Та, що

“…попереду  — твій страх, твій крах, твій прах”  

Василь Стус

Мені було холодно. Навкруги нікого, лише лихий вітер, що чим дужче зривається, тріпочучи легку одежу, котра ледь сама вже льодом не стала. Будівлі навкруги небезпечні, темні, вони викликають дивний страх, який не можу контролювати.  

Тут нікого немає, крім мене. Але за мною немає ні тіні, ні слідів на чистому білому снігу позаду. Сумніваюсь, що і взагалі існую, здаюсь сама собі примарою, без дому та цілі. А може щось в мені все ж лишилось, коли досі не впала та не прихилила втомлене тіло до стін однієї з холодних будівель.  

Я ніколи не думала про такий кінець, жахливий, що вражає своєю жорстокістю до моєї психіки. Для мене смерть була як довічний сон, яка прийде у тепле ліжко на старості років. Тоді настане період байдужості, забуття та нарешті спокою. Але в цій реальності померти в молодості було моїм кінцем. Від цього стає трохи гірко.  

Щоб хоч якось втекти від холоду, котрий змушував тіло дерев’яніти, думала про інших. Вони зараз по іншу сторону, де в будь-якій ситуації порятунок, де не потрібні чужі жертви, де панує лад та висока мораль. Мабуть, після всього, що бачили мої очі, мені дійсно там не місце. Не зможу спокійно сприймати те, що вони вважають повсякденням.  

Лиця моїх любих супутників, коли намагаюсь згадати чи хоча б уявити їх перед собою, зливаються в просте безлике лице, котре звертається до мене какофонією з чужих голосів. Так дивно, бо завжди здавалось дивним забути ті обличчя, але зараз все виявилось до паскудного простим. Хотілось розсміятись, але щоки здавалось розривались від будь-яких дій міміки лиця.  

В кінці цих тортур я виявилась надто слабкою, зміненою та просто чужою, аби повернутись у своє радісне минуле. Там де панувало щось схоже на добро, розуміння, безпеку. Але можливо, я просто все це вигадала, як і власних супутників. Може, я завжди була ось тут, просто боялась це визнати.  

Я не пам’ятаю власного імені й це так болить мені, що здається то була найбільша втрата. Намагалась підібрати склади, букви — вгадати, наступити на слід втраченого аби знайти. Але нічого не вдавалось,  мов цього ніколи не існувало. Може я завжди була безіменною?  

Тихо, як мене це дратує. Тут мали бути звуки хоча б вітру, котрий намагається зірвати мою єдину одежу, але нічого. Таке відчуття, що усього тут не існує. Але як це абсурдно звучить! Має ж бути хоч щось…І я дійсно знаходжу.  

Мій крок спиняється, коли бачу як по снігу тягнеться стрічка теплого світла. Вона йде з відчинених дверей, де на порозі стоїть молода жінка. Бліда, з відкритим ротом та широко розплющеними очима. Її тіло огорнуте теплим одягом і вона дивиться на мене. Мабуть, з жахом та роздратуванням.  

Я ледь розчула, що вона там кричала мені, бо цей набридливий вітер здійнявся дужче, як та хуртовина стаючи завісою між мною та тою жінкою:  

— Припини…переслідувати…залиш у…спокій, — це здалось мені трохи дивним, бо я її вперше бачила. Але у свідомості промайнула надія, тому закричала, надіючись, що і вона почує мене.  

— Ти знаєш мене?! Де моє ім’я?! Дай мені ім’я! — після цього відчула, як щоки потріскались по лінії краєчок губ, утворюючи на моєму обличчі жахливу “усмішку”. Як дивно, що не відчула болю, лише те, що стало важко чітко проказувати слова.  

Жінка попереду ще сильніше зблідла та відступила в середину дому з наміром сховатись, але мною наче щось заволоділо, як те бажання все ж дізнатись ім’я. Ім’я, єдине, що турбує мою скалічену душу. Зробила крок до неї, вітер затих, мов підбиваючи до дій, яких саме не розуміла, та й то було не важливо.  

В мене нарешті в думках з’явилось щось інше, а не тільки спогади та втішання самої себе. Це було так радісно, що по тілу розлилось тепло, яке прийшло невідомо звідки. Дивно звичайно, але чи може така дрібниця мене зараз хвилювати?  

Жінка перед мною, кидала в мене нічого не варті фрази по типу “Звідки мені знати”, “Ти сама знаєш”, “Йди звідси, я обізналась”. Її очі з відчаєм, страхом та безсиллям несли мені більше інформації ніж її рот, з якого виривались слова. Мені не було ніякого сенсу інше чути, по правді чужий голос взагалі дратував, бо хотіла лише ім’я. Набір літер, котрі сприймались як щось красиве та споріднене, те, що я не могла вигадати для себе чи вгадати, орієнтуючись на пам’ять.  

Відчувала, що тут перед неї помру, якщо не почую тої дрібниці. Чому вона взагалі впирається? Це не складно, адже всі люди постійно щось називають: тварин, дітей, предмети. То чому мене так важко назвати?  

— Ім’я…Назви його, — я дивилась у її перелякані очі, котрі сповнювались сльозами, але якось припинити це не намагалась. Мені було важливо це почути й хай би що це означало для іншого.  

— Ма… — почала вона, але обірвала саму себе, притиснувши з силою до рота руку. Мене це починало дратувати. Це так складно?! Пара складів чи бодай кілька літер, що в людській свідомості відбились у ролі ім’я.  

Я просто хочу знову бути. Знаю, що смерть близько, але надія вмирає навіть не рано, а разом з власником. Поки горить єдина свічка, буду і я зі сподіванням залишитись там, де тепло. В моїх діях немає нічого лихого, щоб привело до неї біду, то чому не хоче допомогти?  

Хотіла зробити до неї ще крок, але вітер, наче справжнє лезо відмежував мене від неї, ледь не обрубивши пальці ніг. Це викликало гнів та образу. Я вже й подумала, що він став другом, але тут ось це. Як не приємно. Але марно вважає, що я забуду про це і все полишу. З однієї сторони було справжнє ім’я, з іншою невідомий результат, де було тепло. Тепло єдине, що мало вагу в цьому темному та хаотичному світі заплющених очей.  

Іноді я думаю про те, що стала подібною до тих неістот, котрих зустрічала на шляху. Вони всі були егоїстичними, не постійними, з дивною логікою і без найменшого поняття співчуття та доброти. Це тоді здавалось таким чужим і дивним, не зрозумілим. Що ж, зараз думаю, що змогла збагнути.  

Їхня ціль то не ціль у звичному мені колись розумінні мета, котра має певний фінал з чимось. Ні, це щось більше, яке не можливо пояснити за допомогою людських слів, бо їм воно чуже. Співчуття, доброта, егоїстичність взагалі були такими абсурдними поняттями, що і годі слова марнувати, аби щось пояснити. Вони не мали під собою ґрунту, щоб існувати у неістот. Їх вигадали істоти, які залежать від часу, прямої часової лінії, тому цим все і сказано.  

Я знову крокувала холодною вулицею, котру оточували лихі будинки. В голові було лише одне — та жінка, яка ледви не промовила ім’я. Уявила, яку радість відчувала б, коли з чужих вуст зірвалось би моє ім’я. Вже навіть не важливо, чи то старе-забуте, чи нове. Просто ім’я.  

Мені захотілось до сверблячки у руках зараз опинитись біля неї. Це бажання була настільки матеріальним, що я не відразу зрозуміла, що перед очима не вулиця, а чужа кімната. Там була та жінка в довгій, легкій сукні та чоловік, що притискав її до себе. Від неї ще досі можна було відчути переляк, але по троху він змінювався на якусь шалену ніжність.  

Я не розуміла, що між ними відбувається, і чому вони взагалі знаходяться в такій дивній позі, але це було цікаво. Якби навіть захотіла з’явитись, присутність чоловіка заважала. Вона була схожою на той бар’єр, що створив вітер, коли я майже почула від неї ім’я.  

— Марія…мила, ви така сьогодні красива, — чоловік говорив це так, мов у його легенях то було останнє повітря, котре він витрачав на слова. Потім нахилився до її шиї, торкнувся відкритої ділянки шкіри губами.  

Там ще щось відбувалось, але після декількох хвилин усього цьому, мене це почало дратувати. Я хотіла як можна швидше знову опинитись перед нею та змусити договорити ім’я, але присутність чоловіка не дозволяла мені цього зробити. До того, його дії до тіла тієї жінки здавались мені огидними.  

Тому я схотіла, щоб той як можна швидше пішов звідти. Побачила, як він здригнувся всім тілом і відсторонився від голого тіла під ним, його обличчя показувало не розумінням того, що сталось. В глибині очей мерехтів, приємний моїй душі, страх.  

— Я…вибач, не можу, — чоловік встав з ліжка, голий, навіть не намагаючись сховати цей факт, із провиною нахиливши голову до партнерки.  

На її обличчі промайнув біль, але жінка намагалась його сховати, просто повернувшись на бік у ліжку і вкрившись ковдрою, що була зім’ята біля ніг.  

— Ти знову такий холодний, — він почув ці слова і від розпачу закусив губу сильно, що аж прокусив, бо виступила кров. Чоловік вже хотів сказати щось заспокійливе, з ноткою пояснень, у відповідь, але вирішив промовчати. Наче від не порозумінь є інші ліки, мовчки зник з кімнати, залишив жінку на самоті. 

Я відчувала її біль, бажання почути його голос, але з тим не готовністю зрозуміти чужі слова. Вона була дивною, і я ще дужче захотіла саме від неї почути ім’я. Своє ім’я, котре приємним теплом відкликалось у всьому тілі, що вже втомилось від постійного холоду.  

— Ім’я…я хочу ім’я, — сказала, нарешті опинившись в цій кімнаті. Жінка завмерла, намагаючись запевнити себе у власній уяві, мов мене тут не було. Я посміхнулась, наскільки могла при розірваному обличчі. Це було важко, бо не відчувала самої посмішки через те, що десь м’язи були розірвані, а десь замерзлі до підвищеної крихкості.  

Вона відкинула ковдру, і подивилась на мене очима, де був відбиток тих самих гірких сліз, котрі навічно застигають у чужих очах. Але поряд з тим, її обличчя було сповнене рішучості, наче вона готова зробити останній крок в безодню і її більше нічого не хвилює. Момент після глибокого емоційного стресу, коли кажеш собі “Хай все летить у пекло!”.  

 — Марія! Ось твоє ім’я! Задоволена?! — її голос зривався на крик, може вона ще щось там кричала, але я не чула. Язик, мов солодку карамельку, крутив це ім’я — “Марія”. Таке невимовно прекрасне сполучення літер, які самі зриваються з рота.  

— Марія…Марія…ім’я, — я підняла на неї свої очі, невідомо якого кольору, бо давно забула як сама виглядаю. Це сильно налякало жінку і з неї в мить злетіла рішучість та сміливість. Вона притиснула до губ руку, мов у останній надії забрати свої слова назад до рота.  

— Не підходь! — жінка почала відповзати від мене в марній надії сховатись, але позаду неї стіна. А я нарешті могла без будь-яких перешкод зі чужої сторони підійти ближче.  

Вона намагалась втиснути себе в стіну, але все до смішного марно. Я була вже поряд з неї, навіть не так, наші обличчя знаходились на відстані декількох сантиметрів, коли я наче в бажанні поцілувати видихнула їй у рот:  

— Марія… — в момент небо і земля для мене змінили свої місця, і було відчуття, наче моє тіло за власною волею зробило кульбіт. Але розплющила очі вже сидячи в чужому ліжку. Точніше, в тому самому, де сиділа та жінка.  

Тіло більше не відчувало лихої дії холоду, було гнучким та теплим. Торкнулась руками обличчя і воно було цілим. Нічого, що могло нагадувати розрив. Тепер могла легко посміхатись та вимовляти слова:  

— Марія, Марія, Марія — я, мабуть, повторила це ім’я тисячу разів, відчуваючи як серце затоплює радість. З легкістю встала з ліжка і відчула як нога торкнулась чогось. Поглянула, а там замерзла дівчинка років десяти, в бідній, стертій від часу одежі. Її шкіра була червоною, де-не-де були рожеві плями. Ноги та обличчя з руками були припухлими, вії вкриті памороззю, що чогось в приміщенні не танула.  

— Ха-ха, це я! Яка я красива! — веселий сміх зірвався з рота, коли я побачила мертву дівчинку, що колись була мною. То була я, не дивно, що жінка так лякалась, коли перед нею був ходячий труп. Як взагалі могла існувати?  

Підперла руками обличчя й уважно почала вивчати колишнє тіло. Це було цікаво лише перші кілька хвилин, а потім просто наказала йому зникнути. І воно дійсно зникнуло! Це було фантастично!  

Я відчувала радість імені, тепло та щось, що змушувало серце тріпотіти. Навіть не знаю, як це можна було пояснити.  

Швидко, навіть не вдягнувши взуття, пробігла до дверей. Підлога була холодною, але мені було байдуже. Я хотіла скоріше побачити світ з якого прийшла. В тому, що це саме він, у мене не було ніякого сумніву. Але на останок, як жест прощання зі старим життя в безіменні, трохи затрималась перед тим як зачиняти двері. Мов там і досі було минуле тіло, трохи прикрила очі та тихо сказала:  

— Дякую, — я не знаю, куди поділась душа тієї жінки з тіла, та й по правді, було байдуже, що там з нею, головне, що мені зараз тепло та радісно. Навіть, мабуть, в подяці не було ні дещиці щирості, просто як стара звичка, що зіграла зі мною не смішний жарт.  

Зараз все інше було не важливо. Лише момент, бо життя людей таке коротке, що потім знову шукати ще когось. Це ім’я все ж було не моє…Я дійсно хотіла б згадати те, що колись дали батьки тієї дівчинки, що вмерла від холоду, але то була скоріш примха, це відчуття не викликало в мене “необхідності”. Може колись мій шлях дійде по початку, але зараз було інше, тому хай все станеться пізніше.  

Пізніше, наскільки це взагалі можливо… 

“Його сховає вічности ріка…” 

Павло Филипович