закоханий у вишиванку

 

Теплий подих торкнувся шиї Вільгельма і повільно поповз по плечу до лопаток. Довгі пальці торкнулись збудженого соска. Сухі, трохи потріскані губи притулились до хребців на спині. Гаряче повітря оповило приміщення. Час немов зупинився і дозволив мороку поглинути двох людей чи все ж… не зовсім людей.

 

***

 

Архікнязь Вільгельм Франц Йозеф Карл Габсбурґ-Лотаринзький ненавидів, коли його обманюють. Вперше він не зміг такого пробачити польській шляхті з невеликого містечка Живець, де здіймався один із маєтків його сім’ї. У нього була велика карта Галичини і він свято вірив, що українці з Живця (східна Галич) та околиць — бандити. Поляки їх кликали “русінами”.

Коли Вільгельму виповнилось 17, він, таємно від рідних, подався на Гуцульщину шукати цих розбишак, що так довго не давали жити його польським знайомим. Він познайомився з чудовим українським подружжям, яке прихистило його в себе, вперше пізнав культуру й мову найгостиннішого і найхоробрішого, на думку самого Вільгельма, народу. Це була перша сходинка до його самоідентифікації. Це були перші люди, які йому ніколи не брехали, прийняли як свого, з якими він відчув себе особистістю.

По сусідству від будинку, де залишався юний архікнязь, жила дивна стара бабця. Вона представилась йому як відьма. Одного разу Вільгельм серед ночі вийшов у туалет, а стара підстерегла його дорогою назад і випалила:

— Шоб ти си довго жив, любас темрявого князя! Прийшов на сю святу землю звільнити Його! Нашого бога! Нашого бога!

Розгублений архікнязь пробував обережно обійти її, поки все його нутро кричало: “Тікай!” Кістлява рука схопила його за плече. Вільгельм перелякано подивився на відьму, і йому на мить здалось, що вона ніяка не стара, а руда повновида дівчина з болотно-зеленими очима, що світяться серед ночі, як у кота.

Коли він потрапив додому, то вже не зміг пригадати того випадку з відьмою. У спогадах Вільгельма не збереглось навіть того, як саме він повернувся зі своєї подорожі. Виявилось, що служба безпеки Австро-Угорщини весь цей час була на ногах, шукаючи втікача, тож після повернення йому довелося багато розповісти не лише рідним, але й пресі.

Покінчивши з усім цим та нарешті опинившись наодинці, архікнязь спробував записати свої пригоди у щоденник, але опинився навпроти глибокої тріщини в своїй голові, наповненій чимось темним і в’язким, що тепер переслідувало його в темряві й затінених кутках кімнат. Зрештою, з часом він навіть звик до цього.

Проте все наче стало на свої місця, коли Вільгельм зустрів одного із своїх майбутніх ад’ютантів, сотника Костя Ляріша(Ларішенка). Пітьма в душі, чорнота, що там засіла, майже вся вона розходилася, коли Вільгельм був поруч із ним.

Всього у нього було двоє довірених осіб: ще одним був Остап Луцький, молодий і амбітний парубок, якого архікнязь відпустив відвойовувати волю своєї Батьківшини, поки сам хворий лежав у монастирі. Ларішенко тоді дбав про побут Вільгельма. Постійно поруч, завжди підтримував хворого розмовами або ж навіть читав, коли архікнязь не міг це робити самостійно. Заплющуючи очі, Вишиваний згадував їхню першу зустріч.

 

У Костя було чорне смолясте волосся, очі, схожі на темну беззоряну ніч, та гострий вузький ніс. Ларішенко зустрів свого старшину на пероні, допоміг з особистими речами та загалом склав чудове перше враження на Вільгельма. Архікнязя майже одразу захопили акуратні й легкі рухи парубка, наче той колись був частиною престижного дому, аристократом, проте вирішив зайвий раз не розпитувати.

— “Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає”, — мовив вже в дорозі Ларішенко, спираючись піборіддям на долоню.

— Вибачте? — Це розгубило Вільгельма, хоч він зрозумів, що ад’ютант щось цитує.

— “Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука”, — продовжував Кость, мимоволі усміхаючись. 

Архікнязю перехопило подих. Він нічого не відповів. Очі ковзнули по тонких губах та ямочках Ларішенка. Вільгельм гучно ковтнув, відчуваючи як всередині зароджується дивне тепло та спокій. Здавалося тепер при згадці слова “безпека” у його думках виринатиме обличчя Костя.

— Це геніальний витвір мистецтва Коцюбинського “Intermezzo”.

— Он як. Я-я не чит-читав ще Коцюбинського, — краєм ока архікнязь помітив як повільно кліпнув Ларішенко, — Варто… Варто буде якось про-прочитати.

— Ох, — Кость вкотре посміхнувся і кивнув на чемодан під сидінням. — Я її маю з собою. Дістати?

— Ні, думаю, мабуть, вже як прибудемо, — Вільгельм хотів змусити себе посміхнутися, але від дивного зніяковіння йому більше б личило провалитися під землю.

Коли вони прибули на місце зустрічі, Ларішенко поспішив зносити речі та знайомити новоприбулого полковника із сотниками, що прийшли провести їх до лінії зіткнення. Тоді вони наступали на Херсонщині. Бої були важкі, але ті, хто пам’ятав 14-ий та 16-ий роки, тобто Маківку і Лисоню, сказали б, що зараз це все лише забавки. Зрештою, бійці могли собі дозволити розважатися вечорами біля ватри, і Вільгельм зрозумів свою абсолютну закоханість в українську культуру саме після таких забав.

Після важкого дня архікнязь збирався вже йти спочивати, щоб якнайшвидше звикнути до твердої поверхні, на якій доводилося спати чоловіку разом, як і бійцям (від кращих умов він уперто відмовлявся). Останні кілька днів вони майже нікуди не просунулись, і це втомлювало усусів більше, ніж постійні бої. Тоді ж Вільгельма попід руки підхопило двоє сотників і балачками про спиртне та співи заманили до невеликого багаття, навколо якого зібралось уже десь із півсотні людей. Спершу він завагався, але коли помітив серед натовпу Костя Ляріша його підхопило якоюсь дивною хвилею адреналіну. Архікнязь ще нічого не пив, а йому вже хотілось зробити щось дике, що при світлі дня здавалося б абсолютно неприпустимим.

Інколи Ларішенко видавався занадто далеким, інколи — занадто розумним, хоч завжди підтримував усі рішення свого полковника, особливо на полі бою. Вільгельму нетерпілось побачити щось більше за цими беззоряними очима, як того разу, коли під час обговорення ад’ютант задумався і застиг над паперами, а архікнязь легко токнув його за плече:

— Все добре?..

Костя тоді не віповів, тому Вільгельм різко шарпнув його до себе і подивився в очі:

— Все добре!?

Ларішенко різко почервонів від вух аж по шию, а з рук випали документи. Він одразу опустився їх піднімати й тихо пробурмотів собі під ніс:

— Я ж так помру, о Свароже…

З того моменту архікнязю кортіло подражнити Костя, пізнати його справжню юнацьку натуру, рум’янець, який він бачив тоді один єдиний раз і більше ніколи.

Хильнувши кілька ковтків з бутля, який Вільгельму простягнули сотники (і не подумавши якого біса вони взагалі мають при собі спиртне на службі), він попрямував до свого ад’ютанта. Темні зіниці помітили архікнязя швидше, ніж той дійшов до своєї цілі. Здавалося, Костю сподобалось спостерігати, з якою упевненістю той крокував, бо він не відвертав голови, а навпаки прихилив її на бік, можливо, прикусивши губу, але цього не було видно, бо Ларішенко стояв спиною до багаття.

Вільгельм заговорив першим. Він сперся на плече ад’ютанта, і на того линув гіркий запах спиртного з подиху архікнязя:

— П’єте?

— Вже ні, — усміхнувся Кость, і Вільгельм, який в цей момент вирішив поглянути на нього, ледь не впав. Рука зівсковзнула з плеча колеги, він зарізко вдихнув і закашлявся, поки Ларішенко тримав архікнязя за стан. — А вам я бачу вже точно досить. Низька толерантність?

— Щось таке, — він відчув як багряніє його обличчя, тому вирішив не заперечувати.

— Ще поспіваєте з нами пісень, чи провести вас до палати?

Вільгельм нарешті заспокоївся та встав прямо:

— Ні, я вперше на такій забаві, тож залишусь… Алкоголь не зможе тримати мене настільки довго, — додав він, розуміючи наскільки зараз себе дискредитує, як питущого. “Ну, колись я випрвлю це непорозуміння”, — подумав архікнязь, вигнувши брови дашком, за мить до того, як схилив голову на плече своєму ад’ютантові.

— Може все таки?.. — Кость наче й не заперечував, та водночас був якимось трохи скованим.

— Ні.

— Ви знаєте якісь пісні, полковнику?

— Українські?

— Так.

— Не пригадую, — архікнязь знову підняв очі на Ларішенка і вкотре пожалів про такий вчинок: Кость посміхався.

— Тоді, — ад’ютант прочистив горло і гукнув: — Давайте заспіваємо ж наш славень! Покажемо нашому полковнику красу нашої мови, якої він ще не бачив!

Вільгельм усміхнувся. З усіх боків ватри ринули схвальні вигуки, а вже за мить простір заполонило багатоголосся і тихий ритм, який вибивала гітара десь неподалік. З усіх слів найгучніше і найчуттєвіше хлопці співали саме третій стовпчик, тому його архікнязь навіть записав у свій щоденник:

 

       Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан,

       Розпочали Січовії Стрільці з москалями тан.

       А ми тую ярую пшеничку і зберемо,

       А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

 

Зрештою Вільгельм був правий, алкоголь його довго не тримав, але він сильно пожалів, що не влив у себе повного бутля. Коли розум вже повністю просвітлився, разом із тим зникло бажання дражнити Костя (хоча хто кого дражнив), тому й довідатися про його іншу сторону, окрім тієї холодної та одноманітної, що її ад’ютант показував при службі, архікнязю не вдалося.

У свою палату Вільгельм потрапив тверезим і розчарованим. Він не насмілився випити ще після розмови з Ларішенком, тому відмовив, коли один із сотників вкотре простягнув йому бутля.

На ранок після розваг всіх чекала служба і робота, навіть тих, хто залишався там до світанку. На фронті немає відпочинку, всі це усвідомлювали. Коли Кость Ляріш увійшов до невеликого саморобного кабінету в одному з наметів, він видався Вільгельму втомленим.

— Може відпочинете? — Архікнязь теж не почувався дуже добре, але бачити свого ад’ютанта блідим із запалими повіками було нестерпно. — Я попрошу пана Луцького цим зайнятись, — він кивнув на папери в руках Ларішенка.

— Немає потреби, я звик до таких гулянок з хлопцями. Та й… думаю я свого роду заслужив це, — Кость знову усміхнувся, і Вільгельму довелось заховати погляд в документи перед собою. — До того ж Остап зараз на передовій допомагає бійцям. Не думаю, що варто його рухати, — докинув той і вийшов.

“Остап… — прокрутив у голові слова свого ад’ютанта архікнязь. — Так неформально. Хіба вони настільки близькі?..”

Через ці думки та здогадки Вільгельм не зміг зосередитися на роботі, а Костю довелося відправити свого старшину відпочивати.

 

— Читаєте? — на наступний ранок Ларішенко завалився в кабінет архікнязя, поки той зробив собі перерву.

— Учуся, — посміхнувся він у відповідь, підносячи очі від невеликого пожовтілого примірника. Кость обережно підступив до архікнязя:

— Збірник пісень Максимовича? І хто ж вам це дав?

— Приймак.

— Той сотник, який вас тоді споював, — Ларішенко нахилився над Вільгельмом, і, хоч книжка була до нього догори дриґом, прочитав уголос: — “О поході Хмельницького в Молдавію”… Ви ж не хочете, щоб ми біля багаття співали думу?

Вільгельм засміявся, закрив книжечку і поклав її на стіл, де поруч лежав ще один примірник, але в рази грубший.

— Ні в якому разі, — архікнязь постукав по пожовклій обкладинці, де чорнилом було надруковано “1849”. — Я як був у академії прочитав “Історію України-Руси” Грушевського. Тож мені стало цікаво, коли побачив сей збірник у Приймака. Чисто з дослідницької точки зору.

— А це? — ад’ютант кивнув на інший примірник на столі.

— Словник, — усміхнувся Вільгельм і накрив його долонею.

— А чому ховаєте? — Кость, досі нахиляючись, простягнув руку і сперся на стіл біля книжки. Їхні обличчя опинилися на відстані кількох сантиметрів, так що вони дихали один одному в уста. Пальцями іншої руки Ларішенко протягнув по передпліччю архікнязя, тоді схилив голову трохи вбік і прошепотів на вухо: — Точно словник?

Вільгельм відчув як раптово запалала в нього шкіра за вухом та під коміром мундиру. Ад’ютант повів свою долоню нижче — дихати архікнязю ставало дедалі важче.

— У вас обличчя палає, — Кость різко відсахнувся. — Тож словник вам теж Приймак дав? — він уникав очей свого старшини, повернувши голову вбік.

— У вас теж, — усміхнувся Вільгельм, — палає, — так ніжно, напів шепочучи й обережно промовив він останнє слово, наче щойно його вивчив.

Ларішенко мовчав. Він дивився архікнязю в очі, а рукою намацував поруч хоча б бильце крісла, щоб не впасти.

— Що… ви сказали?

— Що ви червоні як буряк, — Вільгельм відчував як широко усміхається. Він нарешті намацав ту саму ниточку, яка розпорювала тканину-пелену й дозволяла чіткіше бачити особистість Костя, а саме розгубленого почервонілого юнака. Ларішенко досі ошелешено стовбичив перед архікнязем, тому той схопив його за руку і повалив на себе.

Їхні пальці переплелись, носи майже торкалися один одного, а подих змішався. Волосся Костя падало йому на очі й лоскотало перенісся Вільгельма, тому архікнязь вільною рукою прибрав його і занурив долоню далі, перебираючи жахливо шорсткі й жирні пасма.

— Треба його знову обрізати, — прошепотів Ларішенко, скорочуючи відстань між ними на кілька міліметрів.

— Не треба, — Вільгельм видихнув йому в уста. Зрештою Кость не витримав:

— Ви збираєтесь мене цілувати?

Архікнязь тихо засміявся, але не відповів. І не поцілував. Він насолоджувався рідкісною близькістю, йому було цікаво скільки протримається його ад’ютант. Вільгельм мовчки слідкував за тим, як Кость сходить з розуму. А той таки не витримав і вкусив архікнязя за поголене підборіддя:

— Я можу це сприйняти за відмову і образитись, знаєте.

Тепер божеволів Вільгельм. Але Ларішенко вже піднявся і навіть визволив з чіпких обіймів чужої руки свої пальці. У нього було розпашіле обличчя, розтіпане самим архікнязем волосся і часково розтібнутий мундир, який сповз з одного плеча. Вільгельм не дихав.

Кость тим часом поправився і вернувся до справи, через яку, власне, прийшов:

— Новий указ прийшов. Дати вам його вже чи мож… 

— Вже, — Вільгельм не лише перебив ад’ютанта, але й різко розвернувся до стола, стараючись приховати шалене зніяковіння. Він цього не бачив, але Ларішенко широко посміхнувся перш ніж сказати:

— Гаразд. 

Після цього майже нічого особливого не сталося. Вони працювали як завжди, а Кость Ляріш не давав себе підловити. З іншого боку, ніхто з них і словом не промовився про те, що сталось. 

 

Через два тижні вони взяли Херсон. Щоб це відсвяткувати Австро-Угорське командування дозволило усім бенкетувати і навіть видало своїм бійцям багато смачної їжі. Звісно, вони не вважали «своїми» український легіон. Це обурило Вільгельма. Але дійшовши до своєї старшини він почув лише насмішки: «Вони хочуть щоб ми їх годували!? Ще цього не вистарчало!» — тому повернувся ні з чим.

— Вам не потрібно через це так побиватися, — Кость перестрів його вже в таборі, ховаючи щось за спиною. Проте архікнязю першим в очі впав свіжий вигляд ад’ютанта і чисте волосся. — Ми будемо мати свій бенкет, нам люди з міста його влаштовують, — він усміхався, — тому там буде набагато смачніша трапеза, ніж та, яку нам може запропонувати Австро-Угорська верхівка. 

— Це… просто несправедливо, — Вільгельм наче хотів захиститися за свій вчинок, але насправді він почувався трохи кинутим через те, що йому ніхто не сказав цього раніше. Хоча, можливо, ніхто й не знав. 

— Я сьогодні був у знайомої талановитої майстрині і дещо для вас маю, — Кость простягнув архікнязю білу тканину. — Ну вже ж на таке свято в мундирі не підете. 

— Що це?… — Вільгельм не міг повірити своїм очам. — Ох.

Це була вишиванка. Справжнісінька вишинка, одяг, у якому ходив кожен сотник українського легіону. Код нації вишитий нитками по білій цупкій лляній тканині. Багато червоного, але окрім нього ще жовтий і зелений  — кольори життя, того, що ми продовжуємо існувати, бачити, відчувати… Візерунок з ромбів та трикутників нагадував йому про гуцулів, у яких він ночував, коли ще був зовсім малим. У них також на одязі були гострі кути, нитками вишиті різкі повороти, що нагадували карпатські стрімкі струмочки і сухі, гостролезі трави.

Вільгельму вкотре не було чим дихати. Відняло мову. Він глипнув на Костя, який стояв просто перед ним і усміхався, й не зміг себе стримати. Архікнязь торкнувся руки ад’ютанта, той піддався, і вони знову переплели свої пальці. Гарячий дотик повільно заполонив усі думки. Проте Кость на цей раз не чекав, він відпустив долоню Вільгельма і обійняв його — шалений, різкий, наче нічого в цьому світі не має значення, окрім їхніх почуттів, зібгав тканину мундира на спині архікнязя у кулак та притиснув його міцніше до себе. Ларішенко був вищий за свого полковника майже на голову. Вільгельм розтанув у його обіймах. Спершу він не мав чим дихати, а тепер його ще й ноги не тримали, на щастя достатньо міцно тримав Кость. Тримав і не відпускав, хоча, можливо, вже мав би помітити, що сорочка біля шиї починає промокати.

Вільгельм не міг стриматися. Його переповнювало. Хотілося загорнутися і потонути в обіймах цього чоловіка, зупинити час, можливо, навіть заснути, настільки комфортно і добре тут було.

Так вони простояли недовго, бо Ларішенко обережно охопив голову Вільгельма обома руками і токнувся губами вологих очей. А тоді ще раз і раз. Теплі поцілунки розсипалися обличчям архікнязя й той знову розтанув, знову дозволив собі загубитися в руках ад’ютанта. 

Все скінчилося занадто швидко. Кость повернув Вільгельма до себе спиною та штовхнув перед:

— А зараз вибираємось, бо не встигнемо. 

Архікнязю захотілось врізати йому. 

— У місті ви зможете помитись і одіти вишиванку. Наші вже мабуть розклали величезне вогнище на околиці. Вони дуже засмутяться, якщо ви не прийдете вчасно. 

Перехотілось.

— Ви покажете мені шлях? 

— Як ваш помічник, я не маю права кинути вас напризволяще, — Кость, кривляючись, зняв невидимого капецюха і вклонився.

Вільгельм усміхнувся. Ніколи ще в житті він так часто не сміявся, як тут, серед своїх, і от-от його було б майже не відрізнити. Вишиванка. Вишиванка. З цим могло зрівнятися лише те, що зараз він ще й матиме шанс спробувати місцевої кухні та знову поспівати пісень, можливо навіть потанцювати.

Кость чекав на вулиці поки Вільгельм мився та одягався. Вишиванка легко ковзнула по голові й на мить зачепилася за ніс. Він вдихнув свіжий запах зварених трав та льону. Дзеркала не було, і це трохи розчарувало архікнязя. Коли він вийшов, Ларішенко допоміг йому поправитись та зачепити комір попід шиєю, на мить застигши і теж вдихнувши свіжий запах вишиванки, чи не зовсім вишиванки.

На небо вже давно впали присмерки.

 — Вам пасує,  — зрештою підсумував Кость, перш ніж вони рушили до місця бенкетування.

 

На лузі просто на березі Дніпра розклали величезну ватру. Її ще не розпалювали, схоже чекаючи на Вільгельма, бо, коли він з’явився, всі заметушились, а сотники по черзі вітались і говорили компліменти новому образу свого полковника. Звідусіль лунав сміх, і архікнязь мимоволі розслабився. Костя поруч вже не було, він пішов допомагати чи то з покривалами, які зносили люди, щоб на них сидіти, чи то з частуванням, якого було немало.

Співи почались досить швидко. Ще мить тому люди галасували, а вже зараз заграли музики, і їх підхопило злагоджене багатоголосся. Вільгельм заплющив очі та насолоджувався цим. Багаття приємно обпікало шкіру. Коли подивитися вгору, можна було побачили Молочний Шлях, до якого повільно летіли іскри від ватри. Вони танцювали в повітрі, піднімаючись вгору, поки були світло-жовтими, а потім, опискаючись вниз, вже із червоними краями потухали ще до того як торкались трави.

— Гарно, — просто біля вуха Вільгельма приземлився Кость. Він звісив руки на колінах і схилив голову вперед, дивлячись просто у вічі чоловіку навпроти.

— Так, дуже, — пробурмотів на те архікнязь, на мить зашарівшись. Беззоряні очі Костя дуже різко контрастували із зоряним небом і тією красою, що панувала навколо. Вони немов огортали якоюсь пітьмою, закликаючи пірнути в них і вже ніколи не випірнати.

Десь зовсім поруч заграла гітара і вирвала Вільгельма з його довгих роздумів. Один із сотників, що грав на ній і не зупинявся, підійшов до них:

— Шо ви сидите! Всі забави пропускаєте! — Вигукнув він, перш ніж відірвати руку від струн і, досить грубо схопивши архікнязя за передпліччя, штовхнути його до гурту, що стовбичив блище до ватри. — Ану дівчата навчіть нашого полковника танцювати, — музика далі полилась з-під його пальців, хоч сотник не перестав говорити. — Він з Австрійської королівської родини, такого легіня ше треба пошукати!

Дівчата засміялися, а одна навіть стукнула сотника по голові:

— Ич, Купідон найшовся! — Навідмінно від компанії, вона була одягнена в сорочку і штани, просто як архікнязь, тому той одразу впізнав у ній Софію Галечко. Вона вже була легендою Українських січових стрільців, адже неодноразово відзначилась у попередніх боях.

— Цю сорочку я їй позичила, — підскочила найнижча з дівчат, але схоже найбагатша: на шиї висіло трійко дукатів, а намисто закривало всю шию. Вона дивилася на молоду розвідницю з неприхованим захопленням і червоніла кожного разу, коли та на неї зиркала.

Вільгельм відчув себе зайвим. Йому захотілось повернутися до Костя, сидіти поруч і порівнювати його з небом, дивуючись наскільки вони різні. Але тоді його підхопила юрба:

— Полковнику, варто ж вам колись наших танців навчитися! — вигукнув чоловічий голос десь зовсім поруч.

— Дивіться сюди, полковнику! — гукала вже котрась з дівчат. І архікнязя понесло.

Танцювати виявилося набагато легше, ніж він думав. Тут усі танцювали одинаково, проте досі кожен робив це по-своєму, так як умів. Вільгельм підносив руки, перехоплював чужі долоні та крутився. Багаття було настільки близько, що, здавалося, один невірний крок — і ти згориш. Але ніхто не робив цього невірного кроку, всі рухались настільки гармонійно, що мимоволі Вільгельм забував дихати дивлячись на цю красу. А тоді його до свідомості повертало тепло в бедрах і передпліччі, яких занадто припікав вогонь, і треба було рухатися ще швидше і ще жвавіше, щоб уникати цього.

В якийсь момент Вільгельм побачив дуже милу картину, йому аж захотілося сісти і просто спостерігати. Софія і дівчина, яку, виявилося, звали Катря, та сама, що дала їй вишиванку, танцювали разом. Кожного разу, коли вони крутилися, з-під ніг наче сипались іскри, а очі світилися від такого шаленого щастя, що Вільгельму перехоплювало подих. Він заздрив.

Ледве вибравшись із натовпу, архікнязь почав шукати очима одного конкретного чоловіка, а тоді розчаровано усвідомив, що тут було занадто багато людей. Вільгельм накрила раптова втома і неприємний біль в усьому тілі. Він повільно рушив у сторону музики. Сотник з гітарою схоже примкнув до їх гурту і прекрасно там почувався. П’ятеро чоловіків і одна дівчина, що грала на дримбі, підтанцьовували в такт музиці.

І тут архікнязя щось схопило за талію й міцно притиснуло до себе. Вони стояли в темряві, настільки далеко від людей, що світло полум’я вже не долітало до них, лише тіні, що мінилися і танцювали. Кость опустив голову до шиї Вільгельма і гучно видихнув, поки чорне волосся лоскотало тому підборіддя.

— Ви п’яні? — архікнязь спробував вирватися з обіймів Ларішенка.

— Трішки, — той таки відступив і поглянув Вільгельму в очі. — Ви потанцюєте зі мною? — він усміхнувся і зробив маленький уклін, немов запрошуючи до танцю.

— Так, — Вільгельм задихався від хвилювання. Беззоряні очі дивилася на нього так ніжно, що мимоволі здавалось, на тебе крізь них дивиться вся пітьма цього світу, і вся вона з біса сильно в тебе закохана.

Кость схопив архікнязя за руку й повів назад у рухливий натовп людей біля багаття. Проте для них не існувало ніякого натовпу. Вогонь більше не обпікав Вільгельма. Ноги не боліли. Чорне волосся Ларішенка раз по раз злітало вгору і опускалося на його спітніле чоло. Вони трималися за руки, відпускали їх і бралися знову, часто стукалися об бедра один одного й багато сміялися. Музика лилася, але наче оминала двох чоловіків. Залишався лише ритм, і цей ритм поглинав їх, ковтав живцем, не пережовуючи.

І тут Кость нахилився й торкнувся уст Вільгельма своїми. А той підхопив і обережно облизав нижню губу Ларішенка. Поцілунок був недовгим. Їм обом не вистарчило. Вони продовжили рухатися в такт, тільки тепер це вже було щось більше ніж просто танець… Це була їхня пристрасть, злита докупи в одне велике ціле, вона поблискувала фіолетовими вогнями, і архікнязь ніяк не міг пригадати, де вже відчував щось подібне.

З того дня, не бачивши свого командира не у вишиванці, сотники почали називати Вільгельма Василем Вишиваним. Він дуже пишався своїм новим ім’ям, новою сім’єю. Був навіть випадок, коли він застав одного зі своїх бійців, коли той прикидався поляком. Це обурило архікнязя і він провів сотникам цілу лекцію, на якій виголосив: “Коли я признаюся до українського народу, то і ви можете це сміло робити!” Звісно, за перший раз він вплинув не на всіх, йому ще не раз довелося це повторювати.

 

Саме Кость став тією останньою цеглинкою в побудові самоідентичності Василя Вишиваного.

За весь цей час сталося занадто багато всього. Зрештою архікнязь навіть призвичаївся кликати Костя “коханцем” у своїх думках. Вони разом саботували накази Австрійської верхівки, коли ті вкотре казали придушити українське повстання. Разом були в дорозі, коли архікнязь нездужав і Ларішенко доглядав за ним. Разом були на всіх офіційних і неофіційних зустрічах, де на останніх Вишиваному пропонували скинути Скоропацького і стати гетьманом, але він відмовився.

Вдруге архікнязя не зовсім обдурили, проте він почувався зрадженим, і не лише він. 1920 рік. Симон Петлюра підписав Варшавський договір, він продав Галичину полякам.

Свою лють архікнязь виливав у вині. Вони сиділи з Костем й пили. І в цій пляшці темно-червоної рідини Вишиваний мимоволі загубився.

Це була ніч пристрасті. Архікнязь занурив носа в шию Костя й почав з коротких, але дуже ніжних поцілунків. Ларішенку перехоплювало подих, він простягнув тремтячу руку й розстібнув вишиванку на горлі Вишиваного.

Розум запаморочився, очі закотились, у думках виникло щось зовсім неочікуване.

 

Таємнича гора, всіяна туманом, не лише заворожувала, вона, здавалося, відкривала випадковим мандрівникам шлях у неминучість. Десь поза боковим зоровим розпливалися білі плями. Повітля легко здушувало легені. Посохлі рослини під ногами мали от-от ожити, простягнути свої лабеда-кігті-паростки до ніг архікнязя та поставити його на коліна. Проте нічого не відбувалось. Нічого й не відбувалось для пересічної людини, все було лише в голові Вільгельма. Вільгельма, не Вишиваного, тоді ще не існувало ніякого “Вишиваного”.

Він не рухався. Темрява повільно заповзала в його очі. У вухах тихо дзижчало, і цей звук міг будь-якої миті перетворитися на крик, на тисячі криків уже давно полеглих воїнів. Скільки кісток лежить під товщею землі, під стежкою, під дорогою з акуратно вистеленої бруківки, де ми проходимо, проїжджаємо щодня?

— Вільгельме Франце Йозефе Карле Габсбурґу-Лотаринзький, — щось промовляло повне ім’я архікнязя, наче заклинання, заставляючи його рухатися, крок за кроком все ближче наближатись до гори, до курганного могильника.

“Пітьма завсігди з тобов”, — сказала йому якось та гуцульська відьма, сидячи на порозі й покурюючи люльку.

Кроки давалися важко, так наче на кожну ногу опиралось не схудле тіло мандрівника, що тижнями вештався горами, а м’язисте тіло бика чи добре відгодованого коня. Вільгельму чомусь на думку й не спало, що він може не йти туди. Він не зупинявся, наче не мав на це права.

Не дуже висока гора, схожа на курган, якщо ним не була, височіла перед носом. Здавалося біля її підніжжя рослини комусь чи чомусь кланялись, схилялись так низько, що важко було здогадатись, що це не було просто поїджена баранами трава. Врешті було тут щось незриме, але неймовірно могутнє, і чомусь до себе воно кликало саме Вільгельма.

В якийсь момент біля вуха пролунало тихеньке сичання, і він повернув голову туди, звідки воно неслось. На білих хвилях, звиваючись, пленталась напів прозора змія. Вона обережно оминула архікнязя, але проплила достатньо близько до нього, щоб зачепити сірий край жилетки, залишаючи на ній чіткий вицвілий слід.

— Вільгельме Франце Йозефе Карле Габсбурґу-Лотаринзький, — просичала істота перед ним не зупиняючись, проте сповільнюючись. Архікнязь не одразу збагнув, що тепер швидкість з якою рухалась змія дорівнювала його важким крокам. Проте коли зрозумів, його вже нічого не спиняло від подорожі в доконечний світ, що мав би змінити його життя перевернувши з ніг на голову.

 

Вишиваний проснувся. Тіло відчувало ейфорію. Проте Кость, який обережно орудував довгими пальцями по шкірі архікнязя, здавалося, навіть не помітив нічого. Він торкався вологими губами шиї Вишиваного, залишав там сліди, бо різко боліло, а коли відпускало, тобто коли ад’ютант забирав свої уста, в тому місці сильно пульсувала кров.

— Косте, — прошепотів Вишиваний.

— М? — він на мить відірвався і тихо застогнав, бо архікнязь натиснув рукою на дуже непевне місце.

— Косте. Косте, — він дихав Ларішенку в волосся.

— Варто мені кликати вас «Василю»? — легка усмішка ад’ютанта вкотре паморочила розум Вишиваного. Беззоряні очі Костя дивно виблискувало. Щось виходило за межі розуміння.

— Косте, — Вишиваний відчув, як той легко прикусив його шию, але вже ж набрався волі й відштовхнув від себе Ларішенку. — Косте… ви ж не людина?..

Запала мовчанка. Довга і більш пронизлива ніж будь-які слова, які коли-небудь чув Вишиваний. Йому хотілося повернути час назад, хотілося не казати того, що він щойно промовив, але було надто пізно.

Здавалося, десь цокотів годинник. Можливо, в кишені мундира архікнязя. В думках пролунала остання думка: «То був не словник… то був збірник мітів», — перш ніж все зникло.

 

Там було темно. Все навколо вкривала непроглядна пітьма, здіймався вітер, який дув невідомо звідки й задував у шпарини в скелях, бо вся печера (якщо це була печера) гула невпорядкованим хаосом зітхань і дитячих вересків. Вільгельм міг присягнутися, що ледь не обісцявся, коли до повної картини десь далеко попереду замайоріли два фіолетових вогника.

Вітер на мить вщух, як і звуки. Проте абсолютна тиша не дуже зарадила йому. Вогнів ставало дедалі більше, вони займалися і згасали, наповнюючи кімнату самобутніми іскрами. Хоча б тепер Вільгельм зміг так-сяк роздивитися приміщення у якому знаходився. Це справді була не печера. Стіни з дивного, чорного, немов обгорілого дерева височіли над головою ще на два метри мінімум. Ні входу ні виходу не було. Попереду, де вже на постійній основі горіли вогні, був вівтар, виточений із темного каменю. Коли Вільгельм придивився, то зрозумів, що бачить у ньому зорі. Він, не задумуючись, ступив крок ближче. Тоді ще один і ще один, опинившись вже зовсім поруч. Язики вогню облизували два стовпи, проте не освітлювали їх, наче ті були витесані з мороку.

Чомусь критичне мислення дуже підводило Вільгельма саме зараз. Роками його цікавила чужа культура, і це зрештою привело його до дивного зоряного вівтаря. Дивна сила керувала всіма життєвими обставинами архікнязя, наче кличучи його саме сюди, наче його присутність саме тут і зараз могла щось змінити.

Він простягнув руку і торкнувся символів у центрі. Їх не було видно, але під пальцями був холодний камінь, а в ньому якісь рівці. Вільгельму знадобилась хвилина, щоб збагнути, що це були слова. Слова невідомою мовою. Зрештою пальці архікнязя почали ковзати тими рівцями, повільно і зважено, вивчаючи кожен вигин, поки щось не вкололо його у безіменний правої руки та вказівний лівої. На мить Вільгельм заплющив очі, і почув за собою легкий подув вітру. Звуки не повернулися, але, здається, він запустив у дію якийсь дивний механізм.

По ногах поповзло щось важке. Архікнязь відсахнувся і побачив кубло змій, що товклись під вівтарем. Їх все більшало, вони виповзали зі свого сховку. Вільгельм заціпенів. З пальців по долонях текла тепла кров. Щось тихо клацнуло вгорі, і звідти полилась сіра рідина. Як тільки вона торкнулась вівтаря, полум’я засичало і згасло, залишаючи архікнязя наодинці з темрявою.

Механізм працював, бо він чув як раз по раз навколо нього щось розбивається, треться, проноситься, але нічого не бачив. Щось досить гучно розсувалось перед ним, а просто біля вуха архікнязь почув тихе сичання і здригнувся, досі не в змозі поворухнутись.

Врешті маленький промінчик світла таки з’явився. Поповз угору, тоді правіше, окреслюючи яскравий фіолетовий німб на фоні чорного смолястого волосся. Перед Вільгельмом на відчиненому вівтарі, що тепер більше скидався на ложе, сиділа людиноподібна худорлява істота із заплющеними очима.

Руками досі юшила кров, і він підсвідомо зжав долоні в кулаки, пробуючи її зупинити. Щось клацнуло в його свідомості, наче він простояв тут не пару хвилин, а пару років, наче хтось щойно забрав у нього цих пару років.

Вітер безжалісно тріпотів довгою сорочкою аж до п’ят, накинутою на худорляве сіре тіло. Вільгельм здавалося от-от попирхнеться повітрям від побаченого. Не щодня доводиться визволяти з якоїсь замудрованої гробниці темного духа та ще й, виявляється, жертвувати йому дорогоцінні роки свого життя.

Сірі повіки нарешті трохи піднялись, по щоках потік темний густий туман, залишаючи після себе сліди, схожі на туш під заплаканими очима. Вільгельм стояв навпроти чудовиська і відчував як його спиною біжать дрижаки, а руки і плечі вкриваються сиротами, нехай вітер дуже обачно його обминав, линучи до заледенілого старечого тіла потвори.

“Та відьма щось знала… Темрявий князь? Бог!?…” — промайнуло в думках Вільгельма за мить до того, як тіло обм’якло і він знепритомнів. Останнє, що архікнязь відчув були чиїсь місці руки, які його підхопили. Як добре, що його розум відключився до того як він зрозумів, хто, чи, радше, що це зробило.

 

І ось Вишиваний все згадав. Ось тут, сидячи на колінах тієї самої істоти. Але зараз він не боявся, ні. Це було втретє. Архікнязеві втретє очі закрила пелена ненависті. Він почувався зрадженим, обманутим. На гарячу голову Вишиваний, можливо, зробив неправильний вибір — поїхати. Залишити цього хтивого бога наодинці з собою. Проте не зміг поворухнутися, і, схоже, Кость все помітив. Він обережно віддалився, а тоді різко підхопив Вишиваного на руки і встав.

— Що ви… — не встиг договорити архікнязь, бо Ларішенко закрив його уста своїми.

— Я не зможу вас втримати, — якось занадто сумно мовив він, — не зможу навіть піти за вами, бо я прив’язаний до цієї землі і не можу її покинути.

Вишиваний не розумів до чого веде Кость. Проте в одному він був певний: Ларішенко не був людиною, радше чимось схожим на бога.

— Отже, розповідай. І відпусти мене, — досить холодно відрубав Вишиваний, хоч відчув як всередині все стислось.

— Я… — Кость ще мить повагався, але опустив архікнязя на землю, і, поки той не встиг відійти занадто далеко, загасив усе світло в наметі. Всі свічки в мить потухли і вже запалали новим, тьмянішим полум’ям, фіолетовим. Перед Вишиваним тепер стояла істота, такого ж зросту, але значно худіша. У обличчі архікнязь впізнав знайомі риси: гострий ніс, вузькі уста, темні беззоряні очі. Навколо чорного смолястого волосся раз по раз таким же блідим вогнем спалахував німб. 

— Що ви таке? — Вишиваний розумів, що йому хочеться втекти, але також він розумів, що з цим він прожив під боком довгі два роки.

— Кашлик Невмирущий. Ви правильно здогадались, я був язичницьким богом, але вже не маю спогадів за той час, лише факти, які переказали мені люди.

— Продовжуй.

— Я чув багато мітів, — Кашлик гірко посміхнувся, — і якщо ви досліджуватимете, то теж немало знайдете… Знайте, що люди дуже люблять все спотворювати. Я не можу пояснити вам усього, але… Я вас кохаю, — по його щоках двома струмками линув білий туман, наче чисті сльози.

Вишиваний не зміг себе змусити відійти. Він застиг просто перед істотою, не в змозі навіть підняти руки чи поворухнути пальцями. Йому не було страшно, усередині архікнязя панував повний безлад. Він вже не знав, що йому варто відчувати.

Кістлява рука підлетіла вгору і підтерла туман з повік:

— Незважайте, — кутики уст підскочили вгору, ледь не утворивши іронічну посмішку, але Кашлик наче вчасно стримався, наче не хотів показувати на скільки йому жаль.

Вільгельм гучно вдихнув і все ж простягнув свою руку до обличчя істоти. На диво, воно виявилося теплішим ніж він очікував. А туман на дотик був дуже м’яким і приємним, хоч він обтікав пальці і падав дальше, незважаючи ні на що.

— Я буду зважати, — він не знав як краще реагувати на цю ситуації, і чи взагалі потрібно тут було реагувати.

Кашлик пригорнувся до його долоні, як до своєї останньої надії. Дивно було бачити таку страхітливу істоту такою маленькою і зіщуленою, коли йшлося про людські почуття.

— Вам необхідно йти, — очі Кашлика зблиснули досі небаченою могуттю. Це повернуло Вишиваного до реальності. Перед ним стояв, чорт його забирай, скинутий бог. Бог.

— Що ви маєте на увазі? — архікнязь вже ні в чому не шукав логіки.

— Що це правильно, — Кашлик прибрав руку Вишиваного зі своєї щоки. Сльози-туман вже не лилися з його очей. Проте вони були такими ж беззоряними, якими їх пам’ятав архікнязь. Від цього захотілося схопити це, якщо добре придивитися, зовсім знайоме обличчя і зацілувати його. — Це правильно. Це покаже настільки ви проти Варшавського договору. А ще…

Політика. Політичні інтриги. Архікнязь ненавидів це, а особливо той факт, що українці в цьому світі були не єдиною нацією. Саме тому він відмовився влазити в політичні інтриги занадто глибоко, виступати проти Скоропадського, але й не міг собі дозволити зовсім відсторонитися, бо мав змогу щось змінити, від нього багато залежало. Проте Вишиваний був митцем. Завжди відчував і хотів відчувати себе вільним від тягарів та прожити життя серед цих неймовірних людей — серед українців. Тому він і не міг не брати участі в політичному житті цієї нації.

— А ще це безпечніше, — Кашлик знову усміхався занадто сумно. — Там у вас більше шансів вижити, ніж тут, повірте. — Його очі стали по-дивному вологими, наче це була роса на вранішній траві, а зовсім не сльози. Він продовжував: — Пообіцяйте, що не повернетеся.

По спині Вишиваного пробігся холод. Він розумів, про що говорив Кашлик:

— Пообіцяйте. Будь ласка, — він схопив руку архікнязя і схилив до неї свою голову.

— Що, якщо я не зможу?..

— Ви мусите. Мусите.

По щоках Вишиваного теж потекли сльози. Ту ніч вони проспали в обіймах один одного. Архікнязь відчував себе в оточенні Карпат в обіймах Кашлика. Здавалося, наче він повернувся туди, знову став 17-тирічним парубком, що на гарячу голову вибрався шукати страшних розбишак-українців, а звільнив бога. Той комфорт, який подарувала йому та ніч можна було описати лише одним словом: «безпека».

 

Проте це не був останній раз, як Вишиваний бачив Кашлика. Останній раз він побачив його з маленького віконечка дуже чорної кімнати. Все боліло, особливо важко було дихати, груди стискались і не хотіли розтискатись. Хвороба прогресувала. Смерть тримала свої кігті над горлом архікнязя.

Він з’явився перед Вишиваним змарнілий, наскільки змарнілим може бути скинутий бог. Його очі були запалими, з них постійно текла пітьмяна кров, а рот ледь розтулявся. Потемніла шкіра нагадувала обгорілий колос. Німбу не було, сяйва, яке, здавалося, завжди супроводжувала Кашлика — теж. Беззоряні очі здавалися двома прірвами, у які не кожен би погодився стрибнути.

— Ми обоє виглядаємо не надто добре, правда? — прошепотів Вишиваний, торкаючись кістлявою долонею, з якої випирали сині судини, худої щоки.

— Не кажіть так, — прохрипів у відповідь Кашлик. — Ваш стан гірший. А я… Я, зрештою, безсмертний.

— Хіба ж безсмертний може бути в такому стані? — договоривши це речення, архікнязь зайнявся кашлем. Його колишній коханець не міг нічого зробити. Навіть безпека, у якій почувався поруч з ним Вишиваний, вивітрилася.

— Україна зараз занадто слабка… Люди повиїжджали. Інтелігенція втекла. І ти мав бути з ними, — пітьмавої рідини на мить стало більше, вона почала текти швидше, жвавіше, її немов розбавили ще й сльози Кашлика.  — Моє безсмертя — це безсмертя моєї нації. Ми не пробачимо своїх катів. Я не пробачу твоїх катів.

Вишиваний приклав руку до рота й викашляв кров. Він вже нічого не казав, лише усміхався. Говорили його вологі очі, і колишній ад’ютант та коханець все зрозумів:

«Я кохав і кохатиму цю націю. Дякую».

Кашлик схилився і легенько торкнувся устами до чола Вишиваного:

— Спи спокійно, Василю.