої частини зубів і ковтає свою лють, доки не відчуває, що задихається від гіркого смаку.
— Ви можете і ви зробите це, — вирішує хлопець.
Бровнінґ хитає головою й опускає руки між стегон.
— Слухай, хлопче, ми знали, що така можливість…
— Ні, — перебиває Натаніель. — Є десятки друкованих копій угоди, яку ми обидва підписали, в якій сказано, що Ніл Джостен повертається, коли все закінчиться. У мене наразі є два примірники у сусідній кімнаті, якщо Вам потрібне нагадування.
Він відчуває, як крижаний холод батькової посмішки ковзає по його життю, гострі різкі краї його голосу прослизають у голос юнака.
— Ніл Джостен повертається.
— Я не думаю, що ти розумієш…
— Я негайно піду, — погрожує Веснінський. — ви чудово знаєте, що якщо я захочу зникнути, я це зроблю.
Агент пильно дивиться на нього і хлопець витріщається у відповідь, аж доки чоловік не здасться. Він дозволив їм втягнути його в це з самого початку, підписав своє імʼя в документах ФПЗС і дозволив їм відправити його в ці богом забуті ліси. Але він не відпустить Ніла Джостена.
У рисах Бровнінґа відчувається напруга, стиснуті щелепи та плечі, жорстке згинання пальців і різке постукування потертого та блискучого черевика по підлозі.
— Ти робиш помилку, хлопче.
— Я можу з цим жити, — знизав одним плечем той в той час, як посмішка його батька змінилась на мʼяке шкірення зубів.
Чоловік лише важко зітхнув і похитав головою, проте не зміг приховати спалах потіхи, перш ніж Натаніель його упіймав. Навіть тут агент не міг не бути хоча б трішки зацікавленим гостротою та впертою волею юнака. Це було самогубством в тій самій мірі, що і виживанням; і Бровнінґ, і Веснінський це знали.
Звичайно, саме тоді, коли між ними відчутна напруга, Роббі крокує назад до кімнати. Він із гуркотом ставить тарілку з підсмаженими бутербродами на стіл між ними і сідає в крісло поруч з хлопцем.
Маршал швидко оглядає їх двох, вмощується на своєму місці і цокає язиком.
— Ти вже повинен знати, що його краще не дратувати, Бровнінґу, — докоряє чоловікові, — Ти хоч уявляєш, скільки часу йому необхідно, щоб знову заспокоїтися?
Агент визнає правоту Віттакера, вхоплюючи бутерброд із тарілки на столі, та зручніше моститься на своєму місці.
— Нам необхідно поговорити про майбутні дати судових засідань, — каже натомість.
Натаніель лише підіймає брову, але спокійно дозволяє Роббі перетянути більшість розмови на себе. Набагато краще сидіти склавши руки й спостерігати за ними, неначе за єнотами, що сперечаються за останню гнилу курячу ніжку в чиємусь смітнику.
— То вони встановили дату? – запитує маршал, жуючи бутерброд.
Бровнінґ повільно киває, кидаючи трохи зівʼялого салату назад на тарілку на столі.
— Вони почнуться або всередині, або наприкінці жовтня; орієнтовно дивимося на чотирнадцяте, але може бути перенесено на двадцять друге. Нам не знадобляться свідчення Натаніеля щонайменше до листопада, але, як тільки ми виведемо його, йому потрібно буде бути достатньо близько, щоб увійти в будь-який час.
— Тож ми розглядаємо можливість зміни притулку? – тисне Віттакер.
Веснінський не є великим прихильником цієї ідеї. Йому не подобається ця занедбана хатинка в лісах із фільмів жахів, але це було краще, ніж оселитися десь в незнайомому і новому місці. Особливо, якщо воно десь поблизу Балтимора.
Агент ствердно киває й говорить ті слова, які юнак не хоче чути.
— У Балтиморі є кілька місць, на які ми можемо подивитися…
— Ні, — заперечує Натаніель.
Він лише наполовину усвідомлює, що висловлює свій протест; його руки знову почали сильно тремтіти і дихати ставало дедалі важче. Хлопець не може повернутися до Балтимору. Не може, не піде, якщо повернеться…
Його нігті врізаються в пошрамовану шкіру запʼястка, і йому вдається спокійно вдихнути, щоб повернутися до цієї протягнутої вітальні.
Веснінський дивиться на Бровнінґа ; очі горять застиглим вогнем, а решта його тіла є недоторканним і далеким, як вершини смертоносних гірський хребтів.
— Я не залишуся в Балтиморі.
Протест агента майже миттєвий.
— Натаніелю…
— За межами міста є такі ж безпечні місця, чи не так? – наполягає Роббі, відсікаючи сварку, перш ніж він встигне її почати.
Юнак кидає один з найменших поглядів, намагаючись висловити маршалу свою вдячність без послаблення захисту, який створив навколо себе.
— Тоді ми можемо розташуватися за межами Балтимора. Досить близько для постійного доступу до свідка, але досить далеко, щоб підтримати його.
Бровнінґ менш ніж вражений. Він дивиться на них із зацікавленням та похмурим виразом обличчя. Чоловік виглядає так, ніби кожним сантиметром свого тіла шкодує, що взагалі запропонував допомогу хлопцю.
— Гаразд, — піддається агент, — Ще якісь прохання на сьогодні?
Натаніель відчуває, як погляд Віттакера зосереджується на ньому, тому хлопець дивиться у відповідь. Дійсно, є ще один запит, про який вони довго сперечалися та обговорювали останні кілька тижнів.
Юнак не спав. Те, що почалося як нічні жахіття, коли вони вперше опинилися в цьому будинку, з часом еволюціонувало. Минуло чотири тижні відтоді, як Веснінський спав більше, ніж три години.
Якщо те, що він більшість днів плаває у просторі, немов привид, не є достатньою проблемою, то жорстокі болісні напади паніки вже так.
Жоден з них не є психіатром, хоча хлопець починає думати, що з тим, скільки книжок вони прочесали в пошуках відповідей, вони уже можуть ним стати.
Натаніель знав, що таке посттравматичний стресовий розлад, ще до того, як вони взагалі отримали в руки книги, які передала Сара, а прочитавши книг тільки підтвердив свої здогадки. Тепер юнаку необхідний був, хоч він і не любив це визнавати, клятий терапевт.
— Бетсі Добсон, — починає він, стискаючи та різко смикаючи пальці, — Ви знаєте її?
Бровнінґ нахмурився і кивнув.
— Вона лікар-психіатр, що працює з Лисами, — підтверджує чоловік.
Веснінський киває на знак згоди й перестає смикати пальці, лише щоб знову схопити пошматовані запʼястя, чіпляючи онімілий шрам.
— Я хочу зустрічатися з нею раз на тиждень.
Будь-яке вдавання близькості та дружелюбності зникає за цими словами.
Агент різко змінюється, веселість і кепкування ховаються за камʼянистим виразом обличчя того чоловіка, який спочатку привітав його після пробудження в балтиморській лікарні, коли натомість він мав померти.
— Абсолютно ні.
— Тепер почекай, — починає Роббі.
Юнак залишається на місці, нахилившись вперед, як хижак, і пильно дивиться в очі Бровнінґа . Він не збирається відводити погляд першим, і чоловік кліпає, переводячи погляд на маршала, поки той продовжує говорити. Це відчувається як маленька перемога.
— Я застряг тут з хлопцем, — каже Віттакер, — І я можу поручитися за те, що він розвалюється.
Натаніель запитує себе, чи варто йому ображатися на це, але він не може рахувати досить високо, щоб визнати всі випадки, коли чоловік бачив, як він розпадається на частини та роздирає шкіру на руках, поки не стікає кровʼю та кричить на підлозі. Усі рази, коли маршала будили його крики та благання після сорока пʼяти хвилин жахіття, яке він пережив.
Достатньо лишень кинути погляд на Веснінського, аби зрозуміти, що він у поганому стані. Він худіший, ніж коли-небудь був, через те, що не може їсти, і тому, що не спав вже протягом того всього часу, який відчувається як кілька років. Синці під його очима розкажуть історії про ці безсонні ночі, якщо знайдеться час їх послухати. Його шрами помітні та смертоносні на тлі блідої шкіри, тому дивитися на нього було тим самим, що й дивитися на труп.
Хлопець схожий на примару, шматок людини. Один занадто важкий вдих і юнак розвалиться.
Натаніель відчуває, що може розвалитися.
Маршал нахиляється вперед і складає руки разом.
— Якщо ми не знайдемо когось, з ким він міг би поговорити, ти втратиш надійного свідка у цій справі.
Бровнінґ зухвало хитає головою.
— Є інші терапевти. Ми можемо запросити когось іншого.
— Який в цьому сенс? – наголошує Віттакер. — У хлопця налагоджені стосунки з Добсон, вона повністю розуміє ситуацію, конфіденційність між лікарем і пацієнтом захищає нас від розповсюдження інформації і ми можемо запхнути їй в горло Договір про нерозголошення для додаткового прикриття.
Чоловік різко знизує плечима, вдаючи байдужість, хоча вже ясно, що він став надто зацікавленим в справі свого підопічного.
— Залучати когось нового є зайвим; до того часу, як Натаніель встановить достатню довіру з лікарем, щоб фактично використовувати його, вся причина для того, щоб запрошувати терапевта, омине нас.
Навіть якщо це не спрацює, навіть якщо це все було даремно і Веснінський мовчки дивитиметься на незнайомця, він відчуває несподіваний приплив вдячності. Маршал ручається і бореться за нього.
Дуже мало людей, які коли-небудь робили це до цього.
Саме в такому світі виріс юнак. Цьому його спочатку навчила мати. Якщо він не боротиметься за себе – ніхто інший теж не буде. І якби ніхто не воював за нього, хлопець міг би заритися на глибину двох метрів і надіятися, що це вбʼє його швидше, ніж його батько.
Тепер його батько мертвий, мати теж. І єдині люди, які коли-небудь були на його боці, втратили, оплакали його та залишили квіти на могилі, що носить його імʼя.
— Йому заборонено мати контакт з його попереднім життям, — нагадує Бровнінґ. — Ще достатня кількість людей Веснінського розгулює на волі, бажаючи дістатися до нього. Як ви гадаєте, наскільки легко було б одному з них знайти лікарку та вистежити хлопця через її записи?
Ні. Натаніель цього не хоче. Він не хоче знову наражати на небезпеку свою команду. Навіть якщо вони думають, що юнак мертвий, він не може жити зі знанням, що заподіяв комусь з них ще більшої шкоди. Суть усього цього полягала в тому, щоб Лиси були в безпеці.
Хлопець хоче повернути все назад. Хоче сказати Бровнінґу, щоб той забув про це, й просто відступити у той порожній простір, вирізаний у глибині його свідомості, де його руки не тремтять, а шрами на його запʼястях можуть прожити цілий день, не будучи розірваними знову.
Віттакер говорить раніше, ніж Веснінський встигає почати.
— Ти хочеш сказати мені, що у вас ще немає людей, які спостерігають за командою ексі? Тобі не потрібно було б вкладати більше ресурсів у захист психіатра, якби ви вже мали очі на університеті, а також вкладати гроші у нового психіатра, з яким Натаніель навіть не захоче спілкуватися.
— Ви двоє…
Агента перебиває його телефон, що почав дзвонити. Простіше кажучи, він перебував тут занадто довго. Натаніель ненавидить це; він визначав час візитів і заплановані дні. Бровнінґ приїжджає кожні три тижні на півтори години. Чоловік лишається доти, поки його телефон не задзеленчить, і кожного разу їде іншим маршрутом до будинку й назад.
Натаніель ненавидить це.
— Наразі я йду, а ввечері дехто зателефонує на рахунок терпаії, — каже агент, встаючи та залишаючи залишки паніні на столі біля тарілки, не піклуючись про безлад, який доведеться прибирати Веснінському чи Віттакеру.
— Це не буде Добсон. Не покладай надій.
— Ніколи, — небезпечно посміхнувся юнак й віддав Бровнінґу честь двома пальцями; звичка, яку він перейняв у певного сто пʼятидесяти сантиметрового воротаря.
Коли супутниковий телефон Роббі дзвонить через пʼять годин, напружений і виснажений голос агента прорізає статику.
— У тебе перша зустріч із Добсон за два тижні.
Натаніель усміхається і вперше за весь час спить протягом цілої ночі.