O son bakışın, son gülüşün, hiç aklımdan çıkmıyor.
Мої думки не покидає той твій останній погляд, твоя остання усмішка.
— Ти впевнена?
— Так. Переночую тут. Востаннє, — Дер’я всміхається приреченою усмішкою.
— Коли твоя мама приїде з Анкари? — Джейлін тривожно, вона намагається проконтролювати все до дрібниць. Вона почувається винною, вона згадує все: втомлені очі Парса, розчаровані Дер’ї, безвихідь, безпорадність, ту важку тишу; вона знову не знаходить собі місця.
— Післязавтра, — уважно спостерігає, як Джейлін взуває кросівки.
— Ти б не хотіла поїхати до неї? — Джейлін теж не відводить погляду від шнурків.
— Не бачу смислу змінювати життєвий порядок.
Кросівки на ногах, відходити нема куди. Джейлін упирається ногами у двері, бере сумку, тре долоні, не може промовити «на добраніч», не може й піти. Вона не хоче залишати подругу, вона не може запитати про те, що її хвилює, вона знає, що не має на це жодного права.
— На добраніч, — Дер’я, як завжди, кладе руку на її плече, прощаючись.
— Чому ти передумала? — передумує Джейлін.
— Я давно хотіла переїхати до свого будинку, — усміхається Дер’я, чудово розуміючи, що подруга не це мала на увазі.
Джейлін обпалює вогнем зсередини, кидає в жар ззовні, тіло не слухається, прагне розчинитися у візерунку дверей. Вони відчинялися для неї обмежену кількість разів, але завжди під супровід теплого погляду; не цього разу. Тепер Джейлін жарко всупереч закрижанілим очам господині. І Джейлін ледь не вперше в житті не може бути щирою та відвертою, випалити все в обличчя, вона докладає зусиль, щоб зробити глибокий подих. Переконує себе: справа в тому, що подруга при надії.
І Джейлін відчиняє двері, ступаючи на довгий тернистий шлях, захаращений муками сумління. Вона цього не хотіла. Вона не цього хотіла.
— Ай, — Дер’я опирається на стіну, відчувши біль у попереку. Секунда вирішує.
Або дев’ятий місяць.
Джейлін б’є важкі двері долонею, щоб швидше втекти з того шляху, бере подругу за руку, заспокоює дотиком, нагадує дихати. Не тільки їй.
— Нічого серйозного, — поспішає заспокоїти її Дер’я. Хто кого.
— Якщо почуватимешся погано, одразу пиши, ми приїдемо, — починає жінка.
— Знаю, — щиро усміхається Дер’я, — у цієї дитини будуть найкращі дядьки й тітки.
— Ти не розповіси йому? — наважується, дивуючись власній хоробрості.
— Я зрозуміла, що зможу її любити, — обирає відповісти на інше запитання, усе одно болю завдають обидва, — а ще мала наївну мрію про власну сім’ю, — посміхається.
Я знаю, що в мене не буде сім’ї.
Мені здається, життя намагається щось сказати.
Знову станеться те саме.
Я не зможу.
— Досі не знаєш статі?
— Навмисне, — вдихає якнайбільше повітря. — Усі страхи об’єдналися, щоб боротися з ними, треба іноді чимось жертвувати, — з успіхом минає істерику, яка підкотила до горла та очей, подумки благає Джейлін піти й не ставити питань, шукає в розкладі день, коли відвідає психологиню ще раз. — Я розповім, коли народиться. Якось.
Джейлін розуміє, що краще піти, влучніших відповідей вона не отримає, своїми словами може завадити, тому легенько стукає подругу по плечу, усміхається й нарешті минає поріг, відчуває ледь помітне полегшення.
— Бувайте.
— Бувай, — Дер’я махає рукою і видихає, коли подруга покидає поле зору.
Парс зник.
Минуло півроку, як його відрізану скальпелем руку без краплі крові, з відшліфованими пальцями знайшли на ринку Капали.
Красиво не давав обіцянок, щоб мати змогу втекти.
Джейлін крокує назустріч вересневому повітрю, напрочуд гарному заходу сонця, який добре видно, бо вулиця забудована тендітними дво-триповерховими будиночками. Чимось нагадує вулицю її мрії, на якій вони з Илґазом так і не поселилися. Хай — вони ще мають час.
Єдине, на цій вулиці немає графіті на поодиноких недбалих парканах. Джейлін їх не вистачає.
Вона згадує минулу осінь, свою істерику через слова Дер’ї десь у сусідньому кварталі, де її закомфортив і підібрав Толґа своєю тарантайкою з собачою шерстю.
Непогано тоді зачепило.
Як тоді, коли Парс сказав усе, що думав, після загибелі Неви.
Вони одне одного варті, — пролітає в думках.
Джейлін сідає за кермо, але не їде одразу, намагається припинити тремтіння колін; продовжує згадувати минуле. Картає себе за те, що не була поруч, що не дотримала обіцянки, що не була присутня в житті Дер’ї, коли була потрібна їй найбільше.
Пошуки мафії, божевілля Омера, арешт Илґаза, плани, таємниці, знаки, кримінальне провадження, виправдання — минуло півроку зі смерті Ридвана, помсти Озґе та зникнення Парса.
Джейлін не вистачало друга, Илґазу й Ерену — брата, суду — прокурора, Рафету — начальника.
Дер’ї було багатолюдно та самотньо. Стамбул знову став чужим. Вона хотіла вміти перетворювати всі розмови та побажання на тишу з тим, кого обрало її серце. Головний прокурор, друг, коханий, батько її дитини, Парс. Вона сумувала за його нестерпним характером.
Вода теж не перетворювалася на вино — і Дер’я вперше в житті була рада, що не має права випити. Жодного шансу втекти від неминучого.
Вона самотня скеля, що відчиняла свої печери перехожим, впускала до серця, закохувала у свою красу, яку освітляв місяць уночі, ночами чекала на повернення свого супутника; ображалася та лютувала прибоями хвиль, розсипалася піною на піску, розчинялася у власних водах, плакала шумом ехо у нескінченних підземних катакомбах.
Він пішов від них навесні.
Одного березневого дня, холодного й вітряного, мовчазного та противного.
Дер’я просила лише відповідати на дзвінки.
За кілька годин знайшла себе на підлозі в його кабінеті з заявою про звільнення в одній руці та телефоном, який дивом не був розбитий після десятків невзятих дзвінків, в іншій.
Її надія розбилася, мов хвиля об скелю, десь після двадцятого «абонент не може прийняти ваш дзвінок» у слухавці.
Перший.
Другий.
Третій.
Істерика.
Восьмий.
Нестерпне бажання почути його незадоволений голос.
Тринадцятий. Проклятий. Він чи вона?
Він нічого їй не обіцяв. Завжди бути щасливими, бути поруч, брати слухавку. Їй здавалося це таким зрілим, по-своєму романтичним, без рожевих окулярів, правдивим, щирим, справжнім, серйозним. Але не давало спокою те єдине «якщо захочеш, я зістарюся з тобою».
Всупереч здоровому глузду Дер’я сподівається та виходить з тихої будівлі суду назустріч приспаному Стамбулу, їде до нього. У їхній дім, де про її присутність нагадували напівпорожні коробки та фото сім’ї в рамках. І мрії про облаштування затишку. Так, вони літають у повітрі, їх навіть можна спробувати на смак кінчиком язика, поки не розбилися на друзки.
Відсутність пістолета в шухляді штовхає лише до відчайдушних думок, але жінка тримається, бо знає: він так не вчинить.
Як саме, вона не знає, але впевнена, що чоловік не покине її так несправедливо, абсурдно, натиснувши пальцем на гачок. Коло своєї скроні чи будь-якої іншої.
Парс достатньо сильний, щоб пережити той пекельний біль, яким горять ті, хто люблять. Любити — це самостійно давати долі карту власної вразливості, відмічати червоним особливі місця, знаючи, що там болітиме найбільше; змиритися. Вона так його любить. Вона так його любить.
Дер’я їде знайомими шосе, слідкує за швидкістю. Вона рішуча та відважна, вона готова боротися, стати скелею, закрити від вітру, плечем, на яке він може опертися, подушкою, у яку може плакати навзрид, усмішкою, у якій може загубитися. Тількибвінбувтутдлянеї.
Вмикає світло в коридорі та ладна скрикнути від щастя: домашніх капців на полиці немає. Парс не ходить без них.
Однак у квартирі незвично тепло, повітря дещо сперте. Парс такого не терпить.
Вона розуміє, що його немає.
Друзі, яких, іноді здавалося, він цінував більше за неї, нічого не чули, у відділок не приїжджав, удома немає. Але де капці?
Дер’я має все розслідувати. Дер’ї конче треба дізнатися. Дер’я зрозуміє. Вона вже ненавидить шлях, який їй доведеться долати, щоб отримати хоча б коротенький діалог, запитати, як він.
Їй завжди здавалося, що переживати — очевидно. Хвилюватися, втрачати глузд від думок про погане, кидатися в крайнощі.
Бо вона вже одного разу божеволіла від болю.
Але зараз Дер’я має забути про все, тому що вона ухвалила рішення. Тепер її тіло належить не тільки їй. І вона має піклуватися про нього. Про себе. Дер’я лягає спати, полишаючи безсилу боротьбу з безсиллям.
Ліжко пахне ним, або вона їде з глузду.
Вона відчуває його руку на своєму плечі, або вона їде з глузду.
З нею все добре, або вона їде з глузду.
Дер’я не може заснути.
Під ковдрою одній забагато місця.
Будильник змушує виринути з напівсвідомості, дрімання; Дер’я не може дивитися на його зубну щітку у ванній, борючись із ранковою нудотою, змушує себе поснідати, розуміє, що не витримає цей день без нього, повертається до спальні.
Їй дуже страшно оглядати шафу, вона здригається від думки, що він може не повернутися.
Шафа відчиняється, Дер’я не відчуває пальців, вони стали чужими; шафа заповнена одягом.
Спогад про залишену їй одежу першого чоловіка душить своєю нудотною буденністю. Усе не так, як мало бути. Де капці?
Рахує білизну, як заговорена, шукає по всій квартирі, перетворюючи її в той самий стан, коли Парс зачинився на кілька днів. Тоді принаймні вона знала, де він.
Розуміє, що білизни не вистачає. Тобто він узяв білизну та капці. У лазню, трясця, зібрався?
Дер’я сідає на ліжко та тупо витріщається на шафу. Вона не розуміє, що відбувається. Вона відчуває потребу в ньому. Вона одягає його чорний светр. Тоне в ньому.
Вона й гадки не мала, що так приємно носити його речі, більші за неї на кілька розмірів.
Одягнеш весільне вбрання, поки не стало видно живіт.
Спогад пробиває тіло струмом. Чи буде в них весілля? Чи буде в них шлюб?
Нелюдськими зусиллями змушує себе зачинити шафу та двері в спальню.
Новин немає. Абонент не може прийняти її дзвінок. Ніхто нічого не знає. Дер’я одна.
Забуває про хвилювання, яке вже тече венами замість крові, тільки кладучи руку на живіт.
— Так дивно. Знати, що ти там є, але ще навіть не відчувати тебе. Ти вже схожа на свого тата. Твій тато теж десь там є. Він прийде. Мабуть, — останні слова шепоче, мов не хоче, щоб її підслухали.
Дер’я чекає день. Другий. Гучність на максимум уперше змінює беззвучний на всі 24 години. Через тиждень закрадається усвідомлення, що він дуже далеко і не прийде негайно просто тому, що потрібен їй. Болить.
Дер’я вчиться жити без нього.
Готує вранці неміцний чай лише собі.
Вона й забула, коли знову полюбила чай.
Вона й не пам’ятала, який це день — день без чаю та жартів Парса на сніданок. Взагалі, під час сніданку, але перше формулювання куди влучніше, враховуючи, що їжа грає яскравішими смаками, навіть якщо він не готує для неї, а просто сидить навпроти й дивиться своїм затишним поглядом.
Вона й не помітила, що світ став утрачати фарби, коли його немає. Вона дихає, але не чує запаху. Дихання здається даремним.
Одного квітневого вечора Дер’я думає, чи її туга єдина на світі.
Вона не плаче.
Вона не розуміє.
Думки оточують її й атакують по черзі, але загалом разом. Навіть вони разом.
Дер’я працює та заповнює голову чужими справами, вивчає подробиці чергового розлучення; останнім часом підозріло рідко їй трапляються вбивства та насилля.
Вона втомлюється, закидає голову назад, заплющує очі й чекає, коли Парс поцілує її плече, загорне у свої руки, прошепоче: «Сядь рівно», і вони засміються на всю квартиру.
Їй холодно.
Їй не вистачає його впертості.
Іронічно, адже страждає зараз вона саме через неї.
Вона знову не може повірити, що людина за такий короткий час може знайти ключі до її серця, покласти її долоню до своєї, бездоганно підійти під її налаштування, навіть стати шестернею, з якою механізм отримує друге дихання.
Дер’я постійно згадує минулу весну, сумуючи за початком їхньої незакінченої історії.
Чи закохалася б вона в нього ще раз?
Шукає відповідь у спогадах, у сьогоденні, не може знайти причини відповісти «ні».
Однак цієї весни вона знову одна.
Вона одна, вона одна сидітиме сумна біля вікна дотемна
Чекатиме тебе й мене, а час мине
Осмикує себе від цієї думки. Вона не одна. У неї буде дитина.
Тепер Дер’я засинає на лівому боці з рукою на своєму животі, а не в його волоссі. Болить.
Виходячи зранку з квартири, хоч і сонна, помічає конверт, що випадає, більше не затиснутий у дверях. Усередині — листівка з морським краєвидом, надпис кирилицею. Здається, з Македонії.
Дер’я примружує очі й нарешті бачить підпис ручкою; турецькою:
PS. Kayıplara yetişmek dileğiyle.
PS. З побажанням надолужити згаяне.