2. Двадцять шосте квітня - Тиждень сім

Натаніель був тут протягом трьох тижнів і він зненавидить це місце. Ще ніколи в своєму житті юнак не був настільки впевненим у чому-небудь, як у цьому єдиному факті. Він абсолютно ненавидить це.

Якщо Веснінський хоче, дійсно хоче, то може сісти й раціоналізувати собі, що все не так вже й погано. Якщо хлопець хоче бути чесним, то може визнати, що все могло бути гірше, ніж є насправді.

Але Натаніель цього не хоче, та він навряд чи буде чесним; що більше парубок думає про все лайно, яке привело його до сьогодення, то менш раціональним це все здається. 

Мафія? Мʼясник? Якийсь там вигаданий тридцятирічний спорт?

Минуло три тижні, і Натаніель відчуває як поступово божеволіє: хлопець половину часу воліє вірити, що вся ця історія - лихоманка, та, що його життя завжди було таким.

За винятком того, що він не настільки хороший брехун.

Знадобився майже цілий місяць, щоб дістатися сюди.

Після того, як юнак погодився і майже півдесятка агентів підписало тонну документів, які розпливалися перед його розгубленими очима, хлопцеві дали рівно тиждень на одужання, перш ніж почати вимагати відповіді.

Вони могли піти й гіршим шляхом: посадити його і продовжувати, поки не закінчать, але вони не поспішали. Натаніель підозрює, що мав би почуватися хоча б трішки вдячним за це, проте агенти настільки ретельно доколупувалися до нього, збираючи інформацію по частинках, що здебільшого хлопець почувався лише виснаженим і невиразно хворим.

Увесь процес тривав пʼять днів. Уся історія його життя в нестерпних подробицях тепер зберігалася в памʼяті трьох агентів і чотирьох різних камер. Цього було більше ніж достатньо, щоб виконати роботу.

Саме в цей момент ФБР сказали хлопцеві, яким було його прикриття, оскільки, очевидно, вони не знайшли потреби проконсультуватися з ним, коли вирішували, що робитимуть з Нілом Джостеном - початковим нападником команди Лисів.

Мертвий.

Разом з Натаніелем Веснінським, раз на те пішло.

Коли справа дійшла до суду та зізнань, усі запевнили парубка, що всюди буде укладена угода про нерозповсюдження та конфіденційність. Доступ пресі буде закритий, а будь-які заяви чи інформація щодо нього будуть акредитовані анонімним свідком. 

Він не був упевнений, що це дійсно буде так.

Він мав ще менше надії, що це встоїть перед Лисами. Хоча Веснінський уже не був упевнений, що може це казати.

Натаніель не дозволяв собі думати про них, доки ФБР не розкрило факт смерті Ніла Джостена. Чи повірили б його товариші по команді? Проковтнули б цю брехню? Юнак знав, що Лисам повідомили його справжню особистість. Як на щастя, ЗМІ досі нічого про це не говорять, проте Лиси знали правду.

Хлопець вважав, що цього було достатньо. Інакше він почув би що-небудь, чи не так? Це спричинило б якийсь галас.

Проте жодних згадок про це не було.

Агенти дали йому ще тиждень після цього: сон під наглядом у тимчасовій кімнаті в польовому офісі, а тоді його витягли до офіцерів Програми Захисту Свідків, які попрощалися з ним, пообіцявши (погрожуючи) підтримувати звʼязок. 

ПЗС була достатньо порядною, роблячи не набагато більше, ніж Натаніель і його мати самостійно, хоча виконувалося це набагато ретельніше та професійніше.

ФБР знову пофарбували його волосся, цього разу в якийсь брудно-русявий колір, який йому зовсім не видавався гидотним; надали річний запас кольорових контактних лінз, коричневого відтінку занадто схожого на той, з яким він переховувався, коли його знайшли Лиси. Агенти зайшли настільки далеко, що дали парубку набір фальшивих татуювань, які можна було легко робити щомісяця, коли вони зникали. Ніби його випускали на вулицю достатньо багато, аби хто-небудь помітив татуювання. Нічого не можна було вдіяти з шрамами, і хоча це робило його незнайомим для громадськості та ЗМІ, будь-хто з людей Мʼясника, знаючи подробиці тортур, негайно впізнав би його.

Наприкінці Веснінський застряг з новим іменем у цій затхлій каюті казна-де з одним лише маршалом у компанії. Тому що, очевидно, він все ще залишався під ризиком втечі та його «не можна було залишати на самоті».

Тож ось юнак сидить, постукуючи ногами по деревʼяній підлозі, по якій він надто переляканий ходити босоніж, аби не отримати скалку.

- Заради бога, Феліксе, - лається маршал, - якщо ти продовжуватимеш стукати своєю клятою ногою, вони перевірять нас і знайдуть два трупи, що згнили на півдорозі до могили.

Фелікс, бо це тепер його імʼя. Натаніель кидає погляд на Віттакера. Він не настільки поганий. Коли справа стосується офіцерів та правоохоронних органів, хлопець повинен визнати, що йому пощастило з маршалом США Роббі Віттакером.

Веснінський не турбується відповіддю, тому що навіть якщо він може визнати, що Роббі непоганий, все одно намагається перевірити, як довго зможе протриматися, не кажучи йому жодного чортового слова, перш ніж той втратить терпець; проте все одно припиняє стукати ногою.

Десь на пʼятнадцять хвилин.

Це важко.

Раніше не було так багато часу. Навіть протягом тижнів у лікарні, окрім зізнань на допиті, парубок був настільки зосередженим на своєму одужанні, працював над мʼязами та суглобами, активно брав участь у лікуванні. Не було цього гнітючого нічого, що тиснуло на нього.

І це до біса важко.

Половина його минулого просто жахлива,  та він не хоче про це думати, а всі «безпечні» теми заборонені зовсім з іншої причини. Не маючи про що думати, з обітницею мовчання та телевізором, який має лише музичні канали (за умови, що сигнал достатньо потужний, аби їх відтворити), Натаніелю нічого не лишається робити, окрім як повільно доводити себе до божевілля.

- Ти мене вбиваєш, хлопче.

Юнак намагається кинути зневажливий погляд на Віттакера, щоб перевірити, чи змусить це того піти в іншу кімнату, але все, що він отримує у відповідь – дві підняті брови та мерехтіння веселощів у очах маршала.

- Сара цікавилась, чи ми хочемо, аби вона щось привезла, як приїжджатиме наступного разу з продуктами, - роздумував Роббі. - Я подумав, що книжки були б розумним вибором, пазли теж, - чоловік знизав плечима. - Не надто пощастило з телевізором, але якщо вона привезе кілька фільмів, нам не потрібно буде хвилюватися за супутникове зʼєднання. 

Веснінський повільно киває, та це, насправді, найменше, що він може зробити, враховуючи те, що він не говорить з маршалом. 

Йому не не подобається (примітка: я, як завжди, пишу це ночами, тому «не не подобається» звучало дуже резонно) Сара (маршал США Сара Кадрі, раз на те пішло), але вона дивиться на нього, наче на дику тварину, щоразу, як приїздить, щоб доставити припаси для них двох.

Хлопець думає, що їй подобається Віттакер через те, як вона завжди каже «Роббі», усміхаючись, та прихиляється до нього, коли може. Насправді прикро, бо той застряг тут. Бо доки суд не закінчиться - вони не стануть вільними поки не вирішать, що Натаніель (тепер Фелікс і з надією незабаром знов бути Нілом) більше не під ризиком втечі, або поки Роббі не піде до головного офісу й не вимагатиме переведення. А Сара просто заглядає раз на тиждень, аби надати їм усе необхідне, перш ніж повернутися через сотні кілометрів дикого лісу, щоб знову знайти цивілізацію.

Маршал шелестить у руках газетою минулого тижня, перегортаючи сторінку, й парубок знову відчуває під собою лікарняне ліжко. Чує, як укладає угоди заради свободи Ніла Джостена та як відпускає Лисів.

Тепер Натаніель розуміє, чому дехто так рішуче не вірив у жаль. Йому хотілося б, щоб він міг зробити те саме, але більш того, юнак хотів би повернутися до тієї лікарняної палати та закрити свого рота. Сказати натомість: «Я хочу побачити свою команду», - та битися, байдуже наскільки брудно, аби повернутися до неї.

- Спорт, чотири букви, підказка: “лакрос”.

Веснінський піднімає свій погляд на Віттакера, котрий вже дивиться у відповідь.

Три тижні тиші.

Хлопець тримав язик за зубами й пильно спостерігав, в той час як Роббі був лише розвеселеним чи помірно роздратованим нервовими звичками, що розвиваються у Натаніеля. Не було ані дюйма гніву, ані натяку на насильство, ані унції жалю. Парубок крутить слово в роті, смакуючи кожну гірку букву. Це гостра колючка, що тисне на нього, приправлена кількома останніми відгомонами життя, яке він завжди хотів.

Протягом кількох хвилин сидіння поміж підштовхувань маршала та вагою слова на власному язиці, Натаніель ковтає.

- Ексі.

Віттакер не усміхається, проте його очі  –  так. Він киває Веснінському й повертається до газети, записуючи слово до кросворду, що розвʼязує.

Ще кілька важких хвилин юнак мовчки барабанить пальцями по столу, аби не стукати ногою.

- Ніле, ти голодний?

Натаніель сіпається від імені і розуміє, що здивування відображається на його обличчі, судячи по радісному блиску в погляді Роббі, хоча маршал зберігає стриманий вираз.

Хлопець повільно знизує плечима, а тоді киває.

- Ти вмієш готувати каррі?