завтра я помру

«Він був наче сон, ніжний, м‘який, зворушливий. його карі очі сяяли на сонці, а біляве волосся світилося бескінечністю зірок, його вуста були кольору трохи недозрілих персиків. білий светр на його плечах нагадував про осінь.»

Фелікс дочитав сторінку свого нового роману. Книга про двох закоханних хлопців, з не дуже добрим кінцем, але Фелікс про це поки не знає. Він дуже прив’язався до одного з героїв, не хотілося б, щоб цей роман закінчився, хотілося, щоб ця історія продовжилася у реальному світі…За вікном не було й натяку на сонячну погоду, хмари малювали на небі лише трьома темними кольорами. вітер зривав пожовклі листочки з дерев, вони неслись вулицею, повз вікно Фелікса, повз вікна його сусідів, повз його улюбленої книгарні, повз кав‘ярні, де він майже кожного ранку бере латте з корицею. 19 вересня, не хотілося вірити, що літо пішло, а прохолода вже обіймає ззаду. Головний біль та запаморочення не дали Феліксу далі насолодитися книгою. Рядки хиталися, літери пливли, репліки складалися в щось незрозуміле. Хлопець вирішив прогулятись, дорогою зайшовши за латте. 

Погода натякала на зливу. 

«Було б добре взяти з собою парасольку» - подумав Фелікс взуючи конверси. Взуття було трохи пошарпане, а на підошві напис: «самотня людина не буде покинута». Ці слова дуже сподобалися Феліксу, він прочитав їх у романі, вони засіли у нього в душі. 

Парасольку парубок так і не взяв, бо що може бути краще ніж пити каву під дощем? 

Люди поспішали, хто на роботу, хто до школи,на ділову зустріч, до магазину. Парубок почував себе зайвим серед цього балагану, ніби він єдиний, хто не потрапив у хвилю щоденного побуту. Фелікс йшов повільно, роздумуючи про роман. 

Привітно зустрічає будівля улюбленої кав‘ярні, скоріше б вже знову насолодитися кавою. 

– Вітаю, раді знову вас бачити! - як завжди з усмішкою вітає його бариста. Фелікс тут постійний клієнт, тому не дивно, що його впізнають. 

– Вам як завжди: латте з корецею та чизкейк «солона карамель»? 

– Так, але без чізкейку - Фелікс дарує баристі свою сонячну усмішку. 

Хлопець забирає своє замовлення та виходить з теплого приміщення, його шлях лежить до пляжу. сьогодні не «як завжди». А «як завжди», це як? зазвичай, Фелікс залишається у кав‘ярні, працює над текстом своєї власної книги. Але сьогодні його тягне на пляж, поки осінь повністю не поглинула місто, він повинен хоча б ще раз вдихнути морського повітря. 

Як тільки парубок ступив на пісок, вітер у перемішку з ароматом моря почав лоскотати ніс, грати з волоссям. Фелікс підійшов ближче до води, сьогодні море не спокійне, хвилі б‘ються о каміння, розлітаючись мільйонами крапель. Після того, як хлопець прийде додому йому доведеться чистити кеди від піску, але зараз це взагалі не те, про що він думає. Лікс починає помітно замерзати, тепла кава вже не така тепла, але руки ще зігріває. 

– Тобі холодно? - тепла рука торкається плеча Фелікса. 

– Ні все добре - Лікс трохи труситься, незнайомець це помічає. він накриває Фелікса своєю кофиною, залишаючись в одному светрі. 

« Не може бути….цей светер, волосся, очі…ні….», думки Фелікса плутаються, він не вірить своїм очам, перед ним стоїть герой роману, що Фелікс не встиг дочитати. 

«Він був наче сон, ніжний, м‘який, зворушливий. його карі очі сяяли на сонці, а біляве волосся світилося бескінечністю зірок, його вуста були кольору трохи недозрілих персиків. білий светр на його плечах нагадував про осінь.», опис ідеально підходить до його нового знайомого, але єдине, що відрізняється - погода. 

– Мене Хьонджін звати. - хлопець привітливо посміхнувся. 

«Ім’я інше», пронеслося у голові Фелікса.

– Мене Фелікс. 

– Нічого собі, я читав книгу, де головного героя звали так само, але виглядав він інакше, тобі дуже пасує це ім‘я. - очі Хьонджіна світилися, наче перша зірка на нічному небі. Фелікс не міг надивитися на парубка, він зачаровував своєю красою, а його голос так і манив, кликав за собою. Йому не вистачило сміливості розказати Хьонджіну про роман, і героя, на якого той дуже схожий. 

– Тобі…подобається море? - Лікс відпив трохи кави, його голос тремтів, але не від холоду, від хвилювання. 

– Так, коли дивлюся на нього відчуваю спокій у глибині себе, наче хтось розливає енергію по моєму тілу. - біляве волосся Хьонджіна розвивалося, а очі Фелікса слідкували цим. Лікс досі не міг заспокоїти свої нерви. Його серце зараз просто розірве його на клаптики взірвавшись. 

– Візьми свою кофту назад, в одному светрі ти можеш замерзнути, а ще гірше захворіти. - Фелікс зняв з себе тяжку, теплу кофту Хьонджіна, протягнув її власнику.

– Не треба, мені це не допоможе, залиш її собі, я не боюся застудитися. 

– Тобто не допоможе? Що ти таке кажеш…- Лікс не зрозумів до чого це, він бачив, як руки Джінні тремтять. Він продовжував тримати кофтину з натяком, щоб хлопець забрав її. 

– Не треба, я не можу тобі сказати цього, ти занадто сонячний, щоб почути це, я не хочу тебе засмучувати, але, прошу, залиш кофтину собі. 

– Ні, я хочу почути це, я розумію, що ми ледь знайомі, але я б хотів надалі бути з тобою друзями…чому тобі не забрати кофтину та розказати те, що приховуєш? Фелікс трохи почервонів, чи хоче взагалі його новий знайомий бути його другом?, - То…

– Завтра я помру. 

Фелікс думав, що перестане дихати, Хьонджін виглядав спокійно, він дивився в далечінь моря. 

– Я прийшов сюди, щоб останній раз побачити море, а зустрів тебе…повір, я хотів би бути з тобою друзями, ти такий привітний, коли я тебе побачив, я подумав: «Його звати Фелікс», бо це ім’я тобі дуже підходить, вибач, що все так виходить, але мені вже час, залиш кофту собі, на пам’ять. Зустрінемось в іншому житті, коли у мене не буде раку легень. - Хьонджін поправив волосся Фелікса, посміхнувся та пішов з пляжу. 

З очей Лікса потекли сльози, він просто не розумів чому так виходить, чому…? ЧОМУ!?! Він так і залишився на березі, дивлячись у слід свому щастю, що йде і ніколи не повернеться. Кава вже давно випала з тремтячих рук, залишки зробили темну пляму на піску. Дощ полив як із відра. 

«Хьонджін наче море, хочу потонути в ньому, захлинутися. він такий самий ніжний, як хвилі літнього ранку. наче пісок сипляться мої слова-компліменти, слова захоплення до нього…», останній рядок у книжці, яку писав Фелікс. 

21.09