Dİ. Sensizliği nereden bileceksin? Sensiz kaldın mı hiç?
Dİ. Звідки ти можеш знати, як це — без тебе? Ти колись залишався без тебе?
— Ти вдома?
— Так, сестричко. Хвилинку, а чому ти питаєш? — розгубилася жінка.
— За кілька хвилин буду, — Дер’я скидає дзвінок. За вікном таксі — задумлива сіра Анкара.
Дер’я втекла.
З міста її втечі.
— Ласкаво прошу, — здивовано зустрічає Деніз.
— Дякую, — вичавлює з себе гостя. Не думала, що відчиняти цю скриньку Пандори буде так важко.
— Люба моя, чому не попередила? Проходь, проходь. Спочатку кличеш на весілля, потім скасовуєш без жодних пояснень, — торохкотить старша на п’ять років сестра, — щось вип’єш?
— Липовий чай є? — переступаючи через поріг, питає жінка.
— Пошукаємо.
Деніз заварює чай, Дер’я миє руки, забуваючи, у який бік тут холодна вода, обпікається. Тільки цього не вистачало.
— Хан не вдома?
— Мій любий чоловік у суботу й неділю має найбільше замовлень, веде якесь весілля, — безтурботно відповідає сестра.
— Передаси мої вітання.
— Ти не залишишся на вихідні?
Дер’я хитає головою. Вона сподівається закрити цей рахунок раніше.
— Розповідай, мишко, — квапить її Деніз, — що сталося, чому так раптово приїхала?
— Ми мали одружитися…
— Що значить «ми»? Я нічого про нього не знаю, трохи подробиць, — перебиває сестра.
Дер’я рахує про себе до десяти та продовжує:
— Парс, — жінка заплющує очі. Дарма, бо починає пригадувати початок їхніх стосунків. Деніз розуміє, що щось не так. Може, навіть усе.
— То що з нашим зятем-прокурором? — обережно запитує сестру.
— Виродки-мафіозі вбили його секретаря заради забави. Він забрав кілька речей з одягу й вимкнув телефон. Зник. Не уявляю, де він. Хоча ні, уявляю, але зараз не про це. Ми не бачилися… 2 місяці та 8 днів.
— Мені дуже шкода, — Деніз не знає, куди подіти руки. Вони так рідко говорять відверто, що вона вже й забула, як має реагувати на подібне, чого чекає Дер’я. Деніз не може повірити в те, настільки далекими вони стали.
Напружену тишу, насичену важкими думками, перериває вереск грому на вулиці.
Мить — і починається злива, сигналізації машин на вулиці верещать, мов востаннє, люди метушаться, намагаючись знайти укриття.
Дер’я ставить чашку з недопитим чаєм на скляний стіл, що віддає вульгарністю, підходить до вікна і всупереч приказкам мами в дитинстві відчиняє його.
Їй життєво необхідно відчути запах травневої грози, їй конче треба побачити чиїсь сльози, хай і неба, їй не терпиться вдихнути повітря дощової Анкари, хай і засміченого втратами.
— Пам’ятаєш Неву?
— Ніби ні.
— Суддя Нева Сечкін?
— Ні.
— Така руденька, низького зросту…
— Так би й сказала одразу, — плескає в долоні Деніз, — ти ж знаєш, я людей запам’ятовую візуально. То що?
— Минулого серпня загинула. Парс — її старший брат.
— Боже, мої співчуття, — замовкає ошелешена сестра. Відводить погляд з бажанням розчинитися.
— Отже, ми мали одружитися. Потім я дізналася, що вагітна, хотіла зробити аборт, — користуючись павзою, продовжує Дер’я. Знаючи, що сестрі байдуже на причини, веде далі: — Передумала. Після цього він зник. Як у тих кінчених жартах, — істерично пирснула.
— Чому ти залишила дитину? Він її хотів?..
— Іноді так дивно, що моя старша сестра не знає про мене нічогісінько, — зі знущанням посміхається Дер’я, — авжеж, не тому. Я б не народжувала дитину, яку не любитиму, тільки тому що батькові припекло. Ніби ти не знаєш, як сильно я завжди хотіла стати матір’ю, — продовжує напосідати.
— Багато часу минуло, сестричко, — розводить руками співрозмовниця, — багато води стекло, — підходить до уявного кута, до якого сестра підштовхує далі.
— Маєш рацію. З того часу, як ми були сестрами, минуло багато часу. Чи не треба було очікувати, що так буде завжди? Нічого не буває назавжди, я вже мала це засвоїти. Люди не зобов’язані бути близькими, лише якщо народжені однією жінкою, правда?
Деніз витріщається на підлогу. Їй не подобається їхня розмова. Жінка воліє, щоб сестра пішла та знайшла собі іншу подушку поплакати.
— Ти знову мовчиш. Як сім років тому, у мої найтемніші дні. Звісно, ти не моя психологиня, не змушена вислуховувати моє ниття. Твоя правда, — киває головою Дер’я. — Але було б непогано. Підтримка, знаєш?
— Якби твої очі бачили щось, окрім Ерхана, а потім свого власного болю, ти б не ставила зараз цих питань, — не витримує сестра. Перший ключ у скриньку вставлено.
— Ну вибач, що в час, коли хотілося вийти у вікно, я не звертала уваги на твоє сенсаційне розлучення! — зривається на крик Дер’я. Їй образливо до тремтіння голосу, до сліз і кома в горлі. Змушує себе згадати про дитину, якій потрібен спокій.
— Як на мене, ми не зможемо зараз зробити нічого, опріч завдати одна одній ще більше болю. Якщо тобі щось буде потрібне, пиши, дзвони. З мене все, — Деніз поспіхом витирає сльози та намагається вірити в те, що каже.
— Чому? Чому ти теж залишаєш мене одну? — від несправедливости Дер’я стискає зуби та починає дихати частіше.
— Бо я не та людина, якій під силу, — підвищує голос співрозмовниця.
— У тебе зовсім немає подруг? Ти не вмієш радіти за інших, співчувати їм? Колись ти була моїм усім. Мамою, сестрою, подругою. Прикладом. Де ті дні?
— Я думаю про тебе, — бурмоче Деніз, розуміючи, як тупо це звучить.
— Не думай. Я вже доросла. Ухвалюю власні рішення, відповідаю за них. Я, трясця, вагітна. Відповідаю за ще одне життя. Чого я не зрозуміла б? Чому ми з нерозлийводи перетворилися на чужих людей? Чому ми перестали бути сестрами? З Джансу у вас, судячи з усього, стосунки пречудові, — Дер’я робить останню спробу достукатися, бути нарешті почутою, приголубленою та любленою, згадуючи їхню молодшу сестру.
— Знаю, здається, ніби я покинула тебе в найважчий час. Я зробила помилку, не мала так вчиняти навіть попри причини, які здавалися мені вагомими. Я боялася зробити неправильно, нашкодити тобі, — другий ключ. У горлі сохне.
— Зробити неправильно краще, ніж не зробити зовсім, — промовляє Дер’я голосом, який від болю зривається на скрип.
Їм обом фізично погано від тиші.
— Гаразд, — з тим самим болем зітхає Деніз і починає, нарешті дивлячись в очі сестри. — Пам’ятаєш, бабуся Назли померла досить рано?
— Так. Але мені ніхто не розповідав причини, яка дивина, — іронізує Дер’я.
— У неї був рак яєчників. Прогресував після народження останньої дитини. Я була зовсім маленькою, але пам’ятаю її змучений образ, безсилля перед хворобою. Я так боялася пережити це, — на мить замовкає Деніз, щоб перевести подих. — Завжди перевірялася. Слідкувала за здоров’ям. Чи оминула мене генетика? Ні.
Дер’я розуміє, що буде далі. Її кидає в жар, вона невимовно шкодує про сказане ненавмисно. Згадує їхню розмову з Джейлін у парку біля суду. Тепер вона на місці слухача.
— Так, я ніколи не хотіла дитину так, як ти. Може, несвідомо не дозволяла собі цього, щоб не розчаруватися. Але під час першого шлюбу після кількох місяців спроб лікар сказав, що вагітність означатиме рак. Профілактика не зменшила ризик. Я довго вагалася, але зрештою обрала себе. Своє життя, своє здоров’я. Загалом я не шкодую, ні, — хитає головою Деніз, стискаючи губи. — Коли я оклигувала після операції, про яку знав тільки чоловік, ти прийшла та сказала, що ви з Ерханом одружуєтеся. Я ще насварила тебе, типу, що ви робите, лише кілька місяців одне одного знаєте. Виходить, старші сестри теж помиляються, — крізь сльози усміхається жінка. — Я не хотіла тебе засмучувати, по-перше. Ти літала так високо у своїх мріях, що ламати твої крила здавалося мені злочином. Змусити боятися та сумніватися. Шукати ознаки хвороби за кожної ледь схожої ознаки. Мені це дуже знайомо, — шепоче Деніз. — По-друге, я відчувала й провину. Думала, може, було варто дати життя комусь, а не собі. Чому саме мені випав цей вибір, чому його не зробили за мене? — Деніз врешті замовкає, доходячи до надриву.
Дер’я притуляється скронею до скроні сестри. Нарешті вони разом у гіркоті.
Щоб потім бути разом у радості.
Вони плачуть кожна про своє і водночас про спільне. Про втрати, про материнство, про рани та шрами.
Злива не закінчується, поки останній схлип сестер не стихає, гублячись у вічності.
Вони не забирають слів назад, бо розлука закінчилася. Вони мають час.
— Знаєш, я досі не знаю статі, — кахикаючи через довге мовчання, каже Дер’я.
— Чому? — Деніз продовжує гладити плече сестри, не відриваючи чола від чола.
— Відчуття, ніби я маю дізнатися з ним. Дурниці якісь.
— Сподіваюся, так і станеться.
Слова Деніз нарешті видаються Дер’ї чимось вагомим, певним, авторитетним.
Вона так втомилася. Їй так це потрібно. Вибухнути та вже збирати уламки, а не чекати й гадати, чи не знесе її цей вирій з ніг. Хоча вона чудово усвідомлює, що до повернення Парса, до закінчення чи нового початку їй немає спокою.
— Я така втомлена, — Дер’я радіє, що сестра не бачить її очей, тому сміливіше розповідає, — через думки про майбутнє. Коли в житті дитини з’явиться батько? Чи буде він у неї? Я змінила своє рішення. Варто було?
— Можеш подумати про минуле, мишко. Там завжди знаєш, чого очікувати. Може, там є й відповіді на твої запитання.
— Парс не така людина, щоб покинути все на передостанньому акорді. Він навіть додивляється фільми, які не сподобалися, — з гіркотою сміється Дер’я, — розповідав це, коли робив пропозицію. Я навіть у фільмах такої не бачила, — мрійливо згадує неминуле минуле.
— Зять романтик, кажеш? — перебирає волосся сестри Деніз.
— Іноді мені не вистачає в ньому стабільності, яку мав Ерхан. Я не маю права їх порівнювати, але порівнюю, — зітхає жінка.
— Я тебе не засуджую.
— Дякую.
— Дякую, що відверта зі мною.
— Іноді я думаю, що от зараз точно почну з кимось спілкуватися, а зрештою ми перетинаємося ще рідше, ніж до цього. Не робімо так, гаразд? Не губімося.
— Авжеж. Хіба я забуду, що стану тітонькою? — Деніз пестить її голову.
— Між нами кілька років висіла одна-єдина розмова, не можу повірити, — жінка уявляє, що одну прірву подолано. Хтозна, скільки їх ще попереду.
— Я знала, що колись ми поговоримо.
— Не знала, — піднімає голову Дер’я, зустрічаючи усмішку сестри.
Жінки роблять фото на згадку та з приємною ностальгією гортають дитячі альбоми. Обидві заспокоюються. Ця war is over.
— Хочеш льодяника? — перед виходом Дер’я згадує, що в сумці лежить декілька їхніх улюблених дитячих цукерок, які дивом ще виготовляються.
— Ще питаєш, — знову усміхається сестра.
На вулиці сяє сонце. Діти сміються, бавлячись у калюжах. Дер’я ловить себе на приємній думці, що ці дні дуже скоро. І ця думка смолоскипом веде її крізь власні катакомби.
Вона не знає, чи Анкара колись відпустить її остаточно, але пробує вирватися з тенетів, у яких загрузла.
Блукаючи дворами біля їхньої з Ерханом старої багатоповерхівки, Дер’я завжди відчувала, що належить сюди. Заспокоювалася. Це місце було знайомим їй пеклом.
Пекло не надихає, а душить.
Жінці навіть страшно тут.
Ходити кладовищем убитих часом надій.
Але Дер’я не зупиняється й іде, знаючи, що спів пташок і запах бузку — не єдине, заради чого вона марнує останні хвилини перед літаком.
Минаючи черговий непримітний, безлюдний двір, натрапляє на напис на паркані. Зупиняється, перебираючи пальці і шукаючи каблучку на безіменному, яка залишилася в Стамбулі. Читає та розуміє, чого їй не вистачало:
İnsanın koparıp atamayacağı bağları vardır.
У людей є узи, які неможливо розірвати.