Пам’ятаю зоряне небо, яке я бачила кожного літа, коли засинала на вулиці. Спати на вулиці під зоряним небом було найкращим, що могла уявити у своєму житті. Мені, малій тоді на пам’ять читали вірші, співали пісень і розказували цікаві історії, поки я не починала засинати. Зорі витанцьовували у мене у снах, красою і світлою пам’яттю, яка показувала мені чудові сни.
Зорі не сміялися мені в обличчя, а любили дарувати перші поцілунки, які сріблом падали на траву. Зорі приходили до мене в гості, і розказували про невідомі казкові країни. Країни, які вигадувала ніч, малюючи зорями по небу. Глибоке темне небо, наче відносило мої страхи туди, де мене чекало щось неймовірне.
Душа.
В тому незрозумілому почутті, яке я відчувала у хвилини, коли дивилась у зоряне небо, була моя душа. Дитяча, вона не мала нічого, щоб її так лякало, щоб дарувало острах, що колись її поранять.
Певно всі дитячі душі такі, це можна зрозуміти зараз, коли я знову дивлюсь у зоряне небо, і згадую те, як серце билося, а свіже повітря, не кидало на землю палкого літнього проміння. І тоді, моя дитяча душа так само вірила в те, що там в руках у неба є багато тих срібних зір, які з такою чарівністю падали в глибину рік. Я засинала.
Сон не був таким страшним і сумним, як коли я не спала під зорями. Зорі забирали все, а місяць серпанком падав на моє волосся, вимальовуючи свої на ньому прикраси й малюнки, а той серпанок місяцевий я зберігала ще довго. Тоді все було таким іншим в нічному світлі. Уява вимальовувала мені фрагменти старих казок, постаті принців і принцес, які знайомились на балах. І тоді я говорила. Говорила стільки всього, що спадало на мою думку, все, що не було схожим на реальність. Я малювала собі в уяві те, що зорі, то дівчата, що красою своєю виблискують на небі, даруючи блякле світло, бо тільки місяць міг бути таким красивим і яскравим.
Може так було цікаво жити, а може я просто любила фантазувати, поки була малою дівчинкою. Поки не стала старшою, і не почала просто любити споглядати на небо, яке всипалось зорями, наче перлами. А я думала: «Певно ще одна богиня розсипала свої перли на тканину синього кольору». Я вже не так багато фантазувала, але тепер я розуміла, що кожного року зорі сміялись мені в обличчя і говорили про щось своє. Про те, що не може зрозуміти людина, яка не страждала ні в коханні, ні в житті. Зорі тепер наспівували пісні невідомого мені кохання. І вже ріки не хотіли приймати ті зорі, які говорили про кохання, про те, чого не треба знати нікому.
Ловила в руки.
Я ловила в руки зорі, які падали, сплітала серпанки весни, а потім пускала по вітру, який розвіював моє страждання, мою любов. Я ставала вже дорослою, але чому дитяча мрія любити зорі не зникала. Так, я думала не так, як колись, бо всі мої думки танули від солодкого світла місяця, а руки вже не торкалися крову дерев, в тих снах пі зорями. Тепер мені несли зорі невідомих людей, страждання і невідому тугу. Туга та розливалась по моїм артеріям і судинам, а потім вона зникала в сердечних пориваннях.
Я продовжувала ловити зорі, а потім, мені так здавалось, що сама богиня ночі, вона мовчала, але темні сині очі, наче говорили мені, що не треба перейматися, не треба страждати. Вона опускала свої руки, і наче чорними крилами, холодила мої поривання, робила так, що я більше не хотіла зір.
Зорі тепер мене не цікавили, але я була рада дарувати їм свою душу, своє серце. Тоді зорі могли зігріватися в тому теплі, яке не могла дати ні одна людина, яка б так само їх любили, як я дарувала жертву. А зорі сумно співали невідомих раніше мені пісень, а тоді замовкали і я чула шепіт вітру, який ніс на своїх крилах зоряний пил. А на небесах ходила Мара, а поруч з нею летіла Гамаюн, повідомляючи про долі людей.
Зоряне небо розсипалось, і мій зір бачив щось неймовірне, таке, якого раніше я не могла бачити, і навіть бажати побачити. Гамаюн дивилась на мене своїми карими очима, читаючи долю, і я завмирала, не рухалась, тільки тихо мріяла про те, що вона скаже щось, але її бліді губи ніколи не відкривались, тільки чорні зіниці, наче говорили, що моя доля давно вирішена, я винна комусь і щось. Мара ж дивилась своїм місячник ликом і в очах синіх я бачила прийняття, розуміння. Здавалось, що в серці її якесь тепло до такої мене, до безбожної та розбитої. Вона протягувала свою тонку гарну руку, а в руці тій була тканина небесна, така, на якій я бачила в дитинстві зорі.
Мара не дає нічого більше, тільки дозволяє розглянути її дивовижне вбрання, легкі тканини кольору перламутрово-синього кольору, і поглянути на поділ, де розкинулась ніч. І ніч та ставала такою темною, коли її настрій змінювався. Я тепер знала таємницю, яку знати мені не треба було. Я помітила те, як її ноги в зоряних чобітках ступали по снігу, а на губах розквітала посмішка. Мара спускалась у потойбіччя, виконувати справи, які не чекали. Але зараз переді мною стояла інша Мара, яка несла приємні сни, а також душі померлих, що за нею крокували. Душі тих, кого хотіли все ще побачити на землі.
А ті, кого все ще не чекали, танцювали свої мертві танки, і співали пісень. Кожна душа у гурті знала про те, що може відчувати жива людина, але вони наче не бачили, що в царстві небесному. А я спостерігала за тим, як на душах тих з’являлись зорі, які світили з небес.
Мара подарувала мені вінок із зірок, опустила свої повіки, і тихо прошепотіла, що далі я вже мандрую сама, в країні снів. Мандруватиму я поруч з Гамаюн, а вона буде знову і знову звертати на мене свої карі очі, в яких будуть темніти зіниці. Я стану помічницею Гамаюн, буду допомагати душам крокувати на суд долі, яку бачила Гамаюн, яку обирала Гамаюн, і буду закривати її очі, коли вона втомиться спостерігати за душами. А я крокувала за Гамаюн, я страждала з нею, поки вона мовчала, і її очі говорили, її очі бачили те, чого бачити я не могла.
Гамаюн бачила темні будинки, які не освітлювало світло сердець, а тільки ледь жеврів вогник віри, там в тих будинках декотрі чекали на Гамаюн, щоб знати долю дитини, яка ще не народилась, яка не знала, що її батьки так сильно хочуть кращої долі. А Гамаюн не летіла, вона відправляла в будинок кару для душі дитини, яка знову відкупить гріхи рідних. Я не розуміла її, а вона не розуміла того, чому я не можу ніяк навчитися її мистецтва бачити долі, бачити гріхи і страхи інших. Я не чекала на пояснення, крокувала поруч, тримала її золоте дзеркало, яке бачило невідомі раніше шляхи інших людей.
- Кожному, хто раз зробив гріх, я вибачаю всього лиш раз. Людям треба давати шанс, але не треба робити так, щоб вони зловживали подарунком долі. - Гамаюн сиділа на гілці, над моєю головою і дивилась вперед. Голос у неї був спокійний, і такий, якого я раніше не чула. Глибокий і низький жіночий голос: - Я стала птахою-вісницею через гріхопадіння, і тепер моя кара бачити їхні долі. Не гріши, і ти зможеш бути моєю помічницею.
Я не дивилась на неї, але відчуваю, як душа моя відлітає і я погоджуюсь з нею. Люди справді були грішні, але нащо давати страждання дитині? Я не розумію і зараз, коли зайняла місце Гамаюн, коли стала наставницею для тієї душі, для тієї дитини, яка росла на моїх очах. Ті зелені очі, невідомі раніше мені очі стали моєю карою, яку несила, навіть переродившись в людину. Я ніколи не згадаю імені, але я буду пам’ятати очі та його руде, як той вогонь, що запалювала Мара у себе в потойбіччі, волосся. Ми зустрінемося ще не раз, але в тих наступних зустрічах ми будемо стояти один перед одним, розбиті та знищенні долею, яку я сама вибрала.