5. Перше листопада – Тиждень тридцять чотири

Як на відсутність справжнього майна, яке можна було б взяти з собою, потребувалося надто багато часу, щоб зібрати усамітнену каюту, в якій Натаніель ховався протягом останніх тридцяти чотирьох тижнів.

Голос Бі, і юнак чесно не може точно пригадати, коли за останні кілька тижнів жінка перестала бути доктором Добсон і натомість стала Бджілкою, просочується кімнатою, коли він підіймає книгу за книгою, щоб вона побачила.

– Ох, я памʼятаю, як читала це кілька років тому, – розповіла Бетсі, – Вона була страшенно сумною, якщо я правильно пам’ятаю.

Ніл повертає корінець до себе й нахиляється над книгою, немов це могло допомогти йому краще прочитати назву. « Квіти для Елджернона ». Хлопець тихо хмикнув й відкладав публікацію до коробки з речами, які забере з собою. Це насправді не його книжка, проте вона йому сподобалася.

– Мабуть, так і було, – визнає Веснінський, – Однак вона щира, чи не так?

Натаніель помітив, як Бі приставляє кухоль трішки ближче до свого обличчя, якраз перед тим, як поставити наступне запитання. Лікарка робить це доволі часто, тримаючись за щось, перш ніж запитати про те, що може завдати йому дискомфорту.

– Що ти маєш на увазі, Ніле?

Юнак знизує плечима й відкладає ще кілька книг у купу «ніколи-не-хочу-бачити-знову».

– Я маю на увазі те, що там написано про людей. Ніхто не дбав про Чарлі, не насправді. Коли він був дурним, з нього кепкували, а коли він був розумним, ставилися як до експерименту.

Ніл безтурботно стукає по обкладинці чергової книги, поки розмова з минулого життя відтворюється в його памʼяті.

Бетсі вловлює його віддалений вираз обличчя і хлопець ледве чує, як вона ставить кухоль.

– Ніле? – тихо покликала Добсон. – Чи не міг би ти поділитись зі мною своїми думками?

Веснінський повільно кивнув.

– Ендрю, ще влітку, ще до того, як усе почалося, сказав, що світ жорстокий.

Натаніель різко замовк. Він побачив маніакальну посмішку і наркотичну яскравість у виразі обличчя Міньярда. Не вперше юнак ненавидів ті наркотики. Воротар сміється на ліжку й посміхається, відчуваючи біль. Ніл струсив зайві думки.

– Я відповів йому, що це не світ жорстокий, а люди в ньому.

Бджілка тихенько хмикнула, наче обдумуючи його слова. Це те, що юнак хотів ненавидіти. Він ніколи не думав, що стане такою людиною, котра стане розмовляти з терапевтом і розсипати секрети, як насіння на забруднену землю. Веснінський ненавидів, що від цього стає легше, що міг трохи краще дихати за допомогою Бі. Вона змушує його знову відчути себе Нілом і це жахало.

– Гадаю, що мушу погодитись із тобою, Ніле, – продовжила жінка. – Я вважаю, що світ – прекрасне місце, і вірю, що в ньому є великий потенціал для доброти та людяності. Але також знаю, що існують деякі люди, котрих ми з тобою знаємо надто добре, яких не хвилюють подібні речі.

Хлопець знову повільно кивнув. Все потроху. Він гадає, що йому це подобається. Те, як усе сповільнюється під час двогодинних щотижневих розмов, що він проводить з Добсон.

Це допомагає розбити все дощенту та зібрати знов.

– Ти і я? – запитує Натаніель після хвилинної павзи.

– Так, – легко погоджується Бетсі. – Ти, твій батько та його співробітники…

Натаніель хмикнув, навіть не усвідомлюючи того.

– Я, минулі стосунки. 

Ніл відірвався від книжки, яку розглядав, і зустрів незворушний погляд лікаря.

– Чи були вони абʼюзивними?

Хлопець не знає, чому це так засмутило його. Це досить звична річ, тому він не повинен бути настільки здивованим. Жорстокі люди є всюди, їм потрібен лише простір і час, щоб стати монстрами.

– Він був.

Його щелепа болить від злості, яку не впевнений, що має право відчувати; рука тремтить через те, як сильно він стискає книгу, що тримає. Бджілка, звісно, це бачить, і відчувається, наче на нього наведена камера, крізь яку її уважні очі пильно спостерігають за ним.

– Це нормально, якщо це тебе засмучує, Ніле, – говорить жінка. 

Вона говорить це так, що юнак майже починає в це вірити.

– Тобі дозволено бути розлюченим.

Веснінський скуто киває й спостерігає за тим, як лікар обхоплює кухоль. Ще одне незручне запитання, значить.

– Як гадаєш, чи зміг би ти розповісти мені, чому це тебе турбує?

Хлопець насуплює брови й майже випускає книгу з рук.

– Чому це турбує мене?

Бі ніжно усміхається йому і він неохоче розслабляється.

– Прояв гніву.

Натаніель тупо кліпає очима.

Це було невинне запитання чи принаймні було б ним, якби він був ким-небудь іншим. Натомість воно відправило його донизу, глибоко на дно, ще й так далеко, що коли він намагається зробити вдих, земля застрягає у його горлі й створює враження, що він задихається; немов його хоронять заживо і він не знає, як вибратись. 

Юнак дряпає так відчайдушно, дряпає пустоту, дряпає щось. Його запʼястя починає пекти швидше, ніж він встигає згадати, що не повинен нічого відчувати із кількістю рубцевої тканини там. Проте він все ще дряпає; земля під його нігтями, в очах та легенях.

Це якийсь нонсенс. Лола не похоронила б його. Вона розповіла йому у машині, що зробить з ним. Малесенькі розсічені шматочки Натаніеля, розʼїдені кислотою, оголений для пустища. 

Чому його рот повний ґрунту, чому він ковтає його? Чому він так відчайдушно видряпує собі шлях із могили, у якій не був похоронений?

– Ніле, ти у безпеці. Ніле, ти у безпеці. Ніле, все гаразд. Ти у безпеці, Ніле. Ти знаєш мене, чи не так? Мене звати Бетсі Добсон, інколи ти кличеш мене Бджілкою. Ти мене чуєш, Ніле?

Хлопець усвідомлює, що киває; рухи різкі й уривчасті.

– Добре, – заспокоює Добсон. – Добре. Ти у безпеці. Чи не міг би розповісти, що трапилось?

Веснінський знову киває, проте почувається так, немов йому необхідна лопата, щоб дістати усю землю з його горла, щоб він заговорив.

– Я не хочу бути як він.

– Як він? – ласкаво питає Бетсі й все, що юнак може зробити, це кивнути у відповідь. – Чи ти маєш на увазі свого батька?

Ніл відчув як здригнувся, усе тіло відсахнулось так, ніби вони не згадували про нього кілька хвилин тому без жодної реакції.

– Ти у безпеці, Ніле, – знову нагадує терапевт. – Тут нікого немає, хто б завдав тобі шкоди, гаразд?

– Вибач, – пробубнів він.

– Тобі нема за що перепрошувати, Ніле, – відповідає жінка. – Ти хотів би поговорити про те, що трапилось чи перейти до чогось іншого?

Юнак кліпає і знову бачить її, очі мʼякі, але сповнені занепокоєння. Вона не штовхає його до відповіді, не примушує розповідати те, чого не хоче. Як Ендрю. Можливо саме з цієї причини з нею так легко розмовляти.

– Мій батько, – пробурмотів Натаніель. – Він часто лютував, а моя мати завжди казала, що у мене його характер. 

Він здригається і не може нічого зробити, щоб зупинитися. Нічого не може зробити, щоб Бі цього не помітила.

– Я не хочу бути як він, – повторює хлопець. – Але інколи… Інколи, коли я розлючений, я…

Він не може завершити думку. Його руки тремтять і він розуміє, що впустив книжку, яку тримав. Те, що здавалося ґрунтом під нігтями, виявилось кровʼю. Його власною кровʼю. Він бачить сліди нігтів на власних запʼястках і може тільки надіятись, що вони поза кадром.

Бетсі протягом хвилини мовчить. Довгу жахливу мить, під час якої її мовчання нудотно згортається у його кишках. Веснінський чекає, коли Добсон врешті скаже, що він вже став власним батьком. Він завдав болю достатній кількості людей, чи не так? На втіках із своєю матірʼю він вбив стільки ж людей, скільки і вона. І Лиси. Він теж завдав їм болю.

– Ніле, – промовляє лікар; її голос мʼякий і суворий водночас і юнак не впевнений, чи лають його, чи втішають, проте це трохи було схоже на усе водночас.

– Я вважаю, що це неймовірно сміливо з твоєї сторони поділитися цим зі мною.

Він різко підводить погляд.

– І, на мою думку, ти зовсім не такий як твій батько.

Натаніель тупо киває, бо не впевнений, що ще повинен зробити.

– А тепер, – Бджілка знову ніжно усміхнулась, відставивши кухоль на стіл. – Які ще книжки у тебе є?

Його рука ковзає по обкладинці й хапає книжку, прочитавши назву « Іліада », одним оком, перш ніж показати її.

– Ох, – пробурмотіла Бі. – « Іліада », дуже академічно з твого боку. Здається, я прочитала перші кілька книжок для свого курсу, перш ніж закинути її. Ти закінчив?

Так, але тільки тому, що це була остання книжка з щотижневої доставки й він вже пропрацював два зошити з мови, що привезла Сара. Щоправда, публікація йому сподобалось більше, ніж він очікував.

– Вона була непогана, – відповідає хлопець. – Дивна часами. Проте Кевіну сподобалась би.

– Так, гадаю, що так би й було, – посміхнулась Бетсі.

Решта розмови – пуста балаканина. Веснінський підіймає книжки, щоб Добсон могла прочитати їх назву, і вдвох обговорюють їх та персонажів, ніби вони справжні люди.

Терапевт полюбляє сумні книжки тільки через те, що вони змушують думати про деякі речі більше, ніж зазвичай. І юнак не може з нею не погодитися. Він не впевнений, чи це тому, що йому сильно подобаються сумні книжки, чи тому, що йому сильно не подобаються веселі. Усі мають щасливий кінець і засвоєні моральні уроки, які для нього не мають сенсу. Гіршими за них є тільки книги, де з героями трапляються жахливі речі, і ніхто не діє по-іншому.

Це просто неправдиво. Погані події відбуваються і змінюють людей. Ти не можеш продовжувати жити так, немов цього ніколи не було. Якби це було можливо, Натаніель не був би зараз тут.

Тому так, йому також подобаються сумні книжки, але тільки тому, що вони правдиві.

– Гей, Бі? – гукає Ніл якраз перед завершенням дзвінку.

Він не дивиться на екран, щоб побачити, як вона відреагує на оклик, але все одно помічає це. Те, як змінились її очі, як помʼякшились її плечі. Вона знає, про що він запитає без жодних слів. Вона знала з моменту першого дзвінка.

Попри це, жінка чекає, поки він запитає. За її словами, це прогрес: як хлопцю ставатиме простіше говорити про них, не відчуваючи нудоти від почуття провини та горя. Хлопець не погоджується з цим. Питати не стає легше, проте прикидатися, що це легко, – так.

– В нормі? – бубнить він.

Бджолине зітхання – ніжна штука, але Веснінський відчуває розчарування, що витає у повітрі, не впевнений, чи це в його голові, чи ні. Сьогодні він надто слабкий для цього; пакує валізи, щоб відправитися до Балтимору, і минула тільки година з моменту панічної атаки. 

«В нормі» – це найкраще, що він зараз може вимовити.

– В нормі, – погоджується Бетсі.

Він знає, що вона не може розповісти багато, не порушуючи при цьому конфіденційність пацієнта. Проте хлопець не очікує поглибленого аналізу їх психіки, жінка знає про це. Це єдине, що дозволяє їй розширити свою відповідь.

– Вони підтримують один одного. Вони лікуються.

Без Ніла. 

Натаніель ковтає агонію, що розквітає у його грудях; чорнильні кігті горя заповнюють простір між його шкірою та душею. Йому не дозволено сумувати за ними. Він не має права оплакувати їх.

Він різко киває, тяжко ковтає, знаючи, що Ендрю не врахований у цю відповідь.

Він все ще не може запитати.

– Гаразд, – відповів хлопець, – Бувай, Бі.

Посмішка Добсон переслідує його периферійний зір; трагічна, маленька й сльозлива, він вдає, що не помічає її. Лікар хоче, щоб хлопець промовив це, але він не може цього зробити.

– Бувай, Ніле.

Він отримує пʼять хвилин болючої тиші, під час яких відкладає останні книжки до коробок, які або покладуть у багажник, або залишать, щоб хтось інший ними зайнявся; тоді Віттакер заходить.

– Вже поговорив із Комашкою?

Юнаку спершу не подобалась кличка, яку Роббі дав Бетсі. Він був ображений від її імені. Проте, коли Бджілка почула, як маршал використовує найменування стосовно неї, то дзвінко засміялась і проголосила його своїм суперсекретним кодовим імʼям. Це було так по-дитячому, що Веснінський міг уявити, що йому знову чотири, із синцями від грубих рук батька, проте ще без шрамів, і він регоче разом з іншими вихованцями дитячого садка у вогкій пісочниці. 

– Так, – підтверджує Натаніель. – Я також закінчив розбирати книги, тож ми вже можемо їхати.

Агент оглядає кімнату й спостерігає за тонким, як кістка, запʼястком хлопця, який простягає руку, щоб закрити ноутбук. Чоловік вказує кивком на подерту й закривавлену шкіру там.

– Тобі потрібна допомога з перевʼязкою?

У відповідь на це Ніл киває головою і Роббі опускає цю тему без зайвих коментарів. Це доволі легкий баланс – занепокоєння без дії. Веснінський гадає, що Віттакер вже зрозумів це. Знає, що не варто чіпати, не варто тиснути. Знає, що більшість часу юнак навіть не присутній тоді, як колупає власну шкіру, поки та не закровить. 

Вони безмовно уклали угоду між собою. Жодних запитань. Поки це не стане навмисним, поки це не стане загрозою, маршал тримає язик за зубами й чекає, поки хлопець не звернеться до нього.

І це означало, що Ніл озветься до нього. В ту ж мить, що потягнеться до свого запʼястка з наміром його роздряпати, він відкриє свого рота й скаже що-небудь.

Це викликає у нього нудоту, але Натаніель гадає, що хотів би спробувати. Він не робить цього і не робив, але майже хоче зробити це навмисно, щоб побачити, чи дійсно вони зупинять його. Просто, щоб дізнатись, чи почуватиметься у контролі над власним тілом.

Тоді він пригадує про обережні шрами на запʼястках Ендрю. Думає про ніжні, як пелюстки, поцілунки на опуклих лініях на блідих руках і про те, як у нього стискаються груди, кожного разу, як він згадує про те, як Міньярд робить це з собою.

– Запакуєш машину? – запитав хлопець.

– Я завершу до того часу, як ти закінчиш перевʼязку, – кивнув чоловік.

Так і було. Коли Веснінський виходить із каюти з останнім рулоном бинтів, приклеєними до подряпин, що обліплюють його запʼястки, Віттакер усміхається Сарі, спершись на автомобіль.

– Привіт, хлопче, – вітається Кадрі. – Важкий робочий день?

Між днем, коли вона дивилась на нього холодним поглядом, і теперішнім, коли вона ставить йому запитання кодовими словами, зрозумілими лише їм, стоять місяці. Він не памʼятає, як втрапив у цю рутину.

Так само як із Лисами.

Вони вкрали правду у нього ще до того, як він встиг оговтатись, що втрачає її. Сара вписала себе у цей безлад тим самим темно-синім маркером, що був на наклейці відеокасети, і Натаніель ніколи не потрудився її звідси викреслити.

Вони хвилюються про нього знову. Він знає, що це так. Знає, що Бетсі говорила з ними минулого тижня й попереджала, що суд може зробити. Знає, бо розмовляв із нею про те ж. Також знає, що його почуття зараз: апатія, що стікає по хребту, та відчуття крихких видихів у легенях, це нібито нормально.

« Замкнення у собі », – сказала терапевт. « Дисоціація », – попереджала вона. « Ти можеш почуватися так, ніби ти не приєднаний до свого тіла, до світу. Будь-що може відбуватись навколо тебе і ти не зможеш зафіксувати це. Це не назавжди, проте воно може налякати ».

Ніл дотримується думки, що це не так вже й страшно, роблячи сім з половиною кроків до задніх дверей машини. У будь-якому разі це почуття відстороненості, дихання, що переривається в його горлі, і те, як його руки контролюються за допомогою невидимого пульта, є втіхою для його побитого розуму.

Він киває Кадрі у відповідь на її питання.

– Важкий робочий день.

Віттакер відчиняє двері, біля яких стоїть Веснінський, й жестикулює у надто драматичний спосіб, як зазвичай робить. Погляд Натаніеля впивається у простір на задньому сидінні. Автомобіль старої моделі, напевно Сарин. Заднє сидіння – це шкіряна лавка, на якій лежить переповнена ковдра і книжка “Нестерпна легкість буття” Мілана Кундери* чеською мовою.

Юнак повертається до маршала, котрий лише знизує плечима.

– Подумав, що тобі знадобився б якийсь челендж.

– А ковдра? – наполягає хлопець.

Він почувається так, ніби має бути засмученим. Відверті пестощі та спроби заспокоїти роздратовані нерви, яких очікували від нього Роббі та Сара. Він відчуває укол слабкого тепла затишку, яке негайно придушує. Але здебільшого більше нічого не відчуває з цього приводу.

– Ти краще з нею спиш.

Під його шкірою гаряче свербить почуття знайомості. Ці люди знають його. Вони знають його. Місяці, проведені в компанії один одного, щотижневі візити, які перетворилися на зустрічі двічі на тиждень, два маршали США і син кримінального авторитету.

– Дякую, – пробурмотів Ніл, хоча й не впевнений, чи дійсно має це на увазі.

Віттакер обережно плескає його по плечу, транслюючи рухи так, щоб Веснінський міг ухилитися від них, якщо захоче. Але йому не настільки небайдуже, щоб поворухнутись. Він насправді не впевнений, чи може рухатись прямо зараз.

Юнак знову дивиться на заднє сидіння автомобіля; шкіряна лавка з ковдрою та книжкою. Вони повертаються до Балтимору. Він повертається до Балтимору.

Руки його батька пройшлись по його шкірі, його ножі гарячі й печуть там, де все давно загоїлось і покрилося шрамами.

Він повертається до Балтимору.

До Ромеро Малкольма та Джексона Планка і решти прибічників його батька, яких схопили й запхали у наручники в очікуванні того моменту, як його слова проклянуть їх. 

Він у Балтиморі.

Хлопець не знає, коли сів в автомобіль, коли закутався в ковдру, коли почав читати книжку. Але він в автомобілі, міцно обмотаний тканиною ковдри, і вже на сімдесят другій сторінці.

– Гей, Ніле, – пробився голос маршала крізь шари простору, океану й землі, щільно упакованих у скляну стіну між ними. – Ми приїхали, хлопче. Все гаразд?

Натаніель підводить погляд з сімдесят другої сторінки * Нестерпної легкості буття* , щоб виявити, що Роббі спостерігає за ним крізь дзеркало. Сара не у пасажирському сидінні. Його погляд переміщається до бокового дзеркала і він бачить жінку, що стоїть біля багажника із зацікавленим виразом обличчя.

– Так, – пробубнів юнак, киваючи у сторону будинку. – Чи ціла будова належить ФПЗС? 

Віттакер ліниво знизує плечима і Веснінський переводить погляд на маршала вчасно, щоб побачити те, як той ховає стурбованість під цікавістю.

– Кілька верхніх поверхів ми орендуємо, щоб використовувати їх як початкові або тимчасові помешкання, коли намагаємось прилаштувати когось на постійній основі.

Ніл повільно киває. Це якраз протилежність тому, для чого вони використовуватимуть їх. Мине кілька місяців, що вони проведуть у цій квартирі, ходячи туди-сюди поміж книгами, порожніми стінами та жахіттям у вигляді судової зали.

– Давай-но переїжджати, – запропонував чоловік, вилазячи з автомобіля.

Юнак рухається повільно, згинаючи, розгинаючи пальці на руках і ногах, доки не зʼявиться різке поколювання. Йому здається, що він не рухався годинами. Ймовірно, так і було. Також не знає, де його сховали. Десь у лісі. От тільки ліси є всюди навколо і вони могли бути будь-де. Іноземними мовами він читає повільніше, ніж англійською, тож не може оцінити, скільки часу минуло, за темпом читання.

Він сумнівається, що хоч смикнувся, окрім того, що перегортав сторінки своєї книги.

Веснінський бере коробку з книгами. Кадрі вже перебирає постіль та обмежену кількість декору в апартаментах, поки Віттакер заносить сумки з одягом, який вони позапихали туди разом.

Це маленький простір. Крихітний простір. Тут одна спальня, відокремлена ванна кімната та кухня, що зливається із вітальнею. І Натаніель повинен жити тут із Роббі протягом наступних бог-зна-скількох місцяців, що триватиме судовий процес. Сара повинна залишатись у кращій, більшій квартирі у Балтиморі, де вони втрьох зможуть переночувати коли лишатимуться допізна або їхатимуть рано вранці.

По шкірі пробігли мурашки, Ніл ненавидить це.

– Що ж, ми розмістимо тебе у спальні, – шуткує маршал. – Щоб мені не довелось бачити твою дупу щосекунди і ти мав трішки власного простору.

Юнак відчуває, як підіймає брову, як посмішка розтягує його губи. Він цього не робить із власної волі, але це все одно відбувається.

– Ти не можеш провести й години без того, щоб не бачити мого обличчя.

Сара яскраво сміється, а подушка врізається у його груди і його руки підіймаються, щоб схопити її, перш ніж вона встигне впасти. І, оу, це зовсім не добре.

Можливо, Натаніелю доведеться зателефонувати Бджілці.