Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Несамовитий вітер бив гіллям бузку і кленів у вікна, ніби віщував щось дуже нехороше. І як же всім мешканцям маєтку хотілося, аби той зрештою помилився…. Погода теж непоганий провісник, головне – вміти прочитати її знаки.
Служки линдали з позолоченими тацями поміж гостей то там, то тут. Десь підливали вина, десь ставили сири й найкращий месвеаський виноград. Текли коридорами і залою нескінченні світські плітки: то короля хтось пом’яне незлим тихим словом; то якась родина знов зганьбилася і це терміново треба обговорити. Дружньої атмосфери не вловлював ніхто, наче цілу зграю хижаків закрили у одній клітці. Кожен відчував ворожість і напругу.
У кожного в голові крутилася думка напасти першим у разі відкритої небезпеки, а на язиці і кінчиках пальців – формули, непорушні сплетення рун. Оборонні, атакувальні: будь-які, які можуть дати можливість або втекти, або здолати нападника. І боятися кожному присутньому було чого.
Точніше, кого.
– Агов, чому ніхто не розважається? В нас свято, а не жалоба за кимось, – гримнуло невдовзі залою. Покотилося луною поміж колон і людей. Відскочило від гіпсової ліпнини під стелею. Левовим гарчанням запитання ошпарило кожного присутнього.
Сміливця, який відповів би на нього, не знайшлося.
Демосфен Барлас, володар маєтку, сьогодні був впевнений, як ніколи. Гордою ходою він вийшов у центр зали просто під кришталеву люстру з хитрими прикрасами. Осяяв затихлий натовп загрозливою і пихатою посмішкою, від чого деяким стало відверто погано. Однак, сам Демосфен на це не зважав, змахнув рукою у бік закритих важкими фіранками дверей. Служки квапливо підбігли до них.
В залі запанувала тиша. Не урочиста. Тривожна. Наче всі готувалися побачити за фіранками небіжчика.
– Перша заповідь кодекса сім’ї Барлас звучить так: «Подібно до сонцю, яке сходить і заходить за горизонт, змінюються у Ковені і Барласи: на місце одного приходить інший», – поволі почав Демосфен і красномовно вказав на родинний стяг позаду: вишите золотом сонце посеред ніжної блакиті. Кожен промінь нагадував радше гострого списа і слугував таким собі нагадуванням, чим саме здобули свою славу Барласи, – Дозвольте ж відрекомендувати вам мою майбутню заміну у Ковені…
В бурштинові очі нещадно вдарило світло. Після темної в’язниці – нестерпне й противне, наче відчуття тканини на зубах. На зап’ястя неприємно тисли металеві браслети з різьбленими рунами, які залишали на темній тканині плаща блакитні плями світла. Вуха нашорошено сіпнулися: поряд почулися кроки. На стіл з гучним ляскотом впала тека.
Попереду з тяжким зітханням всілася скуйовджена детективеса. Крадійка мимоволі усміхнулася: та була не набагато молодша за неї. Хіба що погляд, яким стовідсотково можна і вбити, трошки лякав дівчину. В останньому ж вона нагадувала скоріше невиспане й зле кошеня, ніж серйозну членкиню одного з особливих загонів брата короля Адоніса.
Мовчали вони недовго. Детективеса заговорила першою:
– Це вже третя крадіжка за ці п’ять днів.
– «Крадіжка» – це поцупити кілька цукерок з крамниці, – знизала плечима крадійка з абсолютно байдужим виглядом, – Тут скоріше йдеться про грабунок.
– Давайте ви зараз не будете мене виправляти, добре? Ви не у тій позиції на даний момент, – грубо обірвала її детективеса і потерла скроні. Крадійка швидко виправилася подумки: словами її вбили б набагато раніше, ніж поглядом, – Я мала займатися геть іншою справою, але змушена сидіти із вами тут. Ви хоч розумієте, як це обурливо?!
Нетерпляча. Запальна. Ще й на місці човгалася: точно нещодавно отримала тут роботу і тепер ганяється за визнанням. Крадійка почала перебирати в руках ланцюг від наручників і задумано гмикнула.
– Розумію. Я і сама очікувала тут декого іншого, але нарешті пану Маркусу дійшло, що я не по чоловіках.
Детективеса проігнорувала кінець фрази і влесливу усмішку. Замість цього вона відкрила теку і узяла у руки перо. Зелені очі зупинилися на крадійці, вивчаючи кожен обрис обличчя від прямого носа до кінчиків гострих вух. Нарешті, детективеса опустила погляд на аркуш.
– Прізвище, ім’я, – холодно запитала вона.
— Телма Барлас.
За дверима стояла дівчинка і смикала кінчик золотавої коси. Очі наполохано зупинялися на туфельках, оздоблених дорогоцінним камінням, обминали обличчя служок і матері поряд. Чомусь у малечі було відчуття, ніби її зараз показують як тваринку. У залі гудів батько про досягнення Телми, її хист до технічної магії і неймовірну жагу до знань. Сама юна Барлас тільки сором’язливо опускала очі. Не казав їй такого батько особисто з невідомих на те причин. Відчувалися його слова нещиро, ніби для якоїсь відмітки перед головою Ковену і його наближених. Телма згадала, де чула подібне: на ринках Шер-Босару у свої рідкі вилазки, після яких на руках дуже довго гоїлися сліди… Саме там товаром і вихвалялися.
Двері нарешті прочинилися. Фіранки розсунулися вбоки, явив всім худорляву і бліду від нервів Телму у жовтій сукні. Демосфен змахнув рукою, запрошуючи доньку до нього.
Бажання йти туди, як не дивно, не було. Але хіба є вибір?
– Тип магії? – продовжила розпитувати детективеса і накреслила якісь примітки. Телма знизала плечима.
– Технічна. Була.
– А чому була?
В голосі детективеси ковзнула ледь помітна насмішка, за яку вухо крадійки, втім, зачепилося.
– Пошкоджений зовнішній профіль, – максимально спокійно відповіла Телма, – Наслідок атакувального закляття.
– Не дивно, що ваші друзі втекли, а ви ні, – детективеса вже не приховувала ані сарказму, ані хитрого блиску зелених очей. Телма усміхнулася у відповідь.
– А ви та ще дияволиця.
– А нащо бути доброю до таких, як ви? – усмішку детективеси як корова язиком злизала. Залишився тільки уривчастий грубий тон, у якому не знаходилося місця запереченням. Здається, подібними речами бавився Маркус на навчаннях і ця малеча непогано так його копіювала. Тільки його тарганячих вусиків для повного антуражу забракло, а так – викапаний голова особливого загону, – Ви тільки заважаєте Шер-Босару. Пхаєтеся, куди не треба. Порушуєте порядок і закони, встановлені Його Величністю особисто. Але я покладу цьому край, чого б мені це не коштувало.
– Непогано, як для новачка. Повністю промову великого Шера на моїй пам’яті ще ніхто не цитував, – Телма зіщулилася і стримала хехекання, – Знищити все зло світу неможливо, втім.
– Звучить так, ніби розділяєте погляди і релігію Ковену.
– Так, темна сторона Цай мені ближча, визнаю. Але зараз це зайве. Ми продовжимо дискусію про мій злочин, до речі? Люблю їх обговорювати з прекрасними панянками.
– Стривайте, я запишу те, що ви озвучили і ми продовжимо.
Телма в’яло роздивлялася стіни маленької і вогкої допитної. Скільки брудних волоцюг пройшло крізь це приміщення – годі й перелічити. Чомусь усі з загону вирішили, що знаходитися Телмі тут буде доволі принизливо. На ці наївні думки дівчина тільки сміялася. Весь початок своєї «кар’єри» Місячній крадійці доводилось ночувати і в набагато гірших місцях, де від смороду забивало памороки і нудило, а в гіршому випадку – вивертало до біса. Тільки вже потім їй випав шанс згадати забуті розкоші.
Відкидати минуле Телма не спішила. Кожен занедбанець і кожен барак, кожна балка для сну і кожен камінь під головою карбували її. Забути це, як страшний сон значило забути себе.
Нелегко забувати те, що ти знайшла тяжкою працею.
– Так… ніби є, – нарешті озвалася детективеса і перевернула аркуш на інший бік, щойно чорнила висохли, – Отже…
Запитань, чомусь, не було. Бажання сидіти і теревенити крадійка не вловлювала також: надто вже часто детективеса озиралася на двері, наче чекала на когось. Гострі і довгі вуха з маленькими артефактами те й робили, що сіпалися на кожен звук поза кімнатою.
– Нервуєте? – ніби між іншим запитала Телма. Її твердій впевненості в нелюбові детективеси до діалогів необхідно було, як не дивно, переконатися, що баляндраси розводити та дійсно не любить. Детективеса майже шикнула на неї.
Точно кошеня серед зграї собак.
– Ще чого, – пробуркотіла вона і зітхнула, – Просто…
Маленька лапка з пером постукотіла поверхнею столу. Вагається? Думає, чи варто казати? Готує ще одну шпильку?
– Це помилка, – зрештою сказала вона і помотиляла головою так, ніби заперечувала рішення особисто перед Маркусом Шер-Алійським, – Це, певно, помилка. Хоча, це точно помилка. Пан Маркус вже мав б повернутися з деталями справи…
– Не хочу вас засмучувати, пані…
– Дей-Костанцо, – з нажимом відповіла детективеса і спохмурніла.
«Не з найманців Міркантерів… вже краще» – подумала Телма і з натягнутим усміхом згадала про прийомну доньку своєї пані. Боятися там було чого: з абсолютно байдужим виглядом та ладна отруїти кого-завгодно і не смикнутися. Крадійка на цьому мало не попалася. Кілька днів потім лежала в ліжку і кахикала так, що аж легені мало не вилітали.
– Так от, не хочу час засмучувати, пані Дей-Костанцо, але вас безбожно облуреніли, – з удаваним співчуттям Телма цокнула язиком і сперлася на лікті, – Наврядчи ваш великий Шер дозволить брати участь у настільки серйозному розслідуванні, що мені про нього навіть знати не можна.
– Ми ще подивимось! – з викликом озвалася детективеса і підскочила на ноги, – Пан Маркус прекрасно бачив, на що я здатна.
– Цілителька серед детективів багато чого зробить, згодна, – кивнула Телма, затримавшись поглядом на зелених пасмах серед сріблястих кучерів. Про рішення вона пожалкувала майже відразу: перед очима спалахнуло червоним, – Перепрошую?
– Ще раз назвете цілителькою… – почала Дей-Костанцо, але, вочевидь, не вигадала кінець фрази і опустилася на стілець знов.
Запанувала тривожна мовчанка. Обидві чогось чекали: Телма – сил на запитання; детективеса – на очільника з радісною новиною про дозвіл на розслідування. Крадійка здмухнула з очей пасмо обрізаного наспіх світлого волосся.
– Що за злочин хоч? – поцікавилась Телма. Хотілося якось збадьорити цю молодицю. Здогадки більш-менш підтвердилися: вона тільки-но починала свій шлях і намагалася справити на керівництво певне враження попри походження. Не просто так із її прізвищем був префікс «Дей» – своєрідний ярлик вихідців з притулків. Знак відсутності батьків і родоводу. Телма гмикнула вдруге за вечір.
Цій панянці дуже пощастило не опинитися серед Міркантерів. Або ж… Міркантерам пощастило, що серед них не буде неї.
– Вам справді цікаво? – Дей-Костанцо виструнчилася, а після – швиденько розклала перед Телмою папери з записами, варто було тій кивнути, – Отже, є чотири різні випадки. Хтось завдає шкоди чужим зовнішнім профілям, чим…
– Впливає на їх здатність чаклувати, – з тінню посмішки відповіла Телма, – Я знаю, як це працює. Одне атакувальне закляття – і все.
– Вам доводилось мати справи з цим?
– Я сама втратила можливість чаклувати у такий прийом, пані.
Здавалось, щелепа детективеси от-от зникне під столом. Вона не те, що здивувалася: настільки шокованими Телма бачила хіба що матір і батька, коли ті довідалися про пошкодження профілю.
– Т-то ви, виходить, зачіпка, – за мить Дей-Костанцо опанувала себе. Телма не була впевнена, що можливо заспокоюватися настільки швидко, втім чаклуни з червоною магією завжди здавалися їй примаханими, – І не просто зачіпка, а ще й свідок!
– Це сталось сімнадцять років тому, не факт, що я щось згадаю, – знизала плечима Телма, – Але… в мене є зв’язки.
– На що ви натякаєте?
Телма схилилася до самого носа-картопельки Дей-Костанцо.
– Я допоможу вам із розслідуванням, можливо навіть виведу до того, хто це вчинив. Можливо, бо не знаю його особистості чи чогось такого. Чи підете ви на співпрацю зі злочинницею у такому випадку?
Детективеса піднялася зі столу і відійшла до дверей. «Покличе зараз Маркуса – і все, торба тобі!» – подумалось Телмі, але на диво, та тільки стояла і чухала підборіддя. Нарешті, зелені очі знов прояснилися.
– Це дурня. Небезпечна дурня з цілою сраною купою ризиків, – нервово засміялася до себе Дей-Костанцо і сперлася головою у двері, – Мене за таке можуть завіграшки вигнати з пошукового загону Маркуса Шер-Алійського, а тут…
Єдиний її квиток у серйозний і безжальний шер-босарський світ. Телма була більш ніж впевнена: Дей-Костанцо скоріш помре, аби тільки не стати на слизький шлях. Моральний компас її, як і будь-якої молодої людини з високими амбіціями, сумніватися у своїй власниці не змушував ні секунди.
На хвильку Телма подивилася в стелю. Вона точно пожалкує про це рішення. Натомість поволі протягнула:
– Я готова присягнутися вам.
Телма стояла посеред купи поглядів і перелякано дивилася у відповідь. Відповідальний момент присяги дихав їй у спину своїм мертвим крижаним подихом, аби потім повиснути на плечах такою ж ношею. Скувати обов’язком перед родиною і Ковеном, як кайданами. Заткнути внутрішній голос навіки.
Телма опустилася на коліно перед батьком. Ніяких репетицій чи тренувань конкретно з цього приводу в неї не проводили: Барласи вважали, що клятва має йти від душі без жодної підготовки і помилки. Тільки тоді вона набувала чинності. В інших ж випадках це були просто пусті слова.
– А зараз моя донька поклянеться у вірності родоводу Барлас, як клявся я, мій батько, батько мого батька і всі до нього, – урочисто проказав Демосфен. Телма видихнула.
Вона геть не пам’ятала, як це має звучати. Зала мовчала і з очікуванням дивилася на юну спадкоємицю батькового місця у Ковені.
– Як зраджу… прибере нехай до рук мене і це місце Лурен, – пролепотіла дівчинка, не дивлячись батькові у вічі.
Зала, увінчана тишею, наче вибухнула звуками.
– Демосфене, це ганьба!
– Вона геть не знає клятви! Чому ти її вчив всі ці роки?!
– Барласи навряд довго протримаються в Ковені. Подібне невігластво просто неприпустимо!
Служки невтомно перешіптувалися. Мати відвела погляд, сповнений сорому і презирства. Тільки Демосфен погрозливо посміхнувся і сіпнув доньку за руку.
Церемонія безбожно провалилася.
Телма відчувала, як задихається від сліз. Біль обпікав руки до самих ліктів. Демосфен шмагав від усього серця, не спиняючись ані на секунду. Навіть коли з порізів почала сочитися кров – той не збавив темп.
– Це – твоя ціна за ганьбу нашого родоводу! Це – твоє покарання за нещирість і твою брудну брехню!
Зап’ястя неприємно запекли, але справа була геть не в браслетах. Телма підняла тяжкий погляд просто на детективесу.
Життя поверталося доволі іронічним чином. Клятва, призначена для наброду злочинців зараз мала звучати у бік представниці закону, вірної служниці самого короля Адоніса. У бік сироти з неймовірними амбіціями і жагою до самоствердження.
Телма подумки собі усміхнулася.
«Оце так плюнула батькові в обличчя».
– Як зраджу я – нехай на цьому ж місці прибере мою душу до рук своїх Лурен, – без жодних вагань неквапливо промовила Барлас, схилив голову перед Дей-Костанцо. Та, в принципі, не надто зрозуміла сказаного. Принаймні, все, крім імені Лурена. Показувати свого невігластва вона не наважилася.
– Ши-и-и-икарно. Ніч проведеш тут. Мені потрібна гарантія, що ти не втечеш.
– Ми встигли перейти на «ти»? Може, обміняємося браслетиками дружби ще? – з хитрою посмішкою поцікавилася Телма, вказав поглядом на наручники.
– Займенники допомагають закріпити довіру між суб’єктами. Не те, щоб я тобі довіряла…
– Якби довірилась – назвала б ім’я.
Детективеса помітно завагалася. Аж потім підібралася до столу, зібрала папірці і склала їх в теку. Демонстративно ляснула нею.
– То мені називати тебе Колючкою? Бо ти так колешся, як їжак, – запропонувала Телма.
– Ще чого. Моє ім’я Марцела, якщо тебе так цікавить, – без ентузіазму озвалася дівчина і пішла до дверей, – З завтрашнього дня почнемо розслідування.
– А як великий Шер дізнається?
– Це мої проблеми і я з ними владнаю. Ти ж будеш у такому разі гнити за ґратами. Зрозуміло?
– Зрозуміло. Вельми прозорі і зрозумілі перспективи. Тоді до завтра, пані Колючко.
Марцела вийшла з камери і гучно вилаялася. Телма тільки влесливо усміхнулася знову.
Це розслідування, а разом із ним і помста обіцяли бути вкрай веселими.