Розділ I Туман

Настав світанок. Перше сонячне проміння пофарбувало верхівки дерев у яскраво-зелений, розчинило залишки нічної пітьми. Туман давно встиг осісти, але краплі роси все ще падали на землю, у повітрі відчувалася вологість. Щебет птахів, розносився ехом по гущавинах старого дрімучого лісу. Під розлогою двометровою папороттю пробіг спритний заєць, сколихнув його товсті віти, і холодна крапля роси покотилася на обличчя Ессі. Вона зморщилась і розплющила очі.

Високі могутні дерева, що заросли густим зеленим листям, не здивували її. Останнім часом Ессі снилися дивні сни, наче про інші світи – такі різні і вільні. Вона все частіше бачила їх, блукала забутими стежками, дивовижними мармуровими спорудами, які давно покинули їхні власники, але частіше за все зустрічала чоловічий силует. Вона ніколи не бачила його обличчя, не могла розгледіти у що він був одягнений, – він ніби стояв за завісою, що вкривала зір. Цей світ так вабив її, що іноді не хотілося прокидатися. Зрідка, у своїх снах Есса мигцем зустрічала дивних лісових дівчат, співаючих веселих пісень, під які розпускалися квіти і оживали мертві дерева. Вони були наче берегині лісового спокою.

Відчувши вологу роси на долонях, місцями мокрий одяг і тепло сонячного проміння, що пробивалося крізь густе листя, Есса злякалася. Вона точно заснула вдома. Паніка розбуркала її, серце забурхалося наче птаха у клітці, Есса уявлення не мала, коли і як опинилася у лісі. Сівши, вона застигла, намагаючись згадати вчорашній вечір, але нічого нового у пам’яті так і не випливло. Промоклий від роси одяг неприємно прилипав до тіла, поступово ставало спекотно.

Трохи пізніше, коли погляд зачепився за листя більш високої папороті, думки завели Ессу у інше русло. Але тільки-но цікавість вивітрилася, страх знову полонив тіло. Всупереч паніці вона розуміла, що сидіти на місці не можна – рано чи пізно могли з’явитися викрадачі, однак їхнє існування здавалося досить сумнівним, бо руки чи ноги не були зв’язаними, Есса була вільна. Чи були в цьому лісі хижі звірі? Напевно. Есса озирнулася навколо ― лише хащі, ні стежок, ні орієнтирів. Хтозна чому вона взагалі тут. Есса жахнулася тому, що гадки не мала, де знаходилася, що це за ліс. Потім підтяглися інші думки: де взяти їжу та воду, якщо звідси не вдасться незабаром вибратись? Адже вона зовсім нічого не тямила у виживанні, ну хіба що теоретично.

Сама того не чекаючи, Есса різко схопилася на ноги, під якими голосно хруснула суха гілка. Есса стиснула кулаки і заплющила очі, глибоко вдихнула і веліла собі заспокоїтися. Тільки з цього нічого не вийшло - довелося дихати трохи довше і глибше.

Все буде добре, ― шепотіла вона. ― Головне ― не сидіти на місці. Тепер би навчитися їжу ловити і багаття розпалювати, ― іронічно посміхнулася Есса. ― Шкода, що різні фільми про виживання не вчать цього на практиці.

Есса розплющила очі, биття серця трохи сповільнилося, страх залишився висіти на тлі, але не відпустив. Вона озирнулася, вибираючи, у якому напрямку піти. Навколо були досить густі зарості та безліч дерев – дуже старих та молодих. Ситуація вводила її в ступор, вона зовсім не розуміла, який шлях обрати, щоб не померти ненароком дорогою. Гірше цього тільки сидіти і чекати, підступної невідомої смерті і Есса ступила вперед, вирішивши, що це її найкращий вибір. Напролом так напролом.

Дорога була важка. Есса періодично падала, спотикаючись об широке розгонисте коріння, здирала шкіру на ногах. Гілки хлипали по руках, обличчю та ногах. Роздивитись, куди вона йшла, теж було нелегко. Через якийсь час рослини та дерева почали рідшати – зовсім трохи, але стало простіше просуватися вперед. Замість страху на Ессу накотила злість від того, що вона не мала уявлення про те, як і де опинилася, їй було боляче від гілок, які хльостали її по всіх частинах тіла, залишаючи синці. І все це породжувало величезну хмару роздратування та жалю до себе. Чомусь захотілося розплакатися. Коли пелена сліз злегка покаламутила погляд, Есса поспішила зібратися і витерти їх, але спіткнулася і впала, подряпавши руку. Есса перекотилася на спину і заплющила очі. Почуття жалю захлеснуло з новою силою, але вона глибоко зітхнула, борючись із відчуттям жалості до себе. Якийсь час вона лежала на землі, збираючись з думками і намагаючись заспокоїтись, щоб продовжити шлях у невідоме.

Есса розплющила очі – крізь проміжки в листі вона бачила чисте блакитне небо. Вона потяглася рукою до нього, а кілька секунд потому, міцно стиснула її, відштовхнулася спиною від землі і піднялася.

Здаватися не було сенсу.

Есса вийшла на дивну площу, оточену лісом, — вона здалася їй величезною. Вражало не тільки це, а й дві величні статуї метрів вісім-десять у висоту. Вони були одягнені в довгі шовкові сукні, які підкреслювали фігури. Фігури, схожі на жінку і чоловіка, разом тримали щось у долонях, але що саме, розгледіти було важко. Внизу ж був широкий неглибокий колодязь, що складався з трьох кілець — великого, середнього і маленького. Есса ніколи бачила і не чула про подібний витвір мистецтва. Це було прекрасно і велично, статуя викликала захоплення, хотілося доторкнутися до мармуру, сподіваючись відчути шовк тканини, що так легко і оманливо спадала вільними складками. Есса підійшла ближче і повільно обійшла коло колодязя, з неприхованою цікавістю розглядаючи дивні символи, вирізані на площині вздовж усіх трьох кіл.

—    Дивовижно, — тихо мовила Есса і, ніби кимось ведена, ступила всередину колодязя.

І як вона одразу не помітила, що в останньому колі була невелика блакитна сфера, яка б умістилася в її долонях? Щойно Есса присіла навколішки поряд з нею, та замерехтіла, і вона доторкнулася до неї. Вона поводилася, ніби зачарована чимось чи кимось, зовсім не питаючи, навіщо їй це. Коли пальці іншої руки торкнулися скла сфери, час за межами колодязя прискорився або, навпаки, сповільнився всередині. Сонце швидше покотилося за горизонт, темні дощові хмари кудись погнав вітер, що раптом з’явився, стемніло. Але Есса цього не помітила.

Її вогняно-руде волосся злетіло в повітря, і фарба з нього почала повільно зникати, наче вигоріла. Спочатку природний світло-пшеничний колір набули кінчики, потім, наче колоски що достигали, у прискореному темпі вигоріло і коріння волосся. Есса була ніби зачарована, вона міцно трималася за сферу, потоки повітря, що виходили з неї, спірально огорнули руки, а затуманений блиском радості погляд виглядав лячно.

Через якийсь час, коли місяць зійшов на небі, коли мільярди яскравих зірок заблищали у темряві нічного простирадла, блакитна сфера стала прозорою і повільно викотилася з рук Есси. Та ніби прийшла до тями, тупо дивлячись туди, куди покотився дивний предмет, і зрозуміла, що він зник, ніби його й не було. Потім здивовано озирнулася, помітивши, що настала ніч. Тільки коли вона встигла настати, для Есси це залишилося таємницею.

Вона обережно підвелася і знову покрутила головою. Час доби остаточно збив Ессу з пантелику. Світ перед її очима закрутився, все вмить попливло, і, щоб не впасти, вона опустилася на землю. Коли Есса нахилила голову, у місячному світлі пасмо світлого волосся привернуло її увагу, і вона з подивом відзначила, що фарба зникла. Упираючись руками в друге коло дивного колодязя, вона знову встала, але цього разу встояла. Есса вийшла на площу. У колі дерев, які були ніби сторожі, що охороняли тут спокій, їй стало ніяково. Склалося враження, що вона стояла одна серед широкої пустелі й на неї ось-ось впаде метеорит, а тікати нікуди.

—    Доброго вечора, — почула вона десь позаду і, здригнувшись, різко повернулася. У темряві вона побачила високий чоловічий силует. На нього падала тінь скульптур двох постатей і як слід розглянути незнайомця Есса не змогла. Вона насторожилася, примруживши очі.

—    Я не хотів би тебе лякати, — м’яко і улесливо промовив він, - але я відчув дивний магічний перепад і поспішив перевірити, в чому справа. Ти щось про це знаєш?

На відміну від незнайомця, Есса потрапила у проміжок між двома статуями, і той міг розглянути її в місячному світлі. Вона була трохи пошарпаною, у волоссі де-не-де ще плуталася суха шкірка від гілок, одяг був дивним і забрудненим, а дівчина — втомленою і виснаженою. Він підійшов трохи ближче і зупинився. У Есси в голові зібралося стільки питань, що навряд чи вона змогла б вибрати хоч одне, бо кожне наступне тягнуло за собою ще два. Та й, до того ж вона зовсім не знала, хто це і чого від нього чекати. Адже чоловік навіть з’явився нізвідки. А може, вона просто не помітила, як він вийшов із лісу?

— Я нічого не знаю. Але, можливо, ви відповісте мені на кілька запитань? — Есса залишилася стояти на місці, так само насторожено розглядаючи незнайомця і чекаючи, коли він вийде на світло. Чоловік, як їй здалося, посміхнувся.

—  Думаю, я міг би. —  Незнайомець ступив у просвіт. Тепер Есса теж могла його розгледіти. Чоловікові на вигляд було років тридцять, одяг виглядав заможно і незвично, мабуть, таке раніше носили представники королівських родин. Його темне волосся було зібране в низький хвіст.

—  Що саме вас цікавить, вельмишановна пані? — Есса ледь втримала щелепу від подиву, офіціоз із яким він до неї звертався був вкрай несучасним. Чоловік прибрав руки за спину.

— Підкажіть, будь ласка, що це за місце? Точніше, де ми зараз знаходимося? —  Есса раптово відчула втому, що накопичилася за день. Повіки поважчали, і дівчина, прикривши рота рукою, позіхнула. Не змогла стриматись.

— Ми знаходимося неподалік від кордону королівства Онранд, на нейтральних землях, що межують з пустелею Ардере.

Есса стиснула губи в тонку смужку та закотила очі. «Це що, жарт такий?» — подумала вона. На плечі впала додаткова невидима вага, захотілося заснути прямо тут, ніби повітря поважчало, схиляючи Ессу до землі. Час потягнувся якось надто повільно, кожна хвилина — наче пів години.

— Зовсім нічого не розумію, —  на видиху неголосно промовила вона, подивившись на монумент.

— Ви, мабуть, нетутешня?

— Не впевнена.

Чоловік зробив ще кілька кроків до неї.

Раптом щось сколихнуло спокій, яким був наповнений простір. Есса нічого не відчула, немов у тумані, вона похитнулася, і її повело кудись убік. Наче п’яна, вона спробувала втриматись на ногах. Чоловік відчув магічні коливання, практично непомітні, і коли з нізвідки вислизнув жіночий димчастий силует, він здивувався, звичайно не виказавши себе. Це збило його з пантелику буквально на мить, і жінці, що вислизнула з порталу, вистачило цього, щоб опинитися поряд з Ессою. Все сталося так швидко, що чоловік ледь встиг гідно оцінити силу своєї супротивниці.

—  Залиш дівчисько, відьмо! — У голосі незнайомця звучав непохитний наказ та нотки роздратування. Есса це чула і ледве розуміла, що взагалі відбувалося. Їй затуманений розум звелів засинати.

Чоловік відчув жахливу чорноту, таку брудну, огидну, що вселяла дикий жах. Нею віяло навколо відьми, невидимими згустками те чаклунство тяглося на кілька метрів у різні боки, тиснуло і, безперечно, відлякувало. Якою ж вражаюче-потужною була магія чаклунки!

Відьма притримала дівчину за руку, щоб чуже заклинання не звалило ту з ніг. Вона зауважила, що чоловік зовсім не злякався. Це насторожило її.

—  Може спробуєш завадити? — Чаклунка звузила очі, оцінювально глянувши на незнайомця —  мабуть, він теж маг. Вона потягла дівчину на себе, притиснула. Есса не чинила опір, та й куди їй?

Чоловік тримався відважно, відьма прямо відчувала його впевненість у тому, що він не поступиться їй силою. Але він був молодий, і скільки б не було в нього магічних сил, досвіду більше в неї! Чоловік м’яко переступив з ноги на ногу і, витягнувши руки з-за спини, змахнув правою долонею. Чаклунка не мала наміру з ним боротися. Їй треба було забрати Ессу, зморену заклинанням, якнайдалі. Подумки вона посміхнулася наївності супротивника — таке слабке заклинання їй як в іграшки грати. Жінка моментально змінила траєкторію випущеної в неї ілюзії, стукнувши дерев’яною палицею об землю. Цим вона виграла кілька секунд, щоб зникнути разом з Ессою.

—  Чорт! — вилаявся чоловік, хапаючи повітря в сантиметрі від щойно зниклого в просторі світловолосого дівчати. — Ох, не на добро це, не на добро. — І, невдоволено розвернувшись на підборах, також розчинився у повітрі. Тепер чаклунку йому не знайти — він упустив свій шанс