Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ранок розпочався зі скандалу.
Лохина залізла під одяг Марцели і вчепилася кігтьми у груди, варто було тій повернутися на інший бік. Передбачувано та нагримала на кішку, а разом із нею – і на Телму, яка мала наглість не закрити двері до кімнати.
Хорена потерла перенісся. Зі втомою закотила очі до неба. Звідти не відповіли.
– Ти мусила слідкувати за своєю кішкою! – абсолютно зла Марцела тицяла пальцем у жорстку тканину жилету, – Тепер у мене в подряпинах ци…
– З твоїми дорогоцінними цицями нічого не станеться, – запевнила її Телма, – Від котячих подряпин ще ніхто не вмирав.
– ЯК ти можеш ТАК спокійно казати про ТАКЕ?! Ти… Знаєш, ХТО ти?!
– Хто я? Та, хто сплачує податки? Хто підрізає на дорозі? Тримає вдома собаку? Руда? Жителька Маго? Має вади слуху? Ненавидить оливки? Лібералка? Відмінниця? Сангвіниця? Веганка? Козеріг? Не поступається місцем у каретах? Донорка крові? Відмовилась від магії?
– ЗБОЧЕНКА!
– Дівчата-дівчата-дівчата, пропоную вам цікаву ініціативу, – нарешті, Хорена знайшла в собі сили перервати їхню сварку. Поклала руки на плечі Телмі і Марцелі і втомлено посміхнулася, – Давайте зараз ми поснідаємо, а потім будете сваритися досхочу.
– Потім ми підемо подивимось на маєток Сідеріс, – ніби між іншим сказала Телма, – Думаю, там щось знайдеться, хоч він і закинутий. А після я відвідаю наших інших постраждалих…
– Чесно сказати, я боюся довірити тобі настільки відповідальну задачу, – Марцела піджала губи і зітхнула, – Раптом ти…
– Саме так, втечу. Після того, як повернулася.
– Ні, я не про те…
І знову Колючка не могла озвучити своїх переживань. Вона змахнула рукою, ніби це й не треба було.
За кілька годин зібралися й скочили на коня, позиченого в Хорени. Точніше, як, скочили: довга, як жердина, Телма залізла відразу, а Марцела пострибала-пострибала і з усім своїм коротеньким незадоволенням набурмосилася. Венеціан хотіла було рушити до стаєнь і привести коня поменше, але крадійка підхопила детективесу і вмостила перед собою.
– Тримай вуздечку, звалишся, – зі сміхом попередила Телма і виструнчилась, – Вйо-о-о!
***
Їхали довго, майже півдня. Сьогоднішній день так само не порадував парочку погодою і періщив дрібним дратівливим дощем. Рухатися трактом після зливи було складно: за стінами королівства Адоніс у бруківку не вклався і то й діло кінь незадоволено іржав на слизьку багнюку під копитами. Ще й їхати на руках в крадійки видавалось Марцелі чимось принизливим, але вона вперто мовчала. Телма також не ставила запитань.
Незручна мовчанка дратувала.
– Я можу поцікавитися, куди ми прямуємо? – з напругою спитала Марцела.
– До садиби Сідерісів, я ж казала, – Телма протерла очі і тяжко зітхнула. Ніколи не фанатіла від довгих кінних прогулянок і знаходила їх неймовірно незручними, хоч би як не намагався Демосфен вчити доньку, – Знов нервуєш, що я тебе кину посеред шляху?
– Та ні, просто не пригадую цю місцевість на мапі… Підозріло.
– Тракт попереду бачиш? Значить, все нормально. Розслабся.
О так, ця каламуть, схожа радше на болото, аніж на пристойний шлях, все ще лежала попереду. Марцела мимоволі усміхнулася.
– Як гадаєш, що на нас там чекає?
– В кращому випадку – порожній будинок без натяку на речі і таке інше. В гіршому ж – розбійники, крадії чи щось… Гірше?
– Дуже оптимістично, як на крадійку, – озвалася Марцела, помітив обабіч дороги таверну, – О, це про неї казала пані Венеціан?
– Еге. Думаю, там ми на ніч і залишимось. По такій погоді їхати – краще застрелитись…
Таверна востаннє сяйнула прямокутниками-віконцями на подорожніх і сховалася за поворотом. Удалині перед ними вимальовувався химерний величезний будинок. Тракт спирався у проіржавілі ворота, на яких не було навіть замка.
– Дивно… – пробурмотіла Марцела і зіскочила на порослу мохом і дрібною травою бруківку, варто було коню зупинитися. Телма злізла слідом і потягнула його за повідці до себе, – Тут нема ніяких захисних заклятть?
– Ми б про них вже дізнались, – знизала плечима крадійка і штовхнула ворота. Ті з їдким скреготом прочинилися.
Перед дівчатами постав занедбаний садок. Де-не-де з кущів виглядали кам’яні статуї, а доріжки у траві й бур’янах виверталися зміями до великого фонтану з мармуру.
Марцела відразу ж безшумно потягла за рукав Телму. Вказала поглядом на трояндовий кущ:
– Дивись…
– Це… Вау. Це троян…стоп, чекай.
Біля куща лежала грудка обрізаних гілок і засохлі квіти. Дей-Костанцо присіла біля них.
– Коли Сідеріс зникли? – прошепотіла Марцела і дістала збільшувальне скло. Телма почухала макітру.
– П’ятнадцять років тому, ніби… Сумніваюсь, що якийсь сумлінний служка залишився наглянути за квітами, якщо ти про це.
Лінія зрізу на стеблах була геть свіжою, ще не встигла засохнути. Марцелі це відразу ж здалося підозрілим: хіба хтось буде у занедбанці пильнувати за одним-єдиним кущем?
– Пішли всередину, може щось ще знайдемо, – запропонувала Телма і витягла ножа з піхов, – Це задля захисту… Ти теж щось дістань, Колючко.
Марцела навіть не відповіла і мовчки витягла з кишені кинджал. Скрадаючись бруківкою, вони зайшли на ґанок, а після – у хату крізь вибите вікно.
Двійка безшумно спустилася на підлогу і озирнулася. Всередині стояли понівечені часом меблі з червоного дерева. Порожні рами, звідки повирізали картини, відсутні книжки на полицях нагадували, радше, забрані господарями, аніж вкрадені. Єдиною річчю, яка привернула до себе увагу, був гобелен біля шафи. Високий, майже в повний Марцелін зріст, він притягував до себе погляд, наче покійник в труні.
– Родинний гобелен Зервас-Сідеріс, можливо, – прокоментувала знахідку Телма і схилила голову до підозрілого канделябра. Інші мідяні поверхні давно вже позеленіли, але не цей екземпляр, – Для аристократських домів такі – не рідкість.
– Коштовна штучка, мабуть, – задумливо пробуркотіла Марцела.
– Еге. Шиється вручну під замовлення з найкращих ниток. Тільки чому його залишили, а картини позабирали…
– Це ж будинок Сідеріс? Можливо, на ньому щось, що ті згадувати не хочуть? Ще б побачити, що саме…
Марцела провела кінчиками пальців шорсткою поверхнею гобелену і відчула, що його поточила міль. Зіщулилася: у темряві будинку розглянути щось не уявлялося можливим.
Телма взяла у руки підозрілий канделябр з письмового столу і запалила ґноти. Ті залили золотавим світлом кімнату, облуплені шпалери і подрані фіранки.
— Не подобається мені це. Тут точно хтось буває…
– Можливо навіть ночує… Нікуди не йди, підемо… разом, – кинула у відповідь Марцела і втупилася в гобелен, аби Телма тільки не бачила бурякових щік.
З тканини на неї дивилися яскраво-блакитні очі. Прямі і де в чому грубі риси обличчя, обрамлені довгими пурпуровими кудрями. Тонкі, піджаті губи. Скута і сором’язлива поза із складеними на спідниці руками. Телма презирливо фиркнула: колись і сама так сиділа для ескізу гобелена.
– Красива, – мимоволі вирвалося в Марцели, – Але погляд… Важкий.
– Даная Зервас-Сідеріс, власною персоною, – відрекомендувала Телма, змахнув рукою, – Вісімнадцять років, як мертва.
Обидві враз відвернулися від гобелену: надто вже живим здавався погляд. На портрети небіжчиків завжди важко дивитися, незалежно від того, який він гарний. Телма вирішила повернутися до столу.
– Тобто викидаємо її зі списку тих, хто бував тут, – пробурмотіла Марцела і озирнулася. Провела кінчиками пальців тканиною гобелену і розглянула на них пилюку, – Так, а ну глянь на поверхні… Будь ласка?
– Стіл однозначно витирали, якщо ти про це, — Телма і вухом не повела, аби не бентежити Марцелу ще більше, — Все інше ж… Наче ні. Плюс свіжі свічки і новий канделябр, плюс трояндовий кущ… Пішли в інших кімнатах подивимось.
З кабінету вони вийшли до довжелезного вогкого коридору. Тамтешні обладунки вже вкрилися іржею. Килими нещадно поточила міль, як і гобелен. В повітрі тхнуло цвіллю і гниллю, яка забивала памороки. Не враховуючи проваль у цьому приміщенні з кожним кроком уперед знаходитися ставало дедалі важче: здавалось, стіни от-от впадуть разом зі стелею і розчавлять їх. Такі відчуття в занедбанцях ставали свого роду звірьми: переслідували випадкових дослідників та заганяли в пастку безвиході і відчаю.
Телма тільки-но встигла вхопити за плащ Марцелу, яка от-от могла провалитися в діру в підлозі. Зелені її очі налякано округлилися.
– Д-дякую…
– Нема за що. Шер-Босару буде тяжко без такої амбіційної нишпорки, – сором’язливо відказала Телма і штовхнула перші-ліпші двері, варто було тим вималюватися з пітьми.
За ними виявилася спальня. Здається, тут і минула остання ніч молодят. На підлозі досі валялися зотлілі тканини, які колись втілювали собою сукні і інший одяг. Телма зачепилася поглядом за кольє під ліжком і нахилилася.
– Ще і золото чищене, оце дивина, – доки детективеса не дивилася, прикраса вирушила у внутрішню кишеню плаща, – Не здивована, що наш хтось обрав саме це місце. Вартові сюди бояться суватися.
Марцела не слухала бубоніння Телми. Вона взяла канделябр в неї, пройшла маленький столик біля застеленого ліжка зі свіжою білизною, озирнулася на стіну…
…І зблідла.
Над столиком висіла маска без жодних слідів пилу, наче її повісили от щойно. Потворні, вирячені очі дивилися на детективесу з жадібним блиском у склі. Надто вже знайомим предмет видався для Дей-Костанцо.
Телма ухопила в її погляді жах. Зняла маску з гвіздка і подивилася на стіну попід нею. Постала необхідність відволікти Марцелу чимось буденним, аби «заземлити».
– Шпалери вигорілі так само, як і у всьому будинку… Маска ж ні, – озвучила очевидний висновок крадійка. Мар-Мар тільки хитнула головою, але Телма бачила, як та хапається за ці деталі, – Ще й фарба… Відносно свіжа. Дерев’яні речі, зазвичай, зберігаються в таких умовах дуже погано. Вона мала б погнити…
– Маска не належить комусь з Ковену, так? – з острахом запитала Марцела, вдивляючись у червоні очі.
– Ні. Ковенські, зазвичай, із тканини. Ця ж… – Телма постукала лакованою деревиною і з занепокоєнням глянула на бліду Марцелу, – Може, вийдемо надвір? Дуже кепський вигляд маєш…
– Т-так, якщо можна… Облиш цю штуку, –Дей-Костанцо зітхнула і сховала обличчя у комірі накидки, – Пішли звідси…
– Стривай…
Телма почала зазирати в шухляди комоду і шафку. Незадоволено зітхнула.
– Нема… Таки треба до Зервасів. Ти точно дійдеш до Волошки без допомоги?
– Точно… Просто пішли.
— Хочеш поговорити про щось нейтральне? Не хочу, аби ти тут впала посеред незнайомої хати.
— Якщо можна…
***
Волошка зупинився біля таверни і фиркнув. Марцела зістрибнула просто в калюжу. Лаятися не знаходила в собі сил.
А на вулиці, тим часом, звечоріло. Десь поблизу п’яниці розбиралися з міжособистісними стосунками. Всередині похиленої споруди так само копошилися відвідувачі. Попри контингент в таверні було на диво чисто. Якщо ж порівнювати з маєтком — тут панував сам Рай, не інакше. Марцела і Телма зайняли столик якнайдалі від усіх. Зайвий шум та увага тільки тисли, хоч і не так, як у маєтку.
– Ти посидь, а я зараз.
Телма із грацією кішки обминула усіх п’яниць і підійшла до шинквасу, де стояв один-єдиний чоловік і витирав келих. Точніше, протирав у ньому дірку: що можна було настільки злісно витирати – крадійка не знала.
– Добродію, ви тут головний?
Відповіді Телма не отримала: тільки стриманий кивок у бік міцної на вигляд жінки, навколо якої з’юрмився галасливий натовп. Чоловіки стукали келихами об столи і скандували щось незрозуміле, вочевидь, вболівали за свого колегу: м’язистого бороданя, що от-от мав отримати від хазяйки таверни на горіхи. Обличчя жінки почервоніло й спітніло, але вона все одно притисла своєю рукою зап’ястя хлопа до стільниці з гучним ударом. Вона підскочила і переможно скинула кулаки догори з щирим заливистим сміхом, схожим на грім. Чоловіки, як мурахи, поповзли до шинквасу залити горе від втрати гідності… ще більшою втратою гідності. І склянкою горілки.
– Пані, я вельми перепрошую… – почала Телма із ніяковою, навіть знервованою усмішкою. Хазяйка піднялася зі столу. За виправкою і рівними плечима нагадала колишню лицарку. Обманути таку було для Місячної Крадійки тим ще завданнячком, – Я дуже вражена вашою неймовірною силою. Те, як ви розмазали того хлопа – просто безцінне видовище…
– Ближче до справи, – гуркнула та і Телма кивнула. «Не любить лестощів… який жах».
– Мені та моїй чудовій колезі необхідна приватна кімнатка на ніч. Дуже бажано з вечерею і сніданочком, бо їхати нам жахливо довго, аж до самого Шер-Босару.
– Приватна кімнатка дорожче буде. Плюс вечеря і сніданочок. Вам срібла хоч вистачить на двох?
Телма вклала у її руки викрадене раніше кольє.
– Цього буде достатньо, аби викупити і ваше мовчання, пані? – із лукавою усмішкою запитала вона. Хазяйка таверни стримано кивнула: певне, не один раз покривала різних подорожніх волоцюг, – Вельми вам вдячна. Очікуйте на щедрість богів, бо допомогли ви двом нещасним…
– Йди вже, гультіпако, – усміхнулася у відповідь хазяйка і широкою своєю долонею стукнула Телму по спині так, що бідолага аж просіла під нею, – Сьогодні тіко гречана каша і омлет, будете?
– З’їмо все, що запропонуєте. Ми не перебірливі.
Обмінявшись ще люб’язностями, Телма нарешті повернулася із заварничком чаю, кількома цілушками хлібу, гарячою гречкою та яйцями. Марцела здивовано кліпнула очима:
– Це все нам?
– Ну, а ти що думала? Я не з такої сім’ї, я з багатої, – зі сміхом відказала Телма і сіла, розставив все на відносно чистому столі, – До речі, тебе однозначно щось у масці налякало. Це щось пов’язане з твоїм таємничим минулим?
– Отак я тобі відразу і скажу, – відразу ж наїжачилася Марцела.
– Пробачте-пробачте, пані Колючко, я і забула, що у вас досі є голки.
Телма зупинила погляд у тарілці і відразу ж спохмурніла:
– І хто тільки гречку вигадав…
– Це єдине, що ми наразі маємо. Їж, – буркнула Марцела і цим самим ще раз видала своє минуле в притулку. Вперше за останні дні їй нарешті випала можливість поживитися найпростішою стравою з існуючих, то ж вона з насолодою наминала кашу.
– А тільки яєчко можна?
– Ні.
– Бу-бу-бу… Так от, справа.
Телма гидливо зіщулилася, аби тільки не бачити, що саме вона відправляє до рота.
– Або хтось зайняв садибу Сідеріс, або ж вони не зникали, це факт, – знизала плечима Марцела, – Маска, троянди, канделябр, витертий стіл – все сходиться.
– Ти забула постільну білизну. Теж зачіпка… А щодо Сідерісів деталі дізнаємось тільки після вечірки Зервасів… Хоч би з листами похибки не вийшло, – задумано буркнула у відповідь Телма.
– Не вийде. Зерваси на своїй землі, а не приходять до садиби і йдуть, як ці. Якби я так кочувала – я б теж із собою брала тільки найцінніше. Плюс, правило трьох к семи. Тут можуть бути саме ці три випадки з десяти, коли листи спалюються.
– Треба було в комин заглянути, може щось знайшлося б там…
– Не заглянули – і Лурен із ним, – відмахнулася Марцела і склала свій порожній посуд, – Пішли спати.
– І те вірно…
Одна-єдина порожня кімната на другому поверсі зустріла дівчат доволі приємною тишею і чистотою. За законами жанру Марцелу обурило єдине ліжко.
– Це що, нам вдвох спати?
– Еге, – кивнула Телма, – Але якщо ти проти – я посплю в кріслі…
– От і спи, – захихотіла Марцела, стрибнула в ліжко і вдихнула трав’яні пахощі м’якої подушки і ковдри.
Крадійка ж тяжко зітхнула і сіла за стіл. Поштурхала пальцем порожню чорнильницю. Зітхнула. Спати не хотілося зовсім. У голові почали вирувати думки, геть не пов’язані з розслідуванням…
Згадалось, як колись її навчили просити у богів бажаного. Як Телма, малесенька Демосфенова гордість Телма, стояла в садочку на колінах уночі, складала долоні і ніяково бурмотіла прохання до Цай Юймін.
– Я не знаю, чи ви мене чуєте, але… Будь ласка, якщо ви слухаєте – заберіть в мене ваш дарунок, – шепотіла дівчинка і поглядала на срібні зорі у чорнильній глибині над головою, – Він мені геть не треба, я не хочу чаклувати… Не хочу бути заміною тата у Ковені. Будь ласочка, будь ласочка! Мені, на жаль, нема чого дати вам на знак вдячності… хіба що мою магію.
Боги, як не дивно, почули маленьку Телму у ту ніч. Наступного дня перед заходом сонця у маєток вторглися люди у каптурах. Демосфен, як глава сімейства, кинувся на захист і вмить впав, оглушений закляттям. Телма кинулася тікати.
От вже садок попереду і паркан також… Тільки-тільки Телма простягнула ручку до ґрат, як спину і все тіло за ним обпекло атакувальним закляттям. Та впала у траву.
«Дяк…кую…».
Телма видихнула. Вперше за сімнадцять років знову склала руки в молитві. Схилила голову у знак своєї покірності перед своєю богинею.
– Кхм… Я не думаю, що така мерзотна і брехлива крадійка на кшталт мене має право у вас знову щось просити, але… В-ви допомогли мені вперше і я маю наглість сподіватися на вас удруге.
Голос Телми хоч і бринів впевненістю, а нотки переляку і поблажливості в ньому чулися. Тільки от… Чи досягнуть вони вух богині?
– Колюч… Марцела. Вона чудова обдарована пані і я знаю це. Хотіла б допомогти… дивно це, мабуть, чути від крадійки.
Телма пропустила знервований сміх. Ляснула собі по лобі, ніби намагалася вибити проклятущі думки з голови, та ті не йшли.
– Мені… Мені необхідний тільки один шанс довести, що я дійсно готова йти з нею до кінця. Я присягнула перед нею, що наміри мої тверді і чисті і зараз я присягаю перед Вами…
Яким б брехливим і корисливим рід Барлас не був – помічати діаманти серед купи лайна Демосфен вмів. І Телма… і не знала зараз, що робити. Ніби, часу пройшло не так багато, але Марцела вже встигла підкорити серденько крадійки. Ніби, вона особливо і не довіряла – а все одно ніби тягнулася до Телми, як потопаючий за соломинку, хоч і не розуміла цього.
Шляху назад вже не було. Порушити родинну клятву вона могла легко, але відмовитися від свого прохання, адресованого напряму богині…
– Як завжди, мені, на жаль, нема чого запропонувати вам у знак вдячності, – ніяково усміхнулася Телма, – Хіба що… залишки магії. Вона все одно мені ні до чого, а довіра Марцели була б для мене найціннішим у світі.
Вона пробуркотіла щось уві сні і перевернулася на інший бік. Потім знов назад. І розплющила очі, з незадоволенням дивлячись на крадійку.
– Весь цей час ти не спала, вгадала? – Телма навіть не встигла надягти звичну маску з лукавощів. Марцела піднялася в ліжку, – Я була надто гучною?
– Так… І ще знаєш, тут надто прохолодно, – пробуркотіла Марцела і відвернулася до стінки, поступившись місцем.
Телма з ніяковим виразом обличчя присіла на край ліжка.
– І цей… Тобі необов’язково постійно казати, що ти хочеш завоювати мою довіру, – прошепотіла Марцела, – Мене не залишає відчуття ніби ти мене зрадиш і від цього воно тільки сильнішає…
– Тебе вже зраджували, так?
– Це не твоя справа.
Телма м’яко усміхнулася і лягла поряд.
– Я розумію. Повертатися до минулого важко, особливо там, де на нього не чекаєш. Але… я тут, все ще, якщо захочеш поділитися. На добраніч.
Марцела не відповіла. Телма наостанок почула тільки схлипування без слів.