–г а р я ч а к а в а т а х о л о д н а п о с т і л ь–
–н а с в і д д і л я є л и ш е о д и н п о с т р і л–
з
а
р
а
з
Рене о д н а.
Теплі краплі дощу падають з неба, б’ються об листя та миттю стікають прямісінько на голову дівчини. Дівчина сидить попід кремезним деревом та торкається рубців на руці – шрами горять полум’ям болю. Шрами відповідають пам’яттю минулого, яку дівчина воліла б забути й не забувати ніколи. Вона нічого не каже та не ховається від дощу. Дощ миє їй руки –
руки залиті кров’ю – чи то чужою, чи то своєю. На її нозі горить поріз. На її голові стікає крапля крові-дощу. На її серці рана невиліковна. На місці її серця – діра. Її серце вирвали з грудей.
О д и н постріл – і життя н е м а є.
Дівчина посміхається та притискає бинт до порізів та руках. Пальці в крові. Пальці залиті привидами минулого – дівчина посміхається, відчуваючи відгомін криків людей, чию кров з пальців змиває дощ. В її житті лишився тільки дощ.
–Дощ капав-капав-капав їм на обличчя, і світле волосся Сьомої випадало з хвоста, липло їй на щоки та шию. Вона на це бурмотіла зовсім нестримно та ховала лице під кофтою Дев’ятої. Її макіяж стікав з очей та щік, розпливаючись брудними плямами на шкірі. Брови нахмурені в незадоволенні, і Дев’ята на це посміхалась так само нестримно, простягаючи руки.
Руки, холодні та ледве загрубілі від ножа в них, торкались шкіри обличчя, обережно стираючи залишки її макіяжу. Сьома на це нічого не казала, тільки дивилась своїми очима сірими-сірими, ніби перед нею стояла не вбивця з грубими руками, а янгол в людській подобі.
– Янголи потрібні святим, а в мені святості на Диявола.
І її очі – О Боже, її очі. Вони – сірі-сірі хмарні очі – горіли, грішним полум’ям спалюючи всіх святих. Дев’ята не була святою – вона була Дияволом в людській подобі.
Ніхто серед Лисів не був святим – їхню святість вирвали з них з самого дитинства.
І Дев’ята з посмішкою в серці тільки підводила обличчя, пальці малювали кола на щоках. Поцілунок відчувався єдиним святим між двома грішницями–
Вона ховає кроваві пальці в бинті, вони мокрою тканиною обліплюють її пошрамовану шкіру.
За спиною в неї – камінь холодний. Під каменем – тіло холодне. Тіло холодне, що тільки нещодавно пропалювало шкіру дівчині. Зараз холодне і зовсім байдуже до світу. Це тіло мало гріти, але камінь забирає собі все тепло.
Дощ капає, не припинаючись.
–«Дощ – то сльози святих»
«Дощ – то атмосферні опади»–
Дощ – то не просто атмосферні опади, думає собі дівчина, притискаючись до холодного каменю.
Але дощ – то не сльози святих, бо святі плакати не вміють.
Дощ – то біль грішників, бо тільки грішні знають відчуття болю до крику.
Святі вірять у спокуту, а грішні готують помсту.
– Святі вірять у спокуту, а грішні готують помсту, – сказав якось Десятий. Ось він був другим видом Грішного. Він не був Святим, він був чимось середнім, що не можна було підвести під одну категорію. Диявольський Янгол, що не рухається до одного абсолюту, натомість обіймаючи всі одразу.
Він відчувався, як її втрачене минуле – як її вкрадене дитинство, яке вона не могла згадати за чашечкою чаю серед звичайних людей. В її дитинстві були ножі та кров – і життя Десятого мало відрізнялось від цього.
Ось в цьому він і відрізнявся від Третього – він не вірив у спокуту, помсту чи жаль. Третій був нестримною силою, бурею почуттів, що не відчувала анічогісінько.
– І ким ти себе вважаєш? Святим чи грішним?
Десятий не відповів, як і завжди. Він тільки перевів погляд синіх очей, і це було голосніше за всі слова. Десятий поставив на собі хреста, і небагато хто міг нести той хрест на собі.
Дев’ята теж ставила на собі хреста, але кожного разу його стирала Сьома. Сьома на собі хреста ніколи не ставила – вона волосся збирала у хвоста та йшла вперед впевнено та безстрашно.
Над каменем немає хреста, бо Сьома не ставила на собі хреста за життя. Грішні не заслуговують на хреста, бо на них вже і так його поставили. Камінь стояв тільки з одним іменем.
Е л і с о н
У Сьомої є ім’я – у Дев’ятої воно теж колись було.
Вони їх шепотіли пізніми ночами, ховаючись під покровами темряви, адже вони – ЛИСИ – не могли мати імена. Їхні імена були записані в номерах від одного до десяти. Десять – всього десять душ, що отримали свій другий шанс [п л ю с о д и н шанс – те, чого їм не давало суспільство / шанс спробувати знов, спробувати вдруге, втретє, десяте, двадцяте, і так до нескінченості плюс один]. Вони отримали свій шанс не на спокуту, а на грішну та темну помсту. Нікому не цікава спокута, за яку душа не плаче. Помста з присмаком полум’я смакує в рази краще.
Спочатку їх було дванадцять:
О д и н –
Д в а –
Т р и –
Ч о т и р и –
П ’ я т ь –
Ш і с т ь –
С і м –
В і с і м –
Д е в ’ я т ь –
Д е с я т ь –
Т р е н е р –
М е д с е с т р а –
Хоча це було б неправдою – спочатку вона була о д н а.
Вона не пам’ятала свою мати та і батька згадати не могла. Все, що вона мала, – це ножі дещо старі та ржаві й браслет шкіряний. Його дівчина отримала від мами з дитинства; мами, яку згадати вже і годі; мами, яка любила її безмежно, ховаючи від темряви світу. Мами, хто так і не зміг захистити її від темряви світу, адже ось вона сиділа з кровавими руками, притискаючись спиною до холодного мертвого каменю.
Колись у неї був дім – вона його пам’ятала нечітко та майже забуто, проте на шкірі й досі літало відчуття ніжних долонь, що торкались легко та без болю. Ці долоні давно не торкались пошрамованих рук дівчини – і вона лишилась сама. Чи то її не торкались ці руки саме через те, що вона лишилась сама. Вона цього не знала і знати точно не хотіла.
Дитинство з неї вирвали з кров’ю.
А потім прийшли л и с и.
та чи варті ті роки щастя
всього болю біля мокрого каменю?
к
о
л
и
с
ь
Вона була о д н а.
Навколо було десятки людей, а вона все ще була одна. Виживають ті, хто не довіряє; ті, хто ховаються серед тіней та непомітних закутків. Тільки так можна вижити. Тільки так можна перемогти. Вбий, аби не бути вбитою. Вкради, аби не вкрали у тебе. Нападай, аби не напали на тебе. Випереджай та ніколи не зупиняйся.
Не зупиняйся, аби одного дня впасти в могилу зі спокійною душею. Саме так і виживала Наталі.
– Наталі Шилдс.
Наталі посміхнулась.
Святі не виживають в цьому гнилому світі. Наталі лише шістнадцять, і вона вже грішниця з грішниць. Вона пропалена зсередини. Вона згнила в спробах вижити. Вона – свята оболонки диявола.
– Наталі, будь ласка, – але ніж вже перерізав горло. Чоловік (браян, браян, браян, браян) без духу впав на землю.
І Наталі, дивлячись на черговий труп біля ніг, безпомічно підняла голову до неба.
– Цього ти хотіла, мамо?
Але мама нічого не відповіла – і Наталі, протерши лезо, безслівно розвернулась назад.
Її робота вже зроблена.
Гріх в людській подобі зробив хід – святі ховаються за молитвами.
За її життя від леза Наталі Шилдс померло багато людей – вона вже і не рахувала. Мертві не приходили до неї у сни, вона не бачила їх перед очима. Вона жила далі, немов не вбиваючи всіх тих людей.
Холод її душі не розпалився від пролитої гарячої крові.
Якось одна пані сказала, що Наталі – це провина суспільства. Вони підвели її ще маленькою дівчиною, тому їм і розплачуватися за власні гріхи. Наталі нічого не сказала – яка різниця, чий то був гріх, якщо Наталі вже т а к а? Хіба помста допомогла б впоратися з болем? То болю не було. З несправедливістю? То яка до неї різниця? Хоча б з чимось? То в Наталі вже нічого не було.
Особливо в неї не було віри – якщо в неї ніхто не вірить, що звідки вона має вчитися віри?
Наталі була закинутим і забутим хрестиком на околицях суспільства. І навіть її спроби привернути увагу, показати, що вона в с е щ е т у т, вона ж и в а, ігнорувалися і забувались людьми, що обіцяли допомогти.
Браян якось сказав, що він допоможе їй вирватися і не вештатися смітниками до кінця життя – але Браян нахабно збрехав. Адже Наталі в тій самій дірі, як і шість років тому. Хіба що на її руках з’явилась чужа, крадена кров.
А ось дім вона так і не знайшла. Ймовірно, не всім в цьому світі приписано мати дім та сім’ю. Сім’я Наталі – це її ножі. Дім Наталі – всі тіні світу. На все інше треба заслужити, а Наталі заслужити може хіба що на місце в пеклі.
в пеклі диявол віддасть свій трон
к
о
л
и
с
ь
Вона була о д н а.
Для всього світу вона не існувала – навіть поліція не дивилась в її бік занадто довго. Кілька секунд, і вже їхній погляд ховається за окулярами чи газетою. Вони не дивились – і це було даремно.
Для всього світу криміналу вона існувала – ім’я Наталі Шилдс було достатньо відомим, аби про неї ходили чутки. Чутки про те, як вона бездумно вбиває людей, перерізає їм горлянки чи розрізає всі нутрощі. Для всього світу Наталі була монстром, який замість душі має склад ножів.
Так було краще – краще, якщо її боятимуться, адже, якщо бояться, то не кинуться в перепалку. Якщо бояться, то не підійдуть.
Вона одна, але краще бути одною, аніж серед натовпу бездумних бовдурів.
Вона одна, і вона ще ніколи настільки не ненавиділа самотність.
Вона одна, і це одночасно і благословення, і прокляття.
Вона одна. Сама-самісінька. Самотня. Але не забута.
Адже про Наталі Шилдс пам’ятають. Про неї знають. Вона
відома.
Проте кому є діло до дівчини, що ховається за лезами та ударами?
їй самій нема діла до себе
к
о
л
и
с
ь
(р а н і ш е)
Комусь було діло.
Жан.
Жан. Моро.
Ж а н М о р о.
Вони познайомились випадково – якщо це можна було назвати знайомством. Ворони – на той момент (як і на теперішній) були авторитетами у світі криміналу усіх штатів. Наталі не мала навіть найменшого шансу з ними зустрітися, якби не її ім’я. її Ім’я, відоме в усій країні, привело її до певної верхівки рейтингу. Коли її впізнавали, то не питали зайвого. Коли її бачили, то не спускали на неї пару. Коли її бачили, її поважали. Поважали не Наталі, а її ножі, її силу, її ім’я. Саму Наталі ніхто не поважав.
Рене тим паче. Про Рене ніхто не знав – це і м ’ я вона берегла, як зіницю ока, адже це її. Це ім’я їй дала
м а м а.
Як Наталі могла так бездумно його викинути у світ?
Про Рене знав Жан. Рене знала про сестру Жана.
Вони розділили потаємні секрети самих себе, вивернули душі навиворіт, аби отримати таку саму душу у відповідь. Так і сиділи води вдвох–
«Моя сестра і досі живе у Франції»
«А мене звуть Рене»
–сиділи вдвох, розділяючи гіркоти життя.
Сиділи вони отак вдвох і першого разу – Ворони засиділись в шинку, а Наталі, зовсім забута в самотності та думках, не вгледіла вовка сильнішого на своїй території. Їй би тікати треба було, але Жан тоді немічно тримався за бік, немов встояти намагався.
Наталі навіть оком не повела – як помре, то яке їй діло? Хто допомагає Воронам? Ворони відомі не завдяки своїй чесній грі, і Наталі, яка ніколи не вв’язувалась в подібні ігри, тільки підійняла брову.
От і прийшов час одного ворона відкинутися.
– Так і стоятимеш?
– Так і стоятиму.
Жан – третій – хмикнув, але не потягнувся за допомогою. Стояв і дивився. Чекав на реакцію Наталі.
Наталі не просто так отримала своє ім’я.
Проте замість піти дівчина сіла з іншого боку дерева. Хтозна, що саме тримало її на тому місці–
хоч би й побитий ворон тримав біля дерева.
Хіба то було важливо?
Жан надсадно дихав, що лишалось тільки гадати, скільки часу йому лишилось.
– Так і сидітимеш?
– Так і сидітиму.
Так і поговорили – Наталі подумки прикинула, скільки треба вкрасти препаратів, аби поставити цього на ноги.
– Це ти Наталі Шилдс?
Наталі не відповіла – мовчання було достатньо.
– Жан Моро?
– Ні, я не Жан, – його голос навіть не сіпнувся, – я третій. У нас немає імен.
А ось у Наталі було ім’я.
Переможницею в цьому раунді вона себе не відчувала.
– Ти Жан. Жан Моро. Цифри – це не імена.
– Бо у тебе не було цифри. Та й імені теж не було.
Наталі було надумала піти від нього. Хіба вона прийшла вислуховувати гидоту щодо себе?
Та для чого вона взагалі прийшла?
Чи дійсно їй хотілось сидіти під деревом і чекати, поки Жан помре?
– Так і сидітимеш?
– Так і сидітиму.
Наталі фиркнула – напівмертвий Жан вирішив вкрасти її фразу.
Напівмертвий Жан вирішив пожартувати, адже рятуватися він, очевидно, не планував.
Напівжива Наталі розуміла порив не рятуватися занадто близько, аніж того хотілось здоровим глуздом.
– Вставай, ми уходимо.
Жан встав – і вони пішли повільно.
Наталі не мала дому, проте після усієї розкоші гнізда пошарпана халабуда Наталі була палацом. Пошарпане, зате в і л ь н е. Жан точно мав низькі стандарти.
Саме так вона завела собі … Жана. Він не був другом, але і недругом він теж не був. Жан просто був. І Наталі відчувала, як в грудях палала Рене.
жан :
не вбивай нікого сьогодні.
води немає.
У них ніколи не бувало води.
рене :
нічого не обіцяю
Наталі нічого ніколи не обіцяла. І все ж Жану цього було більше, аніж достатньо. Жану Наталі було достатньо.
та чи було наталі достатньо наталі?
а у венах завелась ненажерливість життям
к
о
л
и
с
ь
Вона була н е о д н а.
На порозі стояв Кевін Дей–
Другий ворон
Син мафії
Загублений ворон
Втікач з гнізда
Друг Жана (або недруг)–
За спиною Кевіна стояв зовсім низький чоловік з виразом смерті та вбивства. Наталі немов у дзеркало подивилась. Вона не хотіла дивитися, але карі, майже горіхові очі дивились на неї уважно та зовсім безперестанно.
Це був Ендрю–
Монстр
Хтось з Лисів (здається, третій)
Серед Лисів теж були номери – і тільки Наталі не мала номера (замість номера вона мала тільки ім’я потаємне)
А Кевін дивився на Жана круглими очима, не вірячи в людину перед собою. Немов привида побачив. Можливо, дійсно для себе привида побачив.
– Кевіне.
– Жане.
Так і привітались.
Ніхто не біг обійматися – ніхто і не очікував на теплу зустріч.
– А це …, – він показав на Наталі. Наталі у відповідь тільки склала руки на грудях. От Кевін не знав про Наталі Шилдс, очевидно.
– Це Наталі.
– Наталі Шилдс?
Очевидно, Кевін не знав про Наталі Шилдс, проте про неї знав Ендрю.
Ендрю, набитий хімозними пігулками, від чого його мозок плавився та працював в сотні разів повільніше (а може, а сотні разів швидше, що ніхто не поспівав за ним). Наталі не знала, чим саме його годували, проте чутки ходили різні. Вона не вірила в чутки – за чутками вона головорізка, яка не знає милості.
Вона повернула голову в бік Монстра.
– Наталі Шилдс.
А на обличчі Ендрю розпустилась посмішка:
– Яка честь.
(більше він нічого не сказав)
(наталі дивилась так само мовчки)
(вони оцінювали одне одного)
(і наталі не знала, яку оцінку могла отримати у монстра)
(а ендрю ще не знав, що єдиним монстром в цій кімнаті була вона сама)
– Ріко помститься, – лише видав Кевін. І раптом їхній візит став неймовірно зрозумілим. Раптом Наталі побачила, як Кевін (людина, яка ледве втекла від Воронів) вертається назад за іншим Вороном, якого так і не пощастило дістати. Раптом Наталі зрозуміла, що Кевін прийшов забрати Жана куди-небудь, куди не добереться Ріко.
І Рене розуміла, що так і варто було зробити. Жану треба було в безпечне місце – ця халабуда навряд чи могла називатися безпечною. Якби (коли) Ворони дізнались про людину, яка викрала їхнього третього прямісінько у всіх з-під носа, то вони помстились. Якби вони дізнались, що цією людиною була тільки самотня і відома Наталі Шилдс, якій ворогів точно не бракувало, то Наталі не довго лишилося б жити.
З-за двох Лисів вийшов високий чоловік. Руки його були майже повністю покриті татуюваннями.
– Наталі Шилдс.
Ваймак запропонував їй ц и ф р у.
цифра дев’ять символізує пробудження та мудрість
к
о
л
и
с
ь
Сім – це загадка.
Іноді, роздумуючи про цю мить в майбутньому, Наталі не могла точно сказати, чи гарною ідеєю це було.
В моменті – так.
В результаті – ні.
серце розбите чи ніколи не кохане?
к
о
л
и
с
ь
Наталі була н е о д н а.
– Наталі?
Наталі промовчала, ховаючи ножа в кишеню.
Навпроти стояла дівчина з найкрасивішими сірими очима, які Наталі коли-небудь бачила. Наталі майже ніколи не дивилась в очі людям.
Іноді – і зовсім нечасто – вона дивилась в очі Жану. Жан ніколи не відвертався (хіба що трохи ховав погляд за довгими віями). Наталі погляд не ховала, але і не показувала його так само. Наталі просто не дивилась на людей.
Проте на дівчину – с ь о м у – вона чогось дивилась. Роздивлялась. Цікавилась.
У відповідь Сьома нічого не отримала і, махнувши рукою, пішла геть. Наталі від цього тільки легше – очі кольорі передгрозового неба їй зовсім не подобалось. Зовсім.
(наталі брехала сама собі)
(наталі боялась дати рене шанс на життя)
(наталі ховалась за різними іменами, аби не брати відповідальність за життя)
(наталі була жалюгідною)
(наталі була монстром)
жан:
припини боятися жити
Наталі на це нічого не сказала.
кров фарбувала волосся в червоне
к
о
л
и
с
ь
коли серце палало
Рене була н е о д н а.
Наталі стала лисом–
–Наталі стала Рене.
Вона була дев’ята з дванадцяти. Вона була одна з тих, кого життя кинуло напризволяще. Вона була одна з гнаних та забутих.
Перша – Д Е Н – лідерка, кинута без грошей та можливості жити. Кинута в самі низи, проте вона так і не опустилась.
Другий – К Е В І Н – Кевін Дей, відомий на весь кримінальний світ як той, хто втік від лідерів до невдах, підіймаючи їх до вершини.
Третій – Е Н Д Р Ю – монстр. Людина, яка розуміла забагато, і яку розуміли катастрофічно мало. Монстри не ховаються за пов’язками та ножами близько до шкіри – та коли люди дивилися на монстрів?
Четвертий – М Е Т – людина, яка поставила хрест на собі, але ніколи не поставить хрест на інших.
П’ятий – А А Р О Н – така відмінна копія Ендрю. Він дивиться на Ендрю диким звіром та ніяково ховається від дотиків Еббі.
Шостий – С Е Т – людина, яку більшість обходить боком. Гучний та незручний, який ідеально вписується в картину лисів.
Сьома – Е Л І С О Н – кинута та гнана. Колись мавши гроші та славу, вона не мала зовсім нічого. Зараз, не маючи ані грошей, ані імені, вона має все.
Восьмий – Н І К І – найгучніший лис, якого майже ніхто не чує.
Дев’ята – Р Е Н Е – не Наталі.
Десятий – Н І Л – не Натаніель. Все життя він тікав від самого себе, і Рене розуміє його найкраще. Ніл розуміє це не гірше, тому обходить її стороною. Не тому, що боїться, а тому, що впізнає в ній себе.
Тренер – Д Е В І Д – якого всі звуть Ваймак. Людина, якій вдалось розірвало порочне коло насилля та болю. Він дає стільки шансів, скільки того потребують люди. Завжди на один більше.
Медсестра – Е Б Б І – ніколи не питає зайвого. Таких не називають святими, але і грішного в них немає. Вона дивиться на всі їхні різкі сторони та не ховається в жаху. Вона бачить їх наскрізь і приймає цілком і повністю.
Рене більше не одна, вона мала когось за своєю спиною. Раніше ця думка її лякала – тепер же її це заспокоювала. Вона серед тих, хто знав всі жахи життя. Вона серед своїх.
В її грудях палав вогонь, і кожне поколювання віддавало присмаком зневаги самої себе. Її минуле, про яке ніхто навіть не питав серед лисів, нагадувало про себе ногами. Рене трималась рівно та не показувала, як її пожирала ненависть до самої себе кожного разу, коли руки торкалось лезо її ножа.
Ножі вона віддала Ендрю – Ендрю ж тільки покрутив рукою та забрав собі. Вона ж думала, що Міньярд піде до Ніла (Ніл знав, як користуватися ножами), але наступного дня він без вітань попросив про уроки. Рене нудило від ідеї знов торкатися ножів, але Ендрю чітко дав зрозуміти, що своїх ножів торкатися не дасть.
Рене посміхнулась та погодилась.
В очах Ніла вона впізнала схожу ненависть до ножів. Вони не розмовляли – дивились на відстані витягнутої руки. Ніхто з лисів напруги не помітив – а якщо і помітив, що проігнорував. Так само як це робила сама Рене.
дивись, мамо, ти пишаєшся мною?
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
Її руки завжди були залиті кров’ю – їх було неможливо відмити.
Та на кров на її руках ніхто з лисів не зважав, адже їй дали ще один шанс. Про Наталі Шилдс тут теж ніхто не хвилювався – до лисів просто так не з’являються.
Ворони про себе не нагадували, Жан пристосовувався до Троянців, а Кевін майже кожного тижня зустрічався з ними. Спочатку Рене думала, що це мило. Згодом відчула підступ.
– Та до Джеремі він катається, – зовсім байдужо сказав Ендрю.
І дійсно – після кожного разу обличчя Кевіна світилось від задоволення, про що ніхто з лисів і слова не казав.
Більше не казали – в перші рази Кевіна закидали сотнями питаннями та жартами. А з часом вляглось – всім стало то не цікаво, тому лиси перекинулись до наступних жертв.
Наприклад – Ендрю і Ніл.
Сама Рене про їхні стосунки – не стосунки – дізналась зовсім випадково. Вона домовилась з Ендрю потренуватися, але біля обумовленого місця зустрілась не тільки з Ендрю, а й з Нілом. Нічого дивного в тому не було, окрім того, що язики Ендрю і Ніла зустрілись за кілька митей до її прибуття. Руки Ендрю і сідниці Ніла зустрілись навіть раніше.
– Не заважаю?
Вони не розлетілись в різні боки, як вона того очікувала. Ніл, який майже завжди сіпався від неочікуваних звуків, ліниво відірвався від губ Ендрю, але навіть не спробував відсунутися в бік. Руки Ендрю так само не посунулись.
І в ту мить Рене помітила, наскільки розслабленим був Ендрю і наскільки впевненим був Ніл. Вона вже розвернулась піти, як Ніл таки відійшов від хлопця, майже не дивлячись на неї.
– Я заїду за тобою.
Рене запрошено не було.
І Ніл зник в машині.
За тим, як безпощадно блищали очі Ендрю, Рене і здогадуватися не треба було, що вистава була персонально для неї.
Вона ж тільки посміхнулась:
– Я рада за вас.
І вона дійсно була рада.
бачиш, мамо, ще не все втрачено
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
І від цієї думки в кінчиках пальців зовсім легко поколювало.
Вона розмовляла майже з усіма – Ніл уникав її – але вона не розмовляла майже ні з ким. Всі їхні розмови були прісні та пусті – зовсім ніякої глибини. І Рене, зовсім не звикла до розмов людських, відчувала, як задихалась.
рене:
ти як?
жан:
у троянців є вода
Рене посміхнулась – у лисів теж була вода.
жан:
вони дивні
немов їм дійсно не все одно
рене:
не всі люди погані
іноді й нам щастить їх зустріти
жан:
джеремі точно святий
Дійсно святий – не дарма Кевін так і тягнеться до нього.
рене:
ти теж, жане
ти теж святий
Хай би що він не робив в минулому, він це робив, аби вижити.
Жан заслуговував другий шанс на життя.
жан:
святі кров’ю не мажуться
рене:
щоб стати святим, треба вижити
жан:
ти теж виживала
рене:
це інше
Жан не заперечив, Рене знала його достатньо добре, аби відчути незгоду у мовчанні. Цю тему вони більше не підіймали.
– Ховаєшся?
Ховалась.
Під кремезним деревом, неподалік їхнього дому.
Рене не ховалась – вона більше вже ніколи не ховалась, бо в неї нове ім’я і нове життя.
Перед нею стояла Сьома – Е л і с о н, підказувало в голові – та дивилась лише трохи зацікавлено. Її волосся було зібрано у високий хвіст, а замість ідеального макіяжу на обличчя не було навіть бальзаму для губ. Була тільки її світла шкіра, що ледве світилась в промінні місяця. Дівчина дивилась вдалину, мовби й не зацікавлена в людині поряд.
Щось в ній було неправильне, зовсім не від її тіла. Так не мало бути.
– Дивлюсь.
Елісон кивнула, безцеремонно присідаючи поряд.
– Куди?
– Кудись.
Елісон знов кивнула. Всі її рухи були немов відлунням справжньої гомінкої Елісон.
Рене не питала, що сталось, – який був шанс, що їй дійсно відповіли б?
Рене не уходила і не проганяла – Рене тільки дивилась вперед, немов і не помічаючи, як Елісон притулялась трохи ближче. Ніби їй від того ставало легше. Кому легше: Рене чи Елісон? Відповідь на це Рене знайти не могла. Відповідь на це Рене навіть не шукала.
Вони сиділи й дивились кудись вперед, відчуваючи, як проміння місяця світило точно в обличчя.
Було тихо. Спокійно. Затишно. Легко.
До цього Рене майже не розмовляла з Елісон. Рене майже не розмовляла ні з ким серед лисів. Дивно, але найчастіше вдавалось перекинутися словом з Нілом, при тому, що всі свої слова він або ховав, або випльовував різко та зовсім непривітно. Одного разу Ендрю на це дав йому запотиличника, кажучи щось різке німецькою, але навіть у ту мить було зрозуміло, що Ніл не виніс зовсім нічого з цих слів.
З Ендрю вони говорили не надто часто – найчастіше то були сухі «спаринг» та «кілька кіл навколо корту». Нічого більше. Якщо Ендрю мав гарний настрій, то вони обговорювали гіпотетичні ситуації на випадок апокаліпсиса. Дивним чином, ці розмови заспокоювали та приносили в життя певну стабільність.
З Елісон вона майже не говорила. Дивилась – так. Але не говорила.
Ось же сиділи поряд та дивились кудись вперед.
Рене не змушувала розказувати про свої проблеми, адже сама не хотіла б того у відповідь.
Елісон же прийняла це за запрошення:
– Я розійшлась із Сетом.
Вони регулярно розходились, але Рене цього не сказала.
– І ти сумуєш?
Елісон на це тільки похитала головою – хтозна.
От Рене точно
н е з н а л а.
З усіх речей, які вона знала, стосунки не стояли високо в тому явному списку.
Рене могла вбити людину або пограбувати. У списку порад щодо стосунків було тільки два пункти: поговорити й розійтися.
Елісон із Сетом вже розійшлась – про що говорити?
– Отже так і мало бути, – тільки й сказала Рене собі під носа.
А Елісон, звісно ж, почула.
– Думаєш?
– Ні. Але знаю.
– Знаєш … а що ще ти знаєш?
А щось ще Наталі й не знала.
Рене ж знала. Рене знала багато – коли ще Стефані була поряд та дивилася на доньку, як на маленького янгола. Вона вірила у святість Рене, хоча її дорогою розгубила Наталі.
– Не знаю.
Не знаю, чи змогла б бути Рене знов. Не знаю, чи дозволено мені бути Рене знов. Не знаю, просто не знаю.
– Дізнаємось разом, – сказала Елісон, немов це була найлегша річ. Немов ці слова не запалили надію в грудях Рене.
Дізнаємось разом.
рене:
відтепер я не боюсь жити
разом – спільно, у купі з ким-небудь
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
Рене почала говорити, Рене почала відкриватися, Рене почала закривати очі на минуле та дивитися на зустріч майбутньому. Рене почала планувати та хотіти жити в майбутньому.
Рене почала відкриватися та відкривати душу людям. Вона ніколи б не змогла б закрити очі на минуле, залите кров’ю, проте вона завжди могла б відкритися світлу в майбутньому. Вона і відкривалась.
Ніл на її спроби стати іншою, кращою людиною, схвально кивнув.
– Відкритість означає вразливість, – голос його звучав зовсім забуто. Зовсім не до ладу з його очами.
Рене ж на це тільки похитала головою. Довіра завжди означає вразливість, та чи дійсно ця вразливість – настільки жахлива річ? Мама завжди казала, що довіряти треба ще вміти.
Вона завжди казала, що народити людиною може кожен, а ось померти – ні.
Стефані померла людиною. Людиною з великої букви. Коли Рене помре, чи став би хтось згадувати її не як бездушну вбивцю? Вона хотіла б, щоб так.
жан:
я ненавиджу джеремі
жан:
чого він такий
жан:
такий.
жан:
я думаю я ґей?
рене:
ти питаєш?
жан:
ні, я точно ґей
жан:
клятий джеремі і його волосся
рене:
дякую, що довірився мені
жан:
та що там
Рене сиділа на дивані, обережно проводячи руками у волоссі Елісон. Її волосся було надзвичайно м’яким – Рене такого ніколи не мала. Її ж волосся було темним, довгим та сухим. Такого волосся торкатися не хотілось – вона і не торкалась.
Іноді Жан радив їй обстригли його, аби посічене прибрати, але Рене на це тільки відмахувалась. Кому яка справа? Елісон же, після першої невдалої спроби затягти її в перукарню, махнула на неї (ідею) рукою. Принаймні, саме це вона хотіла показати Рене (сама ж вона час від часу кидала погляди в бік ножиць та не м’яко натякала, що пропозиція все ще стояла).
Власне волосся Елісон нікому не давала торкатися – а ось Рене напівсиділа на дивані та легко заплітала з блискучого світлого волосся коси. Елісон коси пасували, хоч і носила вона їх не часто. Елісон взагалі все пасувало – можна було в і мішок на голову вдягти, а вона все одно була б гарною.
Думати про це Рене намагалась не часто. Думки ці – зрадливі та надто солодкі думки – змушували забуватися в голові та мріяти про недосяжність, святість та неповторність з минулим. Ці думки були занадто близькими до Рене з минулого, до Рене, яка ще не бачила цього світу, не носила ножів чи Наталі під серцем. Це була свята маленька Рене, яка мріяла та дозволяла собі мріяти.
Вона ж тільки усміхнулась на те, як по-котячому на дотик ластилась Елісон – її звичний вираз постійного незадоволення замінився на розслабленість та легкість, а замість різких слів вона навіть і слова не зронила. Навіть тоді, коли Рене випадково потягнула за пасмо. Рейнольдс сиділа рівно та ненапружено, немов смакуючи все, що Рене була готова дати. У Рене нічого не було, але дати вона була готова багато. Рене хотіла дати багато, і ця думка вибивала весь ґрунт з-під ніг. Рене хотіла, а не просто хотіла хотіти.
З розмови під деревом пройшло кілька місяців. Мабуть. В цій кімнаті зі світлим волоссям в руках Рене губила лік часу.
гублячи лік часу, в дощових очах вона–
–бачила відлік незворотності
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
– Пам’ятаєш мене, Наталі?
Наталі Рене пам’ятала. Надто добре пам’ятала. Особливо ці карі, майже чорні від злоби очі. Пам’ятала ці кремезні руки, що ночами душили її до підсвідомості, до зірочок в очах та крику в грудях. Ніколи не забувала ці ножі в руках та гидку посмішку, що світилась ночами не гірше за пекельне полум’я.
Перед Рене стояла вбивця її матері. Людина, що один рухом руки забрала в десятирічної Рене в с е.
– Її звати Рене, шматок сраного лайна, – збоку викрикнула Елісон. Ні, не Елісон – Сьома.
Вони на завданні. На завданнях не існувало імен, тільки цифри. Тільки номери, які нічого цінного про людину не несли. Номер Дев’ять – хто така, такий, такі номер Дев’ять? Дев’ять – це значить мудрість. Мудрість ховатися за безіменними цифрами. Рене не звикати – вона пів життя ховалась за уявною Наталі Шилдс. Нілу теж не звикати – він пів життя ховався за десятками Кріс, Алекс, Стефан. Ендрю легше, ніж іншим, – колись він був безіменним Дое. Ден ховалась за сценічними іменами після цього ховатися за чимось іншим вона не хотіла б.
Комусь легше, комусь важче, комусь все одно – всі до одного ховаються за цифрами.
– Рене? Дійсно? – жінка за тридцять стояла з посмішкою на обличчі, відчуваючи, що перемога повільно та впевнено перетікала в її руки. Рене не стала казати, що це тільки ілюзія перемоги. В рукавах вона мала кілька козирів. – Десь я вже чула це ім’я. Дай-но подумати. Точно! Так тебе називала твоя срана мамаша.
Ось тільки використовувати ці козирі вона поки що не могла – їй конче треба було дізнатися одну річ. Саме ту річ, яку могла знати тільки ця людина перед нею.
– За що? – в горлі зібрався неприємним ком. – За що ти вбила мою маму?
Стефані не була пов’язана з криміналом – вона писала цікаві статті в газету та ходила щонеділі до церкви. За що її треба було вбивати? За що треба було це робити на очах її доньки? За що було знищувати життя маленької Рене?
– Ох, бідна-бідна маленька Рене, – в голосі звучала дзвінка насмішка, – тобі Стефані не казала? Твоя мамця вирішила написати статтю про кримінальні угруповання, які загрожують безпеці людей і особливо тобі. Знала б вона, завдяки чому ти зараз відома.
– Ні, – прошепотіла Рене, зовсім не вірячи власним вухам. Рене знала, що мама була б розчарована в тому, що вона стала Наталі з ножами між пальцями. Проте Рене не знала про статтю та її бажання вивести все це кубло на чисту воду. Вона цього не знала. Вона не знала, наскільки далеко полягала її ненависть до криміналу. І що робила Рене? Вступила в банду, аби ухилятися від закону ще легше.
Жінка посміхнулась з особливим задоволенням. Вона посміхалась, кидаючи ножі в Дев’яту та Сьому. Жінка посміхалась, коли Дев’ята відчайдушно намагалась захистити Сьому, відкинути її якнайдалі від бійки, вберегти. Якщо Рене не вдалось вберегти себе, то вдасться вберегти хоча б Елісон.
Жінка вже не посміхалась, коли з живота стирчав ніж – історія зійшлась на ножах в животі. Від Стефані до безіменної вбивці.
Рене ж, бажаючи втекти від життя вбивці, прибігла на самий початок.
Привіт, ви повернулись на старт!
Оберіть собі персонажа!
МИРНА / ВБИВЦЯ
МИРНА / ВБИВЦЯ
Вибачте, ви не можете обрати МИРНА зараз.
Спробуйте, будь ласка, пізніше.
МИРНА / ВБИВЦЯ
Вибачте, ви не можете обрати МИРНА зараз.
Спробуйте, будь ласка, пізніше.
МИРНА / ВБИВЦЯ
Вибачте, ви не можете обрати МИРНА зараз.
Спробуйте, будь ласка, пізніше.
МИРНА / ВБИВЦЯ
Вибачте, ви не можете обрати МИРНА зараз.
Спробуйте, будь ласка, пізніше.
МИРНА / ВБИВЦЯ
Вітаю, ВБИВЦЯ!
Оберіть свій перший хід:
ВБИТИ / ПРОПУСТИТИ ХІД
Привіт, ви повернулись на старт!
Оберіть собі персонажа!
МИРНА / ВБИВЦЯ
І так по колу. І так до кінця життя.
На її руках – кров. Її волосся – темне та ламке, стало липким та відсвічує кров’яним відтінком.
На її руках кров, але найгірше, що в душі – ані краплі співчуття чи жалю. Тільки спокій та легка нотка задоволення.
Спокій, який мав лишитися з Наталі.
–«Мені ніколи не вдалось поховати Натаніеля в Балтиморі, як би я того не хотів. Натаніель, Ніл, Абрам – насправді ж між ними немає межі. Це все я, просто намагаюсь скинути провину з Ніла на Натаніеля та віднайти заховані сили в Абрама. Це все я. І Наталі – це ти, як би ти не хотіла вирвати цю частину із себе»–
Рене хотіла – Правда, як же вона хотіла вирвати ці роки з себе, змити всю кров та забути про ножі.
Забути про минуле та не згадувати очі людей, які дивилися із сумішшю страху та усвідомлення власної смерті.
– Рене? – прошепотіла Елісон, не Сьома, недостатньо близько та занадто далеко. – Вона тебе не ранила?
Ранила. Боляче, до самого серця ранила, як нікому ще не вдавалось. Проте сталось це пів життя тому, і Рене вже не так сильно болить. Болить, проте легше. Вона не одужує, а звикає. Час дозволяє звикнути до болю, аби не зважати на нього до кінця життя.
– Ні, не ранила, – сьогодні вона тільки натиснула на стару рану. Не шрам, а незагоєну рану, бо час не лікує, а тільки дозволяє звикати.
– Добре, бо я її ще раз вбила б, – а в словах Елісон стільки правди, немов вона вірить (не просто вірить, а впевнена) у свої слова; в слова, що вбила б безіменну вбивцю її матері.
І Рене не розуміла Елісон. Чому людина з чистою душею воліла б замурзати її в кров?
Елісон, здається, щось побачила в її погляді карих очей, адже за мить підборіддя охопила рука:
– Ми всі тут з одного тіста зроблені. Ми грішники без права на сповідь.
Грішники без права на сповідь. Наталі завжди буде частиною Рене. Цю частину Рене ніколи б не змогла обпалити святими сльозами. Цю частинку не вийшло б випалити до пекла, але можна було б освятити дещо інше від крові – Рене.
Рене Вокер не пустять до раю, але і в пекло їй ще рано.
рай не для щастя, а щастя не з раю
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
Вона стояла біля могили. На могилі було написано тільки одне ім’я – Стефані Вокер. Рене не стала додати нічого іншого, тільки це – тільки ім’я. Адже ніякі написи на холодному камені не змогли ось так просто передати глибину почуттів. Не змогли б передати, якою Людиною була Стефані Вокер.
Поруч стояла Елісон – вона дивилась на холодний камінь безвідривно. Перевела погляд на могилу поряд. Над могилою був хрест.
– Не ставте хрест на моїй могилі.
Рене на мить зовсім забулась.
– Хрест?
– Навпаки, ніякого хреста, – нетерпеливо махнула рукою в бік хресті Елісон, – ці мудаки поставили на нас хреста при житті, я не посмію поставити ще один після смерті.
Від ідеї, що саме Рене мала б готувати похорон Елісон, неприємно стискало в грудях. Рене вже ховала маму, Рене вже ховала саму себе, і ховати Елісон вона не змогла. Не схотіла б. Не змогла б чи не схотіла б?
Вона повернула голову в бік Елісон – вона ж дивилась кудись за небосхил. Її руки трохи метлялись туди-сюди. Її рука була гарною – вся Елісон була гарною. Це була одна з правд, яку Вокер прийняла, приходячи до Лисів. Правд було небагато: Лиси – група ізгоїв, Ріко – пещене дитя, що не знало міри; Елісон – гарна. Навіть не просто гарна – прекрасна. В житті Рене не багато прекрасного бачила, але Елісон точно можна було до цього додати.
Помітивши погляд, Рейнольдс тільки підняла руку в мовчазній пропозиції – і Рене із завмиранням серця посміхнулась. І – О Боже – це так несхоже на Наталі Шилдс, що була різкими кутами та жорстокими рухами, що в грудях закрутився сміх.
Рука Елісон м’яко гріла серце.
Серце своє Рене, здавалось, тримала на долонях, віддаючи його Елісон без вагань та думок. Елісон сумлінно тримала його під пазухою, не даючи нікому його розбити.
серця в унісон
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
В минулому ця думка її лякала – проте в той момент Рене тільки дивилась в різні боки, помічаючи, як сильно всі вони – Лиси – притискались одне до одного. Не буквально – буквально вони стояли поодаль, майже не торкаючись одне одного, проте вони були всі разом.
Вони знаходились в полі зору одне одного. Поряд. Разом. Такі дивні, далекі поняття для Рене – для всіх лисів, що хотілось кричати від несправедливості життя. Чим саме вони заслуговували на таке життя? Чому саме їх скривдили, образили, вдарили, пережували й викинули до біса на край світу, аби там вони доживали свої останні дні? Чим саме вони на це заслуговували? Хіба що в дитинстві у них було написано «!!!!!!!НЕПРИДАТНЕ ДО ЖИТТЯ. ПОЗБУТИСЯ ЯКОМОГА ШВИДШЕ!!!!!!!» яскравим червоним, аби точно помітили.
Для світу вони були вже запущеними випадками, що не були варті й спроби на порятунок – а ось Ваймак бачив в них те, що навіть вони не бачили.
– Всі ви варті не менше за інших, – Ваймак дивився на всіх лисів однаково втомленим поглядом, помічаючи всі їхні рани від бійки з воронами.
– Хоча болю дехто вартий більше, аніж ми, – сам собі під носа промимрив Нікі, і Аарон на це лише бездумно кивнув. Рене звісно ж так не думала, проте певні Ворони робили все, аби заслуговувати на життя ще гірше за лисяче. Не кажучи цього вголос, Рене взяла долоню Елісон у свою.
Кісточки її пальців були розбиті до крові, а сама рука дивного синього відтінку – синець. Ось такий колір зовсім не пасував Елісон. Вираз болю на обличчя пасував ще менше. Проте в той момент, коли вони сиділи в їхньому місці, Рене нічого не могла зробити, аби полегшити біль дівчини.
– Льоду? – зовсім розпачливо запитала Рене, на що Елісон посміхнулась та кивнула. Не говорила, але і не закривалась від усіх.
Можливо, її вдарили в щелепу. А можливо, вона просто не хотіла говорити. Замість роздумів Рене легко притиснула пакет з льодом до чужої руки. А у відповідь отримала посмішку та полегшення на чужому обличчі. Ось такий вираз пасував Елісон трохи більше.
– Отже, засранці, – почав Ваймак, – я не знаю, що сталось між вами з Воронами …
– Ворони відкрили свого рота.
– Джостене, закрийся хоч зараз. Ти вже і так достатньо сказав.
– Очевидно, що не достатньо, якщо …
– Срань господня, Джостене, закрийся, поки я не заклеїв тобі рота!
Ніл навіть оком не повів на погрози Ваймака, проте рота закрив. На поки що, читалось в його погляді.
Спочатку все дійсно було добре – Ваймак пішов на розмову з Майстром (Ніл демонстративно плюнув на такий титул), аби уникнути кровопролиття. Вийшов Ваймак якраз на кровопролиття.
Іронічно, сказав на це Мет.
– Я все ще хочу почути, що сталось, – продовжував Ваймак, поки Еббі мовчки обробляла рани Сета.
– Як я вже казав …
– Джостене! Закрийся!
Джостен помітно образився на таку неувагу до власних слів.
Але закрився. На поки що.
– Отже? – підштовхнув Ваймак ще раз.
Ден зрештою взяла на себе право відповісти на питання:
– Отже, Ніл …
– Ну звісно ж Ніл.
– Ніл мовчав, – Ден підкреслила це слово, на що брови Ваймака точно поповзли вгору, – Ріко почав лізти до нас, потім перемкнувся на Рене. Ніл не витримав, наговорив різного, ну і Ворони збісились.
Ден не стала згадувати про потік погроз та згадок про її минуле, який Ріко вилив на Рене.
Ніхто з лисів навіть не подумав згадати про це. І Ніл, якого Ріко черконув ножем, і слова не сказав кривого в бік Рене. Не дорікнув, що сам поліз на рожен заради неї (хоч вона і не просила). Не звинуватив, що це її провина. Ніл взагалі не дивився в її бік, неохоче приймаючи допомогу від Ендрю. Сам же Ендрю до неї тільки кивнув, забираючи Ніла до себе. І якщо вона могла почути кілька погроз (хвилювання, зафарбоване під незадоволення), то нікому про це знати не треба було.
Ваймак на ці слова скосився на Ніла, проте промовчав (ніби показуючи приклад, як треба було вчинити) (ніби Ніла колись це хвилювало).
Елісон поряд на лисів навіть не дивилась, а тільки кидала погляди в бік Рене. Аж раптом її рука з’явилась зовсім поряд з її оком. Елісон фиркнула, але шкіри не торкнулась – все так само тримала руку на відстані кількох міліметрів.
– У тебе тут подряпина, – сірі очі не відлипали від карих, – я оброблю?
Рене не залишалось нічого, окрім як кивнути. Щось в голосі Елісон зачаровувало, від неї віяло чимось таким свіжим та домашнім, що Рене навіть не помічала, як очі не покидали її фігуру – руки, очі, губи, щоки; на лисів вона не зважала.
Коли Рене приходила до Лисів, то хотіла спокою. Хто ж знав, що спокій вона знайде в найгучнішій людина цієї групи.
З іншого боку кімнати Ендрю кинув один, повний розуміння погляд та повернув увагу до Ніла. Кевін хмурився, відбивався від руки Еббі, допоки Аарон самотужки не усадив його на місце. Нікі сміявся з Сета, відкидаючи голову назад. Мет обіймав Ден, ховаючи обличчя в її шиї. Всі вони були в кімнаті, наче і порізно, але поряд. Разом. Заодно.
А Рене все дивилась, дивилась, дивилась в очі кольору дощового неба.
сім’я
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
Рене стояла у ванній навпроти дзеркала. З дзеркала на неї дивилась Рене Вокер. Наталі Шилдс. Дівчина з темним волоссям, що колись вбирало в мене краплі крові. Кров – ч е р в о н а. Червоне волосся кольору крові. Кров залила волосся, краплі впали в раковину. Кров.
К
Р
О
В
.
Усюди була кров, і все, що залишалось Рене, – це дивитися, як вона стікала з її темного волосся, просоченого червоним. Вона не любила червоне. Червоне означало любов – червоне означало смерть. Любов означала смерть.
Кровава смерть, і смертельна кров. Початок і кінець всіх бід людства. Кров і смерть, і кохання червоне.
Рене продовжувала дивитися на власне відображення. Відображення дивилось у відповідь на Рене. Вони дивились. І у дзеркалі Рене бачила, як Наталі посміхалась забутою кровавою посмішкою.
–«привіт, рене. ти ж не забула про мене? ти не забула про себе? пам’ятаєш про всю кров на своїх руках? ти мала б пам’ятати …»–
–«ні. ні. ні. не пам’ятаю»–
–«це сумно, сонце. але нічого, я з радістю нагадаю! у нас багато було в минулому, а в майбутньому буде ще більше»–
Рене ринулась вдарити. Вдарити, аби зробити боляче, аби змусити обличчя перед собою не горіти кров’ю мертвих, аби не бачити своє минуле і забути про волосся кольору крові.
Її волосся не червоне – воно чорне. Чорне. Чорне – це не червоне. Це інше. Це шанс. Це чорне. Чорне–
–як її душа. Чорна. Прогнивша. Гнила. Погана. Злостива. Ч о р н а.
Вона пропаща. Без шансу на відновлення.
Рука так і не вдарилась об скло. Її руку схопило щось тепле і зовсім людське. Живе. Не чорне і абсолютно точно не гниле.
– Агов, Рене, – голос, чужий, але м’яко-рідний, шепотів зовсім неподалік. – Чуєш, Рене? Ось так, обережно, опускай руку. Це просто дзеркало.
–але ж це не просто дзеркало, хотілось закричати якомога голосніше. Не вийшло навіть голови відвернути від скла. З дзеркала на неї й досі дивилась Наталі Шилдс з чорним волоссям і такою ж чорню душею.
Н
А
Т
А
Л
І
Ш
И
Л
Д
С
:: відома головорізка, вбивця, крадійка, монстр.
:: такі мають ворогів по всьому світу.
:: найголовнішим ворогом Наталі Шилдс є Наталі Шилдс. Або ж Рене Вокер.
:: у Наталі Шилдс і Рене Вокер немає нічого неспільного. Це одна людина. Як і казав Ніл.
:: між ними можна провести знак дорівнює, бо вони одне ціле. Рене і є Наталі, а Наталі завжди була Рене.
:: вся кров на руках Наталі лишається червоніти на руках Рене.
:: вона нічим не змогла б відмити біль зі свого тіла.
– Рене? – той самий м’який голос. – Рене, ти мене чуєш?
Рене кивнула.
– Рене, ти в безпеці. Тобі ніхто не зашкодить.
І Рене засміялась, гірко і зовсім надривно. Зашкодить – ось же ця людина стояла і дивилась на своє чорне-чорне волосся. Ця людина вбивала бездумно і швидко – вона вбиватиме і далі.
Вона вбивця, але кожна клітина в тілі молила вирвати цей момент з її життя. Вона не хотіла бути вбивцею.
– Рене, ти в безпеці. Ти безпечна. Ти нікому не зашкодиш.
Нікому не зашкодить.
Безпечна.
В безпеці.
Не монстр.
Але волосся все так само чорне від крові та злості.
– Пофарбуєш мені волосся?
Елісон лише розслаблено посміхнулась у відповідь.
:: вони однакові, але вона і н ш а
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
Кап-кап-кап. Вода капала з грану – кап-кап-кап – і билась об раковину. Кап-кап-кап. Кран треба було відремонтувати. Ймовірно, варто було попросити Мета.
Кап-кап-кап.
Елісон на звук не зважала. Рене тільки слухала, як вона в рукавицях набирала трохи освітлювача та наносила його на волосся. На фоні грала пісня, слова якої Рене розібрати так і не могла. Здавалось, що вона і не англійською була. Елісон же тихо підспівувала собі під носа.
– Що це за пісня?
Спочатку відповіді не було – Елісон набирала освітлювач.
– Я не пам’ятаю, – ще кілька секунд тиші, – але це українська пісня. Про те, що ми не здамось без бою.
Вона замовкла, не кажучи й слова далі. Якщо прислухатися, то замість слів Елісон тільки мугикала саму мелодію – слів вона не казала. Окрім одного. Я не здамся без бою, в приспіві кілька разів. Рене не знала точно, що воно означало, та слова звучали гарно, особливо голосом Елісон.
– Ти знаєш українську?
Знов приспів.
Знов це я не здамся без бою.
– Ні. В дитинстві до нас в готель приїжджала сім’я з України. Вони переїхали в штати. У них була дівчина мого віку, Хрістен. Ні, не так. Христина, точно. Ми подружились. Коли я втекла з дому, я спершу пішла до неї. Тоді ж я почула цю пісню. Вона мене намагалась навчити української, але я пішла від неї раніше.
– Чому? Здається, вона мила.
– Бо вона вернулась в Україну. Казала, що так і не змогла звикнути до Америки. Казала, що я не могла здатися без бою.
Рене посміхнулась – дійсно. Вона теж не могла здатися без бою.
Елісон продовжила наносити освітлювач, Рене продовжила слухати голос Елісон.
– Ти можеш щось сказати українською? – між ділом запитала Рене, коли Рейнольдс закінчила наносити фарбу.
Вона ж навіть не дивилась на неї, продовжуючи мити мисочку. Всі рухи були дещо різкими.
– Спочатку ми тебе пофарбуємо. А потім я скажу.
Таке рішення Рене не розуміла, але у відповідь тільки кивнула. Якщо це зробило б Елісон легше, то будь ласка.
рене чекала б на елісон хоч вічність
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
– Можеш дивитися.
І Рене повернула погляд на дзеркало. Звідси на неї дивилась Рене Вокер. Тільки Рене Вокер. Її волосся більше не було помічене кров’ю чи темрявою. Воно було світле. Біле. Біле-біле, якою її душа ніколи не змогла б бути. Кінчики ж прядок м’яко переливались всіма кольорами веселки.
Вона мала вигляд … не бездушного монстра, який вбиває людей без зайвих думок. Вона мала вигляд себе.
Інший. Без нелюдського чорного чи кровавого червоного.
Тільки білий та веселка.
Вона не припинила бути Наталі Шилдс, вона все так само мала кров на руках, проте, можливо, другий шанс не про забуття минулого, а про нові сили на життя без привидів минулого? Вона не стерла б кров і не воскресила б вбитих (і не впевнена, що хотіла б), проте в майбутньому … в майбутньому вона могла б жити без леза в руці й без крові між пальцями.
В майбутньому вона могла ж и т и.
Рене обернулась, опиняючись обличчям до Елісон. Між ними відстані майже не було. На мить здалось, що Рене могла відчути подих дівчини.
– Так що саме ти вивчила українською?
Очі Елісон, очі кольору дощу, дивились в саму душу Рене, і вперше вона відчувала, що від темряви там вона не відсахнеться.
– Я тебе кохаю, – Рене не розуміла, що вони означають. Слова звучали ніжно, мелодійно, проте зовсім не схоже на англійську. Можливо, це був просто жарт. Проте щоки Елісон зовсім трохи почервоніли. Такий рум’янець їй пасував.
Рене зробила зовсім маленький крок вперед:
– І що це означає?
А Елісон дивилась-дивилась-дивилась очима кольору дощу, так і не відповідаючи на питання. Дивилась, підносячи руку до щоки Рене. Дивилась, проводячи довгими доглянутими пальцями по переднім пасмам світлого волосся. Дивилась, зупиняючи руку на шиї. Дивилась, застигаючи поглядом на губах Рене.
– Я хочу тебе поцілувати.
Це точно не був переклад попередньої фрази. Вказувати на це Рене і не думала – вона тільки посміхнулась та зменшила відстань між ними до якихось сантиметрів.
– Так цілуй, – сказала вона в губи Елісон, після чого її посмішку стерли вуста.
Губи Елісон були з присмаком полуниці. Рене ніколи особливо фрукти не любила, проте в той момент полуниця заполонила її розум. Повністю і без шансу на повернення.
Цей поцілунок – перше, що відчула Рене Вокер без чорноти минулого. Полуниця її нового життя смакувала губами Елісон, яка своїм тілом притиснула Рене до раковини.
Кап-кап-кап.
Краник … точно краник. Його ж … його ж треба … треба було полагодити. Так … точно.
Ймовірно. В той момент Рене мало думала про краник та фарби біля ніг. Все, що її хвилювало, це губи Елісон, що накривали посмішку на її вустах, та її руки, що притискались до попереку.
Губи й руки – ось і думки на той вечір.
Губи й руки – ось і план на той вечір.
Губи й руки – і волосся кольору весели.
Губи й руки – і присмак полуниці.
я тебе кохаю :: і що б це означало?
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
рене:
я теж заслуговую на щастя
на своє щастя
і ніхто його у мене забрати не зможе
жан:
його чи її?
рене:
це важливо?
жан:
ні
рене:
її
жан:
я радий за тебе
спокій:: стан душевної рівноваги
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
Не одна. Не самотня. Рене була з кимось і кимось.
Рене була Рене Вокер. Номер дев’ять. Вона не була одна, за її спиною стояли лиси. Рене була кимось, людиною з особистістю, яка не мала ховатися в тінях всього світу. Її дім – це лисяча нора. Її сім’я – це Лиси. І Жан. І Елісон.
І звісно ж, Елісон.
Е л і с о н. Рене ніколи не думала, що могла б це мати, проте ось Елісон лежала в ліжку поряд, і зізнання формувалось на губах. Волосся Елісон було розкидане подушкою – вона завжди його заплітала перед сном, проте минулої ночі плюнула на це та вляглась прямо так. А може, і не плюнула зовсім. Минулої ночі вони у ліжко ввалились, гублячись серед сотень поцілунків.
Рене ніколи не думала, що могла б це мати, проте Елісон кожного ранку цілувала її в лоба, як нагадування про майбутній день. Елісон кожного ранку розкидалась на ліжку, як морська зірка, не бажаючи вставати «в таку рань». Елісон кожного ранку кидалась прокльонами в бік ранньої години, проте все одно вставала та витрачала кілька годин на укладку волосся, макіяж та одяг. Рене весь цей час існувала десь поряд, не ховаючи погляд за світлим волоссям. Рене кожного ранку безбожно дивилась, як Елісон емоційно розмахувала руками, розказуючи про нову помаду чи пістолет, який їй порадив Ніл. Рене ніколи не думала, що могла б це мати, але ось кожного ранку впродовж років вона дивилась на таке саме обличчя Елісон, і все вставало на свої місця.
Рене ніколи не думала, що могла б це мати, проте ось їй вже двадцять чотири, і її життя повністю переплетене з Лисами. З Елісон.
Рене Вокер була не одна, вона була зі своєю сім’єю, і вона точно ні за що це не втратила б.
Не втратила б всі їхні ночі кіно, коли після чергових перепалок з іншими групами вони приповзали до лисячої нори та, втомлені та поранені, перемотувались та набирались сил за переглядом дурних фільмів, від яких Ніл закочував очі, а Елісон котилась зі сміху.
Не втратила б їхні планування, розмови, зібрання, коли була не тільки Наталі, а були всі разом, і всі за одного. Рене цього точно ніколи б не втратила б.
Не втратила б жарти, сміх та сварки. Не втратила б крики Кевіна, коли Нікі викидав всі його важко зароблені збалансовані обіди.
Не втратила б.
Саме це вона і думала, повертаючись в руках Елісон та залишаючи один-однісінький поцілунок на її вустах.
Елісон на це схмурила брови, показуючи своє невдоволення таким розвитком подій. Вона не відійшла, залишилась впритул до Рене, очікуючи на повноцінний поцілунок. Вона не казала і слова про своє бажання – тільки стояла і дивилась сірими очима кольору неба.
Так Елісон була схожа на кішку. Граційну кішку, яка знала, чого вона хотіла, і на менше не погодилася б. Такі кішки приходили, коли того хотілось, та уходили, коли бажання зникало. Самі по собі, проте ніколи не самотні.
Біла кішка з сірими очима.
– Ти на кішку схожа, – з посмішкою поділилась Рене. Елісон на це не повелась, тільки доводячи теорію про приналежність до котячих.
Рене поцілувала Елісон. Один раз. Два. Три. І ще раз.
Просто тому, що могла. Просто тому, що хотіла.
і все застигло у цю мить
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
Ендрю кинув погляд на кофту, яка точно колись належала Елісон.
– Гетеро дійсно не стиль Лисів.
Наступної миті в бік Рене прилетів удар.
– Аарон гетеро, – здається.
Удар з ноги.
– Біла ворона, – з підлоги прохрипів Ендрю.
Не ворона – л и с.
Але білий – що правда, то правда.
і рене була в цьому не одна
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
Дощ застав їх зовсім зненацька. Рене вже і не згадала б, для чого вони виходили того дня. Погода, дощова та мрячна, стояла вже кілька днів.
І ось нарешті вдарила блискавка. Дощ. Лило як з відра.
І Рене, яка вічно ховалась від дощу, тільки підставляла обличчя до крапель, зовсім не думаючи про мокрі речі чи волосся. В її грудях закручувався сміх; повільно, він набирав силу та виштовхувався на поверхню. Рене дивилась на хмари – у відповідь на неї дивились очі кольору дощового неба.
Елісон стояла поодаль, ховаючись під кофтою Рене, – її обличчя було нахмурене та незадоволене. В очах плавали нотки буркотливості. А Рене все стояла та дивилась на неї, відчуваючи потоки води на шкірі.
Світле волосся Елісон випадало з хвоста та прилипало до обличчя. Вона все натягувала тканину, проте краплі пробирались все глибше, змазуючи макіяж з обличчя.
Навіть у такому вигляді – мокрою, зі сварливими словами на губах – Елісон мала вигляд Янгола. Не святої, бо серед Лисів не було святих, проте Янгола.
Fallen Angel. Грішний Янгол. Елісон. Е л і с о н. Е Л І С О Н.
– Елісон.
Елісон була незадоволена та готова вистрілити в хмару, яка посміла б вилити всю воду на неї.
І Рене, попри всі розумні думки, тільки відкинула голову трохи назад та засміялась, не ховаючись за іменами, зачісками чи капюшонами кофт. Вона була в тому моменті, і в тому моменті вона хотіла поцілувати Елісон під дощем.
Рейнольдс втомлено потрусила головою та підійшла зовсім впритул до Рене:
– Байдуже, – її рука торкнулась щоки Рене. – Дощ не може бути вічним.
Наступної миті Рене посміхалась в губи Елісон.
Всі вони – fallen angels без права на другий шанс. Світ їх пережував і виплюнув, і тепер їхня черга.
Елісон так і не розірвала поцілунок. Рене тільки притиснулась сильніше.
skyline crying for an angel dying
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а.
Angel dying. Янгол, Що Помирав. Всім янголам було приписано померти, чи не так?
Рене була не одна. Рене хотіла бути одною. Самотньою. Ніким не поміченою і всіма забутою.
Ріко дивився на них поглядом карих очей, і в них плавали злість та чисте зло. В карих очах плавало бажання помститися, зробити боляче і зашкодити стократ сильніше, аніж зробили боляче йому самому. Рене не розуміла – вона всіма силами намагалась зрозуміти, в чому ж проблема лисів, що Кевін та Жан пішли від Воронів, але відповідь так і не знаходилась. Бо відповіді й не було.
Не було причини, що це провина Лисів, бо це була провина Ріко.
– Пішов нахуй, Ріко, – виплюнув Ніл, і Рене одразу ж зрозуміла, що точка відліку до удару почалась саме в ту мить. – Ми, по-твоєму винні, що ти шматок лайна, а не людина, і не здатен будувати здорові стосунки з людьми? Ти ж сам зробив це! Саме ти перетворив Воронів на купку катів, які кидаються самі на себе.
Ріко на це вищирився, що не обіцяло нічого доброго.
– Звісно ж, Натаніелю, кому, як не тобі, знати про катування, – зробив крок вперед; Рене почула звук пістолета. – Нумо, розкажи своїм пацифістам про те, як ти з посмішкою на обличчі перерізав горло власному батьку.
Джонсон, номер яка різниця , посміхався недалеко від Ріко. В його очах було щире бажання вбивати.
Рука Ніла, що так і продовжувала тримати пістолет, ні на мить не сіпнулась. Лиси точно не знали про цей момент його життя. Ніл не бажав ділитися, і навіть Елісон знала, коли варто було утриматися. І ось правда – момент, коли правда про його життя вилилась у світ.
Проте в синіх очах не було і частинки сумніву – Ніл був готовий боротися до кінця. В очах Елісон – Дощових Очах Елісон – вона бачила тільки впевненість йти вперед. Навіть Кевін не ховався за спинами інших. Вони всі стояли. Вони всі стояли й вистояли б.
Як там співалось у пісні? Я не здамся без бою.
– Може, краще буде, – з посмішкою (такою не схожою на звичну посмішку Ніла, що навіть обличчя Ріко трохи спало через спогади, тільки їх відомі) промовив Ніл, – якщо я покажу, як я це зробив? Хочеш стати моделлю?
Тримаючи пістолета в правій руці, в ліву він взяв ножа. Н о ж а. Рене не знала, чи був цей ніж тим самим, яким він вбив батька. Навіть так, будь-який ніж у вправних руках перетворюється та смертельну зброю. Рене не сумнівалась, що руки Ніла були вправними. Ріко, здавалось, розумів це навіть краще.
Почався дощ. Краплі поливали їхні розпашілі обличчя, та цього разу Рене не змогла змусити себе посміхнутися. Минулого разу дощ відчувався присмаком свободи та сміху – цього ж разу в роті засіло неприємне відчуття кінця. Відчуття, що ось-ось мало статися щось неповоротне. Незворотне.
// Незворотність – те, що неможливо повернути.
// Вони ступили на стежку незворотного і загубили дорогу назад. Незворотне вже настало, але їм про це ще не було відомо.
– Натаніель і Наталі – неймовірний дует душогубців, – проспівав Ріко, оголяючи зуби.
Незворотність – її часи настали. Куди їм вертатися, якщо вони прийшли нізвідки?
– Тобі не казали, Ріко, – почала Рене, – що не гарно ось так згадувати минуле? Бо і нам доведеться його згадати.
І можливо, злість в очах Ніла була звична. Як би він не ховав її, вона все ще була в його очах, пропалюючи синяву очей. Очі Рене берегли тепло карого – принаймні до цього моменту. У всього існує точка незворотності, і, можливо, Рене її досягла миттю раніше.
Вони розійшлись – Лиси й Ворони. Стратегічний відхід.
Відчуття незворотності росло щосекунди.
це був не кінець
к
о
л
и
с
ь
Рене була н е о д н а. Правда?
Рене кричала в пустоту з немічним питанням «я ж не одна, правда?». У відповідь тільки пустота шуміла листвою гаю.
Одна-однісінька.
Ворони завдали удару. А дощ змивав сльози втрати.
Елісон тримала її руку, ховаючись під кремезним деревом неподалік їхнього дому. Була ніч, пізня і зовсім тепла. Дощ капав на вітки над ними, і кілька крапель все-таки протікали та падали прямісінько на них. Спочатку Елісон ховалась, проте з часом тільки дивилась на зорі трохи поодаль.
– Ти знаєш якісь сузір’я?
Рене не знала:
– Ні.
– Я теж ні.
Можливо, думала собі Рене, варто було їх вивчити. Просто тому, що очі Елісон – дощові очі Елісон – ледве палали від споглядання зірок, а Рене відчувала слабкість в колінах від бажання зберегти цей вогник.
Слабкість в колінах та зовсім безлад у серці; у серці було забагато всього та зовсім замало. Зазвичай Елісон було забагато, що аж хотілось кричати від того, як її замало. Елісон завжди було забагато, проте ніколи не забагато забагато.
Навіть якщо Елісон у серці було забагато, Рене без роздумів віддала б його знов і знов. Її серце і так нічого не коштувало, а Елісон дивилась на нього з цікавістю та бачила неоціненність. Рене віддала його без роздумів та з надією, що її серце (рване та різане) все ж знайде потрібний пластир. З надією на порятунок вона розбилась ущент.
Один постріл – рівно стільки коштувало серце Рене. Всього один постріл, що розрізав життя на ще одне до і після. У Рене вже мало бути тільки щасливе після, але ось одна куля, і життя знов втратило щось важливе, щось, що мало гріти та оберігати. Життя втратило Елісон.
Рене втратила Елісон.
І цього не мало бути.
Проте от Елісон лежала на землі з кровавою плямою на животі, а Рене відчувала жорстокий сміх на губах, адже Елісон допомагала позбутися її кроваво-чорного волосся, аби знов принести кров в її життя. Рене … ненавиділа кров. З усією ненавистю, темною та зрадливою, ненавиділа всі відтінки червоного. Елісон любила рожевий – і рожевий був легким, яскравим і ж и в и м. А червоний душив та забирав всі сили життєві. Елісон не любила червоний. То чому ось вона мала лежати в червоному?
Пальцями, що тряслись з незвичною силою, Рене стискала рану на животі Елісон, аби відтягнути момент прощання. Адже якщо вона не закрила очі, значить ще був шанс.
Рене притискала пальці й всіма силами намагалась не думати про те, як багато років тому притискала ще дитячі пальці до живота мами. І ще більше не думала про те, як мама раз і назавжди закрила очі.
– Не закривай очі, – крізь клубок у горлі просила Рене, – тільки не закривай очі, Елі.
Волога рука Елісон лягла зверху Рене.
– Рене …
– Хто-небудь! Ендрю! Ніле! Ден! Хто-небудь, допоможіть! – в горлі ставав клубок, і Рене відчувала теплу вологу на щоках і холодний піт на руках Елісон. – Хто-небудь. Будь ласка.
Але ніхто не допоміг би. Вони були одні. Рене була о д н а.
– Рене …
Рене зривала кофту з себе:
– Почекай, я зараз замотаю рану, а потім викличу швидку, – промовляла вона, притискаючи тканину до живота; вона одразу ж червоніла (клятий червоний), – все буде добре, Елі, ми так просто не здамось.
– Рене, – трохи гучніше промовила Елісон.
Очі – Дощові Очі Елісон – були повні невиплаканих слів. Сліз. Її очі просто були наповнені всім світом, що так і не встиг вибитися зсередини. Елісон тримала Рене за зап’ясток, і Вокер розуміла, що ця мить – вона і була кінцем.
Дощ омивав бліде обличчя Елісон, дощ змивав кров з пальців Рене, дощ не уносив із собою рану в животі Елісон чи діру в серці Рене.
– Ось ми і дізнались разом, – прошепотіла Елісон, немов це був тільки їхній секрет. Та тільки не було в цьому необхідності – навколо них не було нікого, навіть вбивці Елісон.
// Святі вірять у спокуту, а грішні готують помсту.
І ненависті такої сили Рене не відчувала ще зі смерті мами. Рене не знала, хто це був, але вона точно знала, що ця людина заплатила б власною кров’ю за це. Рене Вокер, проте ніколи не припинила бути Наталі Шилдс. Вона і була Рене Наталі Вокер Шилдс.
Вона не боялась Жити, вона боялась Впасти й Померти.
І ось серце Рене помирало. Варто було боятися? Чи варто було берегти себе краще і не віддаватися Елісон?
– Всі грішні колись бути святими, – прохрипіла Елісон, – і це не твоя провина, що тебе скинули з небес.
Дощ падав на потилицю. Сльози текли липкими від ще теплої крові щоками.
Елісон так і не закрила очей, і ці очі – О Боже, Ці Очі Кольору Дощу – переслідуватимусь Рене до кінця життя.
Рене вже чистою завдяки дощу рукою закрила дощові очі.
– І я таки впала.
і це був кінець
з
а
р
а
з
Рене о д н а.
Теплі краплі дощу падають з неба, б’ються об листя та миттю стікають прямісінько на голову Рене. Вона сидить попід кремезним деревом та торкається рубців на руці – шрами горять полум’ям болю. Шрами відповідають пам’яттю минулого, яку Рене воліла б забути і не забувати ніколи. Вона нічого не каже та не ховається від дощу.
З-за спиною в неї – камінь холодний. Під каменем – тіло холодне. Тіло холодне, що тільки нещодавно пропалювало шкіру дівчині. Зараз все холодне і зовсім байдуже до світу. Це тіло мало гріти, але камінь забирає собі все тепло.
Дощ капає, не припинаючись.
дощ і не думав припинятися
–с м е р т е л ь н о б о л я ч е–
–с п р а в д і ц ь о г о в а р т у є к о х а н н я–
