Розслідування починається!

Скільки часу пройшло з візиту пані Колючки – залишалось тільки здогадуватися. Поряд з галасливими сусідами у камерах поряд, звичайно, виспатися було складно, втім не неможливо. Телма з грацією кішки витягнулася на дерев’яному ослінчику і всілася. 

 

– То шо, кинули тебе, мала, – з єхидною посмішкою прогуркотів сусід. Телма тільки знизала плечима.

– Вона не зможе. Надто заманлива пропозиція, особливо для неї. 

– Ти надто високої думки про нишпорку. Ще й від усього серця давати клятву комусь типу неї…

– Ти впевнений, що вона була від усього серця? 

 

Телма і сама не знала відповіді на це питання. Сутичку з сумлінням вона вирішила залишити майбутній собі. Втім, необхідно було подумати і про можливості, яка могла відкрити потенційна зрада. 

 

– Сьогоднішній наш урок – заповіді темної сторони Цай. 

 

Телма чітко відокремлювала в голосі батька зневагу. Ще б пак: після такої розгромної посвяти марно було очікувати милості чи бодай банального нейтралітету. Юна Барлас потерла зап’ястя, які пекли навіть після цілющого заклинання однієї з служок. Поки найважливішим для неї уроком стало просте усвідомлення: моральні травми гояться гірше за фізичні. Демосфен, упевнений у наступній помилці доньки, тримав напоготові невеликий ціпок.

 

«На дресирувальника точно схожий…» – подумалося Телмі. Зазвичай, вона бачила таких поряд із клітками з різними створіннями. Вони то гримали ґратами, то били тварин просто по боках. 

 

Кабінет батька однозначно скидався на клітку. Дуже дорогу і на перший погляд навіть затишну, з купою цінних речей і дрібничок з мандрів континентом. Телмі годі було обманюватися: кабінет батька дійсно був її особистою кліткою.  

 

– Хто зазвичай слідує заповідям Темної сторони?

 

– Ті, хто… – на секунду Телма завагалася. Перевела погляд до вікна і тут ж отримала удар по руці, – Х-хто працює в темряві? 

– Неповна відповідь. 

– І люди з Ковену. 

– Непогано, але ти можеш куди краще. Я вчив тебе давати повні відповіді, а не ці жалюгідні обрубки речень. 

 

Телма поволі піднялася зі столу. Подивилася крізь батька на розшитий золотом родинний гобелен і відчула дивну, поки що незрозумілу їй нудоту. Необхідно було виконати вимогу Демосфена, тільки…

…Навіщо? Батько ніколи не задовольнявся ані відповідями, ані магією доньки. 

Так заради чого юна Телма Барлас старалася? 

 

– Заповідям темної сторони Цай наслідують ті, хто працює в темряві і послідовники Ковену. 

 

Запанувала тиша. Демосфен оцінював відповідь. Телма ж опустилася за стіл. 

 

– Далеко від ідеалу, не з першого разу, але рахується, – нарешті відрубав він, – Далі. Заповіді. 

– Вони базуються на принципові меншого зла. Займають провідне місце у родинному кодексі Барлас і є головними моральними мірилами всіх членів Ковену.

 

В голосі її не бриніла та звична радість дитини, яка ділилася чимось цікавим з батьками. Телма звучала наче зібрана без жодної похибки іграшка: монотонно, але втомлено, навіть трохи налякано. Демосфен стримано кивнув. 

 

– Повторимо заповіді. Перша.

 

– Буде ду-уже шляхетно зраджувати дитину, зраджену до мене, о так, – вголос буркотіла Телма доки крутила у пальцях ґудзик з сірого жилета. З незрозумілих причин вона дуже любила озвучувати думки, наче ті не вміщалися в голові і вискакували на язика, аби потім зірватися в дивне речення, – От Лурен мене побрав би, куди я полізла? 

 

Ґудзик залишився в тонких пальцях. Телма зітхнула і заховала його до кишені. За хвилину витягла і почала знов крутити його між пальців. 

 

«Цікаво, тільки, хто взагалі спромігся б відмовитися від такої дитини? Можливо, не такий вже і значний рід аристократів… А може й взагалі не вони», – подумки продовжила Телма, – «Те, що вона геть не знайома зі звичаями світського суспільства, бо не відреагувала на клятву… Так, можливо абсолютно звичайна родина. А може й один-єдиний член родини, який не схотів нести відповідальність? Де тоді бабусі-дідусі і чому вони не виховували? Припустимо, бабусі-дідусі гіпотетично існують, але чому дитина тоді не з ними?

Чого ж ти така загадкова, Колючко…». 

 

Вона не мусила думати, але щось у Дей-Костанцо примушувало це робити. Необхідність розуміти, з ким доведеться працювати? Ймовірно. 

 

– От же дитина, прийшла тут, а мені – з думками нудитися, – пробурмотіла крадійка, – Ну от точно ж… 

 

Телма настільки захопилася думками, що й не помітила, як рипнули двері і у них з’явилася Марцела. 

 

– Говориш сама з собою? – з недовірою запитала вона і поклала на стіл вже знайому теку. Телма знизала плечима. 

 

Запитувати про родину зараз їй здалося доволі некоректним. Що, як історія куди складніша? Що, як своїм запитанням вона зробить боляче? Не те, щоб Телма переймалася за детективесу, але працювати з такими краще без внутрішньої і зовнішньої напруги. 

 

– Хіба так не всі роблять? Типу… говорять там, видають іноді дивні звуки?

– Я за собою подібного не помічала, хоча іноді корисно озвучувати деталі розслідування, – Марцела задрала носика-картопельку, наче справжня професіоналка. Телма тільки тихенько пирхнула зі сміху, – Ти це чого? 

– Нічого. То з чого почнемо?

– Ти почнеш. Пам’ятаєш приблизно прізвища тих, хто був у Ковені? 

– Звідки ти… 

– Свої джерела, – ухилилася від прямої відповіді Марцела, – Атакувальне закляття, яким пошкодили твій зовнішній профіль і профілі інших чотирьох жертв, ідентичне, хоч наслідки і різні: у двох профіль зруйновано вщент. 

– Це ж серія злочинів виходить! – захоплено перервала її Телма, аж зі стільця підскочила. Помітив легке невдоволення Марцели, вона сіла на місце, – Перепрошую, кхм. 

– Тобі нема за що вибачатися… Не те, щоб в мене було бажання хвалити крадійку, але ти це правильно кажеш. 

– У такому разі з цього вже можна винести мотив. Якщо наступні четверо втратили свої місця в Ковені через це – значить, той, хто шкодив, мав на меті прибрати їх, як мене колись. Я можу подивитися на прізвища?

 

Марцела підштовхнула до Телми кілька папірців. Та неквапливо пробіглася поглядом і зітхнула. 

 

– Одного з них знаю, інших ні, на жаль. Можу запитати, але не факт, що відповідь на це питання саме там. 

– Навряд хазяйка квіткарні, пекар та лікарка могли бути серйозними злочинцями, – зі скептицизмом відповіла Марцела і спохмурніла, – Але, якщо без жартів, то… Подвійні життя, можливо? Мені просто надто подобається версія з серією і таємничим бажанням всіх прибрати, гм-м-м… Це все суттєво ускладнить, якщо вони дійсно не пов’язані з Ковеном. Плюс це анулює наші думки про серію. 

– Це точно серія, втім. Атакувальне закляття вже створює певний шаблон. Почнемо зі знайомого батька, а там, можливо, вдастся вирахувати закономірність чи знайти додаткові зачіпки, – запропонувала Телма, – До того ж в мене є дехто, хто може його розшукати. 

– Сироти з вулиць, з якими у вас там ціла інформаційна мережа? – з захопленням запитала Марцела. Телма засміялася. 

– Тобі необхідно іноді читати поменше детективних книжок, Колючко. Моя пані може підказати. 

 

Марцела ляснула собі по лобі: згадала, певне, про відсутність запитання про співпрацю з кимось. 

 

– То ти на когось працюєш?! – нарешті стрілила дурницею Дей-Костанцо. Телма невизначено повела вухами.

– Це треба запитувати до того, як ти погоджуєшся на сумісне розслідування, але так. Працюю. А на кого – побачиш. 

– Еге, намагаєшся бути загадковою?

– Я і є загадкова, Колючко. 

 

Марцела з обуренням склала в теку аркуші і підперла обличчя кулаком, спохмурнівши ще дужче.

 

– Що таке? 

– Треба профілі пов’язати, а я не впевнена, що на тебе заклинання ляже, як треба, — буркнула у відповідь і закотила очі. І чому тільки вона не народилася магічною генійкою на кшталт Адоніса Шер-Алійського… Про його навички володіння магією мало не легенди складали! Мабуть, в Долі все ж є свої улюбленці. 

– То не прив’язуй? Все одно мені немає сенсу тікати, – знизала плечима Телма. 

 

Судячи з обличчя Марцели, та вже серйозно вагалася. 

 

– Не зраджуй, – прошепотіла Телма і опустила оченята до столу, – Тільки якщо ця зрада не врятує тебе сильніше за її відсутність. 

– Еге. То чому ти зрадила вчора, Телмо?

 

Запитання прозвучало наче грім серед ясного неба. Малеча навіть не знала ані відповіді, ані того, як заспокоїти батька. 

 

– Я не зраджувала… я просто забула текст, – тихенько прошепотіла вона. Наївно подумала, ніби може достукатися до Демосфенового сумління і співчуття. 

 

На превеликий жаль Телми їх ніколи не існувало.

 

– Я, мій батько і всі Барласи до цього з першого разу озвучували родинну клятву, – погрозливо почав Демосфен і в’їдливо зазирнув доньці просто в очі, – Ми всі були у твоєму віці. Текст, чомусь, не забувався. 

 

Телма замислилася. Почуття? Хиба. Не було в Демосфена почуттів. 

 

А якщо немає почуттів, то треба звертатися до того, у що той вірив і чому наслідував. Телма пригадала родинний кодекс. Можливо, неправильно користуватися ним у таких ситуаціях, але іншого виходу Барлас не знаходила. 

 

Стоп. Кодекс укладали, аби ним користуватися. Телма поволі усвідомлювала непослідовність і нелогічність батька і всіх Барласів до нього. 

 

– Я можу якось спокутувати свою провину і довести чистоту своїх намірів? – вона дивилася на батька, сподіваючись, що звернення до кодексу Барласів її якось врятує. Жодної зміни у батьковому виразі обличчя Телма не побачила. 

– Невже хтось згадав родинний кодекс, – саркастично посміхнувся Демосфен, – Тяжкою працею – так. Довіри до тебе немає: удачі відновити її з попелу, у який ти сама її стерла.

 

«Це якась дурня» – думала потім Телма, доки ховалася у садку, – «Я дійсно нічого не хотіла ламати… просто забула». 

 

Це дурня. Кодекс теж дурня. Весь її клятий рід, Лурен б його побрав, найбільша дурня з існуючих. 

 

Зараз ж Телма спокійно користувалася кодексом родини Барлас із деякою насмішкою над ним ж. Хіба знайшовся б тепер той, хто зупинив би її? Навряд.  

 

– Я доведу чистоту моїх намірів, якщо тобі це треба, – відізвалася крадійка і змахнула з жилету якусь нитку: певне, та залишилася після сутички з вартовими.

– Я і сама зараз дуже близько до категорії злочинців, тому… Ти мій єдиний шанс на те, що я зможу розкрити справу. Тому все ж буде краще співпрацювати, бо в протилежному випадку – гниття у буцегарні до скону, – твердо сказала Марцела і дістала ключі від наручників. В її голосі не відчувалось довіри чи тепла: тільки холодна констатація факту, тісно сплетена з наказом.

– А ти – моя єдина можливість розшукати того хлопака і помститися. Ха-ха, а ми доволі схожі! 

–Ні. І не сподівайся. Пішли. 

 

Телма і не помітила, як зникли браслети на зап’ястях. Блаженно видихнув, вона пішла на вихід за детективесою, супроводжена здивованими поглядами інших в’язнів. 

 

Ну і як тут не вислизнути диявольскій переможній усмішці? 

 

*** 

 

– З чого почнемо? 

 

Марцела дивилася на те, як Телма невдоволено мружиться від яскравого сонця. Радість її випарувалася, варто було тільки вийти на вулицю: очі до денного світла ще не звикли. Марцела про всяк випадок смикнула крадійку до себе, доки та не розквасила носа бруківкою. 

 

– Підемо до моєї пані, а там подивимось. Не полишаю надії, що ті троє теж ковенці, просто пішли раніше за мене, – просто відповіла Телма і вихопила яблуко у якогось торговця обабіч дороги. Помітив незадоволений погляд Марцели, вона з великим обуренням на обличчі поклала за фрукт кілька срібних на прилавок, – Так краще?

– Краще. Ці яблука вирощували з турботою і тому платити за них – правильно, – повчально проказала Марцела, – І крім того, що це правильно…

– Я не хочу тебе засмучувати, але яблука, вирощені з турботою, поза великим ринком знайти складно. Тут вони, загалом, крадені, – знизала плечима Телма і так смачно хрумкнула зеленим і солодким бочком, що аж сік бризнув навсібіч, – Тому ти фактично фінансуєш крадіжку. 

– Але ж варта має ганяти отаких от, чому вони цього не роблять?

– Ти здивуєшся, наскільки твоє уявлення про вартових відрізняється від реальності. 

 

Марцела, аби не продовжувати дискусію щодо некомпетентності варти короля, з неймовірним здивуванням роздивлялася шер-босарські підворіття. Все виглядало настільки знайомим і водночас чужим, що дівчина мимоволі подумала, ніби вони телепортувались до якого-небудь Кегресару, поки Телма крутила махінації з яблуками. Звідки Марцелі було знати, що приховано за вибіленими фасадами і вимитими вікнами, за обережно покладеною бруківкою. Сміття, втім, ніде не лежало, але від посірілих від часу стін тхнуло чимось… дивним. 

 

– Слухай, а ми правильно йдемо? Бо, знаєш, згідно зі статистикою королівських криміналістів… – почала було Марцела, але Телма її перервала. 

– Ймовірність того, що сам Адоніс допоможе мені викрасти вазон своєї дружини із замку, набагато вища, ніж ймовірність твоєї смерті від моїх рук тут… Нічого не маю проти короля, це просто приклад, – Телма підняла руки з надгризком яблука так, наче захищалася. Марцела пхикнула з презирством, але промовчала щодо Його величності. У фантазії детективеси той не скривдив б і бджоли, та й на крадіжку так просто не погодився б. Телма озирнулася, кинула надгризок кудись убік і продовжила, – Простіше кажучи – не бубони. Темна сторона Цай тяжіє до теорії меншого зла, а не до «вбивай направо і наліво, бо можеш». 

– Чому ти обрала саме цю релігію, якщо ти не в Ковені?

– В Ковені чи ні – а працюю я в темряві. Від того й необхідність. Хоч заповіді на перший погляд і скидаються на щось схиблене, але за недотримання на тебе чекатиме кара від богів. 

– Як до мене то усі, хто в богів вірять, скидаються на щось схиблене… 

– Ти, хіба, у них не віриш? 

 

Марцела опустила очі і у наступну мить голос її суттєво скрижанів: 

 

– Не вірю. Хоча, вдячна за дещо. Вони полегшили страждання моїх батьків перед їхньою смертю. 

– І-і-і не дали потрапити до Міркантерів, – додала Телма зі знервованою посмішкою, – Це теж цінна штука від богів. 

 

Марцела не відповіла. Телма замовкла так само: відчула її бажання не говорити саме на цю тему. Принаймні, дізналася, куди саме поділися батьки цієї маленької Колючки.  

 

Не відмовилися. Не кинули. Вмерли. 

Залишилось тільки питання, якою саме смертю.

 

Між іншим, на горизонті показався маєток, привітно сяйнув просто в очі крадійці сонцем з великих вікон. Біля паркану обидві зупинились. 

 

– Прийшли, – оголосила Телма і смикнула з сусіднього куща троянду. Марцела з жахом відсахнулася. Маєток, судячи з усього, виявився знайомим детективесі. 

– Ти що, підеш грабувати пані Венеціан? – стільки поблажливості у голосі Дей-Костанцо Телма ще не чула, – Ту саму письменницю?! 

– Читала її дівколюбний посібник?

– Ображаєш. В мене повне зібрання її літератури. 

– Я тобі якось дістану підписаний нею ж примірник, – засміялася Телма і миттю отримала ліктем у бік, – Та жартую, ох, Лурене. А може й не жартую. В будь-якому разі помовч поки, постій тут і не привертай до себе уваги, зрозуміло?

– Зрозуміло. Там таємниця, яку мені поки що не можна бачити, так?

– Саме так. Стій. 

 

Телма миттю перемайнула через садовий паркан і тихенько пробіглася попід кущами. Жодний листочок не поворухнувся: настільки обережною і вправною була Місячна Крадійка. Потім шлях дещо ускладнився. Чоботи кілька разів ковзнули ґратками альтанки, оповитими диким виноградом і плющем, але Телма утрималася. Тяжко видихнула і вилізла на дах. Далі з грацією кішки стрибнула на гілку, вчепилася у сусідню і обережно підійшла до одного з відкритих вікон. З трояндою у зубах і щасливим виглядом, Телма всілася на підвіконні, абсолютно забув про клятий цвях, за який завжди чіплявся довгий її плащ. 

 

Маєток дихав на неї обідніми пахощами. Кімната любої її пані ж – парфумами і теплом. Телма мимоволі аж зіщулилася, геть забув про Марцелу, яка чекала на неї за парканом і прекрасно бачила усі акробатичні її трюки.  

 

Невдовзі рипнули двері. Варто було тільки побачити ці напрочуд серйозні і водночас лагідні сірі очі, як у душі Телми щось тьохнуло. Велична усмішка затьмарила собою все, навіть гучний тріск тканини і той факт, що дехто знову залишився з рваним плащем. 

 

Місячна Крадійка опустилася на коліно і залишила на зап’ясті своєї пані, Хорени Венеціан, ніжний поцілунок. 

 

– Я вдома, моя пані, – радісно прошепотіла Телма. Хорена неквапливо опустилася до неї, зазирнула просто у захоплені золоті очі. 

 

В наступну ж хвилину прошепотіла: 

 

– Ти коли припиниш смикати троянди, Телмо?