Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Хлопець втратив свідомість у машині швидкої допомоги.
Це він знає напевно. Він памʼятає, як обличчя однієї з медиків нахилилось над ним, ніби він дивився на неї з дна басейну. Її рот рухався, і тепер він може розрізнити літери, що злітали з її губ. Проте все, що він бачив, - це пухирі на її шкірі; все, що він чув, - це вереск тихих сирен під важким шумом близької смерті.
Тож можна з впевненістю стверджувати, що килим поверх бетону, на якому він лежить, насправді є лікарняним ліжком. Причиною того, що його повіки пофарбовані в червоний колір, - це дешеві люмінесцентні лампи, які в лікарнях працюють майже цілодобово.
Повільно, немов мед, що ллється з пляшки, усвідомлення повертається до хлопця.
Шум зникає на користь рівномірного стукоту лікарняних приборів та шурхотіння газет. Взуття скрипить при ходьбі по лінолеуму, а за дверима точаться розмови, які юнак навіть не сподівається зрозуміти.
Поза цим, він блаженно онімів.
Більшість тіла – суцільні подряпини, тож юнак здогадується, що там були накладені бинти та марлі, аби лікарі переконалися, що хлопець не розвалиться, коли вони відвернуться спиною. Проте біль, якого він очікував, біль, який він накопичив протягом ночі, був відсутнім.
Парубок кліпає очима, повністю прокидаючись, і поглядом знаходить іншу людину в кімнаті задовго до того, як розуміє, що він не один.
Дешевий костюм, дорогий годинник. Відполіровані черевики, до біса потерті по краях і знизу, де щиколотка лежить на коліні.
Натаніель навчився вивчати чиюсь фізіономію, тільки-но він був досить дорослим, аби відрізнити одне обличчя від іншого. Обличчя людини, її одяг і постава говорили дуже багато про особистість.
Багатий чи бідний, занепокоєний чи впевнений, допитливий чи байдужий, загроза чи ні.
Ця навичка добряче послужила йому в бігах з матірʼю, а також протягом перших кількох місяців, коли він налагоджував контакт з Ендрю.
Чоловік, що знаходився у палаті з ним, був поліцейським. Зарозумілість, замаскована фальшивою владою. Намагається здаватися доступним, цілеспрямовано привітним, але не в змозі приховати жалюгідний вигляд власної значущості.
Погляд Натаніеля знову ковзнули по чоловіку.
Дешевий костюм, так, але добре пошитий. Дорогий годинник, так, і час надзвичайно точний, якщо довіряти лікарняній техніці. Загалом доглянутий…
І там, майже прихований складкою ніг, знаходиться значок.
Не просто поліцейський.
ФБР.
Погляд Натаніеля різко перемістився на власне тіло: швидке сканування, аби показати йому бинти, про які він й так знав. На подив юнака, він був прикутим до ліжка.
Він легко брязкає наручниками, сповіщаючи агентів про свою свідомість, й піднімає одну брову.
- Серйозно?
Натаніель мусить віддати належне. Обличчя агента майже нічого не проявляє, коли він відриває свій погляд від газети та ліниво дивиться на хлопця, й останній зустрічав дуже малу кількість людей, яким настільки добре вдавалося зберігати нейтральність. Проте посмикування його пальців змушує сторінки шурхотіти, а змінна напруга в його мʼязах проходить вниз по його ногах, допоки схрещена на коліні щиколотка не підскочить, показуючи шок і напругу.
- Ти був у бігах протягом восьми років, Веснінський, чи ти очікував ВІП-відношення?
Відмовляючись здригнутися завдяки заспокійливим, які тримають мʼязи розслабленими, Натаніель вирішує смикнути губою, утворюючи обличчя на кумедну посмішку. Вона межувала із жорстокістю, можливо, трохи божевіллям як на дитину-втікача, жертви його великого та страшного батька; якщо містер Я-чищу-свої-черевики-щодня збирається ходити навколо, називаючи його Веснінським, найменшим, що він міг зробити, було відповідати назві.
- Гм, гадаю, що це було б чудово, - міркує Натаніель із задумливою ноткою в його тоні, недостатньо сильною, аби приховати зачіпку.
Голова агента схиляється, брови опускаються, створюючи обличчя, яке, на думку Натаніеля, мусило бути заспокійливим.
- Не дивлячись на це, ти тепер у безпеці. Коли тебе підлатають та випустять із лікарні, ми розпочнемо процес реєстрації у Федеральну Програму Захисту Свідків і запишемо тебе туди.
І це змушує Натаніеля зупинитись.
Він очікував…
Що ж. Він очікував більше натиску, більше вимог або принаймні погрозу звинуваченнями. Не те, щоб він був цілком невинним: він роками був у бігах разом з матірʼю й у нього назбирався доволі довгий список крадіжок особистих даних, шахрайства, крадіжок у магазинах. Також вбивство кількох людей, поховання ще кількох тіл.
ФПЗС, не враховуючи ризиків?
- Федеральна Програма Захисту Свідків? – повторює Ніл, - Ви не закинете мене у вʼязницю?
Агент пирхає; очевидно, він почувається набагато комфортніше. Його постать розслабляється, обличчя стає виразнішим із плином секунд.
- Усе, що ми можемо на тебе причепити, було здійснено неповнолітнім під впливом абʼюзивної батьківської фігури, - агент робить паузу, недовго озираючись, і Натаніель вхоплює сумніви, - Зауваж, що це не значить, що ми не можемо накинути на тебе звинувачення. Я кажу, що ми не будемо. Все, що тобі необхідно зробити, - це зізнатися від імені свого батька і, як настане час, виступити на засіданні суду. Легко.
Натаніель розсміявся б, якби перед ним стояв інша людина.
- Легко, - вторить він.
Агент киває, явно переконаний, що має на гачку Натаніеля, відчайдушно прагнучого безпеки та можливості спостерігати, як горить королівство його батька.
Так і є.
Натаніель віддав би за це все. Мати можливість заплющити очі й знати, що попри усі жахіття від гарячки, усі шрами на його тілі та рани, які ніколи не загояться, він вижив, а його батько – ні. Розібрати замок свого дитинства від фундаменту догори і спостерігати за тим, як все, що збудував його батько, розноситься, як попіл вітром.
Сказати «так» було занадто легко і йому хотілося погодитись більше, ніж він думав. Відраза до поліцейських вшивалася в нього з кожним спалахом гніву на обличчі матері чи батька. Вона лише зміцнилася відтоді, як він побачив, як система підвела Лисів, підвела Ендрю.
Натаніель запросто здався б, проте він не хотів втрачати Лисів.
- Моя команда, - почав хлопець, - Після гри був бунт, я хочу знати, чи моя команда в нормі.
Агент двічі кліпає, спантеличеність зморщує шкіру трохи нижче лінії росту волосся.
- Твоя команда, - повторює.
- Я заїкався? – Натаніель піднімає одну брову, всім своїм тілом показуючи, що він не вражений.
Агент ненадовго кривиться, змінюючи вираз обличчя помахом голови та вдихаючи повітря, що могло б бути сміхом, якби він не виглядав таким розлюченим пів секунди тому.
- Вісімдесят шість людей госпіталізували протягом того бунту, з них троє – члени твоєї команди. Усі травми несерйозні, з лікарні їх уже відпустили. Пощастило, якщо спитаєш мене.
- І кого саме я спитав би? – ледь помітно кивнув головою Натаніель.
- Спеціальний Агент Бровнінг, - відповідає чоловік, хоча для привітання вже трішки пізно, але Натаніель припускає, що так може бути. Манери ніколи не були його сильною стороною, тому він вважає, що не в змозі засуджувати, - Мій партнер, Спеціальний Агент Товнс, наразі розмовляє з персоналом, аби перевести тебе до одного з наших місцевих офісів. Ми займатимемось тобою найближчим часом.
- Займатиметесь мною, - тупо повторює Натаніель, - Я не власність.
Агент, Бровнінг, тонко посміхається; в посмішці порівно поділені розвага від того, що побитий худий хлопець намагається поводитися жорстко, і дратівливість, від цього ж юнака, який постійно розбирає все, що він говорить.
- Не власність, - погоджується Бровнінг і Натаніель чує «але» за кілометри, - Але ти перебуваєш під нашою опікою і, на майбутнє,…
- Так, я зрозумів, я ваша відповідальність чи щось подібне до цього лайна.
Бровнінг несильно киває і, коли жоден із них не робить жодного руху, щоб підтримувати розмову, розгортає газету і повертається до своєї попередньої ролі вартового.
Минуло жахливо багато часу до того моменту, як до палати входить другий агент, Товнс, із двома чашками кави та кидає на Ніла суровий погляд.
- Готовий зізнатися?
- Гадав, що мені не висувають звинувачення, - Натаніель порожньо дивиться у відповідь.
Похмурий вигляд Товнса – це зовсім інший звір, ніж Бровнінг. Він випромінює зарозумілість і зовсім не любʼязний. Цілковита самовпевненість без сліду добродушної дружелюбності чи доступності. Коротше кажучи, Натаніель впевнений, що Товнс – просто звичайний йолоп.
Натаніель розуміє, чому вони хороші партнери. Там, де Товнс відверто ворожий і зарозумілий, Бровнінг сильно схиляється до доброзичливості та мирності. Це вбудована система «хороший поліцейський – поганий поліцейський» і будь-хто з вулиці зможе сказати, що це не перебільшення.
- Ми можемо, - каже Товнс і змушує це звучати як погроза, - У твоїх же інтересах почати розповідати нам те, що ми хочемо знати, і грати за нашими правилами або я особисто проведу тебе до вʼязниці.
- Я, особисто, ніколи не був особливо релігійною людиною, але гадаю, що я можу оцінити натяк, - невимушено наспівує Натаніель, стукаючи пальцями своєї руки в наручниках по пластиковій частині ліжка.
Товнс лише за хвилину та сорок секунд розмови, здається, готовий почати випускати дим.
- Ти, бешкетнику…
Натаніель припинив слухати низку погроз, які слав Товнс у його сторону, натомість поглянувши на невиразно веселому виразі обличчя Бравнінга. Це очікуваний список: двадцять два фальшивих посвідчення особи, зникла мати, описи, які трохи збігаються з ним. Достатньо, аби посадити його за грати на достатньо довгий термін, щоб вони змогли викопати все, що їм необхідно, викинувши ключ у вікно й залишивши його там.
Він цим не вражений.
Коли Товнс закінчує, Бравнінг переміщається. Агент нарешті поставив обидві ноги на землю, склав газету і сплів пальці разом, дивлячись на Натаніеля.
- Твоя співпраця буде лише на твою користь, хлопче…, - ох, Натаніелю не подобалось це «хлопче» не більше, ніж Веснінський чи будь-які лайливі слова, що вилітали з вуст Товнса, - Ти отримаєш імунітет до звинувачень і шанс почати все спочатку в Програмі Захисту Свідків. Ти знищиш те, що залишилося від оточення твого батька, і зможеш залишити весь цей безлад позаду.
Натаніель загартовується. Кліпає очима й бачить усміхнені обличчя Лисів; кліпає й бачить, як Ендрю палить на даху; кліпає й бачить, як очі Ендрю впиваються в нього з «так чи ні?», що висить у повітрі.
- Я хочу побачити свою команду.
- Ні, - відмовляє Товнс в той час, як Бровнінг морщиться.
- Я хочу побачити свою команду, - повторює Натаніель.
- Дивись…, - Бровнінг не має шансу завершити, бо Натаніель перебиває його.
Якщо ФБР хоче сидіти тут і вимагати від нього співпраці, то у нього є власні вимоги, які він висуватиме. Він знає, де його місце, і знає, що вони мають без нього. Вони можуть дозволити йому гнити у вʼязниці, проте уся справа розвалиться, якщо вони це зроблять.
- Я хочу побачити свою команду, щоб Ніл Джостен був законним і насеру вашій програмі.
Товнс, схоже, готовий розпочати ще одну тираду погроз і лайки, яка справді не підходить до роботи, проте Бровнінг відмахується від нього й нахиляється вперед.
- Натаніелю…
- Ніле.
Натаніель витріщається на чоловіка. Зараз він зовсім не відчуває себе Нілом, кожен сантиметр його тіла кричить Натаніелем, але юнак хоче побачити, як далеко він зможе просунутися.
- Натаніелю, - повторює Бровнінг, додаючи трішки натиску на імʼя, аби висловити свою думку, - Навіть з твоїми свідченнями, кілька людей твого батька зникли і потрібен час, щоб їх розшукати. Якщо ми не тримаємо тебе у Програмі Захисту Свідків, ми не можемо забезпечити твою безпеку.
Натаніель відкриває рота, щоб перервати, але досить шанобливо зупиняється, коли Бровнінг підносить руку.
- Що стосується твоїх товаришів по команді, то, перебуваючи поруч із ними, ти малюєш на їх спинах ціль, достатньо велику, аби її можна було побачити з МКС (примітка: Міжнародна Космічна Станція). Їм пощастило вийти з бунту такими неушкодженими, якими вони вийшли, чи готовий ти ризикнути ще однією зустріччю з людьми, як твій батько? Скільки з них зможе вийти вдруге? І це навіть якщо вони дозволять тобі залишитися. Після всіх проблем, що ти спричинив?
Йому не потрібно було завершувати думку. Натаніель вже знає, що саме він має на меті. Найгірша частина, яка скручує його кишки в надто сильний вузол, - це жорстока правда.
З самого початку він думав, що Лиси не постраждають, проте гляньте, що сталося. Сет мертвий, Ендрю зазнав нападу, троє Лисів госпіталізовані, навіть якщо їхня госпіталізація була короткою.
Хто він такий, аби знову ризикувати ними?
Хлопець ковтає провину, але правда причепилася до піднебіння, як арахісове масло.
- Записане зізнання, - починає Натаніель і Бровнінг штурхає Товнса, щоб той записав на випадок, якщо їм будуть необхідні докази його слів пізніше. Натаніель не розриває свої угоди, тож він припускає, що вони цього не знають, але всередині все одно щось щипає, коли Ендрю проскакує в його думках, - Програма Захисту Свідків до кінця судового процесу і, коли все закінчиться, я стаю Нілом Джостеном на законних підставах.
Бровнінг хмуриться і це виявляє співчуття, до якого Натаніель не був готовий.
- Можуть минути роки, хлопче, і навколо вже не буде нікого, хто піклувався б про Ніла Джостена. Протягом цього часу твої Лиси давно забудуть про тебе усе, окрім того, що ти їм збрехав.
Натаніель знизує плечима, ніби це не має значення. Ось тільки це має значення.
Він тримається за Ніла Джостена. Він буде кусатися й дряпати нігтями, якщо йому доведеться, навіть якщо буде побитим, як зараз. Ніл Джостен є найближчим до справжньої людини за весь час, що він памʼятає, і це не те, від чого він коли-небудь зможе відмовитись.
Навіть якщо Лиси залишать його позаду й забудуть. Навіть якщо кожен з них ненавидітиме його за брехню й втягнення у його життя, схоже на гімняний шторм.
Вони зробили його справжнім.
Як він збирається відмовитись від цього?
- Записане зізнання, - повторює Натаніель, - Програма Захисту Свідків до кінця судового процесу і я стаю Нілом Джостеном на законних підставах, коли все закінчиться.
Товнс мовчить, уважно дивлячись між Бровнінгом і Натаніелем, і від нього досить легко відмахнутись, якщо не проігнорувати. Натомість Бровнінг цікавий: його очі мʼякі від жалю та співчуття так, що у Натаніеля свербить шкіра. Сплетені пальці агента лежать під його підборіддям, а сам чоловік стискає губи, розглядаючи можливі варіанти.
Завжди є шанс, що він скаже «ні». Звичайно, Натаніель має право висувати певні вимоги, але існують й інші способи змусити людей погодитись на щось, коли настане час.
Секунди розтягуються у хвилини. Шкіра Натаніеля починає свербіти сильніше, проте не від жалю, а від того, що знеболювальне втрачає силу, і його опіки починають нагадувати, як це – плавити шкіру під запальничкою на панелі приладів. По шкірі біжать мурашки від потреби рухатися, згинати та розтягувати задубілі мʼязи. У ньому знову вирує адреналін, але він не наважується переривати зоровий контакт з Бровнінгом.
Нарешті Бровнінг відкриває рота й починає говорити.
- Ти поводишся по-дурному.
- Ваша думка прийнята до відома та відхилена, - глузує Натаніель.
Хлопець намагається не здригнутись при спогаді про іншого чоловіка, що говорить це в іншому місці.
Вуста Бровнінга мимоволі здригається і агент важко зітхає, перш ніж кивнути.
- Гаразд, хлопче. Ти отримаєш це.
Натаніель хоче бути принаймні самовдоволеним, але жало горя важче й гірше навіть за жало його травм, які повертаються до життя.
Наразі, він залишає Ніла Джостена разом зі спогадами про Лисів. Замикає скриньку, що утримує в собі останній рік його життя, та ховає її за тисячами інших речей, котрі приховував від себе протягом багатьох років. Інакше життя, залишене позаду, інакше імʼя, інакша схована історія.
Немає сенсу нагадувати собі, що це лише тимчасово. Скільки б разів його так не називали, він не був дурним. Впертий, необдуманий, імпульсивний. Усе це та багато чого іншого, але ніколи не дурний. Можуть минути роки. Можуть минути місяці, але йому ніколи не щастило. Роки між цим моментом і Нілом Джостеном, що стає реальністю.
І навіть тоді не буде чого святкувати. Це життя не буде очікувати, поки він повернеться до нього. Він візьме старе імʼя та змусить його ввійти в нове життя.
Бровнінг і Товнс виходять з кімнати, кинувший швидкий погляд на його руку, що все ще була в наручниках, і юнак дозволяє собі заплющити очі.
Це повинно бути перемогою.
Його батько помер і юнак збирається розгромити все, що той по собі залишив. Він виграв, чи не так? Зробив те, що його мати вважала неможливим. Пережив монстра й тепер вільний, як ніколи.
Заплющивши очі на лікарняному ліжку в місті, яке він ненавидить, Натаніель був поглинений своїм горем; його плечі тремтять від болю, який він ніколи не зможе відпустити.