Pazar günü gelicem söz, pazartesi elbet.
Я прийду в неділю, обіцяю, у понеділок точно.
— Не очікувала?
Дер’я його не впізнала. І, здається, справа не в незвичній сивині на скронях і неголеній щетині.
— Не очікувала. Але чекала.
Очі наповнюються сльозами, ноги стають ватними, до його заповітних обіймів півкроку.
Вона уявляла цю мить тисячі разів, сценарій «врости ногами в підлогу» передбачався, план дій — ні. Думки випотрошені, як нутрощі сумки за хвилину до цього.
Парс не сміє порушити тишу. Він зруйнував занадто багато всього, щоб диктувати власні правила. Боїться вибухнути від кількості хімічних реакцій всередині, він навіть не уявляв, що людина здатна відчувати стільки одночасно. Вона тут. Вона вирішила народжувати їхню дитину.
— Чому прийшов? — Дер’ї здається, що він чує шалений стукіт її серця серед мертвої тиші.
Парс зачиняє двері та робить кілька боязких кроків усередину.
Аби протягу не було.
— Я б хотів сказати: «Дивитися на одне небо з тобою», але не певен, що ти захочеш слухати вірші, коли оповідач — я, — її тиша закінчується. Він тут. — Ти пофарбувалася, — одразу помічає рідний рудуватий, який озивається виразним спогадом про молодшу сестру.
— А ти казав, що я ніколи не матиму проблем з волоссям, — парирує. — Брехав. З вагітністю волосся випадає.
— Я не думав, що так станеться, — йому бракне повітря. Чи духу. — Як ти? Схудла.
— Серйозно? — від такого очевидного абсурду жінці відбирає мову.
— Так.
— Я погладшала на 17 кілограмів.
— Твої щоки запали, — осмикує руку, що вже піднялася з бажанням погладити її обличчя, приголубити до себе, не відпускати.
— Я дуже на тебе чекала, — заплющує очі, відчуваючи фізичний дискомфорт. Не може зрозуміти, це реакція тіла на невирішені питання, що висять у повітрі, чи легка перейма. Невже не тренувальні?
— Зачекаємо? — Парс відчуває її вагання, врешті простягає руку та прибирає норовливу прядку волосся за вухо. Як же він сумував за цим рухом.
— Ні! Або зараз, або ніколи, — одразу заперечує Дер’я, важко дихаючи. — «Або все, або нічого. Такий погляд на життя…» — цитує Парса. — Чому ти обрав нічого? — цілить у серцевину. — Знаєш, я вирвала тебе з корінням. Я справді повільно забувала твій образ. Навіть у суді не згадувала минуле, — сльози рясно вкривають запалі щоки Дер’ї, але вона продовжує. Жінка розуміє: якщо вона зараз не скаже цього, то не витримає й завиє про все, що відчувала ці пекельні півроку. — Але я дізналася, що місце, де було коріння, не заповнюється. Воно не затягується, мов рана. Воно пустує. Воно стає наскрізним отвором, сміючись противним ехо. Тому я чекала на тебе. Я боялася дихати, побачивши тебе уві сні. Я уявляла твої очі, лякаючись, що почала забувати кількість зморшок у куточках, — випалює на одному диханні, боячись, що не встигне й вибухне гучною істерикою. — Чому ти залишив мене тоді, коли був потрібен найбільше? — останній акорд відчувається тупим ударом по голові, і це майже ходіння кістками.
Однак Дер’я помічає, що Парс не зводить з неї очей.
— Я знаю, що зробив тобі дуже боляче. Я завжди дивився на тебе, але не бачив. Не помічав твого горя. Не намагався зрозуміти. Не слухав твоїх кропітких пояснень. Ти мала дуже мене кохати, щоб не покинути, — жартує. Або ні. — Ридван, — говорити стає важко, та чоловік продовжує, — був моїм лакмусовим папірцем. І перевірку я не пройшов.
Живіт конкретно тягне, Дер’я опирається на стіну та важко дихає, втрачаючи нитку розмови.
Зараз не час.
Парс насмілюється взяти ініціативу до своїх рук. Демонстративно спокійно та глибоко дихає, за кілька довгих митей Дер’я підкоряється та починає дихати з ним в унісон.
— Ти довіряєш мені? — млосно через те, що змушений запитувати це невчасно, до своїх виправдань і оголошення її вироку.
Її очі заплющені, і, якби зараз хтось узяв зап’ястя Парса та спробував виміряти пульс, здався б, запевняючи, що справа марна.
— Довіряю.
Бо він їй потрібен.
Парс міцно стискає її долоню у своїй, а потім починає акуратно масажувати поперек. Якжевінчортзабирайскучив.
— Звідки…ти…це…знаєш? — з павзами промовляє жінка, відчуваючи психологічне полегшення. Перейма минула, але передчуття тривожить.
— Я читав не тільки книжки про здорове харчування, — відповідає чоловік, зосередившись на масажі поясниці. — Про вагітність і…
— Годі, не хочу слухати продовження, — жінка зосереджується, намагаючись не думати про втрачене.
Перша думка про доторк спочатку викликає неприємні відчуття, але виявляється, що його рухи значно полегшують біль.
— Чому саме зараз? — запитує по перерві в розмові, ще відчуваючи останнє тепло ніжних пальців на собі.
— Я дивився на зорі сьогодні вночі. Побачив сузір’я Водолія, ти спала мені на думку. Дер’я. «Море» перською. Зібрав речі, — киває десь у бік місця для парковки, — сів у машину й приїхав.
Жінка повільно усвідомлює сказане й недовірливо піднімає брову.
— Ти або прикрашаєш, або зовсім вигадуєш, — уникає звертання «прокуроре» чи «Парсе»; не має права сказати «коханий», він уже їй не друг, тому фраза, мов незакінчена, застигає в повітрі.
До його пхикання.
— Сузір’я Водолія в Туреччині можна побачити весною. А зараз кінець вересня.
— Тобто?
— Тобто я не міг згадати про тебе. Бо не забував, — говорить те, чого вона воліла б не чути. — А, ну, машини я теж не маю, — дістає з кишені квиток на автобус Айвалик-Стамбул. — Довелося трохи повештатися довкола, ніхто не чекає незваного гостя о п’ятій ранку.
— Я чекала.
— Я знаю. Ну, мені б хотілося сказати, що я так і думав, але мені підказали.
— Джейлін, — стверджує жінка, киваючи головою.
— Джейлін дізналася нещодавно, коли я вже повернувся з завдання, — заперечує чоловік.
— Хто тоді? — втомлено промовляє Дер’я. — Твоя рука на місці. Ґьоксу, — здогадується; вражена.
— Ґьоксу. Якби не вона, мене б справді збирали по частинках. І треба віддати належне дідові Мердану. Як він, до речі?
— Тішиться онуками, домашній арешт скасували. Але до чого він тут? Теж знав? Браво. Усі знали, крім мене, так? — зривається на істерику, і Парс розуміє, що вона має рацію.
Дер’я часто дихає, заплющує та розплющує очі, всупереч логіці боїться, що зараз її настигне перейма. Має минути щонайменше 20 хвилин.
— Якщо ти забув, то нагадаю, що ти ледь не помер за кілька днів до того. «Я думала, що втратила тебе, Парсе», — її нинішні слова лунають таким противним ехо, що хочеться затулити вуха руками й вистрелити собі в скроню, щоб одне й те саме не їло мозок ні зсередини, ні ззовні.
Парс не знає, чи має право її заспокоїти. Чи він давно його втратив? Чи колись мав? Не враховуючи випадку п’ятихвилинної давності. Чи змарнував?
Раніше йому подобалося все руйнувати, спалювати мости, поводитися зверхньо, він рідко відчував докори сумління за це. Він ставив людей на місце, якому вони належать, але забувають про це.
Він мислив інакше до появи друзів.
Дер’ї.
І зникнення Ридвана.
Ця смерть змінила його.
Біль не давав дихати, гнав уперед, до тих куточків свідомості, які давно не відчинялися, туди вхід був заборонений.
Парс боявся їх.
Боявся випустити біль на волю.
Сумніви в собі, заздрість, зарозумілість стали невід’ємною частиною Парса, розчинилися в його харизмі, стали родзинкою, чи то пак перчинкою.
Дарма, що цей біль сковував його ланцюгами, не давай дихати на повні груди, бути щасливим.
Коли Парс зрозумів, що не зможе вибратися з цієї безодні, а завжди простягнута йому рука Дер’ї приречена на падіння з ним, настав пік.
— Я б вибухнув, Дер’є, — уперше відводить очі, витріщаючись на стелю. Вона бездоганно біла, — тебе вразило б або вибуховою хвилею, або уламками. Твоє рішення, — робить глибокий вдих, — кажу відверто, як є, як мало бути, так щиро, як ми й мали поговорити, але не встигли…
— Якби ми встигли, я б сказала, що змінила його, — жінка витирає сльозу.
— Чому? — він дивиться на неї з таким болем, який вона здатна відчути фізично.
— Це було не рішенням. Захисною реакцією. Я так боялася болю, розчарування, я так не хотіла його переживати, я тільки-но знову почала жити, — Дер’я безсило нахиляє голову до свого плеча.
Їм обом боляче мовчати.
— Я думала багато про що: про своє забуте бажання стати матір’ю, про своє і твоє горе, про майбутнє цієї дитини. Я не намагалася себе переконати, я… Шукала спосіб уникнути болю. І нічого й не могло змусити нехтувати тим страхом, окрім тієї миті. Дуже по-дурному, — пхикає. — Коли в крамниці костюмів ти говорив, що хотів би, щоб наш син одягнув твоє весільне вбрання, я була найщасливішою жінкою на світі. Одну мить. Я вперше за сім років дозволила собі подумати про материнство. Уже наступної хвилини зрозуміла, як боюся і волію відкладати це питання, і чарівність розтанула. Реальність її розчинила. Але я зуміла згадати, — сльози вчергове навертаються на очі обох. — Я не могла пригадати миті, коли почувалася щасливішою, ніж тоді. Може, це жахливо мало і я просто хотіла повірити, але весь світ означав тоді менше за цю мить. Зараз так само, — тихо додає.
— Для мене теж, — виривається з Парса, поки рана не затягнулася, він має встигнути, має пояснити, — тому твоє рішення перекрило мені кисень. Я не міг його заперечити, бо це не моє право, але й прийняти було понад мої сили. Я б збожеволів, якби зненавидів тебе, — Дер’я витирає його сльозу великим пальцем. Парс кладе свою долоню на її і хоче не відпускати ніколи. — Я підвів Ридвана. Якби не мої слова, він би не помер, — вони плачуть в унісон, як у морзі, коли не стало Неви. Але Парс мусить продовжити. Зараз або ніколи. — І я майже підвів його вдруге. Майже зруйнував свою кар’єру, честь і людяність: я був готовий убити того покидька. Мене зупинив дідусь Мердан. Не знаю чому, але стусани його хлопців чарівні, принаймні здатні повернути клепку на місце. І я не придумав нічого кращого за відрядження. Мені надходила пропозиція з розвідки. Останній рівень секретності. Дідусь Мердан не знав, де я. Ґьоксу теж. Вони лише допомогти інсценувати…
— Влаштувати цирк.
— Влаштувати цирк, — киває головою Парс. — У процесі ми зрозуміли, що наступним після Ридвана буду я, тому я мав зникнути. Балкани мене прихистили. У ті ночі, коли мав змогу вийти назовні, дивився на зірки й думав про нас. Був упевнений, що ти зробила аборт. Думав, повернуся — і почнемо нове життя, якщо захочеш. Вільне. Тільки наше. Надсилав ті дурні листівки. Не здивуюся, якщо ти порвала їх. І мала рацію.
— Я писала на них те, що хотіла б сказати тобі.
— Тобто лаялася?
— Не сміши мене, мені сумно, — крізь сльози сміється жінка, роблячи глибокий подих.
— Єдиного разу, коли я вийшов на зв’язок, Ґьоксу натякнула мені, що не все так, як я собі придумав, але я не зрозумів, звісно. Мені й на думку не спало, що ти вирішила народжувати. Але, знаючи, що ти чекаєш на мене, дихати стало не так пекельно. Це та борг Ридвану тримало мене на ногах.
Дер’я обіймає Парса та кладе голову на його плече. Навіть якщо це їхній красивий кінець, вона не зможе забути його присутність.
— Позавчора я приїхав до Туреччини. Почати з Айвалика було життєвою необхідністю. Там повітря таке… Вільне.
«Одного дня поїдемо втрьох», — пролітає в думках обох.
— Я подзвонив Ерену, Илґазу та Джейлін. Джейлін… — замовкає.
— Вона вчора повернулася з Айвалика?
— Так. Не розповіла?
— Ні.
— Може, коли хоче.
— Я не серджуся за те, що вона розповіла тобі. Іноді парна кількість помилок призводить до правильного результату. Так мало статися й сталося, — визнає Дер’я.
— Ми говорили багато годин, плакали. І взяли одне з одного обіцянки. Вона мала мовчати, я — навпаки. Я мав зробити те, що майже запізнився. Пробач мені, — вимовляє останню фразу й забуває, як дихати.
— Я не знаю, коли зможу тобі пробачити. Може, це все дарма і не зможу, може, нам буде разом погано, ми наробимо помилок і зненавидимо одне одного, але не бути зараз із тобою, коли ти так близько, — непрощенний злочин, — Дер’я шепоче ці слова йому в уста, щоб переконатися, що вони пройшли і через його серце. Її долоні на законному місці — на його щоках, а чоло притулене до його. — Я досі дуже хочу, щоб ти був моєю сім’єю.
— Я кохаю тебе.
Їй так потрібно почути ці слова. Йому так потрібно їх сказати.
Коли до поцілунку пів кроку, чи то пак пів руху вустами, тепер Дер’я порушує ідилію:
— Я вже не та людина, Парсе.
— Я теж, — нервово сміється чоловік. Минає хвилина, і він продовжує: — Саме тому ми, як двоє нових людей зі старими розчаруваннями, маємо дозволити одне одному все виправити. Або знову зруйнувати. Або…
— Побудувати нове, — закінчують в унісон.
— Заради нас. «Нас». І нашої дитини, — Парс плаче й усміхається, йому здається, що надворі не сірі хмари, а сонце та теплий сліпий дощ.
— Заради нас і нашої дитини, — повторює Дер’я. Вона не може насолодитися цим словом. Вона не чула його від нього півроку. Вона чула його від нього один раз.
Вони забуваються. Цілують одне одного хаотично ніжно, загортаються в руки і нарешті не хочуть тікати.
Вони знаходять одне одного, гублячись у самих собі.
Вони так потрібні одне одному. Вони так потрібні одне одному.
Тепер вони знають: усьому є ціна та край. Однак всупереч цьому кожен з них тихо сподівається, що вони такі, як зараз, назавжди. Такі вільні, спроможні дихати на повні груди, готові піднімати одне одного в дикому штормі, бути рятівним кругом, говорити годинами та мовчати днями, сяяти, лише розплющуючи очі, та згасати водночас.
— Ще я думала про те, що мені вже 37, тому кращого часу не буде. Уже 38… — задумливо говорить Дер’я через деякий час. Буря скінчилася, море задоволено піниться в променях свого сонця.
— З днем народження, — Парс цілує її руку.
— Уявимо, що ти не запізнився на два місяці. Тоді тебе теж. Місяць туди, місяць назад, га?
— Добре, що ми народилися, кохана.
— Так. Тепер нам треба народити, — стукає усміхненого чоловіка по плечу.
— Перейма? — ствердний кивок.
Без слів лагідно пестить її руки та знову опускає свої на поперек. Дер’я поволі заспокоюється.
— Знаєш, я забула все про самомасаж, добре, що ти є, — шепоче, коли біль минає. — Треба засікти час…
— Двадцять три хвилини, — дивлячись на годинник у вітальні, каже Парс.
— Я кохаю тебе, — Дер’я сміється. Нервово, але щиро.
За кілька годин у машині, припаркувавшись біля пологового, переживши вдвох чергову перейму, Парс дещо згадує.
— Ти справді не знаєш статі?
— Дізнаємося разом, — цілує чоловіка в щоку, — ходімо, татку, — виходить з авто, залишаючи приємно спантеличеного Парса.
І їхня історія така: сповнена недомовок і темряви, що своїми уламками ранить через час, але їхній маяк запалений, загадки розв’язуються в єдине цільне полотно. Вони подолали розлуку. Вони крокують пліч-о-пліч.
Цей фільм чудовий.
Він має продовження.
— Дівчинка, — оголошує лікар під супровід тоненького крику новонародженої.
— Вітаю, мамо донечки, — крізь сльози Парс цілує чоло коханої, намагаючись назавжди запам’ятати цю мить: їхня дочка лежить на грудях втомленої Дер’ї, руку якої він не відпускає протягом цих довгих годин.
— Якщо я колись наважуся на другу дитину, вбийте мене, — видихає щаслива Дер’я, коли малечу забирають, — я не витримаю ще одних пологів під час розмови строком у півроку.
— Добре, — погоджується Парс, умиротворено спостерігаючи за діями медиків.
— Я думала над іменем, але це не те, що я здатна вирішити без тебе, — тихо промовляє жінка, заплющуючи очі, хитає головою.
— Ти любиш вересень?
— Тепер так.
— Ейлюль.
— Ейлюль, — повторює Дер’я, нарешті спокійно засинаючи від виснаження.
Чуткий сон жінки переривається через метушню голубів за вікном. На вулиці вже світає. Вона помічає, що Парс поруч із нею бурмоче уві сні. Згадує, як його хропіння іноді не давало спати. Радіє, що хоч дрібниці не змінюються.
— Парсе, або прокидайся, або засинай, — крізь біль сміється Дер’я, штовхаючи чоловіка.
— Доброго ранку, кохана, — обіймає обома руками, і Дер’я нарешті заспокоюється.
Вона вдихає його запах і засинає знову, міцно, бо він поруч і міцно тримає її в обіймах, примостившись на замалому для батьків ліжку, що, однак, зараз було бездоганного розміру для двох людей, яким було мало дотиків, мало обіймів, вони хотіли зростися в один організм, ніколи не відпускаючи одне одного.
— Прокурорко, — згодом вітається медсестра, заходить до кімнати не одна — з новим життям у крихітному, як воно саме, ліжечку.
— Сьогодні радше «мамо», — дозволяє собі тихенько втрутитися Парс.
І наступної миті розчиняється, удруге тримаючи свою дитину в долонях. Йому здається, що так буде завжди. Йому здається, що він жив, щоб одного вересневого дня стати батьком, відчувати цю щиру любов, бажання взяти на себе відповідальність за когось, розділити це хвилювання саме з цією жінкою, кохати всупереч і любити безумовно.
Дер’я не дихає, вона думає, що спить, що мріє, що уявляє; не сміє перервати мить, яку не сподівалася пережити.
— Доброго ранку, доню, — з усмішкою на обличчі промовляє Парс іншим голосом — голосом тата.
І всупереч усім образам, недотриманим обіцянкам і незагоєним ранам Дер’я дозволяє знову себе зігріти, стати батьком для їхньої дитини, обійняти себе та вдавати, що він поруч назавжди.
— Тато тут.
— Тато тут.
2024
— Ти не думала вийти заміж за когось іншого? — раптово запитує Парс, тримаючи її долоні у своїх. Вони знову разом стоять навпроти дзеркала. Вони знову одягають костюми, єдине, цього разу весільні. Темно-синій і молочно-білий. Вони мама й тато Ейлюль, яка вночі вирішила не вередувати, тому батьки щасливі поспати на кілька годин більше. Вони закохані одне в одного. Вони одружуються. — Раз я не прийшов.
— Думала, — серйозно відповідає жінка, — навіть уже хотіла запропонувати Турґуту Алі взяти мене в дружини, та виявилося, що він одружений і має двох дітей.
Мить — і…
Нарешті вони сміються разом.
— «Дер’я Сечкін» звучить дуже гарно. Шляхетно, — жартує Парс, — і ти дуже гарна, — не в змозі відвести очей від жінки, запечатаної в його думках.
— Мерсі, — щира усмішка на обличчі сяє ще яскравіше, ніж того дня. Якого саме, не дуже важливо: коли він перед дзеркалом згадував вірш чи коли говорив, як хотів би мати з Дер’єю дитину.
— До речі, я думав, що ти не візьмеш моє прізвище, — чесно говорить чоловік, — ледь не почав курити знову.
— Воно не тільки твоє, — на мить закочує очі жінка, потім усміхаючись у всі 32, відпускає його долоні, блукає руками по його руках, плечах, шиї — і нарешті волоссю. Трохи псує зачіску, у якій, однак, як і в цьому дні, не буде жодного смислу без її рук. Не може відвести погляду від свого чоловіка, їй так невимовно добре в його долонях і зіницях.
Дер’я безнадійно довіряє його карим очам, спадкоємиця яких спить у своєму ліжечку з постільною білизною з альпака.
Дер’я не уявляє, де Парс дістав її, але розуміє: у них росте татова донечка.
І Дер’я не боїться.
***
— Може, мені взагалі не варто було їхати? — бідкається Джейлін за кермом, застрягши в заторі.
— Перебільшуєш, кохана. Та й без свідка не почнуть, — заспокоює Илґаз.
— Хто взагалі одружується на початку весни? Нормальні квіти коштують як зарплата, — продовжує буркотіти.
— Якщо чесно, я молюся, щоб вони нарешті одружилися, бо до третього разу може й не дійти, — напівсерйозно відповідає чоловік.
— Ми теж двічі одружувалися. Це нормально, — закотує очі водійка.
— Джейлін і Илґаз запізнюються, — з винуватим поглядом промовляє Парс.
— Ні, уже йдуть, — махає рукою Дер’я.
— Найгарніша наречена на світі, пробач, але весілля вчасно не буває, — подруга сором’язливо простягає букет.
Дер’я обіймає її, забираючи квіти.
— Я вже думала, що лише Ерен буде свідком… — починає наречена.
— На те він і свідок Ерен, — вклинюється в розмову наречений, — я віднесу, — забирає з її рук букет.
— З Илґазом усе зрозуміло, а ти, Джейлін? Колись засвідчувала чиїсь почуття? — ніби між іншим питає Дер’я.
— Ні, — розгубилася жінка. Илґаз задоволено усміхається кутиком рота.
— Зважаючи на те, що ти не зможеш спіймати букет нареченої, ну, можеш спробувати, але мені здається, що шановний прокурор буде проти, — жартома продовжує свою думку, — немає іншого виходу, як стати свідком і тобі.
— З задоволенням, люба, — Джейлін нарешті міцно обіймає її, залишаючи образи позаду.
— Ми не станемо найкращими подругами, але я справді не гніваюся, — шепоче жінка, — якби не відсутність тебе, я б не помирилася з сестрою. Скрізь є користь.
— Дякую тобі.
— Дякую, що зараз ти поруч.
Два «так», три «засвідчую» — історія, здається, закінчується так, як і починалася. Подальші слова тонуть в оплесках і розчиняються в закоханих поглядах. Решта за червоними лаштунками.
Цей фільм чудовий всупереч анонсу. Це його кінець, це їхній початок.
Але одна незагоєна рана кровить.
`i just wanna be by your side
if these wings could fly