İnsanın koparıp atamayacağı bağları vardır.
У людей є узи, які неможливо розірвати.
Дер’я відчуває збудження.
Тіло — насолоду.
Нарешті розлука з його руками закінчилася.
Дер’я ладна муркотіти від задоволення.
Обидва важко дихають, зосереджені лише на електриці цієї миті, що вислизає від них.
Рухи повільні, швидкі, подібні, різні, вивчені та імпровізовані: кордонів немає.
Коли лишаються останні секунди, здається, ніби насолода триватиме вічно або припиниться в найгірший для цього момент, вона починає стухати.
Піт робить тіло вразливим до холоду, який з садистським задоволенням псує вогонь збудження.
Чоловік нарешті цілує саме її вологі губи, прибираючи пальцями волосся, що вибилося з заплетеної на ніч косички.
Дер’я згодна перервати все, що завгодно, аби він був поруч довше.
Однак свідомість безпощадна: Дер’я прокидається.
Парса немає біля неї, він не сопить в унісон зі стрілками годинника на стіні, не обіймає її, не цілує розтяжки на животі.
Сон був жорстоко яскравим: жінка може поклястися, що відчувала його рухи.
Дер’я розчаровується.
Вмикає ліхтарик на телефоні, бо темрява викликає відразу. Сідає на ліжку та втуплюється у свої коліна. Не може перевести дихання, починає боятися.
— Будь ласка, — від тривоги жінка прикушує губу, на очі навертаються сльози. Дитина відчуває, що потрібна мамі, і робить крихітний рух, якого тій достатньо.
Дер’я просить пробачення, що розбудила серед ночі, і накривається ковдрою з головою, ховаючись від бентежних тіней.
***
— Ти не втечеш від себе, — промовляє жінка до відображення в дзеркалі.
Наносить сонцезахисний крем, поки пальці торкаються носа, згадує, як мріяла мати веснянки. Думає, чи їхній дитині так пощастить. Чиї саме карі очі вона успадкує?
— Сьогодні я прийшла плакати, — чесно каже Дер’я психотерапевтці.
Година минає — і Дер’я справді відчуває полегшення, дивуючись, чому не вирішила цього раніше.
— Цього разу каблучка у вас на пальці. Мені здається, це свідчить про те, що ми на правильному шляху, — усміхається лікарка.
— До зустрічі, — усміхається у відповідь Дер’я.
Світло пробивається крізь отвори клітки.
Ти — це вихор з подій, думок, почуттів, рухів, кліпання очей, затамованого подиху, болю біля сонячного сплетіння; ти — це так багато про що, що я гублюся в тобі, не розчиняючись, залишаючись плямою. Я кохаю тебе, як кульбаба кохає вітер. Вітер пестить її жовту голову, а коли та сивіє — роздмухує насіння світом, допомагає виконати її обов’язок. Знищує її на благо. Іронічно, коли смисл буття в його закінченні.
Ти потрібен мені, як зірки місяцю, як ключ замку, як крило птаху…
Написані акуратним почерком Дер’ї рядки довірені лише щоденникові.
Сьогодні найдовший день у році. Я провела його з родиною (досягнення) в містечку на егейському узбережжі. Нудно, але спокійно. У суді почалася відпустка. Не знаю, коли потраплю туди наступного разу. Не знаю, чи ми з тобою ще раз зайдемо туди, тримаючись за руки. Знаєш, минуло півроку з публікації тих грудневих фото, де ми вперше «ми». Час. Ти не можеш не розуміти, що ми його втрачаємо.
Я так хочу почути твоє «Derya’m»…
Ставить трикрапки: вірить, що вони ще напишуть продовження цієї історії. Відкладає щоденник і йде проживати це життя з ним або без нього.
— Я пишаюся тобою, — Деніз стискає руку сестри.
«Спасибі», — дякує очима Дер’я.
***
Чоловік підпалює цигарку та спостерігає за вже осіннім заходом сонця в Айвалику. Повітря на цьому пагорбі прохолодне і ще чарівніше, ніж внизу, у місті. Десь видніється море. До нього він піде завтра.
Доходить до фільтра — треба починати.
Пальці шукають абонента «Прокурорка Дер’я», але здоровий глузд каже зателефонувати спочатку кому завгодно, але не їй. І потім перейменувати.
— Ерене?
— Грім би тебе побив, друже.
Чуттєва розмова закінчується обіцянкою надавати стусанів за зустрічі, яка відбудеться невідомо коли, бо Ерен казав лише про спільну пенсію в Айвалику, ніяк не відпустку в кінці вересня на посаді головного комісара відділку.
Парс відчуває дежавю. Колись шкільні друзі перестали бути друзями лише через брак часу, кілометри та втрачені роки. Але цього разу він буде боротися, тому почути голос Ерена вперше за півроку змушує щиро зрадіти, усвідомити, як скучив. Непокоїть згадка Дер’ї:
— Хай минеться, брате. Їдь до неї якомога швидше, будь ласка.
Абонент Илґаз не відповідає на дзвінок.
До Джейлін довго йдуть гудки, Парс упевнений, що вона надягає навушники.
— У тебе є кілька хвилин?
— Ти думаєш, що кілька хвилин компенсують півроку? — Джейлін тверда, навіть коли жартує. Хоча жарт серйозний.
— Маєш рацію.
— Де ти? Я приїду, — відчуття, ніби вона вже за кермом і питає координати, щоб вбити в навігатор.
— В Айвалику.
— Тобі пощастило, що я в Ізмірі через роботу. За кілька годин буду в тебе. Поставиш чай.
Джейлін дійсно сидить за кермом і, скидаючи дзвінок, кидає телефон на пасажирське сидіння зі злістю та полегшенням одночасно. У неї з’явився шанс виправити свою помилку, не відчувати провини, але лють на незворушність друга не відставала та вже закипала.
***
— Ти в курсі? — Джейлін повільно крокує чиєюсь дачею, досі не подивившись в очі другові.
— Чого? — Парс зачиняє двері.
— Того, як, наприклад, змінив життя усіх людей довкола?
— Якої відповіді ти чекаєш?
Джейлін пхикає і розводить руками, тримаючи ключі від машини.
— Чай готовий, — показує долонею в бік кухні.
— Який у біса чай?! — жінка зривається на крик, хапаючись руками за голову. — Ми думали, що ти помер!
— Якби спілкувалися з Дер’єю, то знали б, що ні, — спокійно відказує Парс.
— Тобто інсценуєш свою смерть, провалюєшся крізь землю ти, а винні в тому, що так подумали, ми, так? Крім того, ти думаєш, що зробив їй велику милість? Замість того, щоб змиритися з твоєю смертю, зникненням, вашим розставанням, хоч чимось, вона страждала через той довбаний шматок картону!
— Ми з нею поговоримо. Вона мене зрозуміє.
— Що вона зрозуміє? Що ти покинув її з дитиною? — саркастично посміхається Джейлін.
— Я поважаю її рішення та право розпоряджатися своїм тілом. Тепер поважаю… — відводить очі Парс.
— Тобто так легко? — кидає Джейлін і згадує, як Дер’я ставила точнісінько таке питання:
— Ти не можеш відмовитися від цієї дитини так легко.
— Легко?
— Сумно, що вона не розповіла нічого мені. І в цьому моя вина, бо я не зміг створити враження людини, якій можна довіритися. Як виявилося, вона мала рацію, — продовжує Парс, щиро намагаючись не засмучуватися.
— Я навіть не знаю, засмутити тебе чи порадувати, — починає нервово сміятися подруга.
Парс почувається паршиво. Душа крається.
— Ти реально нічого не знаєш, — усміхається зі сльозами на очах.
— Я не думав, що ми будемо говорити про зливу, яку я створив, тікаючи від дощу. Це моя проблема. Чому вона так тебе хвилює?
— Мій любий друже, Парсе, вітаю. На мою думку, ти станеш бездоганним батьком, — перебиває його Джейлін.
Парсові стає дуже-дуже спекотно.
— Тобто?
— Тобто вона не зробила аборт, за кілька тижнів ти станеш батьком, у вас народиться дитина, чого саме ти не розумієш? — жінка знову нервово сміється.
Шкірою чоловіка йдуть мурашки.
Він сідає на підлогу, опираючись спиною на диван позаду. Парс так давно змирився, що, мабуть, ніколи не візьме первістка на руки, що ця думка серйозно гатить голову. Оце «мабуть» залишалося більше для виду, для вигляду, що припущення не абсолютне, максималістичне, однак, мабуть, здійснилося.
Джейлін робить видих і сідає поруч. Кладе долоню на плече друга, боючись, що навіть від такого руху він розсипеться на друзки, які збирав довгі місяці.
— Як дивно, уже вдруге саме я кажу тобі, що ти станеш батьком, — мугикає жінка, — Дер’я навіть статі не дізнавалася, уявляєш?
— Як я подивлюся їй в очі? — перебиває її Парс. — Як поясню, що залишив її тоді, коли був потрібен? — кривить обличчям і починає плакати від образи. Усе мало бути не так. — Весь цей час нічого не рухалося вперед чи назад… І другий шанс стосункам, який я нафантазував, тепер буде валятися в закутках мозку, нікому не потрібний.
— Друже… — Джейлін невимовно шкода.
— Вибач, я так довго налаштовувався повернутися, що зараз… Розчарувався? — кусає губи Парс, ковтаючи сльози.
— Це дуже важко, я знаю, — жінка плаче разом із ним, знаючи, що говорить найбанальніше з того, що говорять. — Я теж відчуваю докори сумління, бо не могла бути з нею поруч. Плач, друже. Не тримай себе.
— Я дуже багато думав ці місяці. Про те, про що ніколи не замислювався. Що означає батьківство, що материнство. Чому вона не розповіла мені… Якою жорсткою і жорстокою людиною я був… Як я проситиму тепер вибачення… — безладним шепотом перебиває сам себе. — Не знаходив сміливості поставити собі деякі запитання, хоча мав би! — б’є кулаком паркет. — Відповідно, не знав відповідей. Ніби їй не вистачило ран за життя, ранив ще. Так хочеться набити собі тодішньому пику. Працювати в підпіллі на Балканах було значно легше, ніж копатися в собі. Ніж дорослішати в 36 років, — робить глибокий вдих. — Один час я жив у македонському селі на березі великого озера. У повітрі дуже не вистачало запаху солі. Катастрофічно. І я почав ставити собі запитання. Розбиратися, що до чого. Аналіз на 10 балів. І зараз можна засунути це все до дупи, як чудово.
— Ні. Тоді все було даремно, Парсе, — подруга опановує себе, витираючи сльози тонкими пальцями.
— Илґаз казав: «Кохання — це мистецтво не відмовлятися». Він мав рацію, але митець з мене ніякий, — підіймає брови Парс.
— Вставай, — Джейлін зводиться на ноги та б’є друга по плечу, — їдь до неї просто зараз.
Чоловік сидить на підлозі, витріщившись в одну точку. Ненавмисно дратує цим Джейлін, яка знову ладна закипіти, як вулкан перед виверженням.
— Ти ж хотів боротися, — нагадує про його рішучість, яка вже випарувалася.
— Я не передбачив дечого.
— Ти настільки був упевнений, що вона зробить аборт?
— Я не знаю, чи готовий до того, що вона мені не пробачить, — піднімає голову й дивиться Джейлін в очі.
— Поки не поговориш, не дізнаєшся, ну.
— Я знав, що буду говорити стільки, скільки буде потрібно. Що прийму, якщо вона не захоче знову бути разом зі мною. Викине зі свого життя, забуде, одружиться з кимось. Я заслужив на будь-яку відповідь, але вона не заслужила жити це життя ображеною та покинутою. Бо ненависть минає з часом. Але порожнеча?
Джейлін на очі навертаються сльози, бо він має рацію, і вона хоче піти, втекти звідси й забути, як страшний сон, не її страшний сон. Підходячи до дверей, зупиняється. Вона не може піти так. Повертається та прихиляється до друга, заплющуючи очі. Вони обоє згадують ті обійми рік тому, коли не стало Неви. Горе об’єднує.
***
— Яке життя дивне. Вересень, який забрав у мене тебе, дарує мені мою дитину.
Парс стоїть біля темного моря, дихаючи сіллю. Чомусь упевнений, що Нева його почує.
— Важче прийняти доленосне рішення чи ухвалити його? Змиритися чи вирішити самостійно? — говорить до покійної, тепер розуміючи, що не зможе уникнути. Змінити ім’я, стиль життя, особистість, геолокацію ніколи не дорівнює поховати те, від чого тікаєш, у собі.
«Хочеш, будь хорошим, хочеш — поганим. Хочеш — дуже сильним або ж байдужим. Боротьба тебе знайде і якимось чином змусить боротися. Хто має піти, піде, хто має прийти, прийде, але боротьба не закінчиться ніколи».
Він не приходить.
Дер’я чекає на нього кожен день тижня.
Вона не знає, чи відволікається на думки про нього, чи повертається до того, від чого відволіклася.
Вересень минає напрочуд швидко для неї. «Гніздитися» в новому будинку весело навіть самій. Ну, або з сестрою по відеозв’язку.
Одного вечора Дер’ї кортить змін.
Починає з паркування біля свого старого дому, де все починалося. Тут він проводжав її пізно ввечері після роботи, тут чекав, поки вона побачить усіяну трояндами спальню.
Дер’я йому не казала — Дер’я нікому не казала — але саме тоді вона відчула, що доля вела її крізь те пекло до цієї миті, до цього життя. Хоча раніше вона не уявляла, що ще раз зможе назвати себе щасливою.
Тому вона тут, у цій кімнаті, щоб хоч на йоту відчути минуле. Марно: повітря вже інакше і справа не в тому, що немає аромасвічок.
Відзначаючи про себе, що довго протрималася, жінка йде шукати фарбу для волосся в найближчому супермаркеті.
Повертаючись, бачить знайоме обличчя біля дверей у дім. Дер’я зітхає, бо це знову не він. Ніби цього разу це точно мав бути він.
— Звідки знаєш, що я тут? — обіймає подругу.
— Я була в Парса, — Джейлін розуміє, що прозвучало двозначно, і вирішує поки дотримати слова, — подумала, мабуть, ти повернулася до себе.
— Лише на день, потім переїду до нового будинку, — Дер’я відчиняє двері та запрошує гостю.
Вони п’ють чай, говорять про все, говорячи ні про що.
Джейлін розуміє безглуздість їхньої розмови, але не знає, чи помічає це співрозмовниця.
Її очі поглядають на годинник і вікно.
Джейлін розуміє: Дер’я хоче, щоб вона пішла.
Джейлін не затишно. Зустріч проситься закінчити її.
Джейлін розуміє, що краще піти, влучніших відповідей вона не отримає, своїми словами може завадити, тому легенько стукає подругу по плечу, усміхається й нарешті минає поріг, відчуває ледь помітне полегшення.
— Бувайте.
— Бувай, — Дер’я махає рукою і видихає, коли подруга покидає поле зору.
Жінка зосереджено фарбує волосся.
На годиннику коло десятої. Байдуже.
Дер’я хотіла б мати такий годинник, як у Моллі Візлі — з місцеперебуванням членів родини.
Її більше лякала не так розлука, як невідомість. Скільки ще вереснів мине, коли вона побачить його образ і торкнеться руки? Чи захоче вона його бачити? Думка про те, що він може повернутися невчасно, неприємно опускається десь з грудної клітини до шлунку. Страждати через розлуку було легше — впевненіше.
Дер’я боїться перестати кровоточити, бо їй здається, що це означатиме лише одне: кров закінчилася. Більше нічому боліти.
Робить видих і помічає, що біль не минув. Усе гаразд.
Сушить волосся, згадує, як Парс любив заритися в нього носом і не відпускати її, хоча обоє запізнювалися.
— У всіх у нашій родині було тоненьке волосся. У зачісках не розгуляєшся, але мити зручно. Ти прекрасна, — останні слова шепоче десь коло шиї, його голос ковзає спиною, озиваючись миттєвим збудженням.
Дер’я дивиться в дзеркало, оцінюючи новий колір кінчиків: зміна заради зміни. Вимикає світло у ванній, згадуючи, як робила перший тест і від страху не могла розплющити очей. Те почуття безпорадності й самотності. Обіцяє не дати пережити дитині те саме.
Фарба не допомагає — жінка знову не може заснути. Організм втомився тікати зі свідомості за кожної нагоди.
Покунявши до світанку й проклинаючи ідею останньої ночівлі в цьому будинку, Дер’я відчуває дежавю, ніби це була перша ніч без нього. Встає з великим бажанням подихати ранковим повітрям і послухати виразну тишу. Розуміє, що дитині неспокійно. Треба їхати. Треба вміти відпускати хоча б місця.
Збори сумки перериває дзвінок у двері. Дер’я нічого не відчуває, отже, це не він.
Відчиняє двері, готується питати, що потрібно сусідові о такій порі, але слова застигають непромовлені.
— Не очікувала?
Pazar günü gelicem söz, pazartesi elbet.
Я прийду в неділю, обіцяю, у понеділок точно.