Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Денис з дитинства любив помаранчевий колір. Літні заходи сонця, осінні дерева, палаючу ватру, довкола якої гасали пластуни, апельсиновий сік, бенгальські вогні. Вогні у всіх своїх проявах захоплювали Дениса найбільше, вони мали дивовижну здатність ширити помаранчевий довкола і одним своїм світлом додавати усьому краси. Ні рідні батьки, ні батьки інших школярів, ані шкільний психолог такої любові хлопчика не поділяли, так в його житті почався новий етап - приватний ліцей, з якого маленький жвавий і безпосередній Денис вийшов стриманим, похмурим, відлюдькуватим і байдужим до світу Деном. І його це не сказати щоб не влаштовувало, поки одного дня його погляд знову не спіймав магію вогнів - Софія, здається так звали дівчину його одногрупника, танцювала на площі Ринок з якимись фаерщиками. Оповиті вогнем віяла наче рідні крила рухались в гармонії з її тілом, а коливання її стегон вводило глядачів і глядачок в транс, здавалось то був і не танець зовсім, просто якесь первісне божество, елементал, чомусь дозволило простим смертним спостерігати таїнство своїх ритуальних ігор. І лише дивлячись на світло її вогнів можна відчути як життя набуває сенсу.
Вона запрошувала на той виступ усіх кого бачила перед собою, зазвичай скромна і мовчазна, Соня зненацька знайшла собі чудернацьке захоплення і рішуче ділилася ним з усім світом. Того ж дня Ден зрозумів що приторна пара невдовзі розійдеться, холодний і замкнений на власних зайобах Андрій намагався але зрештою не ладен був загасити таку полумʼяну дівочу натуру. Ну як намагався, Андрій радше дозволив Софії гасити нам свій запал, без особливого ентузіазму і навіть без фірмової ексцентричності, відчувалось що він робить це суто для неї. Але замість звільнити її від незбувної мрії в теплі стосунки з черствим егоїстом, він полонив Софію почуттям провини і боргу за його прихильність. Несподівано для себе Ден вперше захотів втрутитись і щось змінити. Більше він не дозволить вогням згасати, думалось йому, поки очі чіплялись за рожеві пасма у розсипаному після шоу натовпі. Софія прийняла його вітання і пропозицію відпоїти її гарячою кавою у найближчому закладі. Так кавʼярня у пасажі Андреоллі стала його улюбленим місцем, так у нього вперше за довгі роки зʼявилось улюблене місце.
В крихітній кавʼярні на два з половиною столика було безлюдно.
— Ти була просто неймовірна! - Денис переставив горня кави з барної стійки на столик перед вікном, де закутавшись в його олімпійку сиділа Софія.
— Дякую, - трохи зніяковіла та, — ти вже тричі казав але мені щоразу приємно.
— Я б іще тричі сказав, описати не можу як мені сподобалось, я раніше бачив краєм ока фаер шоу, але вони були більше схожі на відпрацьовування трюків під барабани, а ти, ти танцювала з вогнем, гарно так!
— Дякую, - ще раз повторила Софія, вочевидь не знаходячи що ще йому сказати, їй давно не доводилось слухати такі палкі та емоційні компліменти, - І спасибі що прийшов подивитись, я дуже переживала перед виступом.
— Тобі дякую що покликала. Коли наступне?
— Наступне?
— Ну, наступне шоу у тебе коли буде? Чи ви не домовляєте так заздалегідь дати?
Соня потупила погляд в своє горня, вона не думала про наступне шоу, просто шукала як би не проводити цей вечір з Андрієм і його дискусійним клубом. Сьогодні в них була якась особлива подія, юнак збирався передискутувати столичний дискусійний клуб. В нього наче була якась хвора потреба весь час усіх у всьому перевершувати, а досягнувши у чомусь успіху він тікав на пошуки нових вершин. Вона знала що йому от-от набридне але далі чекати, коли ж вже нарешті, сил не знаходила.
— Це була разова акція, - зізналась Софія, - але я можу тобі сказати коли наступне шоу буде в хлопців, вони і самі класно виступають.
— Не так класно як ти, - наполягав Ден, - ти рухаєшся з вогнем одним потоком, довго мабуть вчилась таким рухам.
— Я ходила на художню гімнастику в шкільні роки, і трохи на танці, з нового тільки реквізит що горить, - Софія нарешті посміхнулась, - ледь не спалила собі половину волосся на тренуваннях, поки просікла як рухатись. Ну і нічого складного я з вогнем не робила, рахуй просто станцювала.
— Просто неймовірно круто станцювала з вогняними віялами. Таке не часто побачиш, дарма не хочеш продовжувати.
— Я б може і продовжила, але це ж багато часу потребує, я привертатиму чимало уваги, а в мене Андрій…
— Він проти таких твоїх захоплень?
Софія замислилась.
— Він не казав що проти, мені просто здається що йому це не дуже цікаво.
— Тобто він не казав що проти і взагалі йому байдуже, але припинити цим займатися ти чомусь маєш?
— Це… це трохи складніше, - Софія намагалась підібрати для Дена правильне формулювання своєї мотивації, натомість не змогла сформулювати її навіть для себе. - я просто не хочу аби щось відбирало в мене час, який я можу провести з коханим.
— І ти готова відмовитись від чогось, що викликає в тебе захват, заради хлопця, в якого не викликаєш захвату?
Ден випалив ці слова раніше ніж встиг усвідомити, на скільки нетактовно це звучить.
— Знаєш, це трохи не твоя справа, - Софія встала зі стільця і накинула на плече свій рюкзак, - дякую за каву і фідбек, але я вже піду.
Ден вийшов з заціпеніння лише коли почув як за нею зачинились двері кавʼярні. Скидалось на те що говорити з ним Софія більше не має наміру. Ніколи.
— Так ти дівчину у нього не відіб’єш,- обізвався бариста.
Ден повернув голову до барної стійки, по той бік якої стояв високий сивий хлопець з пов’язкою на одному оці, він тримав в руках книгу в яскравій твердій палітурці, у верхньому кутку обкладинки майорів жирний червоний надпис - 18+.
— Та я і не збирався.
Бариста примружив око і по батьківськи поблажливо подивився на Дена.
— Людям не властиво спокійно змінювати свою поведінку, щойно їм вказали на хибність їх суджень. Розуміти що ти довгий час помилявся і не помічав цього взагалі неприємно. Ще неприємніше, коли тобі про це кажуть сторонні люди. Хочеш щоб людина до тебе прислухалась - стань їй другом.
Ден замислився.
— А як мені стати їй другом?
— Згадай як ти раніше завʼязував дружбу.
— Я не… В мене немає друзів. Не знаю.
Бариста відклав книгу.
— Я Марк, - він вийшов з-за стійки і підійшов до Дениса, простягуючи йому руку, - давай будемо друзями?
Софія зрозуміла що на ній Денова куртка, тільки коли повернулась додому.
Повернути йому чи ні?
Чомусь їй хотілось залишити таку пам’ятку про вечір, але і ображати хлопця не хотілось. Слова про захват неприємно муляли в думках, дратували своєю влучністю. Вона з малого віку мріяла, що матиме пристрасні романтичні стосунки, що її обранець буде уважним до неї, любитиме її понад усе, носитиме на руках. Софія так детально омріювала майбутнє, так відчайдушно намагалась втілити його у життя, що досі не дозволяла собі помітити - Андрій зовсім не та людина, котру вона собі вигадала, одначе в цій гонитві за казковим коханням їй забулось що ще вона може хотіти і ким вона бачить себе без нього. Але ж як тепер, після стількох років витрачених на полювання за примарами, невже вона дійсно так безглуздо змарнувала частину життя, і геть нічого з цим не можна вдіяти? Їй потрібен був друг, хтось з ким можна порадитись і кому можна безсоромно пожалітись: на Андрія, на себе, на підступну зневіру у тому, що ще зранку було сенсом її життя. Софія відкрила список листувань у додатку і почала гортати всі контакти що в неї зʼявились за останні три роки життя. Нехай вони не підтримували спілкування після школи, нікого більш підходящого під опис друга в неї не було. Софія зателефонувала Інні.
Поверну коли сам попросить.
Марк вже сидів у кавʼярні коли прийшов спітнілий і зморений спекою Ден. Сьогодні була не його зміна, мабуть вперше за всі 83 робочі суботи, що Ден його знав. За баром стояв Антон, простодушний і легкий в спілкуванні, єдине особливе що було в цьому звичайному хлопці - він безпомилково вгадував, яку каву запропонувати людині. А ще він писав якусь музику і час від часу генерував не смішні жарти.
— Ого, ти не за баром, - замість вітання вигукнув Ден.
— І тобі привіт, - Марк поклав лікоть на стіл і рукою підпер щоку, - як просувається план завоювання?
— Не переводь тему, що ж сьогодні за день такий особливий? В тебе часом не день народження?
— В мене рідко бувають дні народження, - зауважив Марк.
— Лише раз на 365 днів, це я вже чув, не лічи мені тут, що в тебе сталось?
— В нього побачення! - вигукнув Антон і глузливо глянув на Марка. Діючий бариста якраз виходив курити і радів що встиг навести суєти єдиним двом ранковим відвідувачам.
— В тебе що? З ким? Чому не казав?
— Не казав бо не був певен, - Марк відвернувся до вікна, - він тільки вчора підтвердив час і місце, та і не знайомі ми з ним, просто трохи переписувались в додатку.
— Це той додаток для фетишистів? - не вгамовувся Ден, хоча бачив що Марк не надто в настрої відповідати.
— Це додаток де люди діляться кінками і шукають однодумців, не пересмикуй.
— Він симпатичний?
— Не знаю.
— Як це ти не знаєш? А це безпечно йти з ним на побачення уявлення не маючи хто він?
— Ну, - Марк здається трохи навіть почервонів, - я бачив бачив фото деяких ділянок його тіла, але не бачив обличчя. До того ж, бачитись ми будемо тут тому мало що може піти не так. Раптом що - натравлю на нього Антона з його жартами.
В Марка погано виходило приховувати, що він нервує.
— Так от, я сьогодні матиму зустріч з Софією. Ввечері. - милостиво перевів тему Ден.
— Побачення?
— Не побачення…
— Так ти ж планував нарешті наважитись і запросити її на побачення.
— Ой та мало лі шо я там собі планував. Ми пересіклись на тижні в центрах, я не встиг її кудись покликати, вона сказала що поспішає на побачення і попрощалась.
— Он воно що. Ну так побачення ще нічого не означає.
— Я теж так думаю, тому видзвонив, виловив і розпитав Андрія.
— А він що?
— А він не дуже в тємі, сказав в неї якась пасія намалювалась. Так що з побаченням я не спішу, треба ж розвідати обстановку. Сьогодні будемо бачитись з нею і з Андрієм в пороховій.
— Я триматиму за тебе кулачки.
— За хуй когось нарешті потримай, ти скільки вже? Рік не вилазиш з переписок які нічим не закінчуються? Відклав би ти нарешті свої книжки і чати, не прогав сьогодні шанс хоч на перепихон.
— Фу як грубо. Не хочу я перепихон. В мене дуже своєрідні критерії до партнерів і до вечірніх розваг. Якщо сьогодні не вигорить - далі читатиму свої книжки і це окей. Бути самому цілком нормально.
— Звучиш як мій новий психотерапевт.
— Ти кожного психотерапевта так кажеш.
— Коли в мене був психолог я тобі такого не казав.
— І слава богу, я б образився.
В прохолоду кавʼярні увірвався потік гарячого повітря, а з ним і Антон.
— О! - спохватився Ден, - Веху мені зробиш?
— Пий колдбрю і не вийобувся, - з легкою усмішкою Антон поставив на бар холодну пляшку. Він ще не знав що за півхвилини Дену зателефонують і той стрімголов побіжить вирішувати якісь справи під палючим весняним сонцем. Просто знав, що гаряча веха Денису точно зараз не потрібна.
Денис боявся, що спізниться на зустріч з Софією але дивом прийшов хвилина в хвилину. Вхідні двері порохової зі скрипом зачинялись за ним, поки хлопець ледь не бігом минав арки між кімнатами першого поверху. Андрій вже стояв перед барною стійкою і з порожнім поглядом тупив в карту напоїв.
─ Вже щось вибрав? Я буду те ж саме!
Вони замовили каву і обрали найближчий до арки столик. Андрій сів спиною до входу, Ден - боком, так щоб одразу помітити коли прийде Софія. Якщо вона взагалі прийде. Хлопцям принесли їх напої, Денис нервово потирав долоні. Якщо не спробує зблизитись з нею зараз, може прогавити свій шанс на дуже довго, якщо не зовсім. В памʼяті спливала її реакція на його слова про Андрія, тоді вона наспіх попрощалась з ним і пішла, а потім тільки проносилась вихором, як вибухова хвиля, здіймала вітер, перевертала все всередині і одразу рушала далі: у справах, до друзів, по навчанню, до коханців чи коханок. Так жодного разу і не спинившись, не давши йому шанс навіть на вибачення, тільки привіт-бувай. Дивитись на годинник було нестерпно і Денис таки не витримав.
─ Може напиши їй спитай коли вона буде?
Андрій ліниво закотив очі, ніби взагалі просто прийшов сюди випити кави, а прийде Софія, не прийде - байдуже.
─ Чому б тобі самому їй не написати?
─ Ну, - Ден знову згадав як вона тоді пішла, ─ ти ж призначав їй зустріч…
В арці замайоріли рожеві пасма, Денис просяяв. Одразу ж почувся її дзвінкий голос.
─ А от і вони! - Наступної миті Ден помітив другу дівчину, що її Софія тримала за руку, ─ Зараз я вас всіх познайомлю! Той що усміхнений - Ден, той що похмурий - Андрій. Хлопці, а це - моя Бу.
Денисові відняло мову. Мʼязи скамʼяніли в мʼякій посмішці. Як тепер йому із нею говорити? Всі його заготовлені репліки, всі пункти що він собі виписав заздалегідь складаючи конструктор оповіді своєї симпатії і своїх намірів. Але чи міг він відступити? Стільки годин та днів він переступав через себе, заново вчився відчувати красу вогню, голіруч зривав з себе ланцюги батьківських очікувань. Розмова в їх компанії продовжувалась, але Ден не чув ані слова, він згадував кожен свій крок, кожен сеанс психотерапії, кожну кризову ситуацію у яку добровільно себе приводив аби розбити патерн очікування негативу, кожне татуювання котре вартувало йому скандалів з батьками, доган, дойобів тіпів на районі. А тепер йому що, просто взяти і здатись? Ден зробив глибокий вдих і видих.
─ Софіє, - Ден здається когось перебив, - ходімо на день міста разом?