В тому незрозумілому почутті, яке я відчувала у хвилини, коли дивилась у зоряне небо, була моя душа. Дитяча, вона не мала нічого, щоб її так лякало, щоб дарувало острах, що колись її поранять.
Пам’ятаю зоряне небо, яке я бачила кожного літа, коли засинала на вулиці. Спати на вулиці під зоряним небом було найкращим, що могла уявити у своєму житті. Мені, малій тоді на пам’ять читали вірші, співали пісень і розказували цікаві історії, поки я не починала засинати.
Гамаюн промайнула над безкраїм полем, сіла на дерево, споглядаючи за тим, як дитя весело гралось в снігу. Гамаюн тріпонула крилами, скидаючи великі сніжинки, які впали на її великі крила.
