Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ден ганяв по-колу всі дивні моменти, що останнім часом помічав за Андрієм, подумки складаючи їх в єдину картину, але нічого не сходилось. Спочатку не хотів навіть здибанку їм з Софією організувати, потім витріщався на ту тіпіцу, яку Софія з собою привела, тепер навпаки, хоче допомогти зійтись з Софією. Що в цій Бу такого особливого, що Софа з нею замутила ледь не з порогу, що Андрій, ніби одержимий на неї дивиться і схеми якісь продумує, як би до неї підійти. І ладно він, Ден, котрий ще вчора в душі не віддупляв, як з людьми дружбу заводити, але ж Андрій! Та він он зі шкільного віку з дівчатами крутився, а тепер вони ото разом сука схему мутять. Щось було не так і дуже крепко, але ніяких прямих доказів цього нетакцтва не було. Лише глибокі сумніви в щирості одногрупника та передчуття якоїсь знатної хуйні на тому святі. Цей ще “клоун”. Чудовий, просто прекрасний атракціон виключно для двох пасажирів. Соня завжди хотіла, Андрій їй завжди відмовляв. Яка прикра випадковість, що легким помахом спритних андрієвих маніпуляцій стала нагодою розділитись. Поки вони з Софією будуть там, Андрій поведе Бу до фудкортів. Це давало Дену 15 хвилин, поки вони сповзуть з клоуна, віддихаються, пройдуться до фудкортів, знайдуть своїх. Але якщо він встигне вигадати що такого сказати, щоб Софія погодилась приділити йому більше уваги, і вислухала до кінця. Можливо, він просто поведе її в бік сувенірки, це теж дасть йому порядно часу. І Андрію теж. Що б він там не збирався зробити чи сказати. Крім всього вартувало потурбуватись, аби ніхто не дізнався про ці їхні домовленості, бо якщо передчуття його не підводить, а він саме вчився приймати внутрішні сигнали на терапії, Андрій вчудить якусь хуйню і не приведи господь, Софія ідентифікує його як співучасника.
– Ти своєю напругою мені зараз вимкнений чайник закип’ятиш.
Ден перестав дивитись в простір перед собою і осмислив погляд
– А ти мені своєю тугою навієш клінічну депресію, але ж я тобі нічого не кажу.
– Щойно от сказав.
– Якби я міг, я б вийшов за бар замість тебе.
– В тебе сьогодні важлива місія, ні´коли б тобі було мене підміняти.
Марк вичавлював з себе підбадьорливий тон, хоча весь його вигляд просто кричав про небажання працювати зміну в кав’ярні. Він узгодив її з Антоном ще до того, як почав регулярно гуляти з тим своїм Даном, суто зі впевненості, що йому як завжди не буде з ким кудись піти, тоді як в Антона якраз починалися якісь мутки з його новою тіпіцою.
– Та я вже щось не впевнений що місія виправдана, Андрій воду мутить.
– Думаєш збирається тобі завадити?
– Радше має приховані мотиви, які можуть мені все зіпсути.
– Або навспак, це може піти тобі на руку. Якщо вміло зімпровізуєш.
– Ще б я вмів імпровізувати.
– Ти себе недооцінюєш, зрештою, ці двоє розбіглись саме тому що ти знайшов потрібні слова в потрібний момент.
– Ага, знайшов, та так що Софія втекла від мене. До того ж, вони розійшлись невдовзі після цього, це ще не означає, що внаслідок.
– Погано ти, Денисе, людей читаєш. Не від тебе вона тоді тікала, а від дискомфортного відчуття, що ти правий. Якби не ти, ймовірно ніхто б так і не наважився їй про це сказати.
– Ти не можеш знати.
– Я знаю лише, що вона сприйняла твої слова серйозно, а це вже немало.
Двері кав’ярні загриміли.
Хоч хтось в цій жизні змазує взагалі якісь двері, йобана
Андрій не підходячи до бару одразу вмостився за столик під вікном, біля Дена.
– Мені колд брю, – кинув він кудись в бік Марка, – Привіт, Денисе.
Навіть як на себе, він був нетипово серйозним, точно щось замислив.
– Привіт, Андрію Олеговичу. Як воно?
– Як завжди. Ти як, готовий кувиркатися з Софією?
– Дуже дотепно. А ти готовий до муток з дівчиною своєї найкращої подруги за спиною в своєї найкращої подруги?
Ден прикусив язик, але правило “краще пізно ніж ніколи” не спрацювало. Хамити своєму одногрупнику, співзмовнику і кращому другу коханої дівчини – просто вищий пілотаж. Але Андрій навіть в обличчі не змінився, ні на секунду.
– Готовий.
Марк поклав спрілу пляшку кави на їхній столик і хвала всевишньому встряв в їх розмову.
– Готівка чи картка?
– Картка.
Блондин спробував опанувати себе поки Марк розраховував Андрія. Він не просто так призначив зустріч заздалегідь, хоча здебільшого через тривожність, але не перш за все.
– Отож ти вже придумав що їй скажеш?
– В мене є кілька варіантів.
– Обери той в якому ти найбільш щирий та впевнений. Будеш морозитись - вона або не помітить що тобі є що сказати, або поставиться до тебе з позиції заспокоючої старшої. Будеш кривити душею - просто втратить інтерес до розмови, навіть не помітиш як вона перестане слухати і почне відігравати роль слухачки.
Денису відняло мову, Андрій буквально давав йому детальну інструкцію, як до Софії підступитись.
– Я… Добре. Дякую.
Спроба опанувати себе втратила свою релевантність. Андрій продовжив.
– Я не дуже знаюсь на її смаках, якщо чесно, за весь час наших стосунків вона жодного разу не казала що їй щось не подобається. Але тепер вона так більше не робить, тож спитай її що б вона хотіла зробити чи подивитись, є імовірність що вона не спішитиме шукати Я… шукати Бу, якщо буде на відходах то увага в неї як в золотої рибки.
– На відходах?
– Вона часом вживає на рейвах і вписках, нічого серйозного але іноді в неї лагає увага.
– Зрозуміло…
– Ми зустрінемось перед муніципальним о другій, припустимо о третій прийдемо в парк культури, протиснемось крізь натовп, поки оберемо чим зайнятись, поки постоїмо чергу, мені потрібно аби ви сіли в того клоуна незадовго перед четвертою, тому часу намайнити рішучість в тебе не буде.
– Чому перед четвертою?
– Маю плани на вечір, довго з вами гуляти не зможу, хочу перестрахуватись аби все встигнути. Ти все зрозумів?
– Так.
В Дена виникло стійке відчуття, що Андрій не вперше щось таке робить. Ба більше - Андрій дуже добре знає що робить, і що потрібно робити йому, аби все вийшло. Це водночас лякало та заспокоювало блондина. Він обов’язково запитає Андрія в чому справа, але не зараз. Зараз йому потрібно менше нервувавти і більше думати про те як він сьогодні себе проявить.
– Я ще маю зустріч перед другою, тож якщо ми скінчили…
– Звісно. – Андрій підвівся так наче Ден попросив його піти, а не натякнув що сам зараз піде. – Побачимось. І Ден…
– Мммм?
– Тобі все вдасться. Софія заслуговує когось такого, хто б сприймав її серйозно але не намагався стримувати.
Андрій навіть не очікував відповіді, просто договорив та й пішов собі. Ден переглянувся з Марком.
– Яка це в тебе ще зустріч?
– Серйозна. З кращим другом, він сьогодні здуру стоїть за баром весь день, хоча його кликав на побачення якийсь дуже мутний але дуже інтригуючий тіп.
– Аааа, – Бариста зобразив великий подив, – ця зустріч.
– Мені вже не сила було з ним говорити. Я думав уточнити там план і все таке, стпіццот разів все проговорити і домовити, але це буде зайве, однаково не вплине на рівень тривожності.
– Тепер я зрозумію що ти мав на увазі, коли говорив про Андрія.
Ден вигнув брову.
– Він виглядає людина яка свідомо наважилась на велику помилку. І звучить так, ніби вже прийняв всі наслідки свого рішення.
– І щось мені підказує, що йому це не вперше.
– Занадто не вперше, як на його вік.
– Ооооо, почалась дідівська проповідь.
– Тобі аби назвати мене дідом.
– А чим не дід? Оно вже сивий зовсім, підсліпуватий, і замість побачень ходиш на роботу. Дуже навіть дід.
– Не сивий, а платиновий блонд, який мені, між іншим, дуже дорого обходиться. І не замість, а крім побачень я ходжу на роботу. І в свої 35 почуваюсь дуже навіть молодим.
– Та зрозумів я, зрозумів, молодий сповнений сил дід. Краще дай мені якусь дідівську пораду, щоб я її згадував, коли не знатиму що робити.
Марк задумливо звів брови, а потім з усім притаманним йому артистизмом видав
– Потрібно бути боягузом, аби знати що правильно, але не робити цього. І я, мій друже, точно знаю, що ти не боягуз.
– Ти не робиш краще. Чи простіше.
– Ти і не просив мене про це.
– Справедливо. А ти можеш?
– А тобі це потрібно?
– Ой, ну тебе.
Ден посміхнувся. Часом спілкування з Марком неіронічно нагадувало сеанс психотерапії, і частіше ніж Дену хотілося б, це давало йому неочікувані відповіді про себе. Для нього любити Софію було шляхом до найкращої версії самого себе. Меншого вона не заслуговувала. Однак, аби стати гідним, йому потрібно було зробити останній крок - наважитись і запропонувати їй себе.
Наважитись і запропонувати. Всього лише.
– Слухай, я, насправді, давно хотів поговорити з тобою наодинці.
Денис із Софією стояли на галявинці позаду ятки з морозивом. Більша частина натовпу стояла в черзі, тож навколо них людей особливо не було, а музична частина фестивалю знаходилась достатньо далеко, аби вони добре одне одного чули. Якщо найкращий момент для такої розмови взагалі можливий, то це саме він.
– Я знаю. – Софія лагідно всміхнулась хлопцю, облизуючи кульку рожевого морозива.
– Знаєш?
Денис аж трохи перелякався, невже вона знає про їх з Андрієм домовленість? Чи він розповів їй усе?
– Я насправді теж хотіла… Ти тоді мені так допоміг, тобто, не те щоб твої слова все змінили, але… ти послугував своєрідним каталізатором. А я тобі тоді так і не подякувала. І куртку не повернула.
– Куртку? – Ден не одразу второпав, а коли второпав то згадав слова Марка і вирішив
Я кринж і я вільний.
– Аааа, ту куртку, можеш не повертати, зрештою, як і моє серце.
Його серце, що прикметно, саме в цей момент завмерло, в очікуванні софійчиної реакції.
– То я і його взяла? – на її обличчі відобразився щирий подив, – Вибач, я не помітила.
можна було подумати, що вона знущається, одначе ані її міміка, ані тон, не виказували ані крихти глуму.
– Це нічого, я не хочу тебе нічим обтяжувати, просто…
Слова усе ніяк не знаходились і Дениса почав проймати відчай і, здається, панічна атака. Просто? Серйозно, просто? Просто що? Де це бляха просто? Замість знайти відповіді чи вронити бодай слово, Ден полегшено видихнув - Софія взяла його за плече в заспокійливому жесті. Вона тут, не ображена, не налякана, не розчарована, і вона його слухає. Мовчки дає йому час і простір аби опанувати себе і висловитись.
– Я не хочу втручатись в твої стосунки абощо, мені просто важливо, аби ти була щаслива і я хочу бути тобі кимось близьким. Нехай і не коханим, але бодай важливим для тебе. Бо ти дуже важлива для мене, ти надихнула мене змінитись, стати відкритішим до зовнішнього світу і турботливішим до внутрішнього. Того вечора, як ти танцювала з вогнем, не тілький в руках, Софіє, ти танцювала з таким вогнем у очах, вогнем котрий я у собі колись загасив, і я жив з цим згарищем, спокійно жив, поки ти не звернула мою увагу на це і не зробила це відчуття нестерпним, достатньо нестерпним аби змусити мене віднайти себе.
Слова, що він підготував заздалегідь, розхристані і змішані зі спонтанними, дарували йому полегшення, байдуже що сказані так уривчасто і кострубато.
– І я по-справжньому вдячний тобі за це. От і все.
Софія уважно слухала і з кожним його словом впевнювалась - того вечора, коли вони вперше поговорили, вона дуже потребувала такої людини і такого погляду на себе. Але за той час їй вдалося самій собі стати такою людиною. І Денис, вочевидь, проходив той же шлях десь поруч. Але нестерпно далеко. Занадто далеко аби мати можливість підтримувати одне одного. І ось тепер він тут, перед нею, відважно розкриває душу, ані трохи не злий на неї. Вона чомусь боялась що він злий на неї, або зневажає її за те якою вона була, або глузує з її дурості. Замість слів вона просто обійняла хлопця, як хотіла б обійняти колишню себе.
– Все добре. – її слова лоскотали Дениса десь під ключицею, і він не знаходив причин їм не вірити.
Звідкись пролунала мелодія арфи.
Софія відсторонилась від дениса і полізла в кишеню – телефонував Андрій.
Ало, та ми вже йдем…. Що?… Ні, гаразд, я її наберу. Ми за веселковим айсбергом, ага, чекаєм.
– Що там?
– Та нічого, Андрій загубив Бу, певно десь на фудкорті розминулись, або черга до туалету нескінченна, зараз наберу її.
З телефону лунали короткі гудки. А от і те чого боявся Денис. Щось трапилось.
– Дивно, може телефон сів. – Софія не надто переймалась, але в неї, на відміну від Дениса, і причин не було.
– А твій заряджений?
Дівчина глянула на дисплей знову.
– Так, 73 відсотки.
– Тоді давай дочекаємось тут Андрія і підемо шукати, раптом трапилось щось. В мене лише 15, тому нам треба обумовити місце зустрічі.
– Або я просто дам тобі свій павер, в тебе таепсі?
– Або так, ага. Так от, я піду обійду фудкорт, тобі краще пошукати її біля вбиральні, раптом там щось пішло не так, а ні я ні Андрій запасних тампонів не носимо. Андрій…
– Я, – Андрій якраз підійшов до Дениса зі спини.
– Сонь, можеш починати пошуки, я зорієнтую Андрія, а там спишемось.
Вона кивнула і пішла в бік чортового колеса.
– Що у вас бляха сталось?
– Вона втекла.
– Що?
– Вона просто втекла. Я намагався з нею поговорити але вона тупо полетіла кудись.
– Тобто ти нічого не зробив, а вона просто отак взяла і втекла?
Андрій виглядав втомлено і спантеличено, але це ще нічого не означало. Все такий ж серйозний як і зранку. Не виглядало що він міг заподіяти комусь шкоду, однак низка співпадінь вказувала на його причетність до зникнення Бу.
– Я поставив питання, – повторив Ден.
– Я їй нічого не робив, вона просто втекла.
– Гаразд, я не знаю що там у тебе відбувається і чим ти взагалі зараз займаєшся, але нам варто пошукати її, Софія хвилюється.
Андрій похитав головою, чи на знак відмови, чи струшуючи з голови чорні думи.
– Тоді тобі варто заспокоювати Софію, бо Яну, чи Бу, чи хто вона взагалі така, ми тут не знайдемо.
– Яну?
– Не зважай. Просто…
Їх телефони синхронно завібрували, написала Софія. Денис вчитувався в повідомлення паралельно зиркаючи на Андрія, і намагався вловити його реакцію на прочитане. Бу дійсно пішла, і здається не тільки з гулянки.
– Заспокой Софію, я зараз просто не ладен, а їй мабуть непереливки.
Андрій вже розвернувся, як блондин міцно вхопив його за передпліччя.
– Їй буде ще гірше, якщо ти, її найкращий друг, зараз просто випаруєшся, тому зачекай як повернеться, вислови співчуття і тактовно з’їби в горизонт, ок та?
Андрій помітно прихуїв, але сперечатись не став. Він ж її кращий друг.