Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
На світанку, ясна річ, ніхто нікуди не вирушив. Обидві розімліли одна в обіймах одної і прокинулися з криками аж тільки опівдні. Марцела, збуряковіла і обурена до глибини душі, пожбурила в Телму подушкою.
— Ти! Т-ти!
Їй навіть слів забракло описати свій гнів як на Телму, яка вирішила уві сні притиснути Колючку до себе, так і на себе, бо їй, несподівано, сподобалось. Уперше за роки Марцелу не мучали кошмари про минуле: не снилася зруйнована хатинка, батьки попід уламками стін…
Уперше за роки свого скромного життя вона прокинулася спокійною та бадьорою, хоч і з крадійкою під боком. І це дратувало найбільше. Телма не мусила бути заспокійливою чи теплою. Між ними тяглася ще й нездоланна прірва під назвою «королівський закон». Той точно не схвалював стосунків сумлінних хранителів правопорядку із всілякими волоцюгами. Який ж бо то закон буде, якщо всі його ігноруватимуть? Марцела не знала.
Знала тільки те, як дратує Телма самим тільки своїм існуванням. Хоч і не так сильно, як раптове шкряботіння у двері.
— Кого там, в біса, притягло? — незадоволено буркотіла Марцела доки взувала чоботи і зістрибувала з ліжка, – Вас не вчили сту… Лохинко?
У дверях сиділа кішка з конвертиком, прив’язаним до нашийника. Зі зневагою вона сяйнула сапфіровими очицями, застрибнула на білосніжне простирадло під зойкіт господарки. Зібрав всю свою котячу байдужість до неї, Лохинка почала вилизувати брудні лапи і нявкати — скаржитися на важкий шлях. Телма забрала в «листоноші» конверта і сіла за стіл.
— Це від пані Венеціан? — обережно запитала Марцела. Швидко пробіглася поглядом між дрібненьких рядків, виведених з абсолютною любов’ю. Від конверта все ще можна було вловити аромат парфумів, хоч і набагато слабший, ніж в маєтку. Телма кивнула, — Щось сталося?
— Вона пише, що наші з тобою витівки не залишили її байдужою. Пише про швидке повернення, бо вчора після нашого від’їзду послала за знайомим кравцем. На бал буде в чому їхати, обіцяють одяг вищого класу. Ще б не обіцяли, — захихотіла Телма і зіщулилася, — Хорену ще хай спробують обманути.
— Це все?
— Ні. Приходив наш великий Шер Маркус, шукав тебе. Тебе здали, Колючко.
— Ох-х-х-х…
Марцела з’їхала на підлогу і закрила руками обличчя.
— Тепер я точно трупак! Казала ж — срана ідея, божевільна і… — посипалися репетування Дей-Костанцо. Телма присіла поряд, — Це все твоя провина! Змусила мене погодитись, а зараз…
— Не трупак. Страти у Шер-Босарі не просто так нема, нагадую. Тут є додатково лист від нього, особисто тобі. Хорена просила мене його не читати, тому…
— Дай сюди!
Марцела вихопила папірець з рук Телми і почала читати листа від Маркуса. Рядків про звільнення, на диво, в ньому не знайшлося, судячи з розслабленого видиху детективеси.
— Хоч одна хороша новина. До кінця справи мене не виженуть, — натягнуто-веселим тоном Марцела сповістила Телму.
— Є і погані новини? — спокійно запитала та. Стурбовано торкнулася плечей Марцели, які дрібненько тремтіли точно не від спокуси перед завданням, — Ти можеш поділитися, якщо хочеш.
— Нам ще їхати, а потім опитування і все таке… Пішли, — озвалася Марцела голосом, сповненим порожнечі і погано прихованої злості.
Більше запитань від Телми не було.
***
Відвідувачів внизу юрмилося вже набагато менше, ніж учора. Чолов’яга за шинквасом і досі протирав келих. Хазяйка поралася десь нагорі. З присутніх в око впадав хіба що відсторонений від усіх лицар у зеленому шалику.
— Отже, — на думку Телми, Марцела точно не вміла удавати з себе щонайменше не засмучену, — Після повернення розділяємось: я до маєтку, ти…
— До постраждалих, зрозуміла, — Телма вхопила тарілку крекерів і з безтурботним виразом обличчя закинула собі до кишені кілька, ще й передала один Лохинці під стіл, — Що? Це стратегічний запас.
— З такими стратегічними запасами забудеш, що снідати зібралася. Не ти мені казала що головне — виспатися і поснідати?
— Ем-м-м… Ніби ні.
— А… Д-добре… А ми точно повернемось пообіді? Може, є шлях коротше? — Марцела нетерпляче човгалася на місці. Телма знизала плечима.
— Тракт особисто ти будеш сушити і заодно з ним – короткий шлях. Так, він є, — цього разу вона навіть кашу погодилася їсти. Все, що не гречана, перлова каша чи булгур, приваблювало Телму не менше за золото, — Але туди після дощів краще не суватися.
— Зрозуміло… Дозволь спитати?
— Так?
— Тво… Кхм. Пані Сінтія, як з нею порозумітися?
Телма все ж вхопила те, як осіклася Марцела при попередній згадці її матері і обійшла той самий гострий куток, яким поранила її. Усміхнулася:
— Насправді неважко. Добре, що Демосфен на Дальніх. З ним ти б і хвилини не протягнула…
— А раптом? — з надією спитала Марцела. Телма зітхнула.
Тонкі пальці підхопили кінчик рукава і потягли догори. Тканину навіть не довелося прибирати повністю: Дей-Костанцо і без цього бачила бліді риски шрамів на шкірі. За секунду Телма сховала їх знов.
— Ці шрами в мене не тому, що я стала крадійкою. Вони від того, що я була донькою, — з невеселою посмішкою пояснила Телма, — Теж плекала надії, що може він зміниться. Або щось його примусить змінитися, але ні… Порозумітися з ним? Ха-ха… Наївні мрії.
— Ти дуже багато пройшла в житті, хах?
— Не більше за тебе, Колючко…
Деякий час Марцела мовчала і сьорбала чай з глиняного горнятка. Після чого, нарешті, підняла очі.
— Останнє питання. Чому ти стала крадійкою?
— А це історія на інший раз, — засміялася Телма і піднялася. Потім — жартома вклонилася і простягнула руку Марцелі з хитрою усмішкою, — Нам ще їхати з’ясовувати, моя пані.
Вони мовчки спрямувалися до стаєнь, де на них чекав вже осідланий Волошка і рив копитом землю. Марцелу підсадили на коня відразу. Телма ж сіла позаду і вхопила вуздечку.
— Заїдемо дорогою до якого-небудь ювелірного. В мене аж руки печуть як хочеться щось вкрасти, — повідомила крадійка і отримала по носі, — Гей!
— З тобою все ще я і перспектива гнити у в’язниці до скону, нагадую, — усміхнулася Марцела і видихнула з легкістю, — Може, цей… Хоча, забудь!
Телма обережно обхопила руками червонющу від бентеги детективесу.
— Можна? Бо ти випадеш із сідла, загубишся ще і додомки не прийдеш.
— Т-так… Але тільки на цю дорогу! І поїхали вже!
***
Пообіді Телма кружляла кварталами в спробах відзнайти будинок хоча б когось з постраждалих. Зазвичай, вона користувалася для цього дахами, але Марцела дуже твердо порекомендувала не привертати до себе зайвої уваги і йти так.
Квіткарню та пекарню знайти було надзвичайно важко. Такі магазинчики обмежувалися маленькою вивіскою і розташовувались там, де легше за все сплачувати оренду. Телма таким не надто цікавилася, хоча й помітила закономірність: чим більше магазин — тим легше там ховатися і більше шансів знайти щось цінне.
Вона повертала то ліворуч, то праворуч, аж поки не зупинилася. Увагу її швидко привернув маленький натовп біля квіткарні. В око впали і засохлі квіти, які без слів казали Телмі, що саме тут відбувається. Зі смертю магії помирало і те, що нею підтримували. Мабуть, тоді ці квіти привертали до себе багацько уваги і квітли досхочу…
У повітрі вона вловила тяжку жалобу. Деякі з натовпу плакали, деякі – з порожнечею дивилися кудись. Телма перевела погляд і помітила труну просто на бруківці. Зачаїла подих і почала слухати. Питання здавалися тут зайвими: все необхідне і так сочилося звідусіль.
— Бідна дитина… їй б ще чаклувати і чаклувати.
— Той, хто це зробив, мусить нести покарання! Чому королівські вартові нічого не зроблять?
— Іноді думаю про те, як непогано було б повернути страту… Його Величність просто безхребетний ідіот!
Телма максимально відсторонилася від зневіри, яка кружляла поміж кожним членом цього натовпу. Вона не знала нікого звідси, ще й не була впевнена у тому, що здатна співчувати. Помітила вдалині згорблену чоловічу фігуру. Кинув останній погляд на брюнетку у труні, Телма помчала до нього.
— Перепрошую, пане?
Чолов’яга повернувся до неї. В очах його не було нічого, крім порожнечі. В повітрі тхнуло алкоголем.
— Що, нарешті візьметеся за цю справу? Після того, як моя нещасна…
— Ні-ні-ні, я не з королівської варти, — заперечно хитнула головою Телма, — Проста небайдужа добродійка, яка проходила повз.
— Еге… Якби ж кожен у Шер-Босарі кожен був таким небайдужим добродієм…
Запитувати людину в жалобі про деталі смерті його близького — жахлива ідея, Телма впевнилася в цьому. Натомість, в руку чоловіка із дзенькотом влігся шкіряний мішечок.
— Це небагато, але на перший час, думаю, буде достатньо. Мої співчуття…
— Ні-ні-ні-ні, не варто…
Та Телма вже зникла. На розмову з пекарем вона і не сподівалася: не виключено, що той закінчив так само. Вона пригадала, з яким жахом в очах слухала від Раґни історії про людей, втративших можливість чаклувати. Життя таких перетворювалося в Шер-Босарі, столиці магії, на справжнє пекло…
Зачинена пекарня на розі вулички привертала до себе не менше уваги, ніж дівчина у труні. Забиті дошками вікна; люди, які тихенько спішили собі і намагалися не дивитися в бік крамниці. Від цього видовища в Телми пробіглися дрижаки. Постала необхідність провітритися…
— Пані! Пані, чуєте?
Телма ледь відкрила очі. Над нею стояла налякана служниця Раґна і уважно роздивлялася її. Напоготові тримала цілющу формулу.
— Що сталось…
— На вас напали… на пана Демосфена також. Здається, у вас кинули закляттям.
Телма ще не знала, що саме взамін дасть їй богиня в обмін на магію. Втім, раділа. Накреслила у повітрі формулу і…
Нічого не сталося. Руни просто розсипалися, а Телма втомлено усміхнулася. Раґна з нерозумінням дивилася на юну пані.
— Чому ви радієте?
— Немає магії — немає і нудних уроків! Нескінченних тренувань також! Я тепер можу бути вільною!
Як же недовго тривав її тріумф. Радість обірвалася з першим тренуванням на світанку.
На даху, як не дивно, панував спокій і тиша. Знову з’являлося відчуття зверхності, ніби вона — одна-єдина тут, а проблеми загубилися десь внизу серед метушливого натовпу. Телма мружилася на сонці і слухала спів птахів, який не доринав до землі через шум у королівстві. Ідилія…
Зруйнувала все раптова дівчинка, що вилізла через віконце мансарди на дах і ледве не впала. Телма ледь встигла схопити її за комірець і відвести подалі від слизького краю. Та мовчки похнюпилася.
— Малечі, взагалі-то, не можна на дах, ти хіба не знала? — вичитувати незнайому дівчинку — навряд гарна ідея, та, втім, крадійка не могла так просто цього облишити, — Щось сталося?
— Пробачте, я-я шукаю сестричку…
— Гм, он як… Як виглядає твоя сестричка?
— В неї добрі-добрі очі, теплі руки і м’яка усмішка! — з готовністю відповіла дівчинка. Телма криво усміхнулася подумки: такому наївному і ніжному опису могло відповідати щонайменше пів Шер-Босару, — Вона вміє лікувати! Точніше… вміла.
Телма сіпнулася. Точно все почула правильно і вуха їй не збрехали?
— Вміла? — запитала вона, ледь стримав бажання бігти чимдуж і шукати останню нещасну. Дівчинка кивнула, — Так, послухай, давай ти обережненько зараз спустишся, а я приведу тобі твою сестричку, добре?
— Добре! Дякую, тьотю з неба!
Телма усміхнулася наостанок і побігла дахом, підганяючи себе думками. Дах плюс дівчина без сенсу життя — поганий мікс, дуже і дуже поганий! Якщо ще й ця зачіпка вислизне…
Крадійка завмерла. Коли це людське життя стало звичайною зачіпкою для справи? Коли магія стала вище за можливість прокинутися і піти у трактир чи деінде, просто зробити щось улюблене? Телма ніколи не замислювалася, чим саме була магія для кожного шер-босарця, але зараз…
… Вона злилася. Настільки, що аж зуби скрипіли, а руки стикалися в кулаки. Все, що дала магія особисто Телмі, містилося в зламаному дитинстві, тягареві очікувань батька і болі, але вона позбулася цього. Зберегла себе, хоч і стала працювати в темряві.
«Чому ти стала крадійкою?».
Бо зненавиділа магію, яка просочилася в кожен куток життя материка. Бо прагнула показати, що сила шер-босарців водночас була і їхньою слабкістю і не скористатися нею — значило втратити можливості.
Бо, зрештою, хотіла.
Дівчина стояла на самісінькому краї одної з веж. Боязко дивилася вниз, наче сумнівалася чи чогось шукала. Зрештою, усі, хто вирішував накласти на себе руки, виглядали в очах Телми саме так. Вона дивилася в спину дівчини, аж поки не привернула до себе увагу тихим кашлем.
Все ж, не вмерла здатність співчувати. Телма подумки поглянула в небо.
«Пробач, Лурене, але сьогодні ти залишишся ні з чим. Двох душ достатньо».
— Перепрошую?
Лікарка стріпнулася, наче її спіймали, щонайменш, за злочином. Телма підняла догори руки, ніби показав, що не озброєна. Раптом дівчина подумає собі щось і стрибне вниз.
А сестричка просила знайти її. Не допомогти відійти на той світ. Лікарка дивилася на крадійку з переляком і ворожнечею.
— Важкі часи, хах? — обережно запитала Телма, але не підійшла. Боялася злякати дівчину і зробити гірше. Все ж таки, під ногами — з десяток метрів, падіння буде дійсно жахливим.
Серце несамовито билося у грудях, навіть сильніше, ніж зазвичай під час крадіжок. Лікарка дивилася то на Телму, то вниз.
— П-прийшли насміхатися з моєї безпомічності? Шукайте собі іншу жерт-тву… — нарешті прошепотіла вона крізь сльози. Телма спробувала окреслити хоча б коло. Те розвіялося, хоча крадійка навіть не домалювала формулу. Обличчя лікарки миттю змінилося, — Т-то ви…
— Так. Також без магії, - спокійним тоном проказала Телма, — Я, звісно, не наполягаю, але можливо, є щось, що я можу зробити для вас зараз?
— Я… Я не знаю… ч-чесно хотіла допомогти людям, лікувала їх… Ал-але…
Без жодних слів Телма розставила руки і запросила дівчину в обійми. Та безсило припала до чужого плеча і, нарешті, дала собі волю. З вуст її полинув потік: і що родина тисне, і суспільство також, і колеги дивляться, як на хвору. Телма слухала і вдумливо гладила дівчину по голові. Зрештою, саме цього їй не вистачало. Простого розуміння.
Ніхто не хотів чути «я не можу чаклувати». Пошкодження зовнішнього профілю миттєво сприймалася як смерть.
Демосфен, як і всі, кого Телма знала, не хотіли вірити в нездатність доньки, кузини чи, кого б там не було, до магії. Барлас-старший навіть вирізнився сильніше за інших: підвищив кількість і складність завдань.
Телма починала формулу і без сил зупинялася, ледь стоячи на ногах. Те, що раніше давалося відносно легко, зараз вимагало титанічних зусиль. Демосфен наказував продовжувати. Ні в кого руни не сипалися, як картковий будинок. Ніхто не падав з ніг після формули з трьох-п’яти знаків.
— Ти просто лінуєшся, дурна!
— Так а як чаклувати, якщо зовнішній профіль пошкодж…
— Мене не хвилюють твої кляті відмовки! Він усього лише пошкоджений, а не розбитий вщент!
Батько буквально зненавидів її. Мати ж робила вигляд, ніби доньки не існує і сором’язливо відводила очі на будь-які запитання Телми. Відчуття безпомічності повільно переходило в злість.
Останньою краплею став Ковен. Настільки багато ганьби на Телму не виливалося в житті. Вона крутила у пальцях кінчик косички і хнюпюлася, поки Демосфен вимагав ще один шанс.
— Присягаюсь, ми обов’язково щось зробимо! Тут вийшло просте непорозуміння, я…
— Павиче. Тиша.
Демосфен прикусив язика і схилився.
— Вашому роду віднині нема місця в Ковені за будь-яких обставин, — повільно розпочав очільник, імені якого Телма не знала, — Вбити тебе — значить позбавити тебе страждань, на які ти заслужив. А от дівча…
Телма сіпнулася.
— Рекомендую втілити одну з заповідей наших покровителів.
— Та як же вона стане загрозою, як не чаклує?!
— Це твоє покарання. Можете бути вільними.
Телма не могла вичавити з себе ані слова, хоча і здогадувалася, що мусила вибачатися. Батькові не стане духу когось вбивати. Ті люди з Ковену знали це, від того й призначили йому ранг підтримки. Демосфен сприймав його як найбільшу образу в житті.
З вигнанням ж це вакантне місце посіла донька.
— Це дуже боляче, — тихо сказала Телма, щойно лікарка закінчила монолог, — Наш світ до нас… Не надто пристосований, скажімо так. Він геть до нас не пристосований, якщо вже казати відверто…
— Ал-але ви ж пристосувалися… ви та сама Місячна Крадійка, правда? — кліпнула оченятами дівчина.
— Так, але мені конкуренція поки ні до чого, — Телма засміялася, — Зрештою, я сама по собі, а у вас ще є маленька сестричка, яка вас любить і переймається. Вам допомогти спуститися? Ці дахи доволі небезпечні після дощів, знаєте…
Щойно вони спустилися вниз, Телма щезла, залишив по собі тільки мішечок срібла. З дальніх дахів вона спостерігала за тим, як у руки лікарки кинулася її сестричка і озирнулася. Шукала крадійку? Хотіла подякувати?
Телмі було вже все одно. Закрив обличчя комірцем, вона попленталася в бік маєтку Хорени. Принаймні, там вона могла сподіватись на хоч якісь крихти підтримки в холодному і байдужому світі…
Здіймався дужий вітер. Навіть він виявився нездатним винести з голови бентежні думки, хоч і нещадно рвав плащ. Телма дивилася кудись попереду себе.
Вона могла бути серед тих двох. Могла так само стояти на даху і її ніхто не зупинив би, бо не розумів її болю. Правду казав хтось із знайомих батька: допоки ти жива — вишкрябуй собі місце в світі. Буде важко, боляче, та відступати нікуди.
Ця істина жодного разу не підвела Телму.
Маєток знову зустрів свою бентежну крадійку теплом. Довелося їй поблукати коридорами: знайти потрібне вікно виявилося куди простішим, ніж ті самі двері. Власне, відшукати кімнату Хорени допомогла Марцела, яка нетерпляче виходила і заходила до кімнати. Вона хотіла було кинутися до Телми і почати розпитувати, але завмерла, побачив на обличчі порожнечу. Слідом вийшла пані Венеціан.
— Інформацію дістала. Двоє з трьох постраждалих мертві, — безбарвним тоном проказала Телма, — Наклали на себе руки. Третю я не змогла опитати.
— Чому? Вона ж жива, правда? Значить, може давати відповіді, — вперто пробуркотіла Марцела.
— Еге, спробуй піти і поговорити з людиною, яку я буквально забирала з луренових рук. Моя пані, я…
— Марцело, почекай тут, будь ласка. Телмо…
Вона кивнула і мовчки попленталася за Венеціан нескінченним лабіринтом. Пані нічого не запитувала, не примушувала до діалогу, а Телмі більшого і не треба було.
— Що ж… — промовила Хорена, щойно вони увійшли до маленької кімнати, — Було важко, так?
— Дуже… Моя пані, я…
Телма просто не могла більше тримати свій одвічний спокійний вираз обличчя. Хорена обережно пригорнула крадійку до себе, зітхнув.
— Чому все так… Ч-чому…
— Шер-босарців «зробила» магія, ясна річ втрачати її буде тяжко.
— Але мені не було…
— В тебе були причини ненавидіти батька, магію і Ковен, люба. Тобою рухала злість, а в них… В них такого нема. Вони просто жили своє життя, поки не сталося те, що сталося.
— Розумію…
Телма мимоволі аж примружилася: ну надто любила, коли її гладять по голові. Залишалося останнє питання.
— А Марцела… Вона ж не зможе, так?
— Поки переважає ймовірність того, що вона не зможе, на жаль, — знизала плечима Хорена, — Вона самостверджується за рахунок магії, то ж…
— Ми будемо максимально обережними… Дякую.
— Звертайся, манюня. Пішли, там з хвилини на хвилину прибуде кравець.
Телма напружено зітхнула і вийшла першою. Що робити — рішуче не знала.