Відчув, як це

Ближче до обіду Сашко почував себе ветераном війни. Сорок хвилин в актовому залі зі зламаним кондиціонером здавалися пеклом і прирівнювалися до участі в бойових діях. Під кінець він уже благав про помилування й зовсім дістав Влада, який встиг за цей час тисячу разів пошкодувати про їхнє знайомство.

 

— І як ти це літо загалом пережив? — дивувався Влад, простягаючи другу напівпорожню пляшку води. Свою мінералку Мітяєв давно вже випив і останні кілька хвилин жалібно, майже зі сльозами на очах випрошував стратегічні запаси в Жукова. Той, звичайно, поламався для виду, але потім усе одно прихильно цілющою вологою поділився.

 

— У Стаса кондер стоїть, та й на роботі… у метро відносно прохолодно, у магазинах — теж, а вулицею я пересувався перебіжками, — видав Сашко, здуваючи каштановий чубчик із чола. Він ще до настання спеки замислювався над коротшою стрижкою, згадуючи шкільні часи. Тоді на голові красувався короткий кумедний їжачок, через нього Саша збоку виглядав жорсткішим, прикрашений легким нальотом гопника.

 

«Ніби з кліпу Макса Коржа втік. Типу «Малий повзрослєл», усе таке», — часто казав Влад ще у школі, через що й з’явилася ідея Сані одягти спортивки та ретро-олімпійку в день посвяти у студенти. Довго просити Сашка не довелося: натхненний безглуздою ідеєю, на посвяту він притяг старий масивний магнітофон і врубив ту саму пісню Коржа для антуражу. Знайомство з однокурсниками, деканом та викладацьким складом вийшло вкрай ефектним — Сашка миттю записали до персонажів творчих, чим після нерідко користувалися: хлопець із першого курсу писав сценарії для багатьох культурних заходів.

 

— Слухай, може мені знову підстригтися? — Мітяєв продовжив свої думки вголос, спускаючись по сидінню нижче, щоб його балакуча пика не мозолила нікому з викладачів очі.

 

— Це як баби після розставання каре стрижуть, так і ти? — не міг не підколоти Жуков, який до цього вже кілька хвилин спостерігав за тим, як після однієї сказаної фрази друг зависає в роздумах, не особливо обтяжених змістом.

 

— Та йди ти, — пирхнув Сашко, несильно вдаряючи Влада в плече. — Виглядатиму як гопник-самець.

 

— А щоб що, не підкажеш?

 

— Цього я ще не вигадав, — Мітяєв дістав з кишені телефон і перевірив час. До кінця тортур у газовій камері (він же актовий зал) залишилося хвилин десять, що не могло не тішити. — Ні, ну, а якщо серйозно, мене почав дратувати цей шухер. Щодня їх у божеський вигляд наводити ліньки, а так я на бомжа якогось схож.

 

«Ти схожий на педика взагалі, але говорити тобі про це не треба, мабуть», — Жуков стулив губи, щоб не заржати і не видати з вуст своїх що-небудь провокаційне. Усе ж таки друг тільки вчора розлучився з хлопцем, було б досить жорстоко знущатися з нього так одразу.

 

— Ну, до цього якось справлявся понад пів року, — резонно помітив Влад, на це Саня тільки знизав плечима, не знаючи, що відповісти.

 

Стасику подобалося його волосся, казав, що у Мітяєва воно просто шалене, вічно торкався його без причини, ніби Сашко — величезний пес, якого приємно потискати. Тоді Сашка то не дуже турбувало, а зараз він почав дивитися на поведінку колишнього під іншим кутом. Стас вважав його зручним, простим як три копійки, добрим, завжди готовим підставити своє плече в обмін на підставлений зад. І поведінка з Санею була відповідна: Стасик, ніби пихата панночка, хлопцям поруч із собою бути ДОЗВОЛЯЛА, ніяк інакше. Обманюватися щодо цього й надумувати собі безхмарну взаємність було безглуздо.

 

«Тоді мені варто порадіти, що я не встиг у нього закохатися за повною програмою, інакше вбивався б зараз, що кінчений, — Сашко і не почув «усі вільні», і не помітив студентів, що штовхались, як оселедці в консервній банці, біля входу. Мітяєв ішов автоматом за другом — на щастя, Влад раз у раз перевіряв, чи не затягнуло мрійника в трясовину з чужих рук і ніг. — Хоча, навіть якщо й не вбиваюся, усе одно прикро. Йому пощастило, що я не набив йому сьорбало, адже він той ще слабак. Пам’ятаю, коли в нього пральна машинка зламалася, і він мало не затопив сусідів, воду вигрібав чомусь я, а хлюпик цей так розпереживався, що й зробити нічого не зміг».

 

— Чувак, як на мене, тобі варто вийти зі свого трансу. По ходу, той ще треш намічається, — голос Жукова доходив до Сашка ніби з-під товщі води: глухо і невиразно. — Ні, брате, ти не зрозумів, там твій дохляк біля воріт стоїть.

 

— …Шо ти несеш? — останні слова хлопця трохи струсили, і він нарешті звернув увагу на Влада. Взагалі, у Мітяєва із зором було слабенько, так що він навіть не намагався розгледіти щось удалині і повірив другові на слово: чотириокість Жукова зазвичай не підводила. — Серйозно?

 

— Абсолютно. І, здається, він захмелілий.

 

— Ой, бля, — замикав Саня так, наче його скосив різкий зубний біль, та, на жаль, із зубами все було гаразд, хоч і будь-яка дірка зараз здавалася хлопцеві набагато приємнішою перспективою, ніж п’яний Стас у межах навчального закладу, у якому Мітяєв, взагалі-то, ще планував вчитися.

 

— Звучить дуже позитивно.

 

— Ти собі уявити не можеш, наскільки, — Сашко нервово скуйовдив без того безладнє волосся й поспішив уперед. — Коли востаннє я бачив його п’яним, він влаштував погром у барі в нас біля будинку, причому такий, що потім розплачувався ще два місяці. Його туди досі не пускають.

 

— А так і не скажеш, на вигляд кволенький такий, — Влад оцінювально глянув на витонченого кістлявого блондина з повітряним, навіть на вигляд м’яким волоссям, великими сіро-блакитними очима, кирпатим носом і карикатурно великим ротом. Останній псував усю пропорційність обличчя своїм розміром і робив хлопця візуально аж надто схожим на жабу. — Йому двадцять п’ять, кажеш? Де ти таких знаходиш?

 

— Майже двадцять шість, — виправив Саня за звичкою, намагаючись не зірватись на біг. — Ти для себе питаєш чи взагалі? Можу адресу дати. Звичайно, не точнісінько, але за аналогією варіки точно знайдеш.

 

— Боюся, ти не зможеш зі мною конкурувати і до пенсії нейобаний ходитимеш.

 

— О, боже мій, дякую, друже, за неспокій! — жартував бідолаха за інерцією, бажаючи розрядити обстановку. — Допоможеш його відтягнути до найближчого підворіття?

 

— Я думав, що ти не попросиш!

 

Стас побачив Сашка ще на ґанку і не відривав від нього погляду, навіть коли зображення почало не те що двоїтися — троїтися від «вертольотів», що закружляли голову. Він цілу вічність уже так не напивався, але привід був, так що хлопець просто відпустив себе, відпросився з роботи і дозволив собі накидатися, як шістнадцятирічний підліток.

 

Він не вірив. Мітяєв покинув його? Він же завжди був зверху, кишка у малолітки тонка для настільки кардинальних рішень. Напевно, Сашко лише перевіряв його на міцність, Стасові просто потрібно довести серйозність своїх намірів.

 

— Хе-ей, Са-а-аш! — прорепетував блондин на все горло, відставляючи вбік усі переживання. Тримався на ногах він насилу і для опори використовував різьблений, хитромудрий паркан. — Я зізнався! Зізнався, чуєш?!

 

— Бляха, ну якого ти репетуєш на всю вулицю?! — зашипів Мітяєв, наздоганяючи колишнього і затуляючи йому рота долонею. Стасик же, як Саня і передрікав, кермо влади ситуацією швидко повернув у свої тремтячі від алкоголю рученята, вирвався з хватки і відлетів на пару кроків убік. Ноги його, немов ватяні, відмовлялися підкорятися, Стас шльопнувся дупою на прогрітий асфальт, спантеличено дивлячись на те, що відбувається, під новим кутом.

 

— Це просто піздець, — видавив Саня, намагаючись не наробити зайвого шуму і підняти блондина на ноги.

 

— Т-та не чіпай мене! — Стас смачно вдарив по руці, що простяг йому Сашко, відмовляючись міняти положення на вертикальне. — Ти взагалі не чуєш? Я зізнався!

 

— Не кричи, будь ласка, чувак, ми ж у моєму універі, — без особливої ​​віри в те, що хтось слухатиме його, пробурмотів Мітяєв. Він схопив руку ще раз, грубо вчепившись і смикаючи колишнього коханця вгору. Жуков не розгубився і смикнув теж, щоб синхронно попрямувати вбік, тягнучи за собою п’яничку.

 

— Я сказав їм! Розповів батькам, що я — гей! Я, бляха, зізнався цим сучкам, що їбуся в зад, я їм зізнався! Ти уявляєш, Сашку?! — Стас горланив, не соромлячись, тож, напевно, уже весь двір і половина вулиці стали свідками його камінг-ауту. З кожним словом Мітяєв ставав усе похмурішим, не в силах навіть рота розтулити і сказати що-небудь: щелепи не розтискалися від жахливого напруження. — Ти задоволений, Сашку? Задоволений, га?! Тепер я не такий уже й слабкий, як ти казав, ще подивимося, хто з нас кого буде їба…

 

— Та завали ти сьорбало своє вже, — виплюнув Жуков, вільною рукою насильно стуливши жаб’ячий рот. Не можна, щоб Сашко зірвався раніше, ніж вони дістануться більш відокремленого місця.

 

Підворіття знайшлося швидко, благо, їхнє місто наповнювалося контрастами: достатньо в самому центрі звернути не туди, щоб опинитися біля наркопритону або входу в «Дірявий казан».

 

— Ти якого хуя влаштував?! — заволав Саша, хапаючи Стасика за грудки та притискаючи до цегляної стіни. Блондин стукнувся головою і щось п’яно заголосив, але Саня не став слухати — знову з силою струснув, погрожуючи порвати модний прикид офісного клерка. — Я, сука, тебе питаю, якого хуя?!

 

— А що я влаштував? Ти ж хотів, щоб я перестав бути боягузом? Ось я вирішив перестати. Я зізнався заради тебе, щоб ти… — домовити хлопцю не дали — Сашко не витримав, вбив кулак у гарне обличчя, відчуваючи неприємний хрускіт розбитого носа під кісточками. Наступний удар припав на вилицю, наступний — у підборіддя.

 

Ніжна фізіономія витонченого, солодкого хлопчика, якому й двадцяти років не даси, не те що двадцять п’ять, швидко перетворювалася на один суцільний синець. Стас любив бешкетувати під градусом, але все одно був слабким фізично, набагато слабшим за Саню, який мінімум двічі на тиждень тягнув свою тушку у спортзал для підтримки форми. Хирляк і захиститися не міг, лише затуляв руками обличчя, що взагалі не допомагало.

 

Боляче було до божевілля, уся голова ніби перетворилася на відкриту пульсуючу рану. Ніс заклало, з нього по підборіддю вниз стікала кров, забруднюючи червоним дорогу сорочку; в очах полопалися судини від сильного удару, а все обличчя загалом набувало характерної припухлості. Стасик схлипнув по-дитячому, а потім зовсім завив, не в силах стримати ні біль, ні образу, що переливалася через край, нарешті знайшовши вихід назовні. Четвертого удару не сталося — Влад відтяг Сашко назад, заламуючи руки, щоб не вирвався. Мабуть, Стасові слід подякувати Жукову двічі і порадіти, що друг у його колишнього виявився більшим і сильнішим, ніж він сам.

 

— Я вб’ю тебе, блять, якщо ти ще хоч слово скажеш! — усе ще вириваючись зі сталевої хватки, запевнив Мітяєв, дивлячись на Стасика шаленими від злості очима. — Я, нахуй, взагалі зрозуміти не можу, що то за фішка така — ламати все навколо? Чи це тільки для мене такий атракціон небаченої щедрості?

 

— Я… — блондин весь стиснувся від жаху, не думаючи навіть, що колись зможе побачити добродушного хлопчика Сашу в такому сказі. Стас просто не вірив, що це взагалі можливо, якщо згадати час, що вони провели разом. Мітяєв був прикладом доброти і розуміння, вірний і велелюбний, як псина. Зараз же на завсіди усміхненому обличчі красувалася пошматована жорстокістю гримаса, і Стас, хоч і протверезів ще після першого удару, за тваринним страхом усе одно не бачив у Сашка причин злітати з котушок.

 

— Мало того, що свій зад ніколи в штанах утримати не можеш, усе шукаєш, куди б прилаштувати, то ще й псуєш мені життя своїми сраними камінг-аутами! Я просив тебе про це? А? Ніхуя я тебе не просив! То скажи, навіщо ти пускаєш по пизді моє життя? Може, розберешся краще зі своїм?

 

Мітяєву щиро поведінка колишнього здавалася глузуванням, яким його намагалися добити остаточно. Мовляв, якщо розставання після зради не пробило, тримай ще пару веселих поворотів долі по типу вимушеного зізнання громадськості у своїй орієнтації.

 

Адже це не пройшло повз вуха людей навколо, практично весь універ стояв у дворі, велика перерва ж. Багато хто стежив за шоу з інтересом, хтось, напевно, і зняти уривками встиг.

 

Сашко не був сциклом, він не соромився себе, але й відкриватися купі незнайомих людей не збирався. Тому що поза толерантною бульбашкою, що оточувала його, гомофобія все ще існувала. З якихось безглуздих причин у двадцять першому столітті вона досі не була важким, але давно пройденим етапом.

 

— Я-я-я просто…

 

— Та краще б ти залишався боягузом, як і раніше, — запевнив Сашко. — Чувак, відпусти мене, я більше його не зачеплю, — голос звучав переконливо, і Жуков відпустив друга, але не відходив далі, ніж на пів метра: хто знає, що стане каталізатором наступного разу.

На пари Сашко вирішив не повертатись.

По-перше, він не був морально готовим зараз зіткнутися з наслідками п’яних зізнань Стаса. По-друге, залишалася одна пара, і та суто символічна, він навіть сенсу не бачив туди йти. Ну і по-третє, після вчиненого Сашко просто не міг не доставити колишнього додому в відносній цілості та безпеці.

 

Злість пройшла так само швидко, як і наринула, слідом бідний череп накрив сором за жахливу поведінку, хотілося загладити провину і поговорити вже нормально, причому без зайвих вух у вигляді Жукова, тільки вдвох і не посеред нелюдної, але все ж таки вулиці.

Відправивши Влада по своїх справах, Мітяєв викликав таксі, вбиваючи звично чужу адресу, і варто було машині під’їхати, насильно підхопив на руки блондина, забивши вже остаточно і на те, що подумає таксист, і на неефективні тріпотіння колишнього.

 

— Ти ледве йдеш, так що не викаблучуйся, я все одно допоможу, — запевнив Саша, дивлячись на жалюгідну побиту грудку у своїх руках.

Який же Стас таки був тендітний. Як факт, звісно, ​​Мітяєв завжди це приймав, проте він ніколи не мав приводів це перевірити на ділі. Натиснути, подивитися, як швидко витончений блондин почне ламатися і тріскатись, варто лише накричати чи вдарити у пориві агресії. Сашко не думав, що колись зможе зі Стасом так вчинити.

 

Блондин, тим часом, все ще перебував у шоці від образи та болю, який у голові собі він знатно перебільшував за інтенсивністю. Сашко тепер, крізь призму недавніх подій, здавався страшним і зовсім чужим.

 

— За що ти так зі мною? — уже на порозі квартири прошепотів Стасик, скляним поглядом окреслюючи передпокій. Саня мав рацію, ноги і справді не тримали, Стас повільно та несміливо опустив зад на тумбу, що стояла поруч.

 

«Те саме питання до тебе», — Мітяєв глянув на колишнього вивчаюче і присів навпроти прямо на підлогу, спершись на двері спиною. Сашу навіть нічого не дивувало. Перебуваючи у стосунках вже більше півроку, він давно звик до того, що Стас ніколи не визнає своєї провини, наполегливо гне опонента, доки той не здасться, не прогнеться і не прибіжить рачки з вибаченнями, закинувши великий шорсткий язик на плече.

 

— За все хороше, Стасяне, — повітря вилетіло з грудей шумно, голову Сашко відкинув назад, дивлячись у стелю і намагаючись підібрати слова. — Ти був егоїстом, коли ми зустрічалися, лишився ним же, коли розлучилися. Ти подумав, які наслідки будуть у твоєї п’яної витівки? Навіщо ти взагалі пив?

 

— Мене покинули, хіба напиватися на честь цього не нормально?

 

— Бля, зав’язуй нісенітницю вже пороть, ну серйозно. Тебе кинули, бо ти не можеш забути свого колишнього і постійно пускаєш по ньому соплі, — Мітяєв задумався, чи змінилася б течія сьогоднішнього дня, якби вчора він поговорив із хлопцем нормально, розставивши всі крапки над «і»? Жаль все-таки, що умовного способу в історії не існує. — А по морді дали за те, що не тримаєш язика за зубами. Я не збирався зізнаватись і ускладнювати собі життя. Подумай, як би ти відреагував, прийди я до тебе в офіс ось також: п’яний і з шикарним камінг-аутом?

 

У відповідь нічого, окрім тиші, Сашко так і не почув. Добре, що нічого іншого він не чекав від писаної торби, якою Стасик був у їхніх стосунках. Мітяєв все гасав з ним, заліковував рани, допомагав забути колишнього, але, за фактом, став ідіотом, який сподівався на неможливе.

 

— Мені треба було поговорити з тобою ще після першого разу, — погляд зі стелі плавно перекочував на Стаса, той байдуже дивився в одну точку. По розбитому обличчю нічого прочитати не виходило, говорити він теж не поспішав, тож Сашко вирішив продовжити щиросерде зізнання. — Тоді я все це зам’яв, вдав, що все не так погано, але, якщо чесно, мені просто здавалося, що істерики влаштовують тільки малолітки, от і проковтнув.

 

— Ти не малолітка, — все ж таки подав ознаки життя Стасик. Незважаючи на непроникний ігнор на вигляд, хлопець справді Мітяєва слухав, причому дуже уважно.

 

Здається, це була перша їхня розмова «до душі» за весь час. Вони трахалися, звикали один до одного на побутовому рівні, проводили разом час і начебто навіть знайшли якісь спільні інтереси, але Сашко ніколи не говорив про свої почуття. Незважаючи на балакучість і досить чесну натуру, у стосунках він ставав абсолютно замкнутим. Як Стас міг дізнатися про його ставлення до камінг-аутів, якщо вони про це ніколи не говорили? Не знайомили один одного з друзями та родичами, не обговорювали, чим Мітяєву хочеться займатися після універу, що вони робитимуть разом через рік чи два. Про що Сашко хоч мріяв взагалі? Стасик не знав, але провина його в цьому була лише п’ятдесят відсотків. Він сам з радістю ділився своїми думками і переживаннями, спочатку навіть просив того ж від Сані, але незабаром втомився битися об непробивну стіну і перестав питати, почав говорити сам за двох.

 

Так і народжується відсутність інтересу: те мерзенне почуття, коли ти начебто й знайомий з людиною вічність, начебто й повинен бути йому найближчим, але ви настільки чужі, що незручно навіть розповісти, як у тебе день минув. Багато хто боїться, що побут безповоротно поглине відносини, тому змінюють локації, пробують нові пози в сексі, закуповують тоннами вібратори та лубриканти. Господи, навіть закінчують будь-які курси на кшталт «як здивувати/задовольнити/утримати свою другу половинку». І це важливо, безумовно, але іноді досить просто говорити: із собою та з партнером. Адже важливим є лише інтерес, він народжується і віддає кінці в голові, і анальні пробки ніяк не зможуть його воскресити.

 

— Малолітко, бо хотів здаватися, а не бути, бляха. Треба було ще тоді розбіжаться, але мені здавалося це таким дурним вчинком… Типу, хто драму розводить з-за нісенітниці такої? — Сашко вигнув брови будиночком і сумно посміхнувся. Він ніяк не думав, що сидітиме в передпокої на підлозі, дивитиметься на розбите обличчя Стаса і розумітиме, що зовсім нічого не відчуває. Взагалі, він збирався запропонувати хлопцеві з’їхатися кілька місяців тому, ще до того інциденту. Чому не запропонував? — Але зараз мені просто хочеться, знаєш, щоб ти відчув, як це —бути без мене. Поставити на своє місце. Боже, звучить жахливо, так?

 

 — Не те слово, — Стасик пирхнув і відразу скривився від болю. За іронією долі, коли це вже не мало значення, він почував себе набагато ближче до Сашка, ніж раніше. Можливо, ці двоє мали шанси, шкода, що ніхто не навчив ними користуватися. — Але я розумію, про що ти. Я зробив тобі боляче, як раніше зробили мені. Напевно, це нормально — бажати невеликої помсти.

 

— Не заохочуй у мені мстивість, — Саня посміхнувся вже бадьоріше, відчуваючи, що розмова підійшла до логічного завершення, та настав час прощатися. — Мабуть, я піду. А ти їдь до травматолога, здається, я зламав тобі ніс.

 

— Ну, дякую за попередження, Мітяєв, — Стас ухопився за простягнуту долоню і акуратно сповз із тумби, щоб закрити за Санею двері і справді з’їздити до лікаря. На душі все ще було лайново, мабуть, після усвідомлення, як багато в них було шансів, стало гірше, але запивати горе більше не хотілося. — Я напишу тобі.

 

—М? — Сашко вже стояв біля ліфта і зсунув брови, дивлячись на Стаса.

 

— Ну, коли відчую. Щоб ти хоч в курсі був, — хлопець посміхнувся беззлобно, зачинив двері і притулився лобом до холодного металу, відчуваючи, як куточки рота пливуть вниз, а губи починають дрібно тремтіти, ніби намагаючись впоратися з емоціями, що наринули. — Хоча, схоже, я вже.

 

***

 

— Ну, що він, прийде? — почулося з кухні, де ось-ось почнуть збиратися всілякі сумнівні й не дуже особи, щоб скуштувати алкогольні дари.

 

— Ага! — у відповідь прокричав Влад, розпавшись на дивані, уважно вчитуючись у текст на екрані. Окуляри з’їхали з перенісся, він не поспішав їх рухати на місце: короткозорість дозволяла читати з невеликої відстані і самостійно.

Жодних секретних шифрів і послань, навіть через кілька хвилин, хлопець не помітив, і зрештою все ж таки змирився — розмова Мітяєва з колишнім пройшла вдало, турбуватися нема про що.

Не те, щоб Влад такому розкладу був не радий, навпаки! Але після кількох годин підготовки до різних подій: від возз’єднання голубків до холоднокровного вбивства одного з них, — важко було налаштуватися на позитивний лад.

 

«Цікаво, про що вони говорили?» — вузлуваті пальці закопалися в русяву маківку, ліниво чухаючи голову суто на автоматі. Все те, що відбувалося в цей нескінченно довгий, дивний день, ніяк не виходило у Влада з голови.

Звичайно, він давно знав, у яких стосунках і з ким перебуває його найкращий друг. Ну, у глобальному розумінні. Він пам’ятав, як і за яких обставин Саня розповів йому про свою орієнтацію, у пам’яті досі виринали навіть вирвані з контексту фрази.

 

Мітяєв ніколи не соромився говорити з ним на цю тему, після визнання, Влад, мабуть, бачив фото всіх залицяльників друга, знав подробиці початку стосунків та їхнього розриву. І Сашко, схоже, не мав ні сорому, ні совісті, бо деяких подробиць очкарик радий би і не знати, але що ж вдієш, така ось специфіка їхньої дружби.

Однак Жуков ніколи так близько не торкався того світу, що Мітяєв називав особистим життям. Бачити фото людини та її ж наживо — різні речі, що вже говорити про те, під яким враженням хлопець залишився після знайомства зі Стасом. Думки витали навколо гарненької мордочки, шістдесят відсотків якої займав широкий, жаб’ячий рот, і все ніяк не міг позбутися мурашок. Неприємні. Стасик залишив про себе настільки незабутнє лайнове враження, що Жуков навіть не знав, до кого більше роздратування відчуває: до огидного блондина або до податливого, як ганчірка для підлоги, Сані, що дозволяє морально їбати себе і в хвіст, і в гриву.

 

«Де він взагалі знаходить ТАКЕ, — Влад згаду, як Стас миттєво, варто було Сані трохи охолонути, увімкнув ображену невинність, тільки так зневажаючи колишнім. І що зробив Мітяєв? Рвонув соплі Стасові підтирати, аж волосся назад. — Можу сперечатися, цей ідіот перед убогим своїм ще й вибачався».

 

Стасик не був гідний Сані. Ніхто його не вартий.

 

Влад загалом не міг собі уявити людину, яка поряд з його другом виглядала б органічно і якимось дивним чином вписувалася б у картину світу Мітяєва так гармонійно, ніби була намальована там спочатку. Цікаво, якою буде ця людина і чи взагалі буде?

 

— Ти не хочеш підняти свою дупу і допомогти? — смоляного кольору шевелюра з’явилася у дверях. — Я заїбався вам кулінарні шедеври стругати на самоті.

 

Жуков неохоче сповз з дивана і потопав на кухню, де Макс — господар квартири, справді розвів бурхливу діяльність, нарізаючи, без жартів, цілий таз олів’є.

 

— Ти взагалі знаєш, що ми пити збираємося, а не салати жерти?

 

— Без нормальної їжі перед алкашкою блюватимеш далі, ніж бачиш, — пояснив Калимов для особливо обдарованих, простягаючи Владу другий комплект ножа та обробної дошки.

 

«Ну просто один в один Мітяєв», — Жуков пирхнув, згадуючи, як найкращий друг перед будь-якою п’янкою, вчив його тому ж, озброюючи величезними порціями і першого, і другого, і навіть компоту. Мама Сашка готувала, як боже, і відмовлятися від таких подарунків долі було просто грішно.

 

— Відклади окремо все це, доки горох не додав, Саня його не їсть.

 

— А ви прямо голубки такі, я у захваті, — Максим усміхнувся і втрамбував частину салату окремо в глибоку тарілку. — Де він до речі — твій наречений?

 

— Я просив начебто без підколів? Саня добродушний хлопець, але коли зуби вибиватиме тобі-балакучому, я тримати його не стану, — у тон опоненту відрикошетив Влад, піднімаючи куточки губ явно не в добродушній посмішці.

 

Він сам собі зараз здавався мамою ведмедицею, але вдіяти нічого з собою не міг. Жуков ніколи не зізнавався нікому в чомусь настільки особистому, але був абсолютно впевнений: Сашку знадобилося чимало сил для того, щоб навіть близьким зізнатися у орієнтації. І вдесятеро більше знадобиться, коли він увійде в універ не як завжди, а з тавром «підор» на лобі. Зовсім не хотілося дивитися, як у нього летять помиї навіть у компанії добрих знайомих. — Говорив, що вибере сорочку і прийде, — «мені страшно уявити, що він там вибере з такої нагоди».

 

— Ну, а поки його немає, можна продовжити мої підколи, — на Калимова загроза не надто вплинула, і хоч насправді ніякого негативу ні до Влада, ні до Сашка він не відчував, випендрювався суто з принципу, не в силах стримати пориви дитсадка.

 

 — Ну, так є я, — з тими ж поривами не міг упоратися й Жуков, який в якийсь момент аж надто розлючено почав різати картоплю в мундирах. Під таким натиском бідолаха здавалася без бою, перетворюючись на пюре, замість акуратних кубиків. Що тут сказати, жінка просто розтанула у сильних чоловічих руках, не інакше.

 

— Ой, я прям пісьнув від страху, — монотонно, навіть не дивлячись на Влада, запевнив Макс, навмисне ще більше розпалюючи приятеля. — Ріж уже салат, скоро народ почне підтягуватись.

 

***

 

Взагалі, не рахуючи часом девіантної поведінки, у Сашка дійсно було багато шансів заробити собі середніх розмірів армію фанатів на вищезгаданому сайті.

Він хлопець ладний візуально: правильні пропорції тіла щодо зрісту, підтягнуте, цілком пристойне тіло, густе, кучеряве волосся, фізіономія, зрештою. Остання могла стати окремою темою для розмови, більшу частину якої було б відведено міміці — в міру активною і при цьому привабливою. По правді, Мітяєв не раз чув приємні слова про ямочки на його щоках і незвичайний розріз очей, через який він невловимо нагадував цуценя.

Від ролі секс-символу хлопця відокремлював лише один чинник — харизма, яка абсолютно не в’язалася зі словами «гарячий, пристрасний, сексуальний» у загальноприйнятому розумінні. Незважаючи на цілком собі непогану начинку під симпатичною обгорткою, він залишався людиною, яку не хочуть саме через його персоналіті.

Жуков потрапив у ціль своїми словами, чим практично Сашка добив, а після випадку зі Стасом, який вкотре наголосив на його любовній профнепридатності, Мітяєв бачив сенс перестати намагатися сподобатися і підлаштуватися. Відійти від ролі такого собі сільського дурника і підняти планку до рівня «міський божевільний».

Почати довгий шлях внутрішніх змін Мітяєв вирішив прямо на святкуванні на честь початку навчального року і близько п’ятої вечора стояв на порозі квартири старшокурсника, який любив систематично влаштовувати збіговиськи у себе вдома. Сашко на них зазвичай не потрапляв, але Влад заходив часто, і з господарем квартири вже встиг потоваришувати.

 

Двері відчинилися ривком, сходова клітка відразу наповнилася гулом бітів.

 

— О, ти вчасно, — брюнет усміхнувся, впускаючи гостя всередину. — Якраз усі зібралися.

 

— Круто! Я приніс бухло, — Сашко простяг господареві пакет із парою пляшок.

 

— У-у-уф, текіла? Тут хлопці більше по пиву та слабоалкоголці виступають.

 

«Але я таке люблю, просто пити зазвичай нема з ким», — Максим подумки похвалив себе за ідею запросити Жукова разом із найкращим другом, що так мальовничо сьогодні відзначився на обідній перерві.

 

— Ну, значить, сам питиму, не біда, — Саня знизав плечима і пішов коридором на поклик музики. — До речі, — він обернувся на порозі до кімнати. — Як тебе звати?

 

— Макс, — питання хлопця просто шокувало. По-перше, йому здавалося просто верхи нетактовності приходити в гості і навіть не спромогтися дізнатися, до кого. По-друге, йому в принципі було незвично, що хтось його не знає. Не те щоб він був такою вже відомою особистістю, але весь їхній універ, починаючи з першокурсників, поголовно знав, що у Калимова вдома завжди найвеселіші квартирники. І Мітяєв на тлі всього цього натовпу здавався створенням просто інопланетним. Хоча, чого таїти, на будь-якому тлі Мітяєв напевно виглядатиме однаково.

 

— Дуже приємно, дякую, що запросив, — Саня добродушно посміхнувся і потопав у вітальню.

 

— Ну нарешті, — заволав захмелілий Жуков, ставлячи липку склянку з чимось солодким і кислотно-рожевим на стіл. — Я все думав, коли ти цю хуйню начепиш на себе!

— Ну коли, як не сьогодні? — Саня пирхнув, плюхаючись поряд з другом на диван. Близько року тому він чогось замовив сорочку з дуже пікантним принтом і все не міг придумати привід, щоб одягнути її. — Не щодня весь універ обговорює мою блакитність.

 

— Швидше за те, як тебе будуть пиздити у понеділок, — Влад явно за сьогоднішній день перевиконав план дружньої підтримки і пішов у мінус, тепер обіцяючи добивати Мітяєва кожним своїм словом.

 

— Просто чудово, — шатен сьорбнув із чужої склянки і скривився: таку погань він тисячу років уже не пив. — Треба не забути взяти у понеділок шолом та наколінники.

 

— Залиш у спокоїмою склянку! Іди, налий собі, — очкарик висмикнув келих із чужих рук, ледь не перекинувши вміст на себе. — Візьми ще дощовик на випадок, коли вирішать занурити в унітаз.

 

 — Я не питиму таке, де моя текила? Макс сказав, що її пити не буде ніхто, тож у мене є чим зайнятися цього вечора. І що їсти? — шатен витягнув шию, роздивляючись стіл. Крім піци, бутербродів та інших ковбасних справ, у середині столу стояло Воно. Олів’є в гігантському тазі підкорило його до глибини душі, навіть захотілося потиснути руку тому, хто створив цей шедевр. — До речі, я запитав, як його звуть. Дуже неввічливо?

 

— Максимально, — припечатав Жуков, пхаючи друга в плече. — Він, між іншим, залишив тобі олів’є без гороху, тож краще запам’ятай ім’я свого благодійника, сучара ти невдячний.

 

— Бля, треба буде вибачитись потім.

 

— Реально не пам’ятаєш? Ми святкували тут закінчення сесії минулого семестру.

 

— Що я можу пам’ятати, якщо мені Стас тоді мозок їбав весь вечір, щоб я швидше повертався?

 

З того вечора Митя справді пам’ятав лише втому після здачі останнього заліку та нескінченну перепалку в директ. Калимов, навіть якщо й був там, у пам’яті не надрукувався абсолютно. Зараз Сашко розумів, що було б набагато простіше поїхати додому в той день, але тоді це була справа принципу. Показати, що він сам розпоряджається своїм життям, а після приїзду майже повзати на колінах, ублажаючи вражену гордість Стаса.

 

 — Чувак, у мене від самого себе мерзенні мурашки, — Мітяєва пересмикнуло від сорому за свою поведінку в минулому.

 

— Розумію, у мене теж від тебе часто погані мурашки, — активно закивав Алад, осушуючи келих одним ковтком.

 

— Бля, та й мудак ти.

 

— Намагаюся тримати планку, брате.

 

***

 

Події розвивалися швидко. Алкоголь лився рікою, причому в Жукова буквально, та й на підлогу, до того ж. Хмелів друг швидко, рідко доживаючи до кінця збіговиськ у свідомості. Цей раз винятком не став, Влад протримався якихось кілька годин з моменту, як прийшов Сашко, а потім заснув у тій самій позі, в якій кілька хвилин тому щось мовив з серйозним обличчям. Говорив про картини і Саню, але Мітяєв, скільки не пробував, цей шифр розгадати не міг.

 

«А я казав, що їсти треба нормально», — Митя зітхнув, підкладаючи під голову очкарика подушку.

Сам він практично нічого не пив, під’їдаючи страви зі столу і слухаючи кумедні історії, якими гості Калимова ділилися з великим задоволенням. Було весело.

Весело?

Насправді веселощі тільки починалися. Хтось дістав гітару, і люди навперебій почали замовляти улюблені пісні, на столі з’явилися нові пляшки, за якими хтось із хлопців бігав зовсім недавно, а дівчатка дорізали ще бутербродів із того, що знайшлося в холодильнику.

Сашко тисячу років не бував на таких заходах, встиг навіть забути, як це, і перебувати в натовпі стало некомфортно.

Тому що він ні чорта не був радісним. Тому що сьогодні безперечно був не легкий, веселий день, і безглуздо це приховувати від самого себе, раз вже Жуков заснув. Не треба було посилено вдавати, що дупа, якою повернувся до нього всесвіт — це звичайна справа.

 

— Що робиш? — запитання заснуло Саню зненацька, коли той відкривав пляшку текіли, сидячи на кухні на самоті. Він просто вирішив, що занадто тверезий для загальних веселощів.

Калимов же, який спостерігав із боку, без сумнівів видав би Саші не один, а аж десять Оскарів за гру на публіці.

 

«Боже, обличчя таке, ніби він зараз хряпне стопку і піде петлю собі в’язати, — Максим притулився до одвірка, подумки всміхаючись від того, як Саня завмер з пляшкою в руках, наче чекаючи дозволу. — А десять хвилин тому іржав, як кінь, аж пиво через ніс лилося».

 

— Збираюся випити?

 

— Один?

 

— Теж хочеш? — Сашко посунув бровами здивовано. — Ти ж казав, що тут ніхто такого пити не буде.

 

— Вони — ні, — брюнет поглядом показав на збіговисько за стіною. — А я люблю, тільки лайма вдома нема.

 

— Я спер лимон зі столу, його все одно ніхто не їсть, — хлопець знизав плечима і поліз у шафку, щоб дістати другу чарку.

 

«Нахабство — друге щастя, — Калимов усміхнувся і присів поряд за стіл, спостерігаючи, як Сашко висипає сіль на маленьке блюдце і облизує краї однієї з шотниць, щоб потім вмочити їх у білі кристалики. — Моє ім’я дві години тому дізнався, і вже на кухні нишпориться».

 

— Не гидуєш? — натякнув Мітяєв на другу чарку.

 

— Ні, — Максим похитав головою, уважно спостерігаючи за язиком, що проходив швидкими рухами по склу. Хлопцеві на п’яну голову це чомусь здалося видовищем вкрай цікавим. — Чому пішов?

 

«І чому сидиш тут з обличчям побитого цуценя?»

 

— Хіба я пішов? — хлопець насупився, намагаючись налити текілу в шотницю однаково. — За стіною сиджу.

 

— Один?

 

— Я такий тверезий, що починаю ставати нудним, ось і вирішив трохи підбадьоритися. До речі, я хотів вибачитись.

 

— Щось уже встиг розбити? — Калимов звузив і так розкосі очі, через що вони перетворилися на обрамлені довжелезними віями щілинки.

 

— Шо? А ні, нічого не розбив, — куточки рота піднялися, показуючи приховані на щоках ямочки. — За те, що не знав твоє ім’я. Правда, коли ми бачилися, я був зайобаний зовсім, нічого до пуття не пам’ятаю.

 

— Та гаразд, мені взагалі насрати, — брехав хлопець, не моргнувши. — Ми раніше й не розмовляли жодного разу, було б що запам’ятовувати.

 

«Але мене явно запам’ятав, інакше не запрошував би», — Саня явно бачив нестикування, але вирішив не загострювати увагу.

 

— Ну, зараз розмовляємо, тож більше не забуду, — ніби тост промовив Митя, піднімаючи чарку.

 

— Та не сумніваюся, я взагалі чувак, якого легко запам’ятати, — запевнив Макс, цокаючись.

Перша чарка пішла погано. Текіла насилу проходила в горлянку, комом стояла в трахеї, Сашко заплющив очі і запхнув у рот часточку лимона в надії проштовхнути рідину вглиб. Друга йшла вже легше, навіть згадався смак: специфічний спочатку, але варто звикнути — солодкуватий і досить приємний. На третій в обох почали розв’язуватися язики, і відчуття складалося таке, ніби спілкувалися вони вже не вперше.

 

 — Що робитимеш у понеділок? — Макс дістав із Сашкової спільної пачки цигарку і підкурив, шарячи по столу в пошуках попільнички.

 

— Та хуй його знає. Не кидати ж універ через те, що якийсь дебіл перепив і влаштував сцену, — Саня наливав уже четверту, з обличчям старого мудреця намагаючись вирівняти рівень рідини в обох шотницях. — Тим паче, все забувається, наб’ють морду кілька разів і забудуть.

 

— Сам у це віриш? — Макс дивився на хлопця впритул. Було в цьому другокурснику щось таке, за що погляд чіплявся і не хотів відпускати. Калимов не міг позбутися думки, що ще ніколи стежити за чужою поведінкою не було так цікаво. — Місто у нас не настільки велике, щоб швидко про таке забути.

 

— Блять, ну не кілька разів, — Саня закотив очі, пальцями вимальовуючи на блюдце із сіллю незрозумілі візерунки та лінії. — Начебто я маю варіанти.

 

 — Воно хоч варте того?

 

 — Що саме?

 

— Той чувак, що влаштував цю заварушку? — Максим уважно спостерігав, як нерозуміння на обличчі Мітяєва змінилося похмурими бровами та поглядом спідлоба. Дивно, наскільки цей вираз на симпатичному обличчі виглядав краще, ніж тупа усмішка.

Не те, щоб Максу настільки не подобалася чужа радість, але будучи засмученим, злим чи серйозним, Сашко менше був схожий на блядського інопланетянина. У своєму стандартному режимі хлопець здавався настільки не від цього світу, що ставав майже невловимим. Максим, будучи тверезим, ніколи не признався б у такому, але зараз легко було собі сказати:

«Те, що в нього є якась срана коробка в голові, куди він може сховатися від усіх на світі, мене ДРАТУЄ».

Дратує ще з того разу.

 

— Ми розлучилися ще до того, як він це вичудив.

 

— Ось як. Подвійно хуйово, — Макс брехав і не червонів. Весь сьогоднішній день він щиро думав, що те, що відбувалось на дворі універу — дуже своєрідне, але все-таки освідчення в коханні. Тепер на душі було якщо не радісно, ​​то як мінімум спокійно.

 

 — Та не те щоб, — ​​Сашко засунув обмазаний сіллю палець у рот, смішно прицмокуючи. Калимов за кожним рухом губ спостерігав заворожено, нервово ковтаючи слину, що стала грудкою в горлі. — Це менше з того, що хвилює мене зараз. Попереду цілий навчальний рік із людьми, яким ще доведеться пояснити, що підор — це якщо й вирок, то для мене, а не для них.

 

Коли вони розмовляли с Сашком вперше, на тій самій гулянці після сесії, Мітяєв здавався зовсім іншою людиною. Більш істеричним і зовсім не таким неземним, зараз же від того скиглії не залишилося і сліду, хлопець ніби прийняв пиздець, що відбувається, як даність, і вирішив не морочити собі голову тим.

 

— А що в тебе?

 

— В сенсі? — брюнет видихнув дим Мітяєву прямо в обличчя, а той навіть не скривився, пальцями погладжуючи чарку, наче вивіряючи ідеальний час для того, щоб випити.

 

— Сидиш тут, зі мною, хоча у сусідній кімнаті сидить чоловік п’ятнадцять твоїх гостей.

 

«Та багато ти розумієш, — Максу щиро не вірилося, що у Сашка пам’ять коротка НАСТІЛЬКИ. Здавалося, він просто жартує, бо інакше ситуація виглядає такою сюрреалістичною, що мимоволі закрадаються сумніви: раптом Калимов це вигадав? — У такому разі, маю погані новини для підсвідомості, адже тоді я, виходить, їбанувся однозначно».

 

— А в тебе комплекси якісь чи шо? Чимось гірше за інших себе вважаєш?

 

— А ти, мабуть, любитель тактики «кращий захист — напад»? — хлопці посміхнулися майже синхронно і все ж таки добили четвертий шот мовчки. — Не гірше і не краще. Я один, а там купа народу.

 

— Слухай, якщо тебе так напружує моя компанія в моєму будинку, то я можу й звалити, звичайно, — Калимов натурально знущався, провокуючи Саню на реакцію дешевими трюками. І це працювало швидше, ніж лакмусовий папірець із кислотою на хімії.

 

— Бля, я ж не казав такого! — Мітяєв начебто й розумів, що його провокують, але все одно вівся, як маленький. Низько бюджетні фільми-істерики Стас закочував йому кілька разів за день, мабуть, тому Сашко звик реагувати так, як від нього очікують. — Нічого мене не напружує, просто стало цікаво. Люди не йдуть посидіти наодинці, якщо у них все нормально. Зі мною зрозуміло, а що в тебе?

 

Взагалі, Макс пішов за Мітяєвим, але не говорити ж йому про це?

 

— Дуже голосно.

 

— То розжени всіх, — резонно запропонував Сашко.

 

«Але тоді підеш і ти».

 

— Та хай веселяться, рано ще, і дванадцяти нема, — збіговисько справді почалося досить рано, і за мірками стандартних тус, розходитися додому ще неввічливо. — А мені й тут непогано.

 

— Отже, тебе моя компанія не напружує? — усміхнувся хлопець. Раніше Сашко був упевнений, що коли люди дізнаються про його секрет, тут же відвернуться. Вилітав з голови факт, що його вже прийняли батьки та Жуков, то чому схвалення від решти досі здається недозволеною розкішшю?

 

— Отже, все-таки комплекси, — виніс вирок Калимов і махнув у бік пляшки, щоб Мітяєв оновив чарки, що пустували.

 

***

 

Коли близько третьої години ночі Жуков прийшов до тями, люди й не думали розходитися. Пісні плавно перейшли у танці, гомін все наростав, і бідній голові Влада легше від цього не ставало.

 

—Де Саня? — подав голос хлопець, і йому, на диво, відповіли, махнувши у бік кухні. Насилу піднявши тушку з дивана, Влад попрямував у коридор, трохи похитуючись, але вже швидше від головного болю, ніж від алкоголю. Сміх він почув ще на виході з вітальні, а тому завмер, прислухаючись.

 

— …Зрозумів, що в мене встає, і я такий, — Мітяєв явно скорчив якусь пику, тому що Макс заржав, втикаючись лобом у згин ліктя. — Шкільний спортзал, розумієш. А на мені ще ці шортики дебільні короткі…

 

 — А-ха-ха, боже, — Калимов сміявся так, що на очах виступили сльози, хлопець витер їх тильною стороною долоні, намагаючись віддихатися. — А ти що?

 

 — А що я? На весь зал заявив, що в Каті Медушкіної топ з дуже глибоким декольте,

а мені взагалі-то чотирнадцять, і це природна реакція організму! — Саня теж усміхався, ледве тримаючи в руках пляшку. Не розливати текілу вже не виходило, хлопці за останні три години, мабуть, встигли перевиконати план споживання алкоголю, перейшовши вже на другу пляшку і навіть випивши її на чверть.

 

— Серйозно? Ну ти даєш, — останні півтори години практично будь-яке слово хлопці вже зараховували до приводу занапастити спиртного, і хором горланя «За це й вип’ємо», дзвінко цокалися, цей раз винятком не став.

 

 — А що я мав сказати? «Вибачте, будь ласка, у мене стоїть на свого однокласника, нічого не можу з цим вдіяти»?

 

Хлопці продовжували хихикати, але Владу чомусь з кожним слово все більше ставало не до сміху.

 

— І то правда, — погодився Максим, відправляючи в рот самотній шматочок ковбаси. — А врешті-решт ти йому розповів? Ну, ти ж сказав батькам, Жукову, там, а з тим хлопцем що?

 

— Ну, на кшталт того, — Саня змазано погодився, Макс миттєво зауважив, що зайшов на слизьку стежку, де Мітяєв будь-якої миті міг психанути і фігурально спустити з неба на дупу Калимова, обриваючи розмову. — Нічого цікавого.

 

«Ага, як же. Настільки не цікаво, що в тебе на лобі написано «я досі плачу ночами, коли згадую про це». Прям зовсім не цікаво, ти маєш рацію».

 

— Не думай ридати. Хоча, якщо все ж таки вирішиш, так і бути, підставлю тобі плече. Але дивись, потім не розплатишся.

 

 — У тебе там що, злиток золота замість плеча?

 

— Ага, а член із алмазів.

 

— Во-о-оу, можна було й без таких подробиць. Я ж педик, раптом втріскаюсь ще, — жартома попередив Мітяєв.

 

— А ти ще ні? — не залишився в боргу Максим. — Я вже придумав, як гарно відшити тебе.

 

— Навіть так? — Сашко вдавано образився, стираючи уявну сльозинку з щоки. — Я — хлопець незабутній, тож навіть не думай легко позбутися!

 

«Як же це все… — Влад зняв окуляри і обережно поклав на тумбу біля входу. — Мене ДРАТУЄ, матір вашу».

 

 — Та-ак, і пам’ять феноменальна. Плавали — знаємо, — Максим закотив очі і клацнув Мітяєва по лобі.

 

— А це ти до чого? Не зрозумів.

 

— Та так, не бери в голову, — нудним голосом озвався Калим. Жуков же зрозумів, що більше за цим воркуванням спостерігати не може і до кухні все ж таки увійшов. Першим його побачив Макс, що сидів обличчям до дверей, і поглядом спробував передати все своє невдоволення.

 

— В сенсі? Розповідай давай! — не вгавав Сашко, не підозрюючи навіть, що за його спиною хтось стоїть. — У мене гарна пам’ять взагалі, досі пам’ятаю вірші, які в молодшій школі навчав!

 

— Сань, — Влад скуйовдив долонею чуже волосся. Сашко під тим дотиком навіть здригнувся від несподіванки. — Можна буде в тебе відлежатись, поки не відпустить? Мати з гівном з’їсть, якщо бухою прийду.

 

— Ну ти даєш, так лякати мене! Звичайно, зараз посікаю, і підемо. Тобі лайново? — дбайливий до мозку кістокМітяєв миттєво забув і про розмову, і про Калимова, який за всім, що відбувається, похмуро спостерігав.

 

 — Таке, буде краще, якщо просплюсь нормально, — запевнив Влад, ненав’язливо підштовхуючи друга до туалету. Варто було тільки дверній клямці видати характерний звук, Жуков повернувся до столу, впираючись у Макса поглядом. — Не знаю, що тобі там у голову стрільнуло, але не треба знущатися з нього, окей?

 

— Ти про що? — корчити з себе дурня у Калимова виходило просто огидно, але він продовжив, навіть на підсвідомому рівні відчуваючи, як опонента це дратує.

 

 — Про те саме. Не фліртуй з ним. Він пожартує, але не забуде.

 

«Ой, ти, блять, не повіриш, наскільки цей хлопець може бути забудькуватим».

 

— І що тоді?

 

— І тоді мені доведеться занурити обличчям в унітаз чергового недоумка, який розбиває йому серце, — запевнив Влад, упершись долонями в стільницю, майже перегинаючись через неї, щоб присунутись до приятеля ближче.

 

 — Чувак, на мою думку, ти утрируєш.

 

 — Послухай Ти, — вкрадливо, крізь зуби зашипів Жуков, нависаючи над Максимом. — Я був тим хлопцем, якого він любив у школі, я був з ним поруч, коли йому тисячний раз зраджували, тож напевно знаю, наскільки сильно і довго він може вражатись твоїм знущанням.

 

Повисла труна тиша, але лише на якусь мить, Саня і тут встиг зіпсувати момент, натискаючи на злив унітазу.

 

«З чого взагалі він узяв, що я знущатимуся над Мітяєвим?»

 

— Тому не треба вплутувати його в ці пошуки себе, добре, чувак? Скачай тіндер, якщо хочеш експериментів.

? Scanners — Sick Love

 

Сашко був ласий на складні стосунки. Він прив’язувався до людей миттєво, завжди міг знайти в будь-яких помиях щось хороше і закохувався в це так сильно, що почуття його поневоляли. Його кохання ЗАВЖДИ було хворе і токсичне, а вибір — невдалий, бо він у принципі не вмів вибирати. Якщо провести аналогію з їжею, то життя Сані було подібно до затяжного харчового розладу.

 

Він вживав, не перебираючи, навіть не принюхуючись. Їв-їв-їв, розмазуючи майонез по обличчю та футболці, запихаючи в себе їжу руками, заштовхуючи пальцями в глотку глибше, забувши про правила пристойності та столові прилади. Він не звертав уваги на запах тухлятини, на покриті пухнастою пліснявою макарони в соусі, що прокис, і на купу опоришів у м’ясі. Він не знав міри, ніби бездонна бочка заповнював порожнечу всередині, доки до горла не підступлять блювотні позиви.

 

Йому робили боляче, він — теж, і стосунки, варто лише переступити через букетно-цукерковий період, плавно перетікали в телешоу «Сдохни чи помри». Ендорфін перекривав голос здорового глузду і проходив ковзанкою за раціональністю. Кохання втрачало обриси прекрасного, спотворюючи сам зміст, що в нього зазвичай вкладають.

 

Спостерігаючи кілька років за тим, як Мітяєв морально розкладається, Влад вже й не сподівався побачити проблиск розуму в погляді друга. Але час минав, і навіть у непробивних ідіотів може з’явитися шанс на порятунок. Сашко мінявся, і відносини зі Стасом, хоч і виглядали з боку максимально токсичними, насправді вже були прогресом. Мітяєв так і залишився м’яким, податливим у багатьох аспектах, але почуття перестали бути несвідомими. Говорячи простою мовою: Мітяєв, сидячи перед тарілкою їжі, тепер бачив різницю між гнилим яблуком і свіжим.

 

Розуміючи, до якої розрухи веде неправильний вибір, Сашко усвідомив: не треба сприймати як даність те, що перше попадеться на очі. Варіантів багато, і необов’язково обирати одразу, на іспиті завжди можна почеркати олівцем, приміряти різні розвитки подій та вибрати в результаті свою суб’єктивно правильну відповідь. Головне — не розчинятися, не відключати критичне мислення.

 

Звичайно, в очах Жукова Саня все ще залишався людиною нестабільною. Важко звикнути до чогось нового, коли кілька років поспіль спостерігаєш ту саму, не надто приємну картину. Важко визнати, що людям властиво рости, що Мітяєв теж може набути стрижня і впевнено стояти на ногах.

 

— Не влазь, — попередив Мітяєв. До університету залишалося кілька сотень метрів, і Саня проводив другу останній інструктаж перед важким навчальним днем. — Я не хочу тебе вплутувати в цей цирк, і так вхопиш за дружбу зі мною.

 

— І мовчки дивитись, як тебе з лайном змішують? — Жуков хмикнув, відштовхуючи якесь сміття ногою убік. Мітяєв сьогодні був максимально зібраним, практично повна протилежність повсякденному розгильдяйству. Підготувавши себе до гіршого, він напружено дивився вперед, стиснувши зуби так, що проступали жовна. — Ні.

 

— Так, брате, — хлопець наполегливо стояв на своєму. — Почнеш впрягатися — сприймуть як виклик, а я не збираюся щось з’ясовувати та воювати. Це в принципі не їхня справа і не тема для дискусії.

 

— Але привід тобі набити морду.

 

— А ти, мабуть, хочеш надати їм привід набити морду ще й тобі, — до урни полетів цигарковий бичок, Сашко зашарив по кишенях у пошуках нової дози нікотину. — Ну влізеш у бійку, що це змінить? Мене все одно відпиздять, і якщо це питання вирішене, то я буду радий хоча б мінімізувати втрати.

 

— Ну ти й терпило, — очкарика неймовірно дратувало те, що друг так спокійно на все реагував, запалене почуття справедливості божеволіло від того, яка дикість відбувалася прямо у Влада на очах.

 

Це здавалося настільки неправильним — насильство породжене вибором, що відрізняється від твого.

 

Сашко не набив собі свастику на лобі, не ґвалтував дітей і не вбивав цуценят голими руками. Він був чесним, правильним до скрипу зубів, добрим хлопцем. Він поступався жінкам і дітям місце в громадському транспорті, купував у бабусі на зупинці букети з польових квітів, а здійснюючи погані вчинки, зводив себе тижнями, щиро жалкуючи.

 

Але вдома за зачиненими дверима він трахав хлопців, а не дівчат, і за це заслужив сьорбнути лайна за повною програмою. Яка ж нісенітниця.

 

— Я не кажу, що смирно лежатиму, поки мені відбивають нирки. Але якщо мене до випуску називатимуть підором і плюватимуть у спину, я не сильно засмутюся, — Сашко хоч і намагався говорити впевнено, нервозність все одно підступала до горла, через що серце шалено билося. — Втручайся тільки якщо вони зайдуть далеко, помирати все-таки я поки не планував.

 

До аудиторії хлопці йшли в тиші, і хоч шепіт за спинами ставав дедалі голоснішим у міру того, як вони просувалися вглиб університету, Мітяєв залишався спокійним.

 

«Якщо переживу цей день, нап’юся в такі слини, що мене тиждень із собаками по всій області шукатимуть», — хлопець видихнув і відчинив двері до кабінету, з кам’яним обличчям проходячи до свого місця.

 

На кілька секунд у приміщенні немов утворився вакуум, непроникна, густа тиша.

 

— О, підор, — кинув один із хлопців, який уособлював усе те, що для Сані було абсолютним тригером із часів шкільної лави. Такий собі збиральний образ гопника, майже карикатурний.

 

Сашко, граючи в містера незворушність, дістав з рюкзака зошит та ручку. І м’яз не здригнувся.

 

— Чого мовчиш, га? — Паша — стереотипний стереотип підійшов до Миті ближче. Сашко ніколи в ієрархію їхньої групи вникати не намагався, дотримуючись нейтралітету, але зараз дійшов висновку: саме цей гопник не надто приємної зовнішності був місцевим «голосом народу». Ну, чи просто найголосистішим. — Спермою вуха залило чи просто сказати нічого?

 

Тяжка долоня грубо штовхнула маківку Сашка вниз і зафіксувала, вчепившись у волосся пальцями-сосисками.

Влад стиснув кулаки, готуючись вибивати всі дурниці з одногрупника.

Мітяєв торкнувся чолом парти і на мить заплющив очі, рахуючи до п’яти про себе.

 

— Тобі нічого, — Сашко вхопився за зап’ястя чужої руки і спробував віддерти її від себе. Паша чинив опір, стискаючи пальці міцніше, але й Мітяєв не збирався здаватися: продовжував тягнути, відчуваючи, як на потилицю обрушуються сотні голок — скальп розлучатися з черепом не мав жодного бажання.

 

Усі завмерли, з цікавістю спостерігаючи за протистоянням. Раніше ніхто з однокурсників не спостерігав у Саші жодних проявів сили. Хоч він і був хлопцем міцним візуально, але м’який, придуркуватий характер згладжував це, у результаті він був для оточуючих слабаком за визначенням.

 

Але чи це було так насправді?

 

— Їбать, народе, ви чуєте, яке воно горде? — Пашу ситуація явно забавляла, він навмисне голову шатена підняв, а потім знову опустив, тільки тепер уже з силою впечатавши обличчя в стільницю.

 

— Ти охуїв? — Влад схопився на ноги.

 

— Я бачу, тебе дуже непокоїть моя особа. Слухай, ти, якщо що, не соромся, камінг-аут — це круто, — Митя нарешті віддер руку від свого волосся і встав зі стільця, порівнявшись з гопником. Насправді Паша не був таким вже великим хлопцем. Нижче Сани сантиметрів на п’ять, більш кремезний і, відверто, перебував не в такій уже добрій формі, хоч і міг задавити масою.

 

— Що ти сказав? — Паші не подобалося, що на нього дивляться згори донизу, а тому спробував Мітяєва посадити на місце поштовхом у груди. Не вийшло.

 

— Я сказав, що якщо тебе дуже хвилює моє довбання у дупу, звернися до психолога, він точно повинен допомогти з нав’язливими ідеями.

 

Паша, не витримавши, припечатав кулак шатену у вухо. Удар вийшов оглушливий: в очах потемніло, через дзвін хлопець не міг нормально орієнтуватися в просторі, а тому удар у відповідь припав на сонячне сплетіння, щоб не промахнутися напевно.

 

— Ах ти сука! — гопник зігнувся навпіл від сильного, ниючего болю.

 

— Нахуй сходи! — Мітяєв схопився за вухо і плюхнувся на стілець, намагаючись перебороти блювотні позиви. Більше ніхто з хлопців не ворухнувся, не спробував влізти в бійку і стати на чийсь бік. — Вас всіх їбе взагалі, чим я займаюся поза універом?

 

Група мовчала, сором’язливо підібгавши хвости: хтось дивився в підлогу, щоб не зустрітися з Сашком поглядом, хтось зник за телефоном. Влад глянув на друга майже з гордістю, зовсім не чекаючи від Мітяєва такої спритності.

 

— Кажіть, що хочете, але спробуєте мене ще раз нагнути — я дам відсіч, — усвідомивши, що з навчанням сьогодні навряд чи справа піде добре, Саня згріб речі в рюкзак і попрямував до виходу.

 

Жуков за другом йти не наважився, припускаючи, що хлопцю захочеться побути на самоті після такого стресу.

 

«Сука-сука-сука-сука», — крутилося в голові наче на репіті, поки Митя збігав сходами вниз.

 

— Сука! — ударяючи ногою ні в чому невинний кахель, прогарчав Сашко вже в чоловічому туалеті. Адреналін лився по венах, у вухах шуміла бурхлива течія власної крові. Відчуття все ще були погані, голова паморочилася — Паша сили не пошкодував, коли бив.

 

— Який ти галасливий! — почувся за стіною знайомий голос. — Веселий ранок?

 

Калимов, звісно, ​​й так знав відповідь своє запитання. По правді, він приперся з самого ранку на навчання тільки через те, що переживав за Саню. Хотілося побачити його. Після п’ятничного сумбуру: веселої пиятики, вкрай дивної розмови з Жуковим, — думки так чи інакше крутилися навколо Сашка.

 

— Та не те слово, — Мітяєв видихнув стомлено і поплентався у бік кабінок, де на підвіконні вальяжно розсівся Макс, затиснувши в зубах цигарку.

 

Калимов шатена оглянув уважно, поки той сідав поруч. Лоб повільно, але впевнено почав синіти в місці удару, вухо почервоніло, погляд був розфокусований, ніби п’яний.

 

— Хто ж у нас такий розумний — у вухо бити? — брюнет видихнув дим у стелю, не намагаючись навіть приховати невдоволення.

 

— Ой, та ще багато розумників знайдеться, — відмахнувся Мітяєв, простягаючи Максу руку. — Дай покурити.

 

— У мене остання, — блефував Калимов. Пачку він тільки купив, але думка про те, що Саня куритиме одну сигарету з ним на двох, чомусь гріла душу. У Мітяєва, власне, парламент теж валявся десь у рюкзаку, але мозок відмовлявся про це згадувати від надлишку емоцій.

 

— Та мені похеру, — запевнив хлопець, буквально висмикнув з рук сигарету і глибоко затягнувся, прикриваючи очі. Голова від нікотину почала кружляти ще сильніше, Саня скривився і повернув сигарету господареві.

 

— Нудить? — у голосі почулося занепокоєння, а долоня, що накрила лоба, приємно холодила шкіру, Сашко навіть посміхнувся цьому жесту турботи.

 

Максим же здивувався, не чекаючи такої відкритої, довірливої ​​поведінки. Сашко так і продовжував сидіти із заплющеними очима, не ворухнувшись. Невже не чекає каверзи?

 

Після їхньої останньої зустрічі серпанок інопланетності навколо Мітяєва лише продовжував зростати в геометричній прогресії, хоч Калимов і намагався зіпхнути все на алкоголь. Зараз біля Сані знову клубочилася та чумна атмосфера, що Макса натурально збивала з пантелику.

 

— Дезорієнтований, — вії хлопця здригнулися, коли рука поповзла вниз, ковзнула по вилиці, щелепі, торкнулася розчервонілого вуха. Максим заворожено спостерігав за Митею і ледь не зловив серцевий напад, побачивши зграйку мурашок на смаглявій шиї. — У п’ятницю ми розмовляли не вперше, правда?

 

— З чого ти взяв? — крижані пальці продовжували блукати по обличчю, від чого усмішка на обличчі Сані ставала ширшою.

 

— Я, звичайно, ідіот, але ти так натякав, що не здогадатися було важко, — Мітяєв чув, що Максим теж усміхається.

 

— Ось як, — пальці ковзнули по губах, Сашко смикнувся від розмаїття відчуттів і зсунув брови, змушуючи себе не розплющувати очі. Не руйнувати цю дивну, майже інтимну атмосферу, яка примудрилася миттєво згасити всю злість та агресію всередині. — Можливо.

? Kings of leon — Closer

 

Два місяці тому.

 

— Ти ось знаєш, що таке кохання?

 

 — О, боже, щось ми зарано ступили на цю слизьку доріжку. Скільки ти там випив?

 

— Два літри пива. Газики — мій криптоніт, через півлітра я буду зовсім у дрова.

 

— Звучить багатообіцяюче, весь у передчутті.

 

— Сарказми ці в дупу собі засунь і прокрути, зрозумів?

 

— Та давай вже говори, там щось про кохання.

 

— Ах, так, — Мітяєв відкинувся на спинку стільця, прикурюючи цигарку.

 

«У нього кінчена баба, трахає йому мізки двадцять чотири на сім, я замахався дивитися на його кислу міну», — саме так Жуков представив друга, якого притягнув із собою на святкування закінчення пекельної сесії. На що Мітяєв, до речі, навіть нічого не відповів — писав чергове простирадло своїй дівчині в директ.

Весь вечір затраханий морально хлопчик Сашко перебував у якомусь своєму світі, але під кінець, коли всі вже були не в адекваті, за дивним збігом обставин залишився з Максимом на кухні для задушевних розмов. Хлопець навіть телефон не чіпав: мабуть, рівень алкоголю в крові був на тому рівні, коли свідомі люди відкладають у бік смартфон, щоб по п’яні не наробити справ.

 

— Любов — це як монополія, тільки без правил гри, — по правді такого порівняння Калимов не чекав, а тому навіть прислухався. — Ну, ти розумієш, так? Завжди є ймовірність того, що щоб ти не сказав і не зробив, все одно буде «не так». Бо в опонента взагалі можуть бути інші правила і уявлення про виграш. Виходить, що навіть якщо скупиш усі підприємства на полі, легко можеш виявитися програвшим.

 

— Ти про нещасне кохання говориш тоді. Я взагалі не знавець, але по-моєму, якщо у людей настільки не збігаються думки — гріш ціна тим відносинам, — Максим знизав плечима, відпиваючи якоїсь солодкої жижі зі склянки. — І те, що ти заходиш так далеко у очевидно безперспективних стосунках, взагалі не в кращому світлі тебе показує.

 

— Я інших розвитків подій ніколи й не бачив, — хлопець мав на увазі, що не вірить у безхмарність кохання та вважає відносини роботою насамперед. Калимов відповідь зрозумів швидше як визнання невдачливості.

 

— Ну теж таке собі, — у його картині світу він був центром всесвіту, пупочком на безкрайніх просторах землі, тому й уявити собі не міг настільки лайнову любов із собою в головній ролі.

 

 — Так собі — це навіть не розглядати можливості, що розбіжність думок не є приводом для розриву, — якби Калимов на власні очі не бачив, як шатен увесь цей час пив, і пив саме алкоголь, то не повірив би, що Сашко п’яний. Ну просто неможливо під градусом вимовляти такі складні речення. — Чи твоя точка зору — істина в останній інстанції?

 

— Для мене — абсолютно.

 

— І ти вважаєш, що одного разу зможеш знайти людину, з ким у вас буде одне зведення правил? Чи сподіваєшся підім’яти її під себе? Хто з нас ще себе в поганому світлі показує, — Митя глянув на Калимова майже з жалем. Макса це майже взбісило. — Я не кажу, що це неможливо, але суджу зі свого досвіду, і статистика у нього хуйова.

 

— І яка ж?

 

— У розрізі мого життя виходить, що шестерні в механізмах не завжди збігаються, і стосунки не можуть бути ідеальними «від» і «до». Іноді вони в пизду просто, максимально далекі від ідеалу, — на підтвердження своїх слів Сашко поглянув на свій телефон. — У цьому може бути винен і твій партнер, але навряд чи ти сам зовсім без гріха. Отже, якщо не працювати над собою і бігати від ліжка до ліжка, велика ймовірність прожити життя як день бабака.

 

— Тому ти терпиш істерію від своєї баби? Думаєш, що то не вона хвора, а ти неправильний? — Навіщо Калимов вирішив перейти на особи, він і сам не знав. Благо, Сані або самому хотілося поговорити на цю тему, або він вирішив пропустити повз вуха чужу нетактовність.

 

— Думаю, я хочу здаватися трохи дорослішим, ніж насправді. А за фактом просто терпіло, — Максиме, хоч ніколи б собі в цьому не зізнався, саме в цей момент чесністю першокурсника був куплен з тельбухами.

 

— Ну, це ж уже особисто твоя статева драма, і до статистики немає нічого спільного. Нас сім мільярдів на планеті, якщо постаратися, знайти «ту саму» людину не просто можливо, а й РЕАЛЬНО.

 

Слова Калимова і дарували надію, і вибивали її з рук одночасно. Звичайно, хлопець мав рацію, але хіба він розумів, наскільки саме Сашкові було нелегко?

 

— Слухай, а як бути усім тим меншинам? Ну, геям, наприклад. Їхня статистика, якщо за логікою, набагато сумніша. Ти тільки подумай: у парі два тестостеронові вулкани, хто там взагалі намагатиметься дійти компромісу?

 

— Бля, ну давай зараз ще й ліві випадки розглядати. Ми ж говоримо конкретно про тебе, а ти не гей, — Макс закотив очі, знову ковтаючи щось солодке із газиками. Дивно все ж таки, але Мітяєв виявився набагато цікавішим співрозмовником, ніж думалося спочатку. Можливо, його справді так сильно дістала подружка? Бідний пацан.

Той факт, що кухню затопило незручним мовчанням, до хлопця дійшов не відразу:

 

 — …Та ну.

 

Мітяєв не намагався виправдатися.

Можливо, йому просто хотілося це сказати комусь. Тому що тому. Він зжирав себе живцем, його добивали безнадійні стосунки зі Стасом: скандали, крики, зради. Йому хотілося виговоритись.

Чи довести Максу, що той неправий?

 

— Ти гониш. Гониш? — Калимов навіть не знав, чому так сильно його шокувало. Чи був він гомофобом? Та його в принципі не цікавило, хто кого затискає під ковдрою в місіонерській чи ставить раком у кущах посеред білого дня. Але почуття було таке, ніби його обдурили, і якісь зовсім дитячі пориви стрепетнулися раптом,

вдихнули на повні груди і почали хлопця провокувати. — Досить приколюватися, взагалі не смішно.

 

Але Сашко не сміявся, навіть звуку не видав, дивлячись на брюнета впритул.

 

— Тобто якщо я зараз тебе засосу, ти такий відразу «о, так, давай ще»? — карі очі з трохи опущеними, як у якоїсь псини, зовнішніми куточками, навіть не моргали. Серйозний вираз на обличчі Сані виглядав скоріше жалюгідним.

 

«Як у нього там яблука очні ще не пересохли, — дивувався брюнет. Прямий, не миготливий погляд Сашка, збивав з пантелику. І Калимов теж ставав схожий на собаку, тільки не на нещасну шавку, як Саша, а хижу, сприймаючу будь-який рух, наче виклик. — Та хуй там ти мене переграєш, срана псюха».

 

Макс одним рухом став на ноги, ще одним наблизився до Сашка, нависаючи. Мітяєв би відсахнувся від Калимова, відвернувся, щоб нарешті проморгатися, адже очі справді вже боліли… Але ж він не слабкий? А тому задер голову так, що шия навіть хруснула, і самовдоволено вигнув брови. Калимов провокації не витримав, вп’явся в губи з поцілунком, і Сашко нарешті дозволив собі заплющити очі.

 

Дивно.

Дуже дивно.

Максим ніби намагався задавити своєю енергетикою, поцілував грубо, обстриженими нігтями вчепився в передпліччя, але відчувалося це зовсім не як насильство — звичайний надлишок емоцій. Сані подобалося: і самі відчуття, і те, що це все цілком можна вважати зрадою. Йому було глибоко начхати на морально-етичний бік, банально хотілося, щоб Стасу теж стало неприємно, якщо він раптом дізнається.

 

Надмірна емоційність Макса працювала за принципом «олія у вогонь», Сашка розворушив чужий натиск, і він загорівся швидше, ніж встиг навіть помітити.

Варто було Калимову з жахом відсахнутися від Сані, той зірвався з ланцюга і, порівнявшись з Максимом, вважай, накинувся на нього. Він міцно вхопився за шию Калимова однією рукою, а другу запустив у смоляні пасма і стиснув їх у кулаку, цілуючи вже по-справжньому, нахабно вриваючись язиком у чужий рот і не зустрічая опору. Бо якщо Сашкові досі не дали по морді — це не опір.

 

«Що, бляха, твою матір… Відбувається?» — Калимову страшно було навіть розплющувати очі, здавалося, якщо він це зробить, доведеться визнати, що це не сон. Хоча, відколи йому взагалі снилися такі сни?

На жаль, закриті очі для хлопця стали помилкою фатальною. Відчуття загострились, силуети розмилися, а здоровий глузд помахав на прощання хустинкою. Адже якщо немає візуальних підтверджень, немає і інциденту, мозок буквально перестав бачити проблему і дійшов висновку, що її немає зовсім.

 

Бляха.

Бляха, йому ж подобається.

Так сильно, що коли Сашко видає якесь тихе, майже утробне гарчання, Максу зриває дах. Він ніколи б і не подумав, що може так резонувати з іншою людиною, пертись від чужого задоволення і хотіти його помножити, розтягнути. Вдосталь награтися.

Калимов стиснув Саніну футболку в кулаку, потягнув, притискаючи до себе, щоб остервеніло зім’яти чужі губи. Хлопці немов змагалися, хто з них більш пристрасно і чуттєво відповідатиме, хто швидше доведе іншого до гарячої, жадібної лихоманки. Те, що відбулося між ними, на пару миттєвостей стало правильніше, реальніше всього навколишнього разом узятого. З сьогодення залишилися тільки губи, руки і серце, що шалено билося.

 

…Коли коридором хтось пронісся, спотикаючись, а потім упав, ледве стримуючи блювотні позиви, хлопців накрило дійсністю майже одночасно. Саня відштовхнув від себе Максима, а той стрибнув ще на метр, витираючи губи тильною стороною долоні.

 

— Ні… слова, — попередив Калимов, намагаючись віддихатися.

 

— Ой, блять, теж мені привід для гордості знайшов. Нахуй мені про таке розповідати? — Саша чомусь теж витер рота. Просто стало неприємно від того, як Калимов перевзувся в повітрі, ніби виставляючи Саню винним. — Ще пару пляшок, і я забуду про це, як про страшний сон.

 

— Ось і вирішили…

 

На цьому вони не розійшлися — боялися, що без нагляду хтось із них точно рознесе по всій тусовці їхній маленький секрет. І то нісенітниця, що за стіною всі вже спали. Хлопці сіли один навпроти одного знову, але тільки пили вже мовчки, швидко і багато, справді маючи намір забутися в алкоголі.

«Твоя поведінка неприпустима, стільки бійок наш університет не бачив уже багато років! Або берись за розум, або декану доведеться подумати про твоє відрахування», — видала заввідділення, запросивши Саню до себе «на пару слів».

 

Звичайно, хлопець чекав чогось подібного, але від самої постановки питання ставало дуже прикро.

 

«Я весь минулий рік орав у них і сценаристом, і постановником, все: від сценок КВК до танців на свята, — моя заслуга. Вони мене обожнювали, декан Сашенькою називав. А тепер погрожують відрахуванням за те, що мене ж і пиздять, — розповідав Мітяєв, одну за одною знищуючи цигарки. — Усім, хто в КВК намагався за мене впрягтися, натякнули, що вони можуть забути про нормальну заліковку, якщо продовжать».

 

Це був четвер, на той момент ситуація починала загострюватися, нападки на Саніну блакитну душу йшли вже не лише від одногрупників та потоку, а й від усього університету.

Макс сидів поруч на облюбованому підвіконні і ворожив: Мітяєв водолазку вдягнув просто так чи через побої?

 

«Блять, ну не душили ж його, правда?»

 

Сашко стояв на своєму завзято, запевняв, що розбереться сам і просив не втручатися, але з кожним днем ​​тіні-маріанські-западини, що залягли під очима від втоми, ставали все більше.

Калимов не знав, як вчинити. Не те, щоб він глобально міг на когось вплинути, але для втіхи власної гордості було б досить просто помахати кулаками, як зробив Жуков. Той, до речі, відзначився ще у вівторок на парі з фізкультури: змусив Пашу відповісти за свої слова. У результаті горе-гопник отримав зламану руку і розбите обличчя, Влад — підбите око та ризик відрахування. Мітяєву довелося власними руками відтягувати друга, поки той не перетворив чуже і без того потворне обличчя на котлетний фарш.

 

— Здивований, що той придурок на тебе заяву не накатал. Я бачив його обличчя, це — просто м’ясо, — Калимов поглядав на очкарика, що розвалився на улюбленому дивані.

Про ту дивну розмову на вписку хлопці розсудливо не згадували, продовжуючи зберігати приятельські стосунки.

 

— І тоді б його до випуску пацюком називали. Я на це й робив ставки, — запевнив Влад, у шаленому темпі перемикаючи канали на телевізору, навіть не розбираючи нічого в каші з картинок, що миготять. — Правда, не сподівався, що через якийсь мордобой мені вставлять по перше число. Мати досі мізки чайною ложкою виїдає.

 

З того інциденту минуло вже більше тижня, і кілька днів тому Сашко зійшов із усіх радарів і перестав ходити на навчання. Звичайно, з Жуковим він листувався, запевняючи, що все гаразд, але очкарик, виходячи з досвіду минулих років, приблизно здогадувався, наскільки все «гаразд».

 

— Чому ти, до речі, в мене стирчиш, а не з ним?

 

— А ми єдиний організм чи що? — хмикнув Влад, залишивши на екрані щось із серії «Світ тварин», відкидаючи пульт убік. — Не бачу сенсу його зараз чіпати, у нього є, типу, своя методика боротьби зі стресом.

 

— І яка ж? — Калимов намагався прикрити легковажними інтонаціями реальний інтерес, а Жуков вдавав, що не помічає. Він взагалі не мав уявлення, як реагувати на дивну поведінку Макса і на те, що весь минулий тиждень вони з Сашком проводили разом досить багато часу. У чоловічому туалеті. Удвох.

 

— По ньому, може, й не скажеш, але він досить замкнутий пацан. І нелюдимий. І навіть трохи аутист, якщо чесно, — хлопець потягнувся у бік журнального столика, чіпляючи пальцями пачку чіпсів.

 

«Ну нічого собі, яка приємна оцінка кращого друга», — Макс пирхнув, намагаючись скласти воєдино своє уявлення про Мітяєва та його опис Владом.

 

— Він любить стирчати на самоті, тим більше, коли щось трапляється. Якось у школі ще він так занепав, що я всі літні канікули його не бачив. Потім повернувся до школи як ні в чому не бувало, — Жукову було ніяково згадувати ці епізоди з життя, адже, якщо бути відвертим, страждав Саша тоді саме через його відмову. — Тож зараз він сидить удома, читає книжечку і чекає на доставку їжі. Нічого кримінального.

 

— І ти так це залишиш? — дивувався Макс. Йому здавалося, що ці двоє дуже близькі, особливо цікаво їхні взаємини розкривалися у світлі необумовлених ревнощів та гіперопіки Влада.

 

— Я не його нянька, чувак. Якщо ти сильно розпереживався, сходи і навести його сам, він живе через два двори від тебе.

 

Калимов справді мало що розумів у їхній дружбі. Митя з Владом дружили ще з молодшої школи, в масштабах усього прожитого життя — це дуже довго. Майже сім’я можна навіть без «майже».

Сім’ї бувають різні, але хлопці до своїх ніколи не були особливо прив’язані. Так, вони родичів любили, але без перебору, завжди залишали для себе-улюблених трохи простору та повітря, не дозволяли душити любов’ю та увагою. Саме тому й у дружбі вони були такими: відчували межі один одного. Правду кажучи, для Сашка це були єдині стосунки, в яких він навчився тримати правильну дистанцію.

 

— Він не маленький, ротом розмовляти вміє, тож як попустить чи буде потрібна допомога — сам скаже, — відповідь Влада була безкомпромісною.

 

Максу це здавалося верхом жорстокості, Влад же щосили сподівався, що з його обличчя не видно всіх переживань. Він, може, й хотів би зараз бути поруч із найкращим другом, але говорив чисту правду: Мітяєв любив намотувати соплі на кулак у гордій самоті.

 

— Ну окей, давай його адресу, — видихнув Калимов раніше, ніж встиг подумати над цим.

 

Повертаючись до питання втіхи гордості, Максимові справді стало б легше, розбий він комусь фізіономію в поривах відстояти Саніну честь. Але чи полегшить від того Мітяєву? Чи сподобається зневажливе ставлення до його думки?

Він — чоловік, абсолютно такий самий, як і Калимов. У нього теж є гордість, свої принципи, та й честь охорони не вимагала. Саня сказав, що хоче розібратися сам. Наскільки приємно в такому випадку розуміти, що це не ставлять і в гріш? Максу здавалося, що поставити під сумнів мужність Сашка — безперечно не найкращий крок на зближення.

 

Це і призвело Калімова до порога чужого будинку, де він ось уже кілька хвилин чинив тиск на кнопку дзвінка, прислухаючись до метушні за дверима.

 

— Ну ніхуя собі, — Саша пирхнув, роздивляючись гостя в вічко і клацаючи замком. Вони непогано спілкувалися останнім часом, між ними навіть відбувалося щось незрозуміле, чому хлопець поки не був готовий дати назву… але все-таки було дивно бачити Макса в гостях. — Чувак, ти проходь, а я поки що піну з голови змию.

 

— Домовилися, — Калимов кивнув, спостерігаючи, як за поворотом ховається абияк загорнутий у рушник і обмазаний милом господар будинку.

 

Макс стягнув кеди і рушив уперед, розглядаючи чуже житло. Досить лаконічне, до речі: молочного кольору стіни, темна підлога «під дерево», мінімум меблів, — і так по всій квартирі, якщо судити коридором і шматочком кімнати, яку він зміг роздивитися через прочинені двері.

Якби не порожні пляшки і пакети різноманітних служб доставки, що стоять на порозі, Макс не повірив би, в чиєму будинку знаходиться — надто вже прибрано для такого розгильдяя, як Саня. Згорнувши за ріг, хлопець виявив кухню, і, вирішивши пограти в нахабного гостя, ввімкнув чайник, пускаючись на пошуки чистих чашок і розчинної кави.

 

— Перша шафка ліворуч, — направив Саша, роздивляючись Максима зі спини, поки той поркався з посудом. Все-таки Калимов був тим ще красенем, заперечувати це було просто безглуздо. Темне волосся, приємні, великі риси обличчя з натяком на східне коріння — аж надто розкосі очі. Колір райдужної оболонки — посередній, сіро-блакитний, але й це виглядало цілком вигідно за рахунок солянки з різних національностей у хлопці.

Навіть зріст не підкачав: щось середнє між дилдою Мітяєвим і Жуковим — дилдою трохи вище.

 

«Дехто зірвав куш у генетичній лотереї та не відлякує при цьому нікого дебільним характером. Я бачив на вписці, всі вільні баби на ньому виснуть, а невільні призовно поглядають і теж хочуть повиснути. Ще й хата своя. Напевно, вб’ю цього цапа по-тихому прямо зараз, і ніхто не впізнає. А що? А нехуй бути таким щасливчиком».

 

— Ти чого прийшов, до речі? — Сашко притулився стегном до кухонної тумби, продовжуючи свердлити поглядом смоляного кольору потилицю.

 

— Каву будеш? — почувши ствердне мукання, Макс дістав із сушарки ще одну чашку.

 

— З молоком. Ложка кави, три цукру.

 

— «Привіт, діабет», так? — Максим забурчав, але до чашки господареві додав усе за інструкцією.

 

— Міг би просто зателефонувати, як думав, що я суїцид вирішив влаштувати.

 

— Вівсяне молоко? — відкривши навстіж холодильник, хлопець спантеличено роздивлявся упаковку в руці і вчитувався до складу. — Що означає «не містить глютен»? Хто взагалі цей глютен?

 

«Бляха, не діалог, а сюр якийсь. Починаю розуміти, як розмова зі мною виглядає з боку».

 

— У баті непереносимість лактози.

 

«Він уже три дні як не ходить на навчання, а виглядає все ще настільки лайново, що без сліз не поглянеш, — Макс обернувся і зміг повною мірою оцінити рівень втоми Мітяєва.

 

Окрім величезних синьо-фіолетових тіней під очима та болісно-зеленого кольору обличчя, образ Саші чудово доповнювали розсічена брова, синець на лобі та на вилиці. — А щодо водолазки я мав рацію…»

 

На шиї Мітяєва красувалися сліди від пальців, зараз їх, як і більшу частину побоїв, не приховував високих комір гольфу і довгі рукава. Макс одним кроком подолав відстань, що розділяла їх із Сашком, і акуратно підчепив футболку, оголюючи живіт. Студенти їхнього університету виявилися набагато розумнішими, ніж думав Калимов: вистачило мізків мінімум слідів залишати на видних місцях А Мітяєв немов і радий їм підігравати, сором’язливо ховаючи побої.

 

— Ти чого? — шатен здригнувся від дотику холодних рук, але відсуватися не став.

 

— Коли збираєшся повернутись? — Макса приводило в легкий шок від захоплення поведінкою Сашка, змушувало відсунути решту емоцій та думок убік ненадовго. Мітяєв спокійно та природно сприймав їхню взаємодію, ледве помітно посміхався і дивився прямо в очі, нічого не соромлячись. То зовсім не схоже на дівчат, з якими Калимову доводилося перетинатися.

 

Набравшись нахабства, Максим ковзнув угору, всією площиною долоні проходячи по торсу і ведучи вище.

 

— Батьки поїхали у відпустку, я вирішив посидіти цей час… вдома, — Сашко завис на мить, коли кінчики пальців зачепили сосок. Саня в принципі був хлопчиком дуже тактильним, а вже лагідність реагував миттєво. — За тиждень вони повертаються.

 

— Зрозуміло… — варто було лише торкнутися Мітяєва, одразу забувалося, навіщо Максим узагалі прийшов і які запитання хотів поставити. Сашко стояв дуже близько і виглядав, як бісів витвір мистецтва, коли насолоджувався цими швидкоплинними дотиками. Червоніючий, легковажно усміхнений і марно пробуючий дихати рівно, наче нічого не відбувається.

Дивлячись на це, неможливо було залишитись байдужим і контролювати себе, голову ніби затягнуло щільним солодкуватим туманом, від якого трохи кружляла голова і відключався мозок.

 

Друга рука Калимоаа теж просочилася під футболку, легко подряпнула ще вологу після душу шкіру між лопаток.

Саня мимоволі прогнувся в попереку, нахилився до хлопця ближче, ротом прихоплюючи мочку вуха Макса, заповнюючи шумним диханням кожен міліметр його в момент спорожнілої черепної коробки.

Максим замружився і задер голову, намагаючись не від’їхати в нірвану, поки чужой язик проходить по яремній вені, а обвітрені губи м’яко, майже невагомо цілують шию. Після стільких ночей виснажливих фантазій, відчути подібне у реальному житті дорівнювалось поглинанню «віагри». Це бентежило до жаху, але зупинитися Калимов не міг фізично, хотілося затримувати подих від задоволення, хаотичними рухами масажувати соски, що затверділи, і спостерігати за тим, як Саша буквально оживає на очах. Руки Мітяєва ніби ожили також, зашарили по тілу зовсім нескромно, ковзнули вниз по спині з натиском, пробралися під джинси, щоб з силою стиснути пружні половинки.

 

— П-пиздато, — Мітяєву раптом дуже захотілося сказати про це вголос і притягнути Макса до себе впритул, щоб показати, наскільки сильно йому було добре прямо зараз.

 

— І не кажи, — підтвердив Максим, втискаючи Сашу в кухонну тумбу, рефлекторно потираючись ширинкою об чужий стояк, що зовсім не скромно натягував тканину в паху домашніх штанів.

Важко згадати момент, коли він відчув це вперше. Фрагмент із життя просто не зафіксувався, бо Сашко спочатку не надавав значення цьому, не вважав чимось особливим. Його батьки — толерасти до мозку кісток, виховували своє чадо в коханні, розумінні та демократії, потурали всім проявам індивідуальності та давали все те, що їм не змогли дати їхні батьки свого часу.

Його так вчили: «любити не соромно». І він не соромився, навіть коли років у дванадцять пубертат накрив його з головою. Хлопець зрозумів: усе, що треба, стоїть, але щось не в той бік. Трохи південніше, мабуть, ніж передбачалося.

 

Раніше якось і таких думок не виникало.

Ось стоїть дівчинка. Вона тендітна і маленька. А ще красива, волосся таке довге і м’яке, пахне якимись квіточками. Мама теж купувала іноді такі пахучі штуки для Сані, але скільки він ними не намивався, все одно так солодко не пах, як миле створіння у сукні.

Вона ніби з іншої планети: якась чарівна, повітряна і посипана найкрасивішими квітами. Хотілося обіймати її і цілувати в щоку, слухати, як десь за спиною розчулюються бабусі, що сидять під під’їздом. Хотілося захищати: крихітною долонькою відганяти хрущів від неї, бо дівчинка їх до жаху боялася. Йому подобалася ця несхожість, гра контрастів, дівчинка в принципі. Подобалося дивитися на картину, а не бути її частиною.

 

Звичайно, таких розумних слів він тоді не знав, але в дитинстві Саша вважав ці пункти показником гетеросексуальності. Виявилося ж, що його просто виховали чоловіком та гарною людиною. І та різниця, що з ранніх років хлопець бачив між собою та дівчатами, була для нього вирішальною.

Мітяєв все життя був упевнений, що насправді він — рептилоїд, його послали на землю заради якоїсь важливої ​​мети, яку він, як і очікувалося, просрав у своїй наповненій чорті чим голові. Жінки ж зовсім інші, буквально інший вид, щось високе, витончене. Їх потрібно оберігати, здувати порошинки і любити дуже трепетно. Як маму, бабусю чи молодшу сестру.

 

А трахати тих, кого не боїшся зламати ненароком у пориві пристрасті.

 

***

 

Дивовижний предмет — мозок. Як він розставляє пріоритети і з усіх думок вибирає тільки найприємніші. Варто було Максу доторкнутися до Сані, в голові утворився вакуум з одним єдиним словом.

 

«Хочу».

 

Затягувало, наче вир, і хлопці навіть не намагалися цьому опиратися: підняли білий прапор і дозволили течії повністю взяти над ними контроль. Сашко зацілував чужу шию самовіддано, приділяючи увагу буквально кожному міліметру. Раніше Максим навіть не припускав, що якась ділянка його тіла, крім члена, може бути настільки чутливою. Виявилося, що досить просто хотіти ЛЮДИНУ, а не розрядки, щоб від відчуттів вибухали не лише яйця, а й голова.

 

— Блять, — брюнет плив, не в змозі зібрати мізки в купу. Якісь первісні інстинкти всередині ставали на перший план, і нічого, крім нескінченного бажання, не затримувалося у думках. Саня від приятеля недалеко втік, тільки від звуку оксамитового голосу повертаючись у реальність. І те, лише для того, щоб з шиї плавно переповзти до губ.

 

Поцілунок вийшов пристрасний. Від надлишку емоцій хотілося кусатися і безсоромно стогнати, що Мітяєв і робив, варто було торкнутися своїм язиком чужого. Мабуть, якби Сашко був супергероєм, його криптонітом однозначно стали б поцілунки — настільки чутливим він був у цьому питанні. Його буквально пробивало струмом від кожного дотику, а дах летів на підвищених швидкостях, залишалося тільки помахати услід хустинкою.

 

Голос Сашка тремтінням віддавався в Калимові, вибиваючи з хлопця охи-зітхання у відповідь. Пальці стиснули набряклі соски сильніше, знущаючись над розчервонілими горошинками, від чого Мітяєв смішно жмурився, ставлячи брови будиночком.

 

«І де цей супернатурал сміливості такої набрався», — Сашко відірвався від нестерпно солодкого рота, щоб простіше було тримати концентрацію — розстібка ширинок не входила в топ найлегших занять. Після кількох секунд Саня впорався з ґудзиком, потягнув «язичок» блискавки вниз. Калимов зітхнув з полегшенням: він уже хвилин п’ять намагався ігнорувати ниючі відчуття нижче пояса, хоча з кожною секундою це ставало все складніше.

 

Кадик на тлі блідої шиї брюнета здригнувся від хвилювання, коли Сашко пройшовся вздовж стовбура крізь тканину спідньої білизни. Мітяєв явно не збирався поспішати, вторячи Максимові: не переходячи в справжній напад, наче знущаючись, чекаючи, коли його попросять бути сміливішими. У Саші рідко траплялася можливість трохи пограти, зазвичай його партнери поводилися, як примхливі цукрові панночки, що верескливо хикають щоразу, варто почати їх жартома мучити. Зараз Саня зрозуміти не міг, як наважувався позбавляти себе радості сексу за своїми правилами, бо саме зараз він по-справжньому кайфував від усього процесу загалом.

Якщо копнути в суть проблеми, виходило, що після свого першого справжнього кохання, розлад в інопланетній головушці Мітяєва бомбив атомними бомбами по всіх напрямках його життя. З того часу хлопець підсвідомо вибирав повну протилежність Жукову собі в пару — слабких скигліїв, усіх у комплексах розміром із великий кінський. Чи був у цьому хоч якийсь сенс? Мітяєв вважав свою дурість частиною життєвого досвіду і не морочився.

 

— Са-а-аш, блять… — коротко стрижені нігті в черговий раз пройшлися горбком, укритим трусами, і Максим мало не захлинувся слиною від гостроти відчуттів. Різким, якимось незграбним навіть рухом хлопець стягнув з Сашка футболку і відкинув її убік, не відриваючи очманілого погляду від хлопця.

 

— Мм? — Мітяєв спостерігав заворожено, як Калимов підчіплює гумку його домашніх штанів і повільно стягує їх униз, не розриваючи зорового контакту. Якби Саня був трохи менш стійким солдатиком — скінчив би миттєво від самого виду чужого нетерпіння.

 

— Я обкінчаюся зараз просто, — зізнався Максим щиро, дивуючись своєї сміливості: виявилося, чіпати чужий член не так вже й страшно. Він уявляв це в фарбах майже два місяці з тієї самої ночі. Інопланетний напівдурок стояв перед очима щоразу, коли обстановка навколо хоча б трохи натякала на інтим. Розлючене гортання порносайтів і затискання на все готових дів більше не мало сенсу: одного лише обличчя, схожого на собачу морду, було достатньо, щоб забруднити пару серветок.

 

«Зате яка економія тепер без преміум-підписки на pornohub», — брюнет язиком пройшовся по лінії щелепи, а Сашко спеціально задер підборіддя, підставляючи для поцілунків заляпану синьо-фіолетовими плямами шию.

 

— А хіба… нхм… не в цьому сенс?

 

Максим подолав останню перешкоду у вигляді трусів і отримав доступ до тіла, з невеликим тиском погладжуючи пульсуючу плоть. Мітяєв від напористих ласк перетворювався на поступливе желе, хоч і намагався зберегти видимість самоконтролю. Руки прямо свербіли від бажання зробити приємно у відповідь, хлопець провів по міцних стегнах Калимова, акуратно стягуючи білизну вниз. Сашко зі знанням справи щільно обхопив пальцями чужий член, болісно повільно проходячись від основи до розчервонілої головки.

 

— С-сука, — Максим зашипів майже жалібно і стиснув зуби на смаглявій шкірі десь у районі ключиць, коли великим пальцем шатен розтер краплю густого мастила, круговими рухами плавно ковзаючи від уретри до вуздечки. Калимов ще давно звернув увагу, що його дівчата завжди якось обходили це місце, більше загострюючи увагу на динаміці і розгонистій амплітуді. Якби хоч одна з них бачила, як зараз Макс божеволіє, напевно б вимагали у Сані майстер-клас. До правої руки, серединка долоні якої концентрувалася на самих стратегічних точках Калимова-молодшого, приєдналася і ліва, тепер бродяча по довжині стовбура. — Бляха, перестань.

 

— Нахуя? — Мітяєв дихав галасливо, як паровоз, сам насилу стоячи на ногах. Максим, звичайно, не мав раніше подібного досвіду, але робив усе так, як йому самому подобалося. І виходячи з того, що Саша перестав дражнитися і зайнявся вже справою, хлопець явно рухався у правильному напрямку. — Бо-о-оже, як ти пиздато це робиш.

 

— Та тому що в мене дах їде!.. — «від тебе, як ти взагалі ротом своїм таке примудряєшся говорити».

 

— Пф-ф, ну і хуй з ни… умф… бля, як же це… — підтримувати послідовність слів у реченні більше не було сил, уривки фраз перетворилися на протяжне мукання. Шатен зрушив брови і насупився, щосили намагаючись не збити алгоритм своїх дій, лише прискорюючи темп. Відчуваючи, як оргазм семимильними кроками летить до нього назустріч, хлопець тремтів у чіпкій хватці Макса від нетерпіння, беззвучно ворушачи губами — намагаючись щось сказати.

На жаль, у Колимова зовсім не залишилося сил на ребуси та загадки. Остаточно зриваючись із котушок, він рвано рухав стегнами, вбиваючись у податливу долоню доти, доки дійшов до критичної точки. «Безконечно добре» тривало кілька миттєвостей, наче молотком довбаючи по нервових закінченнях так сильно, що з очей посипалися іскри. Білява сперма стікала по все ще пульсуючому члену краплями. Макс не звертав на це уваги, насолоджуючись післяоргазменною негодою, поки Саня дотискав останні рухи до свого маленького вибуху: майже навалюючись на Макса, через футболку вгризаючись йому в плече, залишаючи пристойний синець, що обіцяв довго боліти.

 

***

 

«Любити не соромно». Але, якщо чесно, коли минуло чимало часу, коли позаду залишилося отроцтво, юність і поступово наздоганяла молодість, ставало зрозуміло: соромно все ж таки може бути. За те, які рішення приймалися в минулому, яким людям він дарував своє пошматоване серце в подарунковій упаковці.

По-справжньому, ДУЖЕ любив він, мабуть, одного разу. Нескінченно тиснув на себе фактом нерозділеності, — і все одно готовий був цілувати пісок, яким ходив предмет його обожнювання. А потім, як жалюгідна, сліпа псина, мокрим носом тягнувся до холодних ступнів на знак подяки та благоговіння.

Після того випадку Сашко всерйоз почав думати, що він більше не може відчувати так. Потугами стосунків він просто забивав ефірний час, порожній простір усередині, але через самоцінку, що впала нижче самого плінтуса, не міг навіть сподіватися на адекватне кохання.

Той трепет, про який він міркував у дитинстві — його більше не було. «Це» зникло з першим «я люблю тебе» зі сльозами на очах.

 

Ось і виходило на закінчення, що батьки не мали рації: любити може бути соромно і неправильно, порочно і брудно. Тільки справа не в простих параметрах а-ля хлопчик/дівчинка. Різниці взагалі не було, як хтось виглядав і якими були первинні статеві ознаки.

Проблема була у самому Саші. Переконаний у своїй неповноцінності, він вірив у те, що не придатний для «любити дуже-дуже» і вибирав більш можливий варіант: просто трахав.

Все інше було розмитим тлом. Він ґрунтовно тріпав хлопцеві нерви, але до самої суті не діставався. Мітяєв так і залишався роками у своєму коконі з самознищення, замикався в собі та ігнорував тих, хто ставився до нього з усією душею.

Навіть зараз.

Хтось далеко не перший за сценарієм в’яз у симпатії до Сашка, поки той продовжував будувати навколо себе цегляну стіну. І від тих, до кого дихає нерівно — найміцнішу.

? M83 — Wait

 

— Брате, ти мене слухаєш? — Влад помахав рукою перед Сашком. Той скривився, повернувся обличчям до сусіда, кладучи голову на підручник з фізики.

 

Перевалило за середину травня — кінець їхнього нескінченно довгого десятого класу, а за вікном усе цвіло та пахло, провокуючи школярів на прогули. Мітяєв відчайдушно намагався знайти хоч одну вагому причину для того, щоб не злиняти з уроків раніше, і виходило, якщо чесно, не дуже. Навантаження через контрольні та іспити для багатьох здавалося непомірним, але Саня не був би собою, почни він переживати за такими дрібницями. Зрештою, це навіть не випускний клас. А з таким сусідом-задротом, який торік раптово взявся за навчання та став відмінником, можна було взагалі не хвилюватись.

 

— Дуже уважно, — запевнив Мітяєв, не намагаючись навіть розліпити заспані вічка. — Твої предки у мандрівці Закарпаттям з наступного тижня.

 

— Можеш завалитися до мене у п’ятницю. Вони все одно у суботу з ранку вже виїжджають, ми ще спатимемо. А як прокинемося, можна буде й бухла піти купити…

 

— Чувак, вибач, я не зможу, — Сашко видихнув, відчуваючи всім тілом, навіть із заплющеними очима, з яким тиском на нього дивиться найкращий друг.

 

Цю поїздку старші Жукові планували понад півроку, скрупульозно підбираючи готелі та туристичний маршрут. Влад, своєю чергою, ретельно продумував кожний день без батьків, складаючи списки продовольства з галонів пива і тонн доширака.

 

— В сенсі?

 

О, цей тон. Мітяєв був упевнений: очкарик брав майстер-класи у всіх матерів світу, тому що говорив він зараз точнісінько так само, як і мама Сані, варто йому накосячити.

 

«В сенсі я не можу три тижні сидіти з тобою в одному приміщенні, більшу частину часу один на один, та ще й під градусом, — Сашко розплющив одне око, нишком дивлячись на кращого друга. Той не відривав погляду від Сані, намагаючись пустити зі зіниць убивчі промені і стерти вже нарешті Мітяєва з лиця землі. — Бо боюся, мені складно буде не палитися так багато часу. Тому що я люблю тебе, чувак, так сильно, що коли дивлюся на тебе довше за двадцять секунд, у мене починає текти дах».

 

Хлопці завжди були страшне як близькі. Починаючи з першого класу, вони розлучалися лише під час відпусток з батьками, постійно виносячи останнім мозок питаннями на кшталт «коли ми вже приїдемо додому, з вами страшенно нудно».

 

«Боже, пам’ятаю, як одного разу батько запропонував усиновити Жукова. Типу, відчуває провину за те, що розлучає сіамських близнюків», — Сашко згадував ці часи з теплотою в серці.

 

За будь-якої можливості вони бігли один до одного в гості, залишалися з ночівлею, щоб обговорити все важливе та секретне. Це був найбезтурботніший час на пам’яті Мітяєва: тоді у них не було ні секретів, ні приводів для сварок.

 

Вони взагалі НІКОЛИ не сварилися, з абсолютно неконфліктним Мітяєвим це було не важко.

 

Потім настав цей безглуздий вік, коли всі намагаються стати максимально автономними, ніхто більше не мучив батьків проханнями про ночівлі та спільну поїздку на моря. Тому що це не круто — бути прив’язаним так, вони ж не дівчата, справді. Тому що прийнято хотіти особистого простору та свободи. І хоч, по правді, хлопцям не особливо та й подобалося це віддалення один від одного, визнаватись у цьому було соромно. Раптом порахують тюфяком та прилипалою? Нічого ганебнішого собі й уявити неможливо.

 

Повертаючись до проблем насущних: новий виток ідіотизму буквально доводив хлопця до сліз уже роки два з половиною, не менше.

Найкращий друг, так?

Це здавалося такою нісенітницею, адже вони товаришують з першого класу, це все одно, що хотіти власного брата. Але Сашко все одно хотів. Дбайливо зберігав в альбомі на робочому столі ноутбука цілу папку з фотографіями свого русявого секс-символу, відкривав їх щовечора і роздивлявся. Начебто й абсолютно звичайний хлопець: типовий слов’янин із пшеничним волоссям та блакитними очима. Високий, широкоплечий — батьки водили Влада на плавання чотири рази на тиждень ще з садка. Дві абсолютно зворушливі родимки під лівим оком. Жуков у принципі весь був усіяний родимими плямами, Сашко в дитинстві охрестив його далматинцем через це.

 

Хотілося зацілувати кожну з цяток. Губами простежити шлях від лінії щелепи до паху, прикусувати, посмоктувати вершкового кольору шкіру, пестити кожен міліметр, поки нарешті не дістанеться гумки трусів, і…

 

— Не зможу у п’ятницю, до нас гості мають прийти, — Саня хихикнув, спостерігаючи за зміною емоцій на улюбленому обличчі і знову заплющив очі. — Ближче к вечору у суботу буду, підемо таритися.

 

***

 

Напевно, збоку так і не скажеш, але насправді Жуков багато в чому покладався на Мітяєва: на його доброту і щирість. Влад не був тим хлопцем, який умів приховувати невдоволення та згладжувати кути. У свої шістнадцять він мав дуже і дуже поганий характер, з яким важко було вжитися.

Він — домінант, в ідеалі — головна ланка у харчовому ланцюзі, пупочок землі української. Будь-яка суперечка з ним або закінчувалася його перемогою, або не закінчувалася взагалі, і дивовижна справа: Саня приймав такі правила настільки легко, що було навіть обурливо. Там, де Влад тиснув, Мітяєв прогинався з усієї сили свого похуїзму абсолютно без шкоди самооцінці. Там, де в очкарика починався напад запаленої гордості, Сашко дивував всесвіт миролюбством і поступливістю.

 

«З ним навіть посваритись неможливо, найідеальніше поєднання прямолінійності та жалісливості — і думку висловить, і хуй когось образить, — очкарик підпер кулаком щоку, медитуючи на розпливчасті ляпки вуличних ліхтарів за вікном. — Я до сьогодні навіть не знав, що він вміє брехати».

 

Звичайно, Жуков давно приховав усі сліди свого злочину, але перед очима все ще стояло власне обличчя (та й не лише) на багатьох фотографіях. В окремій папці. На Саніному ноутбуці.

 

«Чорт мене взагалі смикнув туди лізти», — Влад справді не мав намірів пхати свій ніс у чужий простір. Звичайна випадковість.

 

Мітяєв, налакавшись пива понад норму, вирушив у душ, щоб трохи протверезіти. Очкарик тим часом вирішив пошукати якийсь фільм, щоб глянути перед сном. І так сталося, що комп’ютер у Влада був стаціонарний, дивитися щось на ньому, лежачи на ліжку, було абсолютно незручно.

 

«Як вдало він ноут із собою приніс-таки», — з цією думкою Жуков спочатку й поліз за чужою технікою. Біля ярлика «Хрома» у лівому верхньому кутку погляд зачепився за папку з барвистим назвою «мама, це порно»… І як можна було пройти повз такий треш? Ще один привід подуркувати перед сном.

Фото було більше сотні, частину з них очкарик розглянув уважно, інші просто швидко перегорнув, щоб переконатися напевно — йому не здається. Його обличчя в різних ситуаціях та ракурсах, найрізноманітніші частини тіла окремо: від кистей рук до тонкої «блядської доріжки» від пупка до гумки трусів.

Таємно зроблені фотографії із спільних п’янок, де Жуков, що ледве стоїть на ногах, танцює однокласницям стриптиз. Фотки, де він мирно сопить у подушку, скинувши важку ковдру на підлогу. Влад-Влад-Влад-Влад-Влад. На кожній іконці зображення.

 

«Це просто пиздець», — хлопець продовжував вирячитися у вікно з кам’яним обличчям, намагаючись переварити бурю в собі.

 

Саша для нього був, за фактом, родиною, найближчою саме за духом людиною, яку сміливо можна було поставити в один ряд із мамою та татом. Він ніколи цього не говорив і навряд чи скаже навіть через роки, але він обожнював Мітяєва, був страшенно прив’язаний до нього. А та папка з безглуздою назвою не те щоб перевертала світ догори дригом — вона розколювала його на частини.

Справа була навіть не в орієнтації, Саня завжди був людиною дуже специфічною, від нього можна було очікувати чого завгодно. Проте для Жукова сам факт існування таких неправильних почуттів щодо нього був чимось образливим. Мовляв, навіщо Мітяєв зробив це? Навіщо він зіпсував те, що було ідеально?

 

— А ти мав рацію, після душа реально полегшало, — Саня пурхнув у кімнату, наповнений новою хвилею енергії, але друг чомусь зовсім не був радий йому. Влад так і сидів біля вікна, спиною до дверей, навіть не ворухнувшись, коли Мітяєв прийшов. — Агов, ти чого? Погано? Давай, я принесу вугілля? Чи водички?

 

Сашко завжди був дуже дбайливим. Незважаючи на те, що зовні виглядав абсолютно не пристосованим до побуту, насправді він був досить свідомим у багатьох серйозних питаннях. Завжди міг, наприклад, розібратися в аптечці, обчислюючи, які ліки для чого потрібні, недаремно обидва його батьки були медиками. Владу подобалося, що у складних ситуаціях Мітяєву завжди можна довіритися, як дорослому. Владу в принципі подобалося другу довіряти.

 

— Чувак, ну що трапилося? Ведерко, може, принести? — голос шатену якось невловимо пом’якшав, хлопець підійшов ближче і поклав руку Жукову на плече, ледве помітно стискаючи.

 

Жест турботи та підтримки. Добрий хлопчик Саня справді більше був схожий на песеля, ніж на людину. Ще трохи — і почне п’яти лизати величезним шорстким язиком. Раніше Жуков приймав це як даність, але тепер, за якийсь десяток хвилин, він почав бачити в кожному русі один суцільний підтекст.

 

— Ти — гей, так?

 

Питання повисло в тиші мертвим вантажем на шиї, і Мітяєв майже відчував, як товста, щедро намотана мотузка здавлює його горло. Він обсмикнув руку від чужого плеча, нервово ковтаючи і відступаючи назад.

Він розповів батькам кілька місяців тому і тоді сильно не переживав. Було очікувано, що розуміючі батьки не скажуть нічого такого, що змогло б якось травмувати улюблене чадо. Батьківська любов є безпричинною, вона могла заплющити очі на багато чого. У ній Мітяєв був упевнений, бо все життя ріс у розумінні та іншого не бачив. Він був переконаний, що сім’я прийме його, навіть якщо Саша почне собак трахати, що вже говорити про людей однієї з ним статі.

Але Влад — це зовсім інша історія. Він не скований тими зобов’язаннями, що й мати з батьком. Якщо щось пійде не так, не за планом, їхній дружній зв’язок миттєво можна буде розірвати. І саме цього Мітяєв боявся найбільше.

 

— По ходу, реально перепив, — Сашко показово пирхнув, намагаючись повернути колишній спокій назад. Він ліниво потягнувся, задерши руки і смачно позіхнув, не прикривши долонею рота. — Давай, я все-таки знайду тобі вугілля чи подібне до того, бо ти мене лякаєш, моторошний п’яний тип.

 

— Чувак, — чотириокий крутнувся на офісному стільці, повертаючись до друга обличчям. Голос, звісно, ​​Саня міг зробити безтурботним, але варто було лише глянути на розгубленість у погляді, як одразу все ставало зрозуміло.

 

— Брате, — Митяєву хотілося втекти подалі, щоб ця розмова припинилася, але він продовжував стояти, наче приклеєний до старого ковроліну.

 

— Я хотів фільм увімкнути, — Влад глянув на ноутбук, що лежить збоку, і Саню миттєво кинуло в жар від цих слів. У ту саму секунду стало зрозуміло, що камінг-аут на тлі пиздеця, що назріває, — просто дрібниця, яка не вимагає уваги. Він знає. Він знає-знає-знає. Він усе зрозумів і тепер збирається послати такого прокаженого типу кудись подалі. — І випадково напоровся на вкладку з блакитним поревом.

 

Брехня на благо — так про себе це охрестив Жуков. Йому справді нічого не варто було визнати, що його найкращий друг — гей. Це нічого не змінювало, Сашко не ставав через це іншою людиною, у нього не виростала третя нога чи ріг між очима. Для Влада хлопець був таким дорогим і важливим, що він готовий був прийняти практично все. Але таке кохання? Як можна прийняти факт, що близька людина поруч із тобою щодня відчуває біль? Бреше, ховається, щоб не спалитись, бо чудово знає: його почуття нерозділені.

Що відбувалося із Сашком весь цей час? І скільки взагалі це продовжується? Жукову ставало бридко від думки, що весь цей час він не помічав очевидних речей у себе під носом. І нестерпно важко було зрозуміти: він взагалі ніяк не може полегшити хуйню, що діялася у Сані в голові. Тому що це Влад — хуйня, яка все ускладнює.

 

— Тобто ти не розглядаєш варіанта, що це було приколом? Чи переглядом для загальної ерудиції? — ніякої вкладки з порно там не було і близько — це Сашко знав напевно. Порнушку хлопець дивився специфічну, годинами шерстив інтернет у пошуках відео зі схожими на Жукова акторами. І коли знаходив, одразу скачував їх, боячись втратити. Папка ця була у хмарному сховищі, і просто так «випадково побачити» її не було змоги.

Значить, очкарик брехав. Навіщо?

 

«… Ах, ось воно як… зрозуміло, — Мітяєв опустив очі вниз, відчуваючи, як їх починає відчутно припікати. — Це мене зараз, виходить, відшили».

 

Іноді Сашко шкодував, що не народився тупим, як винний затор, і в такі моменти, як зараз, особливо. Якби він був обділений мізками, не зрозумів би, що найкращий друг готовий сказати що завгодно, аби приховати факт Мітіної закоханості в нього.

 

«Господи, та краще б я й справді собак їбав», — шатен постарався максимально безшумно видихнути через ніс, щоб не видати назріваючої істерики. Взагалі, не те, щоб він був великим любителем поплакати. Емоції він легко вихлюпував назовні і без сліз, але останні місяці закоханість доводила хлопця до ручки. Моральні сили теж мають властивість закінчуватися.

 

— Брате, — Влад уявити собі не міг, про що друг думає, але бачив, що того починає натурально трусити, як перед істерикою, що наближається.

 

Потім ще кілька років очкарику сниться в найстрашніших кошмарах перша сльозинка, що в абсолютній тиші зісковзнула з підборіддя на домашню футболку. Це був перший і останній раз на його пам’яті, коли Саня у свідомому віці плакав при ньому, та ще й з його вини.

 

— Так, — все, що зміг видавити з себе Сашко, ганебно схлипуючи. Благо, безглузда мода на довгі чілки не оминула Мітяєва стороною, через що Влад так і не зміг у напівтемряві розглянути ридаючу фізіономію в фарбах. Сашко благав себе зупинитися, але від цього сльози за іронією ставали дедалі гіршими. Напевно, саме з цієї причини хлопець намагався не плакати: зі своєю емоційністю він, коли починав, робив це на широку ногу, заливаючи сльозами навіть одяг.

Боляче було нестерпно. У груди ніби вбили дерев’яний кілок, що скалками встрявав у поступливі тканини під потужним натиском. Саня майже відчував, як усередині його все холоднішає, як кров по краплині витікає з його тіла, залишаючи там, за розмозженими ударом ребрами, глуху порожнечу.

 

Прикусивши до гострого болю губу, Жуков спостерігав, як Сашко горбиться і засоромлено закриває обличчя долонями. Від одного погляду на Мітяєва ставало настільки нестерпно, що хотілося лізти на стіну. У кров здерати кінчики пальців, зриваючи нігті, залишати на світлих шпалерах з безглуздими вензелями криваві сліди.

Хотілося вибачитись, але хлопець навіть не розумів, за що саме. За те, що розпочала цю розмову? За те, що не міг прийняти чужі трепетні почуття? Чи за своє існування у принципі? Влад не розумів, не бачив, де у всіх цих питаннях його справжня вина і чи є вона взагалі, але почуття в грудях було таким сильним, що хотілося заплакати з Мітяєвим на пару.

Сашко змалку викликав дуже сильні братерські почуття. Його часто задирали через м’який характер і придуркуватість, до якогось моменту він був ідеальною іграшкою для биття. Потім, звичайно, хлопчик змужнів і навчився стояти за себе, але доти в усі бійки, як сраний супермен, вривався саме Влад. З усією своєю дитячою безпосередністю і безневинною любов’ю, він готовий був рвати горлянки і захищати дорогу людину від усього світу.

І ось, їм шістнадцять, «той самий» ридає, як ніколи раніше, і Жуков не може нікому набити морду або лаяти, він взагалі нічого не може.

 

— Чувак, блять… — хлопець підвівся з стільця і, за кілька кроків подолавши відстань між ними, рваним рухом згріб Саню в оберемок, здавлюючи в обіймах. Сашко ніби й не помітив цього, не відліпив рук від обличчя, лише знову і знову схлипуючи і безглуздо гикаючи, здригаючись від спазмів у грудях.

Проведені самостійно університетські будні нагадували Жукову про закінчення десятого класу. Після відверто провальної розмови, Саня зійшов з усіх радарів до початку наступного навчального року. Не відповідав на дзвінки, не заходив до соцмереж, прикривався батьками, щоб оминути освітню систему та написати контрольні дистанційно. Чорт його знає, що Мітяєв розповів батькам, але Влад ще ніколи не бачив, щоб хтось так самозабутньо брехав про ротавірусну інфекцію сина.

 

Влад весь цей час сам собі створював ілюзію нормальності, жив так, ніби нічого не відбувається. За інерцією ходив до школи, потім за інерцією ж плював у стелю перші кілька тижнів літніх канікул. Сумбурно завів собі першу дівчину. Саме «завів», як сраного хом’ячка, щоб хоч якось відволіктися.

 

«Досі здивований, що зрештою все закінчилося не так уже й погано», — Жуков сів на парапет університетської курилки, розглядаючи сигаретний бичок, що тліє, в руках. Він не був затятим курцем, але для антуражу пачка «парламенту» була зараз просто необхідна.

 

Про фінальне своє, суто шкільне літо хлопець згадував із небажанням. Кожен божий день перед очима стояла одна й та сама картинка: Мітяєв, що плакав у напівтемряві кімнати. Від цього було і сумно, і соромно, і майже до сліз самотньо, але погана гордість припиняла спроби написати чи подзвонити другові першим.

 

Можливо, у якийсь момент багаторічна дружба змогла б забутись у калейдоскопі подій, якби хлопці не були однокласниками. Але, на жаль чи на щастя, зустріч хлопців була неминуча. Перше вересня розставило всі крапки над «і», коли поруч за парту сів абсолютно розслаблений, засмаглий Саня, висвітлюючи округу своєю посмішкою до вух. Спочатку здалося, що Мітяєв затіяв гру «прикинемось, що нічого не було», але швидко стало зрозуміло — це зовсім не так.

 

«Так, тоді ступінь його відвертості почала зашкалювати», — очкарик посміхнувся, згадуючи, як випав в осад на першій же великій перерві, коли найкращий друг вирішив розповісти, де пропадав усі канікули. Розповідав хлопець у фарбах, інколи ж навіть показував, захлинаючись емоціями від першого свого гейського роману. Мовляв, чого приховувати, якщо всі карти і так розкриті.

 

Жуков переварював інформацію з натягнутою усмішкою, подумки скрипучи зубами від роздратування:

 

«Я місця собі не знаходив стільки часу, а він, виявляється, терся з якимсь дурнем по кутках готелю в Туреччині».

 

Насправді все не було так райдужно, як Владу здавалося. Після свого вимушеного визнання, Сані знадобилося більше тижня, щоб прикрутити краник бурхливого потоку самобичування. Мітяєв зібрався з думками, зважився таки включити телефон, залізти в соцмережі, і перше, що з’явилося на його погляд — фото улюбленого очкарика з якоюсь панночкою. Досить миловидної, але вона особливо не відрізнялась від будь-якої іншої гарненької дівчини: акуратний, злегка кирпатий ніс, пухкі губи, довгі вії, що обрамляли великі, майже круглі очі.

 

«Ну, хоч пика нічого. Але ануси курячі замість рота на кожній фотці — це просто жах, звичайно, — Сашко розглядав спільне фото на повний зріст, підібгавши губи. — Більше й сказати нема чого. Ні дупи, ні цицьок. Вердикт: краще чоловіків, ніж міль таку трахати».

 

Жовч сочилася з усіх можливих і неможливих отворів, і через деякий час Саня навіть був їй радий — злість, виявляється, може стати чудовим закликом до дії. Звичайно, починаючи стосунки, Жуков не хотів найкращого друга ображати, але для Мітяєва це все одно стало каталізатором змін.

 

Він підвівся з ліжка, вперше за тиждень умив заривану пику і навіть вибачився перед батьками за пошарпані нерви. Благо, Мітяєві всі, як на підбір, вкрай поблажливо ставилися до чужих вивертів характеру.

 

Сашко вирішив тримати дистанцію з Владом, а ще вибивати клин клином, раптово розфарбувавши своє життя блакитними відтінками. До кінця серпня Сашко якщо і не забув про своє скиглення за Жуковым, то принаймні повернув самовладання, щоб знову це якісно приховувати.

 

Це й було, мабуть, головною рисою, за яку Владу хотілося згорнути Сашкові шию. Хлопець ніби жив на дві реальності: в одній перемелював усі складні ситуації, а в другій тішився життям, як ні в чому не бувало. Жуков не міг потрапити туди, де за сімома замками в Мітяєві зберігалися всі переживання, і це дратувало до трясучки, змушувало все лайно всередині Влада вирувати зі страшною силою. Навіть зараз, коли Саня, очевидно, переживав не найкращі часи, хлопець лише збільшував відстань між собою та оточенням, кутаючись у особистий простір.

 

«Цікаво, як він Калимова тоді відшив, коли той додому до нього поперся… — майже спалена цигарка випала з прочиненого рота на асфальт. — І чи відшив взагалі?»

 

***

 

— А ти ще не заїбався грати в самурая? Ну, не думав якось їх притиснути за побиття?

 

Макс нахабно вже кілька днів після універу з’являвся на порозі Саніної квартири з їжею і йшов уже за північ, так і не наважуючись напроситися на ночівлю. На вигляд їхнє дозвілля практично нічим не відрізнялося від дружніх посиденьок, якщо не вважати старого доброго петинга на всіх горизонтальних поверхнях трикімнатної квартири Мітяєва. Обох це влаштовувало, і ніхто не планував найближчим часом з’ясовувати ступінь серйозності їхніх стосунків.

 

— Може, я — песиміст, але вважаю, що толку від цього не буде, — Сашко знизав плечима, намотуючи на вилку спагетті. Готувати хлопець не вмів, виживаючи без маминого куховарства тільки завдяки доставкам. Калимов тут був якраз до речі, він виявився вкрай корисною у господарстві людиною: стандартну смажену картоплю та макарони з сосисками робив, на думку Сані, віртуозно.

 

«Готує, не заїбує і круто дрочить. Чоловік десять із десяти, я вважаю».

 

— Давай розглянемо ситуацію на прикладі Жукова: нічого, крім догану, своїм махачем він не досяг.

 

— Предків підключи, вони ж начебто адекватні, — резонно запропонував брюнет, спостерігаючи, як Мітяєв своїми витонченими пальцями орудує столовими приладами.

 

Чим більше часу вони проводили разом, тим більше Саша починав йому подобатися, причому у всіх своїх проявах. Вона плавно вклинювалася в кожну взаємодію, і тепер навіть прийом їжі у виконанні Мітяєва перетворювався на мистецтво на межі з порно.

 

— Я не хочу, щоб батьки копалися у моїх проблемах. Типу, вони, безумовно, дуже розуміючі, але нахуй.

 

— Звучить, як «я почуваюся себе проблемою, і мене це дратує, тому я швидше до магістратури терпітиму побої, ніж попрошу про допомогу», — виніс вердикт Максим, відпиваючи пиво з пляшки.

 

«Взагалі, так воно і є, але я не думав, що це настільки очевидно», — Мітяєв вирішив прикинутися камбалою і продовжив їсти, начисто ігноруючи слова приятеля.

 

У сімнадцять його мама збиралася їхати закордон після складання іспитів. Вона з десяти років мріяла про успішну кар’єру дерматолога, старанно корпіла над підручниками і будувала справді грандіозні плани на майбутнє, шлюб із зальоту точно не входив до її ідеальної картини життя. Однак, сталося те, що сталося: перше кохання знесло дах бурхливим потоком емоцій, перетворюючи всі мрії на стопку запорошених конспектів з чеської мови в найдальшому ящику шафи.

 

Чи були щасливі його батьки? Чи хотіли вони такого життя? Чи люблять вони одне одного? Мізками Мітяєв розумів, що не несе відповідальності за порваний презерватив або його відсутність, але підсвідомо все одно відчував свою провину.

 

— Ти ідіот чи так? — Максим намагався зловити зоровий контакт із Сашком, але той дивився кудись убік, напхавши до рота їжі, щоб відгородитися від розмови.

 

У Калимова було хворе, нескінченно кровоточиве почуття справедливості. Мабуть, справа була у вихованні, але він завжди заступався за слабких, з піною біля рота впрягався за будь-якого нужденного, і іноді переступав усі можливі межі своїм прагненням докопатися до істини. Він здогадався вже, що Сашко не найвідкритіший чоловік на планеті, але все не міг зменшити тиск.

 

— Після нашого щільного спілкування ти вже не повинен сумніватися в цьому, — Саня посміхнувся беззлобно, показуючи гостю всю міць свого миролюбства.

 

— З тобою взагалі не можна говорити на серйозні теми? — питання було швидше риторичне.

 

— Типу того, — усмішка стала ширшою, Мітяєв, покінчивши з вечерею, почав збирати посуд зі столу. — Колишній казав, що я маю емоційний діапазон зубочистки.

 

— Він що, фанат Гаррі Поттера? — Макс хихикнув, підводячись, щоб викинути пару порожніх пляшок у сміття.

 

— Ні, фанат — я, а він просто спиздив у Герміони фразу, яку мені можна дорікати під час кожного скандалу. Але заслужено, брехати не буду.

 

— Ти завжди виправдовуєш своїх колишніх? — брюнет примостився ззаду, обійнявши Саню за пояс, поки той старанно намив тарілки. Цей жест став майже звичним за останні дні, і хлопцям це дуже подобалося: без відстеження причинно-наслідкових зв’язків просто вгамувати тактильну спрагу.

 

— У відносинах завжди винні обидва, якщо його щось не влаштовувало, у цьому була й моя вина.

 

«Здається, щось подібне ти вже казав, — Калимов обійняв хлопця міцніше, носом втикаючись у пахнучу солодкою нісенітницею маківку. — Цікаво, яка була б твоя реакція, якби дізнався, як багато особистого мені вже спалив по п’яні?»

 

— Поговори з предками, — все ж таки вирішив висловитися Калимов. — Не важливо, що ти собі придумав, ти маєш розуміти: жоден адекватний батько не стоятиме осторонь, коли життя його дитини перетворюється на пекло.

 

— Ой, бля…

 

— Та ніхто вже не сумнівається, що в тебе є яйця. Навіть виблядки ці не сумніваються, повір, інакше б не йшли на тебе одного пачками, — Калимов казав чисту правду: Сашу справді ніхто не тримав за слабака. Про його перемоги в бійках нічого не було відомо лише тому, що ніхто не хотів розголошувати свою поразку. — Питання не в тому, що ти не можеш впоратися, а за яку ціну ти це робиш. Одуплися, бляха, тобі дивом досі нічого не зламали, місця живого не лишилося.

 

— Бухтиш, як мама-ведмедиця, — Саню палкі промови не особливо проймали, при своєму гнучкому характері, часом упертістю він міг зносити будівлі ліпше бульдозера. Йому не подобалося, що хтось так безпардонно лізе до його нутрянки. Скринька з душевними переживаннями, на яку Жуков лише скоса поглядав, скрипучи зубами, Максим зараз намагався розкрити і засунути туди свою фізіономію.

 

— А може, я і є мама-ведмедиця? — рука Максима поповзла вгору, долонею несильно стискаючи шию, укладаючи пальці поверх зелених гематом. Кадик Сані смикнувся, він чисто для вигляду заворушився, щоб не виглядати зовсім покірним. Поруч із Максом почуття самозбереження немов давало збій і відключалося, чинити опір натиску, поки Калимов не лізе в душу, зовсім не хотілося. — Якщо так подобаються ігри з асфіксією, я краще сам тебе придушу, окей?

 

Змащений кивок послужив відповіддю, Сашко відкинув голову назад, поки Калимов пробирався вільною рукою під домашню футболку, погладжуючи живіт.

 

«У мене на нього рефлекс уже виробився чи що», — Митя трохи спантеличено спостерігав за реакцією власного тіла, що явно охочіше підкорялося Максу, ніж господареві. Плавилося, вигиналося назустріч дотикам, щоб отримати чергову бажану дозу мурашок на шкірі. Сашко відкрив рота, зітхаючи важче в міру того, як одна рука брюнета все сильніше стискала горло, а друга з торса плавно переміщалася у бік гумки штанів.

 

Калимова реакція Мітяєва вбивала, здавалося неможливим те, що хтось може так м’яко, покірно віддаватися без задніх думок, не чекаючи каверзи. Напевно, в цьому і була магія Сані: він був досить впевнений у собі, він нічого не боявся і не забивав собі голову сумнівами та страхами, а тому дарував свою чуттєвість без зайвих обмежень.

 

Макс задумався: чи всі хлопці так відрізнялися від дівчат у ліжку? Не те щоб його цікавив хтось крім… Так, марна цікавість.

 

Холодні пальці торкнулися розчервонілої плоті, шатен смикнувся, ніби від удару електрошокером і задерся рефлекторно, ледве торкаючись дупою випираючого горбка у Калимова на джинсах.

 

— Ми це не обговорювали з тобою, — почав хрипко Максим, дражнячи головку поверхневими дотиками, через що збудження в’язало морські вузли в районі паху, виразно перегукуючись з болем.

 

— Ти не пораниш мої почуття, якщо будеш зверху, — Мітяєв притиснувся до чужого паху, підтверджуючи свої слова дією. — Але керуватиму процесом я.

 

Питання позиції в сексі дійсно не стояло для хлопця гостро, просто так вийшло, що йому вічно траплялися солодкі хлопчики, які винятково добре стоять раком. Проте сам факт того, як акуратно і тактовно до цього підходив Макс, змушував губи гнути в посмішці. Занадто мило. Калимов у принципі поводився дуже правильно, етично в делікатних ситуаціях, якимось чарівним чином розташовуючи людей до себе. Сашко тепер розумів, від чого так багато дівчат із університету вважали його лапочкою.

 

— Сука, кому ти вдерся о десятій вечора? — Саня спочатку не зрозумів, про що Макс взагалі говорить, лише за кілька секунд сконцентрувавшись на навколишньому світі та почувши дверний дзвінок. — Бляха, якщо це знову твоя жратва, то врахуй: я близький до того, щоб вивернути ці судки тобі за комір, правда.

 

— Це Жуков, — шатен насупився, поправляючи стояк у штанах і відсуваючись. Калимов марно спробував округлити розкосі очі, висловлюючи всім своїм виглядом здивування та обурення. — Більше нема кому. Можеш йому тепер за комір щось вивернути, раз сміливий такий.

 

«І виходячи з того, що він не скористався своєю зв’язкою ключів, чувак точно думає, що я тут оргії влаштовую, поки батьки у відпустці», — хлопець видихнув і поплентався до вхідних дверей, почуваючи себе тим ще недоумком з тирчавшим на пів другого членом в домашніх штанцях.

— На чорта я зробив тобі дублі ключів, якщо ти все одно в двері дзвониш? — вирішивши, що найкращий захист — це напад, Мітяєв почав зустріч гостя відразу з наїзду. Вид у Саші був той ще: мало того, що побитий, так ще червоний, збуджений і явно всім на світі незадоволений.

 

«Ні, звичайно, я тебе нескінченно люблю, але в мене тут секс назрівав, а твоя пика нахуй всі карти сплутала», — хлопець пропустив Влада в передпокій.

 

— Брате, я, типу, дико перепрошую, але в тебе стоїть, — не те щоб Жуков був такий вже спостережливий, але подібне складно не помітити, якщо чесно, та й Сашко не надто приховувався.

 

— Просто дуже радий тебе бачити, — хлопець єхидно посміхнувся, забираючи з рук русявого об’ємний пакет, у якому щось характерно дзвеніло і булькало. — Навіть Тарас підбадьорився.

 

— Тарас?

 

— Ну, я так називаю свій чл…

 

— Сань, позбав мене від подробиць, я тебе прошу, — очкарик показово скривився і попрямував у бік кухні.

 

«Я б з радістю, але це ти о десятій вечора приперся до мене без дзвінка, між іншим», — Мітяєв поплентався слідом.

 

— З якого приводу п’ємо, до речі?

 

«Який привід?.. Ну, окрім того, що мене переїбало приходами ПТСР, навіяними твоїм ігнором останній тиждень, я ще й раптом почав параноїти на тему того, що мій кореш підкочує до тебе яйця. А мене це раптом почало їбати. Як тут не випити, га?»

 

— Просто привід, хотів перевірити, чи ти ще живий, — погляд Влада зачепився за сторонню пляму біля вікна, хлопець примружився багатозначно. — О, Калимов?

 

— О, Жуков? — перекривляв Максим, не намагаючись навіть згладити шорсткість ситуації. Він, звичайно, виглядав пристойніше Сані, але, проте, не треба було гадати на кавовій гущі, щоб зрозуміти, чим хлопці займалися, поки їх не потурбували.

 

«Ну ніхуя собі, повороти які», — Влад похмурнів, відсуваючи несподіваного гостя (сам він точно сподіваний!) убік, щоб дістатися до кухонних шаф і накрити на стіл.

 

«От вже хто добре орієнтується на твоїй кухні, так, Сашко?» — Калимов без слів витаючий у повітрі вайб відчував і починав дратуватися.

 

«Я був тим хлопцем, якого він любив у школі», — щось подібне сказав Влад на вписці на честь першого вересня. Про цю фразу, а ще про поведінку двох «друзів», Макс думав уже другий тиждень, розглядаючи факти з різних сторін і намагаючись докопатися до істини.

 

Хлопці дружили ще з першого класу, жили в сусідніх будинках, проводили разом вихідні та канікули, вступили до одного університету, на одну спеціальність… Вже на цьому моменті у Калимова починало смикатися око від психозу. Вони були дуже близькі. Тут не треба було нічого навіть вигадувати, це було видно неозброєним оком.

 

— О, ти й перекусити приніс! — вміння швидко перемикатися — це візитна картка Сані. Побачивши пару упаковок улюбленого сиру, пиво та якісь солодощі, простак відразу забув і про легке невдоволення, і про все на світі взагалі.

 

— Щось мені підказує, ти за межі квартири жодного разу за цей час не вийшов, а на твій сир в Ашані скажені знижки.

 

— Бля, реально? Що ж ти так мало тоді купив? — Сашко любовно погладив матову обгортку брі.

 

«Ненавиджу сир із пліснявою», — Макс плюхнувся на стілець, спостерігаючи за тим, як Сашко розбирається із вмістом пакетів, акуратно виставляючи на стіл ближче до стіни кілька пляшок.

 

— По-перше, задрот, Ашан у двох зупинках, міг би й сам дійти, — Влад навіть потилицею відчував жалібний погляд і розумів, що всі ці віднекнення — лише виступ на публіку, щоб Мітяєв остаточно не сів на голову. — По-друге, грошей залишиш — ще куплю.

 

— Ти мій герой, — визнав Мітяєв, посміхаючись. — Максе, ти будеш?

 

— Так, дістань моє пиво з холодильника, — видав Максим із шкідливості, сподіваючись хоч на якусь реакцію Жукова. — І макарони поклади в холодильник, вони вже остигли.

 

«Ви тут що, з’їхатися вирішили, блять? І бухло у нього персональне в холодильнику, і жратву він готує. А по кутках ще не насцяв, щоб територію помітити? — зовні Влад, звичайно, залишався абсолютно спокійним, і те, чисто через неосяжну гордість, яка не дозволяла біснуватись на публіці.

 

Хлопці вмостилися на стільці, підтримуючи напружену атмосферу кислими обличчями, і тільки Саня вибивався: з непідробним захопленням розпакував сир і зробив смачний укус, напевно не збираючись ні з ким ділитися.

 

— Бля, сир — вогонь! — запевнив Мітяєв із набитим ротом. — Ммм… зараз обкінчаюся, точно.

 

— Брате, скромніше, не при гостях же, — Жуков реготав, взворошуючи волосся друга, що й так перебували у вічному безладді.

 

Максим за всім цим стежив, стиснувши зуби, через що і без того точена лінія щелепи ставала більш вираженою. Від усіх цих дотиків ситуація ставала все менш і менш схожа на дружню, брюнет у всьому бачив підтекст, що підігрівав ревнощі всередині. Насправді, раніше Калимов не помічав за собою замашок власника, але як там психологи кажуть? Ревнощі їдять людей зсередини з двох причин: низька самооцінка чи недовіра до партнера. Проблем із любов’ю до себе у Макса ніколи не було, значить, що тоді залишається?

 

Важко спостерігати, як на твоїх очах відбувається щось, чому ти не можеш дати точну класифікацію, особливо, коли в цьому бере участь людина, яка тобі подобається. Вони з Сашком не те що не зустрічалися — навіть близько не підійшли до серйозної розмови про їхні стосунки. І дивлячись на Мітяєва поряд із будь-якою людиною в принципі, ну, а вже поряд із Жуковим — тим більше, у бідолахи Калимова фігурально вибухав мозок. Тому що не було твердого ґрунту під ногами і навіть крихітного приводу, щоби сумніви відступили.

 

— Та гаразд тобі, всі свої, — Саня махнув рукою.

 

— Точно, — підтвердив Калимов, присмоктуючись до свєї пляшки. — Ми ж зовсім не чужі люди.

 

— Так, я вже помітив, — Жуков хмикнув, розслаблено поклавши на чуже плече. — Прямо не розлий вода, ага.

 

— Не уявляєш, наскільки, — Макс підтакнув, уже майже капаючи отрутою у свою тарілку зі снеками. — Тобі розповісти на пальцях?

 

— Навіщо? І без цього цілком уявляю, — долоня на плечі Мітяєва безжально стиснулася, коротко обстрижені нігті вп’ялися в зелені синці під тонкою тканиною футболки.

 

«Ні, хлопці, я все розумію, у вас там якийсь супер серйозний, важливий конфлікт назрів, але якого хуя знову калічать мене? — Сашко скривився і скинув руку. Він більш-менш розумів, у чому суть цієї суперечки, але мотивацію Жукова, хоч убий, зловити не міг. — Давай, скажи ще, що через дванадцять років дружби ти раптово пізнав смак ревнощів? Блять, ну і хуйня».

 

— Дебіле, він весь у синцях і так, а ти додати вирішив? — Максим узяв пальцями шматочок арахісу і влучно пульнув його очкарику прямо в чоло.

 

Світлі брови зігнулися з подивом, Влад зачерпнув у кулак жменю горішків побільше, готуючись до наступу:

 

— А ти, як я подивлюся, знаєш, що там і де в нього болить, сраний Айболіт? — закуска полетіла прямо у фізіономію Калимову, той на мить зажмурився, щоб сіль і гостра приправа не потрапила в очі. Їжа розлетілася по столу і підлозі, пара шматочків залишилася в волоссі, але хлопець і не думав їх прибирати, тримаючи обличчя.

 

«Хлопці, ну ви ж дорослі люди, справді», — Сашко зі скорботою згадав нещодавно вимиту підлогу, відкусивши ще сиру.

 

— А в тебе якісь проблеми із цим? Від ревновачок очко залоскотало? — брюнет зиркнув на хазяїна будинку, прочитавши у погляді Сані, як сильно той «рад» ідеї влаштувати війну з їжею. У цей момент Максимові стало навіть трохи шкода, що доведеться стриматись, щоб не виводити Мітяєва з себе. Все-таки, Жуков рано чи пізно піде, а ось він сам хотів би ще погостювати.

 

— Пф-ф-ф, що ти несеш, кому він там потрібен? — очкарик пирхнув смачно, майже театрально, і швидше викликав цим серію запитань, ніж впевненість у правдивості своїх слів.

 

«Дякую, брате, саме це я й хотів би почути, коли ти й так уже пересрав мені всю малину», — Мітяєв, звичайно, на друга не ображався, проте градус роздратування це ні краплі не зменшувало.

 

— Ну, якщо не потрібен, то зав’язуй зі своїми показовими виступами та…

 

— Так, ми їбемося, — перервав Калимова Саня, знизавши плечима. Кухня поринула в незручність, приправлену чавканням. — Ну шо? А то ти ще не зрозумів.

 

І Влад, і Максим, натурально випали в осад від рівня прямолінійності Мітяєва, так і продовжили на нього вирячитися, немов барани на нові ворота. Саня, задоволений виробленим ефектом, відпив купленого Жуковим пива і посміхнувся:

 

«Ну хоч заспокоїлися обидва, і на тому спасибі».

 

Почувся дверний дзвінок. Усі троє нервово покосилися у бік коридору.

 

— Я гадки не маю, хто це, — Мітяєв виставив долоні вперед, мовляв «мої руки чисті», і неохоче підняв тушку зі стільця. — Приберіть цей пиздець з підлоги, будь ласка, я ж вам не прибиральниця.

 

«У мене тут що, медом намазано? Всі, кому не ліньки, вже приперлися», — Сашко насупився, дивлячись у вічко. Стаса він тут побачити точно не планував. Питання навіть не в тому, що вони розлучилися, а в тому, що колишній жодного разу не був у цій квартирі, тільки знав адресу на екстрений випадок.

 

Мітяєв мав якийсь пунктик з цього приводу: не любив водити хлопців у свою квартиру і по можливості навіть не оголошував район проживання. Стас був винятком, стосунки з ним були досить довгими та серйозними, здавалося дивним тримати в таємниці адресу своєї прописки. Про те, яким таким магічним чином Макс обійшов це правило, хлопець вирішив не думати.

 

Замок клацнув, двері відчинилися, і в груди Сані відразу впечаталася заривана блондиниста головушка.

 

— Са-а-аш, — Стасик зчепив руки в замок за спиною Мітяєва, точно не плануючи від нього відлипати. — Сонечко, пробач мені, будь ласка!..

 

— Бляха, Стас, — Сашко підхопив колишнього і заніс до передпокою, ногою захлопуючи двері. — У мене ж сусіди, яке нахуй «сонечко»?

Почувши невиразні завивання, Влад з Максимом синхронно вирішили, що упускають дуже багато, сидячи на кухні. Хлопці висунулися в коридор, і погляду їх постала натуральна картина олією. Худий, зовсім як іграшковий, блондин висів на Мітяєві, наче коала на стовбурі евкаліпта, уткнувшись обличчям у смагляву шию. Саня виглядав так, ніби нічого особливого не відбувається, з безпристрасним обличчям притримував хлопця за талію, щоб той не впав, і слухав, як білявка щось тихо каже.

 

Ні Влад, ні тим більше Макс ніколи не бачили Мітяєва в подібній взаємодії. Одна справа слухати оповідання від першої особи, інша — бачити все збоку, складаючи у голові максимально повну картину. Саня виглядав органічно, як уособлення справжнього чоловіка в будь-якому жіночому романі: кам’яна, стійка стіна, за якою з комфортом можна сховатися від усіх тривог. Немов гладити по голівці і слухати скиглі — це його покликання по життю.

 

«Хоча, з іншого боку, чого ще від нього чекати? З його жалісливістю тільки соплі чужі і підтирати», — Жуков міг визнати, що в такому амплуа уявити друга було досить просто. Влад покосився на Калимова і невесело посміхнувся — схоже, не для всіх тут поведінка Сашка здавалася передбачуваною.

 

Максим дивився, не блимаючи, як Мітяєв тягне хлопця у ванну і акуратно саджає на плетений кошик для брудної білизни. Усе довкола здавалося декораціями, на які Саня не звертав уваги, сконцентрувавшись на Стасі.

 

— …Навіть не сказав мені, уявляєш? — гундосив Стас, закриваючи обличчя руками. Хлопчисько притягнув коліна до себе, стаючи візуально настільки компактним, що з легкістю умістився б у контейнер, на якому сидів. — Просто виклав фотку в інсту з двома долонями. У неї ще руки такі гарні, тоненькі… Тепер я розумію, чому він зі мною мутив. Адже я схожий на бабу? Схожий, Саш?

 

— Ні, не схожий, — запевнив хлопець, затикаючи злив у ванній і вмикаючи гарячу воду.

 

— Так, яка з мене баба. Ні цицьок, ні дупи, ні пики красивої. Бляха, у мене й характер кінчений… навіть до баби не дотягую.

 

«Це сексизм, чувак, чистої води. Прям бачу, як якась затята фемка за такі слова ламає твою жабину шию», — для Жукова це все було одним суцільним показовим виступом. Театром одного актора, у якому безвідмовний Мітяєв вкотре виконував роль ганчірки.

 

— Ну що ти кажеш таке, — Саня заспокійливо гладив пухнасте, м’яке волосся, стоячи навколішки поряд зі Стасом, щоб перебувати з ним на одному зоровому рівні. — Ти дуже класний. Я тобі не брехатиму, ти ж розумієш.

 

— Якби я був класний, ти не розлучився б зі мною, придурок, — Марков вчепився в край чужої футболки і потягнув тканину до обличчя, витираючи сопливий ніс.

 

«Це просто пиздець якийсь, гасіть світло», — від подібної поведінки Макс насилу підібрав з підлоги щелепу, ледве стримуючи бажання занурити блядське навіть на вигляд личко в унітаз.

 

«А рукою його зад витиратимеш? Впевнений, довбур цей і не проти буде» — Влада пересмикнуло від роздратування.

 

— Гаразд, залізай у ванну, я поки тобі чай заварю… — Сашко вже встав, щоб вийти, але Стас показово випростався і сперся на стіну, явно натякаючи, що і в роздяганні йому потрібна допомога. У яскравому світлі раптом добре стало видно сліди, що ще не зійшли від ударів — ударів Сашка, це викликало гостре почуття провини і бажання потурати будь-яким капризам. Мітяєв потягся до блідої шиї, по одній почавши розстібати дрібні гудзики на сорочці.

 

— Саш, ми можемо одні залишитися? Я про особисте тут розповідаю, взагалі, — Стасик несподівано згадав про існування двох незрозумілих хлопців. Погляд миттю з заплаканого став важким і вимогливим, верхня губа піднялася, як у злої псини.

 

«Такої дрібної і тупої. Чихуахуа чи по типу того. Несамовито гавкає, показово тремтить і сциться на пелюшки», — Влад старанно зобразив на обличчі скепсис, усім своїм виглядом показуючи, наскільки йому насрати на блондинисту вихухоль.

 

— Гаразд, роздягайся поки що, я зараз прийду, — Саня видихнув втомлено, потихеньку занурюючись у лайнову ностальгію про минулі стосунки. Близько було бажання втопити Стаса у набраному у ванну окропі, але він стримав себе і вийшов із кімнати.

 

— Мабуть, нам час? — інтонації були розчаровані, але Мітяєв бачив, що найкращий друг не ображається. — Тобі як, нічого не тисне? Ну там, яйця від підборів цієї жаби?

 

— Ой, завали, довбуру, — Саня пирхнув, пхаючи Жукова до виходу. — У суботу приїжджають батьки, тож у понеділок йдемо на пари.

 

— Домовилися, — Влад показав великий палець і пішов взуватися.

 

Мітяєв глянув на Калимова, який за цей час нічого не сказав, байдуже розглядаючи нехитрий візерунок «під штукатурку» на шпалерах.

 

«А образився як показово, прямо ути-шляху», — Сашко зворушився тихенько.

 

— Максе, ти пакет свій не забув?

 

«Який нахуй пакет?» — Калимов глянув на другокурсника.

 

— Напевно, десь у кімнаті в мене, йди пошукай, — Мітяєв легенько штовхнув брюнета у бік спальні.

 

«Дуже цікаво, що він взагалі забув у твоїй засральні, — очкарик звузив очі в підозрі, а потім помітив, як Саня починає посміхатися гаденько. — Ах, звичайно».

 

— Піду йому допоможу, — Мітяєв підморгнув другу і теж зник у кімнаті, прикриваючи за собою двері.

 

«Це був натяк. Натяк же? Я не розумію всіх цих приколів», — Макс став стовпом посеред кімнати, спантеличено розглядаючи тепер уже в спальні візерунок на стінах. Він, в принципі, від коридорного не дуже відрізнявся.

 

— Ти тут реально пакет чи шукаєш? — Сашко пирснув у кулак, отримуючи масу насолоди від чужого виразу обличчя.

 

— Ну так, а чим мені ще тут займатися? З тобою затискатися?

 

— Ну, як мінімум затискатися, — підтвердив хлопець, притягуючи Макса до себе, присмоктуючи до його губ. Калимов, миттєво перемикаючись, обвив руками Саню за пояс і стиснув в обіймах, проштовхуючи язик глибше в рот.

 

«Вони там смокчуться, — похмуро сам собі помітив Влад, сідаючи на взуттєву полицю. — Блять, ну точно смокчуться. Пиздець, що коїться».

 

— Са-а-аш, ну ти де там? — заскиглів нетерпляче Стасик. — Ти маєш піну для ванни? Або бомби? Ти ж знаєш, я люблю бомби з Lush!

 

***

 

Стара розмова з Мітяєвим на тему кохання часто виринала у Макса в голові. Якщо чесно, сам він рідко думав про таке на дозвіллі, і коли хлопці сперечалися, він мало що міг запропонувати з аргументів. Справа в тому, що для нього це поняття було само собою зрозумілим, тому що у Макса кохання не було в дефіциті, і цікавили його трохи інші речі. Його вирощували в помірній строгості і досить рано за загальноприйнятими мірками зробили автономним. Ще з сьомого класу батьки вчили Максима відповідати за свої вчинки самостійно. Його не змушували вчитися або робити роботу по дому, але ввели систему обмежень на випадок, коли Калимов приносив двійки або загажував кімнату до невпізнання. Легко було потоваришувати з дисципліною, сидячи вдома після чергового «незадовільно» за поведінкою, поки молодший брат рубається у футбол у дворі. Братів у Макса, до речі, було аж двоє, він сам був старшим. Це з дитинства навчило сприймати конкуренцію як норму, а батьківське тепло як обмежений ресурс. Звичайно, його любили б у будь-якому разі, яких оцінок він не приносив у щоденнику, — мати з батьком вбивали це дітям у голову з ранніх років. Але заради похвали та інших плюшок потрібно було піднапружитися, це і було головною мотивацією для будь-яких рухів тіла по життю.

 

У Сашка все спочатку було по-іншому. Чи то справа була в підвищеному від народження рівні кортизолу, чи то просто збіг, але складалося враження, що Мітяєв ще в утробі себе за щось та звинувачував. Можливо, проблема в тому, що він у надто тендітному віці усвідомив, що не був запланованим чадом у своїх батьків. Сашко дивився на це з позиції того, чого втратили батьки через його існування. І в крихітній голові чомусь вишикувалася ідея, що він ВЖЕ живе в борг, і ліміт кохання в його житті настільки перевищений, що пішов у мінус.

 

Ця думка вела Мітяєва до всіх подальших каменів спотикання життя. Від природи хлопець був спокійним інтровертом, але через усталену думку про свою неповноцінність, Саня з молодшої школи посилено перекроював себе у веселого недоумка. Тому що якщо він буде похмурим, точно стане тягарем батькам і не зможе виплатити їм свій «борг». Тому що ніхто не любить мовчазних, а йому відчайдушно треба виходити з мінусу та накопичувати кохання. Потрібно показово радіти і не приймати образи близько до серця, адже зі скиглією не дружитимуть.

 

Самим лайновим жартом у житті Сашка було те, що не відчувай він свою провину спочатку, ніяких проблем би і не було. І той мінус, що хлопець так чітко відчував, робив сам, зжираючи себе зсередини. Швидше за все, якби не було у Мітяєва такої низької самооцінки, він не став би терпіти капризулю-Жукова, який з дитинства дуже любив качати права. Не закохався в нього, не мучився, не розбив собі серце. І напевно не вліз би в нескінченний цикл хворих, вимотуючих стосунків. Його життя взагалі було б зовсім іншим, і п’яної суперечки на тему найсвітлішого почуття теж не сталося б. Тому що Саня з Максом навряд чи навіть зустрілися б за інших обставин. Однак історія не терпить умовного способу, і Мітяєв став тим, ким став: комунікабельним, безпосереднім, плюючим на громадську думку і дуже закритим, коли справа стосувалася його внутрішніх переживань.

 

Звичайно, про це все Калимов уявлення не мав, але навіть підсвідомо здогадувався, що саме слово «кохання» він з Мітяєвим бачить зовсім по-різному. Макс дотримувався девізу «Якщо є, воно є, якщо ні — його не знайти». Для нього це почуття було тією постійною, на наявність якої він ніяк не міг вплинути, і тому навіть не морочився із цього приводу. Для нього пріоритетною була повага та увага — його ресурси підживлення, заради яких він готовий був намагатися.

 

Саня ж за рахунок епатажної поведінки у увазі купався, а в чужій повазі та прийнятті ніколи не потребував. Тому що насправді був механізмом із принципом роботи «всередині себе», а не «поза собою». Його соціалізація була насильницькою, але за фактом, це не так вже й сильно йому потрібно.

 

Так і почалася розмова про ту гру в неправильну «монополію». Мітяєв мав рацію: те, що буде перемогою для одного, є пустушкою для іншого. Проте це не означало неможливість перемоги, причому всіх сторін одночасно.

 

«Просто потрібне зведення правил, яке влаштує обох», — підсумував для себе Максим, натискаючи на кнопку виклику в телефоні:

 

— Жуков, а давай обговоримо дещо віч-на-віч. Є у мене ідея, як попустити наших озлоблених гомофобів.

? Arctic Monkeys — I bet you look good on the dancefloor

 

Суворі університетські будні зустрічали Саню типово осінньою, похмурою та вітряною погодою, що видувала з перехожих буквально все живе. Хлопець йшов із Владом улюбленим шляхом до універу, любовно вдихаючи дим парламенту.

 

— То чого він приперся до тебе взагалі? — Жуков скоса розглядав Мітяєва, намагаючись зрозуміти, де під цим напускним спокоєм криється страх. Видимих ​​ознак очкарик не знаходив, але десь на рівні інтуїції відчував переживання.

 

«Ще Саня не переживав би. Тиждень його зайобували всі, кому не ліньки, намагаючись чи підорство з нього вибити, чи просто вбити. А тепер він, мабуть, відпочивши, вирішив з новими силами братися за боротьбу. — Владу в такі моменти Сашко здавався дуже дурним, але й хоробрим у той же час. Перше — через небажання хлопця просити або приймати допомогу в ситуації, в якій, очевидно, самому розібратися було складно. — Ідея Калимова здається мені все менш і менш безглуздою, якщо ці придурки продовжать».

 

Максим зателефонував Жукову ввечері суботи та запропонував об’єднати сили заради їхнього спільного приятеля. План брюнета був хитрим і продуманим, зовсім як він сам: вловити на гарячому, тишком-нишком зняти побиття, а потім здати лиходіїв з тельбухами. Владу ідея відверто не подобалася — він звик діяти в лоб і максимально прямо. Однак факти були такі: звичними способами відвадити гомофобний натовп від кращого друга неможливо, треба шукати інши варіанти.

 

— Той колишній, що покотив закордон, знайшов собі дівчину, а Стасяну навіть не сказав. Просто фотку в інсту виклав, — Саня посміхнувся, згадуючи, як блондин ридав у нього на плечі три години поспіль, використовуючи його футболку як сопливчик. — А Марков — чувак вразливий, близько до серця все сприймає, от і розклеївся.

 

— А ти тут до чого? Повити більше нікому? — Влад насупився. На Стаса, хоч вони й бачилися лише двічі, у Влада була формена алергія, і все, що було з ним пов’язане, викликало роздратування.

 

— Ну, він ніби звик до того, що я поряд, — Саша почухав потилицю сконфужено, жбурнув бичок у найближчу урну. Взагалі, Стас, напевно, приїхав, щоб його втішили не лише морально, а й фізично. Власне, Мітяєв і сам з радістю скористався б нагодою, але побоявся наслідків: відновлення стосунків зі Стасом бідолаха не пережив би. Так що обійшлися хлопці обіймами та солодкими поцілунками, з якими блондин ліз, не перестаючи. — Кажу ж, він, типу, надчутливий. Якщо не пожаліти, буде сльози лити до переможного, поки хтось не зверне увагу.

 

— А ти у нас мати Тереза, ніби того?

 

— Бля, давай чесно: що б я не сказав, ти все одно назвеш мене терпілою, — шатен усміхнувся, і Жуков вкотре зловив себе на думці, що зовсім не розуміє друга. Тому що якщо порівняти всю гей-спільноту зі шведським столом, то, на думку очкарика, Саня на цьому гомо-фуршеті був би однією з найкрутіших страв. Наче карпаччо з оленини або ще якесь пафосне лайно. Влад не був експертом ні в кулінарії, ні в педиках, але був абсолютно впевнений — висока кухня та тельбухи для дворових собак, якими Стасик представлявся очкарику, на одному столі зазвичай не стоять. Тоді чому Мітяєв із усього різноманіття завжди вибирав лише органічні відходи?

 

— Так, брате, ти терпіло, — очкарик обійняв друга за шию однією рукою, а другою почав активно взворошувати каштанове волосся до стану «вибух на макаронній фабриці». — Можеш не виправдовуватись.

 

— Сука, я під нуль підстрижуся, чесно, — запевнив Саня, хоч вириватися навіть не намагався, приймаючи те, що відбувається, як даність.

 

— І розгубиш увесь свій шарм песеля, — очкарик гидко хихикнув, притягуючи кудлату голову до грудей, щоб Мітяєву було максимально незручно йти.

 

— Тобто я маю шарм?

 

— О, так, неперевершений собачий шарм, — заржав Жуков, стискаючи чужу шию міцніше, мимоволі принюхуючись до солодкого запаху, що походить від волосся Сані. Печиво? Кориця?

 

«Чому чоловік взагалі пахне чимось подібним?» — хлопець навіть не помітив, як його думки перетекли в якесь зовсім дивне русло, а факт того, що Мітяєв нічого не бачить, робило ситуацію зовсім безкарною.

 

«Їбать, у вас усіх що, хобі таке — затискати його?» — Макс завмер біля воріт університету, здалеку розглядаючи двох друзів (?), у яких, як завжди, була своя, нікому незрозуміла атмосфера.

 

Першим брюнета помітив Жуков, обличчя якого говорило про те, що його зловили на місці злочину. Влад випустив Саню із захоплення і відсунувся на відносно пристойну відстань, струшуючи фантомні порошинки з одягу. Мітяєв же, варто було тільки вибратися з кайданів, насамперед почав ритися в рюкзаку, намагаючись знайти цигарки. Він, напевно, так і пройшов би повз чотирикурсника, якби Калимов сам не подав голос:

 

— Доброго ранку, — голос у Максима був просто музикою для вух: досить низький і хрипкий, як у якогось солодкого хлопчика з популярного рок-гурту. Вся жіноча частина потоку буквально текла, варто було лише брюнету розкрити рота. Сашко теж тік, хоч і намагався імітувати заздрість. У нього самого голос був просто вбивчий, він скакав від басу до скрипу іржавих гойдалок залежно від емоційного розмальовки промов, що вилітають із його пащі.

 

«Поряд з ним мені починає здаватися, що я — та сама посередня самка людини з Форкса, а він — їбучий Едя Каллен, — Мітяєв мало не випустив від несподіванки і рюкзак, і знайдену в одному з відсіків пачку, але вчасно стиснув пальці міцніше на речах. — Не те щоб мене це чіпає, але цей мудак явно має талант показувати себе у вигідному світлі».

 

— Доброго, — Сашко усміхнувся і взворошив потилицю, ніби трохи соромлячись. Вони не спілкувалися всі вихідні, спогади про поцілунки та пристрасний петинг здавалися чужими і далекими. Стало не те щоб незручно, але досить дивно, особливо посеред вулиці і в присутності Жукова. Перебуваючи віч-на-віч у чотирьох стінах, вони хоча б могли просто затискатися по кутках, займати свої роти, щоб не довелося говорити серйозно. А що ж тепер?

 

«Відчуваю себе п’ятим колесом, — не хотілося собі в цьому зізнаватися, але у Влада знатно підгоряло від однієї думки, що в житті у кращого друга він раптом міг виявитися зайвим. Хлопці відійшли трохи убік від воріт і, озброївшись цигарками, продовжили мовчки дивитись один на одного. — Бля, ну вже або скажіть щось, або йдіть по своїм справам. Ці ваші погляди мовчазні мене з себе виводять».

 

Взагалі-то, ситуація зі Стасиком і близько так не цікавила Жукова, як взаємини Сашка з Калимовим. Хотілося розпитати Мітяєва саме про це, та чи то випадок не представився, чи то Влад був надто гордим, щоб такі питання ставити.

 

— Сань, скоро пара почнеться, — очкарик тицьнув пальцем у смагляву щоку з безглуздою асиметричною ямочкою на ній. Максу відразу захотілося зламати цей палець. — Я піду, наздоженеш, якщо що.

 

«Ну невже ти придбав почуття такту, придурок», — Калимов спостерігав за Сашком, за тим, яка нульова його реакція на взаємодію з найкращим другом. Якщо подумати, Сашко взагалі дуже спокійно ставився до того, що його лапають. Влад його вічно тискав, колишні на шию вішалися. Навіть його самого, Макса, хлопець впустив у свій особистий простір на таких похуях, що залишалося тільки диву даватись і тихенько шаленіти про себе. Тому що… ну не повинна так любити віддаватися всім поспіль людина, до якої Максим настільки прив’язався.

 

— Щось ніяково якось, — зауважив Саня невпопад, струшуючи попіл на землю і проводжаючи Влада поглядом. Він гадки не мав, про що говорити і чи говорити взагалі, бо буквально шкірою відчував чуже невдоволення.

 

— Як там колишній?

 

Мітяєв подавився димом і закашлявся:

 

— Ох, ну й питання у тебе! У нього там… драми на любовному фронті, потребував підтримки.

 

— А ти у нас гаряча лінія для суїцидників? — Макс вигнув брову, Саня відчув себе пррвинившимся чадом.

 

«Ще в кут на гречу мене постав, теж мені, — шатен пирхнув, дивлячись на Максима впритул з легкою ноткою виклику. — Хоча якщо поставиш раком… то я й не проти буду, може».

 

— Та ні, я просто дуже гарячий, — відповідь безкомпромісна, крити було нічим.

 

«Мабуть, вирішив із теми з’їхати? Не думай, що я не повернуся до цього більше, ідіотина», — Максим обличчя вирішив не втрачати і звузив очі недовірливо. Досить швидко до хлопця почали доходити правила гри із Санею. Тепер, навіть коли Мітяєв городив якусь нісенітницю, легко було зрозуміти, що він має на увазі. Розуміння — головна складова продуктивного спілкування.

 

— Ох, які голосні слова.

 

— Сумніваєшся?

 

— А в тебе доказовий настрій, як я подивлюся, — Калимов хмикнув показово, жбурляючи бичок в урну. Загалом, спочатку він не думав ні про що таке, але Сашко, варто було з ним навіть поруч постояти, ставав якимсь ненормально привабливим. На пари Макс і так особливо не рвався, а тепер взагалі не міг думати ні про що, крім Саніного рота, шиї, підборіддя, рук, ніг, торса, члена, дупи… — У мене є ключі від підсобки на третьому поверсі, до речі.

 

— Навіть не уявляю, до чого ти хилиш, — усмішка стала ширшою, а погляд більш зацікавленим. Все-таки наодинці їм було набагато простіше комунікувати. Хоча в цьому й полягала основна проблема цього тандему: після їхніх плідних «розмов» завжди ставало соромно, і нормального діалогу згодом важко було досягти.

 

***

 

Мітяєв був упевнений, що запрошення в підсобку означає максимум швидкий мінет у похідних умовах. Яке ж було його здивування, коли за грубим поштовхом у темряву пішли міцні обійми і солодкий, як цукрова вата, поцілунок. Максим спочатку притулився губами майже цнотливо, потім акуратно проник у рот, погладив язиком чуже піднебіння, через що Сашкові стало нестерпно лоскітно.

 

— М-м… — Мітяєв видавив слабкий протест, і до майже невагомих торкань губ додався сталевий нашийник із пальців на шиї. Боляче не було, відчувався лише тиск, що так сильно контрастував з солодощавістю поцілунку. Калимов вилизував рот шатена самозабутньо, і Саня шалів під натиском, покривався мурашками з голови до п’ят.

 

Не хотілося чинити опір. Зовсім. Максим, мабуть, мав якийсь особливий дар: діяв на Сашка, як чарка міцного алкоголю на голодний шлунок. Він розливав розслаблення по тілу, залишаючи тільки збудження внизу живота. Ставало гаряче і солодко-сиропно, не хотілося відриватися навіть заради того, щоб ковтнути трохи повітря та заповнити легені киснем.

 

Вільна рука Калимова перераховувала ребра Сані під тонким пуловером, з силою стискала сідниці, дражливо щипала чутливу шкіру на грудях і животі. Сашко закочував очі від задоволення, уривчасто, поверхово зітхаючи, коли хватка на горлі ненадовго слабшала. Це не було схоже на швидкий перепих або банальний брак тактильного контакту. Макс поводився так, ніби все те цукерково-букетне лайно, що розпирало його зсередини, проти волі пробиралося назовні, довбаючи по мізках щедрою дозою ендорфінів.

 

— Ти б бачив себе зараз, — видихнув брюнет тремтячим від збудження голосом, відволікаючись ненадовго від бажаних губ, щоб насолодитися видовищем. Очі вже звикли до темряви, а недбало кинутий на підлогу телефон із увімкненим ліхтариком дозволяв розглянути Сашка досить детально. — Пиздатійший, просто приголомшливий…

 

Саню коротнуло, як від удару струмом. Він смикнувся, напружився, переставши на секунду дихати зовсім. Макса ж, хоч той і не подав вигляду, неприємно кольнула така реакція.

 

«Він ШО зараз сказав?» — шатен ворухнувся, уперся долонею в чужі міцні груди, явно маючи намір хлопця відштовхнути. І наступної миті стиснув пальцями тканину толстовки, потягнув Калимова ближче до себе, затикаючи тому рот найдієвішим способом.

 

Від палких фраз та щемливої ​​ніжності у Сашка здавлювало щось у грудях, хлопець скривився, буквально вгризаючись у губи Максима, недвозначно ведучи його руку до власної ширинки. Калимову двічі натякати не довелося, він, немов тренувавшись на дозвіллі, спритно розтегнув гудзик і смикнув «язичок» униз.

 

— Мхн… — Мітяєв, хоч і намагався стримуватися, все одно не міг зовсім безшумно реагувати на дії Максима. Той пройшовся по члену, що налився кров’ю крізь тканину нижньої білизни, потім заліз під гумку, погладжуючи жорсткі волоски на лобку. — Не… зупиняйся.

 

— Без сопливих розберуся, — Максим пирхнув, стягуючи джинси Мітяєва разом із трусами нижче, відкриваючи доступ до тіла. Макс нечувано швидко і легко звик до того, що торкається чоловіка. Калимова це все не парило, мозок був зайнятий лише тим, як би конкретну людину — це в першу чергу — змусити затихатися від задоволення. Середка долоні погладила вени, що здулися, кінчики пальців болісно повільно масажували головку, зрушуючи нижче крайню плоть, обдаючи прохолодним повітрям найчутливіші частини обожнюваного тіла. Саня заскулив жалібно, рвано хапаючи ротом повітря. Шию хлопець вигнув, відкинув голову назад, випадково вдарившись об стіну маківкою, і для Калимова це було наче запрошення. Брюнет розмашисто пройшовся язиком по яремній вені, легенько прикусив ніжну шкіру під вухом.

 

— Блять-блять-блять-блять… — немов заведена іграшка, тихо шепотів Мітяєв, відчуваючи, як від кожного руху чужої руки наближається його кульмінація. Максим навіть на секунду задумався: чи не надто жорстоко переривати хлопця на такому моменті? Проте все одно відірвався від Сані та припинив ритмічні рухи.

 

— Що ти?.. — Сашко застогнав крізь зуби знесилено.

 

— Ти трахався з ним?

 

— Бляха, шо? — у паху мерзотно нило, а голова геть-чисто відмовлялася працювати від переповнюючого збудження.

 

— Ти. З ним. Трахався? — ніби на іспиті з риторики, чітко промовив Калимов, відчуваючи тильною стороною долоні, як тремтить від нетерпіння чужий член.

 

— Ти хочеш поговорити про це зараз, серйозно? — Мітяєв навіть не розумів, чому одразу не відповів і продовжував сперечатися. Швидше за все, дух бунтарства, як завжди не доречно, заграв у п’ятій точці.

 

— А чому ні? — брюнет похабно провів язиком по нижній губі Сані. — Я нікуди не поспішаю, а ти?

 

Правду кажучи, терпіння Макса трималося на чесному слові і джинсах з грубого деніму, в яких тіснився налився кров’ю Калимов-молодший. Йому самому до тремтіння в колінах хотілося розслабитися, випустити пару, затискати Сашка, нестача якого всього за два дні розлуки відчувалася страшенно сильно. Але спогади про блондинистого колишнього Сашка, про ненормальну близькість з Жуковим і про інше лайно позбавляли Максима навіть зачатків адекватності.

 

— Ти хворий, — запевнив Саня, відчуваючи, як сверблять губи від поверхневих торкань шорсткого язика.

 

— Уявити не можеш, наскільки. Вся ця херня та-ак заводить, — Максим утиснувся стояком у стегно Мітяєва, обпікаючи пошепки шию. — Бляха, готовий кінчити просто від того, як ти скулиш і просиш не зупинятися.

 

— Сука… — руки Сашка хоч і були вільні, але не рухалися ні в яку, і відчуття слабкості чомусь не викликало неприємних емоцій. Від слів брюнета хотілося застогнати в голос, але хлопець стримувався з останніх сил, швидко і неглибоко дихаючи, як захекана псина. — Не трахалися. Тільки цілувалися.

 

— О, зрозуміло.

 

Хоч Макс і очікував почути щось лайнове, навіть від «тільки цілувалися» ставало досить паршиво. Тому що його самого вже давненько накрило настільки, що дивитися на інших людей, крім Мітяєва, тупо не хотілося.

 

Саня закусив губу винно, навіть при слабкому світлі відстеживши чужий вираз обличчя.

 

— Слухай, я… — почав Мітяєв, але Макс натиснув йому на плечі і потяг хлопця вниз, на підлогу.

 

— Мені все одно, — Максим смикнув язичок змійки вниз і приспустив штани. Благо, Сашко був досить тямущим, щоб зрозуміти натяк без зайвих слів, сів зручніше на підлогу, підібгавши ноги. — Не в сенсі мені плювати, просто це нічого не змінює.

 

— Чого не змінює? — Сашко провів язиком по члену від основи до самого кінчика, радуючи Калимова однією з найбільш похабних своїх фізіономій.

 

«Того, що ти мені подобаєшся, дебіл».

 

Мітяєв з цмокаючим звуком прихопив губами головку, немов цілуючи, а потім заковтнув член так глибоко, як дозволяв блювотний рефлекс, майже торкаючись кінчиком носа волосків на лобку. Макс підтиснув пальці на ногах від задоволення і притягнув Сашка за волосся ближче до себе.

 

«Боже, якби я знав, що він так гаряче реагує на мінет, уже давно б йому відсмоктав», — другокурсник немов пестив голі нерви — настільки яскрава у Калимова була реакція. Той затиснув собі рота долонею, майже гарчав, заплющивши очі, поки його член то повністю занурювався в жаркий полон, то з нього вислизав. Мітяєв же, і беручи участь, і спостерігаючи за тим, що відбувається ніби збоку, теж швидко повернувся до тієї точки збудження, коли хотілося кінчити до непритомного стану. Він потягнувся до своїх штанів, і вже через пару секунд, кімнату заповнили ритмічні та вульгарні звуки сексу.

 

…Раніше Максу здавалися неважливими деталі та дрібниці, коли справа доходить до сексу, головне — зворотно-поступальні рухи та потрібна амплітуда. Зараз же, дивлячись на Мітяєва, що ублажає себе, на те, з якою самовіддачею він йому смоктав, стала абсолютно зрозуміла фраза «в сексі важливий контекст». Адже в цьому контексті не дійти до оргазму було неможливо.

 

— Сорян, — Саня випустив член із рота, боячись, мабуть, випадково прикусити у пориві емоцій. Почервонілі й припухлі губи розплющились, хлопець затримав подих і відкинувся назад, спираючись на стіну, щоб не впасти. Прес характерно напружився, шатен зрушив брови, тремтячи, поки перед очима танцювали кольорові плями від надлишку почуттів. Максим теж сперся про тумбу, що стоїть поруч, ледь не зачепивши полицю з побутовою хімією, і миттю пізніше тихо матюкнувся, забруднивши долоню спермою.

? The Acid — Basic instinct 

 

Запізнившись на першу пару більше, ніж на півгодини, Мітяєв увійшов до кабінету, на ходу плутано вибачаючись.

 

— Ну, мабуть, я маю подякувати, що ти взагалі прийшов, Олександре, — єхидно пробурмотіла викладачка з філософії, поглядом запрошуючи студента сісти. Сашко проскочив до вільного місця біля Влада і впав на стілець, нервово зітхаючи. «Спілкування» з Максимом закінчилося скомкано і незрозуміло, залишаючи неприємний осад, що так дивно поєднувався із загальним відчуттям задоволеності. Взагалі, більшість з того, що відбувалось в підсобці, йому дуже сподобалося. Напевно, якби не всі неоднозначні заяви Максима, Мітяєв загалом був би в захваті.

 

«М-так, навряд чи вони там плюшками балувалися», — Жуков простежив поглядом червоні плями на щоках Сашка, розфокусований погляд і заціловані, більше схожі на роздерту рану, губи.

 

«Мені здається, що ми з Калимовим кардинально по-різному бачимо нашу… взаємодію», — Саня трохи очманів від слів, якими Максим кидався люто, немов гранатою. Немов дробом пострілів із кулемету. Немов ядерною боєголовкою. Принаймні саме так мови четверокурсника сприймалися Мітяєвим.

 

Правда в тому, що його голова була забита зовсім іншим. Події, зліплюючись у єдиний ком безпросвітного пиздеця, зносили хлопця з ніг, починаючи з першого навчального дня. Він розлучився з хлопцем, випадково зробив камінг-аут, був десяток разів досить сильно пошарпаний місцевими гопниками. Його найкращий друг дивно поводився, на горизонті вимальовувалися нові відносини, до яких бідолаха був абсолютно не готовий, а навчання цілком і повністю йшло пиздою.

 

Напевно, з боку поведінка Мітяєва здавалася абсолютно пофігістичною, але це був лише захисний механізм. Мовляв, якщо прикинутись камбалою, велика ймовірність, що негаразди обійдуть його стороною. Та й Сашко просто не знав, за що хапатися в першу чергу, низка подій підривала мозок, коктейль з думок і переживань збивав з пантелику.

 

Третій тиждень вересня. Сашку було страшно уявити, що буде далі.

 

— Калимов, значить, — підсумував Влад, нарешті зібравшись із силами, щоб почати розмову. Він умовляв себе кілька днів, щоб запитати друга прямо, але чи гордість, чи щось ще, ні в яку не давало навіть рота відкрити. І ось, настав момент істини.

 

— Ой, блять, — Саша приклався чолом об стільницю. — Ну, хоч ти не починай.

 

— Не починай? — Влад вигнув брову здивовано, нахиляючись ближче до сусіда, щоб лишити хоч якийсь елемент приватності їхньої розмови. У ніс ударив різкий запах мускусу, хлопець мимоволі вдихнув глибше.

 

— Мозок мені їбати, — похмуро пробурчав Мітяєв. — Або встань у чергу хоча б. У нас тут як у банку тепер: візьміть, будь ласка, талончик із номером і йдіть нахуй.

 

— По-моєму, на хуй тут тільки ти ходиш із завидною регулярністю, — Влад вказівним і середнім пальцем недбало відтягнув горловину светра, розглядаючи шию друга, посипану засосами поверх зелених слідів удушення.

 

— Ні, ми поки що не дійшли до проникнення, якщо тобі так цікаво, — Сашко відмахнувся від нахабної цікавості і відсунувся.

 

— «Поки що»? — з роками, навіть для людини з такою міцною психікою, як у Жукова, одкровення Мітяєва все ще давалися важко.

 

«Тобто плануєте? Тобто ти серйозно зараз, так? Цей чувак переїбав весь свій потік, кілька викладачів і навіть до молодших курсів вже дістався. Він, окрім жартів, кожні два місяці перевіряється на ЗПСШ, я з ним якось у шкір.диспансер ходив за компанію, він аналізи здавав. І тепер ти з ним збираєшся перепхатись? У тебе реально мізки спермою затопило чи що? — Жуков відчував щось середнє між братніми і не дуже братніми ревнощами, скріпивши зубами роздратовано.

 

— Якщо чесно, ти в п’ятницю якраз усе пересрав.

 

— Ну, їбати, вибачте, — Влад пхнув Мітяєва в бік так, що той мало не впав зі стільця, привертаючи до себе непотрібну увагу. Викладачка зиркнула на хлопців невдоволено, Саня видавив із себе тихі вибачення.

 

— У тебе там дитинство в дупі заграло? — зашипів Сашко, зовсім не розуміючи, який біс вселився в кращого друга.

 

— Ну хоча б не хуї, як у деяких, — почувся лютий шепіт у відповідь.

 

— З яких пір тобі хуї в моєму заду спокою не дають?

 

— З ДЕЯКИХ, — випалив Влад, і лише потім зрозумів, що своєю відповіддю звертав на слизьку доріжку. Саня у відповідь витріщив очі з подивом, починаючи шкодувати, що взагалі вирішив прийти на пари сьогодні. Вчитися все одно не виходило, а от нервування хлопець відхопив з лишком.

 

«Чудово, і що це означає? Хоча, ні, будь ласка, залиште всю цю хуйню на потім і дайте мені спокійно дожити до кінця дня, гаразд?» — Мітяєв виставив долоню перед Жуковим, жестом показуючи, що не готовий до продовження розмови.

 

І ніхто з друзів так і не помітив, що протягом усієї суперечки за ним недобре спостерігав Паша, з якого почалася низка побиття Мітяєва. Той, клацнувши парочку на телефон, бридко посміхнувся, передчуваючи кінець занять.

 

***

 

Бійка почалася раптово.

 

Ну, принаймні для Сані та Влада, що неспішно вийшли з воріт університету у бік улюбленої алеї. Була прикурена перша цигарка, яку Жуков одразу вирвав із рота і забрав собі, затягуючись. Ніздрі нервово тремтіли, проступили жовна: настільки щільно була стиснута щелепа. Тиша між ними весь день стояла густа та безкомпромісна.

 

«Не пригадую, коли востаннє у нас такий ніяковець був. Ще в школі, напевно», — Сашко здивовано на очкарика косився, витягуючи другу цигарку — тепер уже собі.

 

«Пиздець, я йому, виявляється, їблю всю пересрав, ви тільки подивіться», — Жуков зло пнув порожню пивну банку, що валялася на дорозі.

 

Через свої душевні стогнання, хлопці навіть не відразу почули, як за їхньою спиною вулиця наповнилася гулом, сміхом і матюками навперебій. Шум наближався стрімко, Сашко бічним зором зачепив якийсь рух, а вже наступної миті кулак без попередження впечатався в його обличчя. Почувся хрускіт носа, що ламається.

 

— Що… Блять! — до Влада почало доходити те, що відбувається, коли Мітяєв зігнувся навпіл від наступного удару — тепер вже в сонячне сплетіння. Образника легко було впізнати по гіпсу на лівій руці, адже саме Жуков і зламав її гопнику-Паші два тижні тому. Хлопець непогано підготувався і грамотно скористався ефектом несподіванки: за інших обставин Саня точно не пропустив би другого удару. — Ублюдок, ти йобнувся?

 

— Пацани, тримайте його, — Паша махнув дружкам, і лише тоді Владу вистачило розуму озирнутися довкола. Вісім чоловік. Всі як на підбір: коротко стрижені, одягнені в безглузде поєднання костюмів із трьома смугами-лампасами на штанях та важких військових черевиках. Начебто збірний образ гопника-скинхеда засунули в ксерокс і розмножили.

 

«Числом ми, може, і програємо, але якістю — точно ні», — спробував себе підбадьорити Влад, засовуючи окуляри в кишеню вітровки. Бачив він тепер, звичайно, лайново, але в цій ситуації тендітна оправа та скляні лінзи навряд чи будуть доречними. Швидше за все, до кінця бійки вони все одно не доживуть, а очі будуть ціліші.

 

Звичайно, вони нападали хором. Поки Жуков давав під дих першому, другий бив зі спини прямо в маківку. Зірки посипалися з очей від болю, але хлопець продовжував метелити кулаками, не дивлячись навіть, куди, аби ніхто не зміг підступитися до нього ближче та обмежити рухи. Адже йому кров з носа треба допомогти Сані.

 

Останнім часом взагалі Влад дуже багато думав про їхню дружбу. Про те, як він хотів бути ближчим до Мітяєва, бути йому опорою. Тому що друг заслужив на це — підтримку.

 

Не так багато людей, яких можна назвати життєрадісними, та й Сашко таким був лише з деякими похибками. Але зараз найбільше на світі Жукову хотілося залишити цю радість незайманою людською тупістю та жорстокістю. Хотілося захистити, бо та радість, будучи такою заразливою, відгукувалася в ньому щоразу.

 

— Сука! — влучний, сильний удар у вухо оглушив Влада, перед очима попливло, миттєво замутило. Очкарик намагався навести різкість зору, але противники двоїлися і троїлися, а в голові лише дзвін стояв, абсолютно дезорієнтуючи.

 

Влад дуже часто згадував сльози Мітяєва наприкінці десятого класу. Не хотілося їх більше бачити наживо… Але чому цих недоумків так багато? Чому взагалі хочуть заподіяти Сані біль? Хіба він когось образив? Він і мухи за все життя не зачепив, а відхоплює так, наче влаштував геноцид. Хотілося вити від безсилля та несправедливості.

 

Влад і завив, коли двоє повалили його та притиснули до асфальту. Хлопець вивертався, як міг, безжально здираючи шкіру на руках та обличчі об асфальт, намагаючись звільнитися.

 

— Ублюдки, блять, пустіть! — для бритоголових, що змогли таки Жукова заарканити, те, що відбувалося, більше схоже на атракціон «осідлай бика», ніж на бійку. Хлопець брикався так, ніби від цього залежало його життя, і завзятість підкидала дров у вогонь, підігріваючи його силу.

 

Поки у Влада тривала марна, але хоч якась метушня, у Сашка все більше скидалося на штиль. Паша, отримавши влучний удар у щелепу, вважав за краще дивитися збоку поряд зі свитою, як троє людей нещадно б’ють Мітяєва вигаженими підошвами військових черевиків. Саня не слабак, але все ж таки швидко здав позиції, будучи дуже виснаженим бійками за останній місяць. Хлопців було більше, і кожен із них за фізичною силою Сашкові точно не поступався, що шанси на перемогу зводило просто до нуля.

 

«Ну, пиздарики мені, хлопці», — на пару секунд шквал ударів припинився, Саня спробував підвестися, трясучись чи то від страху, чи то від болю. Від кожного зітхання або руху тіла хлопець кректав і жмурився, умовляючи себе не втрачати свідомість.

 

— Що ти там мямлиш, підоре? — нудьгуючим тоном запитав Паша, підходячи до змученого одногрупника ближче. — Вибачаєшся чи молишся?

 

— Шлю…— хрип з чавкаючим звуком вибивався з грудей. М’язи рук тремтіли, наче ті ось-ось переламаються до біса.

 

Влад застиг, дивлячись на кращого друга, обличчя якого більше було схоже на фарш: з рота і носа стікала кров по підборідді, поранені частини фізіономії стрімко синіли й опухали.

 

— Шлеш? — вигнувши брову скептично, Паша наблизився до Мітяєва і поставив ногу в берці йому на спину.

 

— Ага, — Мітяєв спробував засміятися, але горло перекрило сміх надривним кашлем. Ступня давила десь у районі попереку, але хлопець намагався втриматися навколішки суто з принципу. — Я шлю тебе. На хуй.

 

«Б’єш — добивай, б’ють — вийобуйся до останнього» — життєве кредо Сані, апендицит юнацького максималізму, який вчасно не вирізали до біса. Толку від нього не багато, але в деяких ситуаціях це єдине, що не давало зламатися внутрішньому стрижню. Мітяєв чіплявся за свій девіз із останніх сил, намагаючись не відключитися.

 

«Слабоумство і відвага» — так це бачилося Владу, але він розумів, це — все, що залишилося, і від душі підтримував друга, вивертаючись і надриваючи голосові зв’язки, видавав добірні мати.

 

Звичайні перехожі і навіть студенти університету, від якого було рукою подати, — ніхто не зробив і спроби зупинити побиття. Люди або проходили повз, або збивалися в невеликі купки неподалік, шушукалися і знімали тишком-нишком дійство, що розгорілося. Жуков вкотре зрозумів, що до зубного скреготу ненавидить людей за їхню байдужість.

 

— Підор смердючий! — загарчав Паша у відповідь, втоптуючи Мітяєва черевиком у землю. Руки та ноги Сані підкосилися, він звалився мішком картоплі, остаточно розбиваючи обличчя об асфальт.

 

— А ти все одно… йди на хуй, — тихо і знесилено сипів Сашко, не підводячи обличчя. Він буквально не відчував свого тіла через біль, що наринув, від цього ставало страшно і до сліз прикро. Тому що він і справді нічого не зробив, нікого не кривдив, не зраджував. Навіть очі не мозолив, чого там.

 

— Ти в мене лайно жерти будеш, глиноміс хуїв! — усвідомивши, що здачі ніхто дати не зможе, Паша наважився остаточно, обрушуючи на Мітяєва хвилю нових ударів. Сашко не відривав обличчя від землі, боявся, що хтось помітить струмки сліз та соплів, що перемішуються з його власною кров’ю.

 

— Припини, блять! — зриваючи голос, репетував Жуков, навіть не помічаючи, що й сам ось-ось розплачеться від картини, що постала перед очима. — Він вже не рухається, ти вб’єш його зараз! ВІДПУСТИ ЙОГО, ВИРОДОК! ВІДПУСТИ!

 

— Смердючий! Виблядок! Підор! Лайно! Підстилка йобана! — на кожну образу припадав новий удар мисом облізлих черевиків. — Здохни вже! Здохни! Здохни! Здохни! Здохни!

 

Раніше Саня не уявляв навіть, як це — знепретомніти. Виявилося, що процес зовсім не схожий на відключення системника від мережі, як він раніше думав. Скоріше схоже на занурення в сон, а какофонія з криків, лайок та його власних думок у голові — на якусь лайнову колискову.

І він заснув так само легко, як у ранньому дитинстві на тихій годині. Йому здавалося, що навіть усміхнувся, хоч достеменно ніхто так і не впізнає: у місиві крові та соплів неможливо було розібрати.

Сім’я.

Коли ти дитина, це поняття сприймається трохи інакше, ніж у зрілому віці. Більш споживче ставлення: ти дивишся скоріше з боку того, хто приймає, ніж того, хто дає. Весь період становлення особистості: дитинство, юність, — «сім’я» сприймається, як само собою зрозуміле. Якась константа, на яку не маєш впливу. Ти не поливаєш і не удобрюєш землю, не прибираєш бур’яни — тільки яблучка з землі збираєш і насолоджуєшся.

 

Женя Мітяєв теж був таким до певного моменту, поки Віта — на той момент всього лише дівчина — не простягла йому долоню з позитивним тестом на ній.

 

Дитина, так? Йому самому сімнадцять, батьки мають мозок планами на майбутнє, пхають під ніс списки хороших універів по всій країні. Він був хорошистом, проте великими амбіціями не відрізнявся і просто не міг вирішити, куди податися. Подумати тільки: навіть у власному житті навести лад здавалося непосильною працею, про яких дітей могла йтися?

 

«Ніби я мав вибір, — Женя невесело посміхнувся, проводжаючи поглядом чергову парочку, що ховалася від зливи під навісом автобусної зупинки. — Вона так дивилася на мене, ніби вже вирішила стати самотньою матір’ю, а я навіть сказати нічого не встиг. Хоча, звичайно, я ледве в штани не наклав тоді від страху».

 

Ніхто нікого кидати з дитиною на руках не збирався, і за три місяці, коли живіт ще можна було сховати під пишною спідницею сукні, вони зіграли весілля. Віта відклала самовчителі з чеської мови, підручники з хімії, забула про навчання за кордоном і почала готуватися до материнства. Її чоловік, усвідомивши, що сім’я тепер стала його відповідальністю, взявся за голову, згриз до біса граніт науки перед вступними іспитами і знайшов підробіток.

 

Найбільше на світі Мітяєву хотілося, щоб для його дитини сім’я стала чимось постійним і непорушним, щоб син теж відчував опору та підтримку, як він сам колись.

 

«Але тут, мабуть, я все ж таки обісрався», — чоловік виглянув з даху біля входу до лікарні, щурячись від дощових крапель, що падали на обличчя. Цигарка була вишкірена до фільтра, потім у витрату пішла друга. Женя нервово клацнув запальничкою і затягнувся так глибоко, що на мить потемніло в очах. Дружина часто казала йому кинути погану звичку, але в подібних стресових ситуаціях губи буквально свербіли в передчутті дози нікотину.

 

Взагалі, в сім’ї Мітяєвих саме чоловіки були надто тривожними і нервовими, вічно через щось переживали. Сашко хвилювався, що був тягарем батькам, його батько — що не оточив сім’ю достатньою кількістю кохання, підтримки, грошей… І тільки Віта не забивала собі дурницями голову в надії дожити хоча б до п’ятдесяти і не померти від інфаркту.

 

— Ось тому жінки й живуть довше за вас, ідіотів, — запевнила вона чоловіка, погладив по плечу підбадьорливо. — Зовні наче дурень-дурнем, а на ділі такий панікер, вічно драму з пальця висмоктуєш. Він такий самий. Напевно, як отямиться, одразу почне рахувати по одній усі волосини, які ти у себе з головушки від нервів вирвав. І за кожну вибачатиметься.

 

— Я завжди думав, він у тебе пішов, — Мітяєв підніс до обличчя руку і почав дбайливо цілувати кожну фалангу пальців коханої. Все-таки Віта була дивовижною людиною, поряд з якою навіть сама психованна істота могла відчути себе людиною. Звісно, ​​після дзвінка Влада — найкращого друга сина, обидва батьки мало не посивіли, але поговоривши з лікарями та переконавшись, що нічого життю сина не загрожує, саме хранителька вогнища родини швидше повернула самовладання.

 

— Здебільшого, — погодилася жінка, м’яко та заспокійливо посміхаючись. Внутрішньо вони з Сашком справді були схожі: легко перемикалися, нескінченно зависали у своїх думках, мали дар заражати інших позитивом. Аура інопланетності у Сані була саме від матері. Батько ж був більш приземленим за своєю натурою і навіть похмурим на тлі інших членів сім’ї. — Але гормону стресу вам обом при народженні щиро сипнули.

 

Сашка непритомним доправили до лікарні на швидкій. Переломи ребер, кілька вибитих зубів, маса масштабних гематом по всьому тілу, струс мозку, розсічена брова — довелося накладати шви. Візуально хлопець більше був схожий на котлетний фарш, шарму не додавала і кров, що запеклася на обличчі. Проте фізично все було не так погано, як на початку боялися батьки.

 

— Ви самі лікарі, мені не треба пояснювати, що ситуація не є критичною. За черепно-мозковою стежте, якщо за кілька тижнів залишаться якісь симптоми, запишу вас на прийом до невролога. Травми органів черевної порожнини немає, з переломів — три ребра з правого боку, ніс… — Костянтин Юрійович — головний лікар обласної лікарні та близький друг сім’ї за сумісництвом, був дуже стурбований ситуацією, але старанно зберігав натяк на субординацію. — З урахуванням того, якого результату добивалися кривдники… Жень, Віт, пацан у сорочці народився. Все добре буде.

 

Посильна допомога Кості була вже зроблена: хлопчика обстежили ретельно і скрупульозно, накачали знеболюючими та поклали в окрему віп-палату. Все, що залишалося лікареві тепер — мовчки співчувати і боятися навіть уявити, яких колосальних сил вартує друзям їхня врівноваженість і спокій.

 

«Ну, не битися ж в істериці, як цей недоумок малолітній, — Мітяєв похмуро поглядав на двері палати сина. — Ні, я радий, що хтось так за Саньку турбується. Але я — батя, зрештою, не можу ж поряд з його найкращим другом сісти і соплі жувати?»

 

Разом із Сашком на швидкій приїхав Влад, якого навіть після кількох годин у теплі затишної лікарняної палати все ще трясло від пережитого. Очкарик не відлипав від Сашка ні на мить і дав оглянути себе лікарям лише після того, як до лікарні приїхали Мітяєві. Жуков вибачився перед Вітою і відійшов з Женею убік, детально розписавши, що саме сталося вдень і повторювалося останній місяць.

 

«Ось тебе і сім’я — підтримка та опора. Син не захотів навіть розповісти, що його третюють в універі, причому не лише студенти», — чоловік рипнув зубами, вже прикидаючи, як завтра з ранку розноситиме триклятий навчальний заклад по цеглинах. Нестерпно гірко було усвідомлювати, що дитина не стала ділитися своїми проблемами з сім’єю.

 

— Ти ж знаєш, що він просто не хотів вантажити проблемами, думав, що впорається сам, — мелодійна, розмірена мова жінки давала напрочуд протверезний ефект. — До того ж він теж чоловік. Ти часто про допомогу просиш?

 

— Йому всього дев’ятнадцять, — втомлено бурмотів Євген, спостерігаючи через невеличке віконце у дверях, як Жуков дбайливо підхоплює чужу поранену руку і роздивляється садна. Сашко мирно спав, накачаний заспокійливими, так що Влад міг без сорому робити всі ці зворушливі рухи.

 

— У дев’ятнадцять у тебе вже була дружина та дворічна дитина, — Віта вигнула брову скептично. — Тим більше, він не тримав цього в собі, йому було, кому розповісти.

 

Женя бічним зором помітив біля ліфта якусь метушню.

 

— Я на поверсі вже, — говорив хлопець по телефону, спішно озираючись на всі боки. Бідолаха потрапив під дощ, так що смоляне волосся обліпило чоло, толстовка наскрізь промокла і липла до тіла. — Який номер палати?.. Жуков, в сенсі «я не знаю»? Підірви зад і помахай култяпкою своєю з палати.

 

«Що це тут у нас?» — Женя нікого, окрім Влада, біля ліжка сина не сподівався побачити. Саня в принципі не був понад товариським хлопцем, а коханців з батьками не знайомив принципово.

 

— А можна я тобі култяпкою помахаю? — виразно й голосно уточнив Мітяєв-старший.

 

Віта посміхнулася, на всі очі розглядаючи симпатичного брюнета, в якому точно хтось намішав азіатських кровей. Хлопець обернувся на голос, насупив темні брови і рушив у бік пари, в якій без слів угадувалися батьки Сані. Глава сімейства зовні більше був схожий на старшого брата, ніж на батька. На перший погляд здавалося, що відрізняється лише колір та розріз очей, але придивляючись, легко було відзначити і різну форму губ — цим Саня пішов у матір.

 

«Я, звичайно, хотів подивитися, що за люди породили це диво природи, але не думав, що це станеться так скоро і за таких обставин», — Калимов ніяково пом’явся, прикидаючи, як Мітяєвим представитися.

 

— Добрий день, — четверокурсник чемно кивнув матері і простяг руку батькові. — Мене звуть Максим, я — друг Сашка.

 

— І тобі привіт, друже Сашка, — Віта підморгнула хлопцеві багатозначно. Її чарівні руді локони були зібрані в розхлябаний хвіст, кілька пасм умовної чілки падали на лоб і лізли в очі. Жінка змахнула їх недбало, і навіть у цьому жесті Макс побачив щось невловимо знайоме. Він не зміг позбутися думки, що в матері Сашка є щось чарівне, що явно генами передалося синові. Не посміхнутися у відповідь було неможливо.

 

— Привіт, я — Женя, а це Віта, — Євген потис руку, втомлено зітхаючи. — Прийшов провідати?

 

«Хоча, зважаючи на все, він сюди не те що прийшов — прибіг. Дуже мило, звичайно, але Саня міг би й познайомити сім’ю зі своїм другом», — Мітяєв-старший вказав рукою у бік палати, запрошуючи увійти.

 

— І це теж… — брюнет слухняно пішов за чоловіком, мимоволі охаючи, коли перед очима з’явився сплячий Мітяєв. У грудях неприємно кольнуло, Максим скривився, насилу ковтаючи грудку в горлі. Звичайно, він встиг разів двадцять подивитися відео, на якому бійка була зафіксована у фарбах, але все ж таки бачити наслідки було більш, ніж важко. Особливо з урахуванням, що хлопець був зовсім до постраждалого небайдужий.

 

— Дістав? — безцеремонно увірвався в розмову Жуков, похмуро дивлячись на приятеля, все ще тримаючи в руках Сашину долоню.

 

— Дістав, звісно, ​​— Макс насилу відірвав погляд від опухлого, синьо-фіолетового обличчя, постарався забити на майже інтимну атмосферу довкола Мітяєва з Владом та вивудив з кишені телефон. — Я думаю, це допоможе притиснути цих їбл… ЇХ, коротше кажучи.

 

— Це? — Віта зсунула брови. Максим простяг їй телефон з іконкою відео на екрані.

 

— Відео бійки, — хлопець рипнув зубами, мимоволі показуючи, яких сил йому вартує ілюзія байдужості. — Із цим у них точно не вийде вийти сухими із води.

 

***

 

Відчуття реальності прийшло раптово. Сашко ніби виринув із крижаної води, миттєво отримуючи цілу тонну різноманітних вражень. Біль, втома, страх, сором. Полегшення. Хлопець розплющив одне око в надії нишком піддивитися за тим, що відбувається.

 

«Якщо мене все ще пиздять, то ну його нахуй, продовжу спати, — зі зрозумілих причин Мітяєв не був особливо позитивно налаштований і ставився до всього зі скепсисом. Мовляв, не так прикро втрачати те, на що не розраховував. Обшиту пластиковими панелями стелю лікарняної палати хлопець впізнав відразу: раз на пару років він стабільно валявся з черговою болячкою на лікарняному ліжку під чуйним контролем дядька Кості. — Ну, лазарет — це не найгірше, що могло на мене чекати. Хоча, звісно, ​​ці уйоби могли мені й ноги до чортової матері відрізати, поки я у відключці… Ну, хоча б не валяюся на асфальті їбалом униз, це вже можна вважати досягненням».

 

Погляд поповз нижче, засік батьків, що сидять на дивані біля стіни, стурбовано читаючи імовірно медкарту.

 

«Пиздець, ну й фізіономії. Невже таки ампутація? Або паралельно мені діагностували щось невиліковне? Ну вічно все через дупу», — Сашко розплющив очі повністю, з легкою ноткою паніки скануючи обстановку далі.

Жуков, скрючившись, сидів на стільці, влаштував голову на покривалі в ногах Мітієва, мирно сопучи в згин ліктя. Звичайно, Сашко не міг про це знати, але Влад не відлучався від ліжка друга ні на секунду, ведучи своєрідну варту.

Останнім Саня помітив Максима. Той сидів віддалік від інших, у самому кутку кімнати і хмурився, уткнувшись у телефон. Стало неймовірно приємно від однієї думки, що всі зібралися тут заради того, щоб не пропустити ЙОГО пробудження. Щоб знати, що він в порядку.

 

— Сподіваюся, у мене всі кінцівки на місці? — сипло видав постраждалий, розриваючи гробову тишу, що стояла в палаті.

 

Женя зреагував на голос сина миттєво, рвонув до ліжка, тягнучи дружину слідом.

Максим кинув смартфон на журнальний столик і теж став поруч, старанно не відводячи погляду від Сашина обличчя. Дивитись було майже фізично боляче, але брюнет стримувався, щоб Сашко не відчув ніяковості. Тому що це не Мітяєву має бути соромно за свої травми. Точно не йому.

 

— Гей, ну чого ви мовчите? Ноги цілі, питаю вас? — Сашко спробував рушити бровами, але голову ніби стягнуло еластичним бинтом і міміка вище за очі виявилася неможливою.

 

«Оу, мабуть, мені накладали шви», — зрозумів хлопець, пальцем проходячи по пластирі, що приховував рану.

 

— І навіть руки, — запевнив батько.

 

— Ніштяк, — Мітяєв посміхнувся, оглядаючи невеликий натовп біля себе. Влад продовжував мирно спати, Сашко закопався пальцями в його русяве волосся. — Мам, тат…

 

— Потім душу виливатимеш, — Женя пирхнув, обіймаючи Віту за плечі.

 

«Я такий радий, що ти цілий. Мені взагалі насрати, хто там і що там, я просто зрівняю твій сраний універ із землею. Тому що ти — мій син, найдорожче, що є у нас з твоєю матір’ю. Тому що ми дуже любимо тебе», — чоловік хотів сказати, що йому не потрібні жодні виправдання, що він і так любить сина цілком і беззастережно. Але чому добрі речі завжди так складно говорити?

 

— Добре, — Саня на автоматі стиснув волосся Влада в кулаку, нервуючи. Той скривився, повільно виринаючи з неспокійного сну.

 

— Бляха, боляче, — зашипів Влад, підводячи голову. Мітяєв ойкнув, згадуючи, що все ще тримає друга за голову і відразу випустив його з хватки.

 

— Пробач, брате, не розрахував сили… — хлопець усміхнувся, рука ковзнула по обличчю і м’яко опустилася поруч на покривало. — Ти як, живий?

 

Страшно. Владу давно не було так страшно, як сьогодні, його буквально трясло кілька годин поспіль, поки Віта тишком-нишком не підсипала заспокійливого йому в чай. Він продовжував думати, як усе могло обернутися, якби він був хоч трохи розумнішим і все ж таки вмовив би Сашка поділитися проблемами з батьками. Або розповів би сам. Або був би сильнішим, щоб захистити друга від нападок. Він так боявся, що наслідком його нерішучості може стати серйозна травма або смерть, що навіть зітхнути не міг спокійно — страх сковував легені і здавлював горло.

 

— Брате, ти чого? — Сашко несміливо торкнувся щоки Жукова, якраз біля чарівних родимок під лівим оком.

 

Губи Влада смикнулися, він хрипнув щось невиразне і знову сховав обличчя в згин ліктя, підгортаючи до себе руку Сані заодно. Він так переживав, що мало не збожеволів, а побачивши Мітяєва у свідомості, відчув таке полегшення, що перестав контролювати свої емоції.

 

Коли на розкриту долоню Сашка впала перша крапля, хлопець спантеличено витріщив очі.

 

— Я… пиздець, як сильно хвилювався, — невиразне мукання розбирати б із перекладачем, але Саня впорався самостійно, насилу ковтаючи грудку в горлі. — Не смій більше встрявати в таке лайно, інакше я просто йобнусь.

 

Спостерігаючи за цією картиною, Женя раптом подумав, що він, мабуть, не такий поганий у ролі батька.

День у день він мучив себе думками, що через вік і недосвідченість часто поводився не педагогічно. Він вирощував своє дороге чадо з натхнення, сподівався, що і без балачки, тільки наполегливою роботою, він зможе виховати сина правильно. Так, щоб син нікого і нічого не боявся, був чесною, сміливою та доброю людиною. Він сподівався, що можна просто бути прикладом і цього буде достатньо. Але у вихованні слова рідко бувають зайвими, до чоловіка це прийшло далеко не відразу, і, як йому здавалося, пізно.

Саня з старанністю, відповідно батькові, плодив тарганів у себе в голові, вигадував казна що і в принципі був хлопцем своєрідним. Він не завжди відчував і бачив підтримку рідних, не був готовий визнавати її опорою у складні моменти. Це так сильно старшого Мітяєва турбувало, що Віта всерйоз іноді переживала: із такими нервами чоловік навряд чи виявиться із довгожителів.

Але всі ці сумніви в серці чоловіка були марними. Звичайно, не без особливостей, але Саня все ж таки виріс гідною людиною, син умів довіряти людям і бути тим, кому довіряють у відповідь. Він навчив Сашка дружити. І якщо вже синові є, на кого покластися в результаті, може, Женя не так вже й погано впорався?

Максим не з тих, кого повернеться язик назвати влюбливим. Велелюбним — цілком, і слово «хіть» можна хоч вписувати в паспорт замість по-батькові. Однак нічого, крім глибокої фізичної прихильності, за своє свідоме життя хлопець не відчував. Принаймні до людей. Рептилоїди на кшталт Мітяєва не беруться до уваги.

 

Симпатія до Сашка в принципі здавалася чимось сюрреалістичним. Чого тільки Макс у житті не робив, але проміняти вагіну на член? Він не думав, що таке можливо, проте «перевзувся» так легко, що й не вірилося.

 

Незалежно від статевої приналежності, ми щодня ділимо людей на «подобається» і «не подобається». Зазвичай ярлик дається на основі декількох факторів: суб’єктивна краса, запах, голос і загальний зовнішній вигляд. Не обов’язково дивитися на людину крізь призму сексуального підтексту, щоб розуміти, наскільки тобі приємно з нею спілкуватися. І якщо на базовому рівні людина не викликає відторгнення, при вдалому контексті може спрацювати елементарна тваринна хімія. Тому що роти у всіх однакові, по суті, і заплющуючи очі, ми бачимо питання лише з двома варіантами відповіді: хочу чи ні.

 

Макс хотів.

 

Спочатку було важко визнати, але подобалося йому багато. Сашко наче заздалегідь знав, як буде приємніше: де погладити, а де стиснути сильніше. На контрасті з дівчиною, Мітяєв був новою, незвіданою іграшкою, майже забороненим плодом, яким помахали у Калимова перед носом, а потім нахабно відібрали. Тоді його і почало клинити. Калимов не відразу помітив, що перестав бачити в Саші просто шматочок ласого м’яса. А коли помітив, залишалося знизати плечима і змиритися, мовляв, пізно метатися. Мітяєв затягував, ніби срана трясовина, і Максим не міг навіть дна ногами намацати.

 

Інших хлопців для своїх експериментів Максим не розглядав, бо боявся втратити це відчуття незвіданості. Раптом тут усе працює не так, як він звик, раптом, не кожен підійде? Хлопець вирішив не ризикувати і йти перевіреним шляхом, потихеньку розвідуючи інформацію. Добре таки, що Жуков навіть не помічав, як багато про кращого друга говорив, мимоволі купу дрібних фактів вибовтуючи.

 

«Ага, вже на цьому етапі можна було зрозуміти, що Влад до нього не рівно дихає», — була закінчена не перша сигарета, включений на репіті нерозбірливий речитатив вузькоокого репера в’ївся в підкірку і перестав сприйматися. Щось біля любовне, але що саме, хлопець уже й сказати не міг — голова була забита думками зовсім іншого сорту.

 

Збирання рандомних фактів про Мітяєва в якийсь момент стало дивним хобі. Хлопець був з нормальної родини із середнім статком. Батьки — персонажі молоді та прогресивні, хоч і вирощували чадо в тотальній демократії, примудрилися отримати на виході не щось із серії «відірви та викинь». Сашко був… позитивним. Позитивним, але максимально відмороженим. Вічно літаючи у своїх думках, він ніколи не прагнув зблизитися з однокласниками або одногрупниками, не всіх навіть пам’ятав на ім’я і міг дізнатися в обличчя під час зустрічі на вулиці. У нього не було купи друзів, його світ крутився навколо Жукова та коханців, що змінювалися з певною періодичністю. Такий із себе відокремлений фрик, якого не могли ідентифікувати оточуючі. Начебто і об’єктивно красивий, і не тупий, і не мудак… А ось бажання налагодити контакт все одно не виникало.

 

Похмурі думки перервав телефонний дзвінок, брюнет, не дивлячись, натиснув «відповісти», ковзаючи пальцем по екрану.

 

— Ти знаєш, що мої вікна виходять у двір? — голос на тому кінці дроту був бадьорим, Максим про це дуже зрадів.

 

— Ну, тепер знаю, — він знизав плечима, носком кросівка втоптуючи бичок у мокру після дощу землю.

 

— І я вже двадцять хвилин спостерігаю, як ти медитуєш на лавці.

 

— Теж хочеш? — Калимов почав помічати, що перейняв у Мітяєва ідіотську манеру вести діалог. Пальцем піддягаючи фарбу, що облупилася, він «роздягав» лаву, на якій сидів, приховуючи нервозність у методичності рухів. — Тут місце є ще, якщо що.

 

— П’ять градусів тепла, — ніби між іншим помітив Саша, посміхаючись, якщо судити з інтонацій.

 

На подвір’ї кінець жовтня, сиро і бридко саме в тій мірі, щоб пересмикуватися навіть від погляду на вигляд за вікном. Максим вже не відчував посинілих від холоду кінцівок, адже сидів під під’їздом далеко не двадцять хвилин, як припускав Сашко. Він просто не міг зібратися в купку, хвилюючись, як прищавий незайманий.

 

— Ти там якось запевняв, що дуже гарячий, — «А ще мені сцикотно до тебе йти». — Виходь. І мене зігрієш заодно.

 

— У квартирі вийде краще. Кажуть, можна зігрітися швидше, якщо роздягтися. — Однозначно потрібно провести експеримент.

 

— М’яко стелиш, хлопче.

 

«Та жорстко спати».

 

Якогось моменту Калимову довелося визнати, що його інтерес — не просто інтерес, і набагато більше схожий на закоханість, ніж на звичайну симпатію. Сашко здавався нескінченно чарівним. Його міміка, жести, голос, запах, асиметрична ямочка на правій щоці, кумедно опущені зовнішні куточки очей. Його мова і мислення, те, як ставить себе у суспільстві та веде у ліжку. Його почуття гумору. Його шепіт, коли особливо приємно.

 

Голова двадцять чотири на сім ніби була заповнена солодкою ватою — закохані думки затуляли будь-які інші. Можливо, якби Максим був трохи дурніший, продовжував би й далі насолоджуватися цукерково-букетним періодом, але очевидний факт — симпатія не рівноцінно взаємна — повз хлопця пройти не зміг. Ні, Сані, звичайно, Калимов подобався. Це з легкістю читалося: ну не реагують так на людей, до яких відчувають роздратування або зовсім байдужі.

 

«Але судячи з того, як він усіляко уникає будь-якого не фізичного зближення, просто «подобається» недостатньо», — Макс попрямував у бік під’їзду, байдуже помічаючи, що не відчуває навіть пальців ніг від холоду.

 

Саня кожним своїм чихом підкреслював відокремленість, уникав будь-яких розмов, що навіть мінімально натякали на серйозні стосунки. Він на диво довірливим здавався на дотику — і біг, стрімголов, коли хтось намагався лізти йому в душу. Спочатку Калимову це було зручно, але варто було тільки самому закохатися всерйоз, як подібний стиль поведінки став нестерпним.

 

Максу хотілося бути особливим. Таким, як той самий Жуков, наприклад, а не просто приятелем з привілеями.

 

Максим не міг знати напевно, але саме ця лайнова риса Мітяєва і була головною причиною, чому в нього ні з ким не складалися стосунки. У хлопця просто був величе-е-е-езний розлад у голові. У повсякденному спілкуванні Мітяєв компенсував це гумором, гнучкістю характеру та харизмою, але коли справа стосувалася кохання, ставало складніше. Адже неможливо побудувати нормальні відносини, якщо не можеш відкритися і налагодити правильний конект.

 

Після першого любовного досвіду в Мітяєві щось змінилося, надламалося. Він відчував це, але не міг повністю усвідомити через вік, відповідно, «поправляти» мислення теж не бачив сенсу. З завидною регулярністю хлопець знаходив собі повні протилежності свого ідеалу — слабких партнерів з підтікаючим дахом, і намагався з ними щось будувати. Як ракета з «лего» в дитинстві: кинути конструктор на килим і намагатися звести щось шедевральне. Тільки ось належного результату не вийде ніяк: деталі між собою не зіштовхнути, зовсім різні. Прямо як Сашко та його шалені закоханості.

 

Будувати по-людськи не виходило, і тоді хлопець зрозумів, що простіше сплавити все в огидне місиво до біса, а потім захоплюватися перебільшено голосно, ніби так і задумано. Тільки це зовсім не ракета. І скільки не називай творчістю потворний шматок сміття, кращим він не стане, та й запах горілого пластику нікуди не подінеться.

 

У цьому вся суть хворого, токсичного кохання. Може здаватися, що в тебе інший погляд на світ, що ти робиш усе правильно, просто не так, як інші. Але правила придумані недарма, ігноруючи їх, з пазла можна зібрати лише абстрактну нісенітницю, мальовничого краєвиду точно не побачиш. Мітяєв зрозумів це з часом, усі помилки списав на досвід і тепер боявся напоротися на ті ж граблі знову. Тому, мабуть, і відштовхував навіть тих, хто щиро хотів зблизитись.

 

Калимов вийшов із ліфта, майже приречено розглядаючи двері знайомої квартири. Те, що він збирався зробити, було настільки нетипове для нього, що від страху навіть піджилки тряслися.

 

«І що я скажу? — хлопець скривився, відчуваючи, як серце стукає вже десь у районі горла, ніби пробираючись вгору трахеєю. — Що в мене зіграли гормони та власницькі почуття, тому я хочу досягти однозначності? Хочу поговорити про стосунки? Блять, ніколи раніше не займався таким».

 

У Макса все було інакше, його страх мав інший ґрунт. На відміну від Сашка, він не потребував так відчайдушно максимальної близькості або любові. Він про це навіть не думав, його б це не турбувало і зараз, якби не було все так очевидно невзаємне. Тому що любов для нього не ресурс, а приємна плюшка, і її відсутність не була чимось прикрим. А боявся відмови він від новизни відчуттів, а не тому, що після цього його світ до біса звалиться.

 

— Ти сьогодні загальмований якийсь.

 

Максим підняв очі і зіткнувся з Сашиним, відкрито вивчаючим поглядом.

 

— О, ти відчинив двері.

 

— Ага-а-а, — Саня дебільно тягнув голосні, посміхаючись. — Подзвони ти в дзвінок, можливо, відкрив би швидше. Ти там як, входити збираєшся?

 

«У тебе — з радістю», — майже випалив Калимов, але розсудливо промовчав, намагаючись просочитися повз Мітяєва, що стояв у дверному отворі. Він, до речі, виглядав вже набагато краще. Як-не-як, минуло близько місяця з моменту того інциденту, і завдяки контролю лікарів, хлопець йшов на поправку семимильними кроками. Струс мозку виявився несерйозним, ребра вже майже не турбували, а імпланти на місце вибитих зубів Женя особисто поставив ще минулого тижня. Калимов знав це напевно, бо десь у цей час Саня перестав шепеляти в трубку під час їхніх щоденних розмов по телефону. Навіть обличчя вже не було схоже на вивернуту кишку, якщо чесно, Макс навіть міг назвати другокурсника симпатичним, але думка явно була упередженою. — Боже, я не бачив його місяць. Він завжди був такий милий? Він охрінительно пахне. Господи. Боже. Господи».

 

Сашко ніби навмисне рушив у бік Максима, вважай, вдавив його в стіну під приводом закриття замків. В голові зашуміло через різкий відтік крові від голови до інших стратегічно важливих місць, Калимов на рефлексах жадібно стиснув стегно Сані. Той пирхнув, простяг руку, сперся об стіну і нависнув над гостем.

 

— Я хотів поговорити, — почав Максим, задираючи чужу футболку неспокійною долонею. Сашко здригнувся, коли крижані після вулиці пальці торкнулися живота і поспішили вперед, наче заражаючи шкіру мурашками.

 

— Ти скільки під під’їздом у мене просидів? Синюшний весь від холоду, — Сашко зсунув брови, хмурячись. Шви на лобі теж вже зняли, над бровою красувався свіжий рубець, який, правду кажучи, Сані дуже подобався. Так він здавався собі більш мужнім та зухвалим.

 

— У мене просто мікроциркуляція лайнова, швидко замерзаю, — Максим м’яко обійняв Мітяєва, все ще не знаючи, на якому етапі одужання той перебуває. Саня цю обережність відчув і не втримався:

 

— Ребра цілі, можеш міцніше.

 

— Що саме міцніше? — муркотів брюнет, уклавши підборіддя на плече Мітяєва і шепочучи в саме вухо.

 

— Та все на світі, — простодушна відповідь Калимова добивала, а його самовладання й так уже трималося на чесному слові.

 

— Дуже абстрактна відповідь, знаєш, — Максим хмикнув, сухими цнотливими чмоками досліджуючи шию.

 

— Абстрактний? — Саша хихикнув і зіщулився: шепіт відгукувався лоскотом. — Я прямим текстом говорю «давай поїбемося», куди вже конкретніше.

 

Максим уявляв собі це інакше. Він хотів порозумітися, розставити крапки в кінці речень, де до цього безглуздо розставляв коми. Йому хотілося зізнатися, що міцно влип, втратив голову, закохався, бляха. А натомість піддався всьому тваринному, чому не було місця в ліричному оповіданні. Це як у середині мультика про красуню та чудовисько вставити моторошне порно з тентаклями. Майже блюзнірсько, якби не було так приємно.

 

Хлопці дісталися спальні насилу, заплітаючись у ногах. Одяг летів на підлогу у найкращих традиціях романтичних комедій, а те, що відбувалося далі, цілком непогано вписувалося у контент популярних порносайтів.

 

Калимов, насилу відірвавшись від об’єкта свого обожнювання, поспіхом мало не зі шкірою здер светр, поки Саня зосереджено розправлявся із застібкою його штанів. Ісусе, чи існувало видовище більш чудове, ніж це? Максим дуже сумнівався.

 

За кілька хвилин Макс вже шпирнув штанини вузьких джинс на килим біля ліжка, а Мітяєв стягнув із себе останню деталь одягу — абсолютно безглузді труси з покемонами. На тілі ще було видно зелено-жовті сліди від побоїв, практично кожен сантиметр тіла Сашка був так чи інакше понівечений: гематомами, переломами або слідами від уколів на ліктях. Ще, якщо порівняти з їхньою останньою зустріччю, Сашко скинув кілограм п’ять мінімум, через що загальний вигляд здавався трохи більш змученим, ніж хотілося б бачити.

 

— Ти впевнений, що зараз гарний час для цього? — вирішив таки перепитати Максим, нервово ковтаючи. І хотілося, і кололося. Кололося, мабуть, більшою мірою, заважав страх зробити щось таке, що Сані може завдати незручностей.

 

— Чувак, ти серйозно? — у погляді танцювали смішники, Мітяєв крутнув рукою у районі паху, м’яко натякаючи. — Мій стояк начебто можна використовувати як індикатор.

 

— Блять, я серйозно, — запротестував Максим, але все одно посміхнувся, спостерігаючи, як Саня безсоромно обхопив пальцями власний член, неквапливо водячи вгору-вниз.

 

— І я, — запевнив той, вільну руку опускаючи на підлогу, під ліжко, де за «чистим збігом обставин» з першої ж спроби знайшовся тюбик лубриканта. — Моє самопочуття не викликає питань, і я не бачу жодної причини, крім твоєї категоричної незгоди, щоб нам не зайнятися сексом.

 

— Я категорично згоден.

 

— Тоді досить м’яти цицьки і забивати собі голову дурницями. Я хотів тебе так сильно, що весь вільний час тільки й робив, що розважався зі своїм задом, думаючи про тебе, — на верхні фаланги капнуло мастило, Сашко безсоромно торкнувся пальцями промежини і ковзнув униз. — Не змушуй мене тебе уламувати, ти ж не кисейна панночка, справді.

 

«І цим безсовісним ротом він мати свою цілує», — у якості відповіді Макс піддався вперед і м’яко цмокнув хлопця в ніжне місце під коліном.

У Сані не було витончених пальців, як у піаніста. Тоненьких, «пташиних» кісток — теж, так що всі частини тіла і загалом, і окремо, виглядали пропорційно щодо чималого зрісту.

 

Звичайні такі руки. Досить великі, без карикатурної крихкості та надто випираючих суглобів. Чоловічі, але не грубі. Доглянуті, акуратні, без лушпиння, з підстриженими під корінь, майже під м’ясо, нігтями. Максим ніколи б і не подумав, що з таким задоволенням розглядатиме чужі кінцівки, але життя — штука дивовижна! І за фактом, важливо лише, що роблять руками, тоді й кожна деталь довкола здається прекрасною. Змащені в мастилі. Довго, з почуттям погладжують кільце м’язів, а потім плавно проникають: спочатку лише один, та й той не до кінця. Звук характерний, настільки вульгарний, що навіть у пропаленого бабника від сорому спалахують вуха.

 

Напевно, вся річ у подачі. Просто факт: залежно від ґендера, у людей зовсім відрізняються звички у сексі. Жінки в дев’яти випадках з десяти поводяться в ліжку набагато скучніше. Тут намішано і виховання, і комплекси, і оточення, і сприйняття світу загалом. Дівчата не вміють відключатися, — такого висновку дійшов Максим згодом. Не всі, безумовно, але якщо узагальнити… В них не виходить просто забити на контекст, на свій зовнішній вигляд, на те, що про них можуть подумати. Хлопці ж, сам Калимов зокрема, вміли зберігати концентрацію на отриманні бажаного. Відключати голову і просто трахатись до переможного з такою самовіддачею, що навіть заздрість бере. Мітяєв був таким самим, і Максу це шалено подобалося.

 

Саня — справжня відірва. Кожен рух був таким природним, неквапливим, ніби він щодня мастурбував при свідках. Розкинувши ноги в різні боки, він не ховався ні секунди, дозволяючи Максимові із завмиранням серця спостерігати за плавними рухами. Пальців тепер було два, хлопець розминав себе зсередини, неначе шматочок податливої ​​глини, ще трохи — і з Мітяєва можна буде ліпити все, що завгодно.

 

Максим зачаровано цілував улюблене тіло. Під коліном, внутрішній бік стегна, запалий живіт, на якому через зниження ваги перестав промальовуватися прес. Язик простежив синяки, що почали нещодавно сходити на ребрах, розмашисто, жадібно лизнув горошини сосків. Сашко без сорому застогнав, майже захникав — тіло вимагало уваги після місяця самотньої дрочки та виснажливих фантазій. Внизу живота все зводило від напруги, що далі Калимов заходив у своїх ласках, тим важче було стримуватися.

 

Тіло заходилося тремтінням, подушечки трьох вже пальців уміло, невпинно масажували заповітну зону. Макс, намагаючись потрапити в такт, задіяв усі ресурси, щоб чудовий другокурсник під ним втрачав голову від задоволення. Член у кайданах теплої долоні тремтів, соски горіли від безперервного тертя, стали непристойно чутливими, так що в Сані навіть рух повітря викликав хвилю збудження. Макс шалів від такої чуйності, цілував обожнюваний рот слиняво, самозабутньо вилизував піднебіння і щоки зсередини.

 

Пальці почали рухатися швидше, додався четвертий, і Сашко перестав стримуватись зовсім:

 

— С-с-сука, — повітря зі свистом вилітало з грудей, плавно перетворювалося на задушений поцілунком стогін.

 

— Добре? — Калимов знав відповідь, але не міг стриматися, щоб не видати парочку вульгарних фраз.

 

Ритмічні рухи від основи до голівки, аналогічні — у дупі, Мітяєв заплющив очі, намагаючись обліпити відчуття літерами і видавити хоч слово.

 

— Якось відчуєш на своїй шкурі, — від спекотного шепоту Макс почервонів ще сильніше. — Місяць… думав про це, а ти не приходив.

 

— Не був певен, що зможу стриматися, якщо прийду, — щиро зізнався брюнет. — Хоча сумував шалено.

 

«Я і сьогодні все по пизді пустив. Поговорити хотів, а варто було поряд опинитися, одразу дах злетів», — бідолаха відчував себе алкоголіком, наркоманом у пошуках заповітного пакетика. Щодня протягом цих чотирьох тижнів, хлопець телефонував Митяєву, танув від звуків його хрипкого голосу елементами шепелявості через вибиті зуби. До тремтіння в колінах хотілося другокурсника побачити, але було боязко: тендітний і поранений Саня в їхню останню зустріч більше був схожий на шарнірну, зламану ляльку, ніж на здорового хлопця.

 

— Сумував? — Мітяєв посміхнувся м’яко, під дозою ендорфінів не вловлюючи, до чого веде ця розмова. Хлопець витяг пальці і обхопив Максима руками за шию, притягуючи ближче.

 

— На стінку ліз, — запевнив Калимов, як віддана псина дивлячись хлопцеві в очі, в зіницях, що розширилися на всю площу рогівки, хотілося загубитися. Макс приставив голівку к кільцю м’язів. — Без тебе щось… тільки хуйня якась виходить.

 

— Це… приємно, — чи відповів на чужі слова, чи просто висловив почуття Саня, видихаючи, намагаючись звикнути до тиску. Брюнет рухався вперед повільно, до скрипу зубів стримуючись, щоб не завдати зайвого болю. Він завжди був хлопчиком дуже уважним у ліжку, ну а вже поряд із Сашком рівень трепіту зростав у геометричній прогресії. Увійшовши до упору, хлопець зупинився, хоч і тремтів від нетерпіння. На лобі з’явився піт, смоляні пасма липли до обличчя, відтіняючи і без того голодний, божевільний погляд.

 

«Який гарячий, божечки», — Сашко закусив губу і піддався вперед. Розкосі очі трохи розширилися, Максим зірвано хрипнув, підхопив під коліном одну з жилистих ніг і нахилився, цілуючи кістляві, плоскі груди.

 

— Мнхм… — коли почався рух, Мітяєву не залишалося нічого іншого, окрім як однією ногою обхопити коханця, а другу дозволити зігнути так, як Максиму захочеться, показуючи чудеса розтяжки.

 

— Вибач, — Калимов нарощував темп, поклавши одну з рук на члені Сашка. Хлопець лизнув сосок, доріжкою поцілунків пройшовся до ключиць, жадібно присмоктався до шиї, не в змозі відмовити собі в задоволенні залишити на улюбленому мітку.

 

— Н-нормально, — видихнув Саня обережно, вигинаючись і підставляючись під поцілунки. Він добре себе підготував, Максим був дуже уважним, тож йому насправді залишалося лише звикнути до відчуття заповненості та отримувати задоволення. — Не хвилюйся так.

 

Коли Калимов трохи змінив кут, майже складаючи Мітяєва навпіл, той застогнав протяжно, тильною стороною руки прикриваючи рота. Перед очима затанцювали різнокольорові плями, жар поступово поширювався від низу живота іншими частинами тіла.

 

Макс ледве стримався, щоб не скінчити тільки від того, наскільки хлопець під ним був сексуальним.

 

Ногу Сашка Максим закинув собі на плече і прискорився, натурально звіріючи від переповнюючої пристрасті. Пальці безжально вп’ялися в шкіру, терзаючи сідниці, але Сашко навіть не помітив цього, повністю віддаючись відчуттям. Від простати хвилями розходилося задоволення по всьому паху, з кожним похабним ляпасом яєць по худій дупі Мітяєв наближався до кульмінації. Він не без задоволення нігтями пройшовся торсом Максима, залишаючи кілька червоних слідів. Нога постійно зісковзувала з бока, так що Макс підхопив її, стискаючи до синців.

 

Дихання збилося до біса собачим, зображення перед очима пливло від гіпервентиляції, але від цього світ навкруги ніби грав незвичними фарбами. На кілька хвилин, до самого оргазму, Калимов здавався Сашкові зовсім іншим: глибшим, яскравішим, ніж він бачив до цього.

 

Можливо, надалі варто було дивитися уважніше?

 

Рухи стали різкішими і грубішими, ляпаси і нестримні стогіни — голосніші. Макс бездумно водив губами по гострих плечах, зосереджуючись на процесах нижче пояса, Мітяєв протиснув руку між мокрими, розпаленими тілами, долонею ублажаючи практично голі нерви. Останні ривки — і Сашка заповнила солодка млість, по животу розтеклася калюжа сперми. На мить вуха заклало, очі засліпли, залишаючи всі лаври дотику, щоб найвища точка відчувалася максимально. Саня застонано голосно, надривно, за власним голосом навіть не чуючи, як Максим, кінчаючи, ніжно кличе його на ім’я.

 

***

 

Якщо подумати, добре поритися у спогадах, легко можна було дійти висновку, що жодна любов у Мітяєва не була взаємною. Навіть не кохання — самі стосунки переставали бути рівноцінними страшенно швидко.

 

Ним користувалися.

Він — той самий хлопець, який приїде посеред ночі, вручить розкішний подарунок, не вимагаючи нічого у відповідь, пробачить зради і заплющить очі на будь-які недоліки. Така з себе типова жертва, що йде в нуль, буквально мінус від нікому не потрібних старань.

Лише через безліч спроб і помилок до Сашка прийшло усвідомлення, що за непрохану турботу і любов ніхто ніколи не скаже «дякую». Він сам не скаже, коли вкотре збиратиме себе по шматках після розставання. Тоді він почав окреслювати межу між поняттями «терпило» та «похуїст». Вона, звичайно, все ще була трохи розмитою, з боку важко було розрізнити, але всередині хлопця змінилося все безповоротно.

 

«Як об стінку горохом» — гасло Мітяєва у відносинах зі Стасом. Навіть Владу те, що відбувалося, здавалося сценкою, де друг грає ганчірку для підлоги, і тільки Стас знав, наскільки Сашко нестерпний. Він був потайливим і тримав, по правді, таку дистанцію, що іноді Стасик її буквально бачив. Мітяєв не прогинався — милив очі поступливістю, виконував будь-які забаганки, бо нічого іншого й не міг дати замість чужих почуттів. Тому що йому просто начхати.

 

— …Ти мені подобаєшся.

 

«Іноді мені здається, що я хворий на голову. Або просто аутист. Найнатуральніший, причому, — Сашко дивився в одну точку, не блимаючи, все ще перебуваючи в прострації від оргазму. — Тобто не натуральний, я ж гей… Педикуватий аутист? Хоча, суті справи це не змінює».

 

— Ти мені теж, чувак, — легко видав Сашко.

 

«Ось зараз класний хлопець, по ходу, намагається зізнатися мені в чомусь… А я? А я йому в очі дивитися не хочу. Бридко навіть. І як до цього взагалі дійшло?»

 

— Ти не зрозумів, — Калимов проковтнув слину, що у мить стала в’язкою. Було страшно й соромно, соромніше, мабуть, ніж сорок хвилин тому бачити, як Саша сам себе розтягує пальцями. А вже потім, після сексу, Максим подивився на чудового, обожнюваного всіма фібрами душі Саню і зрозумів, що кращого моменту для визнання не знайдеш. Хоча б тому, що тільки після такого струсу йому вистачить сталі в яйцях, щоб відкрити рота. — Ти мені подобаєшся, я закоханий у тебе.

 

Тиша.

 

Максим боявся її порушити, тим самим наближаючи момент, коли його почуття відкинуть. Про те, що результат може бути іншим, хлопець навіть і не думав, критичне мислення змушувало розуміти ситуацію тверезо.

 

Мітяєв продовжував дивитися кудись у підлогу, прикидаючись оглушеною на мілководді рибою.

 

«Все-таки подобаюся», — він зітхнув важко, майже розчаровано. Розумів, що не зможе поводитися з Максимом так, як із будь-якою іншою людиною. Не зможе пожартувати, щось ляпнути, зійти з теми. По-перше, Максим на це не заслуговував, по-друге, він просто не дасть Саші змовчати.

 

— Ти знаєш, що таке окситоцин? — почав Мітяєв здалеку і, не дочекавшись відповіді, продовжив. — Це такий пептидний гормон. У самках ссавців він викликає прихильність до партнера та потомства, якщо коротко. У самців теж, але не в таких масштабах, звісно. Як собаки після пологів: підклади їм хоч кроленя, хоч людське немовля, сприйматимуть їх, як своїх дітей. А жінки після сексу вбачають у чоловіках не чужих людей, а своїх партнерів. Та й мужики теж, насправді, схильні до цього.

 

— Ти зараз хочеш сказати, що в мене гормони набакир, а не кохання? — голос осип від переповнюючих емоцій. Це була найдовша на пам’яті Калимова мова у виконанні Сані. Жаль, що нічого хорошого той говорити не планував. — Колобок, ти їбанувся?

 

— Він відповідає за емпатію та інтуїцію. За інстинкти соціальної взаємодії. Людська довіра будується саме на ній, — зім’ятий чек з супермаркету, що валявся в кутку кімнати, здавався другокурснику набагато цікавіше, ніж Максим. Перебільшено захоплено хлопець розглядав папірець, нашіптуючи свій вирок. — Його протилежність — кортизол. Біда всіх недовірливих невротиків, знижує імунітет і «годує» безсоння. Окситоцин блокує страх, а кортизол провокує його. Як гадаєш, якого гормону в мене надміру?

 

— Ти мене чуєш взагалі? — терпець кінчався, Максим підвівся на ноги і в крок подолав відстань між ним і Мітяєвим. Калимов пальцями смикнув чуже підборіддя, розвертаючи Сашка себе обличчям. — Я закохався в тебе. Не через новизну відчуттів чи сексу, я просто закохався, бо ти — це ти.

 

— Я — це я, реально? Пф-ф-ф… — Саня нарешті підняв переповнений викликом погляд. — Ну хай так.

 

— І знаю, що теж тобі подобаюся, — майже блеф, але Макс все ж таки ризикнув. — Ще спробуй спростувати.

 

— Подобаєшся.

 

— І в чому тоді проблема?

 

— У тому, що моє «подобається» не синонім закоханості.

 

— Пиздиш, як дихаєш, — серце вистукувало чечітку, кидаючись по клітці з ребер, і з кожним словом Мітяєва прути рухалися, стискаючи в кайданах серцевий м’яз все сильніше. Як достукатися та вивести на розмову? Хоча б вибити з образу байдужості?

 

— Та я чесно говорю тобі.

 

— Пиздиш.

 

— Думай, що хочеш.

 

— Просто скажи: то після Жукова тебе так переїбало? Швах у довірі? Чи просто сциш? — заборонений удар — бити по болісному минулому, але Макс не бачив іншого виходу.

 

Саня скривився, наче йому засадили під дих. Здер руку з підборіддя і схопився на ноги, порівнявшись з Калимовим. Майже: різниця в зрості сантиметра три, він дивився трохи знизу вгору, спідлоба.

 

— Що ще зацепиш? Дитячі травми, буллінг у школі? Недолюбили батьки? — Мітяєв, хоч і здав у плані фізичної підготовки за останній місяць, зараз виглядав значно більшим, ніж зазвичай. — А на хуй тобі не сходити?

 

— Отже, все-таки переїбало, — Макс подався вперед, скалячись, мов шалений пес. Йому не подобалася брудна гра, але так принаймні він бачив справжнього Мітяєва, а не образ блазня. — Бідолашного Сашка один раз відкинули, і він вирішив пустити по пізді всі подальші свої стосунки?

 

— Бля, це ти мені кажеш? — почувся нервовий сміх крізь стиснуті зуби. — Чи не ти зараз тут висираєшся лише через те, що мені на тебе начхати?

 

— Я подобаюсь тобі, — Калимов почував себе сліпим одноруким бандитом на боксерському рингу, що з заплющеними очима, навпомацки намагався потрапити по слабких місцях супротивника. Але чи не був це лише безглуздий бій із власною тінню?

 

Мітяєву, бачачи ці метання у погляді, важко було навіть розлютитися як слід: почуття провини згладжувало всі кути.

 

Здавалося, його ніколи не любили. Спочатку це так і було, потім він просто перестав звертати увагу. Напевно, Стас дуже хотів відчути. Влад не хотів, але, можливо, нічого не міг вдіяти з доконаним фактом. А Максим вже любив, без жодних «напевно». Це було у погляді, у поведінці, це було чесно, правдиво, правильно. Це не те, що Мітяєв міг прийняти так легко.

 

— Але не так, як я тобі.

«Ти мені подобаєшся».

 

За вікном давно вже стемніло, а Сашко все лежав на ліжку, не ввімкнувши навіть світло в кімнаті, і бездумно крутив у руках упаковку лубриканта. Сказати, що він почував себе покидьком — не сказати нічого взагалі. Він почував себе останньою підпарканною тварюкою, безсовісною мерзотою, яка посміла поглумитися над чимось святим і прекрасним.

 

«Блять, ну і навіщо він вигадав це все? — хлопець перекинувся на бік, стискаючи нещасний тюбик. Стрілки настінного годинника показували початок сьомого вечора, зовсім скоро батьки прийдуть з роботи, мама накриє на стіл і нагріє їжу на всіх… — Подобаюся я йому, сука».

 

Максим пішов пару годин тому, зібравшись похапцем і залишивши одну зі своїх шкарпеток посеред передпокою як прощальний подарунок. Мітяєв, звичайно, з більшим задоволенням прийняв би як презент шоколадку, але чим багаті, тим і раді, як кажуть. Саня радий не був, проте вперто вдавав, що все йде за планом. Хоча, якщо щось і йшло, то тільки в пизду.

 

«Я закоханий в тебе».

 

Йдучи, Максим обдарував його одним із тих поглядів, які довго ще згадуєш. Макс ніби хотів сказати багато-багато всього, але змовчав, висловлюючи посил величезними на тлі сірої райдужної оболонки зіницями. А Сашко тільки прикусив губу винно, не уявляючи, куди себе подіти в такій ситуації.

Мітяєву не доводилося раніше бути в цій ролі, він думав, що набагато складніше бути покинутим. Насправді виходило, що важко обом, тільки ось той, хто відмовляє, не має права скаржитися і висловлювати невдоволення, якщо не хоче почуватися мудаком до кінця життя.

 

«А я не хочу. Взагалі нічого, якщо чесно» — хлопець жбурнув тюбик мастила під ліжко: навряд чи найближчим часом воно йому стане в нагоді. Принаймні, поки перед очима ще мелькають нещодавні постільні сцени.

 

Почувся дзвінок у двері, Саня без особливого бажання відскреб себе від ліжка, навпомацки пробираючись коридором.

 

— Так я це, відкривай уже, — Влад почув безглузду метушню ще кілька секунд тому і заздалегідь подав голос. — Розбудив тебе чи що?

 

«Виходячи з досвіду минулих тижнів, не варто дивуватися, якщо скоро на порозі з’явиться і табун моїх колишніх. А то люблять вони всі в один день приходити і робити мені мізки», — Саша клацнув замком і відчинив двері, горблячись від холоду, що повів з вулиці.

 

— Ні, просто валявся… бляха, та й холодина там!

 

— Ти ще голий виперся б, — пробурчав очкарик, клацаючи вимикачем. Світло люстри осяяло коридор, Саня відразу ж заплющив очі і закрив долонею фізіономію, ще сильніше скручуючись. — Ти схожий на Голлума.

 

— Попизни мені тут ще, — хлопець намагався проморгатися, обіймаючи себе ж за плечі, а Жуков, тим часом, з похмурою цікавістю вивчав червоний колір засосів на його оголених грудях і шиї. — Між іншим, я все ще хворію.

 

— Так я бачу, чувак, прямо обличчя на тобі немає, — рівень сарказму в голосі Влада помітно стрибнув вгору. Він стягнув з себе куртку і роззувся, вручивши перед цим хазяїнові квартири пакет із гостинцями. Мітяєв же продовжував тиснутись до стіни, розглядаючи друга і відчуваючи десь на підсвідомості, що вже встиг Влада розлютити. Немов налаштований на потрібну хвилю, Саня більшу частину часу безпомилково відчував емоційне тло Жукова. Роки дружби, роки спроб догодити і підлаштуватися — це не минає безвісти, навіть якщо за ними стоїть величезна праця і тисячі спроб сепаруватися.

 

«Раніше я готовий був продати душу, аби розуміти його. Потім зрозумів, навчився відволікати, коли він сердився на якусь нісенітницю. Як шнурки зав’язувати чи дупу підтирати — здавалося такою ж необхідністю, — на обличчі Сашка з’явилося єхидство. — А зараз, знаючи всі тригери, навмисно тисну на них, виводжу його з себе. Я ідіот чи мазохіст? Чи все одразу?»

 

Сашко прикусив щоку зсередини, корча нестерпно задоволений вираз обличчя. Влад, дивлячись на це, готовий був вибухнути на місці, вивалюючи на кращого друга все те лайно, що збирав у собі останні місяці.

 

—Чого прийшов, до речі? — вирішив дізнатися Мітяєв, коли хлопці вже дісталися кухні. Влад по-господарськи дослідив шафку з посудом у пошуках своєї чашки, Саня витяг із принесеного пакета домашню шарлотку.

 

— Хотів провідати, — Жуков із гучним стукотом поставив на стіл два кухлі. — Зайшов би іншого разу, якби знав, що в тебе тут вже гостюють.

 

— Гість відчалив пару годин тому, так що я готовий до другого раунду, — двозначна фраза. Сашко розумів, наскільки це неправильно звучить, а тому смакував кожну букву. У форматі їх з Владом відносин, ці натяки завжди були нормою, як данина того нерозділеного кохання, про яке, начебто, знали всі, але чомусь ніхто не говорив. Принаймні до сьогодні, поки Калимов у пориві образи не зірвав завісу з театрального дійства, яким здавалося Мітяєву власне життя. Тепер бути обережним не обов’язково.

 

«Жуков перший почав, дозволивши комусь третьому влізти у наші особисті розбірки. Мені взагалі цікаво, чим цей дебіл думав, коли вплутував у це Максима? Ні, звичайно Калимов вміє мовчати, але мені він точно міг це ляпнути. І ляпнув же, блин, — Саня дістав із шафки тарілки, любовно укладаючи на них по шматку пирога. — А я, типу, взагалі не знаю про те, що він знає, що я тік по ньому, як остання сука. Виходить, Влад хотів, щоб я довідався, що він знає? Або що? Го-о-осподи, ну шо за сюр?!

 

— Передай мамі «дякую» від мене, — Сашко прослизнув повз Жукова, трохи зачіпаючи плечем. — Тобі чай зелений чи чорний?

 

— Мені похуй, — набагато більше Влада зараз цікавило, що сталося між Санею та Калимовим. Судячи з змученого торса, все в друга пройшло чудово, але це не та відповідь, яка б Влада влаштувала.

 

— Ну, похуй так похуй, — легковажний тон давався Мітяєву «на відмінно», але Жукова абсолютно точно не можна було їм обдурити. У цьому була і сила, і слабкість їхньої дружби, адже іноді навіть найближчим хочеться збрехати, щоб ті повірили і не лізли на рожен. Особливо, якщо вони і є причиною душевних мук. — Дивися, як би я тобі ціаніда замість заварки не сипнув.

 

— Мені здавалося, ви з Калимовим перестали спілкуватися після лікарні, — роки тренувань навчили Влада фільтрувати всю нісенітницю, яку Мітяєв своїм ротом говорив, і засвоювати тільки найважливіше. — Він навіть не провідував тебе весь цей місяць.

 

— Ми не бачилися, — підтвердив Сашко, підтискуючи губи. Чайник тихо клацнув, сповіщаючи про закипілу воду, хлопець відразу розлив окріп по чашках.

 

— Так, я забув, що «секс — не привід для знайомства». Спілкуватись, мабуть, теж не обов’язково.

 

«Ще бляддю мене назви», — Мітяєв неспішно перемішав у кухлях цукор, створюючи ілюзію повного умиротворення.

 

— Коли ж там спілкуватися, — брови зігнулися в уявному подиві, хлопець відставив чашки подалі від краю, щоб випадково не зачепити рукою. Сашко завжди був, як слон у посудній крамниці, а обливатися окропом не було жодного бажання. — Якщо рот зайнятий чужими яйцями?

 

Далі все відбувалося надто швидко. Мить — і тишу розрізав дзвін битих тарілок, ще одна — і Мітяєв був притиснутий до дверці холодильника, відчутно приклавшись до неї потилицею. Хлопець хмурився від болю, пориваючись щось сказати, але в рот уже увірвався чужий нахабний язик.

 

Сашко завмер. Відразу, весь, витріщивши очі від шоку та здивування. На такій відстані вони не могли налаштувати фокус, все розпливалося, але в деталях і не було потреби — кожен нюанс Жукова він і так знав.

Роками раніше Сашко би здох заради цього поцілунку. Підписав би контракт із дияволом і продав душу, навіть не замислюючись. А що зараз?

Влад захопився. Абсолютно нові почуття переповнювали його, падали, ніби оберемок снігу на голову, дезорієнтували. Він не розумів, що стискає чужі зап’ястя занадто сильно, що не отримує реакції у відповідь. Близькість із Санею оглушила, змусила втискати тіло грубіше в поверхню холодильника, хоча друг навіть не чинив опір. Буквально не рухався. В голові нарешті промайнула якась думка, але одразу зникла, коли в передпокої почувся якийсь шерех.

 

— Саню, ми вдома!

 

***

 

Все-таки немає в світі більш похуїстичних людей, ніж Мітяєві…

 

— Владику, подай сіль, будь ласка, — Віта знала, що приятель сина ненавидить, коли його так називають, але не могла проґавити можливість для легкого глузування.

 

— Так, звичайно, — Влад скромно посміхнувся, передаючи з рук в руки безглузду керамічну жабу з дірками для спецій у голові.

 

— Велике спасибі.

 

— Ма, дуже смачно, — щиро запевнив Саня, зачерпуючи чергову ложку борщу.

 

«Звичайно, не сумніваюся, що смачно, — губи Жені торкнулася лукава посмішка. — Але мені здається, синку, ти зараз скажеш усе, що завгодно, аби ми забули про цей інцидент».

 

«Цей інцидент» — картина, яка постала перед батьками Мітяєва, варто було їм ступити за поріг рідного дому. По-перше, дві пари очей — круглих, як ті самі блюдця, уламки яких разом із шарлоткою були розкидані по підлозі. По-друге, напівголий син, розфарбований засосами вздовж і поперек, а слідом і його дружок — хоч і повністю вдягнений, але викликаючий безліч питань своїм червоним до вух обличчям і шаленим блиском в очах.

 

«— Що, хлопці, плюшками бавимося? — Женін жартівливий тон робив обстановку ще комічнішою.

 

— П-привіт, мам, тат.

 

— Здрастуйте, — подав голос Жуков, марно намагаючись злитися з місцевістю.

 

— Привіт-привіт, — Мітяєв-старший кивнув, багатозначно поглядаючи на розбитий посуд, що розлетівся по всій кухні. Пиріг було особливо шкода. — Мама підлогу мила вчора. Зараз побачить — тобі кранти.

 

— Обіцяю нікого не бити, якщо все приберете! — почувся жартівливий крик із ванної. — Женя, руки мити!

 

Женя поспішив виконувати прохання-наказ, Сашко рвонув у туалет за віником і совком, а Влад майже побіг в передпокій, поспіхом взуючись.

 

«Просто пиздець, гірше і бути не може», — Жуков чортихнувся, подумки проклинаючи свої пальці, що не гнулися від нервів, не могли навіть шнурки зав’язати з першої спроби.

 

— І розбіглися, як таргани, — прокоментувала Віта, дзвінко сміючись. — Владе, врахуй, без вечері ми тебе не відпустимо.

 

— Та мені додому треба, мама просила в льох полізти за картоплею…

 

— Знаємо ми твою картоплю, — обірвав Євген. — Давай, чеши на кухню, допомагай своєму дружку. А ти, сину, одягни хоч що-небудь для пристойності, вистачить соромом своїм красуватися.»

 

Так хлопці і опинилися за одним столом, насилу стримуючи бажання розбігтися різними кутами квартири. А в ідеалі — світу.

 

«У мене передозняк сюрреалістичними подіями. Спочатку секс, на який я чекав чи не два місяці. Визнання, розбірки, почуття провини. А потім найкращий друг вирішує, що жадає гострих відчуттів, і я, судячи зівсього, найкращий варіант для експериментів. Приправимо весь цей пиздець тим, що нас застукали батьки, і пригадаємо, що й окрім цього моє життя сповнене веселих подій. Чи не надто моя повсякденність насичена останнім часом?» — Мітяєв дивився у тарілку всю вечерю, ніби намагаючись знайти у шматочках картоплі відповідь на свої запитання.

 

— До речі, як там в універі? — Женя теж подумав, що сорому з сина на сьогодні буде достатньо.

 

— Ну… непогано. Декан після вашого візиту так кричав, що аж голос сів. Моментально перевзувся, почав топити за толерантність, таке інше. Брехня, звичайно, але приємно, що він не може тепер пороти нісенітницю, — відзвітував Влад з обличчям студента на іспиті.

 

В університет Женя навідався наступного ранку, після того, як син потрапив до лікарні. Безумовно, великого впливу чоловік ніколи не мав і безпосередньо не ніс загрози. Звичайний стоматолог все-таки. Але, як виявилося, іноді досить просто добре виконувати свою роботу та допомагати добрим людям, щоб ті завжди були готові прийняти твою сторону. Високопосадовець правоохоронних органів став відмінним аргументом у розмові з деканом.

 

«Знав би, що його батько настільки крутий, сказав би відразу, що Саню задирають, — Жуков після того випадку ставився до батька Сашка з легкою ноткою благоговіння. — А ідіот цей в курсі ж був, що тато за один день може вирішити його проблеми…»

 

Сашко дійсно розумів, що міг батько, але через дитячі пориви не хотів користуватися можливостями. За що, до речі, і відхопив після приїзду додому з лікарні. Кілька годин Женя з сином з’ясовували стосунки, сперечалися так, що тремтіли вікна та стіни від криків. Мабуть, сусіди Мітяєвих у своєму житті не відчували такого стресу, бо з Саніної квартири ніколи не виходило стільки галасу, за винятком музики.

Лише Віта, мирно попиваючи чайок, спостерігала за тим, що відбувається, поки в кінці кінців не подала голос:

 

«— Напевно, це недоробки нашого з батьком виховання, якщо ти зараз не згоден, але я хочу, щоб ми одне одного зрозуміли, — мама рідко говорила багато, а тому Саня слухав її мовчки, хоч і не був із усім сказаним згоден. — Твої проблеми — наші проблеми. Ми любимо тебе так сильно, ми мало не збожеволіли, коли Влад нам подзвонив. Я не хочу відчути таке ще раз, тож прошу тебе думати головою. Проси про допомогу, якщо відчуваєш, що не впораєшся. Це не робить тебе слабким або меншим чоловіком. Ти сильний, ти можеш себе захистити, але ж питання не в бійці. Стояти поодинці проти всього гомофобного суспільства так безглуздо, не думаєш?»

 

Женя тоді зрозумів, що ніколи б не зміг висловити свої думки так добре і вкотре закохався у свою дружину. Саня ж усвідомив, що навіть найглибші дитячі травми мають шанс на зцілення. Виявилося, достатньо сказати очевидні речі вголос, щоб хтось нарешті зміг скинути з плечей непосильну ношу страхів і зітхнути спокійно.

 

«Не було б щастя, та нещастя допомогло», — Сашко ніяк інакше охарактеризувати те, що відбувалося, не міг.

 

— Ну, тепер, коли мені все можна, почну ходити на навчання в пір’ї, — Мітяєв посміхнувся, манерно змахнувши рукою в повітрі. Женя пирхнув, Віта запропонувала доповнити образ топом у паєтках, Жуков легко штовхнув друга в плече і нарешті розслабив плечі.

Атмосфера поступово налагоджувалась.

?Sadsvit — Молодість.

 

З чого все почалося? Ну, з самого початку. Ми з ним одразу якось… ну. Близькі стали.

Я раніше навіть таких людей не бачив. Всі діти як діти: ходять собі, спілкуються, збиваються в купки, вередують і балуються. На їхньому тлі у Сані контрастність була просто максимальною, він не намагався ні до кого підійти, та й до батьків надміру не лип, як якийсь скиглій. Стояв собі і стояв, ніби все це вже сотню разів бачив. Старий дід, бляха.

Пам’ятаю, того дня мама дуже довго не могла знайти мою краватку, а як знайшла, почала в’язати хитровигаданий вузол на шиї. Перше вересня, перший клас, я мусив бути при параді. Мітяєв, до речі, і тоді собі не зраджував: підорська блакитна сорочка з крихітною краваткою-метеликом ще в той момент мала мені натякнути на райдужну орієнтацію.

Я роздивлявся людей навколо. Новоспечені однокласники так верещали, ніби намагалися викликати самого диявола своїм криком… А Саша раптом зітхнув так стомлено, вимучено, що мені смішно стало. Я хихикнув, відмахуючись від питального погляду матері, тоді Мітяєв мене помітив і вочевидь знайшов у мені вихід свого акторського таланту. Усю лінійку він кривлявся, відігравав німі сценки, а я іржав, як кінь, тільки встигаючи втирати сльози, що виступили від сміху.

Так все і почалося. Без спецефектів, так, але Саня сам собою той ще екстаз піротехніка, їй богу, більше б я не вивіз.

 

Перша думка про нього і правдива, і ні — все неоднозначно. Мітяєв справді не особливо контактний, якщо говорити загалом. Я запідозрив у ньому зачатки аутизму, але швидко усвідомив, яким він буває зі «своїми».

Ви бачили сонце? Ну звичайно ж. А я бачив аж два, і одне з них гріло лише мене персонально. Це підкупувало з ранніх років — розуміння своєї винятковості. Він усміхався, жартував, спілкувався, дбав, дивився так віддано, що стискалося, боліло щось усередині. До цього швидко звикаєш і починаєш вважати нормою, а коли настає пубертат, взагалі не бачиш міри у самоствердженні. Я не завжди був хорошим другом, але Сашко все одно незмінно залишався поряд, танцюючи з бубном довкола мене.

 

Травень десятого класу все надломив, і хоч на поверхні наші стосунки не змінилися, слизнеш трохи глибше — побачиш навіть не тріщину, а Маріанську западину. Тоді все змішалося: коні, люди… Саша — закоханий у мене педик, я — сцикло, яке побоялося кинути його напряму. Картина олією і підпис внизу — «пиздець».

Все літо ми провели порізно, а восени Мітяєв повернувся вже зовсім іншим. Було видно, звичайно, що він тягнеться до мене, як і раніше. Але ще виднішими стали ті зусилля, з якими він намагався віддалитися. Типу, сепаративний, типу, не потребує.

А хто запитав, чого потребую я?

 

Далі була низка його ідіотських відносин. Жодного коханця не сприймав всерйоз, це допомагало абстрагуватися, а ще не порівнювати, не намагатися зрозуміти, до кого Мітяєв ставиться більш особливо. Тому що програш у цій битві дорівнює апокаліпсису.

Відчуття, що я потребую, прийшло далеко не відразу. Пусковий механізм — зіткнення в лоба з тим, у що навіть вірити не хотілося. Спочатку цей ублюдський Стасик із жаб’ячою мордою увірвався зі своїм непроханим камінг-аутом. Навіть не придивляючись зрозуміло: блондин із Сані мотузки в’є, кожним рухом прив’язує бідолаху міцніше до себе. Я тоді мало не вперше побачив у Сані те, що, мабуть, завжди бачили інші. Він… крутий, бляха.

З появою Калимова стало ще складніше, саме його існування ніби підштовхувало мене до дій. Тому що зволікати не можна. Тому що не по собі: від думки, що я можу перестати бути особливим, накривало так сильно, що все довкола переставало мати значення.

 

***

 

Одинадцята година вечора, а він вже в ліжку. Влад кілька років мучився зі збитим режимом сну і лягав близько третьої ночі, не раніше, але сьогодні все й так уже йшло через задній отвір, він вирішив не відходити від обраного курсу.

Як так сталося, що він залишився з ночівлею після всіх подій, досі незрозуміло. Майже напросився, скористався Саніним шоковим станом, присутністю батьків. І лишився.

 

«А що робити далі, блять, незрозуміло», — Жуков притулився чолом до стіни, що приємно холодила шкіру, і замружився. Він був розгублений, на жодне його «навіщо» та «чому» в голові не було відповідей. Та й де їх шукати?

Ось він і лежить у темряві, їсть себе поїдом, чекає, поки друг повернеться з душу, щоб… А щоб що, власне? Влад і сам не знав, просто вперше в житті вирішив переступити через гординю, щоб не просрати щось очевидно важливе. Таким Саша був для нього. Шлях усвідомлення цього факту лякливо тернистий, і тепер, пройшовши його, Влад просто не міг звернути назад або вбік. Потрібно довести справу до кінця, навіть якщо він — кінець — напевно буде лайновим.

 

Двері тихо рипнули, на підлозі окреслилася смужка світла з коридору. Влад завмер у переляку, прислухаючись до кожного шереху. Сильно намагатися і не доводилося: Мітяєв вічно копошився, шарудів навіть тим, що не видає звуків у принципі. Через пару хвилин Сашко нарешті доповз до ліжка, акуратно підняв ковдру і вмостився на самому краєчку, щоб сплячого (за легендою) гостя не потривожити.

 

— Ще на підлозі ляг, — не витримав Влад. Ривком розвернувшись, він притягнув друга до себе, утримуючи рукою поперек живота. Сашко справді втратив у вазі за час лікарняного. Вони бачилися практично щодня, це не впадало так сильно в очі і усвідомлювалося швидше на дотик, як зараз.

 

— Це ввічливість, чувак. Я думав, що ти спиш. Турбувати не хотів, — Саша знизав плечима, Жуков уловив рух і закотив очі:

 

— Ага, так, я прямо повірив. Ти все життя крутишся, як жук у гівні, а тут вирішив, блять, не турбувати, — Влад просунув другу руку, всерйоз Сашка обіймаючи.

 

— Точніше й не скажеш, — почулося пирхання, яке, мабуть, мало відвернути увагу від ненав’язливих спроб вибратися з кільця рук. Саня намагався відповзти якнайдалі, чим друга страшно бісив.

 

— І куди ти лижі нагострив? — Влад стомлено видихнув кудись у смагляву шию.

 

— Спати, — Саня зіщулився, неначе від лоскоту.

 

— Ну, поки це більше схоже на спроби від’їбатися від мене, знаєш.

 

— Вже від’їбався б, коли бачиш, що мені неприємно.

 

— Тобі-то неприємно? — Саня не міг бачити, але майже шостим почуттям відчув, як у очкарика в скепсисі вигнулися брови. — Пизди поменше, га? Було б щось не так, уже б давно мене вигнав.

 

Мітяєва як струмом вдарило, коли він відчув сухий, цнотливий поцілунок у районі сьомого хребця.

 

— Жуков, ти йобнувся? — Саша вирішив йти з атакою в лоб, перебуваючи в абсолютному ахуї від того, що відбувається.

 

Сашку здавалося, що незабаром у нього просто «виб’є пробки» від перенапруги. Все життя він жив у певному ритмі, орієнтувався швидше всередину себе, ніж навпаки. Кожна драма — величезний проміжок життя, який хлопець приділяв обмусолюванню та стражданням. Він не звик до швидкісної течії і кипі подій, не міг зрозуміти, як не зомліти від нервів.

 

Жуков у цей момент розумів, як сильно його криє. Не від гостроти відчуттів, скоріше від самого факту: він нарешті дозволив собі діяти. Йдеться навіть не про якісь сексуальні пориви, у Влада до Сашка в принципі була історія про дієслово «любити» в першу чергу. Просто за стільки років він встиг трохи забути про це.

 

— Йобнувся, — нехитро і відкрито підтвердив хлопець. Саня буквально відчував кожне слово невагомим рухом губ на шкірі. — І мене пиздець, як сильно зачіпає ваша метушня з Калимовим. Ти ж не ганчірка полова, бляха, навіщо знову дозволяєш ноги об себе витирати?

 

«Ну нічого собі повороти, — Мітяєв здавлено реготнув. — Він, типу, думає, що Макс мене аб’юзить? МАКС? Та він навіть за зад мене без дозволу не помацає, про що мова?»

 

— З чого ти все це узяв взагалі?

 

— З того, що я його знаю. Він закінчений бабник і ні до кого не ставиться серйозно.

 

— Чесне слово, я не вимагаю зберігати мені вірність, — Саша захопився розмовою і перестав вириватися з обіймів, пригрівшись. Влад відчув зміну і вкрай осмілів: намацав притиснуту до худих грудей руку друга і дбайливо взяв у свою, переплітаючи пальці. Настільки інтимний, теплий жест, що у Влада затремтіло щось усередині від щенячої ніжності.

 

— Він ні разу не відвідав тебе. За місяць. Ти, нахуй, ледь кістки зібрав у купу, а він навіть не прийшов.

 

Саншку не хотілося говорити про це. По-перше, він розумів мотиви Калимова і щиро не тримав образи, а по-друге, хлопцю просто було не до цього зараз. Жуков — гордий володар типових пальців піаніста, що саме собою суцільна естетика. Чи варто говорити, що коїлося з Мітяєвим, коли ці самі пальці акуратно погладжували зовнішній бік його долоні?

 

— Хулі ти мовчиш? — Влад явно чужий ступор сприймав трохи інакше, та й взагалі на свій рахунок.

 

«А хулі мені тобі сказати, блять? — Мітяєв зітхнув. — Я стільки років мріяв про щось подібне, уявляв, як це могло бути. Дрочив на твої фотки, а після цього по годині ридав у подушку і не знав, як наступного дня дивитимусь тобі в очі. Ти — моя блакитна підліткова мрія, розумієш? Після твоєї «відмови» мені хотілося здохнути, і тоді я відчував себе більшою розвалюхою, ніж останній місяць. І знаєш що? Це ти не прийшов. Ані через місяць, ані через два. А через стільки часу вимагаєш оперативного зворотного зв’язку».

 

— Навіщо розповів Максу про те, що я тебе кохав?

 

…Іноді бувають моменти, коли тиша настільки густа, в’язка, що ножем не розріжеш. Напевно, це був один із таких випадків, Сашкові навіть здалося, що його барабанні перетинки лопнули — настільки стало тихо.

 

— Ти… — горло Жукова стислося. До чого, а до цієї розмови він явно не був готовий.

 

— Знаю про те, що ти знаєш, що я любив тебе? Чувак, я не відсталий.

 

— Давно?

 

— Давно не відсталий? — хлопець пірхнув. — Я одразу все зрозумів. Немає в мене порнухи в історії браузера, і не було ніколи, — Саша розчепив переплетені руки і раніше, ніж Влад встиг запротестувати, розвернувся до друга обличчям. Очі звикли до темряви і бачили трохи більше, ніж просто контури предметів, Сашко навіть роздивився улюблені родимки на чужому обличчі. Жукова на такій відстані зір теж не підводив, тож хлопці були на рівних умовах. — Це папка з фотками. Напевно, ти по приколу заліз туди, а потім засцяв і не зміг придумати нічого кращого, ніж гейське порно. Це б навіть спрацювало, якби я був трохи тупіший.

 

— Ти нічого не сказав, — голос Влада помітно здригнувся, просочився безпорадними нотками.

 

— Ми не змогли б більше дружити, якби ти мене відшив.

 

«А цього я точно не пережив би», — закінчив про себе Саня, прикусуючи щоки зсередини, щоб не ляпнути нічого зайвого.

 

Влад усвідомив, наскільки безтурботний був у шістнадцять років, раз не сумнівався в тому, що Мітяєв повірив:

«Тобто я, виходить, не просто не вберіг його від відмови, так ще й змусив страждати на самоті, без можливості це обговорити. Адже за фактом ніхто нічого не говорив, інциденту не було. І говорити нема про що, раз так. Бляха, я ж тільки гірше зробив».

 

— Хотів його під’їбати, — невпопад почав Влад, наважуючись таки відповісти на початкове запитання. — Ревність. Я вирішив зробити хід конем, мовляв, якщо зрозуміє, що в нас якісь теми складні, не стане лізти з цікавості. В теорії я і бажання відбив, і виїбнувся.

 

«Ага, два рази. Мабуть, не нагнітай ти так сильно, Максим би і не влип по самі вуха в гомосятське лайно».

 

— Ревність? — Саша знову видав якесь горлове мукання, трохи схоже на сміх. — Чувак, ти нічого не плутаєш?

 

Звичайно, Мітяєву зараз було зовсім не до сміху, але він уперто вдавався, що нічого не відбувається. Навіть якщо його серце шалено стукає. Навіть якщо найкращий друг наполегливо обіймає за талію і притягує ближче до себе. Навіть якщо Сані потай це подобається.

 

— Блять, можеш просто заткнутись і вислухати мене? — зашипів Влад.

 

— Ні, блять, не можу я просто заткнутися і слух… мнхм… — його рот нахабно заткнув язик. Зовсім не так, як уперше — м’якше, з більшою увагою і ніжністю.

 

«Якщо не можеш, значить, треба тобі допомогти», — Жуков злегка посміхнувся куточками губ, зауважуючи, що Сашко не поспішав його відштовхувати і, здається, навіть відкрив рот трохи ширше. Влад знову взяв друга за руку, переплітаючи пальці так, щоб стикатися спітнілими від нервів долонями і відчувати пульс — підтвердження їхнього загального ідіотизму.

Примітка:

Просто хочу, щоб ви знали: ця пісня настільки ідеально пасує до цього розділу, що в мене мурашки по шкірі кожен раз, коли я її слухаю. І я звісно не тисну ? але, бляха, ви повинні її включити просто зараз.

 

?Florence and the machine — Light of love

 

Похмілля як величезна книга, де кожен житель планети хоч щось, та зможе написати. Саня ось, наприклад, з радістю черкне не те що пару слів — пару розділів про те, як він прокидається черговим хуйовим ранком весь у вчорашній ганьбі та блювотині.

 

«Ні, ну правда ж. Іноді день просто не може початися з кави, — хлопець розліпив очі й одразу пошкодував: нічні вертольоти не планували закінчуватися. — Іноді неможливо не пустити «стрічку» в унітаз або відро, не вмирати від головного болю… Не журитися щодо того, що встиг наробити минулого вечора…» — наробити бідолаха встиг багато. Благо, спогади поверталися поступово та дозовано, тож Сашко поки що не поспішав купувати квиток до Нової Каховки. Але хто знає, як довго триватиме затишшя перед бурею.

 

— Блять… — люстра на стелі планомірно розгойдувалася, Саня, насилу стримуючи блювотні позиви, грузно перекинувся на інший, менш відляжений бік.

 

— Пиздець, — мляво підтвердив Влад, поверхово хапаючи ротом повітря. — Мені здається, я зараз блювану.

 

Мітяєв зробив слабку спробу посміхнутися, але рух губ більше був схожий на одну з ознак інсульту. Очі відмовлялися фокусувати, зображення було розмазаним, наче п’яна восьмикласниця перед об’єктивом камери.

 

— Обіцяю поділитися найближчим відром як найду… — погляд уривками хапав каринки: радянського типу шпалери на стіні, безглузда наволочка в горошок, найкращий друг, накритий, немов у протверезнику, тонким простирадлом. Абсолютно голий найкращий друг, якщо звернути увагу на деталі. Без спідньої білизни навіть.

 

«У нього стояк, — Саня на те, що відбувалося, реагував напрочуд спокійно. — Як їбучий намет, ти глянь. Зараз простирадло прорве по-моєму. Чому взагалі з похмілля завжди такий кінчений стояк? Потрібно почитати про це».

 

— І що ти там роздивляєшся? — у Жукова хрипкий і низький спросоння голос.

 

— Твій стояк.

 

— Давно не бачив? — пожартував очкарик невпопад і хихикнув. Сміх більше був схожий на скрип іржавої гойдалки, і Мітяєв морщився, не в змозі терпіти безжальних мук своїх вух. — У тебе теж.

 

— І то правда, — крити нічим, Сашко втомлено заплющив очі, щоб трохи зібратися з думками і дійти таки до фаянсового друга, необхідність якого зростала в геометричній прогресії.

 

***

 

Цей розділ почався днем ​​раніше, коли Мітяєв нарешті зважився повернутися до університету. Після місячної відсутності важко було змусити себе навіть підвестися з ліжка до першої пари. Благо, останні дні лікарняного Сашко так завзято їбав собі мозок підлітковими драмами, що тепер готовий був на все, аби це припинилося.

 

«Давай підіб’ємо підсумки. Кілька днів тому відразу два хлопці м’яко натякнули на симпатію до тебе. Ну, один виїбав, а другий майже виїбав… Це можна вважати за симпатію? — Мітяєв присів на краєчок лавки і закурив. Як справжній фанат Хатіко, Сашко чекав Жукова на «їхньому місці» у сквері біля університету, не забуваючи про самокопання в очікуванні. — Ти тепер, виходить, головна дівка на селі? Серцеїдка? Хоча, скоріше просто гівно в ополонці, що ніяк місце собі не знайде і пиздостраждє через це. Чесне слово, краще б так про пройобані пари переживав, а не про хуї чужі, — Саня затиснув сигарету між пальцями, ліниво гортаючи стрічку інстаграма, щоб не виглядати дебілом, що вирячився в одну точку. Сигарета в нервових руках дрібно тремтіла, збиваючи попіл на модно-потерті джинси. — Першого таки відшив, бо обтяжувати Макса собою — верх жорстокості, а я взагалі-то хороший хлопчик. А що з другим?»

 

— Ну ти й пес сутулий, — пролунало зверху. Мітяєв підняв голову і на рефлексах посміхнувся куточками губ, коли масивна долоня розтріпала його волосся. І як Сашко раніше не помічав? Жуков любив його торкатися і завжди робив це без особливого сорому.

 

«Як буде тепер, цікаво? Почне затискати по кутках? Ми ж, типу, зустрічаємося… чи до чого ми там, блять, прийшли? — брови вигнулися «будиночком», через що Мітяєв став схожим на П’єро. Вони вирішили спробувати. Дослівно це звучало як «ми і так як одружені, давай просто трохи підвищимо рейтинг наших відносин». — Звичайно, на романтичному вайбі посеред ночі це здавалося пиздатою ідеєю. Але, на жаль, поза моїм міхуром комфорту всі ці зустрічання бачаться мені дещо сюрреалістичними. Як мінімум».

 

— Я б подивився на тебе після двадцяти хвилин очікування. Не травень місяць уже, ти в курсі? — Саня видихнув порцію диму прямо Владу в обличчя.

 

— Не драматизуй, — Жуков нахилився ще ближче і легко цмокнув друга в маківку. — Ходімо вже, бо так і запізнитися можна.

 

Тієї ночі вони дуже довго говорили і цілувалися. Солодко-солодко, як Мітяєв уявляв собі років у шістнадцять. Жуков лапав його майже цнотливо, явно не переслідуючи хтивих цілей і намагаючись просто заспокоїти, згладити кути.

 

«— Ти не подумай, я ніколи в житті не думав, що це дивно або що ти дивний. Ти ж мій найкращий друг, розумієш? Ніщо в тобі не може бути неправильним.

 

— Та чого ти виправдовуєшся, блін. Ти ж не загнобив мене за гейство, навіть не відшив, за фактом, я сам усе зрозумів, — Саня уперся кулаком у чужі груди, щоб його знову не спробували заткнути поцілунком. — Нема нічого поганого в тому, що я не подобався тобі. Вже стільки років минуло, я якось впораюся з цим фактом.

 

— Я не… — почувся важкий вдих. — Не впевнений, що не подобаєшся.

 

— Оу. Ось воно як. Ти впевнений?

 

— Я тільки що, бляха, сказав, що ніхуя ні в чому не впевнений! — зашипів Влад, Сашко у відповідь лише пирхнув. — Ти мене. Хвилюєш.

 

— Валер’яночки дати? — скаламбурив Мітяєв, намагаючись приховати збентеження.

 

— Скажи чесно: тобі в’їбати чи ти сам закриеш своє сьорбало?

 

— Сам, не напружуйся. Тож і… до чого ти прийшов?

 

— Треба спробувати. Я думаю.

 

— Стосунки?

 

— Ні, блять, воду з унітазу пити! — Жуков з почуттям вщипнув друга там, де футболка задерлася вгору і оголила смужку шкіри.

 

— Ну, це вже пройдений етап, нічого особливого.

 

— Який же ти недоумок, Ісусе».

 

***

 

— Ще колись я…

 

— Ти це щоразу кажеш, брате.

 

— Та ну його нахуй — так напиватися, щоб… — «Насилу згадувати те, що відбувалося ввечері». — Піду пошукаю туалет.

 

— Води захопи.

 

— Добре, — мляво погодився Саня і сів, про всяк непередбачений випадок, затискаючи долонею рота. Він все-таки в гостях, не хотілося б залишити про себе ще більш лайнове враження. Сашко акуратно встав на ноги, але голова все одно закружляла, перевертаючи догори дригом зображення перед очима.

 

«Блядська ж сука — ці ваші алкоголі», — навіть внутрішній голос Мітяєва звучав максимально приречено, коли хлопець повільно рушив до дверей на кшталт білих ходоків із відомого серіалу.

 

Коридор зустрів хлопця огидними ароматами чогось «радянського». Не те щоб Сашко був знавцем: його бабуся та дідусь були страшними снобами, що розтикають ароматичні свічки по кутках будинку. Але асоціації із запахом були дуже стійкі та пов’язані саме з квартирами людей похилого віку. Від них ставало ще гірше, ніж раніше.

Вицвілі шпалери в квіточку, пошарпана чеська стінка вздовж стіни, біля входу абияк припаркований велосипед.

 

«Хто взагалі катається на велосипеді у листопаді? Туся — кінчена жінка. Хоча, не те щоб у мене ще залишилися якісь сумніви щодо її ментального здоров’я».

 

Туся — вона ж Наталка, навчалася старше на курс і захоплювалася КВК. Щоправда, на відміну від Мітяєва, вона любила саме виступи на сцені, втілювала Саніни ідеї в реальність, так би мовити. Вони не були особливо близькими, швидше підтримували приятельські відносини на ґрунті загального хобі, але Туся перша підтримала Сашка, коли деканат почав списувати його з рахунків та ігнорувати постійні побиття. Саме вона була однією з небагатьох, хто його поверненню на навчання був щиро радий.

 

***

 

— Бо-о-оже, селеби у місті! — заволала дівчина. Світлі локони розкидалися по плечах, коли Наталка кинулась назустріч красунчику-другокурснику через університетський двір.

 

— У тебе є фанклуб? — Влад пирснув у кулак, спостерігаючи за дівчиною. Миловидна, навіть гарна, чого вже чіплятися. Якби не дивні звички і не менш дивний імідж, Наташа, напевно, мала б великий попит у протилежної статі. Зараз же велися на неї лише убогі неформали, а одноплемінниці в спину цідили гидоти.

 

«Хейтери скажуть: хабалка. Але я таки голосую за ексцентричність», — Сашко посміхнувся і помахав подрузі.

 

— Якщо раніше не було, то, певен, скоро вона його створить, — запевнив він і приготував руки: Туся любила обійми і ніколи не скромничала з їхнім розмахом. Як так вийшло, що Влад і досі з дівчиною не був знайомий, лишилося загадкою. Мабуть, Саня познайомився с нею в той час, коли Жуков почав спілкуватися з Максимом більше, ніж просто з приятелем, і їх графіки відрізнялись.

 

— Влаштував тут гомопереворот і звалив, придурок! Я хвилювалася! — Наталка буквально стрибнула на хлопця, міцно стуляючи руки за шиєю та обвиваючи ноги навколо стегон. Мітяєв рефлекторно згрупувався, щоб дівчину не впустити: одна долоня лягла на поперек, друга — на зад, обтягнутий дуже вузькими джинсами.

 

«Канонічний краш, блять, — Жуков істерично хихикнув, спостерігаючи за картиною, що постала перед очима. По правді, якби не був Саня абсолютним педиком, з нього вийшов би чудовий викрадач жіночих сердець. І лише думка про те, що Сашко все-таки стовідсотковий гей, стримувала очкарика від безглуздого нападу ревнощів. — Ще б у дупу не довбився… ціни не було».

 

— Я б і радий раніше прийти, але ребра самі себе не вилікують, — Мітяєва було чути з перебоями через задушливі обійми і величезну кількість волосся, що лізло в усі доступні отвори.

 

— Твій батько такого шуму тут навів, у-у-у-у, — Наташа продовжувала виснути на хлопці, як ні в чому не бувало. — Усіх цих виродків із відео відрахували, а декан хіба що райдужний прапор замість портрета президента над столом не повісив. Загалом, зміни з розмахом, тепер хоч гейські оргії влаштовуй, навряд чи хтось сильно проти буде.

 

— Матиму на увазі, — Сашко поставив дівчину на землю, показово відпльовуючись від чужого волосся. — Тусь, наступного разу перед обнімашками зав’язуй хвіст, а то з такими успіхами мене терміново з апендицитом госпіталізують.

 

— Домовилися, — Наталка посміхнулася, безіменним пальцем поправляючи олівець, що розмазався на нижньому повіці. — Я, до речі, вважаю, нам треба відзначити твоє доленосне повернення вписоном.

 

— Тобі тільки привід дай.

 

«Мадам, звісно, ​​специфічна, — Жуков рефлекторно присунувся до Сані ближче, коли той вибрався з полону обіймів. Нічого кримінального: тепер хлопці стикалися ліктями. — Гармонійне поєднання шалашовки та бомже-хіпі. Типу, не можу сказати, що це відштовхує… але аж надто ТВОРЧО вона виглядає».

 

— Навіть слухати нічого не хочу, — Туся відмахнулася, поправляючи лямку рюкзака. — У мене. О шостій. Несіть бухло до смаку, адресу я тобі зараз скину. Хлопці будуть раді тебе бачити.

 

— Я візьму з собою це? — Сашко кивнув у бік Жукова. — Він веселіший, ніж здається.

 

— Іди нахуй, — Влад штовхнув друга в бік.

 

— У дупу не посилаєш принципово? — Саня тицьнув Влада ліктем у відповідь.

 

— Бери, звичайно, твої друзі — мої друзі, — дівчина кокетливо підморгнула і, закутавшись у пуховик, поспішила до входу. — Побачимося!

 

***

 

Світ плив і кружляв. Чи то з незвички, чи то просто Саня випив понад своїх сил, але таким п’яним хлопець давно себе не відчував.

 

— Ти в порядку? — голос Жукова м’який і хрипкий, Мітяєв посміхнувся йому, не розплющуючи очей. — Певне, не зовсім.

 

— Він літра чотири пива всмоктав, — зауважила знатно захмеліла Туся.

 

На годиннику було близько другої години ночі, більшість гостей вже розійшлися, залишилися тільки найстійкіші або такі, як Влад із Сашком, які особливо далеко мешкають і планують ночівлю.

 

— Нескінченність не межа… — видав Саня, цитуючи головного героя з «Історії іграшок».

 

«Ну й лопух же ти, — Влад зворушливо посміхнувся. — Хоча, іноді воно того варте: напоїти тебе, щоб ти нарешті поводився не як циркова мавпа, а ось… так».

 

— Думаю, варто загнати його під холодну воду, може, зможу привести до тями.

 

— Допомогти дотягнути? — Наталка зі скепсисом глянула на важку тушку приятеля. Здавався хлопець із боку глибоко п’яним і сплячим.

 

— О, не хвилюйся, він дуже мобільний, — Влад усміхнувся і потрусив друга за плече. — Саню. Са-а-а-аню.

 

— Шо?

 

— Давай, підйом, треба йти.

 

«Він реально вважає, що це спрацює? Мітяєв ж просто в гівно», — Туся сьорбнула з келиха за інерцією і мало не подавилася, коли Сашко справді встав і пішов, довірливо вчепившись у долоню друга.

 

— Обережно, там двері… Саню, бляха, під ноги дивись, хулі ти очі заплющив! — голосив Жуков, хоч на обличчі все одно читалося умиротворення у чистому вигляді. Влад, усвідомивши, що Мітяєв у такому стані сам далеко не піде, поклав руку йому на талію, дбайливо ведучи його коридором.

 

— Презик дати? — не втрималася Наталка від підколу. — У мене десь завалялися ультраміцні.

 

— На голову собі його натягни! — огризнувся Влад для галочки, обіймаючи Саню міцніше.

 

Клацання замку, звук увімкненої води — Мітяєв чув це ніби з-під товщі морської, з якої відчайдушно не хотів виринати. По тілу пробіг розсип приємних мурашок, внизу живота сам собою в’язався тугий, чутливий вузол.

 

— Руки підніми, — чітко промовив Жуков другові на вухо, і той негайно послухався. — Зніму з тебе хоч верх, щоб не намочити.

 

Стягнувши светр та футболку, Влад нагнув Сашка над ванною, поливаючи кудлату голову прохолодною водою з душу. Перші кілька хвилин Мітяєв зовсім не розумів, що відбувається. Весь світ був як калейдоскоп кольорових, яскравих плям, цікавих смаків та запахів, дбайливих рук, що масажують йому голову. Приємно, тепло та затишно, хоч вода на нього лилася далеко не кімнатної температури.

Потім поступово, повільно поверталося відчуття реальності. Вода — це вода. Мокра, вона невпинно довбала тонкими струмками по голові. Рука — не щось фантомне та чарівне, а Влад.

 

«Не те, щоб не чарівний, але…» — Мітяєв тупо посміхнувся, відпльовуючись від води. Цей момент здавався хлопцеві настільки щасливим, що зовсім не хотілося його припиняти.

 

— Ти там як, не захлинувся? — водний потік припинився.

 

— Ні… Я в соплі, так?

 

— Так, брате, ти в соплі, — Жуков допоміг Сашку прийняти вертикальне становище, не перестаючи розчулюватися від чужої поведінки. — Але вже явно адекватніший. Ти як?

 

Зазвичай це Саня відповідав у їхньому тандемі за «дорослу» поведінку. Навіть напиваючись, він все одно завжди виявлявся менш п’яним і свідомішим. Але всім, напевно, іноді хочеться відпустити ситуацію.

 

— Мені так пиздато, — щира усмішка вибивала з Влада будь-які слова та думки. — Твої руки. Класно масажували. І вода. І все загалом.

 

— Ось як, — очкарик не міг не посміхатися у відповідь.

 

— Мені нарешті перестало бути страшно, — тихіше додав Саня. Різка зміна теми навіть трохи протверезила. Жуков було подумав, що йдеться про їхні взаємини, але Мітяєв обірвав його думки і продовжив:

 

— Мені так хуйово було весь цей час. Ця бійка. Напевно, я повне сцикло, але я реально думав, що вони вб’ють мене. Було страшно. І тоді, і потім. Я не хотів повертатися на навчання, тягнув час, як міг.

 

— Та ніяке ти не сцикло, — Жуков цмокнув хлопця в лоб, у вилицю, кінчик носа. — Ти справді дуже сміливий. Я знаю, про що говорю, я ж був там. Ти не прогнувся ні на мить. Просто для деяких вчинків потрібно трохи набратися сили, от і все.

 

— Це через тебе, — Сашко притулився чолом до чужого чола, розфокусованим поглядом ніби намагаючись зазирнути в глибину зіниць, що розширилися. — Без тебе я не повернувся б туди, правда. Напевно, тому ти — моя сім’я. Найдорожче, що маю зараз. Найближче. Я так прив’язаний до тебе, що це реально страшно, ти розумієш?

 

— А чого страшного? — Жуков трохи відсунувся, щоб мати змогу нормально бачити обличчя Сашка, але одразу напоровся на його губи.

 

Зуби стукнулися об зуби, Мітяєв відкрив рот ширше, з небаченим раніше натиском накинувшись на Влада, пальцями міцно вчепившись у шматок светра на грудях. Шалений танець язиків, спекотний і зухвалий настільки, що буквально через пару хвилин Саша почав характерно притискатися ширинкою до чужого стегна, тіло відгукувалося на кожен, навіть швидкоплинний рух.

Жуков відповідав, проходив долонями по ще мокрій після душу шкірі, легенько дряпаючи спину. Але далі не заходив, тримав якусь дистанцію, наче на тілі Мітяєва насправді прокреслено якусь лінію, перетинати яку не можна ні в якому разі.

 

«Чи не хочеться?» — Мітяєв сумно посміхнувся, розриваючи поцілунок.

 

— Ти чого? — уразливий погляд, через якого на друга неможливо навіть злитися. Це найлайновіше, що, мабуть, Сашкові доводилося виносити.

 

— Ти не підор, — смаглява долоня лягла на ширинку Жукова на підтвердження слів. — Ну, чи то на мене в тебе не стоїть принципово.

 

***

 

Прослизнувши в крихітний туалет, Мітяєв опустився на коліна, без зайвої гидливості спершись рукою на обідок. Мутило нестерпно, хлопець заплющив очі і тихенько, вимучено замикав. І як він до цього докотився?

Звичайно, у Сашка були думки з цього приводу, але жодна з них особливої ​​радості не приносила. Пам’ять швидко заповнювала прогалини.

 

«Я одразу зрозумів. Як тут не зрозуміти, якщо знаєш його, як облупленого, — почувся характерний плескіт води, потім жалюгідне скиглення. Мітяєв витер тильною стороною долоні рот і скривився, стримуючи сльози, що підступили до очей. — Для нього це просто найвищий ступінь прояву свого кохання: дасть усе, що є, що здатний дати, бо справді так відчуває. Але тіло не змусиш робити все «за щучим велінням», так це не працює».

 

Звичайно, Сашко трохи перебільшував масштаб лиха: не те щоб Влад зовсім нічого не відчув. Але у світі існує певна система обчислення, і в даному випадку півміра — це не міра зовсім. Не можна хотіти «на півшишечки».

Жуков намагався поділитися своїм теплом і любов’ю з рідною, шалено близькою людиною — другом, майже братом, заради якого можна гори і згорнути, і кістками лягти. Влад дуже боявся втратити Мітяєва, ревнував і не міг вигадати більш доступного способу, щоб показати це. Знав, на що тиснути, щоб Саня розтікся солодкою калюжкою сиропу і забув про все на світі.

 

«Якщо є, воно є. Якщо ні — її не знайти» — Саша через стільки часу нарешті зміг змиритися: деяким речам просто судилося залишитися в запорошеному ящику з наклейкою «а що якщо?». І ніколи не статися.

Мітяєв вповз у кімнату, ледве тягнучи жалюгідне існування  кінцівки, кривлячи найкислішу фізіономію з усього арсеналу своєї багатої міміки.

 

«Ну, приїхали», — Жуков примружився, роздивляючись друга. На жаль, Саня не був тим типом людей, які могли непомітно злегка заплакати, а через пару хвилин поводитися, як ні в чому не бувало. Червоні плями по всьому обличчю та заплакані очі завжди видавали його з тельбухами.

 

— Я не плачу, це просто сльози, — іноді Мітяєв був вдячний Всесвіту за одну тільки можливість описувати руїни свого емоційного стану жартами з твіттеру.

 

— Я зрозумів.

 

— А ще води приніс, — голос у Сашка сиплий і гундосий, ніби хлопець ридав хвилин двадцять мінімум, а не пустив пару сльозинок, трохи розклеївшись. Тішило те, що вони з Владом знають один одного досить добре, щоб не соромитися таких дрібниць, бо в історії їхніх стосунків траплялися і гірші ситуації.

 

— Вистачить, щоб утопити мене в ній?

 

— Ні, але заради такої справи я готовий доволочити тебе до ванної, — Мітяєв звалився на ліжко в обнімку з пляшкою мінералки. Побачення з унітазом пішло бідолашному на користь, навіть вираз обличчя був менш незадоволений. — Тільки через кілька годин. Не думаю, що Туся буде рада побудці о сьомій ранку.

 

— Домовилися.

 

«Він не так вороже налаштований, як я думав», — Влад ловив себе на думці, що недооцінював Сашу щодо стресостійкості: він здавався тендітнішим, не таким товстошкірим, як Влад. Насправді ж у хлопців просто відрізнялися способи засвоєння інформації. Коли щось йшло не за планом і травмувало Жукова, першою його емоцією завжди була злість. Потім, звичайно, приходили конструктивніші почуття і думки, але початкова емоція дозволяла і випустити пару, і перезавантажити мозок — це не давало приймати промахи близько до серця.

У Сані голова працювала кардинально інакше. Хлопець не шукав вину у зовнішньому середовищі, а одразу думав про наслідки за найгірших розкладів. Правду кажучи, йому й привід не потрібен був, щоб подумати про щось негативне, тривога виявлялася часом у дуже смішних дрібницях. Як щоденник подяки, тільки навпаки: ні дня без ряду жахливих фантазій. Мітяєв, наприклад, до найдрібніших деталей продумував смерті всіх своїх близьких. Як і від чого вони могли б померти, як він загинатиметься від горя, який це буде день тижня, навіть яка буде погода за вікном. У нього буквально була ПІСНЯ — свого роду саунтрек до уявної смерті Влада*.

 

Це справді лякало як факт, але дивним чином заспокоювало за підсумком. Саша вважав, що найбільше на світі люди бояться невідомості. Звичкою продумувати гірші варіанти він ніби позбавляв себе цього страху і знаходив уявний контроль. Це допомагало будь-яку проблему розглядати с більш менш раціонального боку.

Підсвідомо Мітяєв навіть зараз думав так, а тому в короткі терміни міг змиритися з будь-яким результатом. Ну, а виснаження лайновими думками з роками було взято під контроль і майже зникло. Виявилося, радіти дрібницям набагато простіше, коли продумав сто різних варіантів своєї болісної смерті. Мовляв, хуйня трапляється, а це ще один привід насолоджуватися моментом.

Весь минулий вечір Саша саме цим і займався — насолоджувався, бо розумів, що хуйня так чи інакше станеться, і вплинути на це неможливо.

 

— Ти ж тепер не збираєшся послати мене на хуй назавжди? — не витримав Влад, коли зрозумів, що пауза в їхній розмові затяглася.

 

— Ой, ніби ти вперше мене відшиваєш. З роками вже імунітет виробився, не сци, — Саша пирхнув показово.

 

— Блять, Саню, — Жуков потягнувся до друга, маючи намір обійняти, але руки, що дрібно тремтіли з перепою, зупинилися на середині шляху під поглядом Мітяєва:

 

— Ти серйозно зараз? — Саня нервово хихикнув, відсуваючи чужу руку подалі. — Чувак, ми не можемо більше затискатись, це вже щось ненормальне. Я в порядку, правда.

 

— З яких пір стали ненормальними обійми двох друзів?

 

— З тих самих, коли один хотів трахнути іншого, а в того й на пів на шосту не встало.

 

— Я в цьому винен чи що?

 

— А тебе в чомусь звинувачують? Я просто сказав, що всі ці «мі-мі-мі» мені нахуй не здалися, — навмисне байдужий вираз обличчя починав Жукова бісити.

 

— Слухай, по-моєму, це все пахне пасивною агресією. Якщо є, що сказати — не соромся.

 

«Боже, ну чому він не може просто взяти і закрити тему? — Сашко закотив очі. — Він шукає привід посваритися чи хоче побачити, як мене вз’їбало від цього? Ну вз’їбало, звісно. Він затіяв це все щоб мене до себе прив’язати, ніби я псюха якась безвольна. І якщо я б не поліз до нього в штани, навряд чи першим зізнався, що мене не хоче. Чекав би, доки сам здогадаюся».

 

— Я в принципі не розумію, що тут обговорювати. Ми вирішили спробувати. Ти вирішив, — Саня затнувся, розглядаючи ребристу поверхню пластикової пляшки в руках. — У нас не вийшло. Не має значення, з яких причин, не вийшло і не вийшло. Але ми не можемо продовжувати так, наче нічого не сталося. Тому що затискалися ми не як друзі, і за хуй я тебе не як друг чіпав. Тож не треба додумувати: жодної агресії. Але якщо ми дружимо, чувак, то давай якось у рамках себе тримати.

 

Владу стало прикро. Він не було мети поранити, лише намагався бути відвертим. Хотів відчути, як це — відповісти нарешті на почуття людини, до якої й так ставився з неймовірною ніжністю. А насправді вся солодко-зефірна метушня й милості були лише купою лайна в чужих очах. І все пішло по пизді: коннект зруйнований, три короби образ з обох боків. Здавалося, навіть дружбу тепер доведеться відбудовувати по цеглинах.

Саня, звісно, ​​так не драматизував. Напевно, все-таки позначався великий досвід у нерозділеному коханні, але хлопець не бачив кінця світу в цій ситуації. Так, витівка невдала була від початку, але хіба він не знав про це?

Існуй хоч крихітна ймовірність того, що Жуков нерівно до нього дихає, Мітяєв відразу б помітив. Адже такі речі не з’являються з нізвідки без будь-яких передумов. Влад спалився б вже тисячу разів, на побутовому рівні будь-яке відходження від норми зчитувалося миттєво.

 

«До того ж, він не майстер спонтанних рішень. У голові Жукова все вирішує купка тарганів, яка щодня проводить голосування для вибору найгордого з усіх гордих вчинків. Щоб усе було красиво, але не надто пафосно, щоб потім годинами вийобуватися перед собою і тішити самолюбство. Перш ніж прийти до мене з розбірками, він, швидше за все, не один тиждень провів у роздумах. Тож якби Влад справді в мене закохався, я б уже триста разів це засік», — Саша бачив ситуацію правильно з самого початку, але все одно йшов на поводу своїх бажань. Віддав данину першого кохання, зробив те, про що мріяв роками, щоб поставити галочку в довгому переліку пунктів і нарешті йти далі.

Чи прикро йому було? Безперечно. Влад був втіленням ідеалу, тим, про кого думаєш «ми створені одне для одного». Неможливо безболісно смиритися з тим, що твоя «ідеальна пара» ніколи такою не була. Хотілося схопити Влада за грудки і струснути гарненько, збити жижу в його черепі до густої піни і кричати, поки голос не сяде.

 

«Ти хоч уявляєш, як мені боляче?!»

 

Але це нічого не змінило б, тільки зменшило б їхні шанси на нормальну дружбу. Зрештою, чи є сенс руйнувати те, що вже є, якщо й у самого Мітяєва любов до друга теж вже була ближче до платонічної?

 

— Давай просто… заб’ємо? — Саня мляво посміхнувся і простягнув долоню для рукостискання. Такий ідіотський жест у контексті, але Жуков прийняв його без зайвих роздумів, вчепився в долоню мертвою хваткою, наче друг міг раптом передумати. Гірше поранення своєї гордості для Влада була лише сварка з Мітяєвим. Заради миру в їхній дружбі він готовий був навіть проковтнути образу і змахнути білим прапором. — В принципі, рано чи пізно це мало статися.

 

— В плані?

 

— Якби ти вирішив тестувати себе на гейство з якимось лівим педиком, я б більше образився, — посмішка стала ширшою і єхиднішою, Саша відразу отримав грубий тичок у живіт. — Ні, ну серйозно, навіщо розпорошуватися на якісь смердючі віники, якщо поряд така квіточка, як я. Тож… чудовий вибір, чувак, пишаюся тобою.

 

***

 

«Одне питання все ж таки залишилося відкритим: чому Влад спав голий? — підперши кулаком щоку, Мітяєв методично перемішував цукор у чашці. — Можна було вирішити, звичайно, що це я перед сном влаштовував п’яні спектаклі, — цього хлопець боявся найбільше. — Але я був одягнений…»

 

Задати питання прямо Саня не міг, аж надто велика була ймовірність почути щось на кшталт «ти бухий намагався мені відсмоктати, і я з жалю погодився». У найближчі пару тижнів хотілося взагалі не згадувати про ганьбу вчорашньої ночі, яким би не був контекст, тож хлопець розмірковував про себе, скоса поглядаючи на Влада. Той, до речі, вже почав свербіти від підвищеної уваги до своєї персони, але виду не подавав. Має ж Мітяєв право на невеликі дива.

 

«В принципі, я маю спасибі сказати, що він мені їбальник не набив. Тож хай хоч не голові танцює, мені похуй», — резонно позначив Жуков, відпиваючи кави. Йому було жах, як ніяково, мабуть, тепер він зрозумів, чому Сашко роками приховував свою симпатію і не намагався з’ясувати стосунки. Адже не завжди виходить розставити всі крапки на «і». Частіше ви просто зачіпаєте вершину айсберга, жахаєтесь об’єму проблем і кидаєте справу не те що на півдорозі — на самому початку. Так вийшло й у них: запитань виникло ще більше, а відповіді, що були спочатку, зовсім не тішили.

 

— Ви, хлопці, дуже дивні з похмілля, — Туся примружилася, щось підозрюючи. — Чи нічка не задалася?

 

— СТУЛИ ПЕЛЬКУ! — в унісон гаркнули хлопці.

 

— Ого, яка синхронність! — на грубий тон дівчина не звернула уваги.

 

— Тусю. Будь ласка, — вже тихіше видихнув Саша, вгризаючись у гарячий бутерброд, щоб хоч чимось зайняти свій балакучий рот. Найменше зараз хотілося ляпнути щось жалюгідне і дати Владові ще один привід для співчуття. Мітяєв мріяв пережити цей період, перетерпіти, щоби знову почати нормально спілкуватися. Власне, Жуков розмірковував про те ж, прикидаючи в голові, як довго може продовжитися пекельна незручність між ними.

 

— Добре-добре, не гнівайся, — Наталя підхопила один із бутербродів, закочуючи очі від принадного запаху. — І чому з бадуна завжди так хочеться чогось жирненького?

 

Саша знизав плечима, Влад уткнувся поглядом у спорожнілу тарілку, лише бічним зором, нишком спостерігаючи за дівчиною. Та явно не збиралася соромитися при гостях: не вмившись навіть, сіла в позу лотоса на хитку табуретку і взялася за їжу. Розтягнута футболка ледве прикривала худі стегна, легко було розглянути тонкі лінії татуювання на стегні. Якийсь напис, але без окулярів Жуков не міг прочитати.

 

«На голові таке гніздо, наче вона волосся перекисом освітлює. І ніколи не миє. Сподіваюся, у неї немає вошок якихось… Ну чи мандовошок хоча б, — Жуков прикрив рот тильною стороною долоні, зеленіючи на очах. — Бляха, вона чавкає, коли їсть. І мукає. Звуковий супровід обов’язковий? О, боже мій. Облизує пальці. Вона що, з лісу вибігла?»

 

Витончені пальці то зникали в полоні рота, то знову з’являлися, поки Наташа, щурячись від задоволення, злизувала з них кетчуп. Владу хотілося блюванути на місці. Він мріяв блюванути. Він мріяв не дивитись, але голова сама собою відвернулася від тарілки, щоб зручніше було дівчину роздивлятися.

 

— Чувак, ти як взагалі? — сплутаний потік роздумів перервав Сашко, Жуков моргнув один раз, другий, але відчуття, що світ навколо надто хиткий, все ніяк не пропадало. Чортів алкоголь. — Давай, я пігулки пошукаю, у мене мають бути з собою…

 

— Хай піде проблюється, та й усе. Дивись, зелений уже весь, — Наталя гаденько посміхнулася, наче вміла читати думки і легко зрозуміла, що в голові у Влада відбувалося. — Учорашнє спокою не дає?

 

— Дивно, вчора наче менше мене випив… — Мітяєв спантеличено почухав маківку. Якась думка з’являлася на задвірках свідомості, але хлопець ніяк не міг за неї схопитися.

 

— Ти ж спати раніше ліг, мало, що було потім, — Туся знизала плечима, продовжуючи посміхатися. Жуков насилу впорався із бажанням задушити дівчину.

 

«Але ж він ліг спати разом зі мною. Чи ні?..» — Саша посміхнувся у відповідь і пожартував про слабкого шлунка друга, вдаючи, що нічого не підозрює.

 

 

*? Death Cab For Cutie – I Will Follow You Into the Dark

? Karen O — Rapt

 

Перший раз. Люди завжди такий ажіотаж влаштовують, коли йдеться про це. Мовляв, важливий момент, новий етап, ніколи не забувається. Я не кажу, що першому сексу не варто приділяти особливої ​​уваги, що це не важливо… для когось — так, напевно. Але мені було похуй. Може, тому що хлопець, може, щось у мені не так, але я, якщо чесно, навіть не пам’ятаю обличчя тієї дівчини. Хоча це моя однокласниця, досить просто відкрити шкільний альбом, щоб освіжити пам’ять.

Моя перша вписка. Чотирнадцять років — вік пиздець солідний, нічого не скажеш. Я не впевнений навіть, що умів одягати презерватив тоді, а вже про баб я тим більше нічого не знав.

Ах, жінок, вибачте. Не хотів здатися сексистом, хоча навіть якщо зміню формулювання, все одно їм залишусь, нічерта не зміниться. Я, типу, містер категоричність. Люблю розкидатися ярликами і веслувати все під одну гребінку. Так простіше, а мій мозок любить спрощувати все. Якщо чогось не розумієш — розберись, вивчи, а потім познач терміном і все подібне кидай в одну купу. Не перебирай окремі випадки, якщо вони не торкаються тебе особисто, не заглиблюйся, якщо не цікаво.

 

Ось якось так, власне, сталося з першим разем: не заглибився, бо не було інтересу. Тобто до самого процесу — аж із три короби, але якогось чарівного вайба я не відчув. Спробував, суть мені сподобалася, виконання — не особливо, але що від першого досвіду по п’яні чекати? Їй ось теж не сподобалося. Я пам’ятаю, мене це страшно зачепило. Залишився осад, я зрозумів, що секс — це про двох, і не буде до кінця добре, якщо в процесі приємно не всім.

В цей момент прийшов поділ на баб і мужиків, до цього було тільки загальне — «люди». Мені завжди було насрати, що там у кого між ніг, це ні на що не впливало. Але в сексі геніталії роль грали першорядну, все-таки від їх форми змінювалися норми поведінки та правила гри, тож я за звичною схемою вивчив, сегментував, помітив.

Я думав, так у житті все відбувається. Ну, типу, є люди, всі вони однакові рівно до того часу, поки між ними не з’являється штука на ім’я Їбля. Поки що її немає — хоч баба, хоч крокодил, чи є різниця взагалі? Ан-ні, все трохи не так. Виявилося, що люди перестають бути просто чоловіками та просто жінками, якщо тобі когось захочеться поза ліжком. Захочеться як особистість, пробач мені господи, як щось, що в будь-якій площині твого життя має персональне ім’я, прізвище, дебільне прізвисько — все це, а не лише статеву приналежність. І тоді маркування змінюється: з’являється стікер «Саша-йобаний-у-рот-Мітяєв». Ну, це в окремому випадку, звичайно, ви там по ситуації потрібні імена вставляйте.

Та й на всі ці ваші «перші рази» погляд змінився, я нарешті зрозумів, чому люди стільки уваги цьому приділяють. Просто у більшості перший секс практично дорівнює іменного ярлику. Тому що ярлик — це закоханість, показник особливого відношення. Я трохи відзначився, коли перший раз потрахався не те що без симпатії — тупо за приколом. Загалом, так і продовжував все свідоме життя, доки не зустрів Сашка.

 

Як взагалі люди розуміють, що закохані? Я б провів соц.опитування, але не хочу уславитися нудотним ідіотом. Швидше за все, відповіді на це питання все одно будуть занадто абстрактними, побудованими загальними фразами з книг і романтичних комедій. Я ж ніхуя в цьому не розумію і пояснюватиму своїми словами, не здеру з жіночого роману, адже вони написані, щоб викликати емоції, запустити абстрактне мислення. Саме тому людям складно це описати — їхнє завдання відчувати, писати будуть інші. А я розповім, щоб самому зрозуміти, дати позначення явищу, бо все у цьому світі має мати маркування.

Мені, до речі, незрозуміле формулювання «люблять не за щось, а просто так», це звучить як та сама сентиментальна маячня з фільмів. Я люблю з багатьох причин. Звичайно, їх реально узагальнити фразою «бо це — Саша», але завжди можна розгорнути слова в кілометровий список якостей. Бо якби ми всі любили «просто так», то й підходила б будь-яка рандомна людина, і не було б жодних іменних ярликів. Кохання — не желатинова оболонка від таблетки, вона — наповнення, і якщо ти не ідіот, то знатимеш її склад. Інакше ти любиш будь-що, але не людину. Ти любиш своїх тарганів у голові, які натягли на тіло поряд певний образ, як гондон на голову.

 

Вся справа в ефекті несподіванки: мій мозок не був готовий до того, що чоловіків також можна сприймати як сексуальний об’єкт. Типу, і таких ситуацій не траплялося, і відповідних кандидатів не було. А тут стався Сашко і перевернув гру тупо своїм існуванням. І в життя моє він прийшов уже з іменним ярликом, тому що при поділі не потрапив до жодної категорії. Сашко був особливим.

Я думаю, що саме він — інтерес — і є перший щабель. Момент, коли світ сповільнюється, механізм усередині твоєї голови дає збій, а потім перебудовується.

Далі йде зовнішність. Якщо на цьому етапі огиди без прив’язки до цицьок немає, і тобі людина не противна, то з цим уже можна йти далі. Звичайно, у нас усіх є певні фетиші та тригери, добре, якщо людина відповідає твоєму розумінню прекрасного. Але це не завжди буває так, я ось, наприклад, все життя любив плавні вигини, груди, вагіни… І це ніяк не завадило мені закохатися в тверде тіло з палицею між ніг. Життя сповнене сюрпризів, розумієте, так.

 

Коли питання із зовнішнім фактором закрите, залишається один із першорядних моментів: секс. Тут недостатньо просто відчувати симпатію чи естетичне задоволення. Це глибше, тому що підв’язано одночасно і на наших тваринних інстинктах, і купі процесів, що відбуваються в голові. Вирішується при цьому відповіддю на одне запитання: хочеш чи ні?

 

Якщо ні, то тут уже нічого не вдієш. Звичайно, дірка — вона й Африці дірка, трахати можна все, що завгодно. Але це — чиста механіка, зворотно-поступальні рухи, до бажання не мають жодного стосунку. Якщо хочеться, то хочеться на рівні нервових закінчень, емоційно, фізично та як завгодно взагалі. Все твоє тіло подає конкретні однозначні сигнали, які дуже важко ігнорувати.

 

Де починається закоханість? Там, де успішно пройдено попередні три етапи. В ідеалі, крім їблі ви навіть розмовлятимете. Не факт, що про щось важливе, може, про улюблені фільми, книги, їжу. Ти впізнатимеш його побутові звички і показуватимеш свої у відповідь. Ти вивчиш, сегментуєш, позначиш. Ти даси ім’я всьому, що з людиною пов’язане, і якщо це — воно, кинеш у спільну папку під назвою «закоханий». От і все.

 

***

 

Максим важко уявляв, як зустрінеться з Сашком знову. Насправді, він багато готовий був віддати, щоб ця зустріч ніколи не трапилася, але життя вимагало від бідолахи реалізму.

 

«Так, найімовірніше ми зустрінемося найближчим часом, — Макс ледь помітно мотнув головою, ніби намагаючись відігнати погані думки. — Ну, типу, минуло півтора місяця з того часу, як він загримів у лікарню, напевно вже давно на навчанні, просто ми ще не перетиналися».

 

Калимов здогадувався, що швидше за все справа в величезній кількості його прогулів за останні тижні, але вперто вдавав, що це чиста випадковість. Він був не готовий. Скільки не промовляв про себе, який він дорослий і прогресивний, одна лише думка про їх зустріч завдавала біль. Його відшили. Боже, хто міг подумати, що таке взагалі може статися? Хто знав, що це настільки огидно?

 

«Мені здавалося, це перебільшення максималістів. Мовляв, боляче пи-и-и-издець, хоч вішайся. Думав: хуйня якась, не буває так. Болюче, ніж ламати кістки? Чи там… пологи? Я не експерт у цій темі, але жінки кажуть, що відчуття непередавані, — хлопець ішов у бік університету, активно зображуючи людину, яка читає книжку. Все, аби на всі боки не дивитися. — Виявилося, через брак психологічних проблем я зовсім забув про ментальні болячки. І вони не особливо й приємніші за фізичні, коли ламаєш ногу, можна хоча б обезболку випити».

 

Макс не був тим типом людей, що топив горе в алкоголі, тому навіть на якийсь час не міг забутися. Не те щоб усе було настільки погано, по правді, ніхто зі знайомих навіть не помітив, що з ним щось відбувається. Та й на працездатність це не впливало негативно, навіть навпаки: тепер він мав вагон вільного часу, який витрачав на написання майбутньої дипломної роботи. Але щодня він прокидався і засинав із лайновим відчуттям вбитого в груди іржавого цвяха — це трохи ускладнювало життя.

 

Він без кінця перемотував у голові їхній останній з Мітяєвим діалог і приходив до висновку, що результат був досить передбачуваним. Він і признавався швидше від безнадії, ніж від реальної віри в хеппі енд. Такі речі не трапляються просто так, на порожньому місці. Так само, як і Максим, Саша ділив людей по групах, і кордони завжди були чітко окреслені: «родина», «коханці», «Жуков» та «інші». Калимов не просто хотів приєднатися до однієї з каст — він хотів іменну, він хотів бути особливим. Хотів, але не сподівався, бути казковим довбойобом заважав iq рівнем більше, ніж у вареної креветки.

 

«Блять, відколи я став таким нудотним, що в розмові з самим собою повертаю одні й ті самі репліки, як на безкінечному прийомі психотерапевта. Це пиз…» — думка обірвалася на півслові. Максим підвівся, як укопаний, буквально весь завмер, навіть дихання затримав від несподіванки.

 

— …Так що пизди менше, ага.

 

—Я? Пиздіти? Чувак, ображаєш, за базар відповідаю.

 

— «За базар відповідаю»? Що за реальні пацани вдерлися до чату?

 

— Це для більшої переконливості, — голос чути вже зовсім поруч, а Калимов все ніяк не міг змусити себе рухатися, дихати або хоча б перестати тупо дивитися собі під ноги. Таке жалюгідне видовище, що хотілося застрелитись на місці. — Але ти з теми не з’їжджай.

 

— З якої теми? Ти хуйню несеш, — коли Жуков говорив із Мітяєвим, навіть матюки здавались манною небесною, настільки солодким були інтонації.

 

— Та ти просто визнавати мою правоту не хочеш. Більше — кажу тобі.

 

— Ти, бляха, що, з рулеткою в обіймах спиш?! — суперечка стала гучнішою, навіть кілька студентів обернулася на шум і тут же втратила інтерес, побачивши всім відому парочку. Їхні лайки вже давним давно нікого не дивували.

 

— Та там така різниця, що навіть ти помітиш. Наступного разу окуляри протри!

 

— Та я в житті більше не ляжу в одну з тобою постіль, — вже тихіше, але все одно голосно зашипів Влад, до червона стискаючи мочку вуха Сані. — Чим взагалі ти зайнятий ночами, педик нещасний?

 

— Ой, бля! — Мітяєв вирвався, ущипнув очкастого за щоку у відповідь. — Ти зараз допиздишся, я реально візьму з собою рулетку, і тоді ти…

 

— Привіт, — голос Жукова став спокійнішим і долинав зовсім поруч. Максим мріяв, щоб зверталися не до нього, але щоб упевнитись, необхідно було відірвати погляд від рідкісних сніжинок, що падали на асфальт.

 

«Нумо. Блять, Максе, будь ласка, не будь ганчіркою. Підніми. Чортову. Голову», — хлопець майже чув натужний скрип, з яким рухалася його голова, але навіть цьому був щиро радий. Принаймні, він більше не вирячився, як дебіл, в одну точку.

 

— Доброго ранку, — пластикова посмішка була зовсім як справжня. Калимов повільно перевів погляд із Жукова на Сашка і трохи серцевого удару не схопив, варто було тільки зустрітися з ним поглядом. Другий уявний цвях угризся в плоть.

 

«Здається, це називається сонячним сплетенням. Фантомні болі в цій зоні — фізичне підтвердження страху, — Макс не міг не затриматися, не розглянути Мітяєва трохи довше, ніж це дозволяють пристойності. Червоні від морозу щоки, легкий слід від посмішки. Хлопець опустив погляд, закутався в шарф глибше — всіляко зображував метушню, щоб не довелося дивитися на співрозмовника у відповідь. Очі бігали з боку на бік, рука пірнула в кишеню парки, здається, стискаючи цигарки. Локтем Саня весь цей час зачіпав Влада. Ледве, але цілком достатньо, щоб третій цвях, менше інших, увійшов до упору в горло. — Ха, треба ж, не одному мені ніяково».

 

— Я… — залізо заважало говорити, сковувало зв’язки, душило зсередини. — Побіг, вибачте. Мені ще треба до куратора, а перед цим покурити. Добре, що ти в порядку, — це вже саме до Сашка.

 

Мітяєв ніби язик проковтнув, зміг тільки промикати щось невиразне, посміхнутися, почухати голову, пом’ятися на одному місці, немов у нього нестерпно свербіли яйця. Купа дрібних рухів за секунду, виразів, що змінювалися, на улюбленому обличчі. І жодного, що дає хоч дещицю надії.

 

— Побачимося, — голос не здригнувся, Максим неймовірно пишався собою, пірнаючи в натовп, щоб за какофонією голосів більше не чути одного єдиного.

 

***

 

До курилки хлопець практично біг. Не відпускала якась легка паніка, що стискала легені міцною залізною хваткою. Калимов розумів, що це не насправді, умовляв себе, повільно рахував до десяти, повторював формули зі шкільного поглибленого курсу з фізики. Все, аби перестати дихати, як загнаний кінь.

 

«Все, блять, візьми себе в руки, чувак. Розкис, як желе їбане, просто цирк», — не зважаючи на те, що відбувалось навколо, хлопець опустився на парапет, пальцями зариваючись у волосся і трохи відтягуючи його, лише до того ступеня, щоб біль справив протверезний ефект.

 

— Ти як? — знайомий голос почувся згори, Максим підвів голову на звук.

 

«Що за хуйня тут відбувається?» — Влад ладен був присягнутися, що на секунду в очах Калимова майнуло щось зацьковане.

 

Він не знав, навіщо вирішив піти за Максом, вони останнім часом навіть не спілкувалися через перипетії з Санею. Тоді це здавалося важливішим, але варто було розставити всі крапки над «і», постало резонне питання: чи справді Владу треба було руйнувати дружбу заради Мітяєва? Та й навіщо це взагалі робити? Вони ж не в дитячому садку.

 

Жуков відчув себе дитиною серед шлюборозлучного процесу батьків. Батьки по різні боки барикад, дитина вибирає матусю як головного опікуна… Але чи потребує ситуація настільки категоричних рішень? Може, можна іноді відвідувати і батька?

 

«Загалом, нам і ділити з ним більше нічого», — аргумент був логічним, і Жуков не смів йому противитися. Зрештою, він завжди вмів дружити краще, ніж будь-хто.

 

Калимов скорчив подобу байдужості, прибрав руки від волосся, безжально вирвавши пару крихітних пасмок:

 

— Все нормально. Згадав, що сигарети забув.

 

— У мене з собою, — Влад клацнув пальцями і поліз у кишеню. Насправді це Саня вручив йому сигарети, коли друг рушив до курилки. Припускав, мабуть, що інакше зав’язати діалог буде проблематично.

 

— Тримай, — очкарик простягнув відкриту пачку і запальничку, зі скепсисом спостерігаючи, як приятель спочатку довго не може дістати цигарку, а потім секунд двадцять порається з запальничкою.

 

— Руки замерзли, — знову цей вираз обличчя, який абсолютно не йде Максимові. Наче він проїбав щось важливе. Немов це «щось» щойно одним своїм виглядом сковирнуло йому нутрощі наживу. Влад не хотів на це дивитися, не хотів розуміти та бачити причинно-наслідкові зв’язки. Не йому це призначалося.

 

— Дай-но мені, — Жуков забрав запальничку з синюшних рук і натиснув на коліщатко для підпалу. Вогонь з’явився відразу, Калимов поспіхом потягнув сигарету до нього.

 

— Дякую, — Максим кивнув і затягнувся на весь об’єм легень.

 

— Та нема за що, — Жуков пирхнув, Макс усміхнувся у відповідь, мимохідь глянув на годинник і навіть не відразу помітив простягнуту йому руку. Калимов подивився на неї спантеличено, а та все продовжувала висіти перед його носом.

 

— І що б це означало?

 

— Мир? — одночасно з Максимом випалив Влад.

 

— Так ми й… не сварилися начебто, — хлопець знизав плечима і прийняв рукостискання, намагаючись хоча б створити видимість безтурботності. Але вони обоє зрозуміли, що це означає.

— Це пиздець, — почала Наталка, не звертаючи уваги на здивовані погляди людей довкола. Вона влетіла в напівпорожню аудиторію, немов фурія, зносячи всіх і вся на своєму шляху. — Сашко, це пиздець.

 

— Звучить багатообіцяюче, — Мітяєв усміхнувся дівчині, відкладаючи телефон. Останнім часом цей початок ставав закономірним: Туся з’являлася якраз у ті моменти, коли поруч із Санею ну точно буде найкращий друг. Всі перерви, окрім обідній, Влад ходив на перекури с Максимом, тоді Наталка за дивними обставинами зникала з радарів.

 

«Не те щоб я такий підозрілий… але від цих двох пахне пиздежем, клянуся вам», — просто здогадки, звичайно, але інтуїція Мітяєва рідко давала збої. Жуков на галасливе дівчисько навіть уваги не звернув, підкреслено байдуже витріщаючись у конспект. Виглядало б це менш кумедно, якби в зошиту було хоч щось крім малюнків їх із Санею спільного виробництва.

 

— Вони дозволили тобі брати участь в організації новорічного концерту.

 

— О.

 

— О?

 

— О, — повторив Мітяєв, не змінюючи сухих інтонацій.

 

— Це все? — Наталя присіла на сусідню парту, з гуркотом поставила ноги в громіздких кросівках на стілець, що стояв поруч.

 

«Її собаки виховали чи що?» — Жуков закотив очі.

 

— А чого ти від мене чекала?

 

«Ну як мінімум поросячого вереску, — хмикнув очкарик. — Вона ж у курсі, як ти любиш цю метушню, і тепер не розуміє, до чого вистава».

 

Жуков мотивацію бачив і навіть мовчазно підтримував друга в його поведінці. Самодіяльність — єдине, що утримувало Саню від безстрокового академа. Він любив це. Витрачав багато часу і сил, брався за будь-яке завдання: від написання сценарію до гриму для учасників. Свого роду віддушина, в яку хлопець з радістю вливав вільний час та творчі потуги, ставав трохи соціальнішим. Наче сподівався, що досягнення у будь-якій сфері зможуть пом’якшити ставлення людей, якщо дізнаються про його орієнтацію. Насправді ж після камінг-ауту в Мітяєва не плюнув хіба що лінивий, за що хлопець таїв тиху образу.

 

«Ще на початку вересня його масово били і пригнічували, а викладацький склад із посмішкою заплющував на це очі. Якби не втручання дядька Жені, нічого не змінилося б до самого випуску. Хоча кого я обманюю? Все закінчилося б лікарнею набагато раніше», — Влад теж сердився, і з кожним мирним днем ​​в університеті ця злість ставала лише сильнішою.

 

— Ти, типу, не радий чи що? — стілець рипнув, саданувши об старий паркет, коли Наталка присунулася до приятеля ближче. Руки вона вперла в зігнуті коліна і безглуздо згорбилася, пародуючи місцевих представників гопоти.

 

— Тусь, ці козли менше двох місяців тому прямим текстом сказали тобі й хлопцям, що за підтримку моєї підорської дупи ви можете вилетіти з універа. Ось це РЕАЛЬНО пиздець. А те, що вони мені дозволяють виконувати роботу, яку ніхто інший виконати не зможе — це очікувано. Чому мені радіти?

 

— Можливості? — Наталка ніби була готова до такого натиску і заздалегідь приготувала контратаки. Дівчина вчепилася в парту Мітяєва і нахилилася, наблизилася до Сашка майже впритул, так що скоса Влад зміг оцінити бездоганну розтяжку її худого тіла. Але не те, щоб його це цікавило.

 

— Шо?

 

— Блять, Сашу, не тупи, будь ласка, — Туся хитро посміхнулася, Мітяєв піддався вперед, щоб почути її змовницький шепіт. — Ти ж робив це весь минулий рік. Тобі довіряють і не будуть ретельно перевіряти сценарії. Такий простір для дій, можна одним номером їм роти закрити раз і назавжди.

 

— Зробити щось гейське?

 

— Прямо підорське.

 

— Звучить чудово, звичайно, — Мітяєв трохи рушив назад, щоб зазирнути подрузі у вічі. Між бровами пролягла вперта зморшка. — Але я не збираюся підставляти тебе і хлопців, які братимуть участь.

 

— Ніхто не просить тебе оргію влаштовувати в актовому залі, — Туся реготнула і лизнула приятеля в кінчик носа. Саня стер слину з обличчя і урочисто повернув її господині, розмазавши по лобі великим пальцем. — Нехай це буде перформанс. А якщо нас притиснуть, скажімо, що гадки не мали, що ти там придумав. Геніально, ні?

 

Мітяєв повернувся до Жукова з німим запитанням, той знизав плечима і зло посміхнувся:

 

— Мені більше подобається ідея набити їм усім йобла, але тоді нас точно відрахують. Подумай.

 

***

 

Сашко подумав і за кілька годин стояв біля входу в актову залу.

 

Йому справді потрібне це — помста.

 

«О, так, помста то прямо про мене», — Мітяєв глибоко вдихнув і випадково хрюкнув. Потім хрюкнув ще раз, розкуштувавши новий смішний звук. Потім ще. І ще раз. Потім почалася сесія дурного задушеного сміху.

 

Якийсь хлопець поруч дивився на нього, як на божевільного.

 

— Брате, тобі зараз швидку викликають, якщо продовжиш, — Жуков не засуджував, просто помічав очевидне. Він пішов разом із Мітяєвим, як і обіцяв.

 

— Я не можу, у мене таке почуття, що я роблю щось дуже лайнове.

 

— Почуття оманливе, припиняй дуріти.

 

— Я і тебе підставлю, і хлопців із КВК…

 

— Ти зробиш пиздате свято для цих уйобків, місяць свого життя просреш на підготовку і дозволиш собі ма-а-аленьку витівку. Крихітну, — рука очкарика закопалась Сані у волосся несвідомо. Мітяєв вже майже змирився, що зайву тактильність із друга вибити неможливо, і просто вчився жити з цим. Навіть якщо мурашки все ще пробігають іноді тілом, забуваючи. — Нікого лівого ми не вплутуватимемо. А я й так уже в цьому по горло з власної волі, нічого не зміниться.

 

«Зрештою, тобі це потрібне. Бляха, та чого вже там, мені це потрібно. Мене били за триста метрів від університету, а люди навколо це просто знімали на відео. Якби Калимов нас не побачив, ніхто б не сподобився навіть швидку викликати», — Влад стримував свій гнів щосили, і те, лише тому, що головний постраждалий мовчав у ганчірочку. Начебто сам не сумнівався в тому, що отримав по заслугах.

 

Саня, звичайно, не вважав себе винним у всіх смертних гріхах. Але в глибині душі думав, що роздмухує зайву драму. Таке відбувається повсюдно. Людей б’ють без вагомих причин, гноблять, знущаються. Тому що вони відрізняються, а соціуму звичніше все спрощене і зроблене під копірку. Це нормально — йти проти незвичного і нового, тому що для іншої поведінки потрібно напружуватися. Потрібно думати, дивитися на світ хоч іноді менш суб’єктивно, ніж зазвичай.

 

Пригнічують людей інших національностей та релігій, пригнічують бідняків, пригнічують інвалідів, блять. Чим же він — Саня — міг заслужити ставлення більш м’яке? Тим, що не зробив нічого поганого? Кого це взагалі колись зупиняло?

 

Після бійки, лікарні, стурбованих поглядів батьків, сліз Влада, Саня почав серйозно боятися. За людей навколо, здебільшого за тих, хто доводиться йому другом і так само стоїть під прицілом. Раніше він відганяв ці думки, а тепер просто не міг не дивитися на факти: поки він живе у своїй країні, поки та живе своїми закостенілими законами, Саша боятиметься. Від цих думок хотілося роз’їбати все навколо, хотілося кричати, пускаючи по пизді зв’язки та здерте горло. Хотілося перестати тремтіти від параноїдальних думок.

 

Але ніхуя не виходило.

 

— Брате, — важка рука лягла на передпліччя, Влад потягнув друга в актову залу, коли двері нарешті відчинили. — Давай, повернися в реальність.

 

— Та тут я, — погляд прояснився, Сашко слабо посміхнувся куточками губ і пішов уже сам, без допомоги.

 

Найжахливіше у цій ситуації те, що він не міг ні з ким обговорити це. Не хотів. Батьки та Влад завжди були готові прийти на допомогу, але перших Мітяєв не хотів приплітати, а другого… Не ті у них були стосунки зараз. Звісно, ​​Жуков буде поруч, підтримає, вислухає, врятує. Зробить усе, що завгодно, бо він — їбуча ідеальність для Сані. Справжнісінька константа, друг, брат, опора — і ще море синонімів.

 

«Але якщо продовжу користуватися його безмежною добротою, нічого не вийде. Так і будемо по колу ходити: і не друзі, і не коханці», — а Мітяєв відчайдушно, дуже хотів зберегти дружбу між ними.

 

Зал поступово почав наповнюватися людьми. Загалом їх було досить багато, що не дивно: в їхньому універі достатньо близько творчих факультетів. Саня з Владом сіли поряд з купкою квн-щиків і спостерігали за студентами, що з’являлися в дверному отворі.

 

— Дивися, пара чуваків із худ.графа, — Мітяєв вказав на двох хлопців особливо неформальної зовнішності. Він запам’ятав їх через те, що ті навчалися з Тусею в одній групі. — Допомагатимуть тобі.

 

— Може, я їм? — Жуков, безумовно, підлиз оцінив, але для вигляду скорчив із себе скромнягу.

 

— Ага, щоб потім переробляти все триста разів. Я їбав, — відмахнувся Сашко, продовжуючи розвідку. Порадували його також і кілька студентів з потоку: простіше розпочати розмову з тим, кого знаєш хоча б заочно. А ось зграйка четверокурсників з менеджменту Сашу помітно здивувала. На периферії з’являлася якась думка, зачепитися за яку ніяк не виходило. — Вони тут що забули?

 

— Ну що, всі прийшли? — голос викладачки економіки пролунав по приміщенню. З якихось загадкових причин саме вона курирувала творчу діяльність студентів. Швидше за все, жінці просто додавали пару гривень до окладу за «кропітку працю», хоча з’являлася вона тільки на перших зборах, записувала прізвища присутніх для звітності, а потім не відсвічувала аж до заходу.

 

— Ні, наш староста спізнюється, — мляво сповістив один із четверокурсників, не відриваючись від екрану телефону.

 

— Навіщо нам ще й їхнього староста? І так людей достатньо, — Мітяєв цокнув роздратовано.

 

— Брате, я б на твоєму місці потурбувався не цим питанням, — Жуков навіть не знав, сміятися йому чи турбуватися, але дивлячись на нерозуміння в очах Сані хотілося все ж таки першого. — Ти знаєш, хто староста у менеджменту?

 

— Звідки мені це знати? Я й пики їх запам’ятав тільки через те, що вони поряд з тобою часто на курилці терлися.

 

«Ну не тільки зі мною взагалі. Це одногрупники Калимова».

 

— І чому я все ще дивуюся таким речам? — питання було швидше риторичне. Влад обійняв друга за шию, щоб той не надумав нікуди рипатися. — Моя тобі порада на майбутнє: дізнавайся щось окрім прізвища людини, якщо вирішиш її виїбати.

 

— Шо ти несеш?.. — до Мітяєва повільно почало доходити. Він округлив очі і видав якийсь нероздільний звук. Підошва черевиків рипнула, коли хлопець вирішив взяти розгін і бігти прямо з позиції «сидячи». Але було пізно. Міцні обійми перетворилися на сталеві, коли на порозі все ж таки з’явився «той самий староста». І як би Саня не виривався із хватки, спроби залишалися лише спробами. Важко вести нерівний бій з людиною об’єктивно сильнішою фізично і при цьому зберігати тишу.

 

— Вибачте за запізнення, — хрипкий голос змусив серце Мітяєва відчайдушно впасти в п’яти. Світ він пізнавав вухами і запам’ятовував події часто саме звуковою доріжкою. А з цим голосом у купі спогадів піднімалися на поверхню лише найвідвертіші. Там, де всі виключно голі та розпалені. Сашу пересмикнуло, він змінив тактику і тепер замість того, щоб вириватися, намагався забитися в обійми ще глибше.

 

— Мені екзорциста викликати чи ти сам заспокоїшся? — шипів Влад другу, поки той марно намагався злитися з місцевістю, втикаючись обличчям у чуже плече.

 

— Тільки якщо Костянтина, на менше я не згоден, — очкарик насилу розрізняв бурмотіння Сані. — Він не дивиться?

 

— Та кому ти нахуй потрібен. Не дивиться, — Жуков не міг стримати посмішки. Ось уже другий тиждень Мітяєв спочатку уникав дотиків, потім упокорився і просто не реагував… а зараз сам до нього тулився.

 

«Ніколи не бачив, щоб він такою хуйнею займався. Хоча, заради справедливості, я ніколи і не був присутнім при подібному», — Влад задумався, чи траплялися в принципі такі казуси раніше.

 

— Ну слава богу, — Мітяєв зі свистом видихнув і відсунувся від Жукова на прийнятну дистанцію, в півоберта повернувся у бік виходу, розглядаючи Калимова. Той сів поруч із однокурсниками, загалом і в цілому виглядав набагато впевненіше, ніж в останню їхню зустріч.

 

«Радий, якщо він почувається краще», — навіть у власній свідомості ця фраза звучала як брехливий набір літер, але Саші не хотілося собі в цьому зізнаватися. Тоді вийде, що він може хоча б на долю секунди шкодувати про щось, а це точно, ну абсолютно точно не так.

 

Максим трохи сповз по сидінню вниз, здув пасма з чола і зображував неймовірну зосередженість, поки викладачка зачитувала щось про терміни підготовки. Вони мають майже місяць, новорічний концерт буде двадцять п’ятого грудня.

Саня не міг пригадати і раз, коли дивився на Калимова об’єктивно. Як людина, яка не переступила відразу десять етапів, перетворюючись із майже незнайомця на коханця. Звичайно, Мітяєв ніколи не приховував від себе, що вважає Макса привабливим. Це здавалося чимось природним і таким, що не вимагало роз’яснень. Тепер ж в голові виринало абсурдне питання: Максим завжди був таким?

 

«Яким, блять, таким? — Саша не чув і слова, сказаного викладачем, ведучи гнітючий діалог із самим собою. — Гарненьким? Гарячим? Добре одягненим? — погляд пробігся по чорному светру з горлом, накинутому поверх нього темно-сірому пальті: шерсть мериноса, як мінімум, дещо дешевше Калимов навряд чи став носити. На ногах ідеально чисті, вилизані челсі, на зап’ясті лаконічна срібна цяцька — цілісна смужка металу навколо кисті. На обличчі незвична емоція: усунення, впевненість, розслабленість. Максим ніколи не був таким із Сашком. Коли вони спілкувалися, Калимов дивився на Саню з беззастережним інтересом, м’яко і доброзичливо.

 

«Бляха, підтри вже слини свої, — Владу зводило вилиці від фізіономії друга. Видовище було жалюгідне, благо, викладачка відволікла Жукова, кликаючи до себе організатора з боку студентів. — Було б непогано, якби цей організатор не завис у прострації і подавав ознаки життя».

 

— Тебе звуть, лісова уйоба, — процідив Влад, але друг не звертав на нього жодної уваги, так що слідом пішов ляпас.

 

— Ай! Блять, за що? — своїм вигуком Саня привернув надто багато уваги. Частина студентів на чолі з Калимовим обернулася у пошуках джерела шуму. Мітяєв нарешті зустрівся поглядом з Максимом, кадик сіпнувся, бажання покінчити життя самогубством зросло на кілька пунктів.

 

«І чому моє життя схоже на якийсь сраний ситком, га?! — Саша вирішив, що настав час скачати закадровий сміх на телефон і включати в будь-якій незручній ситуації. — Можливо, можна буде просто включити і ніколи не вимикати. Так буде навіть краще».

? Young Fathers — Toy

 

«Якщо пекло існує, то воно саме тут, у цьому місці», — Макс сьорбнув кави, запиваючи пончик, що комом стояв у горлі. Хлопець сховався за горою верхнього одягу, сидячи навпочіпки за задніми партами. Він навіть розгорнув пончик ще в коридорі і похапцем з’їв його біля дверей, щоб крафтова упаковка не здала його з тельбухами своїм шарудінням. Він збрехав, що хоче в туалет, а насправді рвонув до їдальні. Це було ризиковано. Тепер його ліва долоня була липкою, але дістати вологі серветки з рюкзака не вистачило духу: його можуть спалити, і тоді спокійно не посидіти.

Йшов другий тиждень підготовки до новорічної тягомотини. Десятий день, якщо бути точнішим. Максим буквально робив зарубки у своєму щоденнику, відстежуючи, скільки днів провів за самодіяльністю. Такі ж зарубки з’являлися при підрахунку втрачених у нерівному бою нервових клітин. У ці моменти аркуші щоденника списувалися у рекордні терміни.

Усе його життя перетворилося на їбуче поле бою, і Макс буквально просив, щоб його нарешті вже добили. Тоді йому не довелося б тисячний раз слухати тупі заготовлені жарти, бути хлопчиком на побігеньках і відчувати на собі пильний погляд двадцять чотири на сім.

 

«Чесно, я навіть не здивований, — Калимов плюнув на все і просто сів дупою на підлогу, досі не вирішивши, що робити зі змащеною в цукровій пудрі рукою. — Якщо вже я поставив собі за мету якнайменше мелькати на навчанні, то все точно піде піздою. З’являться непередбачені обставини і доведеться їбашити в універі понаднормово. І обов’язково з Мітяєвим, без нього все це має смак незавершеності, нотку мого оптимізму, а так не годиться. Якщо я не зламаний, то значить, батько-всесвіт просто погано попрацював, не дотиснув».

 

Зізнатися, Максим навіть плекав крихітну надію, що зможе мінімально контактувати із Санею. Можливо, їм пощастить не спілкуватися до ладу місяць, і все пройде гладко.

 

«Так, гла-а-адко. Гладким і слизьким зараз було лише моє ментальне очко. Тому що ця райдужна фея Вінкс їбе мені мозок ось уже десять днів до розривів та крововиливів. Словами через рота. Краще б уже членом, чесно. Впевнений, вуха боліли б менше».

 

На перших зборах в актовому залі, Калимов насилу зміг підняти з підлоги свою впавшу щелепу. Думалося, він і так почувається достатності паршиво, але життя сповнене сюрпризів і явно ще не все продемонструвало. Виявилося, що розставання з Мітяєвим не було таким уже поганим розкладом. Тому що краще розбігтися із Сашком, ніж працювати із Сашком.

Не те щоб Мітяєв справді був дияволом у плоті. Але на подив і жаль Максима, хлопець був педантом у миготливому режимі: реально запарювався лише у випадку, якщо було цікаво, і на жаль, організація тупих університетських свят явно входила до списку його адикцій.

До кінця першого тижня був готовий чорновий варіант сценарію. Взагалі, він цілком годився і для фінальної версії, але Мітяєв все одно щось намагався переробити раз на раз. Проте учасники вже встигли майже повністю вивчити свій текст.

 

«Ще б вони не вивчили. Антона з КВК цей дебіл змусив до одинадцятої вечора розповідати свої рядки. Поки не почало, вашу матір, від зубів відскакувати», — дивовижним для Макса залишалося те, що ніхто досі не послав Саню на хуй. Калимов пообіцяв собі з’ясувати, які транквілізатори приймають його сестри та брати по нещастю, тому що неможливо бути такими миролюбними у цій ситуації.

Крім насиченої програми, Саша запланував ще й декорації. До кожного номера, яких, якщо що, було аж п’ятнадцять штук. Навряд чи хтось розумів, як це повинні встигнути двоє художників і Жуков, що затесався з ними, але Мітяєва це не хвилювало абсолютно. Навіть більше: йому було зовсім поїбати.

 

Влад, до речі, теж виявляв чудеса добродушності, що Калимова просто вбивало:

«Іноді мені здається, що саме цього місяця підготовки Саня виливає все лайно, що збирає в собі цілий рік, — Жуков легковажно махнув рукою в бік друга. — Ти подумай: не може ж він Взагалі ніколи не злитися? Агресія має знайти якусь точку виходу. Очевидно, це вона і є».

 

Насправді, Макс вже одного разу бачив, як Мітяєв сердиться. Калимову в пориві емоцій вистачило тупості нагадати хлопцю про його перше кохання та розбите серце.

 

«По чому ще пройдешся? Дитячі травми, буллінг у школі? Недолюбили батьки?» — тоді Сашко був справді моторошним, побите обличчя лише згущало фарби. Хлопець виглядав так, ніби Максим випатрав йому черево без наркозу.

Макс згадував цей момент у години самокопання, сильніше тиснув на почуття провини, ніби йому життєво необхідно було закопати себе по горло в негативі. Адже він навмисне зробив боляче людині, в яку закоханий, а це, зізнатися, ніяк у системі цінностей Максима не вміщалося.

 

Однак після повернення в даний час почуття провини чарівним чином випаровувалося, на її місце незмінно приходило роздратування.

У Макса смикалося око від Сані. Ще смикався член, але про це хлопець намагався не думати, дотримуючись політики «особисте з робочим не змішуємо». Мітяєв був нестерпний і вибагливий до всіх і кожного, але Калимов міг присягнутися, що саме його персоні «начальство» приділяє особливу увагу. Про себе цю увагу Максим називав «принеси-подай-іди-нахуй-не-заважай». Якоїсь миті він був упевнений, що саме це і є його справжнє ім’я. Калимов терпів. Кивав і посміхався, посміхався і кивав; переносив туди-сюди з аудиторії в актовий зал різного габариту меблі; залишався допізна, підробляючи якимось підмайстром для всіх і кожного. Ні разу, буквально ні слова поперек не сказав Саші, який впав в істерію і з кожним днем ​​ставав все більш смиканим і схибленим. Але дні йшли, а йти на спад емоційний розгін другокурсника не збирався.

Десятим днем, ближче до чотирьох годин вечора у Максима почало здавати терпіння. Він був голодний, його трясло від нікотинової ломки (ніхто під поглядом Мітяєва не наважувався піти покурити). Він втомився, він розбитий і все ще не розумів, як дивитися своєму колишньому в очі і не хотіти застрелитися.

Найсміливішим за останній місяць вчинком Макс визнав втечу з «курятника» заради пончика і перекуру. О, так, він був гордий. Тепер же, коли сміливість закінчилася, не мав ні сил, ні бажання вилазити зі свого притулку за партою, засипаною верхнім одягом.

 

— Ну, ніхуя собі, — почулося десь зверху. Калимов підняв голову, над ним навис Мітяєв, що корчив таку ублюдську міну, що відчайдушно хотілося в неї плюнути. — Працівник року.

 

— А я шукав тебе, чувак, — збоку від Сані з’явилася фізіономія Жукова. — Ми вже закінчили на сьогодні, піднімайся і чеши додому, бо виглядаєш так собі.

 

— О, так рано? — Максим розгублено озирнувся довкола. І справді, звалище курток стало помітно менше, як і народу в аудиторії. Хлопець потер обличчя, запізно згадуючи про вимазану в цукровій пудрі долоню.

 

— Вже п’ять годин. Тебе не було сорок хвилин, — Саня підняв верхню губу, оголюючи ряд зубів, і примружився. — Напевно, час летить непомітно, коли ніхуя не робиш.

 

«Бобер, видихай. Бобер, видиха-а-а-ай», — на усмішку Макса не вистачило, але він спробував тримати обличчя хоча б нейтральним.

 

— А ти засікав? Вибачте, я забув, що маю обмеження на вільне переміщення.

 

— Та ні, знаєш, просто важко не помітити, як хтось прохолоджується десь МАЙЖЕ ГОДИНУ, поки інші дупи надривають.

 

«У нас тут лише один фанат додаткових навантажень для заднього проходу. І це ти, дебіл», — Калимов скрипнув зубами і підвівся на ноги, порівнявшись із Санею. Відстань між ними була настільки незначна, що можна було подумати про щось двозначне.

 

— Ну, іноді й відпочивати треба, знаєш. Відновити сили і таке інше. Ти спробуй якось.

 

— Спробую після двадцять п’ятого числа. У мене є зобов’язання на відміну від деяких.

 

— Саш, це університетське свято, а не перший політ на місяць. Думаю, ти трохи перегинаєш палицю зараз.

 

«Такими словами ти хіба що могилу глибше собі вириєш, хлопче, — Жуков був напрочуд мовчазним сьогодні і вирішив не встрявати в перепалку. Хтось міг запідозрити очкарика в зайвій тактовності, але собака була зарита зовсім не там. Йому просто було цікаво, чим усе скінчиться, бо така комічна ситуація: колишні коханці стикаються віч-на-віч поза ліжком. — Раніше ви могли заткнути один одному роти хуями, щоб не спілкуватися, але тепер усе по-іншому. Ви вперше бачите одне одного по-справжньому, без рожевих окулярів. І як вам? Пиздато? Думаю, ви просто в захваті», — не те щоб Влад зловтішався… Можливо тільки трохи.

 

— Перегинаю? — карі очі миттю оглядали цукровий слід на щоці Калимова. — Знаєш, мені дуже приємно, що ти так цінуєш мою працю…

 

— Блять, я не це мав на увазі, — перебив Максим, закочуючи очі. На мить він навіть захотів так і залишитися в непроглядній темряві вивороту своїх очних ямок.

 

— Але ти міг хоча б виявити повагу до інших. Для когось це важливе. Для когось це єдина нагода проявити себе. Хтось їбаше заради ідеї, поки ти кладеш на це хуй.

 

— Та чого я кладу хуй? — Макс все ж таки не витримав і вийшов з образу спокійного хлопця. — Я працюю, як і всі, чого ти драму на порожньому місці роздмухуєш.

 

— Працюєш, ага, як і всі, — перекривляв Мітяєв. Тон став жорсткішим, нижчим, хлопець майже випльовував слова опоненту в обличчя. — Зроби милість: не приходь сюди, як твої тупорилі дружки, і тоді я перестану роздмухувати драму.

 

— Слухай, — це було вже занадто. Максим стер уявну слину з обличчя чистою долонею і скривився. Так, наче хоч щось у Саші могло бути йому неприємно. — А поїбатися тобі не загорнути? Я приходжу сюди щодня і працюю нарівні з усіма. А, так, і до всього іншого, слухаю твої дойоби нескінченні.

 

— Тебе ніхто не просить про це, пиздуй на всі чотири сторони, — встряв Саша, лише розпалюючи Калимова.

 

— Тебе я забув запитати, — Макс дзвінко грюкнув у долоні, щиро шкодуючи, що не можна так само ляснути Сані по їблу. — Світ не навколо тебе крутиться, якщо ти не знаєш. Я тут для галочки взагалі. І так, можеш вважати, що мені зовсім поїбати, що ви тут робите всі хором, — чиста брехня, суцільні емоції прямо як в той раз, коли вони «розбіглися». Йому хотілося вивести Мітяєва на емоції, адже саме це з ним зараз робив і Сашко.

 

— Так справа в галочках? Без проблем, будуть тобі галочки. Тепер можеш із чистою душею уйобувати.

 

На якихось кілька секунд Калимов справді подумав, що не витримає і влаштує бійку прямо тут. В очах Сашка плескалося таке роздратування, що хлопець просто не міг мислити адекватно. Стало банально прикро за таке ставлення, не хотілося навіть намагатися щось прояснити.

 

— Прекрасно. Хоч пару тижнів не слухатиму твій фанатичний бубніж над вухом, — процідив Максим, вішаючи рюкзак на плече і хапаючи своє пальто. — Після концерту не забудь до психіатра зайти, бо дах протікає вже конкретно.

 

***

 

— Я перегнув ціпок, — здався Саня на десятій хвилині гнітючої тиші. Гнітючою вона, до речі, була виключно для Мітяєва, який вів активну мозкову діяльність. Влад майже чув, як рухаються в хаотичному порядку гвинтики в голові друга, це було смішно, тому що сценарій істерик Сашка завжди був однаковим. Все настільки передбачувано, що подальший діалог Жуков спокійно міг би зіграти за ролями.

 

— Перегнув, — очкарик спокійно кивнув, засовуючи руки в кишені глибше. Осінь цього року «кусалася»: морози вдарили набагато раніше, ніж люди були готові.

 

— Блять, я просто мудак, — Саня зупинився і різко сів навпочіпки, закриваючи долонями палаюче від сорому обличчя.

 

Влад видихнув і закотив очі:

«Чесно кажучи, я хотів би обговорити це вдома. Ну, знаєш, я у весняній куртці. У тій, яку ти при десяти градусах одягаєш разом із трьома светрами та підштанниками. А зараз на вулиці нульова температура, сніг зривається… Ну, а кого це їбе, так?»

 

— Не те, щоб зовсім мудак. Так, на півшишечки.

 

— Бля-я-я-я-я-я… — завивав Мітяєв, розгойдуючись уперед-назад.

 

— Слухай, ну вибачся перед ним завтра і все. Навряд чи він так образився.

 

— Почекай, — обірвав Сашко, відриваючи руки від обличчя. — Я, звичайно, нагрубіянив, але вибачатися? За те, що він байдикував?

 

— Ти сам взагалі віриш у свої слова? — Мітяєву прилетів щиглик у чоло, він втратив рівновагу і шмякнувся на дупу. — Ти знущався з нього більше тижня.

 

— Я знущався з усіх. І продовжуватиму в тому ж дусі, — хлопець знизав плечима, не роблячи спроб стати на ноги. — Тому що тільки так вони хоч щось роблять.

 

Сашко судив людей по собі і потрапляв у крапку умовиводом «дотримуватися дедлайнів допомагає тільки крик». І хоч елементи садистського задоволення в цьому все ж таки були присутні, Жуков не міг не визнати правоту друга. Правду кажучи, на ньому самому метод принижень і знущань у потрібній подачі працював безвідмовно. Можливо, десь дуже глибоко в Мітяєва навіть засіли лідерські здібності. Однак з Калимовим справа була трохи інакша, і не треба було гадати на кавовій гущі, щоб зрозуміти: Саша ставиться до Максима упереджено.

 

— Не хочу нікого захищати, — «хоча саме це зараз і робитиму». — Але ти примусив його мити підлогу в актовому залі. О дев’ятій вечора. Хоча вимазали їх ми з хлопцями, поки робили декорацію. Він тягав меблі, їздив до «Ікеї» на інший кінець міста за якимись ялинковими цяцьками, які тобі знадобилися. Залишався до упору і не пропустив жодних зборів. А ще зібрав лише зі своєї групи п’ять штучних ялинок, бо тобі захотілося влаштувати зимову казку. Хоча поки що навіть ти свою не приволок.

 

Мітяєв насупився, смиренно слухаючи. Десь усередині піднімалася безглузда образа на те, що Влад не завжди цілком на його боці. Але вони, напевно, не були б кращими друзями без своєї особистої думки і сміливості її висловити.

 

— Він взагалі не повинен був у цьому брати участь, його попросили. А ти тільки ходив і розповідав, який він хуйовий. А сьогодні взагалі сказав йому пиздувати до своїх друзів і не повертатися.

 

Саня опустив погляд, відчуваючи, як від сорому починає палити вже не тільки щоки, а й шию з вухами. Він і сам розумів, що поводився безглуздо, але не міг зупинитися. Так все-таки приваблювала перспектива бути мудаком, коли інших варіантів просто не залишилося, адже в очах Максима він і так уже мудак. Ну, принаймні Мітяєв переконував себе в цьому.

 

— У якому сенсі «його попросили»? Як мене?

 

— Майже. Він же староста, а дебіли з його групи попросили допомогти закрити сесію. Куратор запропонувала їм гарні курсові за допомогу з концертом, — Владу набридло дивитися на друга зверху вниз і він сів поруч, виставивши долоню вперед, щоб першим боязким сніжинкам було куди приземлитися. — Макс міг би відмовитися, у нього все нормально з навчанням, але ці хлопці працюють чи щось таке. Він заради них погодився. І заради них віддувався.

 

«Ні, раніше я не відчував себе лайном. Ось зараз відчуваю», — Саша почервонів ще дужче, борючись із бажанням розвалитися в позі морської зірки прямо посеред вулиці.

 

— І слухав він тебе, приходив щодня теж через одногрупників: рано чи пізно довелося б просити, щоб ти підтвердив їхню допомогу з підготовкою. Ну, він сподівався на твою адекватність, принаймні.

 

— Вау. Я жахлива людина.

 

— У всякому разі, не поводишся як хороша, — припечатав Влад.

 

Він взагалі не збирався говорити про це, хоч і міг на правах нейтральної сторони багато прояснити між друзями. Міг би сказати Максу, щоб той не сприймав близько до серця нічого, що у запалі видавав Сашко, адже це нісенітниця повна. Міг би привести до тями Мітяєва і встряти в їх сварку на самому початку. Він усе це міг, але не хотів, бо був зацікавленою стороною конфлікту. Йому таємно приємна була думка, що у Сані з Максимом нічого не вийшло, адже він досі трохи ревнував. Думаючи про це, Жуков дійшов висновку, що не гратиме у свої ворота і пустить чуже життя на самоплив. Бо так і має бути.

 

«Я міг би їх тут же помирити, але який у цьому сенс? Якщо Калимов реально сохне по Сані, то нехай не обманюється — Саня не ідеальний. Він взагалі той ще говноїд, якщо чесно, у нього до біса негативних якостей. Напевно, з ним легко тільки трахатись, але це просто мої здогади. І якщо Макс не може впоратися навіть з дрібницями, що сьогодні почув, то про що взагалі можна говорити? — для Влада кохання було синонімом війни, чимось, що треба виривати зубами прямо з тіла ворога, не інакше. Він був упевнений, що Сашка — його особистий скарб — треба добиватися, за нього треба боротися. І якщо у когось не вистачало сил, то не варто було й братися.

 

— Ти очистиш своє сумління, якщо просто вибачишся, — Жуков насилу видавив із себе ці слова. Йому іноді так складно давалася ноша моральності, він майже загинався від її ваги. Але заради Мітяєва часом доводилося розуміти і давати правильні поради. Для Сашка це важливо — бути хорошим, і Влад не міг його підвести.

 

— Сказати простіше, ніж зробити, — Мітяєв скривився, задер голову, вдивляючись у жовте світло ліхтарів.

У торнадо з відчуттів навіть після протверезних моральних стусанів не було порядку. Перед очима стояла крива посмішка, блиск уподобаного браслета — Саша встиг роздивитися його ближче, поки Максим жестикулював. Слід цукрової пудри на щоці. Парфуми з дерев’яними нотами. І скільки здоровий глузд не закликав до совісті, Мітяєв все не міг вирішити, чого йому хочеться більше прямо зараз: сльозно вибачитися перед Максимом чи грубо його виїбати?

Якось під час сексу Стас назвав Мітяєва твариною. Це можна було б прийняти за образу, але Сашко надто добре знав свого хлопця.

«Тварина», — тон був жартівливий, проте в очах хлюпалося несхвалення. Тоді Сані було начхати, він навіть не задумався над словами, а зараз раптом спало на думку, що кинута Марковим фраза не несла посил образити, швидше була захисною реакцією. У той момент, мабуть, Стас був дуже близький до того, щоб закохатися. Минуло вже три місяці з того часу, як вони розлучилися. Мітяєву здавалося дивним це, він навіть не помітив, як минуло стільки часу. Пройшло стільки часу, а він навіть не подумав над цим серйозно. Наче це взагалі нічого для нього не означало, Стас нічого не означав.

Це було брехнею.

Раніше Саня збрехав би сам собі і запевнив, що ті стосунки були лише розвагою на літніх канікулах, але насправді зв’язок між ними був дуже сильним. Стас був чи не єдиним, хто реально розумів, що Мітяєв за людина. Він бачив крізь посмішку і дурні жарти, крізь водянисті освідчення в коханні та вчинки «для галочки». Навіть Влад не завжди його розумів, особливо Влад. Друг знав Сашка з іншого, більш побутового і швидше позитивного боку, Стас же бачив виворот таким, яким він є, розумів схожість між ними двома.

 

«Мені подобається, що ти розбитий, розбитий так само, як і я» — те, що об’єднувало, тримало цей союз. Обом таємно подобалася порочність їхніх стосунків, гнильця, що повільно й упевнено роз’їдала їх зсередини. Стасик був розпещеним, примхливим, не вміючим цінувати і любити когось всерйоз. Емоційного інтелекту вище даху, а користі нуль: він бачив, що саме не так з його хлопцем, але не хотів копатися в чужих проблемах. А Сашко ніби намагався відірватися за роки безнадійного кохання, навмисно відгороджувався, закривався, ігнорував, доводив до чергової показової істерики, щоб потім закрити рот солодкими обіцянками або своїм членом — тут вже як піде.

Обидва розуміли причинно-наслідкові зв’язки та навідріз відмовлялися змінювати тактику поведінки. Адже вони не потребували любові, їм просто хотілося зруйнувати щось у перспективі прекрасне вщент. Акт старого доброго вандалізму над людськими почуттями та цінностями, так з’являлося відчуття, що хоч щось у житті можна контролювати. Це були огидні, неправильні та брудні стосунки, але Мітяєв був радий такому досвіду. Зрештою, Марков не любив його всерйоз і за підсумком ніхто нікому так і не зміг зробити боляче по-справжньому.

 

«Я радий, що це був саме Стас, — підбив підсумок Саня, поглядаючи на купку студентів, що стовпилися біля ноутбука. Калимов усміхався, поки хлопці з худ.графу схвально охали і ляскали його по плечу. Здається, староста менеджменту не лише був гарним, розумним, привабливим, вихованим, гарячим… Але й віртуозно монтував відео. Залишалося дивним тільки те, що він досі не вміє ходити по воді і тут же перетворювати її на текілу. — Не хочу говорити цього, блять, але якби на місці Стаса був би хтось інший, я суіциднувся б від почуття провини».

 

Цей «хтось інший» прийшов наступного дня після їхньої сутички як ні в чому не бувало. Не сказав ні слова, не став провокувати і поводився так повсякденно, що Мітяєв навіть задумався: вчорашнє йому точно не наснилося?

 

«Просто він відповідальний, дорослий та адекватний хлопець. Твій повний антипод, загалом», — Сашко видихнув зовсім похмуро і повернувся до роботи. Цього року він справді розгулявся, надто багато всього вигадав. І чим більше стресу було навколо, тим нереальнішими ставали ідеї Сашка.

 

За два робочі тижні готове було все, за винятком деяких декорацій та музики, саме цим тепер і вперто займалася вся команда. Жуков ось, наприклад, вже другий день робив страшенно правдоподібні мечі та щити для одного з номерів. Номер, до речі, комедійний. Виходило поки що зі змінним успіхом, але Саня навіть не сумнівався в кінцевому результаті. Почуття прекрасного в них із Владом було одне на двох, і в таких питаннях Мітяєв довіряв другові, як самому собі. Сашко ж займався всіма дрібними завданнями, до яких у справжніх творців не доходили руки: вирізав, склеював, розфарбовував щось, що не потребує художніх навичок. Переходити на ультразвук і крик не доводилося, до третього тижня всі вже змогли спрацюватись і зрозуміти, що саме робити і як, отже, головна робота Мітяєва автоматично відпала, з’явилося більше вільного часу та простору для роздумів. А подумати, якщо чесно, було про що.

 

«Наприклад, про те, щоб піти сьогодні в зал і випустити пару, поки знову не почав на ньому зриватися», — Саня прикусив щоки зсередини і скуйовдив волосся п’ятірнею. Той самий «він» продовжував невимушено розмовляти з Тусею, яка особливо голосно виражала своє захоплення:

 

— Слухай, а дуже годно! — запевнила дівчина, киваючи в такт мелодії. Парочка першокурсників горіла бажанням виконати танець. Сашко ненавидів модерн, нудним він був до неподобства, та й не любив його не тільки Мітяєв. Власне, з цієї причини всі вирішили об’єднати сили і придумати щось, що зможе зробити цей номер кращим. На даний момент ідея Калимова змінити початкову мелодію була кращою. Новорічний відеоряд для фону у його монтажі теж не викликав ні в кого питань. — Саню, як тобі?

 

«Я думаю, ця музика шикарно підійшла б для їблі. Набагато більше, ніж для якихось танців», — Мітяєв взагалі не хотів брати участь у розмові, але як організатор, на жаль, ніяк не міг відмовчати.

 

— Це… однозначно виглядає стильніше, — Сашко навіть не помічав, як від нервів починав робити по сто рухів за секунду: одна рука стиснула олівець, який до цього він крутив у руках, інша знову ковзнула по волоссю, легко вщипнула мочку вуха, пройшлася нігтями по щоці. Жуков дивився на друга стривожено, ніби побоювався нервового зриву у його виконанні. — Сподіваюся, наша викладач англійської не видасть декану переклад державною, інакше мене запишуть не лише в педики, а й в збоченці.

 

— Я можу знайти інші пісні. Це чорновий варіант, я якраз хотів внести ваші корективи, щоб закінчити, — голос Максима бадьорив, Мітяєв трохи здригнувся і посміхнувся.

 

«Чому ніде не пишуть про те, що робити, якщо тобі дуже хочеться виїбати людину, яка вважає тебе уйобою? Типу, як налагодити контакт? Бажано статевий», — Саша хихикнув, потім ніяково ойкнув. Калимов вигнув брову, дивлячись прямо на співрозмовника і ніби не відчуваючи особливого дискомфорту. Мітяєв ж під цим поглядом перетворювався на желе у вигляді різнокольорових черв’ячків і ведмедиків «гаммі». Кінцівки стали ватними за відчуттями, хлопець зрадів, що не був на ногах зараз.

 

— Та ні, хай буде, гарна пісня. «Let me fuck with you*¹», — Саня спробував фразу на смак і посміхнувся. Якби його зір не здавав позиції ось уже кілька років, то він напевне побачив би, як потемніли очі Максима. — Провокаційно, але зате розбавить цей задушливий танець… Вибачте мене будь ласочка, — це вже першокурсникам.

 

«Він мене зараз похвалив? Відзначу цей день у календарі червоним», — кадик сіпнувся, видаючи хвилювання Калимова. Він чекав продовження розбірок, але Сашко був напрочуд тихим сьогодні.

 

— Додамо штучного снігу трохи, — продовжив Мітяєв, відкидаючись на спинку стільця. — Шмотки хай будуть монохромні, чорні чи сірі… тканина якась летюча. Тусь, у тебе знайдеться потрібна?

 

— Ну… я спробую принаймні, — дівчина прикусила задирок на великому пальці і замислилася. Влад заскреготів зубами, борючись із бажанням обсмикнути руку Наталки від обличчя. — Якийсь грим?

 

— Так, ляпки рандомні. Або в тон костюмам, або контрастні. Мені здається, добре виглядатиме…

 

«Що він взагалі забув на філфаку? — Максим стежив за діалогом з інтересом, зауважуючи, що здібності Мітяєва цілком підійшли б і для маркетингу, і для того ж менеджменту. Філологічний факультет ніяк не розкривав таланти хлопця, яких, зізнатися, було не так уже й мало. — А от і забавні факти під’їхали: як тільки ми припинили собачитися, він став у рази сексуальнішим».

 

— Якщо раптом не знайдеться тканина, одягнуть просто щось базове, а я розмалюю їх аква-гримом, — подав голос Влад, непомітно пхаючи Тусю в плече. Максимові це здалося дивним і грубим, але дівчина навіть не звернула уваги, ніби Жуков взагалі поряд не стояв.

 

— У тебе десь були неонові штуки такі… порошочки, — Сашко невиразно поворухнув рукою в повітрі.

 

— Пігменти? — уточнив Влад, Мітяєв кивнув у відповідь. Жуков замислився, намагаючись згадати, які кольорові баночки ще валялися в нього вдома. — Рожевий, помаранчевий, зелений.

 

— Можна зробити як у тому фільмі*². Напевно, зроби у будь-якому випадку, буде дуже пиздато.

 

— Той, де баба наприкінці око виблювала?

 

— Ага… фу, боже, виблювала око, — Саша скривився і пересмикнувся. — Офіційно найгірша кінцівка.

 

— Теж мені мистецтвознавець, — відмахнувся Влад, поправивши окуляри, що сповзли на перенісся.

 

«Якою мовою вони взагалі говорять? Слова начебто зрозумілі, а сенс все одно не доходить, — ця думка полоснула по свідомості спалахом болю, Максим знову відчув неприємне печіння в горлі. — Ах, так, вони ж ті найкращі подружки, котрі розуміють одна одну з півслова», — Максим часто думав про те, що стосунки Мітяєва з найкращим другом уже тисячу разів могли вийти за рамки просто дружніх.

 

«Але це мене не стосується, — звісно, ​​Калимов розумів, чому Мітяєв задирав його ці два тижні, чому бісився. Бачив, як хлопець дивиться на нього. Максим ніколи не був ідіотом, не страждав від низької самооцінки, та й Саня не те щоб ховався. Але його відшили. Крапка. — Який сенс міркувати про його особисте життя, якщо я не є його частиною?»

 

Калимов забороняв собі бути схибленим ідіотом, що розчинився в любовній тягомотині. Його «Я» було важливіше за будь-яку, навіть сильну прихильність, а найстрашнішим кошмаром для хлопця було повне занурення. Момент, коли перестаєш усвідомлювати себе як окрему одиницю, коли всі твої думки, дії, плани на майбутнє крутяться навколо іншої людини. Навіть без прив’язки до тебе, там взагалі тебе немає. Там тільки якийсь автономний організм, який чомусь став центром твого всесвіту. Навіть думка про це звучиала абсурдно, адже на першому місці у будь-якої людини завжди має бути вона сама. Інакше це історія про поклоніння, залежності та іншу нездорову нісенітницю, що руйнує людське «Я» вщент.

Макс боявся цього так, як бояться люди, у яких у роді гуляють невиліковні болячки, що передаються поколінням. Він боявся, бо був у зоні ризику.

 

— Окей, хлопці та дівчата, уже пізно, — Сашко підняв ліву руку на рівень очей, кілька секунд тупо витріщаючись на голе зап’ястя. Годинник хлопець ніколи не носив, тож звичка була досить безглузда. — Завтра пропоную добити номер про середньовіччя, давайте допоможемо Владу і закінчимо з цим, бо я заїбався.

 

— Ти заїбався? — Наташа злізла зі столу і обійшла аудиторію вкрай нелогічною траєкторією. Можливо, сенс був у тому, щоб взбісити цим Жукова, принаймні, Сані так здалося. — Ти придумав це лайно, хлопче, не смій скаржитися.

 

— Але ідея ж пиздата, — Мітяєв знизав плечима так, ніби не має жодного відношення до рівня навантажень. — Це факт. М…— Сашко відкрив рота, ніби намагаючись щось сказати, але ці потуги помітив тільки Влад.

 

«Тільки не кажи, що мені доведеться тебе ще й підштовхувати до вибачень. Їбись у рот, я тобі не Гузєєва», — Влад зиркнув на друга, висловлюючи поглядом усі невисловлені слова та висловлювання.

 

«Сперечаємося, він тільки що подумав, що не наймався працювати свахою?» — Мітяєв поставив брови будиночком, намагаючись другові натякнути, що збирається силами.

 

«Бляха, поки ти там чохли свої збереш, він додому встигне дійти. Хоча мені взагалі без різниці, помиритеся ви чи ні, аби ти не скиглив потім», — очкарик виставив руки перед собою і хмикнув, мовляв, розмова закінчена.

 

«Ну і йди в пизду. Як для людини, яка місяць тому пропонувала мені зустрічатися, ти надто байдужий. Ось тобі і кохання, все зрозуміло», — Саша хотів пожартувати, але швидко зрозумів, що сам себе ріже по живому, розмірковуючи про це. Для деяких тем існує поняття «надто рано для жартів», їхня дружба— одна з них.

 

— Максиме, — гукнув Мітяєв. Калимов обернувся на звук і кивнув. — На пару хвилин.

 

Максимові не треба було пояснювати, що розмова вимагала приватності, а тому просто завис біля однієї з парт, безцільно перериваючи свій рюкзак. Студенти швидко зникали з аудиторії, останнім вийшов Жуков, жестом показуючи, що залишиться чекати внизу.

 

«Ні, безумовно, дуже сміливий хід з мого боку і таке інше, але що тепер? — Саша дерев’яно і досить незграбно підійшов ближче до Калимова, тепер їх розділяла тільки стільниця. Ну і котел гівна, який Мітяєв встиг за пару тижнів вилити чотирикурснику на голову. — Типу, не пригадаю в підручнику з етики ні слова про те, як вибачитися перед хлопцем, який тобі подобається. За те, що поводився так, ніби він тобі не подобається. Так, ніби ти його ненавидиш, якщо бути точнішим. Ось вам і «школа вчить поведінці у соціумі». Хуйня собача».

 

— Дякую, що не послухався мене вчора і таки прийшов, — Саня завжди умів вибачатися, але зараз слова чомусь застрягли в горлі і ледве досягали язика.

 

— Дякую, що виконав свою частину «договору» і відмазав нас сьогодні перед економічкою, — після пар та сама невловима кураторка допитувала Мітяєва про те, чи всі студенти справно працюють на благо університету, і особисто своєю рукою відзначала прогули. Така самодіяльність під майже тюремним наглядом.

 

— Я зробив це не щоб… — Саня замахав руками, ніби намагаючись стерти сказане Максимом з лиця землі.

 

«Чорт, він взагалі не так усе зрозумів», — думка про те, що і ця розмова може закінчитися для хлопців розбірками, доводила Мітяєва до ручки. Він і так вже майже зорав рівний шар ґрунту під ногами своєї совісті, корячи себе за запальність.

 

— Я в курсі, — Макс майже розчулився, дивлячись на те, як хлопець смішно кривиться, намагаючись підібрати слова. — Все одно дякую, що допомагаєш.

 

— Ти не заради себе це робиш, не тобі й «дякую» говорити.

 

— Жуков може менше балакати своїм язиком? — злості в голосі не було, лише цікавість. — Гірше баби базарної, чесне слово.

 

— Він просто мозок мені вставити намагався.

 

«Дякую, що не член», — звучало так собі, але Макс все одно посміхнувся. Спілкуватися з Сашком без претензій було дуже ностальгічно, руки так і свербіли від бажання обійняти хлопця за талію.

 

— Чому ти взагалі так за них впрягаєшся? — Мітяєв притулився стегном до парти, приймаючи більш розслаблену позу.

 

— У них складні ситуації в сім’ях, — Калимов знизав плечима. — А мені не важко допомогти, вони добрі хлопці.

 

«Він святий. Ні, правда, йому «не важко допомогти»? Та це звучить просто абсурдно! Щодня до самого вечора залишатися в університеті і займатися хернею, слухаючи мої причіпки? І не те щоб він був частим гостем на навчанні. На мою думку, Макс за два тижні перевищив ліміт відвідування на весь рік», — Саша задумався, як Максима взагалі призначили старостою з такою кількістю перепусток.

 

— Якщо чесно, для мене це все ще не звучить як вагома причина, — посмішка Сані була безпосередньою, майже дитячою.

 

— О, боже, — Калимов усміхнувся. — Іноді забуваю, що ти — рептилоїд і не бачиш причинно-наслідкові зв’язки вчинків простих смертних.

 

— Звучить як комплімент.

 

— Це він і є.

 

Сашко зловив себе на думці, що спілкуватися з Максимом було страшно легко, але при цьому зовсім не так, як із Владом. Жуков знав друга дуже близько і з різних боків, так що їхнє спілкування в якийсь момент почало бути схожим на читання думок чи ментальний зв’язок. Це було круто, але не те, щоб вражало, не через стільки років. З Максом все інакше: він не знав напевно, але розумів. Такі речі не приходять раптово, Калимов точно витратив час, щоб відстежити логічні ланцюжки та уривки мотивів. Щоб мати можливість говорити з Мітяєвим однією мовою та розуміти його. У моменті усвідомлення цього здалося Сані магією.

 

— Я був уїбаном останнім часом, — «або навіть все життя». — Це було нечесно. Прости мене, — Сашко сказав це на одному подиху, але чітко промовляючи слова, щоб це не здавалося вибаченням з розряду «на від’їбись».

 

«Нечесно так на мене дивитися зараз, ось що», — від такої щирості коротило мозок, збивался подих і зупинялося серцебиття. Максимові хотілося наплювати на всі свої принципи, гордість і здоровий глузд просто щоб знову опинитися до Мітяєва ближче, ніж можуть бути знайомі або навіть приятелі. Йому хотілося бути там, за межею, де від збудження зводить живіт і підкошуються коліна. Але, як кажуть, і хочеться, і колеться. Кололося поки що набагато більше, тільки це й тримало хлопця на волосині від дій, про які шкодувати починають зазвичай уже в процесі.

 

— Я не ображаюсь, все гаразд.

 

Повисла тиша.

Питання начебто вирішене, можна було посміхнутися, посміятися, потиснути один одному руки і розійтися по хатах. Але щось утримувало хлопців на місці, немов міцний дріт навколо щиколоток і зап’ясть.

Сашко ковтнув раз, другий, намагаючись відвадити настирливу закладеність вух, як під час зльоту. Десь на периферії майнула думка про те, що Жуков все ще чекає на нього внизу, і треба поспішити. Поспішити-поспішити-поспішити-поспішити… Потиснути руки?

Мітяєв простяг руку рубом, намагаючись усміхнутися, але обличчя все ще тримало якийсь незрозумілий вираз, від якого Максу хотілося смикнутися, як від удару струмом. Повітря буквально пахло напругою, Калимов готовий був посперечатися, що тепер він дізнається про цей аромат де завгодно. Воно пахло підсихаючими акриловими фарбами, кавою та корицею. Від Сані вічно пахло чимось солодким, ніби він перед виходом із дому стрибав у чан із кондитерськими спеціями. Нотка мускатного горіха кружляла голову.

Максим простягнув долоню у відповідь, не в змозі навіть упоратися зі своєю мімікою: брови зійшлися на переніссі, губи стиснулися в тонку смужку. Начебто це могло вберегти його від необачно сказаних слів чи дурних вчинків.

 

«Так собі амулет від ідіотизму, якщо чесно», — прослизнула дурна думка, щоб хоч якось розбавити тишу, що дзвеніла у свідомості, поки весь організм Максима завмер в очікуванні дотику. Не такого, як хотілося б, але все ж таки…

Якби Калимов менше загострював увагу на власній поведінці, то давно б почув, як Саня з уявним тріском зламав останні кайдани здорового глузду. Макс помітив би, як хлопець, не блимаючи, дивиться на його губи з майже тваринним інтересом. Наче хоче не просто поцілувати і навіть не просто трахнути — з’їсти, зжерти, не залишивши жодного доказу.

Це те, про що казав Стас колись. Іноді Сашко поводився, як тварина, діяв на інстинктах і спирався на власні бажання. Для такого недовірливого персонажа подібна поведінка була не те що нетиповою — майже неможливою. Надто важко було відключити тривожний писк у голові, перестати розмірковувати про погані розклади та теоретичні ризики. Але винятки з правил все ж таки іноді траплялися, коли хлопця перло від іншої людини так сильно, що не було сил чинити опір.

Як зараз.

 

*¹ STWO — Haunted

*² «Неоновий Демон»

*Пошлая Молли — Спать с тобой 

 

Дотик. Сашко мазнув пальцями по шкірі, так і не потиснувши простягнуту йому руку. Ця театральщина виглядала такою дурістю, не хотілося витрачати безцінний час на формальний прояв доброзичливості. Рука рухалася далі, минаючи зап’ястя. Максим ніби в уповільненій зйомці спостерігав, як пальці обхопили його передпліччя трохи нижче ліктя, він трохи здригнувся, Саня помітив і смикнув куточками губ. Це було так приємно, як і відчуття прискореного серцебиття під блідою шкірою, прикрашеною блакитними венами. Мітяєв років із чотирнадцяти усцикався від гарних рук, і Макс у цьому плані був просто знахідкою. Як і в будь-яких інших планах, якщо чесно. Хлопець здавався тим постійним, яке завжди виглядає добре і до місця.

 

«Досить цікаве спостереження. Зовсім не закохане. Зовсім», — їдкий писк підсвідомості спробував звернути на себе увагу, але Сашко не став слухати. Він був зайнятий, йому до смерті хотілося змусити ці блядські прекрасні губи стати ще прекрасніше, зацілувавши їх до стану свіжороздертої рани. Пальці обхопили передпліччя міцніше, Сашко смикнув Максима на себе, перегинаючись через стільницю. Благо, зріст обох хлопців дозволяв це без особливих зусиль: Калимов нахилився теж, відстань між ними стрімко скорочувалася.

 

Безпорадність — те, що відчував Макс, не в змозі навіть зробити спробу опору. Він хотів цього. Можливо, він думав про це з того самого моменту, як поцілував Мітяєва востаннє. Можливо, він готовий був загнати свою гордість у комору ненадовго, поки весь вільний простір у голові займає єдина мить, де їхні роти стикаються.

 

Стеля зі підлогою помінялися місцями і весь світ звузився до однієї крихітної точки, в якій є тільки м’які губи і присмак кави на язику. Сашко пив латте нещодавно, поки всі розглядали змонтоване для танцю відео. Він сидів, уткнувшись у зошит із якимись помітками і виглядав настільки втраченим, що ставало дуже цікаво, про що він міркував. Напевно, Макс би здивувався, дізнавшись, що череп Мітяєва ось-ось розколеться від гріховних сцен за його участю, бо думав Саня про це останні пару тижнів, буквально на репіті.

 

І все ж таки приємно було усвідомлювати, що порочні, гарячі образи в голові не поступалися реальності. Коли їхні язики зустрілися, Саня мало не застогнав від насолоди, ніби цей орган був головним скупченням нервових закінчень у тілі. Хлопець поглибив поцілунок, поки рука мимоволі поповзла вгору по передпліччю Макса і зрештою опинилась на плечі. Тканина толстовки під натиском нетерплячих пальців зім’ялася в кулаку, Максимові відчайдушно захотілося, щоб Сашко стиснув і щось стратегічніше, ніж плече. Але натомість він відсторонився, з цмокаючим звуком розриваючи поцілунок.

 

«Тільки не кажіть, що він зараз пошле мене нахуй, — Мітяєв намагався думати про таку перспективу, як про кумедний жарт, але сміятися все одно не хотілося. Мабуть, навіть усміхатися. Погляд бігав від сірих розкосих очей до ще вологих губ. Вони виглядали настільки привабливо, що мозок легко малював їх обідком навколо Саніного члена, наприклад. — До якого, блять, прикладу? Моїй зіпсованості? Моїй схибленості? Чи недотраха, може?»

 

— Парта тисне, — голос осіп, Калимов говорив майже пошепки, ледве рухаючи тяжким язиком. Без перспективи засунути його Саші в горлянку глибше, той навідріз відмовлявся функціонувати.

 

Мітяєв опустив погляд нижче, де стільниця впивалася хлопцю в ноги:

 

— Оу. Тоді я можу просто зробити так? — незручність ситуації зашкалювала, Саня несміливо обійшов парту і зупинився біля Максима. Їх поділяло максимум півметра, аромат туалетної води ставав сильнішим, змушуючи Мітяєва вдихнути глибше. — Так краще?

 

Калимов не став відповідати, присунувся і закопався рукою в неслухняні вихори, знову приникаючи до поцілунку. Це було неможливо. Це — буквально найкраще, що відбувалося з Максимом за останній місяць, і він не хотів навіть миттю слухати, що ніс його здоровий глузд.

 

«Ну може хоча б один раз весь світ просто почекати? — Макс узяв Мітяєва за талію, впиваючись нігтями в бік. — Я в курсі, що це ніяк не вирішує питань між нами, що це лише хвилинне помутніння розуму. Але я хочу цілувати хлопця, в якого закоханий і не відчувати при цьому почуття провини перед своєю ж гідністю».

 

Боязкість, що тривала не більше хвилини, розчинилася в Саші, відкриваючи Максиму нові горизонти його нахабства і похоті. Допитливі рученята задерли край кольорового худі і пробралися під одяг, ковзаючи по спині. Калимов рвано видихнув: долоні були незвично гарячими і створювали ідеальний контраст із температурою його тіла. Ідеальний. І-де-аль-ний. Це слово Максу хотілося шепотіти прямо Мітяєву в губи, коли хлопець вкотре подряпнув спину, провів униз і стиснув його дупу. У штанях ставало тісніше, збудження обплітало хлопця невагомою павутинкою, поширюючись від паху в різні боки. Калимов мимоволі потерся об стегно, демонструючи Саші ерекцію. На цьому моменті в голові другокурсника на кахельну підлогу з гучною луною впав останній гвинтик, що стримував його в рамках розумного.

 

— Сука, як мені цього не вистачало, — мимоволі вирвалося з Мітяєва, поки губи плавно перекочували на шию. Максим здавлено охнув, не очікуючи, що навіть чужий голос може бути відмінним стимулятором для стояка, а вже від плавних рухів язика і зовсім хотілося заскулити. — Розстебни ширинку.

 

— …Чого? — Калимов навіть не відразу зрозумів, що Мітяєв звертається до нього.

 

— Розстебни свої срані джинси, — від нетерпіння і хвилювання голос тремтів, але це анітрохи не зменшувало переконливості. Мабуть, вся справа в міцній хватці на члені крізь щільний денім, що робила Макса абсолютно безвольним. Насилу керуючи кінцівками, хлопець потягнувся до ширинки, поки Саня штовхав його до дверей.

 

— Ти ж не збираєшся?.. — змокла потилиця торкнулася покритого фарбою дерева.

 

— Взагалі збираюся, — запевнив Саша, опускаючись на коліна. Прибиральниці халтурили на роботі, якщо судити за шаром пилу на підлозі, але Мітяєв був не в тому стані, щоб обурюватися.

 

— Аудиторія відкрита, — млявий опір був настільки несерйозним, що й сам Максим мимоволі посміхнувся. Розголос — останнє, що його турбувало в цей момент.

 

— Мені насрати, — зоровий контакт вибив у Калимова останні крихітки ґрунту під ногами. Заскленілий погляд з-під опущених вій був таким блядським, що член у штанах мимоволі смикнувся від нової хвилі збудження. — Я хочу відчути твій смак. Хочу твій член. Зараз же, блять.

 

— Блять, — видихнув Максим, від цього шепоту у Мітяєва пробігли мурашки по потилиці, він акуратно стягнув джинси й нижню білизну Калимова до колін, продовжуючи зачаровувати своїми щенячими очима. — У нас мало часу.

 

— Багато й не знадобиться, — крива усмішка зникла з обличчя так само швидко, як і з’явилася. Хлопець розмашисто провів розслабленим язиком вздовж довжини, з гордістю помічаючи, що яйця напружилися від задоволення. Дихання Макса моментально збилося, а варто було лише повільно провести шорстким кінчиком по крайній плоті, хлопець затис рота долонею, щоб не шуміти. Від гострого, пронизливого кайфу підтискалися пальці ніг, а вільна рука закопалася в поплутані каштанові патли.

 

— Правильно, тримайся міцніше, — легкий смішок колихнув наелектризоване повітря, лоскочучи пульсуючий в сантиметрі від губ член. Калимов натиснув на потилицю владним жестом, і Саня піддався, не відчуваючи жодної краплі сорому чи сумнівів. За останній місяць у його думках не було й години перерви від нескінченної їблі на репіті. У цій самій аудиторії, як зараз, у туалеті, на маті у спортзалі. Подумки він розклав Макса вже на всіх доступних горизонтальних поверхнях, притискав до вертикальних і, добравшись до реальності, майже пищав від радості. Це була потрібно. Це було пиздато.

 

М’яко, майже цнотливо (наскільки подібне можливо в контексті) Саша поцілував голівку, злизав мастило, відчуваючи солонуватий терпкий присмак.

 

— С-с… Саше, — майже прохання. Мітяєв з почуттям насадився ротом на член, ігноруючи блювотний рефлекс. — Ох… блять, блять, Саше…

 

Мітяєв втягнув почервонілі щоки, закінчуючи з телячими ніжностями та прискорюючи темп. У них справді було мало часу, і від цього рівень заведеності лише зростав. На периферії періодично з’являлася думка, що варто поквапитися, адже зовсім скоро Жуков не витримає і прийде перевірити, як вони тут. Чи Саша саме цього й хотів?

 

Мокро та дуже гаряче. Крапля предеякулянта зібралася в чутливій виїмці, і Мітяєв із задоволенням злизав її, пестячи уретру. Максим відкинув голову назад, голосно ударяючись об двері потилицею.

 

— Бо-о-оже, зроби так ще раз, — хлопець вчепився міцніше в напрочуд м’яке волосся, щоб штовхнутися глибше в палкий полон рота.

 

Сашко був народжений, щоб смоктати. Це миготіло в кожному жесті та виразі обличчя, це наближало до оргазму навіть швидше, ніж сам мінет. Адже що може бути краще, ніж бачити, наскільки людині приємно робити тобі приємно?

Почавши допомагати собі рукою, Сашко прискорився, концентруючи всі свої сили на найчутливіших точках. Припавши до вуздечки губами, хлопець стиснув пальці сильніше, рухаючи зап’ястям ніби по спіралі, як коли намагаєшся відкрити пляшку мінералки.

 

— Ахкх… — Максим подавився повітрям, ноги характерно затремтіли, без опори у вигляді дверей він, напевно, уже впав би на підлогу. Губи відірвалися від члена з відчайдушним цмокаючим звуком, Саня задоволено посміхнувся, заглядаючи чотирикурснику в очі.

 

— Ти дуже гарний, — голос голос охрип до рівня півшепоту, і Мітяєв навіть не був певен, навіщо взагалі заговорив. На секунду їхні погляди зустрілися, і обличчю стало так гаряче, що щоки майже палило. Обсмикнувши себе, Саня знову зайняв рота, нарощуючи амплітуду рухів. Язик спритно бігав навколо уретри, поки губи жадібно обхопили голівку, створюючи якусь подобу вакууму. Це було надто. Правду кажучи, на мить Калимова тупо вирвало з реальності від надлишку почуттів. Він здавлено замичав, насилу не переходячи на рик. Весь організм ніби готувався до неминучого вибуху.

 

— Це так… блять, як я люблю т… мгхм… блять… — Максим намагався замовчати, але слова все одно вирвалися, ніби глузуючи з хлопця. Мітяєв заплющив очі і придушив бажання заткнути собі вуха. — Бо-о-оже, я люблю… твоє волосся. Пиздець, як сильно.

 

М’язи живота напружуючись, Макс смикнувся раз, другий, штовхаючись в розслаблене горло, перебуваючи на межі, але все ж таки не перетинаючи її.

 

Стриманий стукіт у двері запустив незворотну реакцію.

 

Калимов витріщив очі і міцно затиснув собі рота, прикусивши серце долоні. Він зрозумів, що відбувається, але зупинитись не міг. Не тоді, коли до оргазму залишалися лічені ривки. Не тоді, коли Сашко і сам, не витримавши, стиснув вільною рукою свій член крізь джинси.

 

— Саню? — голос за дверима був невпевненим. Крізь добротну, стару деревину чути лише залишкові звуки метушні, очкарик пом’явся, а потім відійшов на пару метрів, запідозривши недобре. Жуков просто побоявся, що друзі влаштують бої без правил, залишившись наодинці, і через двадцять хвилин все ж таки зважився перевірити хлопців. Чи то шосте почуття, чи загальне уявлення про аморальність Мітяєва не дозволило Владу зробити останній ривок і відкрити двері. Що було дуже розсудливо, треба сказати, враховуючи виставу за стіною. Так, він безперечно не хотів стати її глядачем.

 

Максим сіпнувся востаннє, виплескуючись, тремтячи всім тілом від слабкості. Мітяєв продовжував рухатися, але вже повільніше, відчуваючи, як член обм’якшує у роті. По тілу розлилося солодке, в’язке тепло: хлопець настільки завівся, що навіть пару рухів крізь тканину джинс було достатньо, щоб кінчити.

 

— Блять, — видихнув Макс, спостерігаючи за каштановою маківкою. Мітяєв притулився змоклим чолом до голої стегна, покритого наймилішим пухом. Шуму в коридорі не було чути, але на краю свідомості бовталася думка, що за дверима їх чекає Влад. — Там…

 

— Жуков, я пам’ятаю, — Сашко потихеньку вирівнював подих. Губи, ворушачись, лоскотали шкіру. — Три секунди, і я встаю.

 

«От би ще він припинив на мене витріщатися, — Мітяєв майже відчував погляд на собі. Сором прийшов з відстрочкою, забарвлюючи навіть вуха в паршивий червоний відтінок. Вся справа в чортовому підтексті, адже це не був просто мінет. І якщо спочатку Саня не збирався надавати цьому значення, після слів Калимова навряд чи таке б прокотило. — Він практично зізнався мені в коханні. Навіть не «ти мені подобаєшся», бляха, а прям так, від душі, щоб я напевно зрозумів. Блядство, тупо блядство».

 

— Тобі допомогти встати чи типу того? — обережно поцікавився Максим, не наважуючись поворухнутися.

 

Мітяєв запізно зрозумів, що для Макса очікування з голою дупою на холоді було таким собі задоволенням. Саня встав на ноги, поправляючи одяг і п’ятірнею прочісуючи волосся, що стояло дибки. Світ навколо здавався якимсь незвичайним, ніби розфарбованим у зовсім інші кольори. Та й сам Сашко з боку невловимо, але все ж таки змінився.

 

«Заспокоївся чи що?» — Макс задумався, звідки такі дивні асоціації у його голові. Якби хлопець тільки знав, наскільки близьким він був у своєму описі. Після кількох тижнів нескінченної мисленої їблі, отримати розрядку в реальності було подібно до глека з водою в пустелі. Сашко, рівномірно підрум’янившись, виглядав чарівно і напрочуд свіжо. Хотілося торкнутися його знову, щоб увібрати в себе хоч дещицю цієї ​​енергії.

 

— Хочу поцілувати тебе, — випалив Калимов раніше, ніж слова пройшли суворий контроль цензури та адекватності.

 

— Можливо, я теж цього хочу, — Саша знову втиснув хлопця у двері, Макс приклався спиною досить відчутно, щоб у коридорі почувся гуркіт. Було боляче, але це вже не мало жодного значення.

 

***

 

— У тебе кінча на підборідді, — це було перше, що видав Влад, побачивши друга. Той виглядав потягано — не більше і не менше, і Жукову важко було зрозуміти, що саме він від цього факту відчуває.

 

— О, спасибулі, — Саня провів тильною стороною руки по обличчю, стираючи мокру плямку. Він вийшов із аудиторії сам, щільно прикриваючи за собою двері, наче хоч хтось із присутніх не здогадався, що й з ким тут відбувалося.

 

«Цвіте та пахне, бляха. Їбуча червоненька квіточка, ви тільки подивіться», — Влад не зміг зберегти нейтральний вираз обличчя і гидливо скривився. Носогубні складки стали чіткішими, губи карикатурно розтяглися, куточки рота опустилися вниз.

 

— До-о-обре, чого встав, — Саня легенько штовхнув друга в бік, підпихаючи його до виходу на сходи. Потрібно було якнайшвидше забратися, щоб не довелося йти півдороги до будинку з Калимовим під ручку. — Я хотів піти до зали, але зараз згадав, що нам ще треба обговорити ідеї щодо нашого спеціального номера…

 

«Він зараз, типу, під дурника косить? Навіть це не прокоментує? — світлі брови поповзли вгору від подиву. Раніше Мітяєв не був таким закритим. Ніколи. А зараз, хоч і не дуже старанно, але все ж таки намагався приховати їхню метушню з Калимовим? Думка неприємно кольнула десь усередині, Влад скривився ще дужче. — Ні, справа ясна, мене це взагалі їбати не повинно. Але бляха».

 

Хлопці благополучно вийшли за межі універу, дійшли до будинку Сані і навіть з’їли пару чудових тарілочок супу… А гра «жодних серйозних розмов» тривала. Сашко старанно мовчав про «факультативні заняття», Влад марно боровся зі своєю цікавістю.

 

— Я тут думав щодо нашого секретного гей-номера, — незабаром після вечері, перебазувавшись до спальні, Мітяєв відкрив блокнот із позначками, сподіваючись плідно провести вечір. Енергія, що розривала його зсередини, зникла ненадовго, в голові панувала приємна порожнеча і спокій. — Не впевнений, що я готовий до якогось жесткача. Типу, всі і так знають, що я — педик, негатив не допоможе зробити асоціації зі мною приємнішим.

 

«Та невже? Щось не дуже тебе цікавили чужі асоціації, поки ти відсмоктував моєму корешу прямо в кабінеті. З відчиненими дверима, БЛЯХА. Тобі б медаль за лицемірство вручити», — Жуков повільно видихнув, благаючи себе не ляпати язиком зайвого.

 

— Хей, чого мовчиш? — Саша скривджено зиркнув на друга. Той вів якусь німу боротьбу сам із собою, якщо судити з виразу обличчя. — Ну й сьорбало, ти б бачив себе.

 

«Ах, сьорбало? Бачить бог, я намагався себе утримати від цієї розмови, але він перший почав».

 

— Я думав, ви попиздились чи типу того, — почав Жуков здалеку. — Тому пішов за тобою.

 

— Як бачиш, ні, — Саня знизав плечима. Могло б здатися, що тема взагалі його не хвилює, якби не дивовижна для хлопця вкрадливість. Саме лаконічність у відповідях зазвичай палила Мітяєва найбільше, тому що у звичайному житті він говорив так багато, що мляли вуха.

 

— Не попиздилися, — підтвердив очкарик кивком. — Поїбалися хіба що в універі серед білого дня. Але це так, дрібниці.

 

«О як, одразу з козирів зайшов, — Саша округлив очі і посміхнувся. — Ось це мене за секс ще не мурижили».

 

— Шість вечора. Ні разу не білий день, навіть преподи майже всі зйобують раніше.

 

— Хто завгодно міг зайти, — припечатав Влад.

 

— Хто? Учні розійшлися, викладачі теж. Вахтерка знає, що тут збори, і ми маємо ключ, — фрази були вивірені до зубного скрегота.

 

«Тобто він продумав це заздалегідь?!»

 

— А я?

 

— А що ти? — на обличчі окреслилося нерозуміння, брови смикнулися вгору.

 

— Я міг зайти.

 

— Не зайшов же, — об таку залізну аргументацію хотілося битися головою до черепно-мозкової травми. — Та навіть якби зайшов, що б сталося?

 

Тільки промовивши слова вголос, Сашко зрозумів, що це справді було так: наявність Жукова в рівнянні ніяк не впливала на кінцеву відповідь. Мітяєв не збирався нікого провокувати, йому взагалі було начхати на наслідки: і на теоретичних людей, і на цілком конкретного Влада. Тому що справа взагалі була не в ньому, не в його почуттях чи їх відсутності. Його взагалі не було в цій історії, був лише Саня та Макс. Від цього раптового відкриття Митяєву стало дуже жарко, хлопець витріщився на Жукова, моментально червоніючи.

 

— Ти гониш, — найчистіший похуїзм вибивав грунт з-під ніг, адже коли Мітяєв настільки був упевнений у своїй правоті, переконати його було неможливо. — Чим ти взагалі думав у цей момент, блін? Хто завгодно міг зайти, спалити і розпиздіти всьому універу. Тебе тільки перестали пиздити, не забув?

 

— Слухай, ну, а чим ти думав, коли їбав Тусю на вписці в мене за спиною? Через кілька годин після того, як я до тебе безуспішно домагався, — Саня хотів витримати пафосну паузу, але швидко здався і заржав, дивлячись на шоковану фізіономію друга. Мітяєв планував притримати цей факт для якоїсь серйознішої сварки, але доречнішого моменту, можливо, він навряд чи б дочекався. — Ти правда думав, що я не помічу? Ми втрьох у квартирі ночували, а вранці у неї всі стегна у засосах були. А ти взагалі спав голий. Я вже мовчу про гігантський синець у тебе на пузі. Просто шоу «здохни або помри», я в захваті.

 

— Це… — мозок Влада закоротило, перед очима сплив синій екран з написом «error». — Взагалі не має жодного відношення до твоєї безмозкості.

 

— Це має відношення до того, що не тобі вчити мене тримати своє особисте життя в таємниці, горе-конспіраторе, — Мітяєв скомкав листок, що валявся поруч, і кинув його в Жукова, зловтішно скелячись. Влад спіймав грудку на півдорозі і жбурнув папірець назад, цілячись точно в обличчя. — Все, зав’язуй зі своїм «МОЗ попереджає», нам ще вигадувати геніальний лгбт-перформанс і самостійно втілювати його в життя в найкоротші терміни. Я ось що подумав…

 

Примітка автора: взагалі-то в мене є телеграм-канал і навіть тікток. Типу м’яко натякаю, розумієте)

https://t.me/pidorosvity

*Tom Odell — Another Love

 

Коли задаєшся питанням «як до цього дійшло», завжди йди до витоків. Не копайся в самому кінці шляху, де купою мотлоху на землі лежить тисяча і одна подія. Іди на початок, бо там найчастіше все легко та однозначно. Однорядково навіть, відповідь на всі питання вміститься буквально в одну фразу, якщо не розбазарюватися на хитромудрі обороти. З самого дитинства я спочатку знаходив першопричину, а потім вже їбався з наслідками. Дивна річ: коли відповідаєш на запитання «чому», багато проблем відпадають самі собою.

 

У реаліях постсовкового простору, на жаль, все ще не стало звичкою копатися в дитинстві. Люди в принципі копатися в собі не звикли, від того й покоління емоційних калік із величезним списком зайобів. Типу, нам соромно розбиратися зі своєю менталкою. Ну звичайно, зате в п’ятдесят сидіти на дупі рівно біля розбитого корита нікому не соромно. Принаймні не доводиться миритися з усвідомленням, що ми так чи інакше були поранені. І більшу частину з цих ран завдали нам найближчі люди.

 

Взагалі я вивчав це питання. Уникнути дитячих травм практично неможливо. Навіть не у вихованні справа, на нас з самого дитинства впливає дуже багато чинників, за всіма не встежити, та й для чого? Якби всіх нас вирощували під куполом, як в інкубаторі, ситуація могла б стати тільки в корені гіршою. Тут той же принцип, що і з вітрянкою: краще перехворіти в садочку, ніж років у тридцять, коли переноситься хвороба максимально лайново. У цьому комусь з нас пощастило, ми встигли набити шишки ще в дитинстві та засвоїли уроки. Є тільки один мінус: деякі подряпини не гояться, вони запалюються і починають гноїтися. Хто замовляв сепсис?

 

Іноді травма не залишається на підкірці як досвід, а сама стає проблемою. Найчастіше це відбувається саме через небажання копатися у своїх мізках. Часом достатньо секунди, щоб відстежити негативні реакції на щось. Що ти відчуваєш, до якої емоції це найближче: страх, гнів, заздрість, образа? Згадай, у яких ситуаціях ти відчував таке? Чи є схожість у цих історій, які вони?

Найімовірніше, спільні риси і виявляться тим самим слабким місцем у твоїй броні, за яким стоїть якийсь страх чи комплекс. А за ним уже й травма. Розкинувши мізками, ти напевно натрапиш на крихітний спогад про те, коли тобі було так само неприємно вперше. Та навіть якщо ні — це вже не важливо, адже ти знайшов першопричину свого болю — те, що руйнує по міліметрі з кожною новою сутичкою з реальністю. Головне: рану знайдено, і тепер можна прикласти до неї подорожника, але це вже зовсім інша історія.

 

Кохання як поняття тривалий час існувало в моїй голові виключно у зв’язку зі словом «родина». З однолітками конект особливо не в’язався, я завжди був ізгоєм. Можливо, мене задирали через бідність, а може, річ саме в мені: не пригадую за собою підвищену балакучість у дитинстві. У будь-якому разі, причини в сукупності не грали мені на руку. Я рано усвідомив, що таке класова нерівність, у садочку часто сміялися з мене через відсутність гарного одягу і пиздатих іграшок. Це зараз батько робить вініри всім багатіям нашого міста, а мама заколює філерами обличчя інста-ляльок до стану ідеалу. Але коли мені було років п’ять, вони були просто студентами на передостанньому курсі медичного та ледве зводили кінці з кінцями. Тато працював ночами, мама за гроші писала курсові. А ще був я — баласт, який потребував підвищеної уваги, часу та грошових вкладень.

Теоретично моє дитинство в принципі не мало сприяти роздумам, але така вже я людина.

Я завжди думав.

Я вважав себе проблемою.

Мабуть, саме цей факт і є початком моєї історії. Мені чомусь здавалося, що я тягар для батьків, це плодило кумедні страхи і дивні думки в моїй голові. Варто було накосячити, одразу думав, що ця провина стане останньою, і вони негайно викажуть мені, як сильно я псую їм життя.

Я вирішив, що кохання не буває безпричинним, що його обов’язково потрібно заслуговувати. Потрібно відповідати очікуванням, і я дуже старався, щоб мати з татом не мала причин сумніватися в мені. У коханні до мене.

 

Із Владом було так само. Він став моїм першим і, правду кажучи, єдиним другом, це означало для мене дуже багато. Та й зараз означає, чого там. Він — мій скарб. Напевно, мої слова важко зрозуміти тим, у кого не було настільки тісного не романтичного зв’язку. Це схоже на стосунки між братами, навіть двійнятами, такі ж непохитні та ірраціональні. Ми можемо домовляти фрази один за одного, іноді мені здається, що він читає мої думки, що ми взагалі один організм. Іноді мені здається, що він не почує мене, навіть якщо я закричу на всю горлянку. Це відчуття страшенно складно описати, але воно безперечно завжди було для мене трішки більшим, ніж просто дружбою.

 

Коли ми почали спілкуватися, я вже мав певний конструкт, на якому тримався світ. У ньому власне кохання було константою, і як би Влад не змінювався, в голові все залишалося стабільним. У мій бік за аналогією так ніколи не працювало: мене не полюблять у відповідь безпідставно, якщо я не докладу зусиль. Саме тому Жуков дружив нормально, без перегинів і зайвих старань, а я порався з нашими стосунками, як із писаною торбою, навіть коли він поводився як лайно. Якби я не був таким ідіотом, дружба скінчилася б ще класі в сьомому, але я — вбивчо впертий чувак. Власне, саме так моє життя в один момент і перетворилося на нескінченну оду про нерозділене кохання.

 

Чотирнадцять років. У кого немає історії про драму у чотирнадцять років, так? Але моя тривала і в п’ятнадцять, і в шістнадцять, і навіть у сімнадцять років, з кожним роком ставало тільки гірше. Те, що було спочатку дружбою та сильною прихильністю, перетворилося на петлю навколо шиї. Я багато плакав, буквально щовечора, коли ми з предками нарешті розбредалися після вечері. Я чекав на цей момент, як особливого ритуалу, як молитви перед сном біля крихітної ікони на стіні. Сідав на ліжко і втискав подушку в обличчя, щоб не видати зайвих звуків. І ридав так гірко, що не міг зупинитися. Ця хуйня вбивала мене.

Ми в той час погано з Владом ладнали, напевно, його теж щось турбувало, але він ні про що не розповідав. А потім дізнався про мої почуття. І все остаточно пішло по пизді.

Я не збирався зізнаватись, не вважав за потрібне, не обнадіювався мріями про взаємність. Тихенько собі страждав ночами в надії, що це колись закінчиться, а вдень поводився, як ні в чому не бувало. Я зберігав ілюзію, бо крім неї в якийсь момент нічого й не залишилося. Просто картонка.

Він усе зіпсував. Відкрив їбаний ящик пандори, зірвав мою карикатурну маску з кольорового паперу і дізнався про те, що йому взагалі не призначалося. Так я думав тоді, ридаючи в голос, не соромлячись і затикаючись тільки на поспати. Батьки були в культурному шоці, м’яко кажучи, але не сварили, тільки заходили до кімнати для моральної підтримки:

 

«У це складно повірити, але стане краще. Не за годину і не завтра, звичайно, але обов’язково стане, — не знаю, який у батька був вираз обличчя, я накрився ковдрою з головою. — Ти можеш кричати і плакати, розгромити щось, якщо хочеш, це нормально, не переживай через нас. Але одного разу це — чим би воно не було — відпустить. Не роби дурниць, щоби побачити, як це буде».

 

«Тонкий» натяк на суїцид не зачепив, тоді в мене не було сил навіть для душа, самогубство теж навряд чи подужав би. Я прокручував татові слова в голові, як мантру, доки не почав вірити в це, доки це не стало дійсністю.

Далі все було менш драматично. Жуков не писав і не дзвонив, а ще знайшов абсолютно уїбанську, просту, як п’ять копійок, бабу. Я дивився на їхні фотки в соцмережах, сердився і бісився, але не плакав, і це вже можна було назвати прогресом. Наприкінці літа на мене чекав мій перший роман. Веселе підорське життя відкрилося мені подібно до Нарнії, а потім безладні статеві зв’язки допомогли остаточно стати на ноги. Звичайно, не миттєво, але я зміг змиритися з розбитим серцем і жити далі, немов у моїх грудях є щось, крім дрібних уламків. Я думав, що рани самі собою загояться, але згодом вони лише запалилися, перетворюючись на бомбу сповільненої дії.

Те, про що я говорив спочатку: деякі ранки починають гнити без лікування, ось і я почав. Бомба б вибухнула рано чи пізно, те, що жертвою впав Стас — у чистому вигляді щаслива випадковість. Це звучить просто жахливо, я точно не в праві вирішувати, хто вартий кохання, а хто ні. Але я не хотів би заподіяти комусь на зразок Макса такий біль.

.І коли я тільки почав дбати про його почуття?

Майже одразу, насправді. Може, я просто не розпещений увагою, тому легко повівся, а може Калимов справді чарівний. Але мені майже відразу захотілося бути з ним людиною. Не морочити голову, не маніпулювати, не користуватися його очевидним інтересом у мій бік. Він настільки обеззбройливо поводився, що піти на нього з вилами не зміг би жоден розсудливий чувак.

 

Я не пам’ятаю нашої першої зустрічі. Тієї ночі так сильно напився, що Стас після приходу навіть скандал не влаштував: я відключився на килимку біля входу, сенсу кричати не було. У нашу другу повноцінну зустріч мене не залишало дивне почуття, ніби я когось образив. Калимов жартував і сміявся, але паралельно вкидав сумнівні коментарі щодо моєї дірявої пам’яті. Втретє ми зустрілися з ним у чоловічому туалеті. Така романтика, так? Мені тоді здалося, що ми знайомі з Максом вічність. Його руки наче звично торкалися мене, його інтонації заспокоювали. Роздратований і розлючений я дозволив собі розслабитися, поки крижані руки дбайливо погладжували синці. Мені не хотілося думати і шукати каверзу, щоб був привід відсторонитися. Не хотілося відстронятися.

Ми постійно спілкувалися і проводили багато часу разом. Ми цілувалися, і що гріха таїти, навіть торкалися членів одне одного. Напевно, ще тоді варто було змиритися з тим, що це схоже на стосунки, але я просто не міг. Тоді мені довелося б визнати, що мені це все подобається.

 

Знаєте, я не вірив, що буває поганий час для чогось хорошого, доки не закохався у Калимова. Я починав відчувати, а мій світ валився на очах: ​​побиття і булінг, хуй знає чого чекаючий від мене Жуков. Гниюча рана в грудях, яка, очевидно, нікуди не могла подітися. З усіх людей на планеті я найменше підходив для нормальних стосунків, рішення відмовити Максу було усвідомленим. Тому що насправді я вже давним-давно віддав себе комусь іншому, залишивши всередині зяючу дірку. Хіба можна за такого розкладу дати щось у відповідь на чужі почуття?

 

Ну, блять, виявляється, можна. Виявляється, просто неможливо дивитися на об’єкт симпатії здалеку, коли вже знаєш, яка близькість з ним. «Розлучення» з Жуковим було неймовірно болючим, усвідомлення того, що мене не хочуть, довбало по голові кувалдою. Однак на тлі реального розриву з Максом, це здавалося лише соплями у сиропі та підлітковою дурістю. Адже з Владом у нас завжди була дружба, хоч і з домішкою моєї закоханості. А Калимова з самого спочатку я не сприймав як незнайомця чи приятеля, він відразу зайняв особливу нішу в моїй голові і закріпився там намертво.

 

Ось ми й опиняємось у кінцевій точці. Після розставашок зі Стасом я хотів побути на самоті, але дозволив собі інтрижку, яка, чого приховувати, продовжилася закоханістю. Я злякався і відштовхнув людину, яка по-справжньому мені подобається, бо боялася наламати дров. Я піддався огидній спокусі і пустив Жукова набагато далі за межу дружби. Я примудрився стільки всього наробити і проїбатися по всіх напрямках.

Мій мозок розриває під натиском питань і претензій до самого себе, а єдина звивина, що ще працює, наполягає на тому, щоб ізолюватися від усіх і не псувати нікому життя. Моє серце витрахане ублюдськими комплексами, поранено й іншими людьми, і особисто мною. Воно більше не розбите, але все ще не зажило до кінця. І дивлячись на картину перед очима я все ще не впевнений: чи є правильна, красива кінцівка цієї історії?

 

***

— Слухай, може, варто було знайти десь фон пристойніший? — Саня стрибав навколо столу, мов блоха, перекладаючи стоси книг із місця на місце.

 

— Ми вже обговорювали, — вимучене зітхання. Влад уважно глянув у камеру, налаштовуючи фокус. Мітяєв плигав перед об’єктивом, не в змозі впоратися з хвилюванням, чим ускладнював завдання. — Нам потрібно зберегти природність обстановки, у цьому ж увесь сенс.

 

— Ага, — невпевнені інтонації в голосі трохи підбурювали, але Жуков щиро намагався ставитися з розумінням до ситуації.

 

— Ти сам так сказав, пам’ятаєш? І я погодився, — Влад обійшов камеру з непохитною рішучістю. Обхопивши чуже передпліччя долонею, хлопець смикнув Сашка убік, ближче до тієї точки, де в кінцевому рахунку вони обоє стоятимуть. — Або ти припиниш, або замість перформансу ми матимемо акт некрофілії. Мені потрібно налаштувати фокус, стань тут і не відсвічуй.

 

«Не те щоб я не розумію причин його хвилювання, — утихомиривши Саню, Жуков знову повернувся до улюбленої дзеркалки. — Після того інциденту він по можливості не підпускає мене ближче, ніж на півметра. Зараз же заради ідеї наважився на таке».

 

Думаючи над своїм спеціальним номером, Мітяєв перерив пару-трійку-двадцять статей про лгбт-активізм і пов’язане з ним мистецтво. Тут же пішли кілька інтерв’ю Pussy Riot, так, чисто для натхнення, але незабаром Сашко зрозумів, що це трохи не його естетика. Йому не хотілося добитися ефекту бомби, що розірвалася або кидати комусь виклик. З цими думками він почав шукати далі і знайшов перформанс Володимира Кари «Mise à nu». Так народилася скромна ідея для їхнього номера.

 

«У результаті він дійшов висновку, що вінцем нашого творіння має стати поцілунок двох мужиків. З зрозумілих причин ні втягувати лівих людей, ні просити «своїх» ми не могли, тож залишався лише один варіант», — Влад закінчив із налаштуванням, востаннє дивлячись на картинку збоку. Аудиторія в заході сонця виглядала ідеально. Їм страшенно пощастило, що погода була на їхньому боці, як і графік репетицій із розкладом пар. Рівно година до того, як галасливий натовп увірветься в кабінет і зганьбить «задник». Позначки викладача з філософії на дошці, купа навчальної літератури, яку Саня спеціально притягнув із бібліотеки для декору. Справа, на самому краєчку кадру — крихітне серце, намальоване крейдою на вільній частині дошки. Камеру Влад розташував так, щоб вона стала ніби мимовільним глядачем, що зносить четверту стіну. Так у кожного, хто дивитиметься це відео, з’явиться відчуття, що він сам був там.

 

«Це — пиздата ідея, — запевнив сам себе Саша вже вкотре, нервово смикаючи край улюбленого бордового светра. За задумом Жуков повинен буде стягнути його відразу після першого поцілунку, потім піде другий. — Але втілювати її в життя хочеться все менше з кожною хвилиною».

 

— Ми зробимо це одним дублем, запевнив Мітяєв на противагу своїм думкам, жестом підзиваючи друга до себе. — І прибери окуляри.

 

— Вони чим тобі не догодили?

 

— Я точно знесу їх, коли зніматиму светр, — Сашко хихикнув, дивлячись на незадоволену фізіономію друга і простягнув руку до його обличчя. — Давай, я покладу їх кудись… Чи краще сюди, до книг?

 

— Спробуй, — Жуков знизав плечима. — Я в жодному разі без них не піду перевіряти, як виглядає.

 

— Ну і похуй, хай будуть, — Мітяєв акуратно поклав окуляри на край столу і повернувся туди, де Влад намітив ідеальне розташування їхніх персонажів. — Готовий?

 

— Боже, досить вже цицьки м’яти. Начебто вперше, чесне слово.

 

— Не обов’язково мені нагадувати про помилки минулого.

 

— Ти сам — одна суцільна помилка минулого, — Влад беззлобно посміхнувся і піддався трохи вперед.

 

— Ой, пішов ти нахуй, — Мітяєв пирхнув відповідь і подолав решту сантиметрів між ними одним ривком.

 

За задумом, ці кадри повинні бути легкими. Мовляв, ми маємо право робити свій вибір незалежно від громадських рамок, у цьому немає нічого такого. Це легко, це прикольно. Це просто кохання, і хоч для кожного воно різне, суть так чи інакше залишається одна.

Зуби стукнулися об зуби, хлопці з секунду дивилися одне на одного, потім почали сміятися. Тому що це й справді кумедно — двоє друзів із максимально неоднозначними почуттями один до одного смокчуться на камеру для якогось перформансу.

 

«Чого тільки заради мистецтва не зробиш», — Саша поклав долоню очкарику на шию, знову притягуючи до себе.

 

Коли вони поцілувалися вперше, все, що відчував Мітяєв, так чи інакше можна було описати словом «шок». Це було несподівано, жорстко, наполегливо і до смаку нагадувало тривогу. Тому що в глибині душі він уже розумів, що ці рухи ні до чого не приведуть. Вони, блять, друзі, як би не намагалися перекроїти це поняття у щось інше, пікантніше.

Подальші поцілунки були перевіркою. Саня намагався зрозуміти, як далеко Влад зайде у нападі ревнощів та спробах утримати його поряд. Жуков перевіряв себе в першу чергу: що він насправді відчуває і чого хоче.

Тепер зовсім інакше. Все ще сміючись, губи сміливо відкрилися, впускаючи чужий язик. Влад задер край светра, про себе помічаючи, що більш фотогенічної шмотки Саша просто не міг знайти — ідеальне довершення його палаючим щокам. Мітяєв відсторонився, витончено підчепив пальцями светр і потягнув його нагору, піднімаючи руки. Жуков зловив його губи раніше, ніж Саня встиг до кінця виплутатися з одягу, тканина безвольно повисла на передпліччях, ніби кумедні в’язані наручники.

Поцілунок вийшов майже безневинним: вологий чмок, що тривав трохи довше, ніж міг би. Так мило, що навіть безглуздо. Ніякого збудження та непереборного бажання, тільки ніжність, яку тактильним хлопчикам найлегше передати на дотику.

У грудях клекотіло дивне почуття, що нагадувало хлопцям про дитинство. Років до десяти, коли ще не було необхідності комусь доводити свою мужність, вони часто трималися за руки. Саня був дуже полохливою дитиною, а Владу подобалося почуватися захисником, хоч і в таких дрібницях, як переплетені пальці і долоні, що липнуть одна до одної.

Чарівність блякла з відстанню. Мітяєв відсахнувся м’яко, дивлячись другові прямо в очі. Без окулярів Жуков був ніби не у своїй тарілці, і Сашкові потай дуже подобалося вираз невпевненості на його обличчі.

 

«І чому він лінзи не носить? Його їбалу це точно пішло б на користь…» — думка обірвалася, варто було помітити біля входу фігуру. Посмішка моментально сповзла з обличчя Мітяєва.

 

— Оу, — тільки й зміг сказати Жуков, обернувшись до дверей.

 

— Ага, — Максим кивнув, плечем привалюючись до одвірка. Максимальна візуальна розслабленість погано в’язалася з серйозністю, що плескалася в очах. Він зірвався з пари раніше, щоб підстерегти Саню біля кабінету і поговорити. У результаті отримав відповіді на всі свої питання, не розкривши навіть рота. Підстеріг, нічого не скажеш.

 

— Поговоримо? Я почекаю в коридорі, — усмішка, що застигла на обличчі Калимова, не віщувала нічого доброго.

 

— Давайте краще я вийду, — встряв Влад, клацаючи пальцями перед фізіономією Мітяєва. Той косплеїв статую, застигши в тій ж позі, в якій був хвилиною раніше застуканий. — Саню, подай окуляри. Саню.

 

Хлопець лише з другої спроби почав подавати ознаки життя і відвернувся до столу. Віддавши окуляри господареві, Мітяєв мовчки спостерігав за тим, як Жуков оперативно вдягає їх, бере дзеркалку і тікає в коридор. Забирати рюкзак або одяг не було сенсу: хвилин через двадцять аудиторію вже почнуть наповнювати студенти, які прийшли на репетицію.

Камеру Калимов помітив лише тепер, це породило у його голові ще більше запитань. Залишившись віч-на-віч, хлопець ступив уперед, але все ще перебуваючи на пристойній відстані від Сані. В якомусь сенсі ці зайві метри між ними були захистом, кому і від кого — залишалося загадкою. Максим шумно видихнув, намагаючись підібрати слова, але погляд зісковзував на светр, що безпорадньо повис на передпліччях. Поціловане сонцем голе тіло збивало з пантелику, хотілося відразу його торкнутися, залишивши на потім драматичну балаканину.

 

— Може, одягнешся? — запропонував Калимов, Саня кивнув і натяг на себе одяг.

 

«Взагалі, спочатку я збирався просто поцікавитися, чи було одноразовою акцією те, що сталося вчора… Але зараз питання втратило актуальність, тому що мені відверто насрати, як часто він планував мене пойобувати, якщо це залежатиме від перерв між їблею з Жуковим», — Максим поглянув на залишений посеред кабінету штатив:

 

— Ви з ним зустрічаєтеся?

 

— З ким? З Владом? Пф-ф-ф… Ні, звичайно.

 

«Ну звичайно, сука, очевидно, що ви не зустрічаєтеся. Я ось теж кожні вихідні смокчуся з друзями на вписках. Хобі таке в мене», — Максим глянув на Мітяєва майже приречено, заздалегідь розуміючи, що здобути перемогу в цьому словесному поєдинку йому не під силу.

 

— Тоді що це було?

 

— Ну… поцілунок, — Саша знизав плечима, загальмовано спостерігаючи за наближенням Калимова. Прямо як знерухомлена жертва дивиться на крокодила, що крадеться до неї. — А то ти не бачив ніколи, як двоє мужиків смокчуться.

 

Макса коротнуло від спокійного тону:

— Агрх… Саше, ну що за хуйня? — хлопець стиснув пальцями перенісся, психуючи.

 

«Знаєш, усього й не розповісти, — Саня щиро не розумів, як висловити свої думки та почуття. Від одного погляду на Калимова вони розривали голову зсередини подібно до аневризмі. — Але якщо коротко, то взагалі не такою я уявляв собі цю розмову. Особливо з огляду на те, що так і не зрозумів, що робити зі своєю закоханістю в тебе».

 

— Ти ж розумієш, як я до тебе ставлюся? — продовжив Макс, повільно насуваючись на Мітяєва. Той у відповідь задкував назад, поки не уткнувся стегном у викладацький стіл. — Ти ДУЖЕ мені подобаєшся, окей? Я лю…

 

— Блять, ні, — Саша мотнув головою раз, другий, кривлячи губи в подобі посмішки. — Жодних «я тебе», окей? Ти — ні.

 

— Ой, так, розкажи мені про мої почуття. Що за манера взагалі ідіотська? Сам якось вирішу, — Максим поклав руки на стільницю по обидва боки від Мітяєва, заганяючи того в пастку. Чортів капкан, з якого вибратися можна або з грубою фізичною, або емоційно-словесною силою. — Мені подобається твоя зовнішність, твоє їбало і цей погляд у вічній прострації. Твій запах, твій голос, твоя міміка. Я усцикаюся від твоєї манери говорити, жестикуляції і всього цього.

 

— Я… мгхм… — не бажаючи переривати свій монолог, Калимов закрив хлопцеві рота рукою, відчуваючи, як лоскочуть сереню долоні чужі губи в спробах заговорити.

 

— Музика та фільми, які ти дивишся, дивні книги, які ти читаєш. Твої історії з дитинства, твоя тупа колекція сорочок із порнушними картинками, — Максим посміхнувся, але веселощами в повітрі й не пахло. Навпаки: Мітяєв зараз був небезпечно близький до істерики, якщо судити по очах, що розчервонілися. — Те, як ти цілуєшся, трахаєшся, навіть їж, блять. Твоє волосся. Твій рот. Я люблю його. Я люблю ​​​​​тебе.

 

— Не неси хуйню, ми знайомі лише три місяці, — віддерши долоню від обличчя, видавив Саня, намагаючись зберегти байдужі нотки в голосі. Виходило лайново — він сам розумів, але все одно не відходив від початкової стратегії, тому що не знав, як вчинити поза заданим сценарієм.

 

— Іди. Нахуй, — припечатав Макс. — Ми знайомі майже півроку, і перші два місяці я як йобнутий сталкерив тебе у всіх соцмережах і допитував Жукова. Ми розмовляли з тобою годинами. Я тебе знаю, окей? А ще я знаю, що теж тобі подобаюся. Давай спробуй посперечатися.

 

Сашко підтис губи і відвів погляд. Удар нижче пояса, від якого він не здатний ухилитися. Будь-яка брехня зараз більше буде схожа на дитячий садок і навряд чи когось зможе пройняти.

 

— Хуй із ним — з Жуковим, я вже здогадався, що ви тут не просто так… няшкалися. Але якщо я подобаюся тобі — а я подобаюся — не відштовхуй мене. Скажи словами через рот: що тебе турбує? — Калимов торкнувся чолом чужого чола, говорячи вже тихіше, майже пошепки, довірливо. На такій відстані погляд не міг упіймати фокус, але в цьому не було жодної потреби. — Інакше я не зможу допомогти, розумієш? Я не екстрасенс. Тобі… Блять, тобі не обов’язково в усьому розбиратися самому, ось я до чого. У тебе є я.

*Kygo — Fragile

 

Жуков очікував, що розбірки триватимуть довше, але хвилин за п’ять двері аудиторії з гуркотом відчинилися. Першим вийшов Саня, і одного погляду на нього було достатньо, щоб розлютитися.

Червоні плями спускалися від обличчя нижче, під горловину светра, фантазія успішно домалювала розсип червоних слідів на грудях та животі. Щось на кшталт алергії на стрес, плями настільки яскраві, що навіть на смаглявій шиї розрізнити їх дуже легко. Таким був Саня, коли помер його дід, коли Влад дізнався про його орієнтацію. І зараз. Бачити Мітяєва настільки зацькованим, затраханим морально, було огидно. Жукову захотілося проломити череп тому, хто довів його до цього стану.

 

— Я перекурю, — просипів Мітяєв, спритно, майже бігом віддаляючись коридором.

 

«Ну, блять, спасибі, хоч соплі не жує, — втіха була така собі, адже якби хлопець розплакався, все було б не так погано. Нині Саня стримувався, а це означало лише одне. — Бомбане пізніше. У найнесподіваніший момент».

 

Ті рази, що Жуков бачив найкращого друга у максимальному ахуі, так і відбувалося. Він терпів, копив у собі напругу, горе, образу та інше лайно, щоб потім воно рандомно виплеснулося через пару-трійку днів. Влад запам’ятав це, бо якраз після смерті діда Сашко кілька днів ходив загальмований, а потім ридав години три до ряду, коли впустив бутерброд паштетом вниз. Це жахливо — бачити, що розвалюється людина, яка все життя зображує клоуна.

 

Слідом вийшов Максим. Між брів пролягла глибока зморшка, щелепи стиснулися до болю й окреслили жовна.

 

— Мені теж допит із пристрастю влаштуєш чи нормально поговоримо? — Жуков просто не зміг промовчати, хоча слова важко проходили через здавлене від злості горло.

 

Макс подумав, що карма — дивна штука. Раніше він завжди хвалився своєю непроникною фізіономією, за якою легко сховається будь-яка емоція. Зараз він готовий був продати душу за те, щоб люди довкола побачили в фарбах, як йому паршиво, і просто від’їбалися.

 

— Обов’язково влаштуємо дівич-вечір. «Сутінки», там, шоколадне морозиво. Розкажеш мені про ваші підліткові мутки з хлопчиком, який тобі подобається, — Макс гидливо пересмикнувся, стискаючи до білого пальці на лямках рюкзака. — Як тільки хлопчик у нас буде не один на двох. А до того часу розбирайся без мене, друже.

 

— Він мені не подобається, ми поціл… — не те, щоб Влад сильно хотів виправдовуватися, це вийшло на автоматі: останнім часом він сам себе часто в цьому переконував.

 

—Та-ак ПОХУЙ мені, знаєш, — виплюнув Калимов, з останніх сил утримуючи себе на місці. Жуков не був коренем його проблем, бійка з ним нічого не змінила б, якщо говорити глобально. — І на тебе, і на десять тупорилих причин, з яких ви двоє довбаєтеся в ясна при будь-якій нагоді. Я не хочу «влаштовувати допит із пристрастю». Я хочу тобі в’їбати. Тож будь ласка. БУДЬ ЛАСКА. Облиш мене, нахуй, у спокої.

 

«Така маячня — сваритися з другом через іншого… друга», — Жуков розумів це, проте й промовчати теж не міг. Сані боляче, і через це Владу було начхати на причинно-наслідкові зв’язки, на те, що це взагалі не його справа. Він просто хотів, щоб більше подібне не повторювалося ні з його вини, ні з чиєїсь іншої.

 

— В’їби, якщо так хочеться, — Жуков знизав плечима, зображуючи байдужість. — Багато краще за твої сцени ревнощів, чувак. Якщо не можеш упокоритися з його правилами гри, спробуй просто не грати.

 

— Ой, який мудрець, — і без того розкосі очі перетворилися на щілини, губи скривилися в злій усмішці. — Вчиш мене, хоча взагалі нічерта не знаєш про ситуацію. Може, краще в своїй голові покопаєшся і вже визначишся, чого хочеш? А то поки він ТАК тобі не подобається, що й десяти хвилин без затискань прожити не можеш.

 

— Знайшов про що поговорити, — це здавалося повним абсурдом. Жуков махнув рукою, навіть не намагаючись сприйняти чужі слова всерйоз. — Ми просто друзі, окей?

 

— Срати я хотів на вашу дружбу, ми з ним їбемося, а не косички один одному вечорами плетемо. Просто якщо піклуєшся про його почуття, перестань сидіти на двох стільцях відразу і визначся вже, хто ви: найкращі подружки чи коханці.

 

— Ти хуйню зараз якусь несеш.

 

— Продовжуй переконувати себе в цьому, — Калимов закотив очі і рушив до виходу. — І від’їбися від мене.

 

***

 

Влад ненавидів себе за ідеальне, майже рефлекторне розуміння Мітяєва. Це буквально заважало йому жити своїм егоїстичним життям мудака, яке він так любив. Роль гарного хлопця завжди давалася йому зі скрипом, у їхньому дуеті зазвичай Саня відповідав за адекватну моральну подобу. Але як на зло, саме він — Саша — був єдиною людиною, для якої хотілося бути кращим. Тому що тільки він приймав Влада цілком і у будь-якому стані.

 

«Не ридав, але явно в ахуї, — сам собі помітив Жуков, дивлячись на Саню, що увійшов до аудиторії. Студенти вже почали заповнювати приміщення, але Мітяєв ніби й не помічав їх, розгублено дивлячись на всі боки. — Вертить головою своєю порожньою. Шукає. Якщо дві хвилини тому я думав, що він просто кинув Калимова, то тепер усе ясно. Тупо без шансів».

 

Не те, щоб Влад був здивований, для нього в принципі це не мало значення. Не його особиста драма. Не його особиста справа, зрештою, що найкращий друг закохується-розлучається-сходиться, а потім по колу знову і знову. І знову, і знову. І знову.

 

«Боже, та нема його тут, з’їбав у захід сонця твій Калимов з дикими образами і сумнівними пред’явами, — борючись із бажанням показово закочувати очі, хлопець рушив до Сані. — Але судячи з твоєї пики, ти не цього чекав. Таке трапляється, якщо даєш неоднозначні сигнали людям. Я знаю тебе досить довго, щоб більш менш відстрілювати, що в тебе в голові відбувається, від інших таке вимагати марно».

 

Влад порівнявся з другом:

— Ну і їбало.

 

— Іди нахуй, — інтонації у Сані були зловісні та грізні для вигляду, проте фізіономія висловлювала приблизно нічого.

 

— Це по твоїй частині, — не довго думаючи, видав Влад у відповідь. Мітяєв виглядав жалюгідно й замучено, нестерпно хотілося потріпати відрослі патли й обійняти його за плечі. Але натомість очкарик зіщулився, марно намагаючись підібрати нейтральні інтонації. — Слухай, якщо ти поясниш, навіщо ми це зробили, мені здається, він не так істеритиме.

 

«Навіщо я взагалі лізу? Це не моя справа, срать я хотів на їхні драми сопливі», — Жуков ненавидів себе за те, що він казав, йому було мерзотно. Тому що насправді він зовсім не хотів, щоб Макс із Сашком помирилися. Або ще гірше: зійшлися остаточно і постійно лобзалися в нього під носом. Уявляти це було так огидно, що навіть два пальці в рот пхати не треба — і так блювота підступала.

 

— Забий, вже неважливо, — Сашко шумно видихнув. Нині справді не мали значення такі дурниці, як поцілунки з лівими та не дуже мужиками. В інших аспектах життя він облажався не менш жирно. І не вперше. І взагалі.

 

«Що день, то провал. Прямо хлопець мрії, нічого не скажеш», — похмуро помітив Саня, відкриваючи в телефоні додаток для виклику таксі. Він знав, що має робити.

 

— А то я не бачу по твоїй пиці, наскільки неважливо, — насідав Влад, з помітним занепокоєнням поглядаючи на друга. Зізнатися, десь на периферії свідомості Мітяєва це навіть розчулювало.

 

— Саме на це мені зараз похуй, — відмахнувся Сашко, пірнаючи в телефон остаточно. — Тебе можна попросити?

 

Жуков закотив очі, відмовляючись відповідати на тупі запитання. Зараз він готовий був дуже і дуже багато зробити, щоб другу допомогти. Тільки висловлювати це нормально ніколи не вмів, щирі слова завжди застрягали в горлі.

 

— Впораєшся тут без мене? Мені треба, — Саня відірвав погляд від екрану, але як не намагався, Влад все одно не зміг нічого до пуття прочитати на дні чужої райдужки. Та ж блядська інопланетність, як і зазвичай.

 

— Звісно.

 

— Точно? Я можу почекати, пару годин нічого не змінять, загалом.

 

«Для тебе — так, змінять. Тільки це важливо, насправді».

 

— Пиздуй уже, — хлопець все ж таки простягнув руку, від душі роздтріпавши каштанові вихори. Волосся на дотик було фантастично м’яким, це викликало дивне бажання стиснути пальці сильніше, щоб Сані стало неприємно. — Я все зроблю.

 

Хотілося сказати ще щось, можливо, підбадьорити або хоча б попросити зателефонувати, якщо щось піде не за планом. Хотілося бути причетним, мати право голосу чи навіть обирати самому.

 

— Тоді я?.. — зиркнувши на верхній одяг, простяг Саня.

 

«Не здивуюся, якщо ти себе зараз останнім безладним чмом вважаєш. Чесне слово, у мене в голові не вкладається той факт, що на світі існують такі слинтяї», — Влад знову закотив очі, щипаючи Мітяєва за щоку, що розчервонілася від хвилювання.

 

— Та йди вже, блять, хулі встав, — у похапці натягнута посмішка не здалася Мітяєву фальшивою, і Жуков дуже був цьому радий.

 

— Я напишу тобі пізніше, добре?

 

***

 

Лава біля під’їзду обростала цигарковими бичками, як узлісся лісу грибами після дощу. Сашко курив, зиркаючи на всі боки і думаючи про те, що все в цьому житті відбувається досить закономірно. Сьогодні дехто освідчився йому в коханні. Дехто, кого сміливо можна назвати…

 

«Богоподібним? Звучить огидно. І богохульно, напевно, але я педик-агностик, так що мені все одно, — фізіономія у хлопця була кисліше лимона. — Давайте зупинимося на тому, що він пиздатий. Ну, ви його взагалі бачили? — Мітяєв закряхтів, жбурляючи черговий бичок під ноги і ховаючи заледенілі руки в кишені. — Не те, щоб прямо божественно красивий, може, хтось навіть скаже, що він на любителя. Але як на мене, рівнем їбабельності Калимов оминає всіх моїх знайомих. Та й якби справа була лише у зовнішності. Найбільша проблема Макса в тому, що він, сука така, хороша людина. Не просто хороша — реально хороша».

 

Весь біль і закономірність ситуації в тому, що поки цей «реально хороший» Максим не заявив про свої почуття, Мітяєву ще хоч якось вдавалося стримуватися. Тепер же греблю з милостями прорвало, і назовні обіцяло вилитися чимало зефірно-мармеладного лайна. Тепер — акурат тоді, коли це вже нахуй нікому не потрібно. Досить звичний алгоритм дій у його житті: бажане ніколи не потрапляє до рук у потрібний час. Все завжди через зад, але не так епічно, як у гарних романтичних комедіях, ні. Від його життя віяло швидше настроями сербських арт-хаусів. Принаймні члени там, як і в житті Сані, смоктали багато і із завидною регулярністю.

Але коли злощасне зізнання вилетіло з вуст Максима, Мітяєв готовий був тріснути, розірватися до біса від задоволення. Десь глибоко всередині, звичайно, насправді його обличчя виражало скоріше скорботу на той момент. Сашко не вірив словам — лише вчинкам, але коли ці два фактори поєднувалися, опір ставав неможливим… І все ж якимось неймовірним чином Саша примудрився плюнути в душу людині, якій хотілося відповісти виключно взаємністю.

 

«Ну, засцяв, — погодився хлопець із засудженням уявних слухачів. — З ким не буває? Я не був готовий до того, що він скаже таке. Я взагалі такого від нього не очікував. Бляха, я ж ніхуя про нього не знаю, крім поверхневих фактів з біографії, місця проживання та уподобань у їжі, алкоголі та їблі. Мені навіть на думку не спадало, що за цим гарним фасадом ховається щось настільки. Агрх. Він взагалі на романтика не схож».

 

Сашко не був такий далекий від істини, як думав: Максим не романтик, і свою поведінку не вважав якимось широким жестом. Він просто чесно висловлював почуття, його не сковував ні сором, ні страх, адже втрачати, по суті, нічого, його вже відшили. Саня теж не був романтиком у загальноприйнятому розумінні, його голова перекручувала і спотворювала навіть такі милі та зрозумілі речі. Але від слів Калимова бідолаху закоротило так сильно, що навіть півторагодинна варта під чужим будинком не дала хлопцю охолонути.

 

«Не те щоб я розраховував на привітний прийом… але, типу, хоч на ЯКИЙ-ТО, — дупа чи то відмерзла до хуїв, чи то просто оніміла від довгого сидіння, але Саша безперечно не хотів її більше мучити і став на ноги. — Я приїхав сюди навіть раніше, ніж він мав дістатися додому. Якщо, звичайно, у цього мажору не прихований сраний телепорт у рюкзаку. Але вже минуло плюс-мінус дві години, а його все ще тут немає. Я стирчав у нього під квартирою хвилин двадцять і дзвонив у двері, але потім сусід сказав, що викличе ментів, і мені довелося піти. Я дзвонив йому і на мобільний, але він, блять, відключений».

 

Якби на місці Максима був будь-хто інший, Сашко б уже триста разів психанув і пішов додому. Влада як «кого завгодно» Мітяєв навіть не розглядав: подібне просто не могло б статися, вони ще три роки тому обмінялися ключами від квартир. Але якби справа стосувалася будь-якого рандомного коханця, Мітяєв би послав його нахуй десь після сорока хвилин очікування, він банально не став би підривати здоров’я заради якоїсь там дупи. Дупа Максима — інша річ, перед нею Сашко облажався достатньо, щоб смиренно прийняти своє кармічне покарання.

Мітяєв вкотре закурив, скачучи на п’ятачку біля під’їзду, слово горобець, який у кінець поїхав кукухою, раз у таку погоду не шукає собі укриття. Калимов, побачивши цей дивний танець ще на початку двору, знатно здивувався і навіть кілька разів ущипнув себе за руку.

 

«Шкода, що я не пив, інакше це можна було б списати на білочку», — майнула похмура думка, і Макс поспішив до своєї обителі.

 

— Веселишся, я дивлюся, — Саня настільки не сподівався вже побачити сьогодні Калимова, що скрикнув від подиву і підскочив трохи вище, ніж передбачав його самобутній танець. — Судячи з криків, ти не на мене тут чекав.

 

— Чекав. На тебе, — тільки й видав Мітяєв, завмерши на місці. Нещодавно запалена цигарка випала з пальців і загубилася в братській могилі поруч зі своїми попередниками.

 

«Боюсь спитати, як довго він чекав. У нього ж зуб на зуб не потрапляє», — Макс не міг вважати по улюбленому обличчю нічерта, як завжди, проте тіло Мітяєва видавало: він тремтів так, що навіть на відстані кількох метрів було помітно.

 

— Дочекався, — Калимов розвів руками, мовляв, ось він я, і рушив далі, до під’їзду, обходячи Сашу по підкресленій широкій дузі. — Але я особисто не хочу мерзнути, тож або йди за мною, або давай поговоримо потім.

 

Саме це «поговоримо потім» і заявив Саня кілька годин тому, зриваючись у невідомому напрямку, залишивши Максима віч-на-віч з думками про чергову відмову. Саме на цій фразі пішло піздою все хвалене самовладання Калимова.

 

«Хоча, мою пригніченість із натяжкою можна назвати «по пізді самовладання». Охолонув після сутички з Владом я ще на півдорозі до будинку. Все ж таки не настільки мені лайново, щоб я всерйоз розлютився. Та й на що злитися? — хлопець жодного разу не обернувся, щоб перевірити, чи йдуть за ним. В принципі, Сашко так голосно човгав підошвою, що не помітив би його присутності хіба що глухий. — Ми ж не в дитячому садку, та й честі забагато для Мітяєва: дутися через те, що той мене відшив. Тільки ось що він забув тут, коли вирішив мене продинаміти?»

 

У Максима були ідеї, що саме Саня у нього забув, проте найпозитивніші з них мозок відмовлявся відтворювати навіть самому собі. Найімовірнішим видавався розклад подій, де Сані знову захотілося виїбати комусь мозок йоржиком для миття туалетов. Не те щоб Калимов був такої поганої думки про об’єкт своїх симпатій, але останнім часом Саша давав досить мало приводів, щоб не вважати його кінченим моральним садистом.

 

Зависла тиша не тільки пригнічувала, а й давила почуттям провини не гірше за промисловий прес. Тиск досяг найвищих своїх показників, коли хлопці опинилися у вузенькому передпокої. Востаннє, коли Сашко був тут, вся підлога коридору була вставлена ​​різношерсним взуттям і завалена речами гостей. Було шумно, пахло фастфудом та пивом. Зараз приміщення здавалося незвично порожнім, ніби самотність не була для нього органічною.

 

— Разувайся, я не збираюся тримати тебе на порозі, поки ти виливаєш душу, — голос Калимова звучав глухо і втомлено, але риси обличчя ніяк не видавали ні виснаженості, ні чогось ще. Сані здалося це шалено милим: вони так схожі своїми непроникними мінами. Звичайно, обидва вони вміли емоціонувати, особливо Мітяєв із надмірно активною мімікою. Але про хлопців точно складно було сказати «та у тебе по обличчю все зрозуміло». Ніхуя незрозуміло. Ніхуюлечки. У цій ситуації це було швидше за мінусом.

 

Хоч раз у житті Саня вирішив не ляпати язиком зайвого і роззувся мовчки, обмірковуючи, з чого почати свою розповідь:

«Я, звичайно, міг би почати з того, що він мені також подобається. Що він чудовий. Ні. Він пиздатий, і я хочу бути з ним, — у незвичній для себе манері хлопець акуратно поставив взуття біля дверей і повісив куртку на вішалку, а не просто кинув на тумбу при вході. — Але тоді це звучатиме як затравка перед тим, як я вкотре скажу хуйню. А я маю її сказати, бо якщо це спливе потім, ми точно розлучимося. І він точно розіб’є мені обличчя, тому що навіть у нього повинен бути ліміт терпіння».

 

Раніше, починаючи з найперших відносин, Мітяєв завжди м’яко обходив розмови про перше кохання, перший поцілунок і далі за списком. Тому що всі ці важливі моменти так чи інакше пов’язані з Жуковим. Вперше він поцілувався з дівчиськом у літньому таборі, коли йому було п’ятнадцять, дівчинка ця таємно подобалася Владу. Звичайно, вони тоді були у віці, коли такі речі не обговорюють із друзями, але Саня надто добре знав Жукова. І надто сильно був у нього закоханий, надто пригнічений, щоб дозволити якійсь бабі встрявати у їхню дружбу. Зрозуміло, Жуков не став чіпати дівчину, до якої загорівся почуттями Саша, на що і був розрахунок. Влад занадто правильний у цих речах, було очевидно, що друг виявиться важливішим за швидкоплинну симпатію.

 

«Офіційно один із найгірших моїх вчинків, — навіщось Сашко вирішив перелопатити старі спогади саме зараз, коли й так цілком вистачало наламаних дров. — Але чи мав я якийсь вибір взагалі? Я розплакався б на місці, якби побачив, як вони смокчуться».

 

Перший секс стався того літа, коли вони з Жуковим посварилися. Хлопця звали Коля, йому було двадцять п’ять і його мрією був вдалий курортний роман. Сашко у своїх спробах склеїти розбите серце став для здійснення мрії просто знахідкою. Мітяєву не хотілося згадувати про цей епізод свого життя. Коля був досить уважним, та й секс із ним був на тверду четвірку. Але Саня все одно продовжував мусолити свою любов до Жукова, перетворюючи реальність навколо набридливе тло. Він не міг навіть пригадати, як усе пройшло. Зате чудово пам’ятав, як щоночі продовжував розмазувати сльози по їбалу. У подальших відносинах відбувалося все приблизно те саме: у них завжди був третій. Коханці не бачили його, часто навіть не знали про його існування, але вони відчували його. Відчували Жукова.

 

«І ось, зараз я дійшов до того, щоб самому розкрити карти і розповісти про… Ой, блять!» — Саня, борючись із легкою панікою, сховав обличчя у долонях, посилено розтираючи щоки. Начебто до цього вони не були досить червоними.

Мітяєв чудово розумів, що все сказане ним далі апріорі звучатиме жахливо. Він любив свого найкращого друга з чотирнадцяти років. Любив настільки сильно, наскільки міг його серцевий м’яз. Він любив його без відповіді, болісно і так довго, що під кінець його і самого почало нудити від власних страждань. І коли його через хуїву купу часу, нарешті, відпустило, він все одно піддався спокусі, варто було Жукову поманити пальцем. Тому що хотілося спробувати, відчути, бляха, як це. Навіть якщо Сашко розумів, що це ні до чого не приведе, а Влад насправді не заради романтики затіяв гру у стосунки. Навіть якщо Мітяєва самому цього хотілося швидше для галочки, ніж серйозно.

 

З кухні чувся мелодійний стукіт посуду, майже як асмр-терапія: чашки зустрічаються зі стільницею, ніж — з дерев’яною дошкою під час нарізки. Калимов затіяв чаювання?

 

«…Ні, все ж таки це виглядає більш реалістично», — зайшовши на кухню, Саня ледве придушив усмішку. На столі красувалися дві чарки та пляшка текіли, а нарізав Максим лимон для традиційного ритуалу.

 

— Лайма знову не було в магазині, — пояснив Калимов, методично нарізуючи плід на тонкі часточки.

 

— Та без різниці.

 

— Думав про чай, але він не так підходить до ситуації.

 

— Текіла — відмінний вибір, — тупо підтакнув Сашко, сідаючи.

 

«Відмінним вибором було б розгорнути тебе ще біля під’їзду та запропонувати піти нахуй. Але ти так здивувався там, побачивши мене, ніби збирався всю ніч проторчати під вікнами. У твоєму випадку це занадто широкий жест, щоб ігнорувати його», — Макс сів поруч, ставлячи між ними попільничку та тарілку з лимоном. Така із себе «совкова» романтика: дві чарки, пляшка, лимончик. За вікном — темрява, що стирає всі яскраві фарби і пробирається навіть до них за стіл. І самотня, крихітна лампочка біля раковини, що за потужністю світла більше нагадує нічник.

 

— Наливай, — вказав Калимов, коли рівномірно розмазав по краях мокрого скла сіль.

 

«І починай уже. У мене незабаром нервовий тик почнеться від обличчя твого загадкового».

 

Сашко схопився за пляшку, як за рятувальний круг, відтягуючи момент, коли доведеться розпочати. Він сподівався, що слова магічно поллються з нього самі, але, на жаль, йому ніколи не давалися розмови про почуття. Будь-яка тема, навіть ідіотська, але не це. Не розкривати душу, не оголювати комплекси, не підставляти спину в надії, що в неї не встромлять ніж.

 

Пляшка зависла над першою чаркою, коли Мітяєв хрипко видавив:

— Я засцяв, — рука тремтіла, хлопець дивом нічого не пролив і рушив до другої. — Коли у нас був секс, я засцяв.

 

«Чудовий, блять, початок, Саню. Назви так свою першу книгу», — хлопець схопив шотницю, ніби сподівався, що та вирішить усі його проблеми, і залпом випив. Горло задерло жаром, Мітяєв скривився і почав знищувати лимон.

 

— Ти сказав, що я подобаюся тобі, а я злякався. Мені навіть важко назвати тобі одну причину, але головну…

 

— Знаю, — підтвердив Калимов, теж приникаючи до текіли.

 

— Ніхуя ти не знаєш, — Саша хитнув головою, розливаючи ще для хоробрості. — Ти думаєш, що я великий страждальник за Жуковим, але. Я НЕ. Люблю. Його. Тривалий час.

 

Калимов завмер, плавно зливаючись із меблями, навіть затримуючи подих. Він не думав, що Мітяєв ось так одразу почне з козирів.

 

— Я відморозився не тому, що люблю когось іншого. Просто я косячив достатню кількість разів, щоб не лізти до здорової людини зі своєю хуїтою в голові. Я намагався принаймні.

 

Другий шот пішов краще за перший, і на новій хвилі хмільного натхнення Саша продовжив:

— Мені здавалося, що ти все це жартома. Ну, типу, експеримент, спробувати з чоловіком. Коли я зрозумів, що ти серйозно… Не ладен був відповісти на почуття взаємністю. У мене тоді взагалі голова іншим була забита.

 

— Тобто я подобався тобі? — Калимов ухопився за чужу репліку, як за соломинку, сподіваючись перейти до бажаної частини розмови.

 

«А то ти, блядина така, не в курсі», — Сані довелося неабияк постаратися, щоб не сказати це вголос. Не зараз, коли він ось-ось перейде до самого хуйового.

 

— Тобто я не хотів з тобою зустрічатися не через любов до кращого друга, а тому що я кінчений, — уперто продовжив хлопець. Сьогодні він планував перевищити ліміт відвертості на найближчі п’ять років. — Того вечора сталося ще дещо.

 

Мітяєв підлив собі текіли і випив тут же, корчучи таке обличчя, ніби збирається на розстріл.

 

— Слухай, твої паузи драматичні зараз взагалі ні до чого, ситуація й так складна, повір мені, — не витримав Макс, відчуваючи, як від напруження стискаються зуби до болю.

 

— Просто помовчи, — благав Саня, ставлячи брови будиночком. — Ще пару хвилин, і ти зможеш висловлюватися, скільки душі буде завгодно.

 

Максим невдоволено, але все ж таки кивнув. Настрій Мітяєва легко передавався йому, заражаючи незрозумілою тривогою. Руки самі собою потягнулися до ящика столу і вивудили пачку парламенту та запальничку.

 

— У Жукова зіграла ревновашка чи типу того. Думаю, йому просто не хотілося, щоб двоє його друзів сходилися.

 

«Який перспективний початок. Чомусь мені здається, що я вже знаю кінець цієї історії», — перший ковток нікотину не мав належного ефекту, вдруге хлопець затягнувся глибше, щоб перед очима на мить потемніло.

 

— Він багато всього наговорив тоді. Сказав, що ревнує. І що хоче спробувати зі мною. Стосунки. І ми спробували.

 

— З ним ти спробував, — сипло видавив Максим разом із димом. Йому хотілося б сказати, що чути таке не боляче, але це пиздець, як боляче. Це ображало, змушувало нову хвилю агресії підніматися вгору трахеєю.

 

Саша ж у цей момент виглядав як президент під час новорічного мовлення: дуже підготовленим. Ніби промовляв репліки десяток разів, репетирував, вивіряв кожну букву і тепер просто пожинав плоди своєї праці. Так і було, насправді: він готувався до цієї розмови, як смертники готуються до останнього слова перед стратою.

 

— З ним — так, — пауза довбала по перетинках не гірше за кувалду по шматку металу. — Вважай це незакритим гештальтом, хворою на тему — як завгодно. Деякі речі просто мають статися.

 

— Як довго це тривало?

 

— Чотири дні.

 

— Чому розійшлися?

 

— Вивів його на чисту воду, — Саня пирхнув. Тепер ситуація вже здавалася йому комічною. — П’яний до нього підкотив, а він нижче за пояс як інсультник у комі. Так собі туса вийшла.

 

— Нахуя ти мені все це розповідаєш? — Калимов нарешті перейшов до найголовнішого питання, що терзало його. Тіло свербіло від бажання випустити пару, хлопець скочив на ноги, нависаючи над Мітяєвим, випльовуючи кожне слово з усім шквалом емоцій, що вирував усередині нього. — Мені цілком вистачило нашої сьогоднішньої розмови, щоб зрозуміти, наскільки ти в рот їбав мене і все, що зі мною пов’язано. Я не хочу знати, хто тобі присовує, і як у вас там все пиздатенько. Ти вже заїбав мене, зрозуміло? Нахуя ти тут взагалі?

 

Сашко дивився на хлопця, трохи відкривши рота від подиву. Вперше він бачив, щоб Максим так сердився, і це дивним чином швидше приваблювало, ніж відштовхувало. Тому що всі емоції та слова: від зізнань у коханні до потоку матів у Калимові викликав він. Мітяєву ірраціонально сильно захотілося, щоб і надалі головним двигуном реакцій у Калимові був тільки він, і ніхто більше.

 

— Бо ти подобаєшся мені.

 

Макс подавився димом і закашлявся. Він міг заприсягтися, що ніхто так не визнається в чомусь за типом кохання, як Мітяєв. Весь червоний, навіть передпліччя пішли плямами, а обличчя все одно якесь дивне. Наче хлопець у прострації. Або ось-ось розридається. Або відкинеться. Або все одразу.

 

— Ти сказав, що любиш мене, і я був ​​такий щасливий. Думав, мене розірве. Але я не міг просто сказати «так, давай спробуємо». Це, блять, зовсім нечесно — починати стосунки з пиздежу, — Митяєв проковтнув слину, що стала комом, і простяг руку до чужого обличчя. Тремтячими пальцями торкнувся чілки, що лізла в очі, і дбайливо відвів її вбік. — Хуй знає, як це стосується любові, я не можу сказати цього прямо зараз. І я не хочу пробувати з тобою. Я хочу бути. Прямо зараз, розумієш? Я хочу бути з тобою, хочу впізнати тебе ближче, хочу спати з тобою, трахатись з тобою. Говорити з тобою. Ти мені подобаєшся. Ти пиздець, як сильно мені подобаєшся.

 

 

 

Примітка автора:

Додала в мій телеграм-канал приблизний візуал зовнішності моїх хлопчиків, чекаю вас там https://t.me/pidorosvity

*Imagine Dragons — Next to me 

 

Варто було тільки розліпити очі, Макс дійшов висновку: день буде не з простих. Для того, щоб зрозуміти це, не потрібно було вчитися на фізматі або ворожити на кавовій гущі. Достатньо було просто перевернутися на інший бік, де обличчям у подушку спало його… щось.

 

«Лайно, — Максим замружився, стискаючи пальцями перенісся. Голова навіть від мінімальних рухів тіла розривалася від болю, хлопець насилу уявляв собі шлях від ліжка до аптечки. — Нахуя так напиватися, якщо знаєш, що з ранку пертися на пари? Занадто нудно живеться?

 

Калимов повільно вдихнув і видихнув, про себе перераховуючи всі відомі матюки і в черговий раз дійшов висновку, що Мітяєв все ж таки погано на нього впливає. Не те щоб другокурсник був коренем зла та причиною всіх катаклізмів на Землі. Але він хвилював Макса досить сильно, щоб той поводився вкрай незвично.

 

«Варто було кілька разів покатати мене на емоційних гойдалках, і ось я, як обділений розумом десятикласник, нажираюся в слини текілою. Хоча у мене у квартирі немає навіть активованого вугілля. Блискуче, — хлопець зробив відчайдушну спробу встати з ліжка і підвівся на ліктях, але варто було тільки відірватися від подушки, голова затріщала ще дужче. Макс здався і звалився назад. — А все чому? Тому що цей… назвемо його умовно мій хлопець… вчора так сильно вз’їбав мені мозок, що заради збереження свого розуму, я просто повинен був напитися».

 

Звичайно, хотілося б сказати, що визнання почуттів вирішить усі проблеми та розбіжності. Але жили вони в реальному світі, як Мітяєв і припускав, розповідь про його недовгу інтрижку з найкращим другом точно не могла стати міцним фундаментом для нових відносин.

 

«— Подобаюся, га? — Калимов продовжував дивитися на хлопця впритул. Промову, безумовно, Мітяєв штовхнув грандіозну. Гарну, солодку, але не надто — блювати сиропом не тягнуло. Хлопець явно готувався, так казав, ніби заздалегідь на аркушику головні тези прописував. — Як вдало, що ти зрозумів це після того, як розплювався зі своїм найкращим другом, правда? А це ж і МІЙ друг теж, до речі.

 

У Максі говорила образа і розв’язаний текілою язик. Саня це розумів, навіть сам Максим це розумів. Він сердився, звичайно, але це лише перший сплеск емоцій, який необхідний, щоб остудити голову. Мітяєв рішуче вдихнув, ніби зібрався щось відповісти, але ні слова так і не промовив, тупо витріщаючись на Калимова.

 

— Ти уявляєш собі, наскільки хуйово це виглядає з мого боку? — Калимов присунувся ближче, щоб між ними залишилася критично маленька відстань. Вже непристойно і двозначно, але бачити одне одного можливо, зображення перед очима не пливло. — Ну, Саше?

 

— Ти ж не думаєш, що я…

 

— Вибрав мене як запасний план, коли Жуков відмовився довбатися в дупу? — Макс хотів було відсторонитися, але Мітяєв вчепився рукою у футболку на грудях, утримуючи поряд.

 

— Я б не вчинив так з тобою, — другу руку Саня поклав хлопцеві на потилицю, зариваючись пальцями у волосся і трохи фіксуючи: ледве-ледь, за бажанням Калимов легко б вивільнився. — Не роби вигляду, що не розумієш цього.

 

— Не роби вигляду, що моя кмітливість має вирішити всі проблеми, — майже виплюнув Максим у парі сантиметрів від чужих губ. Йому набридла дивна тенденція звалювати на нього всю відповідальність за те, що відбувається. — Це взагалі не скасовує того факту, що ти поводишся як йобане лайно.

 

«Якщо до цього була моя ініціатива: бігати, добиватися, то тепер це виглядає як «Макс, я проїбався, але просто спусти мені це з рук, бо ти адекватний», — хлопець відчував, що його лояльність більше не йде йому на користь і стає згубною. Раніше якось і проблем таких не виникало, він не вплутувався в серйозні стосунки і не страждав від їхніх наслідків. Тепер хлопець чи не вперше в житті поринув у кохання. Причому, пізнавав чомусь виключно хуйові моменти.

 

— У мене навіть немає виправдань. Тупо поводився, як уїбан, — рука Мітяєва натиснула на потилицю, щоб обличчя Макса виявилося ще ближче. Хлопці зіткнулися лобами, як кілька годин тому. Цього разу, щоправда, саме Саня був ініціатором зближення. — Мені шкода, що ти почуваєшся запасним варіантом. Це взагалі не так.

 

Мітяєв навмисно не вибачався, просто не міг вибачатися за те, про що справді не шкодує. Адже це факт: деяким речам судилося статися. Хлопець розумів це, а тому нізащо на світі не відмотав би час тому, щоб не «пробувати» з Владом. Інакше Сашко ніколи б не відпустив нав’язливу тему свого підліткового кохання. Але сама думка, що його вчинки робили Максу боляче, змушувало серце стискатися до передінфарктного болю.

 

— Ти сказав мені, щоб я не тримав все в собі, — їх роти майже стикалися під час розмови, кожне невагоме зіткнення губ розходилося мурашками по загривку. — Я до цього навіть уявити не міг, як говоритиму з тобою. Мені було страшно, адже я розумів, яка буде реакція. Тому що я справді був лайном останнім часом. Але ти сказав, що мені не обов’язково розбиратися самому, і це вселяло надію. Ну, ніби того.

 

— Нахуя тоді ти весь цей цирк вдень влаштував? — на дотику чомусь було набагато простіше розмовляти конструктивно. Близькість з Санею розбавляла злість і образу чимось більш високим.

 

— А що б я у відповідь сказав? — Саня вимучено пирхнув, прикриваючи очі: від розфокусу погляду починала крутитися голова. — Що не міг ставитись серйозно до тебе, поки не розберуся зі своєю столітньою драмою?

 

— А тепер можеш, значить? — коливання повітря лоскотали губи, Максим мазнув їх язиком, випадково зачіпаючи і чужий рот теж. Вії Мітяєва затремтіли — поцілунки завжди перетворювали його на желе, а в такій напрузі навіть швидкоплинний дотик викликав бурю емоцій.

 

— Ти мені подобаєшся, — цього разу визнання було не голосніше шепоту. Хлопець знову зачепив губами губи, з кожною секундою їхня розмова все менше схожа на розмову. Рука від потилиці рушила нижче, пальці дбайливо погладили шию ззаду. Сашко не знав, що ще сказати, щоби це не звучало, як завчені фрази з романтичних комедій.

 

«Як би так висловитися… Мені не подобається, що він злиться. Але мені подобається, що йому не насрати, — Мітяєв несміливо провів долонею по спині, не наважуючись на більш серйозні дії. — Не подумайте, я не збираюся тепер на постійній основі йому такі концерти закочувати. Максим адекватний, концертна діяльність скінчиться дуже швидко. Але я побоювався, що він взагалі не стане мене слухати».

 

— Мені потрібно напитися, — заявив Калимов, усуваючись досить повільно, щоб Сашко не сприйняв це в багнети».

 

У результаті півночі вони пили і говорили про що завгодно, але не про насущне. Їхні стосунки в діалозі не спливли жодного разу.

 

«Думаю, це була чудова ідея, навряд чи ми прийшли б до чогось нормального під час п’яних розбірок. Є, щоправда, один нюанс: не вирішили питання вчора, отже, доведеться вирішувати сьогодні. Хоча, що вже там вирішувати…» — переборюючи бажання пустити скупу чоловічу сльозу, Максим остаточно повернувся зі спини на бік, зустрічаючись віч-на-віч із Мітяєвим.

 

— Саше… — голос спросоння зовсім не слухався, з горла вилітали жалюгідні хрипи і подібність членороздільного мовлення. — Саше.

 

Мітяєв навіть не ворухнувся, безсоромно продовжуючи бачити сни. Калимов, звичайно, не міг про це знати, але Саня був тим ще сонею. А якщо не применшувати, то хлопець був найстійкіш до зовнішнього впливу людиною, коли справа стосувалася сну. Його не розбудити і гарматним пострілом. Буквально.

 

— Са-а-аше, — до голосу, що осипнув, підключилися і кінцівки, Макс легенько торкнувся чужого плеча, але після пари спроб довів дотик до відчутного поштовху. — Саше, блять!

 

— Мфмх… від’їбися, — промимрив Сашко, ховаючись з головою під ковдрою. Другий секрет, який Макс не знав: Саня ненавидів, коли його будили та звірів на очах, якщо це відбувалося.

 

— Ніхуя собі повороти, — явно не так Калимов уявляв їх перший спільний ранок у якості пари. Хлопець з усім негативом, що накопичився в ньому останнім часом, впечатав п’ятірню в чужий живіт, спихаючи Мітяєва з ліжка. — Підйом, кажу.

 

— Ще є час… — невиразно запевнив Сашко, навіть не помічаючи, як плавно їде по простирадлі до краю матраца.

 

Третій секрет розкрився для Калимова дуже раптово. Саня прокидався миттєво, варто було тільки… його будильнику задзвеніти. Заграла стандартна мелодія прискореної колиски, Мітяєв повільно розплющив заспані очі і зашарив рукою під ліжком, звідки долинав звук:

 

— …Чи ні. Доброго ранку?

 

— Д-доброго, — Максим недовірливо глянув на Саню. — Ти як?

 

«Ну, вчора ми нормально нічого не обговорили, зате й не посварилися. І ти не вигнав мене посеред ночі. І ми прокинулися разом…»

 

— Краще, ніж я припускав, — узагальнив Сашко, трохи посміхаючись куточками губ. Відчуття нереальності моменту довбало по нервових закінченнях, вливаючи у хлопця майже смертельну дозу ендорфіну. — А ти, судячи з обличчя, не дуже.

 

— Погано виглядаю?

 

— Десь як ранок у китайському селі, — посмішка стала ширшою, Мітяєв простяг руку до обличчя Калимова і провів по щоці. — Тобі лайново?

 

— А тобі ні?! — щире здивування Максима викликало дурний сміх у обох.

 

— Висока толерантність до алкоголю, — Мітяєв провів пальцем по лінії губ і опустився до підборіддя. — А ще в останніх трьох моїх чарках була мінералка.

 

— Сраний читер, — під дотиками шкіра ніби плавилася, Макс зітхнув глибоко, поки хвилі затишку розходилися по тілу. Хлопець завмер в одному положенні, навіть голова не давалася взнаки, що робило мить ідеальною. — Ти здавався навіть п’янішим за мене.

 

«Ох, як би сказати. Ай, чого там, ніяк не скажу, — Саша невизначено смикнув головою і опустив руку, щоб зробити першу за ранок спробу встати з ліжка. — Я вдав, що дуже напився, щоб ти не почав мене затискати. Інакше б я тебе точно виїбав, а я хочу бути джентльменом і спочатку розставити всі крапки над «і» у наших стосунках. Кому розкажи — не повірять, що я можу бути настільки галантним».

 

— Швидко тверезею, — прийняти становище «сидячи» виявилося легко, Саня задоволено посміхнувся: знання свої міри в алкоголі далося бідолашному далеко не з першого разу, проте минулого вечора все йшло, як по маслу. — Давай, краще тебе воскресимо. Нудить? Голова болить? Де твоя аптечка?

 

«Що за мати-ведмедиця вдерлася в чат?» — сил на якісь емоції у хлопця зовсім не було, Калимов тицьнув у верхню шухляду комода при вході в кімнату:

 

— Аптечка там. Слава богу, не нудить. Голова болить. І я думаю, що в найближчі пару тижнів точно не питиму.

 

— Не хочу тебе засмучувати, але за десять днів новий рік. Не думаю, що ти вирішиш зустріти його з компотом у руках, — Мітяєв проскочив до комода і, відкривши ящик, заходився ритися в коробці з ліками. — Ой, ну прямо всім аптечкам аптечка. Таблетки від кашлю та срачки… О, і порошок від застуди. Тобі що з того вручити?

 

— У мене рідко щось болить, от і не купую нічого, — пробурмотів Максим, насупившись. Визнавати свою безладність щодо здоров’я не особливо хотілося. — Це в тебе батьки медики, звісно, що ти розумієшся на всьому цьому.

 

— Так-так, звичайно, це я дивний, — відмахнувся Саня, вибігаючи в коридор. З одягу на хлопці були тільки труси, але його це, здавалося, ні краплі не бентежило. Зате бентежило Макса, який і так ледве тримав зв’язок з реальністю.

 

«Я зараз не в тому стані, щоб чогось, крім знеболювання, хотіти. Але я хочу. Як же дивно на мене впливає любов», — Калимов знову спробував прийняти вертикальне положення і повільно піднявся на ліктях. Від болю, що розривав голову, стигла кров у жилах, і бідолаха вкотре поклявся собі не пити. Пити менше. Хоча б у міру.

 

— До речі, а хто твої батьки? — Саша вбіг у кімнату з голосним тупотом, вивалюючи на той самий комод вміст свого рюкзака. Пара зошитів, три початі пачки цигарок, штук п’ять запальничок, жуйка, якась херня для укладання волосся. І ціла сила-силенна блістерних упаковок.

 

«Мені чомусь здавалося, що у таких, як він, мінімум одне відділення рюкзака забите догори презервативами та саше зі смазкою. Ну тому що з його апетитами завжди треба бути напоготові, — Макс зробив останній ривок і нарешті сів, спершись на обголів’я ліжка. — А у нього там таблеток ціла гора і тютюновий мінізавод».

 

— Батько бізнесмен, а мама психолог, — промовив Калимов без виразу. Обговорювати діяльність батьків хлопець не любив, щоб не ляпнути чогось важливого ненароком. Саші Максим був готовий розповісти, але псувати від ранку настрій не хотілося: Калимов-старший не був тією темою для розмови, яку можна назвати приємною. А матір… матір була умовно нормальною, але через те, що вони рідко бачилися, хлопець не міг вже напевно сказати, як до неї відноситься. Як до людини, яка дала йому життя — не більше і не менше.

 

— Психолог? — Саня зупинив свої пошуки, роблячи дуже складне обличчя — Макс не міг описати цей вираз належним чином, але Мітяєв виглядав дуже весело. — Ну, тепер усе стало на свої місця.

 

— Що, наприклад?

 

— З чого раптом у наших реаліях така людина адекватна з’явилася. Мама психолог багато чого пояснює, — хлопець знизав плечима, копирсаючись у горі ліків. Він завжди тягав із собою все і від усього, ця звичка ще ніколи його не підводила.

 

— Ніби це допомагає уникнути будь-яких проблем.

 

— Ні, — Саша простяг Калимову кілька таблеток і пляшку мінералки, що валялася поряд з телефоном під ліжком. — Але деякі проблеми для тебе, мабуть, і зовсім проблемами не здаються.

 

— Певною мірою, — неохоче погодився Макс. Пігулки грудкою застрягали в сухому горлі, хлопець, морщачись, робив великі, жадібні глотки, чіпляючись пальцями в пляшку. — Як каже мама, я — один великий психологічний експеримент. Вона була в декреті, коли пішла на другу вищу, так вона бухгалтер. Все, що вивчала, вона пробувала на мені, а потім уже на братах. Але їм пощастило більше: коли вони були маленькі, мама вже набирала досвіду з реальними клієнтами.

 

— У тебе брати молодші є? — очі по п’ять копійок Сані дуже йшли, на погляд Калимова.

 

— Два: сімнадцять і чотирнадцять років. Набагато адекватніші, ніж я. Принаймні, більше схожі на дітей, — пляшку було залишено в ліжку, а Макс, зібравши всю свою волю в кулак, продовжив спроби встати. — Навіщо із собою стільки ліків? Навіть для дитини лікарів забагато.

 

— Недовірливий я хлопець, знаєш, — Мітяєв хихикнув, запихаючи вміст рюкзака назад.

 

«Ага, недовірливий, звичайно», — Макс насупився. У роті ще відчувалася гіркота від пігулок.

 

— Не хочу здатися душнилою, але для людини з високою толерантністю до бухла ти занадто багато тягаєш пігулок від похмілля, — Калимову здавались дурними спроби приховати очевидний факт: хлопець це барахло тягав не для себе. — У нас Жуков тепер буде темою-табу?

 

Мітяєв завмер, перериваючи у голові всі варіанти розвитку їх спілкування. Якщо існувала на світі річ, яка Саші давалася зі скрипом, то це душевні розмови. Кожна з таких розмов була подібна до мінного поля, і як хлопець не намагався, без вибухів і ампутації кінцівок ще жодного разу не обходилося.

 

— А це принципово? — Саня вирішив піти шляхом меншого опору і просто відповідати питанням на запитання. Колись він вичитав, що така манера говорити — хороший спосіб перехопити ініціативу в розмові.

 

— А хіба це не впливає на те, що відбувається?

 

— Впливає? Лівий чувак впливає наші стосунки? — Саня доводив ситуацію до абсурду, ніби перевіряючи терпіння Максима на міцність.

 

— Лівий чувак? — рівень скепсису в голосі Калимова бив усі рекорди. Хлопець стиснув пальцями перенісся і заплющив очі, намагаючись знайти правильні формулювання в голові, що гуділа від болю. Максим розумів, що відбувається. Ставало навіть смішно від думки, як він добре розумів Саню. — Давай інакше: так, мені принципово розуміти, в яких ви з Жуковим відносинах і як ми спілкуватимемося тепер усі разом. Бо без цього я не зможу зрозуміти, у яких стосунках ми з тобою. Так зрозуміло?

 

— Цілком, — підібгавши губи, визнав Сашко.

 

— Ну так що? — чим м’якшим і терплячим був голос, тим дужче тріщала по швах черепушка від спроб тримати себе в руках. Максим скривився, ковтаючи ком, що підступав до горла.

 

— Ти закотиш сцену ревнощів або взагалі мене пошлеш, якщо я відповім неправильно? — все ж таки озвучив свої побоювання Саша.

 

«Ти дебіл?» — Калимов відірвав руку від обличчя, пильно дивлячись на хлопця. Майже свого хлопця. Його хотілося стукнути для профілактики, щоб більше не ніс нісенітниці і не тріпав нерви даремно.

 

— Я схожий на таку людину?

 

— Мене б тут не було, якби ти був схожий на таку людину, — видавив Саня.

 

«Що й потрібно було довести», — Макс розвів руками, почуваючи себе вчителькою молодших класів, яка щойно змогла пояснити учням таблицю множення на два.

 

— Немає тут правильної чи неправильної відповіді. Я не збираюся дойобуватись і шукати привід розбігтися, — Мітяєв несміливо посміхнувся: Максим казав так, ніби вони вже разом, це не могло не радувати. — Але ми маємо поговорити нормально, словами через рота, щоб перестати сумніватися. Щоб ти, як зараз, не боявся сцен ревнощів. А я міг розуміти, що взагалі відбувається. Добре?

 

— Добре, — Саша кивнув. — Що ти хочеш знати?

 

— Давай, ти спочатку перестанеш тиснутись до стіни, ніби я збираюся тебе пиздити, — Максим тицьнув пальцем у матрац поруч із собою, натякаючи, щоб хлопець сів.

 

— Все може бути, — Саня одним кроком подолав відстань від стіни до ліжка і заліз на нього з ногами, сідаючи по-турецьки.

 

— Попизди мені тут ще, — Калимов акуратно, намагаючись не турбувати голову, повернувся до Сани.

Думки переповнювалися найрізноманітнішими питаннями, що так чи інакше крутилися довкола персони Жукова. Хотілося дізнатися все й одразу, але здоровий глузд підказував, що тиснути на Мітяєва — так собі ідея. Такими речами потрібно користуватися дозовано.

 

— Ти взагалі впевнений, що ви з ним вирішили всі свої питання?

 

— Між нами немає жодних питань, — відрізав Мітяєв категорично.

 

— Ви вчора цілувалися, — нагадав Калимов, підпираючи щоку долонею: зберігати вертикальне положення було важко.

 

— Цілувалися на камеру для одного проєкту, я не хочу поки що розповідати, вибач. Але ця хуйня між нами — не те, що можна назвати бажанням чи типу того.

 

— Ти так кажеш, ніби сам себе вмовляєш.

 

— Ні, це ти себе вмовляєш, — Сашко труснув головою. — Тому що я лайново поводився, і важко повірити в моє чарівне перетворення. Але воно не чарівне. Якщо тобі стане легше від розуміння, що я все ще шмат гівна, то я взагалі поцілунки зрадою не вважаю.

 

— Звучить просто ахуєнно.

 

— Тим не менше, ні з Жуковим, ні з кимось ще я ніколи не намагався нормально зустрічатися.

 

— Слухай, це, звісно, ​​здорово, — Максим зітхнув, збираючи думки в купку. — Але я опизденічно ревную тебе до нього. Я й раніше ревнував, але після вчорашнього це має хоча б раціональне зерно.

 

— Так, з твого боку це виглядає так собі.

 

— Типу того. Так собі, — Максим ковтнув раз, другий, проганяючи настирливий дзвін у вухах. — Він же кохання всього твого життя.

 

— Блять, зав’язуй із цим, — Саня скривився, ніби в кімнаті раптово стало погано пахнути. — Не говори про це так, наче щось розумієш.

 

— Звичайно, я нічого не розумію. Я в принципі можу судити лише з того, що бачив на власні очі. А знаєш, що бачив? Що ви ніколи не були просто друзями. Ти любив його, блять, з чотирнадцяти років. Ще у вересні, варто було нагадати про це, ти готовий був розплакатися. А він від страху, що ти можеш закохатися в когось іншого, терміново вирішив змінювати орієнтацію.

 

Дивно було чути короткий переказ історії свого минулого кохання у виконанні людини, яка мітила на звання майбутнього.

 

— Я не можу судити про його мотивацію, — почав Мітяєв, перебираючи пальцями простирадло. — Думаю, він ніколи не був закоханий у мене в тому самому розумінні. Можеш не вірити, але я знаю його стільки років, що майже можу читати його думки. Він просто боявся, що хтось стане для мене важливішим, але ж це неможливо. Він мій найкращий друг, його не можна замінити, — Сашко присунувся до Калимова ближче, коліном упираючись хлопцю в стегно і притискаючись чолом до плеча. — Але мої почуття до нього більше не мають нічого спільного з любов’ю. Я не хочу його у цьому сенсі. І мене бісить, що замість того, щоб обговорювати наші з тобою стосунки, ми обговорюємо Жукова.

 

— Думаю, ще більше тебе взбісить, якщо я просто піду влаштовувати розбирання з ним, — Максим уткнувся в плутане після сну волосся, щурячись від легкого лоскоту. — Або в нападах ревнощів заборонятиму вам спілкуватися.

 

— Ти занадто розумний, щоб займатися такою хуйнею, — без сумніву заявив Саня. — Хоча, розбиратися можете, скільки душі завгодно, я не заважатиму. Головне, щоб ви мене в це не вплутували.

 

— І як ти собі це уявляєш? — Макс хрипко хихикнув. — Ти ж, типу, яблуко розбрату.

 

— Хуяблуко, — Мітяєв відсторонився, щоб заглянути Максимові у вічі. — Пробач, але я не збираюся вибирати щось одне.

 

— І рибку з’їсти, і на хуй сісти?

 

— І сісти, і посадити, — Сашко плавно кивнув, гіпнотизуючи своїми бездонними очима. — Не хвилюйся, ми всі варіанти випробуємо.

*Neutral milk hotel — Two headed boy

 

«Величезний труд — бути щасливим. Як загалом люди це роблять? Радіють без зайвих думок, без параної. Програвання можливих подій у голові. Страху, що все ось-ось піде піздою. І ти знову будеш нещасним, — Саша, як і багато хто, не вмів бути безтурботним. Зростаючий з зерном безпідставної провини і недовірливості в голові, він навчився миритися з поразками, невдачами і жахливою несправедливістю. Але так і не звик до думки, що в житті можуть ПРОСТО траплятися хороші речі. — Я вкотре переконуюся, що в пологовому будинку мене підкинули. У моїх об’єктивно адекватних предків не мало народитися щось на зразок мене. Тому що я з дитинства переконаний, що хороше в цьому житті потрібно саме заслужити, а потім ще й розплатитись смугою з гівна на дорозі життя».

 

— Про що думаєш?

 

— Складно пояснити двома словами.

 

«На своє виправдання можу тільки сказати, що раніше не падала на мене така купа щастя. Ось, до речі, зверніть увагу: навіть у цій фразі куди доречніше звучить «купа гівна», а не милості-солодкості, — Саша посміхнувся переможно. — Бути щасливим — дивно. Почуваєшся білою вороною, чужим серед своїх, вовком у овечій шкурі. Хоча, здавалося б, м’яте їбало після текіли і синці глибше за Маріанську западину навряд чи додали мені шарму. Але я відчуваю перевагу».

 

— Можеш навіть у трьох. Чесне слово, слова не платні.

 

«От ходять вони всі такі із себе незадоволені. Звичайно, приводів для задоволення мало: кінець грудня, на вулиці дубар просто кінчений, і жодної сніжинки у всій окрузі. Те, що ще вчора було снігом, встигло підтанути, а потім знову замерзнути, і тепер око не тішить зовсім. Коротше, все це не налаштовує на позитивний лад. Чоловік пройшов повз з таким обличчям, ніби особисто я йому щось зробив. Чує чужинця, кажу ж».

 

— Саше.

 

— Ну шо?

 

— Про що можна думати з таким обличчям?

 

— Думаю, я прийомний.

 

— І ти, мабуть, дуже цьому радий?

 

— Радий, — Мітяєв закивав у такт мотиву, що раптово сплив у думках. Щось із реклами мінералки років так двохтисячних. — Але не цьому.

 

— Вичерпна відповідь.

 

— Я знаю, що ти божеволієш від моєї загадковості, так що не викаблучуйся, — відмахнувся Саня, намагаючись не втратити уривки мелодії в голові.

 

«Здається, це була Bonaqua?.. Moby? Moby! «Why does my heart feel so bad?*», ну точно вона!»

 

— Так очевидно? — Калимов присунувся до хлопця трохи ближче, щоб стикатися ліктями. Крізь шари одягу складно було щось відчути, але Макс міг заприсягтися, що йому стало затишніше.

 

— Взагалі, я тицьнув пальцем у небо, але дякую за інфу. Привід додати ще трохи їбанини в мої сірі будні.

 

«Здавалося б, чого ти, Сашко, мозок собі їбеш? Розумієш ж, що всі твої страхи — надумані тіні від гілок на вікні. Вони тільки в моїй голові виглядають, як чиїсь спотворені лапи. Але навіть від усвідомлення дійсності уява не перестає працювати, і я в буквальному розумінні бачу ці срані гілки там, де їх немає й близько, — на зміну посмішці прийшло чергове «складне» обличчя: надуті в невдоволенні губи і насуплені брови. — Ми тепер разом. Ніби як. Якщо чесно, мені важко прийняти за чисту монету щось не підкріплене їблею, але припустимо, ми разом. Як це має змінити моє життя? Чи має? Чи доведеться мені розплачуватися за кілька безхмарних днів роками хуйні? Чи я сам перетворю все на хуйню?»

 

Максим покірно спостерігав за зміною виразів на обличчі Мітяєва:

 

«Навіть після ранкової розмови легко можна описати собі масштаби лиха у його голові. Розбіг від безумовного щастя до вбивчої туги у цього хлопця — плюс-мінус кілька секунд. І не те щоб він якийсь нестабільний чи справді хворий на голову. Але з усіх варіантів розвитку подій він вибере найгірший для заспокоєння своєї душі. Ну, щоб зайвий раз потім не засмучуватись. І засмутитися зараз. Логіка логічна».

 

— Саш.

 

— Шо?

 

«На жаль, я мало чим можу допомогти йому. Відомий факт: переважна кількість людей у ​​нашій країні живуть із заводськими налаштуваннями песиміста, — вони вже зайшли на територію університету, де вранці, як завжди, було не проштовхнутися. Максим озирнувся на всі боки, шукаючи злощасного очкарика — близького друга, якому можна дати прізвисько «камінь спотикання». Жуков знайшовся дуже швидко, та ще й сам хлопців помітив, рушивши в їхній бік. — Отже, Сашко не особливо виділяється із загальної маси в цьому плані. Але мені безперечно потрібно якось зрушити його з точки самокопання, поки він не зробив підкоп до ядра Землі».

 

На відміну від Макса, Мітяєв не був таким пильним і далі за десять метрів бачив дуже розпливчасто. Тому продовжував щосили занурюватися в безодню роздумів, не помічаючи ні Калимова, що обіймав його за плечі, ні Влада.

 

«…У якого, судячи з обличчя, зараз кукуха поїде від ахуя, — Максим закопався рукою в неслухняні вихори, чухаючи Мітяєва за вухом, як величезного кота. Кінчики пальців поколювало від збудження, грудну клітку розпирало від гордості. Хлопець розумів, що поводиться, як дитина, але не міг відмовити своєму его в маленькому пустощі. — Чесне слово, я бачу на його обличчі всі ознаки інсульту».

 

— Те, про що ти говорив удома, — понизивши голос, почав Калимов, губами майже торкаючись чужого вуха. У принципі, якщо судити з реакції Сані, розмову можна було й не продовжувати: хлопець миттєво переключив увагу з похмурих думок на Максима. — «І сісти, і посадити» — нам безперечно потрібно спробувати це.

 

— Ага, — Саша закотив очі від задоволення, охоче підставляючи голову ласці.

 

— Сьогодні? — Максу залишалося тільки диву даватися, наскільки поступливий і тактильний чоловік йому дістався.

 

— Ага, — на автоматі видихнув Саня. Інформація до мозку доходила із запізненням і в жодну не хотіла засвоюватися.

 

«У тебе плани з Владом», — послужливо кинула підсвідомість.

 

— Бля. Я приїду до тебе ближче до вечора, мені треба допомогти Жукову і Тусі з однією штукою, — інстинктивно Сашко приготувався до поганої реакції, але Максим не переставав дивувати:

 

— Годин до семи встигнеш? Приготую вечерю, — говорив Максим у вухо, скоса поглядаючи на Жукова, що наближався. У того на обличчі було написано багато, що дітям до шістнадцяти краще не читати.

 

— Напевно, навіть раніше. Допоможу тобі… Нарізати щось. Або просто поруч буду сидіти, так безпечніше, — Саня насилу придушив розчулений писк, коли Калимов легко цмокнув його в скроню і відсторонився. Нарешті і в поле зору Мітяєва потрапила знайома маківка, хлопець примружився, намагаючись Влада розглянути краще. — О, ось і він.

 

— Так-а-а, згадаєш сонце — ось і промінчик, — не соромлячись сипнути саркастичних ноток, простяг Максим.

 

«Щось мені підказує, в голові в нього пролунала аналогічна приказка, але тільки про гівно, — Саша махнув долонею другу. Він уже приблизно уявляв, що має пройти в найближчі кілька тижнів. П’ять стадій ухвалення, причому з двох фронтів одночасно. — Тільки ось якщо в реакції Жукова я більш-менш впевнений, навряд чи він зможе мене якось здивувати… то з Максом буде складніше».

 

— Чувак, видок у тебе так собі, — не втрачаючи нагоди підколоти, помітив Мітяєв. — Наче я вчора бухав, а не ти.

 

— Привіт, — Максим посміхнувся, сподіваючись, що вигин губ меншою мірою нагадував оскал. Немов розкриття реальних емоцій дорівнюватиме програшу в їх битві. Калимов навіть не був упевнений, що ця битва існує. Але виграти був зобов’язаний.

 

— Привіт, — віддзеркалив Влад, геть-чисто ігноруючи Саню. Погляд крізь лінзи окулярів оцінювально пройшовся по парочці, помічаючи все до останньої деталі. Хлопці стояли так близько, ніби злиплися від цукрового сиропу, що сочився у них з усіх доступних дірок.

 

«В принципі, за блискучими їбальниками і так все зрозуміло. Дивно, що вони не прийшли з транспарантами та райдужними прапорами в універ, — Жуков стиснув щелепи настільки сильно, що заскрипіли зуби. — Чудово. Так радісно, ​​бляха, у душі».

 

— До пари чотири хвилини. Нам в інший корпус, — Влад розвернувся на сто вісімдесят градусів і почав просуватися крізь натовп до головного входу.

 

«Шматок їбаного маніпулятора, — Митяєву довелося добре постаратися, щоб не закотити очі від роздратування. — Поводиться, як пасивно-агресивна сука, якщо щось йде не так. І ні щоб у відкриту дутися. Що ви, це нижче його обісраної гідності».

 

Влад поводився приблизно однаково щоразу, коли сердився. У спробах стримати праведний гнів, хлопець перетворювався на статую з незадоволеною кам’яною пикою. Начебто б і не зривався ні на кому, але принципово ситуація від цього не змінювалася: Мітяєв все одно відчував себе винним. Тому що таке невдоволення неможливо не відчути. Очкарик буквально ігнорував існування подразника, доки не відчує силу вести бесіду без рукоприкладства.

 

«Слава богу, я почав відстрілювати цю хуйню і не ведусь так легко. Ні, я розумію, що він намагається мене нібито огородити, але за фактом тільки з себе виводить», — Саша одними губами промовив Жукову в спину щось на кшталт «іди ти нахуй» і повернувся до Калимова:

 

— Не виспався, мабуть, — Мітяєв знизав плечима. Хотілося зробити щось миле з асортименту типової парочки, але поки що хлопець не особливо відчував межі дозволеного. — Приїду, як тільки закінчу зі справами.

 

По напруженій атмосфері Калимов зрозумів достатньо, щоб бриденько посміхнутися. Те, що в цій дружбі на межі підорства хоч іноді бувають конфлікти, допомагало Максу ревнувати трохи менше.

 

— Хочеш щось конкретне на вечерю? Можу заморочитися.

 

«Роздягнися і приготуй лубрикант, — Саша мало не прикусив язика, щоб жодна вульгарність не злетіла з його губ. — Перебоїв у сексуальному житті в мене не було з моменту втрати цноти. Отже мені не потрібно нічого особливого з їжі ввечері. Тому що я збираюся зжерти тебе.

 

— Що завгодно підійде, — Мітяєв м’яко посміхнувся, не уявляючи, як зможе провести весь день з Максом порізно. Особливо, коли грудну клітку розпирає від бажання розповісти усьому світу про те, як йому пиздато.

 

***

 

— Де нам краще стати? — Наталка тицьнула пальцем у бік крісла. — Тут можна буде інтимчик зробити.

 

— Ми не порнуху знімаємо, — видав Жуков без виразу, щось поправляючи в налаштуваннях камери.

 

— Порно ще ніколи нічого не псувало, — дівчина показово підморгнула Владу.

 

— Підтримую, — Сашко підняв руку, ніби брав участь у якомусь голосуванні. — Це певно краще сприйметься публікою, ніж початкова задумка.

 

Влад ледве чутно хмикнув, продовжуючи витріщатися в невеликий дисплей. Протягом усього дня він так і ігнорував кращого друга, не в змозі подолати граюче у дупі дитинство.

 

— Так що, куди ставати? — повернулася до теми Туся. Її волосся, що зазвичай перебувало у цілковитому безладді, зараз було зібрано в розхлябаний пучок. Сашко сам його зав’язав, примовляючи «із забраним волоссям ти така милашка».

 

«Хуяшка, бляха, — Жуков під акомпанемент чужих перешіптувань натурально звірів. Він обіцяв бути розумником. Не зриватися, не провокувати, не злитися. — Але як тут не злитися, якщо він як таз мідний сяє. Уїбати б сильніше, та честі забагато».

 

— Та похуй, там все одно крупний план буде, — Мітяєв потягнув дівчину до тієї парти, яка в кадрі найкраще оглядатиметься. — Ти краще скажи: це не буде безглуздо виглядати?

 

— Що саме?

 

— Я з тобою.

 

— Ну, ми з тобою ті ще клоуни…

 

— Блять, Тусю, — Саша поставив брови будиночком.

 

— Але в контексті має непогано виглядати. Ти гарний, я гарна. Все пучком.

 

«Думаю, його більше цікавить, наскільки геєм він виглядає поруч із бабою, — Влад не втручався і тепер просто копався в телефоні в очікуванні, коли порожня балаканина закінчиться. — Іронія в тому, що він справді дуже органічно виглядає з жінками. Чи типаж такий…»

 

— Слухай, а може, краще Жуков? — випалив Саня заради провокації. Але друг і тут не здався, продовживши мовчати. — Ну, він же у нас натуральний натурал, зрештою, і грати не доведеться.

 

— Саше, ти мене боїшся чи що? — з посмішкою зауважила Наталка, вказівним пальцем боляче тицьнувши Мітяєва в груди.

 

— Ні, звичайно, — Саня взяв чужу долоню у свою, щоб дівчина не намагалася знову залишити в ньому пару дірок від гострих нігтів.

 

— Тоді давай почнемо. Я вже хочу подивитися, що зрештою вийде, — Наталка сіла на парту.

 

Їй подобався Сашко. Не в романтичному сенсі, ясна річ, навіть якби Мітяєв був бісексуалом, все одно не рвалася б стати більше, ніж друзями. Він занадто м’який, добрий, і її руку тримав зараз максимально ніжно, вирватися було настільки легко, що навіть не цікаво. Туся в такі моменти добре розуміла, чому Влада підорасило з боку в бік у дружбі з хлопцем.

 

«Закотить мені чотириокий істерику, коли все закінчиться?» — з ноткою смирення замислилася Наталка, притягуючи Саню ближче. Вийшли дуже й дуже двозначні обійми: дівчина схрестила ноги в районі Саніних стегон і притягла до себе, укладаючи підборіддя на міцне плече.

 

— Ти права. Скажи, якщо щось буде для тебе перебором, — з серйозною міною промовив Мітяєв. Це звучало безглуздо з огляду на те, що саме його зараз всіляко затискали, ігноруючи особистий простір.

 

— Пф-ф-ф, обов’язково, — Наталка відскочила назад на десяток сантиметрів, перебуваючи тепер у максимальній близькості до Саніних губ. — Можеш врубувати камеру, — заявила дівчина вже Жукову.

 

Влад заходився перебирати в голові всі найпотворніші матюки, натискаючи на кнопку запису. Два клоуни в об’єктиві викликали щось середнє між бажанням блювати і вбивати, хлопець важко утримував себе в статиці.

 

«Трапляється ж хуйня, так? — Жуков поправив окуляри на переніссі. — Це було настільки очевидно, і все одно, за фактом, я не був готовий. Саня та Максим. Серйозно?» — навіть у думках хлопець не міг підтвердити те, що хвилював його далеко не сам факт цих стосунків. Мітяєв і раніше з кимось сходився. Зрештою, буквально минулого літа він по вуха був в інших відносинах, і закінчилися вони так само швидко, як і почалися. Хвилювало Влада інше: як ці симпатії вплинуть на нього? Хотілося, звичайно, вірити, що Сашко так і продовжить бути відданою до мозку кісток псиною, і глобально в їхній дружбі нічого не зміниться. Але вже змінилося.

 

«Якщо подумати, він із меншими сумнівами готовий засмоктати Тусю, ніж… — ніби на підтвердження Мітяєв присмоктався до губ Наташі гірше за п’явку, за натиском приховуючи вагон і пару візків сором’язливості. Руки Саня поклав на парту з обох боків від тендітного дівоцького тільця, намагаючись мінімізувати торкання. — Не те щоб я хочу, щоб він мене засмоктав. Але складається враження, що він швидше з бомжем поїбеться, ніж обійметься зі мною».

 

Влад не сприймав би всерйоз тандем двох його друзів, якби не кінчена відстань, яку Саня навколо себе побудував. Перші кілька тижнів дистанцію просто хотілося подолати. Потім Жуков переконав себе, що подібне нижче його гідності, і він у принципі того не потребує. Тепер же бідолаха не міг навіть визнати, наскільки його їбе реальність, де Мітяєв знаходить собі когось ближче, ніж найкращий друг.

 

Почуття першості, верховенства в чийомусь житті було як пара доріжок на глянцевій поверхні — чарівним, тим, що заражало кожну клітину тіла дивним збудженням. Позбавлення цієї переваги викручували суглоби і ламали кістки до відкритих переломів.

 

Той же Саша був далекий від цієї палітри почуттів, він надто миролюбний і не відрізнявся особливо агресивною поведінкою чи мстивістю. Він ніколи не зміг би на власній шкурі відчути ту лють, що застилала Жукову очі. Це не якесь хвилинне помутніння розуму, не секундний напад. Це — непрохідна мігрень, злоякісна пухлина на його моральному образі. Мітяєв не міг навіть приблизно уявити, якої праці його другові стоїть навіть така дешева карикатура на спокій. Не міг уявити, а тому не бачив меж, за якими його поведінка перетворювалася на пусковий механізм атомного вибуху.

 

Наталка привернула хлопця ближче, запускаючи кістляві пальці у волосся Сані. Ось хто насолоджувався моментом на повну котушку: дівчина лизалася з приятелем-геєм так, ніби мала намір перетягнути його на «правильну» сторону.

 

Жуков рипнув зубами і відвернувся до вікна. Він добре пам’ятав, як півтора місяця тому вперше дав волю своїм бажанням. Тоді він утискався в Мітяєва так сильно, що у хлопця були всі шанси залишитися на дверцятах холодильника як сувенірний магніт. І навіть тоді Сашко не виглядав так податливо і несміливо, як з якоюсь мимопрохідною шалашовкою. Як із Максом. Як із ким завгодно у світі. Аби не з Владом.

 

Мітяєв відсторонився від Тусі, невпевнено посміхаючись. Такий, бляха, милий, коли відбувається щось незручне. Він викликав у Жукові дивне бажання оберігати та провокувати одночасно. Хлопець не усвідомлював принципу дії, але йому завжди хотілося захистити Саню від чужих нападок. І при цьому бути єдиним, кому можна виводити його з рівноваги.

 

«А прямо зараз я хочу йобнути його об стіну, щоб не либився так», — Влад ловив себе на думці, що наодинці з собою йому простіше звести все до жарта. Поруч із Сашком це було просто неможливо: злість душила, а образа розвертала в голові тільки сценарії сварок та мордобоїв.

 

— Ти зняв? — пара екранних голубків чомусь продовжувала затискатися. Наталя обіймала Мітяєва за плечі, як великого, безглуздого ведмедя, який точно гадки не мав, як поводитися з жінками.

 

— Так, — Жуков повернувся до камери, недбало натискаючи на «стоп».

 

— Так швидко? Я думала, дублів буде більше… — дівчина вигнула брови.

 

— Ти навіть не дивився. Ми хоч у фокусі були? — Мітяєв спробував виплутатися з напрочуд міцного дівочого захоплення. Туся навіщось чинила опір цьому, щосили хлопця обіймаючи, але після кількох спроб все ж таки здалася. — Дай, я сам подивлюся.

 

— Ти можеш зробити це не прямо зараз? — видихнув Влад крізь зуби. Якби терпець був якоюсь судиною, то його безперечно наповнена до країв і готова була з хвилини на хвилину нахилитися. Тільки ось на відміну від метафор, єдиною судиною, якою міг бути Влад у цей момент — вигрібна яма. І нічого, крім гівна, він точно не дав би цьому світу.

 

— Нам на монтаж залишилося менше п’яти днів, я не хочу перезнімати завтра, якщо зараз щось не вийшло, — продовжував упиратися Мітяєв, ніби справді міг сумніватися у Владі. Насправді Саші лише хотілося вивести друга на відкриту конфронтацію, політика ігнорування вже сиділа у Сані у печінках.

 

— Монтувати все одно не тобі, — крізь зуби процідив очкарик, проте передав камеру в чужі руки. Складно було вичленувати з котла роздратування справжню причину чи хоча б крихту резонності. Жуков розумів це, а тому з останніх сил тримав на уявному ланцюзі своїх внутрішніх демонів.

 

Саня чисто для вигляду пробігся по відзнятому матеріалу:

 

— Ого, і навіть не розвалився від того, що зробив, як я прошу, — слова обминали подібність внутрішньої цензури і мимоволі вистрибували з надто балакучого рота. — Більше виїбонів було, чесне слово.

 

«Цей хлопець — камікадзе чи так?» — Наталка відчувала наближення конфлікту так гостро, ніби була його учасником. На секунду дівчині здалася гарною ідея звалити по-тихому з самого епіцентру катастрофи, але цікавість виявилася сильнішою.

 

— Я ось не зрозумію: ти просто полаятись хочеш чи що? — Влад вирвав у Мітяєва фотоапарат, щоб засунути його в чохол.

 

— Я хочу? — Саша витріщив очі так сильно, що ті погрожували випасти з очних ямок прямо на паркет. — Хіба не ти цілий день полощиш мені мізки образами рівня першого класу?

 

— Образами? Та я цілий день мовчав.

 

— А то я не помітив, що ти мовчав, — Саня театрально ляснув у долоні. Влад так скривився, що бажання тріснути йому по обличчю почало переважати здоровий глузд. — Ми в яслах чи що? Що тебе, блять, не влаштовує?

 

— Я зрозумів, — руки дрібно тремтіли від надлишку емоцій, Жуков абияк запхав техніку в рюкзак і почав складати штатив. — Тобі життєво необхідно висратися і влаштувати скандал. Добре.

 

Хто, якщо не найкращий друг, може по-справжньому розлютити Сашка? По суті, Жуков робив найгірше з того, що міг: перетворював Саню на істеричку і тиснув на його болісну звичку бути зручним.

 

— Ти, нахуй, знущаєшся з мене, — руки пару секунд парили повітрі, немов у спробі схопити Жукова за грудки, але потім упали і безвольно повисли вздовж тулуба. Він все ще не наважувався навіть торкнутися Влада. З того моменту, коли вони вперше та востаннє з’ясовували стосунки, Саня уникав тактильного контакту. Спочатку це була справа принципу, потім просто стала звичкою. Мітяєв намагався не думати про це зайвий раз, але таємно відчував полегшення: тепер у нього з’явилася причина друга не торкатися. Ніби це було запорукою того, що більше він не настане на любимі граблі і не пустить по пизді хитку гармонію у власній голові. Неначе боявся, що інакше може закохатися знову.

 

— Та здався ти мені, — Влада пересмикнуло від роздратування. Сашко не міг до нього доторкнутися навіть для того, щоб ударити. Наче він був прокаженим, наче це було найгіршим із розкладів. Жуков почував себе потворним немовлям, закатаним посмертно у банку з формаліном. Хвора фантазія легко малювала і крихітний кулачок розміром з волоський горіх, і жалюгідні спроби пробити товсте скло желейними кістками, обтягнутими напівпрозорою шкірою.

 

«Цікаво, вони вже забули, що я тут?» — Туся старанно зливалася з місцевістю, щоби не потурбувати хлопців. Дівчина вже досить знала про взаємини двох друзів, щоб ця приватна сцена викликала в неї величезне захоплення. Не кожен день, зрештою, бачиш, як багаторічна дружба тріщить по швах із розмахом західних підліткових серіалів.

 

— Наступного разу зроби пику простіше, щоб звучало переконливіше. Поки що це виглядає як ревнощі рівня дошкільника.

 

— Яка ревнощі, бляха? До кого? Кого? — Жуков соковито реготнув, внутрішньо дивуючись своєму рівню акторської гри. — Ти з хуя на хуй скачеш частіше, ніж шкарпетки міняєш. Яка мені взагалі справа до цього?

 

— Ну раз немає справи, що тебе тоді не влаштовує? Де я завинився, блять, що ти, як дівка, їбеш мені мізки? Чого тобі треба? — Саня все підвищував голос, не в силах стримуватися. На лобі пульсувала вінка, в очах хлюпала злість і нерозуміння, Жукову ж здавалося, що це роздратування і огида, саме вони змушували продовжувати конфлікт. Принаймні, так Мітяєв рано чи пізно не витримає і все ж таки вдарить йому зі всієї дурі, переступаючи через небажання бруднити руки.

 

— Що мені від тебе може бути потрібне? Чи не дохуя ти великої думки про себе? — Влад хмикнув гордовито. — І на твою дупу бездонну, і на твого мужика мені начхати.

 

— Я тобі в’їбу зараз, — просипів Сашко, стискаючи руки в кулаки.

 

— Ну, в’їби, і що від цього зміниться? — Жуков знизав плечима театрально, одним лише жестом поставивши під сумнів сміливість друга. Не дарма він все життя називав Мітяєва терпилою, на кожному кроці жартуючи з його безмежної миролюбності. — Так чи інакше, ти — просто зручна м’ясна дірка, твоє статеве життя…

 

Немов у сповільненій зйомці Влад бачив, як кулак наближається до його обличчя і впивається кісточками в податливу шкіру. Вилицю обпалило ниючим болем, у роті з’явився мерзенний присмак заліза — від несподіванки Жуков випадково прикусив щоку зсередини. У вухах пролунав хрускіт, потім жіночий вереск і невиразний чоловічий рик. Влад збрехав, якби сказав, що йому не боляче. Але все фізичне в ньому перекривав факт зовсім ідіотської радості від самого факту: він зумів зачепити Сашка за живе. Тільки це мало значення.

 

— С-сука! — Мітяєв відсахнувся назад, ледве не з жахом переводячи погляд з Влада на почервонілі кісточки своїх пальців.

 

 

Примітка автора:

Невеликий оффтоп, який в основну історію не вписувався, коли створювався оригінальний текст, але зараз мені це здається достатньо цікавим, щоб розповісти вам.

Чому Саня такий притруханий?

В тексті ми бачимо в основному тільки наслідки його дитячої травми, розуміємо, що він — недовірливий писиміст з низькою самооцінкою, але пояснення цьому загалом нема. Якщо дивитися на його родину об’єктивно, то батьки Сашка — адекватні і люблячі, протягом взросління сина намагалися на нього не тиснути і максимально його комфортили. Ніякого насилля, пасивної агресії і так далі. Вони багато працювали, але все одно шукали вільний час для традиційних сімейних фішок по типу спільних вечерь і вихідних.

Тож звідки все-таки ця хуйня у Сані в голові? 🤣

Насправді, на стан нашої нервової системи з народження впливає настільки багато факторів, що за усіма не встежиш. Це навіть не завжди про те, який навколо нас загальний емоційний фон. Це й про те, яка зараз екологічна обстановка, чи достатньо ми отримуємо корисних елементів з їжі і чи маємо здорові для свого віку фізичні навантаження.

Мене справді вражає, що на мій характер вплинуло, яку фруктову пюреху я їла в півроку, але цікавощ навіть не в цьому. Справжня цікавощ в тому, що наша нервова система формується ще до народження (очевидно, так), і на неї впливає, бляха, абсолютно все. Типу, РЕАЛЬНО ВСЕ.

Мати Сашка завагітніла у шістнадцять років, тоді вона активно готувалася до вступу в іноземний медичний університет і, звичайно, перебувала в стресі. Новина про вагітність, повна зміна планів на майбутнє, потреба розповісти про все батькам і хлопцю, — все це підвищувало рівень тривоги до рівню «ну нахуй», робило дівчину нервовою й нестабільною. Тож ще до народження Сашко приймав джакузі з кортизолу, це стало фундаментом його складного характеру. До речі, гормони Сашка зараз у нормі, хоча він вважає, що кортизол в нього все-таки високий, і через те він легко набирає вагу. Але насправді він просто забагато жере 🤣

Другий елемент його проблематичної особистості стався у п’ять років, коли батьки забули забрати хлопчика з дитячого садка, і жінці, що там прибирала,  довелося привести його до себе до дому, поки батько не прийде за ним. Повернувшись додому в той вечір, Саня ледве не вперше став свідком сварки батьків, для хлопця це виявилося пораненням нижче пояса. Тоді він вперше звинуватив себе у всіх проблемах всесвіту.

П.С.: опинившись в квартирі прибиральниці, маленький Сашко приблизно годину думав, що то тепер його новий дім 🤣 і майже змирився з ще двома дітьми вдома. 

*Sarah Cothran — As the world caves in

 

Сашко з’явився на порозі пізніше, ніж планувалося. Після сутички з Владом минуло вже кілька годин, але Мітяєв все ніяк не міг заспокоїтись, безцільно намотуючи кола по району.

 

«Зрештою, ноги самі привели мене, куди треба, але… — Саня посміхнувся втомлено, витираючи черевики об килимок біля дверей. — Не впевнений, що зможу поводитись нормально сьогодні».

 

— Затримався, — Мітяєв сперся на стіну, стягуючи взуття. — Ти вже їв?

 

— На тебе чекав. Розігріємо, нічого страшного, — Макс знизав плечима. — Ти в порядку?

 

— Працюю над цим, — вельми розпливчасто пробурмотів хлопець, скорочуючи відстань, що залишилася між ним з Калимовим. Мабуть, у його лайновому емоційному стані можна було знайти плюси: у Сашка зовсім не залишилося сил для мозкової діяльності. Довелося, не роздумуючи, діяти. Руки несміливо обвили Максима навколо талії. Важко було зізнатися навіть самому собі, але Мітяєв був готовий схлипнути від полегшення в цей момент.

 

«В принципі, цього разу можна обійтися без кавової гущі, — Макс негайно обійняв хлопця відповідь, трохи сіпаючись від контрасту температур. Сашко так і не зняв своєї куртки, а почервонілий на морозі ніс розносив мурашки від шиї до інших частин тіла. — І так зрозуміло, через кого у Сані фізіономія великомученика».

 

Калимову важко було зрозуміти свої почуття. Як хлопцю Сашка, єдине, чого Максимові хотілося — занурити кривдника головою в унітаз. Але сам собою він не міг не визнати, що надто добре розумів Влада.

 

«Якщо справа не тільки в моїй ревнощі, і Жукова справді попаяло… — Калимов потяг куртку вниз, допомагаючи Сані виплутатися з дутих рукавів. — Мушу визнати, що можу поставити себе на його місце. Але чи це впливає на щось? Я вже точно не зможу виступати як група підтримки»

 

Правда в тому, що Макс міг бути тільки на своєму місці, і співчуття іншим не мало сенсу. Йому залишалося змиритися з тим, що у любовних трикутниках рідко трапляється щасливий кінець у всіх одночасно.

 

— Ти голодний? — Калимов спробував відсунутись, але у Сані були інші плани: він вчепився в домашню футболку на Максимовій спині і слабо хитнув головою. — Спати хочеш? Чи в душ, може? Ти дуже холодний.

 

«Скільки часу він на вулиці провів, взагалі?» — руки самі по собі стиснулися в кулаки. Злитися було безглуздо, але емоції пробиралися під шкіру минаючи здоровий глузд.

 

— Саше, пішли у ванну? — не чекаючи відповіді, Максим позадкував назад, тягнучи гостя за собою. Йти задом наперед, та ще й з причепом у вигляді Сані — це завдання із зірочкою, але думки Калимова ніхто й не питав. Саня не послабив свою хватку, навіть коли його хлопцю дісталося від одвірка, повз який вони намагалися просочитися.

 

Максима лякало те, що відбувалося, але він помічав найголовніше: Мітяєв тут. За всієї своєї замкнутості, за всього небажання відкриватися людям, Саня тримав своє слово. «Я хочу бути з тобою» — фраза не давала конкретики та гарантій — тільки надії. Але й ті, як показувала практика, найчастіше виявлялися хибними.

 

«Не у його випадку. Напевно, збоку звучить як «Він не такий, як усі», але нічого менш заїждженого в голову не спадає, — хлопці все ж таки дісталися місця призначення. Обіймаючи Саню однією рукою, другою Макс увімкнув воду, налаштовуючи на око прийнятну температуру. — Часто йому ліньки навіть намагатися, але за належного рівня інтересу він виявляє дива емпатії. Взяти того ж Жукова: вони такі синхронні іноді, що моторошно стає. І це не заслуга Влада, у цьому тандемі він той, хто збирає вершки із ситуації».

 

— Дай, я роздягну тебе, — голос Калимова був спокійним і впевненим, йому хотілося підкорятися. Саня відпустив зім’яту в кулаку тканину, дозволяючи хлопцеві відсторонитися.

 

«Я звучу як закоханий ідіот, так? Але я і є закоханий ідіот. Хоча моя думка склалася виходячи з розмов ще до того, як з’явилася симпатія. Він не намагається виїбнутися чи відповідати чиїмось уявленням. Не сперечається, не вмовляє, не вимагає зворотного зв’язку в принципі. Рідко відвертий, але якщо починає, то з розмахом. Через це довіряти йому так легко», — Максим ухопився за край светра і стягнув його з Сашка. Повітря навколо трохи заіскрилося з характерним звуком, волосся Сані почало стирчати в різні боки з подвійною старанністю.

 

Мітяєв вирячився в підлогу, розглядаючи ідеально рівні стики кахельної плитки. Він не міг зрозуміти, що саме його так зачепило в сьогоднішній сварці. Думки бігали від фрази до фрази, кісточки пальців саднило, живіт зводило чи то з голоду, чи то від занепокоєння. Хлопець банально не міг сконцентруватися, навіть контролювати міміку не виходило. Проте він тут. Можна вирішити, що Саня матеріалізувався на порозі будинку за інерцією, але рішення було прийняте підсвідомістю ще до того, як мозок обробив інформацію. Просто з Максом реальний світ чомусь здавався трохи стабільнішим і безпечнішим.

 

Футболка пішла за светром, а тиша, що повисла, не напружувала. Максим методично розправлявся з одягом Сані, насилу вгамовуючи тремтіння в пальцях. Щось середнє між нервозністю та милим хвилюванням перед людиною, яку хочеться трахати на всіх доступних поверхнях. Руки потяглися до гумки джоггерів, пальці підчепили краєчок, трохи зрушуючи тканину вниз.

 

— Саше, штани, — м’яко вказав Максим, відступивши на крок. — Саше.

 

— Зараз, — обізвався Саня, рваними рухами стягуючи штани разом із трусами.

 

І навіщо він тільки затіяв цю розмову? Знав ж заздалегідь відповіді на всі свої запитання. Хотів знати напевно? Хотів, щоби сказали вголос? Він і сам не знав, дитячі пориви взяли гору над розумом раптово, тільки моргнути встиг — і вже прописав по морді кращому другу.

 

Вода була не такою вже й гарячою: передбачливий Калимов вирішив почати з невеликих температур. Саня сунув руку під душ долонею вгору, краплі відбивали канкан по кінчиках пальців, тепло повзло вгору від фаланг до ліктів.

 

— Зробити гарячіше? — голос лунав позаду, зовсім близько.

 

— Зроби, — Мітяєв просунувся далі душовою кабіною. — Тут просторо.

 

— Як так сталося, що ти до мого душу так і не дійшов за всі рази? — Калимов потягся до змішувача, грудьми притуляючись до смаглявої спини. З того часу, як Макс востаннє бачив Саню голим, той набрав у вазі і більше не був схожий на шарнірну ляльку. Ублюдських асоціацій з їх першим разом поменшало.

 

— Я або в гівно був, або запізнювався. Не до лазневих процедур, — Мітяєв знизав плечима, несвідомо притискаючись до Максима ближче.

 

— Ну точно, — голос був тихий, слова можна було розрізнити лише на мінімальній відстані. — Давай, намилю тобі голову.

 

Саня розвернувся до хлопця та підставив обличчя струменям води. Стекаючи по підборідді, краплі падали на різьблені ключиці, збиралися у виїмці, а потім продовжували свій шлях торсом у прискореному темпі. Захотілося зловити, злизати хоча б крихту вологи, торкнутися покритої мурашками шкіри. До шампуню Макс так і не дістався. Губи торкнулися шиї біля яремної вени: ще не поцілунок, але цього було достатньо, щоб пульс Мітяєва зріс на кілька пунктів. Правду кажучи, це саме те, що було так необхідно Саші зараз. Не забутися чи використати. Просто згадати, що лайно трапляється, але так чи інакше це лише випадок, а не суть історії. Безглуздо розглядати одиничний епізод як показовий і робити висновки про все життя в цілому.

 

Саня видихнув, закочуючи очі від задоволення, коли Калимов язиком доторкнувся до шкіри під вухом. Не те, щоб ця зона була у хлопця особливо чутливою. Точніше буде сказати, що Мітяєв весь, цілком і повністю, особливо чутливий. Тіло охоче приймало будь-яку ласку, пускаючи по венах приємне тепло, яке зовсім не обпалювало.

 

Максим не знав, як працює ця магія, але чим яскравішою була реакція у партнера, тим сильніше він сам заводився. І у випадку з Санею, збудження накривало з півоберта, варто було тільки хлопця торкнутися. Або навіть просто уявити, як торкнеться. Легкий чмок у мочку вуха, підборіддя, вилицю, кінчик носа, — з кожним дотиком все яскравіше проступала жадібність і спрага. Коли черга дійшла до рота, Макс міг заприсягтися, що почув скрип даху, який їхав нахуй. І йому було начхати на це, як ніколи раніше.

 

Поцілунок вийшов мокрим і коротким — вода заливала хлопцям усі доступні отвори, неприємно палила носоглотку, довбала безперервним потоком по маківці і геть-чисто руйнувала всю романтику миті. І, тим не менш, на думку не спадав спогад щасливіший за тей, що вони створювали в ту саму секунду, відпльовуючись від хлорованої води.

 

— Нахуй шампунь, — з почуттям видав Сашко, підштовхуючи Калимова до виходу з кабінки.

 

— Нахуй, — не менш палко підтвердив Максим, хапаючись за смагляві плечі, щоб не посковзнутися на мокрій підлозі.

 

Шлях до ліжка виявився тим ще квестом. Максим не міг згадати, коли востаннє так був захоплений поцілунками, що йшов до спальні навпомацки. Хлопці повільно пробиралися коридором, залишаючи на ламінаті мокрі сліди. Кілька разів Сашко навіть наступав Калимову на ногу, але і це не здавалося досить вагомою причиною, щоб відірватися один від одного.

 

«Все життя мені здавалося, що я дуже велелюбний, але познайомившись із Сашком… Ось уже у кого лібідо б’є всі показники, а сексуальні апетити вражають масштабами», — Мітяєв був першим, хто показав Максиму, наскільки може перти від взаємної ініціативи та відкритого бажання. Зазвичай, варто тільки надати доступ до тіла, хлопець миттєво злітав з котушок, влаштовуючи справжню розпусту. Саме тому відстороненість Сашка так кидалася у вічі, зараз він виглядав втраченим і зляканим, не обіймав — навіть пальцем Максима зворушити боявся, терзаючи виключно губи. Щиро хотілося розвіяти будь-я