Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Тиждень видався надміру неспокійним, мʼяко кажучи. Софія весь час бубніла про свою нову пасію - Бу, куратор щоденно наполягав на здачі якихось “хвостів”, Андрій невпинно гасав кабінетами і жонглював журналами, з якого переляку половина його робіт, і відповідно балів, випарувалась десь на шляху до деканату ─ не відомо. А вже з наступного тижня - екзамени. Не буде балів - не буде допуску, не буде допуску - висока ймовірність що він забʼє на все і просто забере документи. Манав він цю їбучу шарагу, навіть відомості подати нормально не спроможні. Софі не полишала надії спіймати його бодай на каву в пороховій, Андрій не полишав надії знову побачити сни. Бодай якісь. Після тієї ночі засинаючи він тільки провалювався в темряву, з якої виринав надранок. Ні цвіт папороті, ні медитації, ні, щоб її, трава не могли цього змінити.
то все клята повня, я їбу
З відчаю Андрій поліз в якусь містику і фольклор, може дійсно чар-зілля йому щось начарувало, а може толєр який. Все здавалось суцільною нісенітницею, в тому сні він злякався, що спіймає бед тріп, на правду ж бед тріп відбувався з ним з моменту пробудження. Ще й бляха староста причепився, хоча Дена якраз таки можна було зрозуміти: що невдоволений куратор, що деканат, що канцелярія - всіх собак і всю відповідальність повісили на нього. А йому ще з заліковками носитись, і інших, справжніших за Андрія боржників, - дай дорогу. Дзвінків частіших за софині це, щоправда, не виправдовувало, та їх результативність вражала ─ вже за годину вони мали зустрітись в парку Франка і “обговорити положняк”, як це назвав сам Ден.
Погода надворі не дуже тішила, сонце намагалось випалити все живе, тож виходити з прохолодних коридорів корпусу завчасно Андрій не збирався, хоча всі справи там уже закінчив. Він безцільно ходив з поверху на поверх, аж поки нудьга не завела його у підвальне приміщення, двері якого раніше завжди замикали, але не сьогодні. Старі тунелі між корпусами були радше легендою але кому ж не хотілося її перевірити? Юнак без вагань зробив крок в напівтемряву і навіть заходився шукати телефон щоб увімкнути ліхтар, аж раптом помітив як метрах в 20 від нього замиготіло світло. Як тоді. У вухах задзвенів відгомін якоїсь новомодної музики, Андрія паралізувало, він все чекав коли його вхоплять за плече і поведуть геть, в котрусь майстерню якоїсь там подруги. Тоді його дійсно хтось вхопив за плече.
─ Заблукав, студент?
Якийсь чоловʼяга в формі, електрик чи завгосп судячи з усього, дивився на Андрія як на загубленого цуцика.
─ Петрович, я тобі казав закривати двері! ─ заволав він кудись в бік мерехтіння, ─ студенти забредати будуть, ше погубляться тут, потім попробуй найди в цих тунелях!
Прохолода і сирість підступили до шкіри, наче тільки зараз Андрій опинився в тому підвалі, юнак глянув на годинник і розвернувся в бік виходу на перший поверх, на зустріч зі старостою він уже почав спізнюватись.
Ден сидів на лавці під палючим сонцем, всі місця в тіні вже були зайняті натовпами студентів.
─ Як ти встиг нахапатись тих пройобів, ти ж наче все здавав? ─ Замість вітання випалив він, щойно Андрій до нього наблизився. Дивакуватого вигляду молодик і сам розумів безглуздість свого питання, його світле волосся кольору стиглих колосків пшениці великим пасмом закривало його ліве око, а високий хвіст на маківці візуально додавав кілька сантиметрів зросту. Він простягнув Андрієві праву руку з химерним татуюванням на долоні, таке ж було і на лівій, вони привітались.
─ Я їбу шо за нахуй відбувається, і чого мені сказали аж в суботу, відомості ж наче в четвер подали.
─ Відомості-хуїдомості, в них там вічно бардак і поспіх перед сесією, може сторінка десь загубилась чи каву на неї розлили. А от що в суботу дійсно дивно. Шо тобі казав замдекана?
─ Сказав сходити на кожну кафедру, підняти журнали, виписати всі бали за весь семестр, попідписувати в викладачів і позаносити.
─ Бляха, ну і як? Всіх викладачів познаходив?
─ Викладачів, на диво, так. А от випросити в них приділити мені час - ще той гемор. Перший екзамен в середу, я то встигну за понеділок вівторок все допідписати, але чи встигнуть вони їх внести і дати мені допуск до середи - питання. А я манав здавати з боржниками по білету, їх же ж пройоб, не мій.
Ден дивився на Андрія з кихтою смутку, чи то за свій зад переживав, чи то дійсно співчував одногрупнику.
─ А давай я з тобою в понеділок пробіжуся, кажи що тобі там залишимось, швидше зі всім розберемось менше нам їбатимуть мозок!
Ентузіазму в Дена було хоч відбавляй, де ж він раніше був такий натхненний.
─ Ну давай, я скину тобі список кафедр і час.
─ А зараз ти що робити будеш?
Андрій не зразу зрозумів питання. Як це, навіщо це щось робити? Свій денний список справ він вже зробив, тепер його чекає битва за повернення снів.
─ Готуватимусь до екзаменів, перший вже он скоро.
─ Та кому ти оце лічиш, не перший рік разом вчимось, Андрію, вечір пʼятниці, либонь на тусу якусь збираєшся і кликати мене не хочеш!
Не хочу, подумав було Андрій, чого б мені хотіти щоб ти мені снився, хай краще б мені снилась та дівчина - Яна, і презервативи в кишені хай би снились теж. З того дня він носив їх з собою усюди, не тому що чекав що йому перепаде, хоча було б не зайвим, просто для реалістичних снів потрібно мати реальні звички, якою б припустимою не була алогічність у сні.
─ Ну так шо по планам? Ти якийсь навіть як на себе дивний, так запарно з тими відомостями вийшло?
─ Та ні, на особистому не дуже клеїться.
─ Знову зійшовся з Софою?
─ Тоді б може навпаки, клеєлось? Нє?
─ Я памʼятаю які ви були разом, там до клеяння як до Києва 45 поїздом. Мета, звісно досяжна, але нахіба ж так мучитись?
─ Ми були цілком непоганою парою, ладнали, он навіть зараз товаришуємо!
─ Ладнали, безперечно, тільки от не підходили одне одному.
─ Дурню якусь несеш, піду я мабуть, - Андрій встав але його миттєво посадили назад, Ден ніби взагалі не по університетських питаннях хотів зустрітись.
─ Чого ти зрештою хочеш, Ден?
─ Якщо Софа не з тобою назад зійшлась, то з ким?
Тобто справа не в його, андрієвому, особистому житті, справа в Софії.
─ З якось дівчиною, з якою ледь тиждень знайома десь з рейву. Я їбу.
─ А кажеш товаришуєте, за тиждень мав би вже і знати з ким твоя краща подруга мутить ще й одразу після знайомства.
Андрій тільки закотив очі. Софа бігала за ним з молодшої школи і впродовж усього навчання, коли на перших курсах вони таки замутили, вона виявила що звичайні стосунки з хлопцем це банально… нудно? З тих пір кавалерів і кавалерок у неї різко стало багато і дуже різних, Андрій ні рахувати їх всіх, ні тим більше знайомитись з ними всіма не бажав.
─ Я їй таки товариш, а не жандарм, цікаво з ким мутить - піди і спитай, знайшовся мені консультант з особистих справ.
Ден враз зніяковів щось подумки зважуючи і аж за хвилину знову включився в діалог.
─ Не знаю я як в неї спитати, вона ніби цунамі здіймає навколо себе, вічно в неї хтось щось десь, а не в тємі і як підійти не знаю і куди покликати. Допоможи мені, чєл, я тобі винен буду.
Андрій любив коли хтось був йому винен. Це була магічна карта “допомога в майбутньому”, котра означала що в будь-який момент можна було делегувати якийсь свій запар людині, що колись промовила ці слова - “буду винен”.
─ Ну давай так, за понеділок відбігаємо зі всіма відомостями і ввечері йдемо на каву з Софою.
─ А чого не в суботу?
Дійсно, чому б не відбути цей двіж чим швидше, з іншого - зараз Андрія більше цікавило куди поділись його сни, а не влаштовувати комусь особисте життя. Тим більш що шансів, на його думку, в Дена було не надто багато.
─ Я уточню в Соні, відпишу тобі ввечері. - Андрій знову почав підводитись, але Ден вхопив його за плече.
─ Та куди ти весь час смикаєшся? Що в тебе там за трабли такі, що ні сказати не можеш ні відірватись від них?
Ну як йому було таке пояснювати? Та і нащо?
─ Смикаюсь бо є куди, потім якось розкажу, ввечері напишу, - Андрій висмикнув своє плече і попрямував в найближчу далечінь, аби тільки здихатися Дена.
Раніше він не був таким аж компанійським, але не так давно почав ходити на психотерапію і чувака понесло, він різко став відкритим до всіх і всього, виходив потроху з зони комфорту, оно навіть старостою став посеред третього курсу, допомогу всім пропонував, навіть, виявляється, збирався залицятися до дівчини. Але зараз компанія Андрію була зайва, цього вечора він планував продовжити шукати інформацію про реалістичні сни і причини відсутності снів, вечір обіцяв бути довгим.
Сонце все так же безжально випалювало все живе. Якщо раніше тільки відчайдухи мріяли про легендарні львівські дощі, то зараз кожен, кому не пощастило опинитись надворі, готовий був продати душу сатані заради бодай мжички. Ідея посидіти у вічно прохолодній пороховій вже не здавалась Андрієві такою обтяжливою. Він прийшов до кавʼярні першим і тепер вагався чи дійсно готовий ризикнути шансом поспати довше заради улюбленої кави.
─ Вже щось вибрав? - З-за спини почувся голос Дена, ─ Я буду те ж саме!
Хлопці обрали столик і потупилися в інтерʼєр кавʼярні. Андрій думав про те щоб чим швидше повернутися розібратися зі снами, староста нервував перед зустріччю з Софією. Тиша стояла тяжка, але кожен думав про свої особисті напряги. Дівчина непристойно спізнювалась.
─ Може напиши їй спитай коли вона буде? - Запропонував Ден, але Андрій поставився до його пропозиції без особливого ентузіазму.
─ Чому б тобі самому їй не написати?
─ Ну, - хлопець зніяковів, ─ ти ж призначав їй зустріч…
─ А от і вони! - Десь з боку входу пролунав дзвінкий софійчин голос,─ Зараз я вас всіх познайомлю! Той що усміхнений - Ден, той що похмурий - Андрій. Хлопці, а це - моя Бу!
Андрій підвів очі і втратив відчуття опори, ця “відвал всього просто” Бу була тією самою “відвал всього просто” Яною з його сну. Висока, з такою ж зачіскою, як на тому рейві, в сірому спортивному костюмі вільного крою, котрі зараз таскали чи не всі навколо. В окулярах, під якими виднілись сірі очі. На мить йому здалось що весь цей тиждень був суцільним сном і він прикусив щоку аби переконатися що зараз не спить. Хлопець старався не видавати свого занепокоєння.
─ А Бу це скорочення від чогось?
─ Ні. - Всупереч його очікуванням, давати розлогу відповідь вона не мала наміру,─ Тобі чого взяти, люба?
Дівчата переглянулись, Софія лише кивнула і Яна(чи то Бу?) пішла замовляти напої. Трошки відволікшись від свого ахую Андрій врешті зауважив що не єдиний сидить такий притрушений: Ден не розраховував що Соня приведе свою пасію, а тому сидів з виразом обличчя людини, що переводить градуси цельсію в градуси фаренгейта, поки її дім горить.