а ти моє серденько
Людина-павук, випустивши павутиння на сусідню будівлю, рвучко летить вперед. Його обличчя, закрите маскою, розрізає повітря, а сам він спішить – не може запізнитися, ні за яку ціну. Повз нього видніються обриси домів та вивісок, які світяться сотнями кольорів і відволікають від дороги в назначене місце. Але він не може запізнитися, він має встигнути.
Тихо вилаявшись під носа, він робить різкий поворот та завертає на будинок – з вікон на нього дивляться сотні очей, проте він всіх їх пропускає повз себе. Таке бувало завжди, всі хотіли подивитися на велику та відому Люпину-Павука. Сам Павук такої реакції не хотів, всяко її уникав, проте іноді так траплялось, коли йому треба була допомога народу – він запізнювався.
Підіймальний кран, який працював над високим будинком, зупинився в русі, що дало хлопцю змогу проковзнути по ньому, прилипаючи до холодного металу. Чоловік в кабіні тільки мовчки помахав, проте Людина-Павук того вже не помітила – летіла далі. У нього місія – не можна було спізнитися. Серце б’ється у грудях від страху не встигнути, проте хлопець не дає страху взяти вверх – все буде. Він завжди встигав, нічого не зміниться того разу.
Портфель на плечах дивним коричневою плямою трясеться йому за плечима, немов чуже тіло на червоному костюмі.
Він мав би встигнути, проте нещастя трапляються. В ніс, навіть через маску, вдаряє різкий запах горіння. Знайти місце його надходження неважко, адже з будинку вилітають пазурі вогню, а люди бігають навколо безпомічними тарганами. Хлопець запізнюється, проте навіть попри власні справи він не міг би кинути тих, кому потрібна допомога.
Саме тому він завертає вбік і кидає портфель на підлогу, чуючи, як розбивається телефон всередині. Це вже другий за місяць – старий буде злитися. Будинок, охоплений полум’ям та димом, височів перед хлопцем і загрожував ось-ось впасти додолу. От тільки лишати так не можна – всередині хтось є, і жінка поряд істерично кричить.
– Там моя донечка, будь ласка, врятуйте її! Врятуйте мою донечку, вона там лишилась, – все наступні слова губляться серед криків та сліз, і з носа жінки видніється пузир шмарклі. Її це не хвилює, вона тільки заламує руки та ледь не сама біжить у вогонь.
Хлопець її вчасно ловить біля входу та переставляє на інше місце.
– Зачекайте, де ваша донька?
Вона тільки гикає від страху.
– На третьому поверсі. Її звуть Кейт. Врятуйте її, я вас благаю!
Людина-Павук, не відкладаючи все на потім, тільки стрибає на сусідню будівлю, щоб легше було залетіти одразу ж на третій поверх. А вітер все так само б’є в обличчя свіжим подихом.
Всередині перше, на що він звертає увагу, це густий дим, який заповнює все приміщення. Маска обличчя закриває і не дає смогу осісти в легенях, проте підвищена чутливість до будь-яких подразників змушує скривитися під щільним матеріалом та піти далі. Дитина ж тут сидить без захисту взагалі.
Стіна, яка палає яскравим полум’ям, загрожує впасти прямо на хлопця, тому він поспішає в глибину квартири, щоб відшукати дитину. Те, що колись було кухнею, зараз палає та завалюється – треба йти далі. В коридорі нічого не знаходиться, і хлопець робить спробу:
– Кейт! Ти тут?!
Відповіді не лунає, і Павук вже думає про найгірше – вона померла. Дійсно, стіна або балка могла впасти та вбити бідну дівчину.
Проте десь з кімнати чується тихий і зовсім невпевнений голос. Кейт. І хлопець, навіть на мить забувши про всі заходи безпеки, стрибає вперед, тільки щоб встигнути забрати дитину. Дівчинка лежить біля ліжка, її нога трохи червона від крові, а сама вона вже майже не плаче; на обличчі, чорному від сажі, видно дві доріжки сліз.
– Ти чуєш мене, Кейт?
Очі дівчини, які вже ледве не закривались від диму, повернулись в бік звуку, проте з рота не почулось ні одного слова.
Іншого вибору не залишалось, і тому Павук зриває з себе маску, щоб надягти на дитину. Світле волосся, якого ще не торкнулась сажа та бруд, ледь не світить дивною плямою на фоні полум’я. Позаду нього валиться балка, і чуття мало не кричить, що варто було б тікати з того місця. І хлопець, звиклий довіряти своєму чуттю, легко підіймає тіло та намагається не дихати зайвий раз. Неприємний сморід осідає в носі та на язиці, а все тіло нагрівається від пазурів вогню. Вони виживуть, вони виберуться.
Щось тріскається, і хлопець на мить втрачає хватку на тілі дитини. Цього не вистачає, щоб повністю впустити, і за кілька митей в зелені очі вдаряє світло дня. Люди все так само бігають біля будівлі, а пожежна бригада вже збиралась лізти за ними.
Вони вибрались, і на світлому волоссі видно плями бруду від пожежі. Дівчинка на руках, маючи доступ до свіжого повітря, надривно кашляє та сама тягнеться до краю маски, що зірвати її з обличчя. Її очі, карі та закриті пеленою сліз, дивляться на хлопця, в якому Кейт впізнає Людину-Павука.
– Ти Людина-Павук!
Голос слабкий та трохи хриплий від смогу її колишньої квартири, але навіть так можна почути радісні нотки в ньому.
Хлопець посміхається самими губами та забирає маску зі слабких рук – йому вона потрібніша. Раптом чується крик матері та шарудіння людей навколо.
– Най це лишиться таємницею.
Палець до губ прикласти не виходить, адже в такому випадку дівчина просто впаде, але його підморгування вистачає, щоб Кейт посміхнулась та закрила рота обома руками.
Коли жінка таки підлітає до своєї дитини, то хлопець легко її віддає та натягує маску назад. Медики обходять їх з усіх сторін на випадок, якщо дівчинці треба допомога, проте вона тільки посміхається та хрипло сміється. Коли лікарка повертається до героя, в тому місці вже літає вітер. Втік.
І поки всі ходили навколо будівлі та намагались загасити пожежу, хлопець вже прилипав до іншої будівлі з одним бажанням – встигнути. Він не міг от так просто запізнитися.
Всього лише кілька поворотів, і вони зустрінуться, як і планувалось.
Коли хлопець нарешті з’являється на головній вулиці, то на обмовленому місці нічого немає, від чого серце падає на мить у п’яти. От тільки він вже навчений, тому замість паніки він стрибає на тротуар та оглядається. Сотні облич, і кожне дивиться на нього з ніг до голови в надії вхопити більше від героя їхнього міста. От тільки очі, зелені під маскою, шукають не їх, а одне конкретне обличчя.
І знаходить, адже варто повернути голову трохи вбік, як по інший бік вікна він бачить карі очі, розширені від здивування та шоку. Хлопець цього не дуже розуміє, але сприймає як запрошення, тому заходить всередину, але маски не знімає. Чорноволосий підлітає тої ж миті.
– Що сталось, Еш?
Еш тільки знизує плечима, але відповісти йому не дають – сильні руки тягнуть на себе до виходу з кав’ярні. Воно і не дивно, адже Ейджі займався спортом до травми, тому Лінкс тільки слухняно йде за ним, похиливши голову. Бік трохи болить від того, як він вдарився під час пошуків Кейт. Варто було бути обережнішим, адже Ейджі буде хвилюватися.
Якийсь час вони йдуть повільно, і люди обертаються, щоб подивитися на таку дивну картину – непримітний хлопець так спокійно тягне за собою Людину-Павука, а той навіть не пручається. Іноді вдається почути звук камери, але Еш чимчикує вперед, похиливши голову.
Коли вони ховаються від усіх між будинками, то Ейджі відпускає руку та повертається зі злим виразом обличчя. Еш не дивується, адже стоїть перед ним в обгорілому костюмі та ледве тримається за бік. Сам Лінкс ніяк не реагує на такий випад, а тільки підіймає брову, дарма, що під маскою не видно. Потім він її все-таки знімає та на мить морщиться від денного світла, що ледве пробивається поміж високі стіни будинків.
– Еш … боляче? – попри злий погляд, руки ніжно та майже невагомо торкаються обличчя і голови.
Лінкс махає головою та бере ту руку у свою, відчуваючи її тепло біля себе. Нарешті він встиг, і Ейджі не піде. Окумура не рухається теж, а тільки стискає руку у відповідь та робить маленький крок вперед.
Ешу не боляче, йому неймовірно гарно, коли вони отак стоять поряд без необхідності рятувати все місто. Ешу тільки сімнадцять, він може хотіти простого життя, з обіймами та поцілунками й без битв та страждань. Навіть подряпаний бік не так і болить, коли Ейджі поряд.
Спорідненість душ? Еш не хоче думати про таке велике, проте його душа, вона завжди буде поряд з душею Ейджі.
– Зовсім не болить.
Еш бреше, і Ейджі прекрасно про це знає, тому легко прибирає його руку та торкається якраз того місце, де наливається синець, від чого Лінкс з болем стогне. Там таки боліло, але на обличчі хлопця не з’являється задоволена посмішка, як це траплялось кожного разу, коли він мав рацію.
– Знімай костюм.
Еш розширює очі та трохи відходить назад.
– Ми посеред міста.
Проте Окумура тільки фиркає та підходить попри всі протести.
– У тебе рана!
Еш на це крутить головою, але знімати із себе костюм не дає – нема чого іншого робити? Посеред міста він не роздягався.
Проте очі Ейджі, карі та поплямовані хвилюванням, дивляться прямо в душу, і Лінкс відкидає від себе всі думки про те, щоб дійсно роздягатися зараз. Відкидає, але очі дивляться та пропалюють дірки, від чого стояти не виходить. Еш фиркає від роздратування, але таки робить крок назад, щоб почати трохи знімати костюм.
Очі наливаються вдячністю, і світловолосий відчуває зрадницький клубок біля горла. В його житті не було багато людей, які були б раді від простої можливості піклуватися про нього і його рани після порятунку людей. Герой рятує світ, а хто врятує героя?
Костюм трохи прилипає до відкритої рани, і хлопець тихо шипить від неприємних відчуттів. Ця рана, зовсім неглибока, та синець мають загоїтися до ранку, але Ейджі кожного разу хвилюється, немов йому руку відірвало.
В руках у хлопця мало не магічним чином з’являється баночка і бинти, від чого Еш хмуриться – нащо все це? Але Ейджі так легше, так він відчуває, що дійсно допоміг своєму хлопцеві. Лінкс не скаже, що він допомагає своєю присутністю. Ейджі це теж знає, проте не каже нічого, а лише посміхається та виливає рідини на складений шматок бинта. Коли вона торкається відкритої рани, то тілом пробігаються мурашки – воно не болить, проте пальці біля живота холодять шкіру і змушують трохи сіпатися.
Сам же Ейджі не це уваги не звертає, а тільки очищує рану від забруднення.
Саме в такій позі їх і знаходить Шотер, який випадково вирішив прогулятися саме в цьому повороті:
– Ой ви тут зайняті, хоч табличку повісили б.
Коли Еш кидає в нього залишки бинта, то він тільки ухиляється та зі сміхом на вустах тікає в тінь будинків.
– Сьогодні не вийде спокійно поїсти, – Лінкс каже це з помітним незадоволенням, але Окумура тільки сміється та трохи впирається головою в плече хлопця.
– Тобі подобається його компанія.
Подобається. Але компанія Ейджі наодинці йому подобається більше.
Окумура, мабуть, читає ці слова в його очах, адже тільки ледве клює його в куток рота та відходить ховати баночку.
– Ми потім можемо вийти кудись.
Пізніше, після гучної вечері в кав’ярні, Еш з Ейджі дійсно виходять на нічне побачення на дахах нічного міста.
————————
Людина-павук, випустивши павутиння на сусідню будівлю, рвучко летить вперед. Його обличчя, закрите маскою, розрізає повітря, а сам він спішить – не може запізнитися, ні за яку ціну. Повз нього видніються обриси домів та вивісок, які світяться сотнями кольорів і відволікають від дороги в назначене місце. Але він не може запізнитися, він має встигнути.
Руки трохи трясуться, і серце дійсно вилітає з грудей. Павуче чуття, яке до того було в нормі, зараз зашкалює і змушує рухатися тільки вперед. Іноді здається, що він ось-ось вріжеться в дерево чи будівлю, проте кожного разу в уяві виринають карі очі, і хлопець відчуває новий поштовх енергії. Це була його провина, і тепер його душа плаче й обливається кров’ю. Єдина можливість все виправити – це просто встигнути.
Він завжди знав, що так могло статися, – і так дійсно сталось. Вони намагались не показувати їхні стосунки, не відкривати ім’я пари самої Людини-Павука, але іноді людям достатньо лише одного погляду, щоб все зрозуміти. Найжахливіше, що поганцям не треба навіть цього погляду – вони бачать ці зв’язки краще, аніж самі люди.
Поворот, зігнутися, повернутися та знов з самого початку. Він встигне – так не може бути, що він запізниться. Герої завжди перемагають, по-іншому просто не може бути. От тільки жахливий голос в голові все шепоче, що цього разу він стане винятком і безсоромно програє її, битву за свою душу.
Коли він прилітає на місце, то одразу ж мало не падає на землю від жаху. Так нечасто траплялось, але завжди через Ейджі.
Діно стоїть високо на сходах в старому будівництві, його руки крутяться біля таємничого важеля, який, ймовірно, може скинути вантаж зверху до самого низу. Еш плюнув би на нього, от тільки на місці вантажу висів сам Ейджі зі зв’язаними руками й очима. Щоб точно не бачив, що його прийшли рятувати, щоб зневірився – зневірених легше перемагати.
– Діно!
Його голос відбивається від пустих стін, а хлопець над прірвою, почувши знайомі нотки, починає сіпатися в усі боки.
– Еш!
– Ейджі, тримайся.
Він має триматися – по-іншому і не може бути.
От тільки сам Діно усміхається, і тонка лінія вус підіймається майже до носа. Ці вуса завжди дратували Еша, але сказати про це він не міг – тому доводилось терпіти їх кожного разу, коли старий відкривав рота.
Пальці, на яких світяться каблучки з камінцями, дорожчими за життя Еша, крутяться навколо того важеля, то торкаючись його, то відходячи далі. Хлопець на мотузці сіпається, чи то від рухів важеля його трясе в усі боки. Лінкс не хоче про це думати, тому замість слів він обережно, щоб випадково не спровокувати нову хвилю роздратування у старого, лізе догори, щоб поговорити віч-на-віч.
З кожним метром від землі його серце відривається та падає до низу, і він всіма силами намагається не думати про те, як з такої висоти могло б впасти тіло самого Ейджі, який безпорадно висить над прірвою.
– Відпусти його, Діно! Він тут невинен.
Але Діно у відповідь тільки гидко посміхається та не припиняє свої маніпуляції з важелем. Він грається з важелем, а здається, що він серце Еша виймає з грудей та мне його, як глину.
– Він якраз корінь всіх проблем. Він – саме те, до чого я не міг дістати всі ці роки. Окумура Ейджі – твоя душа, те саме темне місце, куди ти нікого не пускаєш.
Еш не відповідає та не заперечує гіркі слова; важко заперечувати правду. Він ніколи не вірив у спорідненість душ та іншу лабуду, проте поряд з Ейджі так і було – по-рідному. Споріднено.
І саме через це хлопець зараз висить над прірвою у кілька десятків метрів із зав’язаними руками. Еш вперше відчув, як це бути коханим, і через вир почуттів зовсім забув про реальний світ.
– Відпусти його – і я подумаю над тим, щоб повернутися до тебе.
З боку Окумури чується заперечення, і Еш не може його звинувачувати – він сам не хоче повертатися до Діно. Всі ці роки, витрачені на те, щоб втекти, і зараз він знов повернеться на початкову.
– Мені не треба думати, мені треба відповідь.
Еш стискає зуби, від чого щелепа починає боліти. Він не може повернутися, проте він так само не може дозволити Ейджі померти. Діно може його скинути – і він скине його без гризіння сумління.
– Відпусти – і я повернусь.
Чоловік манить пальцем до себе, проте іншої руки з важеля не прибирає – грається, скотина. Його палець, прикрашений каблучкою, крутиться біля скроні хлопця, переходить від світлого волосся аж до вилиць. Еш відчуває, як кров застигає в жилах, але зробити нічого не може – стара рука крутиться біля важеля, готового кожної хвилини відпустити Ейджі у вільне падіння. А Діно тільки сміється та лапає руками все обличчя хлопця, показуючи, коли він насправді належить. Так було з самого дитинства, коли старий знайшов маленького хлопчика неподалік свого дому і забрав його собі.
От тільки забрав він його не через благочестивість власної душі – а якраз навпаки. І тепер, через стільки років, Еш стоїть навпроти нього і піддається цим рукам, щоб врятувати це єдине, що жевріє в його душі.
– Еш, не смій цього робити!
Еш не слухає. Еш прикриває очі та здається. Жити в неволі важко, але ще важче жити на волі без серця.
Вибач, Ейджі.
Його риси все такі ж кам’яні та сталі – він не плаче та не молить про прощення, Лінкс тільки дивиться пустими очима та ловить всі зміни в обличчі старого – як його подив змінюється на задоволення, а потім на суцільну утіху. Його забавляє ця ситуація, коли він бачить, як дикий звір ховає свої кігті та вклоняється перед ворогом.
Що стається наступної миті – Еш не зможе пояснити ясно. Просто Ейджі починає розхитуватися на мотузці, за яку його було підвішено, і сам Лінкс, відчувши вдалий момент, вдаряє чоловіка в обличчя. Еш сильніший за Діно, навіть коли він вдягає всі свої пристрої. Сьогодні він прийшов без зброї, щоб ще раз показати, що навіть так Еш не вистоїть перед Діно.
Чоловік з подивом робить кілька кроків назад, витираючи кров з носа. Лінкс в цей час намагається зробити все можливе, щоб плавно опустити хлопця на землю, проте Діно таки повертається та нападає зі спини – зав’язується бійка. Приклеїти чоловіка до найближчої балки – неважко. От тільки поки Еш намагався це зробити, хоч це і зайняло якісь секунди, Діно зробив те, що і планував. Його рука ледве сковзнула важелем, натискаючи на нього достатньо, щоб спрацював механізм.
Наступне, що чує Еш, – це дзвінкий звук металу та крик Ейджі. Він не прикріплений до балки – ні, він у вільному падінні летить вниз із зав’язаними очима. Діно продумав навіть це, і хлопець відчуває металічний присмак програшу.
Навіть коли він чимдуж мчить вниз, щоб точно вхопити Окумуру, його швидкості не вистачає, а павутиння не долітає до хлопця.
– Ейджі!
У відповідь чується тільки здавлений хрип.
Еш прискорюється, а секунди розтягуються на цілі хвилини, а то і години. Остання спроба, і хлопець простягає руку і … хапає пальці Ейджі, одразу ж переходячи на зап’ястя. Рука Окумури дивно хрустить, а сам хлопець здавлено стогне від болю. Руку зламали, і серце Лінкса тріскається від цього звуку. Проте головне, що Ейджі живий.
Так вони й висять посеред старої дзвіниці під світлом місяця; одною рукою хлопець тримає Ейджі, і другою не дає їм впасти за павутиння. Окумура в його руках розслабляється, наскільки це можливо, та тягнеться вільною та здоровою рукою зняти пов’язку. Його очі налиті сльозами.
Еш не дивиться йому в очі, Еш тільки зі соромом відвертається та повільно опускає їхні тіла донизу. Так не може продовжуватися – Діно не заспокоїться, а як не Діно, то інші мають на нього зуб.
Сам Ейджі такого настрою не розділяє, він тільки притискається до хлопця сильніше та часто дихає. Нічого не залишається окрім як тісно обійняти його у відповідь та прикрити очі. Він живий, дихає йому в шию та хапається за тіло, як за останню надію та опору.
– Вибач.
Еш не уточнює, за що конкретно вибачається, проте Ейджі тільки бере його обличчя в руки та легко цілує. Лінкс відповідає з усім запалом, розуміючи, що це, ймовірно, його останній шанс. І він його не проґавить.
————————
Людина-Павук, випустивши павутиння на сусідню будівлю, повільно летить вперед. Він не спішить, йому нема куди запізнюватися. Йому просто нема куди йти. У нього вже нікого немає, ніхто не чекає на нього в кав’ярні та ніхто не запитає, як пройшов у нього день. Нікого, він сам-один. Вітер впереміш зі снігом б’є в обличчя, заховане під маскою, і вона трохи намокає від цього. Сьогодні Різдво, всі поспішають додому до рідних, що отримати свою часточку чуда – Людина-Павук розсікає повітря своїми відпрацьованими рухами, про які він навіть не замислюється.
Коли Еш прилітає до старого та промерзлого двору, в який з неба падає лапатий сніг, то він навіть не замислюється перед тим, як швидко зняти костюм – треба перевдягтися. Минулого разу, коли він так робив, то Ейджі ніжно обробляв йому рану, сьогодні Еш самотньо натягував штани та ледве теплу кофту. Виходити в люди в його костюмі – не найкраща ідея.
В кав’ярні він сідає прямо біля прилавка, і кладе голову на руки. Портфель він кладе поряд з собою, щоб на це місце ніхто не сів. Проте в цей час мало хто взагалі у кав’ярні, тому шанс все одно малий.
– Добрий день, що будете замовляти?
З іншого боку стійки на нього дивиться пара знайомих карий очей. Хлопець стоїть у формі кав’ярні з маленьким блокнотом в руках, готовий приймати замовлення. Еш гучно ковтає гірку слину та стискає собі руку.
– Каву.
Ейджі сміється від його відповіді та трохи повертається вбік, щоб клієнту було краще видно вибір.
– У нас багато «кави». Що конкретно?
Проте замість відповіді, Еш тільки дивиться на посмішку хлопця та забуває, що мав би відповідати. Він сміється щиро, проте зовсім не так, як він сміявся раніше, поряд з Ешом, коли вони були разом.
– На ваш вибір.
Окумура ще раз посміхається, киває та ховається за стіною.
Той поцілунок з присмаком крові та страху дійсно був їхнім останнім. Лінкс заховав його далеко у своїй душі, щоб ніхто і ніколи не забрав його. Ейджі у нього забрали, проте пам’ять Еш не віддасть.
Ейджі у нього забрали – навіть не так, Еш його віддав сам – тільки аби мати змогу бачити його ось так знов; живим і веселим. Хлопцю не треба ховатися від ворогів Еша, йому не треба прокидатися від кожного шурхоту – в Ейджі тепер щасливе життя, в якому немає Еша.
У Лінкса є пам’ять про них, а в Окумури немає навіть її.
– Вибачте, як вас звуть?
Павук немов прокидається від цих слів та дивиться зеленими очима на Ейджі. Невже згадав, попри всі заклинання?
– Мені треба стаканчик підписати, – а на губах грає все та сама усмішка.
– Еш, Еш Лінкс.
– Гаразд, Еш Лінкс. Замовлення скоро буде готове.
Герої дійсно перемагають, просто іноді героям варто жертвувати чимось своїм, аби перемогти. Еш так втратив душу й серце.
Доктор Стрендж, до якого і прийшов Павук з дивним проханням, це прохання виконав – на горе всім сподіванням хлопця. Він не міг так бездумно ризикувати життям своїх рідних, як би того не хотілось. Він зробив свій вибір, і тепер ніхто, навіть той самий Діно не знає його – а як не знає Еша, то і про Ейджі дізнатися не може. Всі щасливі й здорові.
– Ось ваша кава, приходьте ще! – світловолосий тільки посміхається – він нікуди насправді не йде, адже його душа все так само поряд з Ейджі.
Зі стаканчика йде гаряча пара й аромат чогось солодкого. Лінкс без слів забирає напій, кидає останні гроші та повільно йде до виходу – розказувати про їхнє минуле йому так само заборонили.
Коли двері закриваються, Еш надягає капюшон від снігу та йде в інший бік, смакуючи каву. Він так і не помічає погляд карих очей, який супроводжував його весь цей час.
я не можу жити без серденька
