PS. Kayıplara yetişmek dileğiyle.
PS. З побажанням надолужити згаяне.
Серце Дер’ї починає битися сильніше.
PS. Парс Сечкін.
Чому саме зараз? Чому він місяць не виходить на зв’язок? Чому ніхто не знає, де він? Чому Дер’я не знає?
У її голові роїться тисяча думок: від того, хто і як доставив цю листівку сюди, до спогадів про той травневий вечір, коли вони запланували випробувати стільці на якійсь набережній.
— На стільцях не завжди буває зручно. Ну, на цих. Протестуємо, — каже закохана Дер’я.
Не може вирішити: її світ зараз зупинився чи крутиться навколо в шаленому ритмі.
— Авжеж, Дер’є. Прокурорко, — Парс десь за йоту від того, щоб сказати «моя Дер’є».
Він дуже добре знає, що має на це право, але боїться налякати мить щастя. Воно таке невагоме, дмухнеш — і розтане.
Дер’я радіє. Дер’я гнівається. Дер’я щиро намагається в раціональність.
Дер’я просить перевірити камери спостереження в під’їзді. Звісно, обличчя «кур’єра» не видно, це стовідсотково марна справа — щось дізнатися. Дер’я програє перший раунд і змушена грати за його правилами. Чекати наступного знаку.
Минають дні, починає цвісти магнолія. Бруньки змінюють білі пелюстки, але суть квітки лишається тою самою. Так і журба Дер’ї.
Сонце сідає.
Але друг приходить її розрадити.
— Ласкаво прошу, — щиро усміхається гостям Дер’я.
— Дякую, прокурорко, — в унісон промовляють Тугче та Ерен, потім так само в унісон починають сміятися, господиня не витримує та приєднується до них.
Усі троє стоять і не можуть зупинитися, регочуть. Двом з них зараз конче потрібен їхній друг, розлуку з яким заповнює вже напівістеричний сміх.
— Сестро Дер’є, треба роззуватися, так? — не дочекавшись відповіді, дівчина продовжує. — Ми з татом роззуємося, щоб тобі було менше турбот. По дорозі зайшли в один заклад, там неймовірний вибір супів, — аж закочує очі від насолоди, — ми взяли кілька, тобі точно щось має сподобатися. У принципі, якщо не сподобається, я можу збігати й замінити, ти тільки скажи, — торохкотить Тугче, простягаючи руку з пакетом їжі. — У тата в торбинці кілька дисків зі старими фільмами, казав, ти любиш. Ох, як ми мало знаємо одна про одну, це треба терміново виправляти. Хоча можна й телевізор подивитися, я глянула програму, там є щось цікавеньке, — нарешті закінчує монолог дочка комісара, думки якої ще не встигли перестрибнути на наступну тему.
— Тугче, — жінка міцно обіймає гостю, цілує її кучеряву голову, не хоче відпускати.
— Тугче знову стала зіркою вечора, — кліпає оком Ерен, — або цвяшком програми.
— Тату!
Вечір минає в затишку, постійні згадки Парса зовсім не псують його, навіть створюють ілюзію, що він десь поруч. Зараз постукає у двері чи зайде без попередження, промовляючи: «Так, друзі, на чому ми зупинилися?»
Хоча він і так завжди поруч із Дер’єю. Десь під серцем.
Поки Тугче, не приймаючи відмов, миє нечисельний брудний посуд, Дер’я наважується показати Еренові листівку.
— Ти впевнена, що це від нього?
— Окрім того, що це його почерк, його стиль, і відсутності обличчя кур’єра на камерах, я… — на секунду замовкає, — відчуваю, як би тупо це не звучало.
— Чому тупо, люба? Відчуття нам для того й дані, щоб ними керуватися, — Ерен усміхається, чарівною харизмою переконує у своїй правоті. — Однак, авжеж, це дуже дивно. Не повірю, що Парс зараз вирішив усамітнитися десь у македонському селі на березі озера. Та й з мовами він не дуже дружить, — кволо жартує друг.
— Він вивчав грецьку та читав мені вірші перською, — задумливо пригадує Дер’я, — моє ім’я ж перського походження, — знітилася жінка.
— Ох, прокуроре Парсе, яким ви романтиком виявилися, — звертається до друга Ерен, насправді дивлячись у стелю. — Хочеш, я попрошу Ґьоксу перевірити листівку? Може, щось вийде?
— Було б добре. Але хай це буде таємницею, — хвилюється жінка.
— Ображаєш, прокурорко, — комісар простягає долоню, щоб жінка дала «п’ять».
— Я переживаю за нього, — «п’ять» отримане; продовжує, — він міг отримати якесь секретне завдання? Ти ж знаєш, є речі, про які й найближчим розповідати не можна. Але так і збожеволіти недовго, — останню фразу промовляє дуже тихо.
— Ну, це ймовірність, як він любить казати, — зітхає Ерен.
— Ні, він зникав і раніше. Але не настільки ж довго, — розходиться плачем, утикаючись у плече друга.
Ерен приголублює її, сподіваючись, що їхня підтримка хоч трохи полегшить будні жінки. Вони всі безмежно сумують за Парсом, але принаймні їхні найближчі поруч. На відміну від найближчого їй.
Ерен не бачив народження та дитинства своєї доньки, тепер намагався наздогнати всі втрачені роки, даючи Тугче затишок і мудрого батька, якого вона так потребувала. Чоловік думав, чи спіткає така сама доля Парса, укотре гніваючись на потаємність друга. Хоча без неї, звісно, важко його уявити.
Дер’я віддаляється та витирає сльози. Їй справді трішки легше, знаючи, що не вона одна сумує за людиною, яка, не кажучи жодного слова, зникла, провалилася крізь землю. Дер’я не божевільна. Парс — так, вона — ні.
— Я сходжу до вбиральні?
— Тільки зубну щітку залиш, — жартує про випадок місячної давності, хоча тієї миті їй було ні краплі не смішно.
— Гаразд. Але листівка на мені.
— Дякую, друже.
— Я закінчила, сестро Дер’є, — лунає бадьорий голос дівчини, — правильно розставила посуд?
— Дуже правильно, моя хороша, — знову обіймає Тугче. Раптово помічає, що її волосся пахне евкаліптом, змушена розірвати обійми раніше, ніж хотілося б.
— Щось сталося? — хвилюється Тугче.
— Токсикоз, — заплющує очі жінка, намагаючись подолати нудоту.
— О, хай минеться, — ніяково усміхається дівчина.
— Шампунь з евкаліптом та розмарином? — попри труднощі продовжує говорити Дер’я, щоб школярка не відчувала провини.
— Мабуть, так, це тато купив, я не дуже слідкую за косметикою, — захоплено починає розповідати, — але стан волосся ніби справді покращився. — Сестро Дер’є, — за хвилину озивається дівчина.
— Що, люба?
— Вагітність — це страшно? — запитує й замовкає, думаючи, чи не перетнула межу.
— Хай не звучить, як у книжках, але, по-перше, це дуже відповідально. Коли вирішуєш дати життя людині, маєш бути готовою до всього. Тому я боюся переважно за здоров’я дитини та своє, бо не можу залишити її саму. А ще це велика лотерея, у якій мені поки відносно щастить. Якщо токсикоз можна назвати щастям, — підсумовує жінка, пхикаючи. Дивиться в очі дівчини та вирішує й собі перетнути межу. — Тебе це турбує?
— Так, — зізнається дитина. — Я боюся завагітніти зарано. Хоч це й дурні стереотипи, але, з іншого боку, я сама ще дитина, що я можу дати їй? І чи встигну досягти своїх мрій? Чи зможу взагалі? Це ірраціональний страх, але іноді спадає на думку. Може, хибно говорити про це з тобою…
— Ні, зовсім навпаки, — хитає головою Дер’я. — Я пережила і роки спроб і сподівань, і втрату омріяної дитини, і незаплановану вагітність — ну, зараз переживаю, — сміється, — і страхи на будь-який смак. Ти розумна дівчинка, знаєш про контрацепцію, так?
— Авжеж, — упевнено відповідає Тугче. Їй подобається, що Дер’я говорить з нею, як з дорослою, бачить у ній рівну співрозмовницю, — ти будеш хорошою мамою, — поспішає додати.
— Моїм гормонам тільки привід дай, — крізь сльози усміхається справді щаслива Дер’я. Ловить себе на думці, що тривожність відступила: вона витримає.
— Тугче, ти що зробила, що сама прокурорка плаче? — жартує Ерен, повернувшись до вітальні.
— Дякую вам, друзі, — ще раз обіймає батька з дочкою.
Зачиняє двері, борючись із бажанням уявити реакцію Парса на цей вечір. Не можна сказати, що виграє, однак і програшем це не назвеш — Дер’я відпочила, та втомилася, тому засинає, не встигнувши образитися на нього ще раз.
***
— Знаєш, я люблю цвинтарі. Ти справді це знаєш, як ніхто. Місце, де потойбіччя поєднується з реальністю. Хоча хто почувається в реальності на цвинтарі? Звісно, мене саме потойбіччя сильно не хвилює. Я… Я не можу уявити кращого місця для того, щоб іноді приходити, розповідати про життя та заспокоюватися. Вас, мертвих, можна ідеалізувати. З вами взагалі дозволено робити все, що завгодно, тільки за однієї умови: це має допомогти відпустити. Тільки не запитаєш вас. Ні, ну можна, звісно. І я запитую. Але ви рідко відповідаєте. І ваші відповіді ледь відрізняються від збігів. Ходиш і думаєш, чи ти з глузду з’їхала… Мені дуже боляче, Нево, — на імені подруги Дер’я не витримує, сльози котяться градом, змішуються з і так вологою землею, ковзаючи квітами.
Їй боляче двічі. У неї зараз два серця.
Удень Ерен завіз до суду листівку, з винним поглядом повідомляючи, що жодних слідів немає, чи підроблений підпис, визначити неможливо.
— Але мій біль, моя туга за Парсом — ніщо порівняно з тим, що ти більше не засмієшся, моя квіточко, — жінка заплющує очі, хоче, щоб ця могила зникла, її ніколи не існувало.
За кілька хвилин заспокоюється. Не можна довго журитися.
— Ти була б чудовою тітонькою. Чудовою мамою, — говорить Дер’я до могильного каменя. — Я розповідатиму дитині про тебе. Тебе не забудуть, Нево, жодних сумнівів. Але чи знатиме дитина батька? Чи я зробила помилку, вирішивши народжувати? Ласкаво просимо до тисячі й одного запитання, на які немає відповідей. Чи я неправильно трактую? — замовкає.
Помічає спів пташок. Виявляється, тут пахне хвоєю. Згадує, що недалеко могила Бурака, який забрав у них Неву, мурашки йдуть шкірою. Не на це сподівалася Дер’я, тікаючи з Анкари — міста її втрат.
Вона сумлінно відвідувала терапію, відпускала одна за одною кожну мрію, яка ніколи не здійсниться, вона не повернулася до колишньої Дер’ї, вона стала іншою. Відважною, бо хтось має боротися з несправедливістю, обережною, бо життя треба цінувати.
Але не змогла відмовити собі в маленькій втечі. Хоч більшість юристів приваблювала сувора, перспективна Анкара, Дер’ю столиця душила. Навіть сім’я, яка попри натягнуті стосунки дала їй підтримку, достатню, щоб утриматися на ногах, не втримала там.
Рік тому Дер’ї здавалося, що вона зрозуміла, навіщо переїхала до Стамбула.
Чотири місяці тому їй здавалося, що зрозуміла, навіщо пережила той пекучий біль.
Здавалося, що це того вартувало.
Зараз, коли петля замкнулася, їй хотілося багато чого: збожеволіти, не чути голосів у голові, вимкнути здатність відчувати, але найбільше — у його обійми. І маслин.
Дер’я проводить рукою по пам’ятнику, читає молитву, єдину, яку пам’ятає з дитинства, та тікає з кладовища, сподіваючись сюди не повернутися.
Заїжджає до першого супермаркета, який вибив навігатор, купує лише баночку маслин і набір пластикових столових приборів. Повертається за кермо та намагається відкрити банку. Наскільки вперта голодна Дер’я, настільки кришка не бажає піддаватися пальцям.
За кілька хвилин з очей жінки бризкають сльози, бо вона знає: Парс би допоміг. Обережно забравши з її рук банку, промовивши: «Al birtanem», з легкістю відкрив би бісову банку, а потім вона б годувала його з пластикової виделки.
Дер’я ненавидить його за те, що він забрав у неї себе.
Дер’я сумує за його руками.
Вона хоче відчувати їх у своїх долонях, на своєму волоссі, животі, спині, щоках.
Вона хоче його скрізь і більше, вона хоче розчинитися в його руках і ближче, вона хоче жити під його скронями в думках і змішатися з запахом шкіри.
Приїжджає додому, не знімаючи взуття, заходить до спальні, знімає з пальця та кидає до шухляди подаровану ним каблучку.
Спішить знайти якусь його ручку та дописати на ненависній, як і її адресат, листівці:
Dİ. Sensizliği nereden bileceksin? Sensiz kaldın mı hiç?
Dİ. Звідки ти можеш знати, як це — без тебе? Ти колись залишався без тебе?