Bonsoir, je suis ta solitude | Добрий вечір, я твоя самотність

„Знаєш, у ліжку ти був значно кращим, а тут, у воді, здувся, ніби та повітряна куля. Правду кажучи, я очікував від тебе більшого. Хріновий з тебе плавець, Федінька“, - чорняве волосся, довгі вії, сталеві м’язи, ще й затісний, як на того, кого ще вночі до нестями трахав Макаров.

Його звали Марк, і це єдине, що тоді кортіло знати Феді.

Марк продовжував щось піздити, але Макарову було однаково. Вони розійшлися по різні сторони університету, де цьогоріч проходили місцеві змагання серед кращих плавців.

Марк здобув перше місце.

Федя – вчергове пройобаний день.

Життя, бляха, те ще випробування,

а надто, коли тебе долають спогади з минулого.

«Майбутнє юніорської збірної. Відкритий ґей, якого не сприймали, а втім, це була вигідна піарна кампанія. Його боялися, ненавиділи. Були й ті, хто потай дрочив на світлий образ ідеального хлопчика, який ледь не помер на даху, поруч зі своїми спражніми друзями, допоки Антон розкрив свою таємницю. І піздів він тоді так само багато, як те чорняве чмо. Як там його звали? Марк? Гандон – ніяк не Марк»

В’їдливі думки-спогади – це отрута, яка шириться тілом з такою шаленою швидкістю, що Федя зовсім забуває дихати. Це не панічна атака. Він цілком а д е к в а т н и й. Лише руки тремтять. Він подужає. Витягне блістер гіди, не стане рахувати кількість випитих пігулок. Байдуже. Невдовзі отримає бажане – тишу, спокій, приємну млявість, і жодних, жодних думок!

Відкинутися спиною на холодне каміння, підняти скляні очі, побачити небо, порахувати зорі, вкотре замилувавшись красою вечірнього Києва. І байдуже, що він обрав непринагідне місце для рефлексії; він не мав сидіти біля низин Річкового Вокзалу. Чому не залишився на Поштовій, де принаймні мав би шанс не вдихати лайно впереміш з блювотинням?

Його завжди тягнуло до води: спорт, спокій, Сашко…

Його завжди тягнуло до покидьків.

Йому ніколи не давали спокою.

Спокою не було. Навіть у маренні забуття, під дією клятих пігулок, Федю продовжує накривати. Він (не)чує ані хвиль, ані шуркотіння. На власен подив –лише чиєсь достобіса знайоме бурмотіння, немов пісня, що ллється медом. Чи то справжнє – це милозвучне? Французька, а потім – рідна українська, наповнена блудом. Втім, Феді все це видається таким знайомим, справжнім.

Він би впізнав цей голос, навіть якби був глухим; Він волів би не чути його, та було вже запізно.

Тінь та реальна, нависла над ним. Федя потягнувся до неї, отримавши у відповідь щось вологе – то була кров. Ізнов шуркотіння, спалах світла. Макаров примружився. Він ще не знає про те, що невдовзі його єдиною мрією буде втратити зір. Назавше. не чути. не бачити. Не думати.

Не…

– Не знав, що така зоря проводить вільний час наодинці, ще й у таких умовах. Невже поразкааж настільки вибила землю з-під ніг?, - промовляє Левицький. Він збуджений. Його розпирає від емоцій не тому, що зустрів спортсмена, якого бачив лише раз – сьогодні, якраз під час змагань. Назар подається ближче, впритул до обличчя Макарова. Шипить , стискає зуби, схиливши голову на плече. Демон – не інакше. В очах палає щось таке, від чого Федю починає трусити, – Що шукаєш? Смерті? Так? Вирішив втопитися? Коли плануєш, то пропоную послугу за послугу: ти – станеш мені за золоту рибку. А нині, я принагідно прошу тебе встати з цього місця, - „бо якийсь лох-барига, залишив координати саме тут“, - вони промовляють це в унісон, але кожен у своїй голові.

Назар не дурко, аби довіряти таку інформацію, а Федя надто розумний – ось що буває, коли твоя матуся працює слідчою, а „колишня“, нині – подруга – сама свого часу мала цю з а л е ж н і с т ь.

– А я у відповідь принагідно прошу тебе піти ловити котів в іншому місці, – Федя зумисне розтягує кожну літеру. Він нарешті у млосному забутті.

– Котів вистачає, а золотої рибки не маю. Мені не хотілося б псувати таке гарне обличчя, -пирхає Назар, – Хоч би мав краплину поваги. Навіть не запитав мого імені. Чи твоя матір вже завела на мене окрему справу, га, Федінька? А най з тим. Німий, немов набрав у рот води. Отже, я – Назар, Назарійко, Назарій. Приймаю лише ласкаві форми свого імені.

– «Назік, Хуязік, Назол-спрей, сольовий», - Федя подумки перебрав усі можливості варіації«ласкавих форм його імені», та тільки не збагнув, що це – не думки, а пряма мова, просто в обличчя, яке перекосило чи то від образи, чи то від ломки.

– У слідчого подавався? А я – Шерлок, - Левицький продовжував шипіти, але раптомвирішив прийняти правила досі невідомої йому гри, – Розширені зіниці, млосне відчуття млявості, порожня банка з-під енергетику, відчуття нестабільності. Я слідкував за тобою, але тобі, певно, важливіше запихнути у себе блістер заспокійливого, а по суті – грьобане плацебо, - Назар, задоволений собою, відступив на кілька кроків, проте Федя, підвівшись, схопив Левицького за шию.

– Ти нічого про мене не знаєш. Ніколи не знав. І друзями ми не були. Лишень вигода, ба жмаю татуся-тренера, а отже той зуміє пропихнути куди треба. Чи, може, він в дійсності пропихував тебе, Денчику? Чи стогнав ти під ним так, як я свого часу від болю, допоки ти знущався наді мною?

Федя рвучко подався до краю, ближче до води. Розумів – не потоне. Тим часом Назар кинувся шукати своє, але побачивши лишень порожню щілину, згадав слова відомого тікток мотиватора: «Смерть баригам», і ще щось там про не вживати, займатися спортом – себто все те, що не цікавило Левицького, який хотів у цьому житті спробувати все. Гедонізм також форма залежності. Назар затямив це. Врешті, звернувши увагу на Макарова, якого вже почало штормити в різні сторони, він не поспішив допомогти, натомість дістав цигарку, набиту травичкою. Пустив отруту у легені, затримуючи дихання. Випустив дим й крізь завісу курива, спостерігав за горе-рибкою, а потім гукнув, наспівуючи.

– «Мої рибки за склом, рибки, рибки, рибки», - Левицький також отримав бажане.

Федя..відгукнувся.

Тепер вже Макаров стояв на рівні обличчя Назара, нахабно витягнувши з його рук цигарку.

Затягнувся так, що аж в легенях запалало, і зумисне не випускав дим, бо пригадав дещо з минулого. Йому захотілося закрити той довбаний гештальт, щоб та вечірка у Фаркаш назавше зникла з-перед очей. Назар, ніби читаючи його думки, притягнув Федю до себе, а за мить Макаров уже сидів на його колінах. Обличчям до обличчя, губами до губ.

– Випускай той клятий дим. Нумо. Це одноразова акція!, - не втримавшись, Левицький затулив пальцями Феді ніс, і той врешті випустив дим прямісінько в губи Назара.

Важке дихання одне на двох. Солодкуватий присмак крові. Чия шкіра вкрилася сиротами?

Хто взагалі першим переступив межу? Вони цілувалися досхочу, до останнього подиху. Шалено. Ділилися один з одним частинами власної душі. Хапалися один за одного. Відверті стогони лунали так гучно, що навіть вода, здається, змінила свій колір – почервоніла: чи то від сорому, чи від крові. Федя лиш на мить розтулив повіки, а потім встиг відсахнутися від Левицького якнайдалі, аби проблюватися. Здавалося, що з нього невдовзі почнуть вилазити нутрощі.

Ця кров. Чому все стало багряним?

Що, бляха, взагалі відбувається?

Він затремтів, сідаючи навпочепки. На плече лягла гаряча долоня. Назар допоміг підвестися Макарову. Добре, що Федя не бачив його сатанинської усмішки.

– Таки отримав бажане, Федюня?, – повторив цей голос, який не належав Назару.

– Зникни! Прошу тебе. Я більше так не можу. Я хочу…

– Знаю , що хочеш. Завжди хотів, - інший не дав Феді домовити, бо тямив, що може статися наступної миті. Федю він таки відпустив, а сам підійшов до краю, розкинувши руки.

Макаров навіть не встиг потягнутися до нього, бо він був розчинений у багряній воді. А Федя? Чи відчув полегшення? Лише болісне пробудження на тому ж камінні. Розтираючи затерплу шию, він збагнув, що поруч нікого не було. Отже, то була лиш його уява, так? Все добре? Він р е а л ь н и й?

Так думав собі Макаров, допоки інший тінню лишався позаду. Нехай Федя думає, що весь час був сам-один. Нехай думає, що нічого не сталося. Нехай намагається забути, але нічого не вийде, адже інший завжди буде нагадувати про себе, і колись Макарова здолають спогади з минулого, бо Денисенко поруч.

Назавше.