Гамаюн промайнула над безкраїм полем, сіла на дерево, споглядаючи за тим, як дитя весело гралось в снігу. Гамаюн тріпонула крилами, скидаючи великі сніжинки, які впали на її великі крила. Через п’ять років, коли дитина підросте, то птаха-вісниця повинна перетворитися на людину і мандрувати поруч з тим, хто тепер під її опікою. Так вона приносить себе в жертву небесам, які надали їй шанс відкупитися від страшного і невідомого для неї гріха. Гамаюн перероджувалась саме в той час, коли сонце підіймалось на орбіту, обпалюючи все навколо гарячим промінням. Тоді Мара, яка часто давала роботу Гамаюн, повинна була створити місто без імені, яке населяла душами, що чекали Суду Долі. Птаха вісниця із золотими крилами обирала душу, яка стане її земною оболонкою, щоб і далі захищати обрану долю для людини, за якою слідкувала протягом десяти років.
Коли Час Судний пробивав, то золоте пір’я на великих крилах птахи-вісниці плавилось і перетворювалося в шкіру та тіло, яке вона носитиме протягом всього життя людини, що стала її дитиною вічності. Обирає Гамаюн ім’я, щоб воно несло послання для людини протягом сотні років.
Місто без ім’я Гамаюн покидала через три місяці, коли душі померлих людей навчили її тому, як себе вести в людському світі. Місто руйнувалось, і тоді Мара давала послання в снах тому, хто чекає долю. Там людина, в тих снах, бачила, як хтось чужий тримав руку. Хтось без імені та обличчя, в місті, яке не мало ні назви, ні вулиць.
Кожна птаха-вісниця проходила через це, але не Гамаюн, яка прокинулась в полум’ї Вічності і прибула на роботу до Мари. Мати ночі, яка солодко колисала на руках дитину, а потім забирала її душу, вже чекала на те, що прибуде нова вісниця, нове Свічадо Долі, тоді Мара опускала на нову птаху зоряний серпанок, і давала перші завдання. Небесна канцелярія фіксувала кожну душу, яку Гамаюн відправляла на суд до верхніх небес. Коли душа приходила туди, то її відправляли в небесні царства, де були міста, які теж не мали імен.
Мара проходила повз нової своєї помічниці, яка сиділа на гілці. Мати ночі мовчала і нічого не говорила, тільки інколи її синій глибокий погляд пропалював душу і серце золотокрилої вісниці. Вона здавалась їй знайомою, але чомусь не такою, як раніше. Темний погляд Матері ночі зараз споглядав за тим, як Гамаюн дивилась в далечінь, споглядаючи на долю вибраної людини.
- Вперше в житті я бачу Гамаюн, яка відродиться в болі та стражданні. - богиня сіла на серпанок місяця. - Арета, дай мені Свічадо Вічності, я погляну на долю цієї Гамаюн. Душа моя неспокійна.
Арета теж колись була душею, яка танцювала мертві танки. Колись давно Мара звернула на неї увагу в місті без імені, там вона запропонувала стати її помічницею, як німфи у її сестри Нікс. Мара вперше в житті бачила такі красиві блакитно-небесні очі, які говорили про свою власницю, як про добру і сердечну. Арета згодилась піти з Матір’ю ночі, так вона стала знову жива. Стала її помічницею, яка не була Гамаюн.
Арета відійшла він Мари та опустила свої тонкі бліді руки у холодне зоряне небо, дістаючи Свічадо Вічності, яке допомагало побачити долю Гамаюн і людини, яка стала її сенсом життя. Взагалі саме Свічадо Вічності використовується для того, що б споглядати на гріхопадіння душі, тоді небесна канцелярія обирає до якого бога чи богині відправити душу, щоб та відкупилась і відмилась у світлому божественному потоці від чорноти. У кожного бога і кожної богині було таке Свічадо, тільки от Мара єдина, порушувала устав, який три вищих боги прописали для всіх. Вона сама була тією, хто створив правило, що боги не мають прав споглядати на долі людей, бо за ними слідкують птахи-вісниці долі, надії, щастя. тільки Мара чомусь рідко дотримувалась цього правила, кожного разу слідкуючи за душами, які потрапляли в її небесні далі.
Арета несла Свічадо Вічності обережно й урочисто, поки мара рахувала зорі, які бачили малі діти, що лячно ловили їх в руки, свої теплі й маленькі. Дитячі долоні завжди будуть мрією цієї незборимої богині, яка сумно дивиться на веселі обличчя. Вона могла народжувати тільки зло, таке уявлення вигадали люди, такого уявлення набувала вона в злості. Марена злилась не часто, але коли таке було, то вона швидко заспокоювалась, бо Арета, помічниця і її названа донька, закривала богиню від всього світу темними крилами. Тоді люди не бачили ні зір, ні місячного сяйва.
Дівчина протягує Свічадо богині, яка вдячно дивиться на неї. Чомусь тільки зараз Марена бачить в цій дівчині саму себе, таку ж спокійну, трохи сумну, але схожу на місячне сяйво. Такою Арету бачили й ті боги, які приходили до Марени на піри, які та робила, коли народжувалась нова душа і птиця Гамаюн ставала на захисті долі. Жінка кладе руку на темну поверхню Свічада, а помічниця протягує їй золоте перо, яким вона пише ім’я людини, яку тепер захищає Гамаюн. Золоті тонкі літери тонуть в темному Свічаді, а зоряне небо вимальовує спочатку очі, потім обличчя, а згодом дитину, яка біжить по полю, зриваючи квіти. Мара провела по Свічаду і поглянула в майбутнє цього рудоволосого хлопчика.
Вогонь і страх, місто без ім’я в реальному житті стало карою небесною для цих двох. Жінка не відводила своїх очей від тієї картини, яку бачила, бо здавалось, що вона сама переживала те, що там відбувалось. Люди бігали, люди кричали, людям не було схованку. Напади й смерті - це чекало на цю душу, це робило її сильною. Мара знову поклала на поверхню руку і Свічадо Вічності згасло. Вона встала зі свого місця і її красива легка сукня перетворилась на величне вбрання. Золоті зірки зібралися у мальовничі візерунки, а Чумацький Шлях розливався молочним морем по темному вбранню. Золотий вінець з’явився на її голові, а очі стали задумливими і такими темними, що Арета замилувалась богинею. Вона протягнула руку і з повітря з’явився такий самий золотий ціп, який вона перетворювала у посох.
Говорили, що той посох, якщо три рази Мара вдарить ним по нижнім небесам, зможе розбити ті та послати на землю страждання, які вона так само зупинить вдаривши три рази по небесах. В цьому пососі Марена несла владу даровану трьома богами, які створили три небесні канцелярії. Саме вона була першою, хто створив канцелярію нижніх небес, яка перемандрувала на побіжні небеса, що розділяли нижні та середні між собою, такі самі небеса розділяли середні й верховні небеса. Саме нижні та верховні небесні канцелярії мали право ставити канцелярії середніх небес завдання.
Мара правила нижніми небесами, на середніх небесах владарювала Жива, яка дарувала душам Вищу Хвалу та відправляла в інші канцелярії. Жива була дівчиною доброю і сердечною, але так, як влада припала в її молоді руки, то на її небесах існувало чотири канцелярії, які називались: ім’я, місто, час і смерть. Канцелярії ім’я і час були під владою Живої, а от канцелярія місто відходила до Мокоші, що сиділа у верховних небесах, Марені ж залишалась канцелярія - смерті. Кожна установа небес мала свою роботу, і кожна робота була складною. Взагалі й Марене, і Мокоша мали ще по одній канцелярії, які правили Верховним судом.
Коли приходив час Гамаюн перероджуватися, то Марена відправляла до Мокоші світанкову зорю, яка просила створити те саме Місто без ім’я, щоб бідна і нещасна Гамаюн сховалась там на час, поки не стане людиною. Мокоша залюбки допомагала матері ночі, поки правила на верховних небесах. Тоді Мокоша розбивала свої небеса білим, як кістка, посохом і створювала перше місто і друге, через які треба пройти Гамаюн, щоб здобути щастя.
- Я відправляюсь на верховні небеса, Арета, попередь Живу, щоб вона приєдналась до мене і Мокоші. - жінка сіла на чорного як нічне небо коня, і сильні копита його двічі вдарили по небесах, так на землі зараз пішла перша гроза.