Якби Едмунда спитали, чи любив він Джанет, він би відповів твердим «ні». А про себе б подумав, що любив він не саму Джанет Хендерсон, дикунку з паралельного класу, а її образ – загадковий і бездонний.
Він любив запах її волосся. Воно пахло наче паленою карамеллю, яку занадто довго тримали над вогнем, а наче – духмяним різнотрав’ям степу в спекотний літній день, коли на небі ні хмаринки, а під ногами скачуть туди-сюди зелені коники.
Йому до безтями подобалися її очі. Хтось би сказав, що все це – банальні дурниці, рожеві соплі та всяка інша романтична лабуда. Але Едмунд знав, що таке ця романтика – бачив, як однолітки загравають з дівчатами, горланячи під вікнами серенади мов ранені вовки; щодня спостерігав вологі облизування одне одного по кутках шкільного подвір’я; та, безперечно, ловив безлічі томних поглядів з-під важких вій від своїх однокласниць. Він знав, які в них очі – яскраво-блакитні, зелені та сірі, але пусті, як чистий аркуш паперу. В них не було родзинки, якоїсь цікавої таємничості. А в очах Джанет ця таємничість була.
Коли він дивився в її очі (точніше, коли вона йому це дозволяла), він ніби поринав у глибокий колодязь її важких думок. Ці думки давили їй на плечі, душили ніжну шию, не даваючи вільно дихати. Її очі були великі і глибокі, тож коли Едмундові здавалося, що він зовсім не знає цю дівчину, що сидить поруч, він зазирав їй просто у вічі, та все згадував.
Вона була мов непрочитана книжка, схована під замок, ключа від якого йому ніяк не вдавалося знайти. Джанет не сміялася з кожного його слова, як це робили інші дівчата – кокетливо затуляючи ротика долонькою та хіхікаючи, аби лиш привернути до себе увагу. Вона не носила спідниць, тільки широкі, ніби безрозмірні, штани з безліччю заплаток та швів. Замість витончених босоніжок Джанет ховала свої дівочі ноги в важкі черевики на товстій підошві – такі величезні, що Едмунд іноді задумувався, а як взагалі вона відриває ноги від землі?
Але найбільше йому подобалися їх поцілунки. Не тому, що це було романтично чи так, як у всіх. Ні, Джанет була не з тих розбалованих принцесок, які чекали на свого принца і чарівний поцілунок. Губи Джанет були потріскані, обвітрені та вкриті запеклою кров’ю, бо вона постійно їх кусала. З рота в неї пахло дешевими цигарками, які вона незмінно курила раз на годину.
Але коли дівчина дозволяла Едмундові себе поцілувати, в нього щоразу ніби землю з-під ніг виривало, і кожен раз чомусь був як перший (зовсім не тому, що цілувалися вони то стоячи на самому краю шкільного даху, то звісивши ноги з обриву над бурлистою рікою). Едмунд ніби весь плавився у її обіймах. Не сказати, щоб це було безболісно, але дуже приємно.
Джанет була така загадкова у цих своїх джинсових сорочках та з короткими кучерями, в яких співав вітер. І Едмунд думав, що нехай вона його кине хоч завтра, нехай ні він, ні вона по-справжньому одне одного не кохають, і йому ніколи не вдасться розгадати усі її секрети, але зараз, саме тут і зараз, він кохає її таємничий образ, а вона дозволяє йому її цілувати.
