Моя білокура Марія рухається до мене величаво, наче пливе тією червоною доріжкою, яка вже давно пропахла смертю. На її змореному обличчі нема жодної зморшки сумніву – вона готова. Народ радіє, в пістрявій юрбі чутно «смерть королеві Франції, геть німецьку хвойду!». Я б розірвала їхні брудні пащеки, якби на те була моя воля. Велична левиця, дружина Людовика XVI, дочка Марії Терезії, вона рухається спокійно та невагомо – вона померла ще у в‘язниці під час нашої останньої зустрічі, коли відмовилася випити кухоль із водою зі священної Сени. В той момент померло моє кохане дівча, залишилося лише прикрашене кривавими діамантами імаго правительки. Все ж я бачу в ній теперішній те, що зачепило мене під час нашої першої зустрічі, незважаючи на брудний одяг та подертий траурний чепчик. Марія вже втратила свого чоловіка, свого капризного підданого, тепер вона не боїться втратити себе, адже впевнена в тому, що цей день залишиться в історії назавжди, окроплений її королівською кров‘ю, наче благословенням.
Ще під час першої нашої зустрічі, коли я ніжно цілувала руку моїй величності, я побачила видіння – їй судилося загинути від моїх рук. Коли ми танцювали, я зачаровано гляділа на її шию, уявляючи як холодне лезо торкається блідої шкіри, почергово розрізаючи платизму та магістральні судини, з яких згодом брязнуть кров’яні іскри в різні боки та заллють всю бальну залу. Мій сансонів клинок торкнеться шиї, яку я цілувала стільки разів – я це бачила мов на яву. Бачила та підсвідомо готувала себе, адже яку ще долю можуть мати королівські особи в такі буремні часи? Нам, їхнім вірним псам, світить лише та сама стежка.
Вона взійшла на ешафот немов Свята Марія, Матір Господня. Всю дорогу вона пройшла самотньо, мужньо відбиваючись від поглядів своїх колишніх прихильниць та прихильників, які влаштували змагання «хто ляпне щось образливіше». Великомучениця, вона йшла з високо піднятою головою та розкритими плечима, наче вона йде не на погибель а на світський прийом. Я зазирнула в її блакитні очі та посміхнулася – я рада побачити вас, моя королево! Щоправда умови дивні, еге ж? Я воліла би знов пережити всі ті чисельні ночі, які ми ділили з вами на березі озера поруч з вашим палацом, знов почути те як ви, ваша величність, називали мене в хвилини самотності, коли я охороняла ваш сон. Не думаю що ви хоч колись поділяли мій захват тим що було між нами. Я хотіла бути поруч з вами, але ви все ж обрали честь. Що ж, матінка була б вами задоволена – лялечка виросла в стійкого королівського метелика, доля якого це бути вбитим посеред розквіту життя, замордованим цвяшком колекціонера. Це велика честь для мене, стати вашим колекціонером.
Її погляд не пустий, він повний дурної рішучості, наче левиця знає за що збирається померти. Мабуть вона знала, що саме я допоможу їй відійти до пекла, а не Шарль. Відверто кажучи, я сама запропонувала цю думку братові. Для мене це сакральний момент, який я хочу назавжди закарбувати в своїй пам‘яті, цей завершальний акт нашого кохання.
Я заколюю волосся, її величність стає на коліна та обережно кладе свою шию на дошку – для підлих вбивць така поза принизлива, але моє дівча вигляда велично навіть схиливши свою світлу голівку.
– Ви готові, моя величність?
Вона відповіла без краплі вагань.
– Так, моя Марі.
Востаннє ви кликали мене так під час наших безсонних ночей у ваших покоях, то чому ж кличете і зараз, на виду у стількох підлих очей? Моє серце забилося швидше, велична гільйотина почала розпливатись перед очима, та я швидко приборкала сльози, дозволяючи собі визволити внутрішню злість. Я ніколи не страчувала людей із жалем, моїм єдиним та вірним путівником завжди був гнів, шостий смертний гріх. Так завжди буде легше.
Лезо гільйотини впало із характерним різким звуком, вся Франція змовчала на секунду лиш для того, аби закричати із новою силою: «Смерть королівській династії!». Я бережно підняла голову моєї діви Марії з кошика. Її очі блищать так само як і хвилину тому, наче два кольорових скельця; шкіра мов надбитий фарфор – пошкоджена гострим лезом справедливої гільйотини.
Королівської крові пролилося небагато, на дерев‘яному п‘єдесталі багряні плями виглядали наче вино, яке її величність випадково проливала на набридливих співбесідників під час балу, яких хотіла якнайшвидше позбутись. У вухах загуділо, я підняла голову моєї Марії Антуанетти, королеви Франції, мого коханого дівча, наче трофей з яким я прагнула поділитися із радісним народом. Страта моєї величної левиці перетворилася на бал для бідняків та революціонерів, на справжнє свято країни. І хто з нас справжні палачі, скажіть як ваша ласка, моя королево? Ваші вуста такі ж чарівні як і тоді, моя мученице Марія.
– До зустрічі, моя королево. Займіть мені місце в пеклі.
Відгуки