`i just wanna be by your side
if these wings could fly
Дер’я стоїть у дверному проході, поклавши долоні трохи нижче плечей; їй дуже спокійно. У вітальні на дивані сидять люди, яких вона любить найбільше.
Вона має все.
Парс тримає на руках Ейлюль, яка бавиться татовими ґудзиками на сорочці, бабуся та дідусь усміхаються малечі зі своїм дорослим захватом.
Деніз у дверях праворуч, на кухні, миє склянки після чаювання. Родина Сечкін не п’є кави.
На вулиці як ніколи яскраво світить сонце, однак Дер’я знає, що буде злива. Їй понад усе на світі не хочеться переривати лагідне воркотіння, але вони мають встигнути.
— Парсе, нам час.
— Тобто настав час вечері, панночко, — цілує чоло дочки та передає її на руки Дер’ї. — Поки ти погодуєш, я вип’ю ліки та зберуся.
Дер’я на секунду заплющує очі на знак згоди. Ейлюль на диво чемна після кількох годин у машині, засинає в мами на руках ще під перші рядки колискової.
— Ви готові? — заглядає до кімнати Парс.
Дер’я знімає гольф, він бачить її втомлені плечі та обережно цілує, долаючи відстань за секунди. Вона поволі натягує на себе його чорне худі, плутаючись у його руках. На вулиці душно, але нині їй дуже потрібен він; десь так само, як минулої самотньої весни.
— Рушаймо, — повертається та цілує в щоку, не розриваючи рук.
За кермом Дер’я. Парс не знає, куди веде цей шлях.
За вікном похмура сіроока Анкара, яка ще півгодини тому сяяла. Норовливі промені іноді досі б’ють в обличчя, однак це лише попередження: скоро задощить.
Дер’я піднімає чорні окуляри на маківку, і Парс готовий присягнутися, що вона найгарніша жінка, яку він бачив, а він — найщасливіший чоловік, бо він — її чоловік і вона — матір його дитини.
Дер’я відчуває його довіру і вирішує запитати, поки не вдарив грім:
— Ти завжди був таким легким на підйом?
— Колись давно, зараз ледь згадаю, — здивовано усміхається чоловік. — А потім я відростив голки і закрився в собі. Ти приручила їжака, знаєш?
— Я думала, що вийшла заміж, але добре.
Сміються.
Чують грім.
— Нехай, — жінка тисне на газ.
За кілька хвилин паркується, робить ковток води та відстібає пасок. Нехтуючи парасолькою, виходить з машини та крокує в бік продавчині квітів. Парс іде за нею.
Коли Дер’я купує темно-червоні троянди, він чомусь розуміє, хто похований на цьому цвинтарі.
Вони мовчки крокують дорогою, заходять серед могил та врешті-решт зупиняються біля одного з мармурових пам’ятників. Парсові здається, що він фізично відчуває те горе; на цій ділянці особливо парко.
— Привіт, — лунає тихий голос Дер’ї.
Вона не дала собі жодного шансу уникнути прийняття, одягнувши його худі. Вона не втекла. Тепер його черга.
— Ховаючи тих, кого любимо, у землю, ми ж не ховаємо свої почуття до них. Твоя любов, повага до колишнього чоловіка — цілком зрозумілі речі. Я поважаю це.
Дер’я ледь чутно читає молитву, притискаючи квіти до себе. Парс сліпо хоче захистити її від будь-якого болю, відвезти на край світу, щоб жоден спогад не краяв серце, знищити гравітацію як явище, щоб вона ніколи не впала.
Втративши багатьох близьких, він розуміє, що зараз їй тут найкраще. Її рана, можливо, не заживе ніколи, тож чи не краще давати їй кровоточити час від часу?
Дер’я ціпеніє в очікуванні. Вона не може дозволити собі впасти до землі та лежати годинами, як раніше, не тому, що не довіряє Парсові. Вона дуже хоче довіряти йому, тому запрошує до самих нутрощів, туди, де їй самій не завжди дозволено бути.
Він, бувало, ображав її. Ігнорував. Знецінював. Зривався. Але вона не забувала того цінного усвідомлення без розуміння, яке здавалося їй унікальною рисою його та Неви.
Дер’я не знає, на що очікує. Яка реакція її задовольнить? Вона так хоче більше не сумніватися…
Здається, якщо він зараз щось запитає або піде до машини, залишивши її наодинці, це все було дарма і більше вони не зможуть. Здається, що смерть шпигує за ними з-за іншого надгробку, чекаючи влучної миті, коли можна їх розлучити.
Парс уперше думає про те, що відчуває жінка, коли чоловіка, дитину якого вона носить під серцем, не стає. Він боявся це уявити, бо ніколи не мав навіть імовірності стати батьком, лише примарне бажання, яке не зустрічало взаємності. Він боявся втрутитися в те, що його не стосується, тому тоді на набережній утік від цих слів, мов ошелешений. Мов ошпарений окропом. Не обмовитися жодним словом здалося панацеєю.
Згодом під час довгих роздумів у розлуці він здогадувався, що це її образило, і, просячи вибачення за все, він просив і за це, знову промовчавши.
Вартувало б розірвати коло й порушити тишу, але зараз це було б кримінальним злочином. Таке право мала лише недоторканна гроза.
Окрім турецької, їхньою мовою кохання завжди була їжа. І дотик рук.
Коли Дер’я думає, що він думками десь далеко, наприклад, згадує сестру, маючи на це повнісіньке право, і вирішує вже відпустити квіти, права долоня Парса забирає одну троянду, а ліва — торкається її.
Вони — порцелянова конструкція з пилу, яка ось-ось паде, вони, не розриваючи рук, сідають навпочіпки, повільно опускають квіти на кінцеве місце призначення — чорну землю, разом розкладають троянди, утворючи власний порядок. Коли квіти залишаються лежати на могилі, коли усвідомлення, наскільки близька смерть і наскільки вона її боїться, викликає мурашки, Дер’я відпускає себе. Вона починає ридати ридма, виграючи змагання з небом. Вона плаче про все: про розлуку з Парсом, про розчарування, про вдівство, материнство, порожнечу та втому.
Після кожного шторму море незвично пінне, тихе: Дер’ї конкретно легшає дихати. Парс міцно стискає її руки, впершись колінами в холодний ґрунт.
Дер’я глибоко дихає та шморгає носом, сидячи на мармуровому огородженні. Заспокоюється.
— Пробач, що залишив тебе саму боротися з минулим, — промовляє Парс. З очей Дер’ї знову бризкають сльози. — Нашій дитині дуже пощастило, що ти її мама, — її рука тягнеться до шиї, щоб завадити фантомній істериці. — Ти заслуговуєш на краще, — шепоче чоловік. — Дозволь мені дати тобі краще, — забирає звідти її руку, повертаючи на коліна, тримаючи у своїх долонях.
— Я пробачаю тобі, — збирається з думками, — і собі, — закінчує болючу фразу. — Ерхан був чудовим періодом мого життя, але той час закінчився, він не повернеться. І я нікого не зраджую, дозволяючи собі бути щасливою, — нарешті вірить у сказане.
— Ти така відважна, — шепоче Парс у її вуста, сівши поруч. — Ви з Ейлюль — найпрекрасніше диво в моєму житті. Я не уявляю, як важко було тобі це вирішити, пробачити помилки. Знову довіритися, — відводить очі, які теж наповнюються сльозами. — Дякую тобі за тебе.
— Я більше не думаю, чи помиляюся, — відповідає Дер’я, не розплющуючи очей, — все одно це буде найкращою з можливих помилок. І варте воно того чи ні, іншого разу може не бути, — розплющує їх, вмить знаходячи його.
Починається гроза.
Парс і Дер’я встають, кидаючи останній погляд на могилу та проводячи долонею по пам’ятнику — прощаючись. Тримаючись за руки, зустрічають перші краплі майбутньої зливи, крокуючи ґрунтовою стежкою.
Родина Сечкін повертається додому, до Стамбула. Сестра наостанок цілує Ейлюль, охрещену «тітчиним сонечком», бабуся та дідусь беруть з батьків обіцянку приїжджати частіше.
Двері зачиняються.
Кароока дівчинка солодко — бо як інакше — спить у своєму кріслі позаду, Дер’я пестить її крихітну долоню та дивиться у вікно авто, думаючи про рутину. Кучеряве волосся Парса визирає з-за водійського сидіння. До нудоти буденна картина. Нарешті.
Тепер між ними, всупереч смерті, немає прірви у вигляді могили, сотень кілометрів чи невимовлених слів.
Тепер вони на відстані простягнутої руки.