Розділ II Зміни

Вальдерн любив мандрувати пішки. Дорога верхи завжди більше втомлювала його, та великі відстані все ж таки доводилося долати в сідлі. Ще вчора він покинув межі Тармерської провінції. Велика її частина стояла у зелених лісах, наповнена свіжим озоновим повітрям, вкрита великою кількістю річних опадів. Люди жили за рахунок ягідного збиральництва, полювань на диких звірів, продажу хутра та шкірок. Загалом провінція була однією з найбагатших у королівстві, незважаючи на нестабільну політичну та економічну ситуацію в країні.

— Скоро вже полудень. Потрібно скоріше дістатися до корчми. – На самоті Вальдерну доводилося іноді міркувати вголос.

Столична провінція звалася Астарада, вона займала значну частину південного регіону і через це більшість її міст та сіл улітку страждають від спеки. Незабаром Вальдерна почали супроводжувати широкі золотаві поля стиглої пшениці. Ближче до столиці дощі йшли рідше, і, щоб зберегти врожай, людям доводилося вдаватися до магії. Магія була невід’ємною частиною світу. Її продавали та купували, використовували у побуті. За допомогою магії можна було долати величезні відстані. Була в неї і темна сторона, про яку Вальдерн думав щоразу, коли засинав. Він витер лоба рукою і зійшов з узбіччя в зарості. Присівши на присушену траву, Вальдерн відкрив флягу з водою і жадібно взявся пити, згадуючи сьогоднішній сон, а точніше – черговий жах.

 Спочатку він довго падав кудись, судомно намагаючись за щось ухопитися, і як би не намагався, так і не зміг цього зробити – не було й за що, навколо лише порожнеча. Було страшно, і він зрозумів, що смикнувся уві сні, як часто бувало, але не прокинувся. Погляд кидався у різні боки, Вальдерн часто дихав. Десь унизу щось блиснуло яскраво-червоним, а потім його поглинуло якесь місиво зі спогадів, снів і бажань, різкими спалахами свідомості. Вальдерн схопився за голову, її пронизав пекельний біль. Він скрючився в повітрі в позу ембріона. Суміш із уламків пам’яті різала очі, тиснула на вуха. Вальдерн забув про оточення геть, німо благаючи, щоб хтось припинив його страждання. І його наче почули. Вальдерн відчув, як упав у воду. Було неглибоко. Він розплющив очі, яскраве світло знову завдало йому болю. Потім звик, озирнувся. Прямо попереду сплив спогад із дитинства. Такий реальний, ніби це відбувалося зараз.

— Він псує всі мої плани, але, як не парадоксально, без цієї маленької істоти, виродка Редгарта, я б не втілила своїх планів, — мати розлючено пирхнула, однозначно чимось схвильована і налякана.

Потім спогад знову перейшов на інше: маленький Вальдерн опустив погляд у підлогу, винувато стиснувши руками поділ піджака.

— Послухай мене, синку, — жінка дивилася на нього з такою злістю та ненавистю, ніби Вальдерн зіпсував їй життя, — йди до свого татка, інакше я знищу тебе раніше, ніж планую це зробити, і тільки спробуй викинути щось таке батькові!

Жінка гордовито стиснула губи, гнівно розвернулася на підборах і, змахнувши подолом довгої пишної сукні, ніби дим розвіялася за вітром.

 Вальдерн не пам’ятав цього моменту — швидше за все, бурхлива фантазія поряд з прокляттям домалювали химерності спогадам. Мати все-таки була більш потайливою і розумною. Та ніколи його не любила.

Наступної миті червона калюжа чогось в’язкого, що недовго тяглося за піднятою ногою, хлюпнулося назад, забруднюючи штани та взуття. Вальдерн озирнувся, видимість була обмеженою, але куди вів слід червоного місива – вловити зміг. Він пішов ним. Звідусіль долинали несамовиті жіночі крики, кричали так, що хотілося оглухнути, у скронях відбивався кожен пронизливий звук і наче лезо різав слух, Вальдерн затулив вуха, що палали, долонями. Всупереч нестерпному бажанню зупинитися та зануритися у темну прохолодну рідину, щоб заглушила крики, йшов на яскраво-червоне світло — єдине наприкінці шляху. Коли він вийшов на світло, зрозумів, що сидів і був прикутий до якогось дивного крісла різними ланцюгами, а в тіні стояв високий чоловік, очі якого зловіще блищали. Чоловік водив гострим лезом ножа-топорика по долоні, на якій поступово утворювалася все більша і більша рана, що кровоточила передпліччям у рукав. Чим довше Вальдерн дивився на незнайомця, тим чіткішим ставав силует його рідного старшого брата. Чоловік був високим, вишукано, багато одягненим. У темряві на каптані ховалася королівська золотава вишивка, яку він чітко пам’ятав і не мусив бачити, просто знав.

Вальдерн запанікував, як хлопчисько, коли старший брат заніс над ним ножа, заплющивши очі, намагався відігнати небажане наслання. Засмикався. Широкі ланцюги задзвеніли, наче розпечені, вони вп’ялися Вальдерну в руки, груди, ноги. Від болю він закричав, розплющив очі, і в цей момент братів ніж вже був біля його голови. І він закричав: «Ні! Ні! Брате, прошу не треба!». Та мить страти не настала, розвіялася перед ним серпанком наче матір з минулого спогаду. Вальдерна огорнуло тепло, щось розщепило його тривоги і стало так легко, як не було ніколи до цього моменту. Більше не було страшної в’язниці, повної червоної крові. Заспокійливе жовте світло з кожною секундою перетворювалося на жіночий силует. На цьому все урвалося, і Вальдерн спокійно проспав до ранку.

— У момент, коли мій кошмар тільки мав зміцнішати, його зруйнували. — Він зробив ще ковток води. — Це неспроста.

Вальдерн підвівся, прикріпляючи флягу з водою до паска, і знову вийшов на дорогу. Перевалило за полудень, і він засмучено видихнув. Занадто багато часу він пробув у думках. Повернувся на дорогу.

— Гей хлопче, — чоловік на возі порівнявся з Вальдерном, ― куди прямуєш?

— До найближчого заїзда. — відказав він трохи зійшовши.

— Мені по дорозі, залазь. Десь за кілька годин будемо на місці. — Старий поплескав вільною долонею по передку, на якому сидів.

На сонці було важко повністю розглянути незнайомця, але, чого таїти, від дороги Вальдерн уже добряче втомився, та й день добігав кінця — навряд чи він дістанеться до заїзда сам до півночі.

—Добре, старий, дякую, — затуляючи рукою очі від сонця, погодився він.

— Тоді застрибуй, тільки обережно – там у сіні десь закопався ще один мандрівник. — І дід хрипко кашлянув, закусивши стебло сухого колоска.

Вальдерн на бігу схопився на віз.

— Гей, діду, — хтось застогнав з-під брезенту низьким баритоном, — ти якого хріна волоцюг підбираєш дорогою? Я ж заплатив тобі за одиночний проїзд. — Незадоволений супутник абияк вибрався з полону тканини і різко примружився. Яскраве світло, мабуть, різало очі.

• Ти мені не платив. Я тебе п’яного помітив лише через пів години після того як вирушив у дорогу. І пожалів. — Старигань загадково посміхнувся, наче згадав щось, можливо власну молодість.
• Нічого не пам’ятаю. —  позіхнув другий подорожній, чухаючи потилицю, знову заплющив очі.

Вальдерну було байдуже, він відвернув голову у бік і спостерігав за різнотрав’ям на узбіччі, остаточно вирішивши відправитися до столиці після того, як навідається до дому.

Інший хлопець на возі довго вовтузився, намагаючись усістися, тер очі, хапався за голову від похмілля, допоки не відкинувся на бортик воза.

Вальдерн помітив краєм ока, як той зосереджено до нього приглядаєтся. Якийсь час він просто мовчки продовжував своє заняття і Вальдерн вже готовий був розібратися у чому справа, як незнайомець раптово назвав його ім’я:

— Гей, Вальдерне, ти чи що? — Хлопець витягнув шию, жмурячись.

Вальдерн спочатку не зрозумів, звідкіля той знав його ім’я. Повернув свою голову на вигук. Віз якраз увійшов у довгу тінь, що тягнулася від високих тополь, які щільно росли одна від одної у декілька рядів. Руде розтріпане волосся хлопця видалося Вальдерну знайомим.

— Звідки ти… — Вальдерн трохи здивовано розплющив очі. - Грант?

— А хто ж ще, друже! — Грант розплився у широкій усмішці, несильно ляскаючи Вальдерна по плечу. Він всівся зручніше, готовий будь-якої хвилини накинутися з питаннями.

Вальдерн не любив розпитування – це одна з причин, з яких він подорожував на самоті.

— Ви що, знайомі, хлопці? — озвався старий, що досі мовчав.

— Звісно, ​​ще з дитинства, разом ходили до кор… — Вальдерн зупинив Гранта, похитавши головою.

Він глянув на старого друга серйозним, навіть трохи суворим поглядом, даючи всім своїм виглядом зрозуміти, що не варто було цього говорити. Грант з розумінням кивнув головою.

— …школи в одному селищі, але потім ми на деякий час втратили зв’язок, коли Вальдерн переїхав.

— Зрозуміло, — задовольнивши цікавість, старий знову мовчки продовжив шлях.

— Ти так і не знайшов можливості зняти прокляття, мабуть. Бачу по темних колах під очима, — Грант заговорив тихіше, співчутливо дивлячись на Вальдерна.

— Шукаю, — коротко відказав він, усіляко намагаючись припинити подібні запитання. У нього самого не було відповідей. За вісім років пошуків він так і не зміг знайти хоч найменшої нагоди зняти прокляття. Хіба що трохи послабити на якийсь час.

— Недарма ж кажуть, що прокльони незворотні, що ще не знайшлося ліків від цієї хвороби. — Грант почухав щетину, що відросла.

— А ти що, звідки їдеш? — Вирішив перервати розмову Вальдерн.

— Я їду з Чорнводи. Служив півтора місяці у прикордонних військах, намагався зробити вигляд активної політичної зацікавленості. Товкся в самих низах і не виділявся. Схоже декому це не сподобалося, мене звільнили і відправили назад. — Грант посміхнувся, невдоволено скрививши вуста.

— Він? — спитав Вальдерн, потираючи від утоми очі.

— Впевнений, що він. Знаєш, по дорозі назад, буквально вчора на заїзді я чув деякі плітки. — Вальдерн підняв брови, бажаючи показати, що його мало хвилювала побутова балаканина. — Тобі сподобається. — наче задоволений кіт, Грант розплився в посмішці, але знову посерйознішав і продовжив: — Маги подейкують, що вчора ввечері вони на якусь мить відчули сильне магічне виснаження, наче хтось висмоктав з них магію, а потім повернув.

Грант перевів погляд на старого, з-під капелюха якого стирчала копиця сірого волосся, а потім глянув на Вальдерна. Той щось думав.

— Це дуже дивно. — Вальдерн знову потер пальцями очі. — Коли я був у Тармері, люди казали, що відьми якось дуже пожвавішали останнім часом. Мовляв, вони збирають ковен.

Сонце майже опустилося за обрій, пофарбувало небо рожево-фіолетовий, догори затягнуло темно-синім, стало трохи прохолодніше. Грант, Вальдерн і старий залишок шляху їхали мовчки. Коли вони нарешті дісталися до заїзду вже стемніло, але у шинку «Діжка дьогтю» ніч тільки набирала обертів.

— Старий, дякую. — Вальдерн зліз із воза і простяг чоловікові кілька срібних монет.

— Ай, —  махнув дід долонею, —  оце придумав! — буркнув він і поїхав до конюшні розпрягати коней.

 Вальдерн стис плечима, почесав потилицю і розвернувшись пішов купувати місце на ніч.

Грант, раніше голосно попрощавшись із старим, почимчикував у шинок, не чекаючи, але Вальдерн наздогнав його прямісінько біля вхідних у дверей.

— Я поїду до столиці на світанку, — першим увійшовши у приміщення заговорив Грант. — А ти куди взагалі прямуєш?

— Додому, — перетягуючи пояс, на якому тримався меч, коротко відповів Вальдерн.

― Не до столиці, мабуть.

— Ні.

У шинку «Діжка дьогтю», як зазвичай у пізні вечори, народу було дуже багато. У ніс одразу ж ударив запах поту, а вже пізніше – і перегару та їжі. Грант одразу ж попрямував до стійки, біля якої знаходився здоровий повний чоловік. Вальдерн пішов за старим другом. Шинкар сірою ганчіркою натирав великі пивні келихи. На ньому був білий фартух, увесь у старих плямах від жиру.

— Чого у вас можна перекусити? — не гаючи часу на вітання, одразу перейшов до справи Грант. Він навалився на стійку ліктями і принюхався, вловлюючи приємні запахи, що лунали з кухні.

Вальдерн сів за стіл, прислухаючись до розмов. Здебільшого розмовляли про службу та про побут. Але компанія, що сиділа за спиною, підозріло перешіптувалася про якийсь інцидент, пов’язаний з магією та чарівниками.

— Моя дружина – чарівниця — вчора ввечері впала з ніг під час готування. — Вальдерн не бачив, але чомусь чітко відчув, як незнайомець нахилився нижче.

— То може, вона в тебе того – нагуляла? — зловтішно розреготався сусід.

— Та ти пішов, дурень немитий — заскрипів зубами перший, —   я відразу ж покликав лікаря, він усе перевірив.

Вальдерн хотів було кинути підслуховувати – проблеми незнайомих людей його не цікавили.

— Коли вона прийшла до тями, сказала, що вся її магія кудись зникла, а потім відразу ж повернулася. Говорила, що таке вперше за все її життя сталося. — Чоловік запив слова пивом.

— Та кого це хвилює, цих магів хрін зрозумієш, чес-слово. — Другий чоловік голосно позіхнув і теж підняв кухоль.

Вальдерн підвівся, прямуючи до стійки; йому назустріч йшов Грант із тацею, повною їжі.

— Гей, ти куди? — здивувався він.

— Починай без мене – я зараз підійду. — Ремені, що навхрест перетягнули торс, трохи передавили Вальдерну плечі, і він послабив їх на ходу.

— Привіт, Расе.

— Вальдерне! — радісно озвався шинкар, розставляючи посуд по потрібних місцях і повертаючись до нього. — Яким вітром?

— Повертаюсь додому. — Сідаючи на стілець біля стійки, Вальдерн позіхнув і потер очі. — Я тут нещодавно почув, що у чарівному світі трапилися якісь зміни, тобі щось відомо?

Вальдерн був упевнений, що Рас, враховуючи вид його діяльності, щось так знав: у таких закладах, де вічно юрмилася купа народу – приїжджих та постійних клієнтів, – обов’язково водилися плітки. Чи то зрада, за яку прирізали горе-коханця, чи появу тут якихось особливих людей.

Шинкар довго придивлявся до Вальдерна, закусивши нижню губу, і, чухаючи лівою рукою підборіддя, щось згадував. У хлопця з’явилося почуття дежавю — сьогодні вдень до нього так само придивлявся Грант.

— А знаєш, Вальдерне, є одна річ. — Рас нахилився трохи нижче. ― Сьогодні вранці шляхом проїжджали військові маги, вони тут снідали, а потім  попрямували у бік столиці, казали, що король відправив якогось особливого шукача до Джерела і вони мусять його супроводжувати. Говорили, мовляв, хтось украв із нього всю магію.

Вальдерн здивовано підвів брову.

— Не може бути.

— Так, я теж їм не повірив, ці слова й не запам’яталися мені особливо, — Рас знизав плечима.

— Кажеш, король відправив туди шукача? — Корчмар кивнув. ― Гаразд, дякую за інформацію.

— Завжди будь ласка, — Рас посміхнувся Вальдерну у слід.

Грант доїдав смажене куряче стегно, запиваючи його елем, коли Вальдерн сів поруч і підсунув порцію до себе.

— Щось ти довго, — озвався той.

— Треба було дещо дізнатися. — Дивлячись у свою тарілку, Вальдерн зрозумів, що дуже голодний.

— Слухай, ти надовго додому? Потім збираєшся кудись?

— Поки не знаю на скільки, але потім, їхатиму до столиці. Потрібно відвідати брата. У мене виникли деякі питання. А що? — Вальдерн проковтнув шматок м’яса.

— Та нічого. Гаразд, будеш у столиці – дай знати. — Вальдерн нічого не відповів.

Після вечері вони розійшлися своїми кімнатами. Вальдерн, що викупався в гарячій воді, стомлено впав на ліжко. Думки про нещодавні події давали надію, що щось змінилося. Але він не поспішав надто себе обнадіювати. Дорога була неважка цього разу, але Вальдерн все одно втомився і боявся, що сьогодні вночі знову не зможе виспатися. Він так і не зміг відшукати відьму, щоб наситити медальйон темною магією, яка підживлювала його кошмари і ненадовго пригнічувала їх. Повіки поступово важчали, від напливу різних думок та втоми Вальдерн навіть не зрозумів, як заснув.

Ніч була прохолодна. Місяць затягли дощові хмари, важкі й похмурі. Листя за вікном розворушив несильний вітер, він проникнув у прочинене вікно, гуляючи розпаленим тілом Вальдерна. Закутаний у простирадло, той міцно спав, споглядаючи теплий і світлий жіночий силует, який так легко захищав його сни від кошмарів. Дівчина була тонкою наче струна, довге волосся акуратно лежало за спиною, але ні очей, ні особливо обличчя Вальдерн побачити не зміг.