Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Людей у дворі кружляло неймовірно багато, ще й карети ледве розминалися. Не те, щоб запрошених було не перелічити: деякі просто надто любили ажіотаж і приїздили окремими екіпажами.
Телма за звичкою обмінювалася з усіма люб’язностями: де треба – цілувала руки і схилялася, де треба – стримано кивала. Звичних багатослівних детирамб від неї, втім, Марцела не чула. Поведінка крадійки зараз ну дуже нагадувала її молодшого брата, про якого та вислуховувала лекції кілька днів тому.
— Отже, Теодор — стримана особистість, — проказала тоді детективеса і задумано почухала макітру, — Йому 16, кохана трошки молодша… Жах.
— Аристократське лайно… Я і сама могла колись в таке вляпатися, але як бачиш, — втомлено видихнула Телма, доки навколо неї крутився кравець і вимірював все стрічкою, — Вважається, що раніше шлюб — то більше переваг, тільки ніхто не враховує того, що діти — це кляті діти. Кілька родоводів і досі підтримують цю традицію, то ж…
— Еге, зрозуміло, — Марцела не то нажахано, не то співчутливо зіщулилася і кивнула до себе, переглянув записи про юного Барласа ще раз, — Про нього, насправді, нема чого сказати. Спокійний мовчазний хлопець, ввічливий і все таке. Носить окуляри, вирізає фігурки з дерева, відмінно користується заклинаннями… Таких у королівстві безліч.
— Чудово. Чим менше особливостей — тим простіше буде надурити Леандера…
— То він Леандер? Чи Леандрос?
— Леандрос, я просто забуваю іноді. Та і не тільки я… — засміялася Телма у відповідь і в наступну мить сіпнулася: кравець надто сильно стягнув стрічку навколо шиї, — Обережніше.
Довгою алеєю Телма та Марцела неквапливо собі йшли поміж кипарисів та чорних металевих парканчиків. Сад де в чому нагадував їм побачений в Сідерісів, хіба що піклувалися тут точно не про один трояндовий кущ. Кожен з присутніх екземплярів сліпив Марцелу своїми яскравими і важкими квітами, від яких гнулося шипасте гілля. Серед таких Телма точно не пролізла б: щонайменше втратила б костюм, щонайбільше — шипи порізали б шкіру, мов леза. На доріжках — ані брудної плямки, неначе вимивали їх з ретельністю моряків на палубі. Навіть повітря тут було занадто правильного і зверхнього смаку.
Марцела ледве втримувалася на ногах і похитувалася. Після рідних чобітків з простої коричневої шкіри підбори видавалися їй винаходом Лурена, не менше. Ще й ошатні спідниці світло-жовтої сукні заважали рухатися: точно не вийде просто піднятися неймовірно високими мармуровими сходами відразу.
— Клята сра… — почала обурено Марцела, як тільки запнулася об черговий камінець. Телма спинила її порухом руки.
— Вирази, люба. Тут і стіни вуха мають.
— Не ти кажеш що краще ховатися у всіх на очах?
— Так, але ти ж не хочеш, аби щось почуте з твоїх вуст використали проти тебе? І я не хочу. Тому, будь ласка, дотримуйся ролі… Все останнє — вже на моїх плечах.
Марцела не надто охоче кивнула. Втім, Телма мала рацію: без неї та б просто загубилася серед усіх цих незнайомих розкошів.
Вони вирушили алеєю з геометрично-правильних кипарисів далі. Намагались не привертати зайвої уваги і виглядати природно, аби не викликати підозр. Поки найгіршим, що доводилось робити Марцелі, було тримати під лікоть Телму і усміхатися присутнім. Тільки якщо з крадійкою вдавалося владнати, то з контингентом, який снував навколо — ні. Телма знала: зараз детективесу аж вивертало від зневаги до кожного тут. Десь кульгав вбивця, записи про якого викликали в Маркуса ледве не напад сказу, десь — крадій. Більшість облич Марцела вже бачила в архіві і тепер геть не розуміла, як вони спокійненько кивають їй і пропускають Телму вперед.
— І куди пан Маркус тільки дивиться? — злісно шепотіла вона, ледь переставляючи ноги на підборах, — Тут ж половина злочинців Шер-Босару!
— Про це кодло знають тільки дотичні до Ковену і знайомі з родом Зервас люди, — знизала плечима Телма і схилилася перед якимось п’яницею, що вже віднайшов собі кілька келихів месвеаського вина, — Доброго вам вечора, пане! З вами все добре? Вам допомогти дістатись альтанки?
— Нащо ти до нього звертаєшся? Він ж не підозрюваний…
— Я просила тебе слухати кодекс уважніше. Для тебе, як для мешканки Аодени, це мало б бути цікавим.
— Ну пробачте, що він такий складний, плутаний і пронизаний старими аристократичними наративами, від яких мене просто верне.
— Кірбі, люба, легше… Ти ж знаєш, для матінки це дуже важливо.
Марцела вхопила на обличчі крадійки усмішку. Не зухвалу, як завжди. Схвальну. В душі детективеси все аж перевернулося…
Хоча, піди розбери, чи Телма дійсно відверта зараз.
«Теодор» ж лагідно сміявся над анекдотом, що ото його розказав незнайомий рудий пузанько. Хоч той і був суцільною хтивщиною: вуста викривилися в більш сором’язливій версії усмішки, ніж в щирій. Але Марцела не могла не відмітити: попри те, що Телма була на дванадцять років старшою, задача відігравати роль молодшого брата для неї не здавалася складною і та поралася. Хіба що доводилося стримувати флірт: Дей-Костанцо зробила особливий акцент на тому, що Тео не вміє розсипатися компліментами.
— А з етикетом як? Дотримується?
— Та наче так, але дуже сором’язливий, — відповіла Марцела і додала, — Він, на відміну від деяких, не фліртує.
Телма обурено пирхнула:
— Та хіба я винна, що у Шер-Босарі так багато чудових жінок? Всім-всім-всім треба знати, які вони неймовірні-прекрасні-сильні-незвичайні-і…
— Хочеш сказати, я до них відношусь теж?
— Мене обманюють очі чи ти зашарілася?
Збуряковіла Марцела тільки тицьнула Телму ліктем у бік.
— Не вір нічому, що бачиш і половині того, що чуєш, — проказала вона з повчанням. Крадійка замислилася.
— Хіба ж не «не вір нічому, що чуєш і половині того, що бачиш?».
— Ти мене зрозуміла! Я не зашарілася, просто… Ай, забудь. В нас ще справа.
В якусь мить Марцелі здалося, ніби Телми поряд немає, хоча вона стояла поряд і протирала несправжні скельця окулярів. Її аж шкода стало. Певне, дуже багато зусиль крадійка докладала зараз аби нічого не викрасти і мовчати.
Марцела спіймала себе на думці, що їй бракує балачок Телми. Відмахнулася. Вперилася поглядом у газон, сподіваючись отримати відповідь серед травички.
— І чого ми чекаємо? — нетерпляче запитала Марцела, — Тел…
— Цить.
Поряд вельми неочікувано опинився хазяїн маєтку у розшитому дорогоцінностями і золотом камзолі. Виринув з натовпу, просто як містичний корабель з морських мітів. Знервована Телма поспіхом вклонилася.
— Радий вас бачити, пане Зервас.
— Вітаю, пане Барлас. І пані Барлас, — шанобливо вклонився той. Марцела ж заплуталася в ногах у спробах сісти в реверанс, який і без цього здавався неможливим, а у пишній сукні — тим паче. Обидві виглядали крижано-спокійними, але в душі їх зачаївся неспокій і переляк, — Як Сінтія?
— Добре, вельми вдячний, що ви запитали, — відповіла Телма і виструнчилася, — Від батька досі немає звісток?
— Ні, як ото зник на Дальніх — так і все. Кажуть, руки на себе наклав, — без особливого ентузіазму озвався Леандрос, — Не будемо про сумне, втім! На нас ще чекає вечеря і танці. До речі, пані…
— К-Кірбі, — з натягнутою посмішкою Марцела кліпнула очима і почала активно махати віялом перед обличчям.
— Так от, пані Кірбі. Бережіть оцього шпендика, бо другого такого не знайдете. Він ще той рукастий шмаркач, еге ж. Показував коханій своє фірмове заклинання?
— Та знаєте, оті заклинання, формула тут-там і дивитися нема на що… В наших академіях таких повно! — махнула рукою Марцела перш ніж Телма встигла відкрити рота, — Мене більше цікавлять фігурки, які Тео різьбить з дерева, знаєте… Такі незвичайні. Ще й фарбує їх дуже майстерно!
— О, різьба — то цікаве гобі. Я б сказав, давнє аристократичне, — Леандер усміхнувся і пригладив вуса. Невдовзі вскинувся: почув дзенькіт посуду і крик служок, — Йойки, знову перевернули графін з вином, ну що ж ти будеш робити з цією прислугою?! Вимушений вас покинути.
— Нічого страшного, пане Зервас. Мав за честь з вами поговорити, — ще раз вклонилася Телма.
Обидві з полегшенням видихнули, щойно Леандрос зник поміж гостей. Телма знов запропонувала лікоть Марцелі.
— Дякую, що вступилася за мене… він би примусив щось показати, — прошепотіла крадійка. Марцела знизала плечима.
— Ти ж казала — все мусить пройти ідеально. Я лише роблю свою роботу…
Неспокійний і збентежений її погляд свідчив все ж про інше. Телма ніжно усміхнулася:
— Не соромся, Марцело. Ти дійсно молодчинка.
— Що я чую, хтось нарешті вирішив назвати мене на ім’я? — хоч голос її і звучав спокійно, а все ж Телма бачила, як та почервоніла до самісіньких кінчиків вух. Крадійка по-котячому зіщулилася.
— Мрій, Ко-люч-ко.
— А якщо тобі трапиться хтось з таким ж характером, як в мене?
— Зватиму Шпичкою. А може Голкою. Багато колючих штук існує.
Марцела обурено замовкла, хоча воліла, аби Телма сказала про неї ще щось хороше. Тим часом, вони разом з іншими гостями підійшли до мармурових сходів і неквапливо зайшли до маєтку. Той нагадував радше зменшену копію замку Адоніса, ніж простий будинок. Марцела аж рота розкрила, на що Телма обережно повернула її щелепу на місце.
— Ніби ти не в розкошах живеш, — нагадала вона.
— Так, але це все так… Приголомшливо! — відізвалася Марцела, затримавшись поглядом на картинах у рамах.
Після маєтку Сідерісів Зервасова садибка здавалася їй справжнісіньким дивом, просто як з казки. Все блищало чистотою і порядком; кожна річ стояла виключно на своєму місці. Марцела була майже впевнена: Леандрос виставляв усе з точністю до міліметра. Телма ж тим часом витягнула шию і зіщулилася.
— Що ти робиш? — прошепотіла Марцела: якраз поряд у небезпечній близькості від них пройшла фігура в чорному. Роздивитися її жінки не встигли.
— Кабінети, зазвичай, сховані хитрим чином… Там може бути драбина чи фіранка, картина — будь-що, словом.
— А повз нас хто пройшов?
— Як не заважатиме — то неважливо. О, а он і зала.
Марцела чимчикувала поряд з Телмою і вираховувала ймовірність загубитися без неї. Мабуть, та за останні кілька хвилин підросла: біля стіни тягнувся довжелезний стіл з купою наїдків і тарілок, ножів і виделок вигадливої форми. Телма пояснювала їх застосування, як могла, але зараз все просто вилетіло з голови.
Сирітка в житті такої їжі не бачила і воліла скуштувати все. І стейки дивної прожарки, і морепродукти, і гарніри, і салати — все-все-все, до останньої булочки! Телма допомогла Марцелі всістися і почала накладати собі їжу.
— Картопля з м’ясом і помідори і все?! — здивовано запитала Дей-Костанцо і потягнулася за карпачо з яловичини, — Перед тобою цілий стіл прекрасного!
— Я вже цим прекрасним сита по горлечко, — Телма закотила очі, — Моя пані в цьому плані… Куди більш скромна, хоча натура вона ого-го.
— Добре…
— Не думай, що я тобі забороняю, просто… Мені це вже геть не цікаво, — знизала плечима Телма, — Насолоджуйтеся, пані.
— Еге, тобі теж смачного!
Невдовзі за столом вже і яблуку ніде було впасти: настільки багато навколо розсілося аристократів. Марцела жувала карпачо, яке виявилось звичайним сирим м’ясом, і незадоволено щулилася. Для неї, прихильниці повністю готових страв, подібне свідчило хіба що про дикунство. Телма ж навпаки насолоджувалася пошматованим сирим лососем.
Раптом крадійка відчула, як її смикнули за рукав. Повернулася до Марцели і ледь не заплакала: їй в руки поклали печивко. Сама детективеса обурено буркотіла щось на кшталт «мене вчили ділитися…».
— Оу, дякую?
— Нема за що… Просто старі звички!
Леандрос піднявся зі столу і миттєво запала настільки дзвінка тиша, що почули б і комара, якби той полетів. Він почекав трохи і почав промову.
— Я радий, що ви всі відреагували на моє запрошення. Цей день — неабиякий, бо сьогодні — вісімнадцята річниця з моменту смерті моєї доньки, Данаї…
— Стоп, то це поминки? А не звичайний бал? — ошелешено прошепотіла Марцела. Телма кивнула.
— Ну-у-у, так? Я надто давно не була в цих колах, пробач, що не сказала відразу.
Марцела замовкла. Подібне видавалося їй танцями на кістках, аж ніяк не шанобливим вшануванням померлої.
— Аристократи примахані…
— Не можу не погодитися. Слухай далі.
І все ж дещо не давало Марцелі спокою. Вона не могла сконцентруватися на висвітлених Леандросом позитивних сторонах Данаї і ймовірних досягнень, як б сильно не хотілося. Зрештою, присутні теж куняли в більшості своїй. Точно прийшли попити та поїсти за безцінок. Телма, без жоднісінького сорому і зацікавленості в промові, гралася виделкою.
— Так, а коли ми почнемо працювати за планом? — просто у вухо прошепотіла Марцела. Телма зиркнула на Леандра у главі столу.
— Чекай, зараз він договорить і оголосить танці. Після танців ти береш келих вина і… — самим лише порухом руки крадійка зобразила, як ніби плюхає на когось вином. Марцела кивнула. Хоча ідея танців їй була мерзотна.
— А коли він закінчить?
— А це вже одному Юйлуну відомо. Доки всі позитивні сторони Данаї не перелічить — не вспокоїться.
Промова Леандроса виявилася дійсно довгою. Марцела встигла перелічити гранатові зернятка у келиху, збудувати з печива щось схоже на двохкімнатну халупу, поселити в ній еклер і кілька цукерок з вазонів навпроти. Телма ж не рухалася, ніби заснула чи впала в якийсь дивний транс.
Це до біса нагадувало їй абсолютно такий ж епізод з минулого, тільки далекого-далекого, ніби геть не її. Таке ж поминальне лайно, тільки не присвячене Данаї. Той самий стіл, страви, гості, їхні пусті балачки. І вона, у довгій світлій сукні з заплетеним в тугу косу волоссям…
«Що тут коїться, Лурен б мене побрав?!».
Все змішувалося і гущавіло, як фарби на палітрі художника. Оточення то яскравішало, то темнішало. Голоси сипалися вже давно відомими Телмі речами. Вона чула їх раніше? Не було ж такого, так? Телмі відчайдушно хотілося вірити в це.
— Телмо?
Враз крадійка сіпнулася. Стріпнула вухами. Потьмянілі очі враз прояснішали.
Марцела трусила її за плече з переляканим виглядом.
— Щ-щось сталось? Ти дуже зблідла… — запитала детективеса і торкнулася спітнілого лоба крадійки, — Телмо?
— Нормально… Жити буду, — озвалася та і перехилила запропоновану склянку води, — Дякую, Мар-Мар…
Марцела тільки відмахнулася. До Телми поволі почали повертатися звуки разом з окремими чужими фразами, розмовами і голосами. Вона потерла скроні і сіпнула головою.
— Налякала я тебе, так? — невесело усміхнулася крадійка.
— Так і в мене є підозри. Але зараз підозри будуть щодо нас, тому пішли…
На хвилинку Телмі закортіло удавати з себе напівпритомну і надалі, але Марцела вперто вела її в центр зали за руку. Збуряковіла і збентежена, втім, не зломлена, вона різко зупинилася і стала обличчям до крадійки. Заплуталася в ногах і спідницях у спробі сісти в реверанс. Доки крадійка не пирхнула зі сміху, Марцела поклала руки на плечі Телми так, наче робила це не чотири дні до поїздки, а кілька років точно. Крадійка хоч і усміхалася, тільки все ж в її очах все чіткіше вимальовувалася зніченість.
— Давай, веди? — прошепотіла Марцела і озирнулася на інших, які кружляли залом без жодних перепон.
— Чекай, я м-можу покласти руки тобі на талію? — похапцем запитала Телма, — Просто, якщо ти проти і не хочеш, то…
— Ні, я не проти. Це ж задля справи…
Марцела вперше за своє життя збрехала. Ще й кому: крадійці, яка заробляла на життя тим, що вводила в оману інших. В той самий час, як ця ж неймовірна брехуха була максимально відвертою з нею.
— Нервуєш? Диви, це не так і складно, — заспокійливо бубоніла згори ця, знову-таки, неймовірна брехуха, — Диви, крок сюди, крок сюди…
Попри свою пиху і напущену впевненість, танцювала Телма не надто добре. Раз-у-раз вона вибачалася то перед Марцелою за віддавлену ногу, то перед іншими парочками. Втім, вперше за вечір крадійка почувалася більш-менш спокійною і не напруженою. Колись так само Телма практикувалася в танцях із Хореною, а до цього…
Ще з кимось. Кимось не звідси.
— Крок-крок-крок. Не забувай дихати, навіть у вальсі можна видихнутися. Отак, молодець.
Знову голоси почали розсипатися вдрузки, переміщуватися з музикою і затихати. Перед очима наполегливо крутився силует, вхопитися за який Телма не могла. Чорний, пурпуровий, блакить: ніби й знайомі кольори, тільки чому саме ці? З пам’яті вперто вислизала та, кому належала дана палітра.
А потім вона засміялася. І все зникло.
***
— Д-де ми?
В обличчя Телми хтось наполегливо бризкав крижаною водою. Цю панянку вона вже стовідсотково знала. Важко не помітити знайоме роздратування в зелених очах, кілька зелених пасем, які вибилися з-під світлої перуки… «Як проліски», — подумала Телма і незадоволено змахнула рукою в спробах прибрати надокучливі струмені води.
— Колючко, не тре-е-е…
— Ти впала просто посеред зали і кажеш, що не треба? Ти взагалі у здоровому глузді?!
Телма усміхнулася: перед нею була звичайнісінька класична Марцела. Ніякого чорного, пурпуру та блакиті. Незадоволене і налякане обличчя. Мокрі і холодні руки.
Телма ледве піднялася на ноги і набрала в жменю води з фонтану. Сьорбнула навіть не озирнувшись. Після — опустилася на парапет і зарилася руками в волосся.
— Це заклинання ж, так? — запитала вона в Марцели, — Ти це хотіла сказати там, у залі?
— Так. Я не знаю звідки і хто, але… в тебе в минулому були такі от ті, хто тебе не любить?
— Мар-Мар, мене половина Шер-Босару не любить, інша готова на руках кидати, думаєш, я знаю?
Телма тяжко зітхнула і знов піднялася. Кинула короткий погляд на Марцелу і… Злякано відсахнулася.
Вона примусила Марцелу хвилюватися. І плакати. В очах її блищали сльози, хоч би як Дей-Костанцо їх не стримувала.
— Я… Пробач. Я не хотіла тебе образити, — пробуркотіла Телма.
— Нічого… Ти хотіла пробратися до кабінету — от твій шанс, — махнула рукою Марцела, — Біжи, доки не запізно.
План хоч і провалився, а відступати все одно вже нікуди. Телма тяжко зітхнула.
— Якщо я раптом не повернусь, то…
— Повернешся! — заперечила Марцела, у вигадливому жесті змахнув руками, — Ми залишимо Фрале тільки разом. Ніяк більше!
— Еге… Що ж, — Телма поправила окуляри, що знов з’їхали і підтягнула хвоста, — Ти повернешся до зали?
— Почекаю в саду. Я надто законослухняна, аби мовчки дивитися на роботу крадійки.
— Ти незаконно влізла до маєтку під чужим іменем, нагадую.
— Не треба нагадувати!
З усмішкою Телма зникла за дверима маєтку. Коридорами гриміла музика. Відголоски скрипок, валторн і віолончелей ще певний час блукали разом з крадійкою, доки не затихли і не зникли. Обережно озирнувшись, Телма почала стукати по стіні між двома надто підозрілими стендами з обладунками.
— Ну ж бо, давай… Еге.
Зачув глухий удар, вушко Телми сіпнулося. Це точно був не камінь, а лише майстерно розмальовані муралом двері без жодного натяку на ключ або шпарину. Крадійка похапцем озирнулася.
Подібний механізм мав і Демосфен. Книжкова шафа, тягнеш книжку — і вуаля, ти в таємному приміщенні. Тільки тут довелося подумати і покрутитися навколо обладунків, похапцем озирнутися… Смикнути списа? Цікава ідея. Тільки спис із дзвінким ударом впав на підлогу, привернув непотрібну увагу. Телма незадоволено гмикнула, повернувшись до муралу.
Звичайна пихата картина, в дусі старої аристократії: Леандрос у сяючому обладунку гордо сидів на не менш пихатому коні. На малюнку також був спис. Телма зіщулилася і придивилася до обладунку. На наплічниках помітила переплетені трояндові лози. На погрудді — горду поставу лева із сонцем в лапах. Символ їхнього союзу з Барласами…
Стоп. Кінчик списа. Дивився той ліворуч, а смикала Телма той, що праворуч. Зачув кроки вартових, крадійка поквапилася і потягнула держало. З глухим рипінням двері відкрилися, впустив її всередину якраз перед не надто обачною охороною.
— Овва, диви. Знову випав, — прокоментував знахідку перший. Телма зачаїлася і прикипіла до дверей в очікуванні.
— Еге. Казав тій… Божевільній. Просив не розкидатися.
— Та вона ж хіба слухає? От же клята…
— Клята хто, Ульріку?
Телма про всяк випадок прочистила вуха і тряхнула головою. Їй не здалося? Тут дійсно стояла жінка? При чому, не надто схожа голосом на Делію Зервас, колись Телмі випадав шанс почути її. Говорила ця незнайомка тихо й погрозливо, настільки, що порцелянові келихи на шафці навпроти дзвеніли в такт її слів.
— Ніч-нічого, пані!
— Тут всього лише впав спис і ми подумали, що ви його знову брали…
— О так, декоративний іржавий спис мені багато користі принесе. Йдіть геть, допоки цілі.
Кроки вартових віддалилися і зникли. Кроки цієї панянки — ні. Телма відчула, як кров загула в скронях. Серце пустилося в шалений ритм, мало не вискочив з грудей. Якщо незнайомка зараз смикне важіль, то…
Дякувати Юймін, вона пішла геть також. Телма гучно видихнула і сперлася на коліна, аби не впасти. Це було близько, неможливо близько!
За невеликою кімнаткою з мінімумом меблів — кріслом, столиком та сервантом — починалася драбина. Телма запалила гасову лампу і почала обережно спускатися, озираючись навсібіч як наполохане кошеня.
От і невеличка кімнатка. Письмовий стіл. Навпроти — комин. Телма відразу ж попрямувала до нього і провела пальцями по поверхні каменів усередині. Ніяких слідів попелу чи іншого, а значить…
На письмовому столі якраз лежав обережний стосик листів, перев’язаний пурпуровою стрічкою. Телма відразу вхопила його до рук і вдивилася в написи. Чим довше вглядалася — тим більше переконувалася, що почерк не належить Леандросу. Хтось третій вів з тіні свою гру.
«Любий тесте.
Отримав вашого листа і «Далину морів». Надсилаю у відповідь «Чотириста сторінок жахів» і свої теплі вітання.
Л. З. І Д. З»».
Всередині листа зазначалося наступне:
«Ст. 317, третій рядок до крапки. Ст. 27, перший рядок до переносу. Ст. 345, останній рядок цілком.».
«Хто буде в такий прийом шифрувати листа? Простіше вже квіток покласти, аби ж вас Лурен в сраку копнув!» — обурено подумала Телма і заховала листи у кишеню. Нехай Колючка розбирається, що до чого.
До речі, про Колючку. В стіл раптово прилетіло щось гостре. Телма помітила це тільки відчув гарячу цівку крові на щоці. На периферії вдалося побачити високу фігуру в темному плащі.
— Що ж ти облишив свою кохану, Теодоре?
Серце Телми пропустило удар. Та незнайомка, яка стояла перед таємними дверима і відчитувала вартових, тепер стояла поза нею. Між лопатками Телма відчула холодне лезо.
— Я не люблю раптових гостей, Барласе. Чи мені варто кликати тебе просто Барлас?
Всередині все охололо. Телма, втім, намагалася зберігати спокій і не рухатися зайвий раз.
— В-ви мене, певне, переплутали! К-кажуть, ми з сестрою пішли в батька, т-то ж… — почала пояснювати крадійка. Голос тремтів і ламався, як весняна крига.
— Невже?
Думай, Телмо. Думай. Та хіба ж можна протистояти озброєній жінці з однісінькою лампою в руці? Хіба що…
Не надто обачно, але Телма все ж розвернулася і різко пожбурила лампою в підлогу, де за її розрахунком мав знаходитися плащ. Якщо це та сама фігура в каптурі, яку вони бачили з Марцелою на вході, то мусить спрацювати. І хвала богам Цай — це спрацювало.
Незнайомка заходилася затаптувати полум’я, яке перекинулося ще й на килим. Телма чкурнула до дверей, спіймав наостанок в плече ніж. Зціпив губи, аби не випустити болісний стогін, вона піднялася східцями і вилетіла в порожній коридор.
Бігти. Бігти-бігти-бігти і не озиратися — простий план. Телма боялася не знайти Марцелу і не встигнути доставити їй підказку, боялася впасти просто тут і викликати питання. Їй хотілося зникнути з цього маєтку геть, виплисти з Фрале і більше ніколи не випливати за межі Шер-Босару. Зрештою, Телма ніколи не називала себе безстрашною крадійкою.
Попереду з’явився силует Марцели. Розпливчастий, наче міраж, але й абсолютно реальний. Телма чимдуж вчепилася у її плече.
— Без запитань, — хрипко видихнула та і осунулася в руках Дей-Костанцо, — На судно, хутко!
***
Вона не очікувала такого ефектного і, безсумнівно, дурного маневру з боку цієї Барлас. Хоча все одно це спрацювало. Пішак скористався положенням фігур і досяг останньої горизонталі шахівниці, аби отримати корону.
Полум’я вона подолала, напрочуд, вчасно. Те не встигло сильно нашкодити: хіба що на килимі залишиться кілька великих підпалин. Та це не мало значення більше. Пошкоджена стільниця теж не була проблемою для жінки. Вона ривком витягнула ніж зі столу і гмикнула. Неквапливо піднялася нагору.
Леандрос чекав на неї у коридорі. Похмурився: не сподобалося старому, що одне бридке дівчисько здійняло стільки ґвалту і шуму серед гостей і варти. Криво посміхнулася: зрештою, не все пройшло так марно. Телма ковтнула запропонованого хробачка і все одно, що тікає на дно, до свого Шер-Босару. Її не так і складно виманити, особливо коли знайома з Барлас. Нехай у минулому.
— От і все. Зовсім скоро прізвища «Барлас» ми не почуємо, батьку, — вона схилилася на одне коліно перед Леандросом і опустила голову. Той був незадоволений.
— Мені поставлять незручні питання, Данає. Через твою необачність, ми ризикуємо…
— Благаю, батьку, — відмахнулася жінка і закотила очі. Потім піднялася, — Напідпитку Тео Барлас сказав щось, що не сподобалося наприклад Петрополосу. Чи поліз до коханої Вестерброса. Ти знаєш, як це буває.
Блакитні очі різанули батькове обличчя крижаним поглядом, помітив його очевидне бажання зауважити. Леандрос підняв руки у захисному жесті:
— Добре-добре, лохинко моя, як скажеш. Ти вирушаєш до Шер-Босару?
— Так. Завтра на світанку. Поквап Ерета, мені потрібні мої клинки.
— Може, затримаєшся ще? Зрештою, це ж твої поминки.
Даная засміялася і в Леандроса від цього сміху аж сироти виступили, а чоло вкрилося крижаним потом. Хто ж знав, наскільки далеко зайде їхня маленька помста Барласам?
— Та ні, буде дивно, якщо на поминки заявиться мрець. Лурен зазвичай нехтує чужими гулянками, знаєш. Не стане відпускати аби мрець перехилив кілька келихів на своєму ж святі, — озвалася Даная і пішла до свого тайника. Зрештою, написати відповідь Сідерісам зайвим не буде. Вони милостиво надали прихисток в Шер-Босарі, нехай і у закинутій халупі. Що-що, а вдячною Даная вміла бути. Колись.
Вона запалила свічку і зняла з книжкової полички екземпляр «Хронік Цай» та почала гортати сторінки. Запалила свічку. Неквапливо наповнила чорнильницю і поклала перед собою чистого аркуша. Почала записувати.
«Любий пане Сідеріс.
Дякую за прихисток у вигляді вашої неймовірної безталанної садиби. Хочу повідомити Вас: вона в цілковитому занепаді і руїнах, але один трояндовий кущ не лишив мене байдуж…».
«Ою»? «Им»? Можна тепер не прикриватися іменем батька, певне. Все одно Барлас вже все знала.
«… байдужою. Що це за сорт, «Danae Orchid»?
З добрих новин: Демосфена Барласа більше немає. Чутки про його невтішне самогубство — чиста правда, я особисто це проконтролювала. Прошу від себе можливості навідати вашого коваля, пана Ерета, а ще — кілька днів у вашій садибі.
З невістчиною ніжною любов’ю і повагою
Д. З.-С.».
Трошки подумав, Даная погортала сторінки книги.
«P. s.
Ст. 34, третій рядок до крапки. Ст. 87, третій рядок до крапки. Ст. 179, третій рядок до крапки.
«Хроніки богів Цай». Хоча вони вам і далекі».
Даная дістала з потаємного ящику кілька маленьких речей. Закинула в ложечку дрібні шматки пурпурового і золотистого воску і поставила над свічкою. Також вийняла печатку і запальничку — невеликий артефакт, який дозволяв відправляти листи без відома королівських листонош і пошти.
Щойно віск із приємним ароматом лаванди і підпалин розплавився, Даная склала листа і залила ним клапан. Притисла металевою печаткою. Помахала листом, аби охолодити віск.
Нарешті написане охопило яскраве пурпурове полум’я і воно поволі зникло, наче розчинилося у повітрі. Даная тим часом піднялася на верхній поверх і зняла плаща, недбало кинув його на крісло. Всілася і сама, спираючись на кулака.
Дочекатися відповіді. Навідатися до коваля. Відплисти до Аодени і дорогою навідатися до Йосомії чи Месвеаси, аби потягти час. Це краще, ніж вирушати відразу до Шер-Босару: Телма заспокоїться і удар мечем справить на неї потрібне враження, не гірше за закляття, які частково пробуджували спогади минулого циклу.
Таким і був план Данаї. Проста, але ефектна помста за те, що вона кохала колись.